На головну

Республіка Грузія: загальні відомості

  1. I. ЗАГАЛЬНІ МЕТОДИЧНІ ВКАЗІВКИ
  2. Біографічні відомості
  3. Відомості Верховної Ради України.-1991. - № 20. - Ст. 249.
  4. Відомості про управління на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав
  5. Відомості про управління на території України майновими правами іноземних суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав
  6. Відродження української національної свідомості у першій половині 19 ст. Історичне значення творчості Т. Г. Шевченка. Кирило-Мефодіївське братство.

Територія - 69,7 тис.кв.км.

Населення - 4,4 млн. осіб (2002 р.)

Столиця - Тбілісі

Державний устрій - президентська республіка

Адміністративний поділ - 9 країв, два міста з особливим статусом (Тбілісі і Поті) і дві автономні республіки (Абхазія, Аджарія)

Національний склад: грузини (70,1 %), вірмени (8,1 %), росіяни (6,3 %), азербайджанці (5,7 %), осетини (3 %), абхазці (1,8 %)

Мови - грузинська (державна, 71 %), російська (9 %), вірменська (7 %), азербайджанська (6 %), інші (7 %)

Релігія - християнство (83 %, в т.ч. грузинська православна церква - 65 %, Російська православна - 10 %, вірменська апостольська - 8 %), іслам (11 %), інші (6 %)

Середня тривалість життя - 64,6 років

Народжуваність - 1,12 %, смертність - 1,46 %

Грошова одиниця - ларі = 100 тетрі

ВВП на душу населення - 500 дол. США (2001 р.)

Місце у світі за рейтингом ООН -

День незалежності - 9 квітня 1991 р.

День Конституції - 24 серпня 1995 р.

Республіка Грузія (Сакартвело) - країна, розташована в Західній Азії, що має вихід до Світового океану через Чорне море. Довжина морського узбережжя - 310 км. Загальна довжина сухопутних кордонів 1461 км. Найдовший кордон має на півночі з Росією - 723 км, на сході межує з Азербайджаном (322 км), на півдні з Вірменією (164 км) і Туреччиною (252 км). Понад 2/3 території Грузії займають гори: на півночі - хребти Великого Кавказу, з найіищими точками країни г. Шхара (5066 м) і г. Казбек (5033 м), на півдні - Малого Кавказу.

За Конституцією 24 серпня 1995 р. Грузія є президентською республікою. Президент, що обирається на п'ятилітній термін, є не лише главою держави, але й очолює виконавчу владу. Президент може обиратися тільки на два терміни поспіль. Вищий законодавчий орган - парламент - складається з двох палат - Ради Республіки і Сенату. До верхньої палати - Сенату - входять депутати від Абхазії, Аджарії та інших територіальних одиниць Грузії, а також п'ять сенаторів, призначених президентом Грузії. З 235 депутатів нижньої палати 150 обираються за пропорційною системою, а 85 - за мажоритарною. Виконавчу владу здійснює уряд. Склад уряду призначає президент за погодженням з парламентом. Функції прем'єр - міністра уряду виконує державний міністр.

Згідно з адміністративно-територіальним поділом, закріпленим в Конституції 1995 р., Республіка Грузія складається з 9 країв - Самегрело (Верхня Сванетія), Рача-Лечхумі (нижня Сванетія), Гурія, Імеретія, Месхет-Джавахетія, Шида-Картлі (Нижня Картлі), Квемо-Картлі (Верхня Картлі), Мцхета-Мтианеті, Кахетія; двох міст, що мають права країв (Тбілісі і Поті) і двох автономних республік (Абхазія і Аджарія). Абхазія в даний час не підпорядковується центральній грузинській владі так само, як і Південна Осетія (колишня Південно-Осетинська автономна область, ліквідована Верховною радою Грузії у 1990 р.)

Вибори до місцевих органів влади - сільських, районних і міських муніципалітетів (сакребуло) - проводяться за змішаною системою. Мерів міст призначає президент країни.

Вища судова установа - Верховний суд Грузії, що здійснює нагляд за виконанням судочинства у міських, районних і крайових судах, а також виконує роль касаційної інстанції. Голову і суддів Верховного суду за предствленням президента держави обирає парламент.

Конституційний контроль від 1996 р. здійснює Конституційний суд (КС), що складається з 9-ти суддів (трьох призначає президент Грузії, трьох обирає парламент, а ще трьох призначає Верховний суд). Термін повноважень КС - 10 років. Кожні п'ть років відбувається зміна голови КС шляхом виборів одного з його членів.

18. 2 Основні етапи політичної історії Грузії.

У VIII-VII ст. до н.е. на Кавказ приходять ассірійці і відтісняють на північ давньогрузинські племена. Грецький історик Геродот відзначив, що ассірійський цар Саргон II переселився до Колхіди з частиною ізраїльського населення, яке він вивіз із Палестини в 722 р. до н. е.

Західне Грузинське царство Колхіда і східне Картлійське (Іберійське) царство сформувалися приблизно в VI ст. до н.е. Обидва вони мали політичні та економічні зв'язки з греками, Ахеменідською і Парф'янською державами. Страбон і Пліній пишуть, що обидві держави процвітали. У І ст. до н. е. Колхіду захоплюють римляни (Помпей Великий). Близько 330 р. н. е. в східному Картлійському царстві запроваджено християнство. У 523 р. н. е. Картлі завойовує імперія Сасанідів, а Колхіду було приєднано до Візантійської імперії у 562 р. н. е. На початку VII ст. Візантія встановлює свою владу також над Картлі. Із середини VII по IX ст. майже всю Грузію захоплюють арабські племена.

У Х ст. за правління царя Баграта III східна і західна Грузія були об'єднані. Багратіди були царями Грузії до 1801 р.

За царя Давида IV Будівника (1089-1125 рр.) і цариці Тамари (1184-1213 рр.) монархія у Грузії зміцнюються.

«Золотим віком» для Грузії стало ХІІ століття - сплеск, розквіт культурного і політичного розвитку країни.

У цей час розвиваються грузинські академії у Гелаті та Ікалто, з'являються свої світової слави твори Шота Руставелі («Витязь у тигровій шкурі»), працюють золотих справ майстри Бека і Бешкен Опізарі.

Будуються храми, Грузію знають і по участі у хрестових походах, і по ходіннях вчених мужів до монастирів Палестини та Греції.

На початку XIII ст. Грузинське царство, що простягнулося від Чорного до Каспійського моря - одна з наймогутніших держав регіону, яка мала торговельні зв'язки як з Європою, так і зі Сходом. Вторгнення монголо-татар у 1220-х роках перервало поступально-висхідний розвиток Грузії. За винятком короткого періоду правління Георгія V Блискучого (1314-1346 рр.) країна не існує як єдина держава.

Після падіння у 1453 р. Константинополя, Грузія була відрізана від християнського світу, а згодом зазнала турецького і перського завоювань. Навіть за таких великих царів, як Вахтанг VI (1703-1712 рр. і 1719-1724 рр.), який систематизував грузинські закони, та Іраклій II (1744-1798 рр.), який знову об'єднав Східну Грузію, грузини були не в змозі ефективно захищатися від набігів гірських племен з півночі і мусульман з півдня.

У 1783 цар Грузії Іраклій II уклав із російською імператрицею Катериною II Георгіївський трактат, згідно з яким Картлійсько-Кахетинське царство перейшло під протекторат Росії.

1801 - Росія анулювала договір та анексувала царство. Останній картлійсько-кахетинський цар із династії Багратіонів, Георгій XII, помер незадовго до оголошення анексії.

1803-1864 - до складу Російської імперії включено Західну Грузію . Антиросійські повстання жорстоко придушувалися.

У XIX столітті було скасоване кріпацтво, утворилися та зросли нові міста, розвивалася освіта й постала промисловість. Тифліс (Тбілісі) стає адміністративним і торговельним центром усього Кавказького намісництва Російської імперії.

У цей період сформувалася національно мисляча грузинська інтелігенція, яка прагнула автономії, відроджувалися література і мистецтво.

У 1905 грузинська секція Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП) була найвпливовішою соціалістичною організацією в Російській імперії. Після того як РСДРП у 1903 розпалася на фракції більшовиків і меншовиків, більшість грузинських марксистів приєдналися до фракції меншовиків. Після повалення царського самодержавства (1917) влада в Грузії перейшла до рук Тимчасового уряду Росії і грузинських рад, в яких переважали меншовики. Після повалення Тимчасового уряду меншовики очолили владу в Грузії.

Після нетривалого періоду федералізму зі сусідніми Вірменією та Азербайджаном грузинський уряд на чолі з меншовиками 26 травня 1918 р. проголосив незалежність Грузинської Демократичної Республіки.

Зі згоди меншовиків у червні 1918 р. територію країни зайняли німецькі та турецькі війська, а в грудні їм на зміну прийшли британські, які залишались у Грузії до липня 1920 р.

Лютий 1921 р. - більшовики підняли збройне повстання і з допомогою російської Червоної Армії скинули меншовицький уряд. У Грузії надовго запанувала влада більшовиків.

1921 - Грузія стала радянською республікою. Для її послаблення на території республіки більшовики створили Абхазьку автономну республіку та Південно-Осетинську автономну область.

Грудень 1922 - Грузія разом з Вірменією та Азербайджаном утворили Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР) як частину СРСР. Її було ліквідовано аж 1936 року -з того часу Грузія - союзна республіка СРСР.

Курс на перебудову, проголошений у СРСР М. С. Горбачовим, призвів до швидкої зміни лідерів Комуністичної партії Грузії. 9 квітня 1989 р. у Тбілісі радянські війська жорстоко придушили масову патріотичну акцію. Під час тих подій загинули 20 молодих грузинів.

У квітні 1991 р. Верховна рада Грузії ухвалила нову Конституцію і обрала Звіада Гамсахурдіа на посаду президента республіки.

Прямі президентські вибори відбулися 26 травня, і Гамсахурдіа отримав на них майже 87 % голосів. Однак за дуже короткий час безпорадна економічна політика президента і його боротьба з внутрішньою опозицією викликали невдоволення населення, і в грудні 1991 р. розгорнулися бої між прибічниками президента та опозицією, до складу якої увійшла Національна гвардія.

19."Революція троянд" у Грузії: причини і наслідки.

Економічна політика Грузії до і після "Революції Троянд "

Передмова

П'ятнадцять років тому, після розвалу Радянського Союзу, у Грузії з'явилася реальна можливість переходу від неефективного централізованого планового господарства до ринкової економіки. Однак, початок 90-х принесло Грузії спровоковані этноконфликты і цілу низку збройних протистоянь на будь-який смак. Лише з 1995 року, пізніше всіх країн на всім пострадянському постранстве, у Грузії починається мирне державне будівництво і трансформація економіки. У порівнянні з іншими Новими Незалежними Державами на цей период ВВП Грузії було найнижчим . Тільки за період 1992-1993 рр ВВП зменшилося на 80 відсотків. Економіка перемістилася в тіньовий сектор, плоди ж цього процесу пожинають суспільством і донині . Починаючи з цього періоду, що характеризовались катастрофічною інфляцією, а пізніше і на тлі збільшення масштабів тіньової економіки, зростав коефіцієнт доларизації і до періоду попередній "Революції Троянд ", тобто до кінця 2003 року, досяг свого максимального значення і склав 86 відсотків. Тобто в Грузії реально існувала двухвалютная зона: національна валюта забезпечувала поточні податкові платежі і дрібні предпренимательские і користувальницькі витрати, а долар використовувалася для висновку великих угод і інвестиційних вкладень.

Виходячи з реалій того періоду, молода держава була не в змозі забезпечити як фінансову стабільність, так і збір податків. Питома вага державного бюджету у ВВП був незначним. Якщо цей параметр до 1995 року складав 5 відсотків, то при незначному росту до 2004 року всі таки не перевищив 12 відсотків, що є одним з найнижчих показників на всім пострадянському постранстве. Виходячи зі слабких фінансових можливостей держава була не в змозі проводити скільки нибудь серйозні перетворення в суспільстві . У 1994-1998 роках поводилися реформи спрямовані на досягнення стабілізації і лібералізації економіки, що ґрунтувалися на концепції відомої як "Вашингтонський консенсус". Відповідно до концепції змінам піддалася банкова система, була введена національна валюта - лари, почалася приватизація малих і середніх підприємств, відбулася лібералізація торгівлі. Ця була реформа економічної стабілізації і структурних змін, метою якої було припинення гіперінфляції, збалансування економіки країни і створення інституціональних умов для формувань ринкової економіки. Не можна не відзначити, що після проведення реформ досить таки різко виріс національний доход, хоча крім реформ цьому сприяло і будівництво нафтопроводу Баку-Тбилиси-Джейхан. Однак рівень розвитку Грузії усі таки був недостатнім для того, щоб одержати результати передбачувані "Вашингтонським консенсусом".

Після різкого спаду в 1990-1994 роках подьем 1995-1998-х був короткостроковим. В ці роки темпи росту ВВП складали 10-11 відсотків. Це був період, коли різко зросли доходы населення, зарплати, пенсії, поступово заробив малий і середній бізнес, скоротилося число безробітних. На жаль тривало це не довго. Як наслідок глобальної валютної кризи 1998-1999 років, у Грузії різко знизилися темпи росту і залишалися низькими до 2004 року. Якщо порівнювати з 1990 роком рівень економіки 1994 і 2003 років, то ми одержимо відповідно 18,7 і 73 відсотка1. Помітно, що розвиток відбувався помірковано низькими темпами. Грузія виявилася не підготовленої до зовнішніх шоків і не здатної потивостоять впливові валютних криз у Росії(1998) і Туреччини (2000). Усе це з'явилося наслідком проведення непослідовної макроекономічної політики, половинчатих структурних реформ і нетранспарентної фінансової системи, що в підсумку привело до різкого росту корупції.

1 World development іndіcators. World Bank. 2002, Дані Гос.департаменту статистики Грузії.

"Період застою" у Грузії

Після Російської валютної кризи 1998 року різко сповільнилися темпи проведення структурних реформ і економічного росту . У Грузії почався "Період застою".

Ми не згодні з існуючою думкою, що "революцію троянд " визначив економічну кризу. Бідно , але Грузія все-таки розвивалася помірковано низькими темпами. Соціально-економічний аналіз Грузії останнього років саме і вказує на "застій" перехідного періоду. У період суспільного чекання проведення соціально-економічних і політичних змін, з боку влади спостерігалася консервативна бездіяльність. У цей період не відбувалося ніяких змін. Як наслідок цього поступовий підсилювалася соціальна диференціація населення і збільшувалися масштаби тіньової економіки. Період консервативної бездіяльності і застою продовжувався близько 6 років і в плині цього періоду темпи економічного розвитку складали всего 3-3,5 відсотка. Заморозилися пенсії, зарплати і відповідно збільшувалося багатство нечисленної еліти. Середня зарплата в цей період складала 60-70 відсотків від прожиткового мінімуму, а пенсії всего 10 відсотків.

Намітилося протистояння між нелегально розбагатілими і зубожілими шарами населення. Між ними знаходився не середній шар населення, а влада . Влада в силу своєї традиційної політики не сприяла формуванню і розвиткові середнього класу. Але ж саме середній клас повинний був відігравати основну роль у зміцненні і розвитку держави. Економічною основою формування середнього класу служить розвиток малого і средего бізнесу, використання знань і утворення , однак за останні 6 років ці умови так і не були сформовані і підтримані державою..

У 2003 році питома вага продукції зробленої малим і середнім бізнесом в економіці Грузії склав лише 18 відсотків, у той час як у країнах з розвитим середнім шаром населення (Англія, Німеччина, Франція, Итялия, США, Японія, ) цей показник складає не менш 40 відсотків.2 Виходячи з вищесказаного в економіці дотепер не існує тієї осовной движуещей сили, що і повинна була б забезпечити успішний розвиток Грузії.

По офіційним даним безробіття в цей період склала 11-14 відсотків. У цих даних не враховане сільське населення, що складає біля половини всього населення країни і по чинному законодавству вони не вважаються безробітними, тому що на їхні родини оформленны земельні ділянки в 0.8-1 га. Річний доход полученый із земельної ділянки коливається від 150 до 500 доларов США, і відповідно селяни і дрібні фермери відносяться до бідних і найбідніших шарів населення. Виходячи з цього можна припустити, що реально в Грузії безробітний кожен третій . Офіційно рівень бідності в Грузії складав 52 відсотка.

Основними економічними субьектами були саме ті особи , що і створювали такі економічні правила, при яких в економічну діяльність утягували і предпрениматели і цивільне суспільство , нарівні з владою що тримають і кримінальним світом . І якщо провести аналогію з відомої Крыловской байкою "Лебідь, рак і щука", те кожний з економічних субьектов тяг віз грузинської економіки у свою сторону з усіма вытекающими з цього наслідками.

Це був саме той період, коли держава мала потребу в новій концепції.3 Стало ясно що теория "Вашингтонського консенсусу" зжила себе і вона вже не могла бути ідеологічною основою стратегічного розвитку. Ми не будемо сперечатися наскільки вона реалізувалися і які причини перешкодили досягти повноцінних результатів закладених у концепцію. Залишається фактом те, що ідеологічна база країн перехідного періоду мала потребу в новому підході, без якого неможливо був би наступний стратегічний розвиток.

"Держава в мінливому світі ". Всесвітній Банк, 1997. У наслідку проведених реформ у перехідному періоді ринкові сили, що сформувалися в Грузії, виявилися не здатними автоматично виконувати роль державного регулятора і їхні відносини з владою придбали іраціонально-корумповану форму. І як наслідок , не сформувалося інституціональне середовище для економічного росту . Політичні й економічні інститути були занадто слабкі для забезпечення умов прискорення економічного росту . У поточній державній політиці не враховувалися фактори соціальної згоди, без яких ставало неможливим будівництво нової держави

У таких умовах кожна з країн перехідного періоду початку процес формування демократичних цінностей самотужки . Саме формування демократичного менталітету повинне було визначити висновок Грузії зі статичного положення , що фактичний разом зі зміцненням економічної лібералізації, вимагало радикальних змін у державних інститутах і формування революційної політичної демократії. Такий перехід у Грузії почався з Листопаду 2003 при участі широких шарів населення. "Революцію Троянд " можна представити як радикальний шлях прояву громадянами бажання вибратися з застійного положення і надії на прогресивне державне керування .

Економічні витрати "Революції Троянд "

Відомо, що кожна революційна зміна має власні транзакционные витрати, нести які вигідно суспільству для того, щоб у майбутньому одержати найбільшу вигоду від проишедших у суспільстві змін. Величина цих витрат залежить від рівня протидії з боку влади і віри народу. Відповідно це з'являється й в економічних показниках. Приведемо тольько основний показник - інфляцію, що сама по собі є квинтессенцией усіх політичних і економічних змін. У Січні-Жовтні 2003 року інфляція склала 1,9 відсотків, під час Листопадових подій 2003 року вона виросла до 4,8 відсотків, що було викликано нестабільною політичною ситуацією й антиреволюційними заявами тодішньої влади . Усе це збільшувало страх інфляційних чекань, хоча за підсумками 2003 року річна інфляція виявилася в межах запланованих 7 відсотків. Фінансово-кредитна система залишилася стабільної і це була єдина система отличавшееся стабільністю й у передреволюційному періоді. Тут же треба підкреслити , що економічний ріст у 2003 році досяг 8,6 відсотків в основному за рахунок нафтопроводу Баку-Тбилиси-Джейхан і революція ні як не вплинула на цю будівництво. Виходячи з вищесказаного вплив "Революції Троянд " на економіку можна назвати нейтральним ,4 з чого можна укласти, що революція народу обійшлася не занадто дорого. Віра народу в новий уряд була міцної й абсолютною.

Мети і стратегічні задачі нової влади

У першому десятилітті ХХІ століття Грузія має стратегічні плани, що визначені "Програмой економічного росту і подолання бідності". Ця програма була разработанна в 2001-2003 роках із залученням широких шарів населення. Незважаючи на те, що програма була поддержанна як суспільством , так і міжнародними організаціями і на сьогоднішній день є єдиним стратегічним документом, аналогів якого в Грузії не створювалося, але для його реалізації в старої влади не було необхідного управлінського ресурсу і волі, що і виявлялося в недовірі народу до влади. "Програма економічного росту і подолання бідності" з'явилася єдиною спадщиною визнаним нинішньою владою.

У віддаленій перспективі уряд Грузії предпологает вступ країни в Євросоюз. Але до рішення проблем бідності ці бажання так і залишаться благими намірами. Для рішення цієї задачі в середній період заплановане стабільне щорічне 6 процентний розвиток, індекс споживчих цін не повинна перевищувати 6 відсотків, ріст державного бюджету до рівня не менш 20 відсотків від ВВП, збільшення зайнятості. Усе це всовокупности і повиннео привести до зменшення різниці між Грузією і країнами Євросоюзу.

Хоча тут же треба відзначити, що запланований ріст у 6 відсотків може виявитися недостатнім для наближення до країн Євросоюзу. При таких темпах розвитку щоб наблизитися хоча б до Турецького показника ВВП на душу населення, не говорячи вже про більш розвиті країни, Грузію знадобилося б приблизно 20 років. Усе це може створити в суспільстві песимістичні чекання, однак інтеграція в Євросоюз є для Грузії одним з головних орієнтирів.

У геополітичному аспекті однієї з основних задачь треба вважати відновлення територіальної цілісності і єдиного законодавчого простору Грузії. Це припускає розморожування і рішення этно- і інших конфліктів, "заморожених" минулою владою, що допоможе Грузії придбати імідж антитерористичного й антикорупционного держави в регіоні. Рішення цих проблем буде сприяти зменшенню масштабів тіньової економіки й економічному ростові країни. Робота в цьому напрямку вже почалася і перші результати видні на прикладі Аджарської автономії.

З дня знаходження Грузією незалежності Аджарія намагалася залишитися поза єдиним законодавчим простором Грузії. Події 6 Травня 2004 року були продовженням "Революції троянд ". Основною проблемою між регіоном і центром було присвоєння керівництвом автономії засобів призначених для центрального бюджету. Реально це була "бюджетна війна". До того ж представниками клану лідера автономії були незаконно привласнені багатства Аджарії, що викликало справедливе збурювання з боку населення автономії. Після відомих народних виступів лідер автономії змушений був залишити Аджарію. В Аджарії пройшли вибори, були внесені иззменения в законодавство як Грузії, так і Аджарії і можна відзначити, що автономія і де-юре і де-факто інтегрувалася в єдиний законодавчий простір Грузії.

Відносно інша ситуація в Абхазії і Південній Осетії. Як наслідок "законсервированности" цих конфліктів у період "застою" в автономіях утримують влада воєнізовані угруповання , основний доход яких надходить від контрабанди і нелегальної торгівлі й у їхніх інтересах залишити ці території як зони этноконфликтов. Рішення даної проблеми можливо лише шляхом тісного співробітництва Грузії з іншими країнами, і особливо з Росією, у плануванні і проведенні антитерористичних і антиконтрабандних заходів.

Основними програмными задачами поставленими нинішньою владою є установлення фінансової дисципліни, відновлення чесних і законних правил економічних взаємин. А це зі своєї сторони має на увазі демонтаж тіньових мафиозно-клановых структур, конфіскацію незаконно привласненого майна і його перерозподіл між незаможними шарами населення. Цей шлях досить ефективний і вже приніс визначені результати. Зроблено арешти колишніх високопоставлених чиновників, конфискованно їхнє майно, взымаются несплачені податки. Під ці заходи потрапили і члени родини бывшето президента. Цим шляхом бюджет за перші 6 місяців поповнився 50 мильонами доларів. Процес продовжується і донині .

Паралельно декларується початок процесу поліпшення підприємницького клімату шляхом досягнення консенсусу між бізнесменами, урядом і цивільним суспільством . Передбачається либерализировать податковий кодекс і замість існуючих 22 податків залишити 9, підготувати законодавчу базу для обьявления податкової амністії, зменшення кількості й обмеження прав контролюючих органів. Зміна фіскальної політики повинні відбуватися на тлі формування якісно нових відносин влади до бізнесів-інститутів. А це означає, те що вигідно предпренимателю, те повинно бути вигідно всьому суспільству . Влада повинна передати функцію регулювання економіки ринковим інститутам, при цьому ставши гарантом прав власності і демократії. Цей шлях припускає також і поступова зміна менталітету суспільства .

Однієї із самих слабких сторін для Грузії є державні фінанси. У 1998-2003 роках дохідна частина державного бюджету перманентно не виконувалася, і в 2003 році тільки в державному секторі заборгованість по зарплатах склала 120 мільйонів доларів, а це приблизно половина всієї дохідної частини бюджету. До цього додавався і госсударственный борг , що складав 50 відсотків від ВВП.

Стратегія нової влади в сфері госсударственного фінансування й економічного розвитку подарзумевает збалансованість бюджету центрального уряду, підвищення ефективності податків і витрат, зменшення фіскального тягаря шляхом зменшення прямих податків, стабільного і транспарентного розвитку податкової системи і реориентации витрат.

Однієї з основних задач поставлених новою владою є формування нового інвестиційного середовища . Якщо не брати до уваги будівництво Каспійських газо- і нафтопроводів, то вкладання іноземних інвестицій дотепер було досить ризиковано, тому що на будь-які великі вкладення встановлювався контроль кланових груп. А якщо хто або усі таки решил би діяти за законами вільного предпренимательства, те вони відразу ж попадали в поле зору і під вплив криминалов. Інвестиційне середовище в Грузії були досить таки важкою. Вихід з цього положення був тільки в боротьбі з тіньовою економікою і корупцією. Тероризування бізнесменів, безроздільне володарювання величезного числа контролюючих органів і як наслідок , що пригнічує положення бізнесу заважало розвиткові і з цим необхідно було бороти самими твердими мірами . І тільки забезпеченням захисту прав власності вільного предпренимательства і государствеными гарантіями можливо формувати сприятливе інвестиційне середовище .

Рішення всіх перерахованих вище задач нова влада початку з реорганізації уряду, що має на увазі звільнення від корупції, зменшення бюрократизації, збільшення рівня відповідальності государсвенных чиновників на тлі гідної оплати їхньої праці. З цією метою були внесені виправлення в конституцію, були скасовані служби минулого президентського правління й основанны нові структури, на чолі яких коштують самі молоді міністри у світі . Держава уже відчула перші позитивні результати "Революції троянд ". ВВП у першому півріччі виріс приблизно на 7 відсотків.

Проблеми інтеграції Грузії у Світове економічне співтовариство

Однієї з основних стратегічних цілей і перспективним ориенитиром розвитку Грузії є створення умов для інтеграції в Євросоюз. Грузія вже изьявила свій інтерес до присоедиению до організації економічного соотрудничества і розвитку (OECD) і до вступу в НАТО. А в 2000 Грузія стала членом всесвітньої торговельної організації (ВТО). У такий спосіб Грузія початку процес поступової інтеграції у світовий економічний простір.

Грузія припускає одержати вигоду від своєї участі в загальному процесі глобалізації і лібералізації. Країна повинна інтегруватися у світову економіку, що створить умови для більш ефективного розподілу її ресурсів і в такий спосіб забезпечить необхідний капітал для швидкого економічного росту й уменшения розходжень між інвестиціями і внутренными заощадженнями. У довгостроковому періоді потоки капіталу можуть сприяти підвищенню продуктивності праці, як через модернізацію існуючі технології так і впровадження нових.

Після "революцій троянд " з'явилися нові тенденції і фактори, що стали впливати на зміну монетарного простору Грузії. Значно зменшився коефіцієнт доларизації і національна валюта зміцнилася майже на 24 відсотка, на відміну від попереднього періоду, коли після її введення в 1995 році і до кінця 2003 року, вона безупинно утрачала свою вартість. Нова тенденція укренпления національної валюти створила проблеми для росту інвестиції і сбрежений. В даний час у Грузії формується трехзонное валютний простір, де поряд з національною валютою у важливих сферах економіки присутня і Долар і Євро.

Проявом слабості в економічному плані для країни можна вважати і наявність дефіциту поточних рахунків, що складає 10 відсотків від сукупного внутрішнього продукту країни. Дефіцит частково фінансується прямими іноземними інвестиціями й особливо трансфертами населення, що виїжджає за межі країни. Тільки за п'ять місяців 2004 року сума грошових переказів від приватних осіб у Грузію склала 86 млн Доларів США, а з Грузії всего 11 млн долара. Частка мігрантів по разныи підрахунках складає приблизно п'яту частину всього населення країни, що і порушує питання усовершенстования внутрішнього ринку праці. Обов'язково треба взяти до уваги і слабку експортну можливість країни. Виходячи зі свого геополітичного положення і в міру розвитку ринків Євросоюзу, а також півночі і сходу, першочерговою задачею стає посилення експортних можливостей Грузії за допомогою проведення мікроекономічних реформ (які разом з тим націлені і на дерегуляцию ринку праці і поліпшення його гнучкості). У середньостроковому періоді реформи повинні бути направленны також на створення умов для підвищення конкурентноспособности.

Ці й інші проблеми могуть бути вирішені за допомогою використання внутрішніх ресурсів керування , однак ефективність для таких країн як Грузія досягається в основному інтеграційними процесами.

Грузія має можливість одержить максимальну користь і зменшити ризик зв'язаний із зовнішніми шоками глобального світу , і в міру поглиблення інтеграції як з пострадянськими так і з іншим країнами, національна економіка будується на політику довіри громадян до уряду, щоб воно було гарантом стабільності і безпеки .

Політична економія "революци троянд "

Після відновлення незалежності в Грузії майже відразу ж виникли соціальні, економічні, політичні й етнічні проблеми, дозвіл яких усі відкладалося і після завершення етапу "Вашингтонського консенсунса" країна не мала стратегічного плану проведення реформ. До того ж і сам уряд не мало особливого бажання і відповідно волі, щоб вирішити ці проблеми. Усе це і створило атмосферу тотальної недовіри суспільства до уряду.

На відміну від початку 90-их на початку 21 століття на перший план висунулися проблеми социально-экономческого характеру. Рішення цих проблем вимагало сильну владу і наявність стратегічного плану. Після "Вашингтонського консенсунса" була створена "Програма економічного розвитку і подолання бідності" як основний стратегічний документ розвитку країни. Однак цього було надостаточно: уряд не вледело основним ресурсом - мандатом довіри громадян.

Відмітною рисою цього періоду була слабка державна влада і недосконалий ринок, що природно і не могло забезпечити економічний ріст . Розвиток країни виявилося залежним тільки від волі правителсьтва, що керуючи по інерції старими методами не могло використовувати цивільне обещство як ресурс. Уряд відносився до суспільства як до пасивного обьекту свого політики, а не як до співучасника суспільних процесів. Правда, проведення соціально-економічних реформ підтримувалося міжнародними організаціями, однак створена ними концепція "Вашингтонського консенсунса" не розглядала цивільне суспільство як активну силу перетворень. Основною рушійною силою представлялася урядова влада і після приватизації інтереси нової еліти, що сформувалася, злилися з інтересами бюрократії і сформувалася номенклатурно-бюрократична еліта, що створила державу корпоративного типу і придушує інтереси інших соціальних шарів. Це і стало стримуючою силою економічного розвитку і причиною консервації политичсеких конфліктів. Ця сила не могла продовжувати реформи, тому що для здійснення свох інтересів і збереження ренти отриманої після приватизації, вона повинна була зберегти існуючий соціальний баланс і інституціональний вакуум, що і припускав залишити поза грою інші соціальні шари. У таких умовах уряд не міг створювати нові блага і проводити перестроику економіки, а все старе поступово піддавалося эррозии. Нова соціальна сила, що могла б перетворити країну, виявилася в пасивному станів не маючи важелів для впливу на сформовану ситуацію.

Таким чином, після першої хвилі приватизації у выйгрыше виявилася номенклатурна еліта, що разом з урядовою владою початку непропорційно перерозподіляти суспільні ресурси і став причиною низького рівня життя основної маси населення. При цьому разом з "экономичской поляризацією" образовалаь і "політична поляризація" і влада правителсьтва стала неэфективной для перерозподілу благ отриманих від проведених реформ передбачених концепцією "Вашингтонського консенсунса". Соціальний дисбаланс, що утворився, визначив появу на политическо-экономической арені країни нової ативной сили - цивільного суспільства , і як наслідок поизошла "Революція троянд ".

Після здійснений революції в Грузії граждансое суспільство стало основний силою проведення, що диктує, економічної політики і воно початку вносити корективи і радикальні зміни в дії правительсва, разом з тим воно постачило уряд підтримкою для починання нових радикальних реформ. Стара номенклатурна еліта стала перед вибором - або відповідати перед законом і добровільно повернути незаконно привласнену ренту отриману за підтримкою старої влади і цим забезпечити спокійне життя, або ж ця рента будеть конфискованна і перерозподілена. При широких институционалных змінах зароджується нова рівновага, де баланс забезпечується правитеьством разом з цивільним суспільством , і тими бізнесами-інститутами, що повинні сприяти прискоренню розвитку країни. У цій рівновазі интерсы соціальних шарів стають пріоритетними і установлюється своебразный "социалный контракт" між правительсвом, суспільством і підприємцями.

Як свидетельстует досвід Грузії, розвиток країни в майбутньому можливо в тому випадку, якщо буде збережений перманентний діалог між цивільним суспільством і владою, а так само будуть забезпечені дійсно демократичні вибори. Цивільне суспільство і влада стають органічною частиною єдиного цілого. Без політичної институционализации цивільного суспільства неможлива побудова дійсної справедливої демократичної держави і створення умови для здійснення ринкової саморегуляції. У цих умовах країна стає "социальним державою". Саме ці принципи вкладені в революційні перетворення сьогоднішньої Грузії, це і є умови здійснення нової концепци реформ перехідного періоду.

І наприкінці слід зазначити. що країна тільки тоді досягне успіхів, коли правителственная влада стане залежної від волі цивільного суспільства . Якщо уряд по колишньому постарається автономно керувати суспільством , реформи не досягти своєї мети . У цьому те і складається суть філософії перехідного періоду економіки Грузії.

20.1 Етнополітичні конфлікти в Грузії та шляхи їхнього розв'язання.

Від штучно скроєної за більшовицькими лекалами Грузинської РСР незалежна Грузія отримала у спадок цілу низку національних проблем, окремі з яких перетворилися на етнічні конфлікти, що стоять на заваді територіальній цілісності Грузії. Передовсім мова йде про грузино-абхазький і грузино-осетинський конфлікти.

Грузино-абхазький етнічний конфлікт має давню передісторію. Його коріння - в довільному відношенні більшовицького керівництва до історії взаємин грузин і абхазців. Конструюючи на початку 1920-х рр. національно-державні утворення в Кавказькому регіоні, Кремль не замислювався, наприклад, над тим, що до радянської доби Абхазія ніколи не входила до складу Грузії. Від кінця ХV і до початку ХІХ ст. абхази - народ, близький своєю мовою і походженням до північно-кавказьких народів адигейської групи, перебували під владою Туреччини, від ХІХ ст. - Росії. У 1917 р. абхазці увійшли до Союзу об'єднаних горців Кавказу, на базі якого 1918 р. була проголошена Горська республіка у складі Дагестану, Чечено-Інгушетії, Осетії, Карачаєво-Балкарії, Кабарди, Адигеї і Абхазії. А 31 березня 1921 р. була проголошена незалежна Радянська Соціалістична Республіка Абхазія, яка щоправда в грудні 1921 р. опинилася у складі Грузинської СРР під назвою Абхазька Договірна Республіка, що у свою чергу у 1931 р. була перетворена на Абхазьку АСРР у складі Грузинської РСР.

У 1956, 1967 і 1978 рр. представники абхазької інтелігенції і навіть партійні керівники звертались до керівництва СРСР з проханням відокремити Абхазію від Грузії і приєднати її до РРФСР, але Кремль йшов лише на поступки у кадровій і культурній політиці. Зокрема, у 1980-х рр. Абхазія мала своє радіо і телебачення, а абхазці становили непропорційно велику частку партійних працівників і кадрів адміністративного апарату республіки. І це при тому, що абхазці складали абсолютну меншість населення республіки (станом на 1 січня 1990 р. населення Абхазії нараховувало 537 тис. осіб, з них 44 % - грузини, 17% - абхазці, 16 % - росіяни, 15 % - вірмени, 8 % - інші).

Сучасний грузино-абхазький конфлікт розпочався з проведення 18 березня 1989 р. абхазької сходки у с. Лихни, у якій брали участь 30 тис. осіб, в т.ч. партійні й урядові керівники Абхазії і представники вірменської, грецької та російської громад республіки. Сходка ухвалила "Постанову представників абхазького народу" і "Звернення до М. С. Горбачова", у яких йшлося про необхідність оздоровлення міжнаціональних відносин через повернення Абхазії "політичного, економічного і культурного суверенітету в межах ленінської ідеї федерації".

Грузинська влада замість пошуку компромісу лише "підлила масла у вогонь": упродовж 1989-1990 рр. Верховна рада Грузії ухвалила низку законодавчих актів, які анулювали усі договори радянського уряду Грузії у 1920-ті рр, що слугували правовою базою для існування грузинських автономних утворень - Аджарії, Абхазії і Південної Осетії. У серпні 1990 р. грузинський парламент ухвалив закон про вибори, в якому містився пункт про заборону брати участь у виборах до республіканського парламенту регіональним партіям. У відповідь на це 25 серпня 1990 р. абхазькі депутати Верховної ради Абхазької АРСР прийняли Декларацію про державний суверенітет Абхазії, що була анульована Верховною радою Грузії. Проте після перемоги блоку З. Гамсахурдіа на парламентських виборах у Грузії в жовтні 1990 р. парламент Абхазії взяв курс на непокору Грузії. Підтвердженням цьому стало обрання головою парламенту Абхазії рішучого прихильника незалежності республіки Владислава Ардзінби.

У березні 1991 р. З. Гамсахурдіа виступив зі зверненням до абхазького народу, в якому назвав В. Ардзінбу "зрадником" і "знаряддям Москви". У відповідь на це 98,4 % учасників референдуму в Абхазії за збереження СРСР, що відбувся 17 березня 1991 р. проголосували "за" (офіційний Тбілісі цього дня проводив референдум з питання відновлення державної незалежності).

У лютому 1992 р. Верховна рада Абхазії ухвалила постанову про відновлення Конституції Грузії 1991 р. і призупинення Конституції 1978 р., а також про поновлення Конституції Абхазії 1925 р. Це означало анулювання правової бази входження Абхазії до складу Грузії.

Поступово грузино-абхазький конфлікт набув форми збройного етнічного протистояння між грузинами і абхазцями. Початок воєнним діям було покладено в ніч з 13 на 14 серпня 1992 р., коли частини грузинської Національної гвардії і регулярної армії увійшли до столиці Абхазії Сухумі. Одначе грузинське керівництво фактично програло війну з Абхазією через перебування на її території трьох російських військових баз.

Іншою "гарячою точкою" на політичній карті Грузії залишається Цхінвальський регіон (у 1922-1990 рр. Південно-Осетинська автономна область у складі Грузинської РСР), де мешкають переважно осетини. Зі 100 тис. населення регіону 66,2 % складають осетини, всього за переписом населення 1989 р. в Грузії проживало 165 тис. осетин.

У складі Грузинської РСР Південно-Осетинська автономна область утворена 20 квітня 1922 р. Сучасний етнічний конфлікт між грузинами і осетинцями був спровокований рішенням Південно-Осетинської обласної ради про перетворення її на автономну республіку у складі Грузії 10 листопада 1989 р. Наступного дня грузинський парламент скасував це рішення, а 23 листопада 1989 р. 20 тис. громадян Грузії здійснили марш на адміністративний центр АО м. Цхінвалі, організований З. Гамсахурдіа і першим секретарем ЦК Компартії Грузії Г. Гумбарідзе для "захисту грузинського населення" автономії. Учасників маршу не допустили в місто війська МВС СРСР, але кров все ж пролилася.

Восени 1990 р. Південно-Осетинська обласна рада, спираючись на закон СРСР від 26 квітня 1990 р., що передбачав розширення прав радянських автономій, проголосила область Південно-Осетинською Радянською Демократичною Республікою і звернулась до Москви з проханням про визнання її незалежним від Грузії суб'єктом радянської федерації. У грудні 1990 р. офіційний Тбілісі взагалі скасував Південно-Осетинську АО і розпочав блокаду регіону, що тривала до липня 1992 р.

Цей період ознаменувався також військовим протистоянням обох сторін, особливо жорстким воно стало після того, як в результаті референдуму, проведеного південно-осетинським керівництвом 19 січня 1992 р., 90 % його учасників висловились за приєднання регіону до Росії. Бойові дії, що продовжувались з перервами до липня 1992 р., були припининені за посередництва Росії, що розмістила на території Південної Осетії свої миротворчі сили. Наслідки грузино-осетинського конфлікту трагічні: 93 спалані дотла села, понад тисяча убитих, від 40 до 100 тис. біженців.

Окрім Абхазії й Північної Осетії в Грузії є ще низка проблемних регіонів, що є потенційно вибухонебезпечними для територіальної цілісності держави. Найбільшим з-поміж них є Аджарія, що має конституційний статус автономії у складі Грузії. Корінне населення Аджарії (столиця - м. Батумі) - грузини, що були насильно навернені до ісламу під час турецького панування. За часів правління в Аджарії Аслана Абашидзе (до весни 2004 р.) республіка фактично не визнавала юрисдикції Тбілісі у питаннях зовнішньої, у т.ч. зовнішньоекономічної політики, про що свідчили рішення, які стосувались питань іноземних інвестицій, спільних підприємств, торгівлі, транскордонного співробітництва Аджарської Республіки, що ухвалювались в Батумі, а не в Тбілісі. Лише після втечі Абашидзе та представників його клану до Москви офіційний Тбілісі отримав серйозні важелі контролю за ситуацією в Аджарії.

Не проти домогтися тієї чи іншої форми автономії й мешканці Джавахетії (адміністративний центр - м. Ахалкалакі), де компактно проживають вірмени, що становлять 8 % населення Грузії. Підживлюються ці настрої й тим, що регіон безпосередньо межує з Республікою Вірменія.

Проблемним залишається й Ахметський район Грузії, в якому мешкають переважно чеченці-кистинці (цей район ще називають "малою Чечнею"). Влада офіційного Тбілісі є тут номінальною, а закони Грузії фактично не діють на цій території. Про це свідчить спроба грузинської влади восени 1999 р. відкрити відділення поліції Грузії в с. Дуїсі - неформальній столиці цієї зони - що закінчилась перестрілкою з місцевим населенням

На фоні цілої низки проблемних регіонів, область Квемо-Картлі, що розташована на стику Грузії, Азербайджану і Вірменії і де компактно проживає азербайджанське населення Грузії, може слугувати за приклад вирішення міжетнічних проблем. До правління в Грузії Е. Шеварднадзе азербайджанці Квемо-Картлі зазнавали серйозних утисків, але на сьогодні тинання нормалізоване, що підтверджує існування прозорого кордону між Грузією та Азербайджаном.

20.2 Історичні витоки конфліктів Грузії з Абхазією і Південною Осетією.

Росі́йсько-грузи́нська війна́ 2008 року - збройний конфлікт між Грузією з одного боку та Росією і сепаратистськими угрупуваннями Південної Осетії та Абхазії з іншого. Війна розпочалася навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 року. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії. Сторони звинувачували одна одну у провокуванні бойових дій. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл, збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста, порти та військові об'єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію, де з'єднання абхазьких загонів та російських «добровольців» атакували позиції грузинських військ та захопили Кодорську ущелину. Після окупації частини Грузії російськими військами та етнічних чисток грузинських сіл навколо Південної Осетії за участі міжнародних посередників було досягнуто припинення вогню. Згідно з досягнутими домовленостями, вивід російських військ з грузинської території мав закінчитись до 1 жовтня 2008 року.[5]

Передісторія конфлікт

Етнічні осетини складають відносну більшість на території Південної Осетії , однак на території автономії була значна грузинська меншина - близько третини від загалу населення регіону. Стосунки між Грузією і Південною Осетією загострилися після розпаду Радянського союзу, коли осетини намагалися об'єднатися з частиною свого народу в Північній Осетії, яка розташована на території Росії

Непорозуміння між двома народами призвели до громадянської війни та проголошення незалежності у Південній Осетії у 1992 р. У 2006 р. на власному референдумі мешканці регіону підтвердили свій намір відокремитися від Грузії]. Попри це, референдум був визнаний неправовим і незалежність регіону не була визнана жодною країною світу. За мандатом СНД в регіоні розташовані миротворці з трьох сторін конфлікту: Росії, Грузії та Південної Осетії. Стосункі між Цхінвалі та Тбілісі у великій мірі залежали від ставлення Росії до конфлікту та уряду Грузії. Зокрема, Росія надала громадянство більшості мешканців регіону всупереч протестам з Тбілісі. З приходом до влади президента Михайла Саакашвілі, було зроблено декілька спроб домовитися з урядом сепаратистів у Цхінвалі, однак перемови не дали позитивного результату. Низка оглядачів пов'язують провал спроб інтеграції Південної Осетії та загострення конфлікту з наміром Грузії приєднатися до НАТО та негативним ставленням до цього російської влади.



З ХХ століття дотепер | Початок конфлікту

Вибори до органів влади суб'єктів федерації та місцевого самоврядування проводяться за мажоритарною системою відносної більшості і пропорційною | Древній період | Система місцевого самоврядування | Естонія і Латвія після розвалу СРСР | Азербайджан | Вірменія | IX-XV століття | XVI-XIX століття | Привід і початок громадянської війни. Бойові дії в 1861- 1862 pp. | Закон про гомстеди. Скасування рабства. Поразка Півдня |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати