На головну

Вибори до органів влади суб'єктів федерації та місцевого самоврядування проводяться за мажоритарною системою відносної більшості і пропорційною

8. Історичний розвиток Білорусії. Слов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів зрештою асимілювали балтійські племена, які жили на цій землі до них. У ІХ ст. землі Полоцького, Турово-Пінського, Смоленського та інших князівств стали частиною Давньоруської держави.

Після монголо-татарської навали 1237-1240 рр. білоруські землі Київської Русі захопило Велике князівство Литовське, укладаючи союзи з місцевими феодалами-землевласниками проти спільних ворогів - монголо-татар на сході і тевтонських рицарів на заході. З ХІV ст. у тевтонських хроніках з'являється термін "Біла Русь", а місцеві племена поступово об'єднуються в єдину народність.

У 1386 р. великий князь литовський Ягайло став польським королем, а, отже, правителем величезної держави, що включала балтійські і слов'янські народи.

Вчені вважають, що старобілоруська та давньоукраїнська мови мали статус державної і дипломатичної мови Великого князівства Литовського до 1569 р., коли Литва і Польща об'єдналася в державу - Річ Посполита. Унія Польщі і Литви призвела до посилення польського впливу на білоруських землях. Змінилися церковні і світські громадські інститути.

Православна церква, що представляла основну релігію в Білорусії, Берестейською унією 1596 р. була перетворена в уніатську, зберегла візантійський ритуал церковної служби, але прийняла римсько-католицькі догмати і владу Папи Римського.

На початок ХVІІ ст. припадає розквіт Речі Посполитої, коли її землі простягалися від Балтійського до Чорного морів, а Московська Русь прийняла на царський трон польського королевича Владислава.

Наступні півтора століття у цьому регіоні пройшли під знаком війн між Росією, Польщею і Швецією. Особливо руйнівними були російсько-польська війна за українські землі (1654-1667 рр.) і Північна війна (1700-1721 рр.) між Росією і Швецією за вихід до Балтійського моря. Внаслідок насильства, голоду і хвороб у цих війнах загинула майже половина населення Білорусі.

У другій половині ХVІІІ ст. після трьох поділів Речі Посполитої у 1772, 1793 і 1795 рр. Росією, Прусією та Австрією білоруські землі були включені до складу Російської імперії.

У 1839 р. російська влада ліквідувала уніатську церкву на території Білорусі. У 1840-му було введено в дію російський судовий кодекс, а використання терміну Білорусія (Білорусь) заборонено. Білорусія увійшла до складу Північно-Західного краю Російської імперії. На хвилі лібералізації суспільного життя Росії 1860-1870-х рр. почали з'являтися публікації білоруською мовою.

Відроджено білоруську державність 24 березня 1918 р., коли Всебілоруський конгрес проголосив Білоруську Народну Республіку.

Більшовики 1січня1919р. проголосили утворення об'єднаної Литовсько ‑Білоруської Радянської Республіки. Після відновлення у 1918 р. незалежності Польщі і нетривалої війни між Польщею і Радянською Росією у 1920 р. Білорусію знову було поділено: близько 100 тис. кв. км її території відійшли до Польщі, на решті території (107 тис. кв. км), де проживало близько 5 млн. білорусів, проголошено Білоруську Соціалістичну Радянську Республіку (БСРР), яка у 1922 р. увійшла до складу СРСР.

На початку 1920-х рр. було введено нову економічну політику, продовжувалось започатковане у часи БНР національно-культурне відродження,

у другій половині 1920-х рр. розпочалися індустріалізація промисловості і колективізація сільського господарства, що відірвали від землі сотні тисяч білорусів, які переселилися у міста Білорусії і сходу СРСР.

Величезної шкоди завдало Білорусії нашестя нацистської Німеччини та німецька окупація під час Другої світової війни. Коли республіку у 1944 р. звільнила Червона армія, її міста лежали в руїнах, промислові підприємства були зруйновані, а 2225 тис. осіб (кожний четвертий житель республіки) загинули.

Після війни Білорусь була відбудована і на початок 1970-х рр. перетворилася на розвинутий економічний регіон СРСР. Наслідком урбанізації і зростання частки промислового виробництва стало посилення процесу асиміляції білорусів. Державна освітня політика також сприяла цьому процесу, оскільки наклади російськомовних видань зростали, а в переважній більшості шкіл російська мова стала основною мовою навчання.

На виборах 1990 р. комуністичній партії Білорусі (КПБ) вдалося здобути більшість місць у Верховній Раді республіки. Однак практично одразу ж парламент поділився на три блоки: номенклатуру компартії, антикомуністичний Білоруський Народний Фронт (БНФ) і поміркованих у поглядах інтелігентів та рядових членів компартії.

25 серпня 1991 р. Верховна Рада республіки проголосила незалежність БРСР, а через кілька тижнів назву країни змінено на Республіка Білорусь. 8 грудня 1991 р. лідери Білорусі, Російської Федерації та України під час зустрічі у Біловезькій пущі анулювали Союзний договір 1922 р.

9.1. Політико-правова система і політичні процеси в Республіці Білорусь.

15 березня 1994 р. Верховна Рада Білорусії прийняла конституцію незалежної держави. За конституцією, право законодавчої ініціативи належить парламенту і президенту, що обирається всенародно на п'ятирічний термін і є главою держави. На референдумі 24 листопада 1996 р. було внесено зміни до конституції, згідно з якими створено двопалатний парламент - Національні збори, що складається з Ради Республіки (64 місця; президент призначає 8 членів Ради, по 8 членів делегує кожна область і міська громада Мінська) і Палати представників (110 місць). Вибори депутатів Палати представників здійснюються на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Термін повноважень парламенту - 4 роки. Конституція обмежує роботу законодавчого органу влади двома сесіями на рік загальною тривалістю не більше 170 днів. Президентські укази, видані в перервах між сесіями парламенту, мають силу закону, за винятком випадків, визначених конституцією 1996 р.

Виконавчу владу здійснює Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Президент за згодою Палати представників призначає прем'єр-міністра і його заступників, визначає структуру уряду, приймає рішення про відставку уряду в цілому і його окремих членів. Також президент призначає керівників виконавчих органів влади на місцях. Столиця - Мінськ є окремою адміністративною одиницею. У кожній області є Рада депутатів, що обирає зі своїх членів президію, яка працює як колективний виконавчий орган, і призначає керівників різних адміністративних установ. Ця схема управління відтворюється на нижчих рівнях - у районах, містах, селищах і селах.

Судова гілка влади представлена Верховним судом, судді якого призначаються президентом, а також Конституційним судом, половина членів якого призначається Президентом, а половина обирається Радою Республіки. Голова Конституційного суду призначається Президентом за згодою Ради Республіки. Термін повноважень членів Конституційного суду - 11 років.

В кінці 1980-х - на початку 1990 -х рр. в Білорусі сформувалася багатопартійна система. У лютому 1992 р. колишні комуністи створили організацію "Рух за демократичні реформи - Демократична Білорусь", що стала найбільшою фракцією у тодішній Верховній Раді. Разом з різними панслов'янскими групами вона сформувала Народний рух Білорусі - об'єднання, що виступає за збереження державного управління економікою і розвиток більш тісних зв'язків з Росією.

Проти неокомуністичних і панславістських політичних сил виступає Білоруський народний фронт (БНФ), створений у 1988 р. з метою відродження культурних і державотворчих традицій білоруського народу. БНФ і близькі до нього політичні партії, профспілки, професійні і культурні об'єднання - створили базу для опозиції комуністам і їх союзникам у парламенті Білорусі на початку 1990-х рр. Водночас після 1991 р. у самому БНФ виникли суперечки. Білоруська соціал-демократична Громада, найбільша партія в складі БНФ, очолила процес створення блоку партій і груп (Об'єднаної демократичної партії, Національно-демократичної партії Білорусі, Білоруської селянської партії, Спілки підприємців, кількох профспілок та ін.), що займають центристські позиції у сучасному політичному спектрі Білорусі. Зліва від нього перебуває Комуністична партія Білорусії, а праворуч - "Білоруський християнсько-демократичний вибір" і Партія народної згоди.

Іншими політичними партіями, що активно діють у Білорусі, є Партія комуністів Білорусії, Об'єднана громадянська партія, Аграрна партія, Партія Всебілоруської єдності і згоди, Білоруська патріотична партія, Партія зелених Білорусії, Партія Білоруського Народного Фронту та інші. Деякі партії є своєрідними філіями російських партій (ЛДПР, "Яблоко" та ін.).

9.2. Суспільно-політичний розвиток Республіки Білорусь.

15 березня 1994 р. Верховна Рада Білорусії прийняла конституцію незалежної держави. За конституцією, право законодавчої ініціативи належить парламенту і президенту, що обирається всенародно на п'ятирічний термін і є главою держави. На референдумі 24 листопада 1996 р. було внесено зміни до конституції, згідно з якими створено двопалатний парламент - Національні збори, що складається з Ради Республіки (64 місця; президент призначає 8 членів Ради, по 8 членів делегує кожна область і міська громада Мінська) і Палати представників (110 місць). Вибори депутатів Палати представників здійснюються на основі загального, рівного, прямого виборчого права при таємному голосуванні. Термін повноважень парламенту - 4 роки. Конституція обмежує роботу законодавчого органу влади двома сесіями на рік загальною тривалістю не більше 170 днів. Президентські укази, видані в перервах між сесіями парламенту, мають силу закону, за винятком випадків, визначених конституцією 1996 р.

Виконавчу владу здійснює Рада міністрів на чолі з прем'єр-міністром. Президент за згодою Палати представників призначає прем'єр-міністра і його заступників, визначає структуру уряду, приймає рішення про відставку уряду в цілому і його окремих членів. Також президент призначає керівників виконавчих органів влади на місцях. Столиця - Мінськ є окремою адміністративною одиницею. У кожній області є Рада депутатів, що обирає зі своїх членів президію, яка працює як колективний виконавчий орган, і призначає керівників різних адміністративних установ. Ця схема управління відтворюється на нижчих рівнях - у районах, містах, селищах і селах.

Судова гілка влади представлена Верховним судом, судді якого призначаються президентом, а також Конституційним судом, половина членів якого призначається Президентом, а половина обирається Радою Республіки. Голова Конституційного суду призначається Президентом за згодою Ради Республіки. Термін повноважень членів Конституційного суду - 11 років.

В кінці 1980-х - на початку 1990 -х рр. в Білорусі сформувалася багатопартійна система. У лютому 1992 р. колишні комуністи створили організацію "Рух за демократичні реформи - Демократична Білорусь", що стала найбільшою фракцією у тодішній Верховній Раді. Разом з різними панслов'янскими групами вона сформувала Народний рух Білорусі - об'єднання, що виступає за збереження державного управління економікою і розвиток більш тісних зв'язків з Росією.

Проти неокомуністичних і панславістських політичних сил виступає Білоруський народний фронт (БНФ), створений у 1988 р. з метою відродження культурних і державотворчих традицій білоруського народу. БНФ і близькі до нього політичні партії, профспілки, професійні і культурні об'єднання - створили базу для опозиції комуністам і їх союзникам у парламенті Білорусі на початку 1990-х рр. Водночас після 1991 р. у самому БНФ виникли суперечки. Білоруська соціал-демократична Громада, найбільша партія в складі БНФ, очолила процес створення блоку партій і груп (Об'єднаної демократичної партії, Національно-демократичної партії Білорусі, Білоруської селянської партії, Спілки підприємців, кількох профспілок та ін.), що займають центристські позиції у сучасному політичному спектрі Білорусі. Зліва від нього перебуває Комуністична партія Білорусії, а праворуч - "Білоруський християнсько-демократичний вибір" і Партія народної згоди.

Іншими політичними партіями, що активно діють у Білорусі, є Партія комуністів Білорусії, Об'єднана громадянська партія, Аграрна партія, Партія Всебілоруської єдності і згоди, Білоруська патріотична партія, Партія зелених Білорусії, Партія Білоруського Народного Фронту та інші. Деякі партії є своєрідними філіями російських партій (ЛДПР, "Яблоко" та ін.).

10.1 Основні етапи політичної історії Молдови.

Сучасна Молдова займає більшу частину землі, що відома як Бессарабія і українські етнічні землі на лівому березі Дністра, на яких московське більшовицьке керівництво 1924 р. утворило АМСРР у складі УСРР. Територія сучасної Молдови становить менше половини історичної Молдови, до складу якої входили Мунтенія і Південна Буковина (нині - у складі Румунії). Упродовж багатьох століть Молдова потерпала він численних війн, головною причиною яких було важливе розташування Молдови - на історичному шляху між Європою і Азією. Римляни, гунни, татари, турки, угорці, німці та ін. народи проходили через цю землю, як через "ворота" між Карпатами і Чорним морем.

Від Х ст. землі історичної Молдови перебували під впливом Київської Русі, у ХІІ - на початку ХІІІ ст. - входили до складу Галицько-Волинського королівства, після столітнього панування татар (середина ХІІІ - перша половина ХІV ст.) молдавські землі захопили угорці, але у 1359 р. у результаті повстання на чолі з Богданом було створено самостійне Молдавське князівство зі столицею у Бані (згодом столицю перенесено до Сучави, а з другої половини ХVІ ст. - до м. Ясси). Відомості про рік заснування Молдавського князівства і про історію цього державного утворення від 1359 до 1506 р. подає Бистрицький літопис, написаний старослов'янською мовою. Тодішнє Молдавське князівство об'єднувало східну частину сучасної Румунії - Мунтенію та історико-географічні землі Бессарабію і Буковину. Державу очолював Господар, що правив за допомогою Ради феодалів (бояр). Як вважають дослідники, тоді ж, у ХІV ст., сформувалась молдавська народність, оскільки перша згадка про молдаван, як етнічну групу датується 1391 р.

У кінці ХІV ст. Молдова потрапляє у васальну залежність від Польщі, що боронила її від нападів угорців. Найбільшого розквіту середньовічна Молдавська держава, розташована між Карпатами, Дунаєм і Чорним морем, досягла за часів правління Стефана ІІІ (1457-1504 рр.). Ще його називали Стефаном Великим і Святим, адже він відстояв суверенітет Молдови в боях з турками, кримськими татарами, поляками і угорцями. Стефан ІІІ провів 47 битв і на пам'ять про них заснував 47 церков. Стефан Великий - національний герой Молдови.

Від початку ХVІ ст. Молдовське князівство опинилось під протекторатом Туреччини. 1574 р. молдавський Господар Іван Лютий за підтримки запорозьких козаків підняв повстання проти Оттоманської Порти, зайняв Бухарест, взяв в облогу фортеці Браїла і Бендери, проте у вирішальній битві біля Кагульського озера бояри, які не хотіли посилення позицій Господаря перейшли на сторону ворога. Іван Лютий був взятий турками в полон і згодом страчений.

У 1711 р. під час Прутського походу російського царя Петра І проти Туреччини Молдова просила Росію взяти її під свій протекторат, однак невдалий похід Петра І не дав змоги здійснити цей задум. Внаслідок цього, від 1711 р. Оттоманська Порта призначала молдавського Господаря на трирічний термін.

Тільки 1774 р. в результаті Кючук-Кайнарджійського мирного договору між Росією й Туреччиною, Росія отримала право виступати на захист населення Молдавії і Валахії. Того ж року під владу Австрійської імперії підпадає Буковина (крім Хотинського повіту). За Ясським мирним договором Росії і Туреччини 29 грудня 1791 р. кордони Росії впритул наблизились до Дністра, себто до території Молдавії.

У 1812 р. внаслідок Бухарестського мирного договору між Росією і Туреччиною, що увінчав війну 1806-1812 рр., до складу Росії увійшла Бессарабія. Єдина територія, що залишились від колишнього Молдавського князівства, Мунтенія, у 1861 р. об'єдналася з Валахією (Волощиною) під зверхністю Господаря Валахії і Молдавії А.І. Куза в державу під назвою Румунія.

Між іншим, південна частина Бессарабії після Кримської війни 1853-1856 рр. була повернута до складу Молдавії, але після останньої російсько-турецької війни 1877-1878 рр. була знову анаксована Росією.

У 1918 р. Бессарабія разом з Північною Буковиною (українська етнічна територія) і Трансільванією (населеною переважно угорцями), за сприяння країн Антанти, були включені до складу Румунії. 29 червня 1940 р., за умовами таємних додатків до радянсько-німецького договору про ненапад 1939 р., Бессарабія була анексована СРСР. Акерманський, Ізмаїльський та Хотинський повіти Бессарабії увійшли до складу УРСР, решта - до складу створеної у серпні 1940 р. на базі АМРСР Молдавської РСР.

Під час Другої світової війни територія Молдавської РСР декілька років перебувала в зоні окупації румунських військ, а 1944 р. повернулась до складу СРСР. Під впливом політики перебудови в СРСР в Молдові у другій половині 1980-х рр. розпочалось національно-державне відродження. У кінці 1980-х рр. політична ситуація в Молдавській РСР стала вкрай напруженою. Першим кроком до дестабілізації ситуації в Молдові стало, як не парадоксально, створенння у липні 1988 р. Народного фронту Молдови, що практично став виразником антирадянських ідей та прорумунських настроїв. Саме під впливом цих настроїв Верховна Рада Молдавської РСР в червні 1990 р. прийняла постанову про засудження і скасування дії "пакту Молотова - Ріббентропа", вірніше, його таємної статті, що передбачала передачу Радянському Союзу території між Дністром і Прутом (тобто Бессарабії), окупованої Румунією у 1918 р. Як наслідок цієї передачі у серпні 1940 р. була утворена Молдавська РСР, що включила до свого складу частину Бессарабії і частину Молдавської АРСР, що була створена 1924 р. і входила до складу УРСР. Таким чином, рішення депутатів означало, що вони скасовують акт передачі Бессарабії Радянському Союзу, тобто де-юре повертають її до складу Румунії і тим самим ліквідують Молдавську РСР. Виходить, що законодавці Молдавії своїми руками ліквідували власну державу. Перетворитись на румунську провінцію Молдавській РСР завадило існування СРСР.

"Великого об'єднання" № 2 (перше датується 1918 р.) у "Великій Румунії" не сталося. Зате сталося інше. У серпні і вересні 1990 р. були утворені відповідно Гагаузія і Придністровська Молдавська республіка (ПМР), що виникли у зв'язку з прямою румунською загрозою. Поява двох самопроголошених республік стала реакцією на загострення ситуації і продемонструвала, що далеко не все населення Молдови хоче на Захід, за р. Прут. 27 серпня 1991 р. Молдова проголосила незалежність, того ж дня її визнала Румунія. Для довгоочікуваного злиття начебто не було перешкод, але існування ПМР і Гагаузії утримало Молдову від цього кроку, тому ідея об'єднання була відкладена. Від початків незалежності Молдова була президентсько-парламентською республікою. 18 вересня 1991 р. Верховна Рада Молдови ухвалила закон "Про вибори Президента Республіки Молдова". Першим президентом Молдови 1992 р. обрано Мірчу Снєгура. З 2001 р. президентом держави є Володимир Воронін.

Від 2000 р. Молдова - парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р. Парламент РМ - однопалатний, складається з 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно змін до Конституції Молдови, проголосованих парламентом 5 липня 2000 р., Президент РМ обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалося в лютому 1999 року після того, як президент П. Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдова перетворювалась на президентську республіку, в якій президент бере на себе відповідальність не тільки за формування і керівництво урядом, але й несе повну відповідальність за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може слугувати причиною втрати державності.

22 березня 1999 р. президент видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 року. Референдум відбувся, але не завершився впевненою перемогою Лучинськи. За пропозицію Лучинськи ствердно проголосували 60 % тих, хто прийшов на референдум; водночас участь в ньому брало 55% виборців, тоді як закон вимагає мінімуму 60%. Врешті Центральна виборча комісія (ЦВК) визнала референдум таким, що відбувся, але парламент визнати його результати відмовився і ухвалив відповідну постанову. Таким чином, одним з незаперечних результатів референдуму став початок активних дій обох сторін - президента й парламенту, що й призвело до радикальних змін у Конституції Молдови.

Cвоє категоричне ,,ні" ініціативі Лучинськи сказала не тільки більшість парламентарів Молдови. Серйозні сумніви виникли і в міжнародних експертів з відомої Венеціанської комісії. Трагічна помилка президента Молдови була не в тому, що він не з тієї сторони взявся за удосконалення Конституції, а в тому, що його команда на чолі з М. Петраке була не готова до серйозної та відповідальної роботи, якою була підготовка проекту змін до діючої Конституції. Про це свідчить той факт, що конституційна комісія підготувала не один, а декілька законопроектів, які виявилися невдалими.

Зате опоненти Лучинськи, серед яких були і ті, які активно підтримували його під час президентської компанії, діяли ефективно і вдало. Перш за все це стосується спікера парламенту Д. Дьякова і головного ідеолога Демократичної партії і знавця історії Європейського права В. Солонаря. Вони запропонували інший шлях удосконалення Конституції 1994 року, який полягав в посиленні виконавчої влади не шляхом закріплення та збільшення президентських повноважень, а посилення повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом.

Відносини мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус. Такий вплив може бути досягнутий серією витончених механізмів і процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Передовсім наголошувалось на впровадженні практики делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видавати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на визначений період. Переглянуто було й процедуру відповідальності, яку бере на себе уряд стосовно того чи іншого законопроекту, затвердженого парламентом у максимально стислі проміжки часу, тобто без дебатів. За неефективність таких законів уряд розплачується відставкою.

В так званому проекті 39-х депутатів, який був надісланий до Конституційного Суду Молдови, пропонувалися також зміни до процедури обрання президента. Ефективнішим на їхню думку було б те, коли президента обирав би парламент, що не тільки зекономить бюджетні кошти на виборчу компанію, але й посилить ефективність управління країною в періоди президентських кампаній.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 року, коли парламент 90 голосами з 101 проголосував за так званий Конституційний закон - сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, яка тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Молдова, отже, перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, але виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в Конституції - вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. В ході дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 року, комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6 % бар'єр, партія комуністів Молдови (ПКМ) змогла завоювати 70 з 101 депутатських місць в парламенті. Таким чином, до комуністів перейшла уся повнота влади укупі з посадаю президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В. Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії ( що було одним із гасел комуністів). Але прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатури, а намагатися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покінчити з корупцією, бідністю та безробіттям в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. В. Воронін наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці на новий 4-річний термін.

10.2 Еволюція політико-правової системи в Республіці Молдова.

Від початків незалежності Молдова була президентсько-парламентською республікою. 18 вересня 1991 р. Верховна Рада Молдови ухвалила закон "Про вибори Президента Республіки Молдова". Першим президентом Молдови 1992 р. обрано Мірчу Снєгура. З 2001 р. президентом держави є Володимир Воронін.

Від 2000 р. Молдова - парламентська республіка. Закони базуються на Конституції від 29 червня 1994 р., зі змінами, внесеними до основного закону в липні 2000 р. Парламент РМ - однопалатний, складається з 101 депутата і обирається на 4-річний термін на основі загальних виборів. Від 1993 р. у Молдові функціонує пропорційна виборча система, за депутатські мандати змагаються виключно політичні партії та блоки. Згідно змін до Конституції Молдови, проголосованих парламентом 5 липня 2000 р., Президент РМ обирається терміном на чотири роки депутатами парламенту.

Політична реформа, що сприяла перетворенню Молдови на парламентську республіку, розпочалося в лютому 1999 року після того, як президент П. Лучинськи виступив з пропозицією змінити систему правління в країні так, щоб вона могла оперативно реагувати на прогресуючі труднощі та забезпечувала ефективні рішення. Суть пропозиції зводилася до того, щоб Молдова перетворювалась на президентську республіку, в якій президент бере на себе відповідальність не тільки за формування і керівництво урядом, але й несе повну відповідальність за результати керівництва країною. Лучинськи заявляв, що парламентська республіка не виведе Молдову з кризи, а навпаки може слугувати причиною втрати державності.

22 березня 1999 р. президент видав указ про проведення консультативного референдуму, який мав пройти одночасно з виборами до органів місцевого самоврядування 23 травня 1999 року. Референдум відбувся, але не завершився впевненою перемогою Лучинськи. За пропозицію Лучинськи ствердно проголосували 60 % тих, хто прийшов на референдум; водночас участь в ньому брало 55% виборців, тоді як закон вимагає мінімуму 60%. Врешті Центральна виборча комісія (ЦВК) визнала референдум таким, що відбувся, але парламент визнати його результати відмовився і ухвалив відповідну постанову. Таким чином, одним з незаперечних результатів референдуму став початок активних дій обох сторін - президента й парламенту, що й призвело до радикальних змін у Конституції Молдови.

Cвоє категоричне ,,ні" ініціативі Лучинськи сказала не тільки більшість парламентарів Молдови. Серйозні сумніви виникли і в міжнародних експертів з відомої Венеціанської комісії. Трагічна помилка президента Молдови була не в тому, що він не з тієї сторони взявся за удосконалення Конституції, а в тому, що його команда на чолі з М. Петраке була не готова до серйозної та відповідальної роботи, якою була підготовка проекту змін до діючої Конституції. Про це свідчить той факт, що конституційна комісія підготувала не один, а декілька законопроектів, які виявилися невдалими.

Зате опоненти Лучинськи, серед яких були і ті, які активно підтримували його під час президентської компанії, діяли ефективно і вдало. Перш за все це стосується спікера парламенту Д. Дьякова і головного ідеолога Демократичної партії і знавця історії Європейського права В. Солонаря. Вони запропонували інший шлях удосконалення Конституції 1994 року, який полягав в посиленні виконавчої влади не шляхом закріплення та збільшення президентських повноважень, а посилення повноважень уряду внаслідок зміни відносин між урядом та парламентом.

Відносини мали змінитися так, щоб уряд, не перестаючи бути віддзеркаленням парламентської більшості, мав можливість зворотнього впливу на депутатський корпус. Такий вплив може бути досягнутий серією витончених механізмів і процедур, які існують в новітній історії європейського парламентаризму. Передовсім наголошувалось на впровадженні практики делегованого законодавства, коли уряд отримує з рук парламентарів право видавати акти законодавчого характеру в чітко визначеній сфері і на визначений період. Переглянуто було й процедуру відповідальності, яку бере на себе уряд стосовно того чи іншого законопроекту, затвердженого парламентом у максимально стислі проміжки часу, тобто без дебатів. За неефективність таких законів уряд розплачується відставкою.

В так званому проекті 39-х депутатів, який був надісланий до Конституційного Суду Молдови, пропонувалися також зміни до процедури обрання президента. Ефективнішим на їхню думку було б те, коли президента обирав би парламент, що не тільки зекономить бюджетні кошти на виборчу компанію, але й посилить ефективність управління країною в періоди президентських кампаній.

Молдовська політична реформа розпочалася 5 липня 2000 року, коли парламент 90 голосами з 101 проголосував за так званий Конституційний закон - сукупність трьох законодавчих ініціатив, яким було змінено процедуру виборів президента, наділено додатковими повноваженнями уряд, а з прокуратури знято функції загального нагляду. Цим рішенням був розрубаний вузол протиріч, які призвели до політичної кризи, яка тривала майже півтора року і завершилася повною поразкою тодішнього президента Лучинськи та його адміністрації. Ідея президентської республіки не знайшла гідної підтримки в країні.

Молдова, отже, перетворилася на класичну парламентську республіку. Відтоді президент Молдови, хоч і залишився номінальним главою держави, але виконує переважно представницькі та виконавчі функції, не беручи участі у формуванні стратегії розвитку держави і не маючи вирішального впливу на ухвалення зовнішньополітичних рішень. Основна зміна в Конституції - вибори президента держави парламентом. Президент втратив право розпуску парламенту за власною ініціативою, вплив на кадрові зміни в уряді та контроль за його діяльністю. Відтепер від депутатів парламенту фактично залежить ухвалення рішень законодавчого характеру та безпосередній вплив на прийняття рішень виконавчої влади. Таким чином, парламент обирає президента держави, призначає членів уряду, затверджує програму його діяльності, здійснює контроль за його діяльністю через висловлення вотуму недовіри тощо.

Після проведення конституційної реформи Молдова стала першою країною на пострадянському просторі, в якій до влади повернулися комуністи. В ході дострокових парламентських виборів, які відбулися 25 лютого 2001 року, комуністів підтримала майже половина виборців. А з урахуванням поділу голосів між партіями, які не змогли подолати 6 % бар'єр, партія комуністів Молдови (ПКМ) змогла завоювати 70 з 101 депутатських місць в парламенті. Таким чином, до комуністів перейшла уся повнота влади укупі з посадаю президента держави, що ним у березні 2001 р. став лідер ПКМ В. Воронін.

Прихід комуністів до влади в Молдові занепокоїв міжнародну громадськість, адже багато-хто передбачав її розрив з Європою, міжнародними економічними організаціями та зближення з Росією, аж до приєднання до Союзу Росії та Білорусії ( що було одним із гасел комуністів). Але прогнози не справдилися.

Прийшовши до влади, комуністи пообіцяли не встановлювати диктатури, а намагатися досягти демократичної, європейської моделі правління. Також вони наголосили на тому, що будуть проводити політику, яка має покінчити з корупцією, бідністю та безробіттям в Молдові, яку все частіше називають найбіднішою в Європі. В. Воронін наголосив, що має намір підтримати приватну власність, не буде втручатися в банкову діяльність і в співробітництво з Міжнародним Валютним Фондом та Всесвітнім Банком. Така позиція комуністичного керівництва Молдови допомогла зберегти їм владу в республіці на новий 4-річний термін.

11.1 Історичні витоки Придністровської проблеми.

Вже в перші роки незалежності Молдова зіткнулася з низкою проблем, які особливо були відчутні в політичному житті країни. Найсерйознішою упродовж усього часу існування незалежної Молдови залишається Придністровська проблема. До кризи в Придністров'ї привели три базисні фактори. Перший - гострі етнічні та політичні розбіжності між Молдовою західного берега Дністра та Придністров'ям. Етнічні молдавани становлять майже 65 % населення Молдови. Етнічні слов'яни (майже порівну українців і росіян) дають трохи більше 25 %. Разом з тим, вони становлять більшість у Придністров'ї. Саме цей показник допоміг у визначенні Придністров'я як окремого політичного, економічного та культурного загалу, котрий ставав щобільш неспокійним в міру розпаду СРСР.

Другий фактор - в умовах "політичного казана" останніх років радянського періоду історії з'явився і здобув велику популярність Народний Фронт Молдови (НФМ), а з ним зросли настрої самоствердження серед більшості населення республіки. Ключові фігури політичної та інтелектуальної еліти НФМ стали відкрито говорити про з'єднання з Румунією. І хоча як невідворотність, так і політична підтримка такого кроку з боку населення були дуже перебільшені, протистояння "румунізації" стало бойовим кличем місцевої влади у Придністров'ї, що намагалась зберегти як вплив на місцеві події, так і місце у світі "під рукою Москви". З часом Дністер ставав дедалі більше розподільчою лінією між східним берегом, що бачив своє майбутнє, пов'язаним з Москвою, та західним, що вірив у майбутнє незалежної Молдови.

Третім фактором є російські військові сили, залишки 14-ої армії, що розташована у Придністров'ї. Очолювана свого часу генералом О. Лебедем, 14 армія до 1991 р. складалася як доволі скромна радянська військова одиниця, не набагато серйозніша, ніж мобілізаційна база другого ешелону, призначена для підтримки операцій на Балканах і проти Туреччини. Але те, що можна оцінювати як скромну силу у контексті військового балансу НАТО - Варшавський договір, стало вирішальною військовою присутністю у контексті Молдови. Адже молдавська армія - невелика. Фактично основний тягар військової боротьби у 1992 р., особливо під час гострого збройного протистояння 19 червня - 3 липня 1992 р., винесли на собі поліція та внутрішні сили Молдови.

Насильство вибухнуло в перші місяці 1992 р. і тривало до середини липня. 14 армія ще до того постачала зброю придністровцям, але відкрито стала на їх бік у травні 1992 р. після відвідин цього регіону віце-президентом Росії генералом О. Руцьким, що висловив свою підтримку незалежності Придністров'я.

21 липня 1992 р. президенти Росії і Молдови Б.Єльцин і М. Снєгур підписали угоду про припинення вогню, яка привела до припинення насильства. З того часу було затрачено значні зусилля з врегулювання цього конфлікту. 8 травня 1997 р. уряд Молдови та представники Придністров'я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписали Меморандум про взаєморозуміння, що встановив базисні принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання ще далеко, оскільки Придністров'я наполягає на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізняється від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД.

Україна як посередник у вирішенні конфлікту займає активну позицію: у липні 1999 р. тодішній президент Л. Кучма запропонував "План поетапного надання статусу" Придністров'ю, 2005 р. новий президент України В. Ющенко висунув нові ініціативи щодо врегулювання придністровського конфлікту. Деталізований український план придністровського врегулювання, ухвалений парламентом РМ у червні 2005 р., встановлює, на думку президента РМ В. Вороніна, "механізм демократизації регіону та подальшої реінтеграції Молдови". План передбачає, по-перше, ухвалення парламентом Молдови закону про статус Придністровського регіону, по-друге, проведення під мандатом ОБСЄ за участю міжнародних спостерігачів виборів до "Верховної ради Придністров'я" і по-третє, якщо вибори буде визнано демократичними, новообрані депутати "Верховної ради Придністров'я" підключаються до доопрацювання закону про статус Придністровського регіону.

За результатами засідання парламент РМ прийняв Декларацію щодо Плану України із врегулювання придністровської проблеми, а також Звернення про критерії демократизації Придністровського регіону. Зокрема у Декларації головними критеріями демократизації молдавська сторона називає "ліквідацію місцевого МДБ, забезпечення доступу парламентських партій РМ у регіон, реформування судової влади, усунення перешкод у роботі вільних ЗМІ і звільнення політв'язнів". У Зверненні висловлюється вимога до РФ "вивести війська й озброєння до кінця 2005 року і ліквідувати миротворчу присутність РФ у Зоні безпеки (з обох боків Дністра - М. Д.) до кінця 2006 року", а миротворчу місію РФ, як вважає Молдова, потрібно "замінити на інституцію військових і цивільних спостерігачів під мандатом ОБСЄ".

11.2. Придністровська проблема: витоки, сутність та шляхи її вирішення.

Вже в перші роки незалежності Молдова зіткнулася з низкою проблем, які особливо були відчутні в політичному житті країни. Найсерйознішою упродовж усього часу існування незалежної Молдови залишається Придністровська проблема. До кризи в Придністров'ї привели три базисні фактори. Перший - гострі етнічні та політичні розбіжності між Молдовою західного берега Дністра та Придністров'ям. Етнічні молдавани становлять майже 65 % населення Молдови. Етнічні слов'яни (майже порівну українців і росіян) дають трохи більше 25 %. Разом з тим, вони становлять більшість у Придністров'ї. Саме цей показник допоміг у визначенні Придністров'я як окремого політичного, економічного та культурного загалу, котрий ставав щобільш неспокійним в міру розпаду СРСР.

Другий фактор - в умовах "політичного казана" останніх років радянського періоду історії з'явився і здобув велику популярність Народний Фронт Молдови (НФМ), а з ним зросли настрої самоствердження серед більшості населення республіки. Ключові фігури політичної та інтелектуальної еліти НФМ стали відкрито говорити про з'єднання з Румунією. І хоча як невідворотність, так і політична підтримка такого кроку з боку населення були дуже перебільшені, протистояння "румунізації" стало бойовим кличем місцевої влади у Придністров'ї, що намагалась зберегти як вплив на місцеві події, так і місце у світі "під рукою Москви". З часом Дністер ставав дедалі більше розподільчою лінією між східним берегом, що бачив своє майбутнє, пов'язаним з Москвою, та західним, що вірив у майбутнє незалежної Молдови.

Третім фактором є російські військові сили, залишки 14-ої армії, що розташована у Придністров'ї. Очолювана свого часу генералом О. Лебедем, 14 армія до 1991 р. складалася як доволі скромна радянська військова одиниця, не набагато серйозніша, ніж мобілізаційна база другого ешелону, призначена для підтримки операцій на Балканах і проти Туреччини. Але те, що можна оцінювати як скромну силу у контексті військового балансу НАТО - Варшавський договір, стало вирішальною військовою присутністю у контексті Молдови. Адже молдавська армія - невелика. Фактично основний тягар військової боротьби у 1992 р., особливо під час гострого збройного протистояння 19 червня - 3 липня 1992 р., винесли на собі поліція та внутрішні сили Молдови.

Насильство вибухнуло в перші місяці 1992 р. і тривало до середини липня. 14 армія ще до того постачала зброю придністровцям, але відкрито стала на їх бік у травні 1992 р. після відвідин цього регіону віце-президентом Росії генералом О. Руцьким, що висловив свою підтримку незалежності Придністров'я.

21 липня 1992 р. президенти Росії і Молдови Б.Єльцин і М. Снєгур підписали угоду про припинення вогню, яка привела до припинення насильства. З того часу було затрачено значні зусилля з врегулювання цього конфлікту. 8 травня 1997 р. уряд Молдови та представники Придністров'я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписали Меморандум про взаєморозуміння, що встановив базисні принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання ще далеко, оскільки Придністров'я наполягає на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізняється від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД.

Україна як посередник у вирішенні конфлікту займає активну позицію: у липні 1999 р. тодішній президент Л. Кучма запропонував "План поетапного надання статусу" Придністров'ю, 2005 р. новий президент України В. Ющенко висунув нові ініціативи щодо врегулювання придністровського конфлікту. Деталізований український план придністровського врегулювання, ухвалений парламентом РМ у червні 2005 р., встановлює, на думку президента РМ В. Вороніна, "механізм демократизації регіону та подальшої реінтеграції Молдови". План передбачає, по-перше, ухвалення парламентом Молдови закону про статус Придністровського регіону, по-друге, проведення під мандатом ОБСЄ за участю міжнародних спостерігачів виборів до "Верховної ради Придністров'я" і по-третє, якщо вибори буде визнано демократичними, новообрані депутати "Верховної ради Придністров'я" підключаються до доопрацювання закону про статус Придністровського регіону.

За результатами засідання парламент РМ прийняв Декларацію щодо Плану України із врегулювання придністровської проблеми, а також Звернення про критерії демократизації Придністровського регіону. Зокрема у Декларації головними критеріями демократизації молдавська сторона називає "ліквідацію місцевого МДБ, забезпечення доступу парламентських партій РМ у регіон, реформування судової влади, усунення перешкод у роботі вільних ЗМІ і звільнення політв'язнів". У Зверненні висловлюється вимога до РФ "вивести війська й озброєння до кінця 2005 року і ліквідувати миротворчу присутність РФ у Зоні безпеки (з обох боків Дністра - М. Д.) до кінця 2006 року", а миротворчу місію РФ, як вважає Молдова, потрібно "замінити на інституцію військових і цивільних спостерігачів під мандатом ОБСЄ".

12. Основні етапи політичної історії Литви.

Поява на території Литви перших людей відбулася на початку сучасного періоду голоцену кайнозойської ери (10-8 тис. років до н. е.). Майже до 8 тисячоліття до н. е. тут панувала культура епіпалеоліту. У 7-6 тисячолітті до н. е. на більшій частині сучасної Литви сформувалася культура мезоліту. Неоліт розпочався тут пізніше за час свого закінчення на території південної Месопотамії (4 століття до н. е.). Бронзові вироби з'явилися на території Литви у другій чверті 2 тисячоліття до н. е., проте їх місцеве виробництво почалося тільки близько 1500 року до н. е. Залізний вік на Литві тривав до середини 1 тисячоліття н. е.

Балтійські племена

В основі етногенезу литовців - процеси розвитку древніх балтійських (летто-литовських) племен, аукштайтів і жемайтів, а також ятвяги, частина земгалів, куршів і селів. Жемайти і аукштайти ще й досі є окремими етнографічними групами литовців, що суттєво відрізняються мовою і культурою.

Литовці (самоназва - летувяй) належать до балтійських народів. Вважають, що назва Литви походить від назви річки Летава (Летавка), притоку річки Нерис. Вона протікає приблизно за 25 км від містечка Кярнаве, що був важливим політичним центром давньої Литви, східної частини країни. Литва була однією з останніх язичницьких держав Європи. Литовці шанували сили природи, різноманітних богів і священні рослини. Вони запалювали вічний вогонь, померлих спалювали.

Предки литовців - айсти (балти) проживали на узбережжі Балтійського моря вже в ІІ тисячолітті до нашої ери. Уперше про них згадує римський історик Тацит в праці «Німеччина». Територія, на якій жили балти, простягалася від Вісли до Даугави і від Балтійського моря до Дніпра. З часом балти розділилися на різні племена, серед яких були курши, жемайти, аукштайти, литовці, йотвинги (ятвяги), прусси, сели, скалви, латгали, земгали. Основою формування литовської нації були племена аукштайтів і жемайтів, а також частково куршів, земгалів і селів.

До 13 століття у предків литовців не було об'єднуючої політичної влади, як не було і об'єднуючих центрів-міст. У другій половині 13 століття в джерелах згадуються окремі вожді, але влада їх поширювалася лише на незначну територію, або на сільську округу.

Ще в 12 столітті з моменту заснування факторії Любецьких купців у гирлі Двіни, почалася німецька військова експансія на територію сучасної Латвії та Литви. 22 вересня 1236 року відбулася історична перемога жемойтських військ над мечоносцями під Шяуляєм, в результаті чого німецький тиск з півночі було зупинено більше ніж на десятиліття.

Історія державності Литви починається з короля Міндаугаса, якому на початку 13 століття вдалося об'єднати литовські і деякі інші племена. Міндаугас прийняв християнство в 1251 році. За це у 1253 році він одержав від папи Інокентія IV королівську корону, але визнав васальну залежність Литви від римської курії. Період його правління був відзначений великими військовими походами, під час яких були приєднані деякі землі, на яких проживали слов'янські племена. Міндаугас був гарним дипломатом, особливо проводячи переговори з Тевтонським орденом, який безліч разів нападав на литовські землі. Литовська держава, посилена реформами Міндаугаса, отримала міжнародне визнання і новий титул. У 1253 році Міндаугас був коронований королем Литви.

1413 року, після підписання Городельської унії, Вітовтом була проведена адміністративна реформа, в результаті якої Литовське князівство припинило своє існування, ставши частиною новоствореного Віленського воєводства ВКЛ.

У період найбільшої могутності Литва включала територію нинішньої Білорусі, велику частину сучасної України, частину західно-російських земель і тягнулася від Балтійського до Чорного моря. В умовах боротьби з хрестоносцями Велике князівство Литовське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385). У 1569 Литва і Польща об'єдналися в двоєдину державу - Річ Посполита. У кінці XVIII ст. держава була розділена між Росією, Австрією і Прусією, причому велика частина території Литви увійшла до складу Російської імперії. Після розпаду Російської імперії Литва отримала незалежність, що було закріплено договором між РРФСР і Литовською республікою 12 липня 1920. У 1940 році Литва була окупована радянськими військами та приєднана до СРСР. 21 липня 1940 відбулися засідання «новообраних парламентів» Литви, Латвії, Естонії, учасники яких проголосили радянську владу в республіках та звернулися до Верховної Ради СРСР з проханням про прийняття до складу Союзу РСР. У 1941-44 роках окупована німецько-фашистськими військами, з 1945 - знову стала частиною СРСР.

У 1940-50-х литовські партизани боролися проти радянської влади. Національні виступи почалися в 1970-х, загострилися наприкінці 1980-х. Незалежність визнана у вересні 1991. До складу ООН і НБСЄ ввійшла в 1992. До складу НАТО - у 2002, до Європейскої Спільноти - у 2004.

26 серпня 1991 року ВР УРСР та Республіка Польща визнали незалежність Литви.

13. Історичне минуле естонського, латвійського і литовського народів



СОЦИАЛЬНАЯ ФИЛОСОФИЯ | Древній період

Система місцевого самоврядування | Естонія і Латвія після розвалу СРСР | Азербайджан | Вірменія | IX-XV століття | XVI-XIX століття | З ХХ століття дотепер | Республіка Грузія: загальні відомості | Початок конфлікту | Привід і початок громадянської війни. Бойові дії в 1861- 1862 pp. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати