Головна

Глобальні кризи. Передумови виникнення і характер протікання. | Міжнародні організації ти їх роль в становленні глобального світового порядку. | Глобальні виміри екологічної проблеми. | Інноваційна складова конкурентоспроможності національних економік на сучасному етапі глобального розвитку. | Створення українських фінансово-промислових груп та конгломератів як альтернатива експансії ТНК. | Загальні підходи до виокремлення стадій глобального розвитку. | Проблема прогнозування і управління глобальними кризами на міждержавному рівні. | Система критики глобальних процесів. | Консолідаційні корпоративні стратегії в глобальних економічних умовах. | Бідність і поляризація в глобальних умовах розвитку. |

Трансформація функцій держави в умовах глобалізації.

  1. А. Государственное управление в России. Усиление самодержавия
  2. Актори світової політики та зовнішня політика держави
  3. Аналіз взаємодії попиту і пропозиції в умовах існування на ринку декількох продавців і покупців
  4. Базис булевих функцій. Теорема Поста
  5. Бідність і поляризація в глобальних умовах розвитку.
  6. Введення поняття тригонометричних функцій числового аргументу.
  7. Вибір зовнішнього стратегічного партнера держави

Глобалізація економіки вносить істотні поправки в процес пошуку оптимального механізму державного регулювання, оскільки держава як управлінська підсистема зіткнулося з принципово новою парадигмою.

По-перше, держава дедалі більше втрачає можливість ефективно використовувати такі традиційні важелі макроекономічного регулювання, як імпортні бар'єри та експортні субсидії, курс національної валюти і ставка рефінансування центрального банку. В умовах уже досить високої і все більш зростаючої взаємозалежності національних господарств уряди змушені користуватися традиційними важелями регулювання з врахуванням інтересів інших торговельних партнерів, а також інтересів впливових ТНК, які власними відповідними діями здатні анулювати ефект використання тих чи інших засобів регулювання.

Більш того, за умов високого рівня конкурентної боротьби за приплив іноземних капіталів навіть такі традиційно «внутрішні» сфери державного регулювання, як оподаткування, соціальна політика, трудове законодавство, освіта і професійна підготовка кадрів невпинно інтернаціоналізуються. В таких умовах національні держави втрачають можливість ефективно регулювати власну економічну систему навіть з використанням найсучасніших методів.

По-друге, деякі економічні процеси, особливо у валютно-кредитній сфері, набули глобального характеру і не підпадають під регулюючий вплив держави. Для цієї мети необхідні узгоджений вплив і заходи багатьох країн і глобальних організацій (МВФ, Світовий банк, СОТ). Але ефективність наддержавного втручання буде тим більшою, чим більшу частку власного суверенітету країни-члени будуть делегувати таким глобальним інститутам, чим більш повним буде процес дотримання державами спільно розроблених правил регулювання не тільки власної зовнішньоекономічної діяльності, а і внутрішньої економічної політики.

Таким чином, національна держава поступово втрачає можливість здійснювати абсолютний контроль на власному економічному просторі. Для того, щоб попри цей факт, захищати власні національні інтереси, уряди винаходять все більш тонкі і складні механізми регулювання економіки, все глибше вникають у проблеми окремих її сфер. Держава ще в більшій мірі, ніж раніш, змушена займатися інвестиційною і структурною політиками, забезпеченням зайнятості, збереженням навколишнього середовища та іншими проблемами. При цьому методи її втручання в економіку все більше втрачають характер жорсткого адміністрування і набувають форм партнерства з приватними суб'єктами господарського життя.

По-третє, вперше в історії державний суверенітет втрачає власний докорінний зміст. Протягом багатьох тисячоліть основою існування і процвітання суспільства були природні ресурси, що нерозривно пов'язувалися з тією чи іншою територією. Володіння територією, охорона її від зазіхання ззовні і організація експлуатації природних багатств, що знаходяться на ній, були й досі залишаються природними функціями держави. На цьому підґрунті утворилося і пустило глибоке соціальне, політичне, правове, і навіть психологічне коріння поняття «державний суверенітет». У своєму крайньому вираженні воно означає здатність держави здійснювати на власній території повний контроль над економікою та іншими сферами суспільного життя, що виключає будь-яке втручання ззовні.

Проте вже на ранніх стадіях інтернаціоналізації економіки держави змушені були вступати одна з другою у договірні відносини і брати на себе різноманітні обов'язки, які неминуче в тій чи іншій мірі обмежували свободу дій національних урядів, тобто де-факто звужували державний суверенітет. І чим різноманітнішою й інтенсивнішою стає господарська, політична, науково-технічна і культурна взаємодії різних країн, тим більше зростає розрив між державним суверенітетом де-юре і його суверенітетом де-факто.

По-четверте, головним результатом XX століття і всього розвитку цивілізації за увесь час її існування стало становлення техносфери як штучного середовища життєдіяльності людини. Її специфіка - не просто надзвичайно високий рівень розвитку технологій і техніки, матеріального виробництва, науки, озброєнь, не просто обумовлені всім цим рівень і якість життя населення, які створили техносферу держав. Головні особливості техносфери як явища потрійні. В провідних промислово розвинутих державах населення не має реальної можливості повернутися на випадок соціальної катастрофи до доіндустріального способу життя. Провідні економічні центри техносфери (США, Японія, ЄС) здатні зберегти власне значення і існування, спираючись лише на освоєння і використання просторово-ресурсного потенціалу всього світу, пристосовуючи його під власні потреби і інтереси, підпорядковуючи цій цілі завдання, процеси цього освоєння, зв'язки з економіками інших країн і регіонів, а отже, і самі ці економіки.



Інституційне оформлення унітарного сценарію глобального розвитку. | Проблема конкурентоспроможності України в глобальній економіці.
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати