На головну

ДО ПИТАННЯ № 2.

  1. ВИСНОВКИ ДО МОДУЛЯ: ПИТАННЯ ДО ЗАЛІКУ
  2. ВИСНОВКИ ТА ВІДПОВІДІ НА ЗАПИТАННЯ
  3. ДО ПИТАННЯ № 1.
  4. ДО ПИТАННЯ № 1.
  5. ДО ПИТАННЯ № 10.
  6. ДО ПИТАННЯ № 2.
А) Сатира(лат.satura laux - наповнена різними фруктами жертовна чаща). Приблизно у 200 р. до н. е. Енній уклав збірку мішаних (розважальних та дидактичних, з різним змістом) віршів, якій дав назву "Сатири" (у значенні "суміш").Сатира- "злий сміх", гнівний осуд соціальних чи загальнолюдських недоліків, збуджує відразу до того, що осміює. За легендою Бонавентури сміх був посланий на землю Дияволом, він з'явився під маскою радості, і люди його прийняли. Потім він зняв маску і став сатирою.

Якщо вам сильно неприємна якась людина, ви, бажаючи її висміяти, намагаєтесь перебільшити та представити всі її вади у комічному аспекті. Цим шляхом іде й письменник-сатирик, змальовуючи певного персонажа чи соціальне явище.

Коли образ художнього твору викликає у вас не лише сміх, але й осуд, негативне ставлення до нього - це сатира.

Важливо не плутати сатиру як жанр з сатирою як формою комічного: жанр сатири виник ще в епоху античності, але поступово втратив свою жанрову природу. Сатиричними за своїм спрямуванням стали памфлет, комедія, байка тощо.

Вибір об'єкту сатиричного осміяння залежить від поглядів автора, який завжди демонстративно відмежовується від того, що зображує, розглядаючи його як "антипод свого суспільного чи людського ідеалу" [8, с. 509].

Розгляд питання генези та розвитку сатири слід починати ще з літератури античності (твори Архілоха, Аристофана, Менніпа, Лукіана, Еннія, Луцілія, Горація, Ювенала, Марціала).

В епоху Середньовіччя сатиричне спрямування мали фабліо, шванки, фарси, тваринний епос (алегоричні твори, дещо схожі з байками, але більші за розміром - "Роман про Лиса"), поезія вагантів тощо.

Видатними сатириками доби Ренесансу були Дж. Боккаччо, Ф. Рабле, С. Брант, М. де Сервантес. Особливо місце у творах цієї доби займала антиклерикальна сатира (спрямована проти церкви та її служителів).

У літературі 17 ст. сатира відходить на другий план, розквітаючи лише у комедійному жанрі (творчість Ж. б. мольера). Віршовані сатири цієї доби лише відтворюють жанри античності (Н. буало, байки Ж. лафонтена).

У літературі 18 ст., сатира проявляється у різних жанрах: фейлетонах, памфлетах та романах (Дж. Свфіт, Л. Стерн), комедіях (К. Бомарше), філософських трактатах та повістях (твори Дідро та Вольтера), поемах (Вольтер) тощо.

У 19 ст. до сатиричних форм звертаються романтики (В. Гюго, Ж. п. Беранже). Поступово сатира починає панувати у жанрі роману (О. де Бальзак, Г. Флобер, А. Франс).

Західноєвропейська модерністська сатира ХХ ст. схильна до абстрактно-філософської інтерпретації сюжету та космічної символіки (А. камю, Ф. дюрренматт). Сатира все більше входить у наукову фантастику (К. воннегут, Р. бредбері, Р. шеклі), визначає жанри антиутопії та роману-попередження (жанри, які показують можливе жахливе майбутнє людства).

Приклад сатири.

"Ей старость помогла соблазны побороть. Да, крепнет нравственность, когда дряхлеет плоть. Встарь, избалована вниманьем и успехом, привержена была она к мирским утехам. Однако время шло. У гаснул блеск очей, Ушли поклонники, и свет забыл о ней. Тут, видя, что, увы, красы ее увяли, Оранта сделалась поборницей морали. У нас таких особ немалое число: Терять поклонников кокеткам тяжело, И чтобы вновь привлечь внимание, с годами Они становятся завзятыми ханжами. Их страсть- судить людей. И как суров их суд! Нет, милосердия они не признают. На совести чужой выискивают пятна, Но не из добрых чувств - из зависти, понятно. Злит этих праведниц: зачем доступны нам Те радости, что им уже не по зубам?"("Тартюф" Ж.-Б. Мольєр, переклад М. Донського)

Засобами створення (прийомами) сатиричного образу можуть бути: гіпербола (перебільшення та загострення недоліків персонажа) - комедії Ж.-Б. Мольєра, гротеск - "Гаргантюа та Пантагрюель" Ф. Рабле, алегорія - байки Езопа, Ж. Лафонтена, пародійне перебільшення - "Орлеанська діва" Вольтера. Також письменники активно використовують показові порівняння (з матеріальними, "неживими" речами, тваринами) тощо.

Б) Гумор(лат. humor - волога, середньовічні медики вважали, що темперамент визначається вологою, яка домінує в організмі людини).Гумор - "добрий сміх". Не має за мету осуд, автор явно симпатизує тому, над ким сміється, не відокремлює себе від цього персонажа, а, навпаки, частково співвідносить себе з ним.«Совершенно очевидно также, что смеются не только потому, что открываются какие-то недостатки в окружающих нас людях, но и по другим причинам, а по каким именно - это и надо установить.

Может оказаться, например, что недостатки настолько ничтожны, что они вызывают у нас не смех, а улыбку. Такой недостаток может оказаться свойственным человеку, которого мы очень любим и ценим, к которому мы испытываем симпатию. На общем фоне положительной оценки и одобрения маленький недостаток не только не вызывает осуждения, но может еще усилить наше чувство любви и симпатии. Таким людям мы охотно прощаем их недостатки. Такова психологическая основа доброго смеха» [15].

Часто об'єктом гумористичного осміяння є "дивак" (хороша, але непрактична, непристосована до життя людина). Цей дивак виявляється у більшості випадків кращим за інших, вищим за своє оточення. Наприклад Дон Кіхот Сервантеса та дуже схожий на нього Тартарен А. Доде. якщо образ художнього твору викликає у вас сміх та симпатію одночасно, а не відразу (як у випадку з сатирою) - це гумор.

Гумористичне поєднує смішне та серйозне, автор може частково співчувати тому, над ким він сміється.

Гумор виникає значно пізніше сатири - в добу Відродження (Ф. Рабле, М. де Сервантес).

Видатними гумористами у літературі Франції були Ж.-Б. Мольєр, Ж. де Лафонтен, Д. Дідро, Вольтер, А. Доде та ін. Так званий "чорний гумор" з'явився лише у творчості модерністів (Т. Тцара, Г. Арп, С. Беккет, Ж. Кокто).

Приклад гумору.

"Внезапно впереди, в нескольких шагах от него, что-то темное, громадное припало к земле. Тартарон притаился... Это «что-то» нагнулось, обнюхало землю, отскочило... вне сомнения, это был лев!... теперь уже явственно были видны четыре короткие лапы, могучая шея и два глаза, два больших глаза, блестящих в темноте... на прицел! Пли! Бах! Бах!.. готово!

В ответ на выстрел тарасконца послышался отчаянный рев.

- Вот оно! - вскрикнул славный Тартарен и, широко расставив свои крепкие ноги, приготовился к битве со зверем, но зверю было совсем не до того: он с ревом умчался во всю прыть. тартарен, однако, не шевелился. Он поджидал львицу... совсем как в книгах!

На беду, львица не появлялась...

«Что, если я посплю до рассвета?» - сказал он себе и, чтобы не схватить ревматизма, решил разбить палатку... но - черт бы ее побрал эту палатку: устройство ее оказалось столь хитроумным, что ему так и не удалось ее раскрыть.

Целый час он корпел, пыхтел - проклятая палатка все не раскрывалась... бывают зонтики, которые так с нами шутят во время самого ливня... выбившись из сил, тарасконец швырнул это приспособление на землю и, ругаясь, как истинный провансалец, лег прямо на него...

Истребитель львов в полном изумлении протер глаза... он-то думал, что кругом пустыня!... а знаете, где он спал? На грядке артишоков, между цветной капустой и свеклой. В его Сахаре произрастают овощи...

«Местные жители сошли с ума, - говорил он себе. - Разводить артишоки под носом у льва!... Ведь я же не грезил... львы сюда заходят.. и вот доказательство...»

Доказательством явились кровавые пятна, которые зверь, убегая, оставил за собой... примятый овес, лужа крови, а в луже крови лежал на боку, с зияющей раной в голове... угадайте кто?

- Да лев же, черт побери!

Увы! Осел, один из тех малюсеньких осликов, которых так много в Алжире и которых там называют «вислоухенькими» (А. Доде «Незвичайні пригоди Тартарена із Тараскону", переклад Н. Любімова).

Французький гумор відрізняється легкістю, грайливістю, всим тим "що було започатковане в "раблезіанстві" і пізніше маніфестувалось у Вольтера, Р. Роллана" [8, с. 131].

В) Іронія (грец. Eironeia - удавання) - "приховане глузування", приховане за похвалою або позитивною оцінкою.

"Отличительным признаком иронии является двойной смысл, где истинный - не прямо высказанный, а подразумевающийся.» [25, с. 139].

Розпізнати іронію можна лише у контексті або за інтонацією.

Наприклад, справжній зміст фрази - "Який ти розумний!"- зверненої до людини, що сказала якусь дурницю, стає очевидним лише завдяки особливій, в'їдливій манері вимови.

Іронія досягла свого розквіту ще у філософії Сократа, "хотя сам он не пользовался этим термином, тот стал определением его критической манеры со времен Платона. Не удивительно, если всполмнить ироническое отношение Сократа к самому себе: «Я знаю только то, что ничего не знаю» [25, с. 140].

В атичній трагедії року* спостерігаємо так звану "іронію долі": герой упевнений у собі та своїх діях і не знає (на відміну від глядача), що саме така поведінка призведе його до загибелі [29, Т. 3, с. 179].

Особливої уваги заслуговують також твори, повністю побудовані на іронії - античні псевдопанегірики* («Похвала Смерті», «Похвала Лисині» тощо).

У середньовічній літературі, обмеженій авторитетом традиції, іронія майже не представлена, проте, з часів Ренесансу поступово починається її "відродження" ("Гаргантюа та Пантагрюель" Ф. Рабле). "Гірка іронія"* звучить у промовах шекспірівського Гамлета.

Найвидатнішим майстром іронії був французький просвітник Вольтер. Романтики створили теорію "романтичної іронії"* (Ф. Шлегель), саме з таким її різновидом зустрічаємося у творах Е. т. а. Гофмана, Г. Гейне, А. де Мюссе, Дж. Байрона.

Модерністи продовжують активно використовувати відповідну форму комічного: романтичну концепцію переймають та розвивають символісти*, Т. Манн; різні прийоми художнього відображення іронічного сприйняття дійсності знаходимо у Б. Шоу, Б. Брехт, А. Франс, К. Чапек, Дж. Джойса та інш. У літературі постмодернізму досягає скептична іронія, заснована на грі авторитетами.

Приклад іронії.

"Что может быть прекраснее, подвижнее, великолепнее и слаженнее, чем две армии! Трубы, дудки, гобои, барабаны, пушки создавали музыку столь гармоничную, какой не бывает и в аду. Пушки уложили сначала около шести тысяч человек с каждой стороны; потом ружейная перестрелка избавила лучший из миров не то от девяти, не то от десяти тысяч бездельников, осквернявши его поверхность. Штык также был достаточной причиной смерти нескольких тысяч человек. Общее число достигало тридцати тысяч душ. Кандид, дрожа от страха, как истый философ, усердно прятался во время этой героической бойни." (Вольтер"Кандід або Оптимізм")

Г) Сарказм(з грец. перекладається буквально як "рву м'ясо") - особливо уїдливе глузування, вища форма іронії. Прояв крайньої ненависті. Поєднує гіркоту і злість. Це практично знущання.

"Однако сущность сарказма не исчерпывается болем высокой степеню насмешки, обличения, но заключается, прежде всего, в особом соотношении двух планов - подразумеваемого и выражаемого. Если в иронии дан лиш второй план и полностью выдержано иносказание, то в сарказме подразумеваемое выступает рядом с выражаемым и иносказание нарочито ослабляется. Сарказм - это исчезающая, точнее - дезавуируемая ирония" [7, с. 934].

Часто особливістю сарказму є також використання наказової форми.Приклад сарказму."Ну что ж, грабители, мздоимцы, интриганы, пора вам у стола полней налить стаканы. скорее все в кружок! Спешите есть и пить. Уходят дни за днями. народ, что угнетен и одурачен вами, теперь у ваших ног! Страну - всю с молотка! Вы с грабежом знакомы. уничтожайте же поля и водоемы - Пришел наживы час! Последний жалкий грош, ликуя дни и ночи, тяните у крестьян, тяните у рабочих -Доступно все для вас" ("Веселе життя" В. Гюго).

ДО ПИТАННЯ № 1. | ДО ПИТАННЯ № 3.

Великі епічні жанри: епопея, роман, роман-епопея. | Малі епічні жанри. | ДО ПИТАННЯ № 8. | Типи комедій. | ДО ПИТАННЯ № 9. | ДО ПИТАННЯ № 10. | Термін "персонаж" походить від франц. personnage, лат. persona - маска актора в античному театрі, в переносному значенні - носій маски, актор, зображувана ним істота. | ДО ПИТАННЯ № 2. | Групи літературних типів | ДО ПИТАННЯ № 3. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати