Головна

Методи організації діяльності і формування досвіду суспільної поведінки.

  1. I ФОРМУВАННЯ Результат іншої звичайної діяльності
  2. I.3.3. Методи виносу в натуру проектних точок.
  3. I.3.4. Методи підготовки даних для перенесення проекту на місцевість.
  4. II. 1994 - 2002 роки - період формування розвинутої галузі, становлення і зростання агентств, освоєння і адаптація зарубіжного досвіду
  5. II. Мотиваційно-смислова сфера - спрямованість діяльності
  6. II. Порядок формування експертних груп, організація експертизи заявлених на Конкурс проектів і регламент роботи Конкурсної комісії
  7. II. Етап формування первинних вимовних умінь і навичок

Людина як суб'єкт праці, пізнання і спілкування формується в процесі діяльності, яка забезпечує наукове освоєння дійсності, збуджує інтерес, почуття, породжує нові потреби, активізує волю, енергію - все те, що служить будівельним матеріалом для розвитку і становлення особистості.

Як основа здорового буття, діяльність є найважливішим джерелом збагачення школярів досвідом суспільних відносин і суспільної поведінки.

Будь-яка діяльність складається з операцій і дій. Операції - це процеси, цілі яких знаходяться не в них самих, а в тому дії, елементом якого вони є. Дії - це процеси, мотиви яких знаходяться в тій діяльності, до складу якої вони входять. Виховний процес полягає в тому, що педагог здійснює перехід від управління операціями до управління діями, а потім - до управління діяльністю учнів.

Педагогічною наукою виявлений ряд загальних закономірностей, що обумовлюють методи педагогічного керівництва діяльністю і формування досвіду суспільної поведінки:

· Всі види діяльності, що мають суспільні цілі, потенційно володіють певними розвиваючими і виховують можливостями. Кожна така діяльність містить всі необхідні компоненти для засвоєння лише їй відповідних знань, переживань. Однак одна діяльність не може замінити всі інші. Тому в процесі виховання доцільно використовувати комплекс діяльностей;

· Навіть об'єктивно цінна суспільству діяльність може не вплинути позитивно на вихованця, якщо вона не має для нього "особистісного сенсу" (А. Н. Леонтьєв). Суспільні відносини лише тоді розкривається для людини, стає його особистим ставленням, коли смислоутворюючий мотив діяльності адекватний даному відношенню;

· В результаті педагогічних впливів у школярів формується готовність до вибору мети і способів діяльності. Будучи ідеальним передбаченням очікуваного результату (П. К. Анохін), мета людини є тією силою, яка визначає спосіб і характер його дій;

· По відношенню до формування особистості школяра діяльність залишається нейтральним процесом, якщо не знайдені і не реалізовані відповідні способи її педагогічної інструментовки. У цій інструментуванні повинні певним чином поєднуватися різні методи і прийоми, що забезпечують спонукання, привчання і вправу учнів, формування у них досвіду суспільної поведінки.

Привчання виявляє найбільшу ефективність на ранніх щаблях виховання та розвитку дітей. Застосування цього методу вимагає дотримання деяких педагогічних умов. Привчання неможливо без чіткого уявлення про те, що має бути засвоєно. Наказуючи учням той чи інший образ дій, необхідно висловити його в можливо більш короткому і ясному правилі. На кожен даний відрізок часу повинен бути виділений мінімум окремих дій, з яких складається дана форма поведінки. Досвідчені педагоги велике значення надають показу зразка виховується форми поведінки, створення позитивного ставлення до неї. Для вироблення звички потрібен час, квапливість тут не призводить до поставленої мети. Спочатку слід домогтися точності виробленого дії і лише потім - швидкості. Метод привчання передбачає контроль за виконанням дії. Контроль вимагає доброзичливого, зацікавленого ставлення вчителя до вихованців, виявлення та аналізу виникаючих труднощів, обговорення способів подальшої роботи. Ще більш важливо організувати самоконтроль учнів.

Метод привчання варіює залежно від віку, умов життя і виховання. Не завжди доцільно, наприклад, відкрито ставити перед дітьми завдання оволодіння тим чи іншим способом поведінки. Учитель в цьому випадку так організовує діяльність дітей, щоб, із задоволенням повторюючи її, вони непомітно для себе вільно і невимушено звикали до потрібної форми поведінки. Іноді виникає необхідність відкрито поставити перед школярами завдання навчитися вести себе певним чином, наприклад: бути ввічливим, попереджувальним, дисциплінованим. Можливий і третій шлях, коли вдається викликати в учнів прагнення виховати в собі ту чи іншу якість особистості (скромність, витримку, самовладання і т.п.). Це прагнення спонукає учня опановувати відповідними звичками.

Форми суспільної поведінки, що стали для вихованців звичними, відрізняються гнучкістю і узагальненістю, легко виявляються в різних обставинах, приймаючи відповідні цим обставинам конкретні способи дії.

Одним з випробуваних засобів привчання до заданих форм поведінки є режим життя і діяльності учнів. На думку А. С. Макаренка, відсутність розумного, послідовно здійснюваного режиму, законних меж для вчинку не може бути відшкодовано ніякої словесної мудрістю. Чим суворіше і чіткіше режим, тим краще формується динамічний стереотип, який лежить в основі утворення звичок.

Метод привчання тісно пов'язаний з методом вправи. В основі привчання лежить оволодіння дитиною переважно процесуальною стороною діяльності, а вправа робить її особисто стно значущою. Виконувана школярем діяльність виступає тут в єдності її цілі і операціонально структури як вправа в правильному вчинку.

Включення дітей в діяльність створює їм умови для дій відповідно до прийнятих в суспільстві нормами і правилами поведінки. Діяльність забезпечує придбання дітьми практичного досвіду колективних відносин. Вправа не має нічого спільного з механічною виучкою і тренаж в дусі поведінкової психології: стимул-реакція-підкріплення.

У реальному житті і діяльності шкільного колективу постійно народжуються ситуації, в яких виявляється і піддається випробуванню на міцність вся система сформованих у ньому виховних відносин. Відкрити цю ситуацію, оголити ув'язнений в ній конфлікт, що виникає або вже назрілу проблему під силу будь-якому вдумливому педагогові. Однак часто він не може чекати такого природного збігу обставин. Йому доводиться самому створювати таку зовнішню обстановку, яка викликає в учнів необхідне психічний стан, уявлення, почуття, мотиви, вчинки. Такі спеціально організовані педагогічні умови прийнято називати виховують ситуаціями.

За своєю суттю, це вправи в умовах ситуації вільного вибору. Учень в них ставиться перед необхідністю вибрати певне рішення з кількох можливих варіантів: скористатися привілеями самому, поступитися місцем іншому, промовчати, сказати правду, сказати "не знаю". У пошуках виходу із створеної учителем ситуації школяр переглядає, переосмислює і перебудовує свою поведінку, призводить його у відповідність з новими вимогами, що змінюються діяльності та спілкування. Іншими словами, пошук виходу із спеціально створеної учителем ситуації - це вправа в моральному поведінці, робота не тільки розуму, але й серця.

Педагогічна вимога. У вимозі як вихідному методі організації діяльності найбільш виразно виявляється дія такої закономірності педагогічного процесу, як діалектика зовнішнього і внутрішнього. Педагогічна вимога повинна не тільки випереджати розвиток особистості, а й переходити у вимоги вихованця до самого себе. Воно може виступати перед учнем як конкретна реальна задача, яку йому належить виконати в процесі тієї чи іншої діяльності. Вимога може розкривати внутрішні суперечності педагогічного процесу, фіксувати недоліки в поведінці, діяльності та спілкуванні учнів і тим самим спонукати їх до подальшого зростання і розвитку. Вимоги допомагають наводити порядок і дисципліну в школі, вносять дух організованості в діяльність і поведінку учнів. За формою пред'явлення розрізняють вимоги прямі і непрямі. Більш докладно вони будуть розкриті далі.

Організовуючи виховний процес, учитель повинен прагнути до того, щоб його вимога стала вимогою самого колективу. Відображенням колективного вимоги є громадська думка. Поєднуючи в собі оцінки, судження, волю колективу, громадська думка виступає активною і впливовою силою, яка в руках умілого педагога виконує функцію педагогічного методу.

Суттєве значення має дотримання учителем заходи в пред'явленні вимог до учнів. К. Д. Ушинський з цього приводу писав: "Привчіть дитя спочатку коритися легким вимогам, не обмежуючи його самостійності ні безліччю, ні труднощами їх, і ви можете бути впевнені, що воно буде легше підкорятися і новим вашим постановам. Якщо ж, соромлячись дитя разом безліччю правил, ви змусите його до порушення того чи іншого з них, то самі будете винні, якщо прищеплений вами звички не будуть вкорінюватися і ви позбудетеся допомоги цієї великої виховної сили "[1].

Пред'явлення вимог, крім того, визначається встановленими правилами поведінки, критеріями оцінки знань, умінь і навичок з усіх предметів, встановленими правилами внутрішнього розпорядку та іншими факторами.



Характеристика принципів опори на позитивне, спадкоємність виховного процесу на різних етапах, індивідуалізації, саморозвитку особистості, народності. | Функції класного керівника.

Функції процесу навчання. | проблемне навчання | програмоване навчання | Основні вимоги до уроку в сучасній школі. | Загальна характеристика змісту освіти в сучасній школі. | Загальна, політехнічна і професійна освіта | Характеристика принципів навчання: науковості, систематичності і послідовності в навчанні, врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів. | Загальне поняття про методи і прийоми навчання. Їх двосторонній характер. | Характеристика методів навчання в залежності від дидактичної мети і засобів навчання. | Навчальні програми і принципи їх побудови. Державний стандарт освіти (за фахом). Вимоги до підручника (за фахом). |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати