Головна

форми провини

  1.  B) Аналітичні форми герундія і причастя
  2.  Choose the correct answerНачалоформи
  3.  Ing-форми
  4.  Ing-форми і ed-форми
  5.  VI. Неособисті форми дієслова
  6.  XX з'їзд КПРС і засудження культу особистості. Економічні реформи 50-60-х рр. XX ст., Причини їх невдач. Уповільнення економічного зростання.
  7.  А) прямокутної форми із співвідношенням сторін 4: 1

Для визнання особи винною недостатньо встановити, що ця особа вчинила інкриміноване йому діяння. Засудження без встановлення вини буде об'єктивного зобов'язання, т. Е. Притягненням до кримінальної відповідальності лише на підставі встановлення факту зв'язку між діянням і цією особою. Насправді може виявитися, що вини особи у вчиненні діяння і наступили наслідки немає (наприклад, особа можуть притягнути до кримінальної відповідальності за згвалтування за оговору «потерпілої», хоча фактично статевий акт був здійснений за обопільною згодою, т. Е. Є всі об'єктивні ознаки складу злочину, передбаченого ч. 1 ст. 131 КК, за відсутності вини особи у скоєному діянні).

Питання провини регламентуються в гл. 5 КК. Відповідно до ч. 1 ст. 24 КК винним у злочині визнається особа, яка вчинила діяння навмисно або з необережності. З даного визначення випливає, що вина є родовим поняттям для наміру і необережності, однак поняття провини закон не дає.

У теорії кримінального права в даний час найбільш поширене поняття провини як психічного відносини суб'єкта до здійснюваного їм суспільно небезпечного дії (бездіяльності) і його наслідків, що виражається у формі умислу або необережності.

Психологічне розуміння провини не відразу стало панівним в доктрині, законі і практиці.

Спочатку під виною розумілася об'єктивна зв'язок особи з заподіяною шкодою, а осуд особи відбувалося лише на підставі наслідків - об'єктивне зобов'язання. Потім вина толковалась як сукупність ознак, що характеризують особу суб'єкта злочину, а також обставин вчиненого ним діяння.

Тільки в 50-х рр. XX ст. в нашій країні була відкинута так звана оцінна теорія провини, відповідно до якої вина розглядалася як оцінка слідством і судом особистості суб'єкта, а також всіх обставин скоєного ним, але фактично без урахування його суб'єктивного ставлення. Правоприменитель немов би говорив суб'єкту: «Моя оцінка твоєї поведінки і є твоя вина».

По суті, «оціночна» теорія провини служила і служить теоретичним обґрунтуванням незаконних репресій. Однак спроби її «реабілітації» в доктрині кримінального права є і понині. І, на жаль, слід визнати, що до цих пір в правозастосовчій практиці зустрічаються випадки об'єктивного зобов'язання, а «оцінне» розуміння провини серед правоприменителей поширене. Однак треба доводити, що відступ від психологічного розуміння провини, даного в законі, є неприпустимим?

У ч. 1 ст. 24 КК називаються дві форми провини - умисел і необережність. Виходячи з філософського розуміння співвідношення форми і змісту логічно зробити висновок, що форма вини висловлює її зміст. Зміст вини становить психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння. Психічні процеси підрозділяються на інтелектуальні, вольові та емоційні. При конструюванні умисної та необережної форми вини законодавець використовував тільки два елементи психіки - інтелектуальний і вольовий. Різне поєднання інтелектуального і вольового елементів психіки утворює навмисну ??і необережну форми вини.

Змістом умисної форми вини закон в ч. 1 ст. 25 КК визнає прямий і непрямий умисел. Змістом необережної форми вини закон в ч. 1 ст. 26 КК називає легковажність і недбалість.

Отже, щоб розкрити зміст умисної та необережної форм вини, необхідно проаналізувати види умислу і необережності. Інакше кажучи, необхідно усвідомити особливості інтелектуального і вольового елементів психіки, а також їх співвідношення у всіх чотирьох названих в законі випадках: при прямому і непрямому намірі, при легковажність і недбалість.

Однак, перш ніж ми приступимо до аналізу змісту даних понять, слід звернути увагу на ч. 2 ст. 24 КК, в якій сказано наступне: «Діяння, вчинене тільки з необережності, визнається злочином лише у разі, коли це спеціально передбачено відповідною статтею Особливої ??частини цього Кодексу».

На перший погляд в цій частині статті мова йде тільки про необережної формі провини. Фактично ж в ч. 2 ст. 24 КК міститься правило, згідно з яким визначаються форми провини стосовно до конкретних складів злочинів, передбачених в статтях Особливої ??частини КК РФ. Такого правила не було в КК РРФСР 1960 р, що на практиці призводило до численних проблем.

Так, в одному з магазинів у продаж надійшли м'ясні консерви з вичерпаним терміном реалізації. Багато з покупців отруїлися. У деяких випадках отруєння призвело до смерті. Виникло питання: яка вина в смерті покупців завідувача магазином,

дав вказівку про реалізацію товару, небезпечного для життя (т. е. вина по відношенню до наслідків)?

На момент скоєння даного суспільно небезпечного діяння воно підпадало під ознаки складу злочину, передбаченого ст. 157 КК РРФСР, відповідно до якої відповідальність наступала за випуск у продаж свідомо недоброякісних товарів. Виходячи з аналізу диспозиції статті, можна було зробити висновок про те, що по відношенню до випуску недоброякісних товарів вина передбачалася у вигляді прямого умислу, оскільки мова йшла про завідомо недоброякісних товарах. А яка вина по відношенню до наслідків, які з точки зору конструкції складу злочину перебували за його межами? Умисел або необережність? На жаль, закон не давав чіткої відповіді на дані питання.

Тому бажання законодавця дати точні критерії умисної та необережної форм вини стосовно конкретних складів злочинів в КК РФ 1996 р цілком обгрунтовано. Так, в ст. 238 КК, яка передбачає відповідальність за збут товарів, що не відповідають вимогам безпеки для життя або здоров'я споживачів, вказується на необережну вину стосовно наслідків у вигляді смерті потерпілих. Це означає, що при наявності умислу до смерті споживачів винний повинен відповідати за вбивство, а не за злочин, передбачений ст. 238 КК.

Проблема діючої редакції ч. 2 ст. 24 КК полягає в тому, що се зміст неоднозначно тлумачиться на практиці і в теорії кримінального права.

Спочатку редакція ч. 2 ст. 24 КК була іншою. Чинна редакція з'явилася в червні 1998 року, т. Е. Через півтора року після прийняття і відповідно застосування КК РФ 1996 р У початковій редакції ч. 2 ст. 24 КК встановлювалося: «Діяння, вчинене через необережність, визнається злочином тільки в тому випадку, коли це спеціально передбачено відповідною статтею Особливої ??частини цього Кодексу». Відповідно до даної редакцією ст. 24 КК однозначно можна було зробити висновок про те, що відповідальність за необережний злочин наставала тільки в тому випадку, коли це прямо було передбачено Кримінальним кодексом. Однак законодавець з невідомих причин не вказав на необережну форму провини у багатьох складах злочинів, в тому числі і тоді, коли така форма провини могла бути єдиною, наприклад при недбалості (ст. 293 КК). Замість того щоб виправити допущені помилки в статтях Особливої ??частини КК, законодавець змінив ч. 2 ст. 24 КК, вказавши, що діяння визнається вчиненим лише з необережності, якщо це спеціально зазначено в законі. А якщо необережна форма провини не вказана?

У науці кримінального права є два трактування чинної редакції ч. 2 ст. 24 КК.

1. Якщо в статті Особливої ??частини КК не вказується на необережну форму провини, то даний злочин може бути абсолютно тільки навмисне.

2. Якщо в статті Особливої ??частини КК не вказується на необережну форму провини, то даний злочин може бути абсолютно як навмисне, так і з необережності в залежності від конструкції і особливостей складу злочину.

Правильний, на наш погляд, другий підхід, оскільки в законі міститься формулювання, що виключає можливість іншого тлумачення. Звісно ж, що якщо в статті Особливої ??частини КК є спеціальна вказівка ??на необережну форму провини, то даний злочин може бути скоєно тільки з необережності, тому що в цьому випадку необережність «витісняє» умисел. При відсутності прямої вказівки тільки на необережність злочин може бути вчинено як умисно, так і з необережності. Чинний закон в ч. 2 ст. 24 КК проблему визначення форми вини стосовно конкретних складів злочинів не дозволив. Він і юридично і фактично залишив її на розсуд правоприменителя, виключивши лише умисел при наявності необережності.

З огляду на, що встановлення провини та інших ознак суб'єктивної сторони злочину викликає значні труднощі, оскільки пов'язано з проникненням в думки, бажання і почуття особи, яка вчинила злочин, теоретична розробка питань суб'єктивної сторони набуває неоціненне практичне значення.



 Неосудність в кримінальному процесі |  взаємна вина

 Предмет цивільного права. Поняття правоздатності та дієздатності фізичних осіб. |  Суб'єкти цивільних правовідносин. |  Способи забезпечення виконання зобов'язань. |  Поняття права власності. Підстави (способи) набуття права власності. |  Підстави (способи) припинення права власності. |  Особливості спадкування за законом і за заповітом. |  Поняття і джерела трудового права. |  Підстави укладення та припинення трудового договору. |  Матеріальна відповідальність сторін трудового договору. |  критерії неосудності |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати