На головну

Основні форми методичної роботи в школі | Характеристика методів організації навчально-пізнавальної діяльності | Диференційований підхід у навчанні. Врахування індивідуальних особливостей учнів. | Структура процесу учіння. | Учіння - цілеспрямоване засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті. | Домашня робота учнів. Шляхи попередження перевантаженя учнів домошніми завданнями. | Закономірності та принципи навчаня | Практикуми і семінари, їх місце в загальній системі навчальної роботи. | Основні вимоги до уроку | Взаємозв'язок загальної, політехнічної та професійної освіти |

Хар-ка форм навчання, тавзаємозв язок у навч.процессі.

  1. Антидемократические режимы и их хар-ка.
  2. Вопрос 32. Понятие и общая хар-ка государственного управления в области использования и охраны земель.
  3. Навчання, виховання і трудова підготовка дітей з помірним ступенем розумової відсталості
  4. Общ хар-ка.
  5. Общая хар-ка гос-ва и права Др. Китая.
  6. Общая хар-ка и источники Соборного Уложения 1649г.
  7. Самовиховання учнів. Хар-ка самовихованняу різні вікові періоди розвитку особистості.

Форма організації навчання - спосіб організації навчальної діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі.

Педагогічній практиці відомі понад тридцять конкретних форм навчання.

Загальноприйнятими формами організації навчальної роботи є колективна - уроки у школі, лекції та семінарські заняття у вузі, екскурсії, факультативні заняття тощо та індивідуальна - самостійна робота, дипломні та курсові проекти тощо, які суттєво відрізняються за ступенем самостійності пізнавальної діяльності учнів і ступенем керівництва навчальною діяльністю з боку викладача.

Вибір форм організації навчання зумовлюється завданнями освіти і виховання, особливостями змісту різних предметів та їх окремих розділів, конкретним змістом занять, складом, рівнем підготовки і віковими можливостями учнів.

Організаційні форми навчання змінюються і розвиваються разом із суспільним розвитком. За первіснообщинного ладу навчання було практично-догматичним. Діти засвоювали виробничий і моральний досвід у процесі спільної праці та повсякденного спілкування з дорослими. Навчальна робота з ними була індивідуальною, потім індивідуально-груповою.

Індивідуальне навчання. Полягає в тому, що учень виконує завдання індивідуально, але за допомогою вчителя (вивчення підручника). Воно досить ефективне, оскільки враховує особливості розвитку дитини, індивідуалізує контроль за перебігом і наслідками навчальної роботи. Проте індивідуальне навчання потребує значних матеріальних витрат, учень позбавлений можливості співпрацювати з однолітками. Тепер використовується у формі репетиторства і консультування.

Індивідуально-групова форма навчання. Згідно з нею учитель займається з групою дітей (10-15 осіб), навчальна робота має індивідуальний характер, оскільки діти різного віку неоднаково підготовлені. Діти приходять на заняття в різний час. Учитель по черзі опитує кожного учня, пояснює новий матеріал, дає індивідуальні завдання. Подібна організація навчальної роботи існувала до того часу, поки навчання не стало масовим, обмежувалось виробленням найпростіших навичок читання, письма і рахування. Тепер її використовують в малокомплектних сільських школах, де на уроці одночасно навчаються учні різних класів.

Класно-урочна форма навчання. За феодального ладу розвиток виробництва і підвищення ролі духовного життя в суспільстві сприяли виникненню форм масового навчання дітей. Однією з перших було групове (колективне) навчання у братських школах Білорусі та України (XVI ст.). Воно започаткувало класно-урочну форму навчальної роботи, теоретично обґрунтовану в праці Я.-А. Коменського «Велика дидактика». Як система, що забезпечує масовість навчання, за якої можна «усіх навчати всьому», вона існує понад три століття, переважає і тепер. Сутність її полягає в тому, що учнів одного віку розподіляють на класи, заняття з ними проводять поурочно за наперед складеним розкладом. Усі учні працюють над засвоєнням одного й того ж матеріалу.

З формуванням класно-урочної системи навчання в педагогіці почали використовувати такі поняття, як навчальний рік, навчальний день, урок, перерва, чверть, канікули, її ефективність була настільки очевидною, що незабаром вона стала головною у школах багатьох країн світу.

Белл-ланкастерська система взаємного навчання. У XVIII ст. ідея Яна-Амоса Коменського про можливість залучення кращих учнів до навчання інших була поширена у Західній Європі. Вона була названа белл-ланкастерською системою взаємного навчання від прізвищ англійського священика Ендрю Белла і вчителя Джозефа Ланкастера, котрі одночасно застосували її в Англії та Індії. Сутність її в тому, що через гостру нестачу вчителів один учитель навчав 200-300 учнів різного віку. До обіду він займався з групою старших учнів, після обіду кращі учні займались із молодшими, передаючи їм одержані знання. Замість підручників застосовувались унаочнення, здебільшого саморобні таблиці. Свого часу цю систему подекуди запроваджували у вітчизняній школі: вона виправдовувала себе там, де не вистачало вчителів, але значного поширення не набула, оскільки не забезпечувала необхідної підготовки дітей. Здебільшого застосовувалася в сільських малокомплектних школах, де вчитель навчав два-три класи одночасно.

Мангеймська форма вибіркового навчання. Виникла наприкінці XIX ст. як спроба відмовитися від класно-урочної системи. Вперше була застосована в німецькому місті Мангейм доктором Йозефом-Антоном Зіккінгером. Суть її полягає в тому, що учнів, залежно від їх здібностей та успішності, розподіляли по класах на слабких, середніх і сильних. Відбір здійснювався на основі спостережень, результатів психометричних обстежень, характеристик учителів та екзаменів. Елементи цієї системи збереглися в Австралії та США, де в школах створюються класи більш здібних і менш здібних учнів. Вона стала основою для створення шкіл різного типу в Англії, куди набирають учнів за результатами тестових іспитів після закінчення початкових класів.

Дальтон-план. На початку XX ст. у США, Англії та деяких інших країнах Заходу виникли системи індивідуалізованого навчання, що мали готувати активних, ініціативних, енергійних функціонерів. З цих систем навчання найбільшого поширення набув дальтон-план, вперше застосований у 1903 р. в американському місті Дальтоні (штат Масачусетс) учителькою Оленою Паркхерст. Ця система ґрунтується на забезпеченні кожного учня можливістю працювати індивідуально, згідно зі своїм темпом. Загального плану (розкладу) занять не було, колективна робота проводилась протягом години, решту часу учні вивчали матеріал індивідуально, звітуючи про виконання кожної теми перед учителем відповідного предмета.

За відсутності уроків, навчальні класи перетворювались на предметні «лабораторії», кожен учень працював самостійно, виконував тижневі, місячні завдання («підряди») відповідно до своїх індивідуальних можливостей, а вчителі консультували і контролювали їх. Елементи цієї системи застосувуються у заочному навчанні.

Бригадно-лабораторна форма навчання. У другій половині 20-х років XX ст. дещо змінений дальтон-план був використаний в організації бригадно-лабораторної форми навчання, яка поєднувала колективну роботу бригади (частини класу) з індивідуальною роботою учнів. Розподілені на невеликі групи-бригади (по 5-7 осіб), учні вчилися за спеціальними підручниками («робочими книгами»), виконували спеціально визначені вчителем денні, тижневі, місячні «робочі завдання» з кожного навчального предмета.

Ця система себе не виправдала, оскільки знижувала роль учителя, не давала міцних знань, породжувала безвідповідальне ставлення до навчання. Але окремі її елементи виявились ефективними: групові завдання при виконанні лабораторних і практичних робіт, самостійне опрацювання підручника, довідкової та допоміжної літератури.

План Трампа. У XX ст. у США виникла форма навчання «план Трампа», розрахована на максимальну індивідуалізацію навчального процесу на основі використання технічних засобів, поєднання індивідуального навчання з колективною роботою учнів. На думку її автора - американського педагога Д. Ллойда Трампа, у процесі навчання потрібно поєднувати масову, групову та індивідуальну його форми. Для цього 40% навчального часу учні проводять у великих групах (100-150 осіб), де читаються лекції з використанням різних технічних засобів; 20% - у малих групах (10-15 осіб), де обговорюють лекційний матеріал, поглиблено вивчають окремі розділи, відпрацювують уміння та навички, 40% - працюють індивідуально з використанням додаткової літератури та комп'ютерної техніки.

10. Проблемне навчання. Керівництво вчителя розвитком самостійного і пізнавальної активності.

Если человека постоянно приучать усваивать знания и умения в готовом виде, можно

и притупить его природные творческие способности, разучить думать самостоятельно.

В максимальной степени процесс мышления проявляется и развивается при решении

проблемных задач. Психологический механизм происходящих при проблемном обучении

процессов следующий: сталкиваясь с противоречивой, непонятной, новой проблемой,

человек испытывает недоумение, удивление, возникает вопрос: в чем суть? Далее

мыслительный процесс происходит по схеме: выдвижение гипотез, их обос нование и

проверка. И человек либо самостоятельно осуществляет мыслительный поиск,

открытие неизвестного, либо с помощью учителя.

Учебную проблемную ситуацию можно охарактеризовать как психическое состояние

мыслительного взаимодействия студента, группы студентов с проблемой под руководством

преподавателя. Проблемная ситуация может возникнуть как следствие противоречия

между исходными знаниями и новыми, парадоксальными фактами, разрушающими

известную теорию, между теоретически возможным способом решения и его практической

нецелесообразностью, между практически доступным результатом и отсутствием теоретического

обоснования.

В общем большинство проблемных ситуаций можно свести к случаям нехватки или

избытка теоретической или фактической информации. Главное, чтобы проблемная ситуация

удивила ученика, вызвала у него интерес.

Выделяют основные условия успешного проблемного обучения :

1) необходимо вызвать интерес учащихся к содержанию проблемы;

2) обеспечить посильность работы для учеников с возникающими проблемами;

3) информация, которую учащийся получит при решении проблемы, должна быть

значимой, важной в учебнопрофессиональном плане;

4) проблемное обучение реализуется успешно лишь при определенном стиле общения

между преподавателями и обучаемыми, когда возможна свобода выражения своих

мыслей и взглядов учениками при пристальном и доброжелательном внимании

преподавателя к мыслительному процессу ученика.

В результате такое общение в виде диалога направлено на поддержание познавательной,

мыслительной активности учеников.

Проблемное обучение ставит своей задачей :

1) развитие мышления и способностей учеников, развитие творческих умений;

2) усвоение учениками знаний, умений, добытых в ходе активного поиска и самостоятельного

решения проблем, в результате эти знания, умения более прочные, чем при традиционном

обучении;

3) воспитание активной творческой личности ученика, умеющего видеть, ставить и

разрешать нестандартные профессиональные проблемы.

 



Серед форм групової роботи основними є: ланкова, бригадна, парна. | Основи програмованого навчання
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати