На головну

Поняття, завдання і зміст охорони і раціонального використання земель.

  1. II. Влияние монголо-татарского ига на развитие русских земель.
  2. Акт злуки від 22 січня 1919 р.: його зміст та історичне значення.
  3. Аналіз показників стану охорони праці на підприємстві з підвищеною небезпекою виробництва: мета, які дані підлягають аналізу.
  4. Апарат держави: поняття, структура та принципи функціонування.
  5. Бретська мирна угода: її зміст та значення.
  6. Варшавський і Ризькі договори: їх зміст та значення.
  7. Використання визначення наступних значень через попередні

Забезпечення раціонального використання та охорони земель - один з основоположних принципів Земельного кодексу України. Він тісно і нерозривно пов'язаний з такими принципами, як цільовий характер використання земель та стабільність, сталість прав на землю.

Узагальнено вимоги охорони земель сконцентровано у розділі VI Земельного кодексу України. Ст. 162 Земельного кодексу визначає, що охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необгрунтованому вилученню земель сільськогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення[2]. За своєю суттю правова охорона земель є комплексними правовідносинами.

Встановлюючи диференціацію правових режимів різних категорій земель, особливості земельної правосуб'єктності власників земельних ділянок та землекористувачів, права та обов'язки учасників земельних правовідносин, держава тим самим проводить політику охорони земель. Таким чином, охорона земель здійснюється як на регулятивному, так і на охоронюваному рівні реалізації правовідносин.

Доречно звернути увагу, що в юридичній літературі охорону земель розглядають у широкому та вузькому розумінні [57, с.74 ]. Охорона земель у широкому розумінні включає в себе весь комплекс регулятивних правовідносин, у яких опосередковуються організаційні, економічні, науково-технічні заходи, що спрямовані на забезпечення збереження земель, їх ощадливе та раціональне використання. Здійснення цих заходів відбувається за допомогою державно-владного впливу на поведінку учасників земельних правовідносин. Таким чином, це свідчить про наявність системи правових заходів як форми юридичної реалізації економічних, організаційних, науково-технічних заходів, з одного боку, а з іншого, - про відносно самостійну групу заходів охорони земель як правової охорони земель, тобто у вузькому конкретно-юридичному розумінні.

На нашу думку, варто погодитись з таким розумінням охорони земель, адже сукупність різноманітних заходів, спрямованих на охорону земель, опосередковуючись у правовій формі, набуває властивостей конкретно-юридичного розуміння охорони земель, тобто правової охорони земель.

Одночасно охорона землі як природного ресурсу є й охороною правомочностей землевласника й землекористувача, тому що такі правомочності виникають саме щодо землі як природного ресурсу і як об'єкта правовідносин. Таким чином, правова охорона земель охоплює й охорону земельних правовідносин [48, с.191].

Правову охорону земель не можна розглядати лише в плані боротьби з конкретними, вже вчиненими правопорушеннями. Охорона земель починається не із застосування норм права за вчинене правопорушення у цій сфері суспільних відносин, а з розробки і прийняття нормативно-правових актів, направлених на охорону земель. Від того, наскільки повно і всебічно питання охорони земель урегульовані в законодавчих актах, залежатиме ефективність їх охорони. Норми права проявляються з набранням чинності закону, який містить ці норми, а не з моменту вчинення винним правопорушення.

Охорона земель досягається не тільки за допомогою санкцій, а й за допомогою матеріальних стимулів. Як ті, так і інші зацікавлюють, заохочують до цього. Засоби охорони, які стимулюють належну поведінку, зі зростанням рівня свідомості і вихованості людей будуть поступово витісняти і заміняти собою міри відповідальності, тобто засоби охорони стримуючого характеру.

Отже, поняття охорони не вичерпуються відповідальністю, воно значно ширше. Притягнення до відповідальності - це лише частина великої і важливої проблеми охорони земель. Тому вважається принципово неправильним зводити правову охорону земель до тієї чи іншої форми відповідальності [38, c.189]. У цьому випадку вся величезна і надзвичайно важлива правова і організаційна діяльність як самих власників землі та землекористувачів, так і відповідних державних органів щодо запобігання порушенням в галузі охорони земель залишається нібито в тіні, а на передній план висувається примусовість права.

З юридичного погляду правову охорону земель слід розглядати як:

- окремий інститут земельного права та законодавства;

- один із визначальних принципів земельного права як природоресурсної галузі;

- юридичну гарантію у правовому механізмі захисту земельних прав;

- систему юридичних обов'язків учасників земельних правовідносин;

- елемент правового режиму земель;

- форму управлінської діяльності у сфері використання, відтворення та збереження земель;

- сукупність юридичних процедур із відповідними стадіями та етапами [27,c.152].

Земельний кодекс визначає, що завданнями охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Щодо змісту охорони земель, то сюди входять такі елементи:

а) обґрунтування і забезпечення досягнення раціонального землекористування;

б) захист сільськогосподарських угідь, лісових земель та чагарників від необґрунтованого їх вилучення для інших потреб;

в) захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів;

г) збереження природних водно-болотних угідь;

ґ) попередження погіршення естетичного стану та екологічної ролі антропогенних ландшафтів;

д) консервація деградованих і малопродуктивних сільськогосподарських угідь (ст. 163, 164 Земельного кодексу).

Реалізація державної політики у галузі охорони земель здійснюється шляхом запровадження державних, регіональних чи місцевих програм охорони земель.

Що стосується раціонального використання земель, то у земельному законодавстві України цей термін зустрічається як:

по-перше, одне із завдань земельного законодавства України (ст.4 Земельного кодексу України );

по-друге, один із принципів земельного законодавства України (ст.5 Земельного кодексу України );

по-третє, завдання охорони земель (ст.162 Земельного кодексу України );

по-четверте, як одне з важливих завдань земельної реформи в Україні [22] та в деяких інших аспектах.

Проте в жодному із зазначених випадків закон не давав і не дає визначень чи критеріїв поняття "раціональне використання земельної ділянки".

Окремі вчені дають власні визначення цьому терміну. Так, В.І. Федорович під "раціональним використанням земель" розуміє використання їх таким чином, що за умови збереження корисних властивостей землі - родючості грунту, його структури, балансу гумусу, цілісності рослинного покриву тощо досягається максимально можливий ефект [55, c.127-130]. В.І. Книш - розумне використання земель найоптимальнішими способами, в процесі якого одночасно забезпечується максимальна економічна ефективність і збереження земельних та інших природних ресурсів, а також об'єктів соціальної інфраструктури, тощо [44, с.153].

Б. В.Єрофєєв виділяє кількісний та якісний критерії раціонального використання земель [41, с.302-303]. Кількісний критерій виражений у двох основних параметрах: 1) економному використанні земель, яке обумовлене переважно обмеженістю кількості земель і зростаючими потребами в земельних ділянках; 2) раціональному суміщенні розміщених на земельній ділянці об'єктів.

Якісний критерій раціонального використання земель виражений у збереженні їх продуктивності як основного засобу виробництва сільськогосподарської продукції. Це полягає в:

- обов'язку проведення рекультивації земель при порушенні ґрунтового покриву;

- обмеженні використання сільськогосподарських угідь для несільськогосподарських потреб;

- встановленні загального обов'язку всіх осіб, що використовують землі, підвищувати рівень родючості ґрунтів;

- відведенні для несільськогосподарських потреб земель, непридатних для сільського господарства, або земель гіршої якості;

- встановленні загального обов'язку охорони ґрунтів від ерозії, забруднення та інших негативних наслідків та ін.

Якщо кількісний критерій раціонального використання земель переважає у несільськогосподарській сфері використання земель, то якісний критерій - у сільськогосподарській.

На основі сказаного можна зробити висновок, що основним правилом раціонального використання земель є закріплений у земельному законодавстві пріоритет земель сільськогосподарського призначення.

Особливості раціонального використання можуть бути різними для земель різних категорій. Так, при використанні земель сільськогосподарського призначення максимально повинні виконуватися вимоги екологічної безпеки.

При використанні земель промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення природні ресурси використовуються значно менше, ніж у сільському господарстві. Об'єкти, розташовані на землях даної категорії, переважно шкідливо впливають на довкілля. Тому, як правило, навколо таких об'єктів створюються спеціальні зони, наприклад, санітарно-захисні, метою яких є відокремлення таких об'єктів від території житлової забудови та зменшення шкідливого впливу на навколишнє природне середовище.

Раціональне використання земель житлової та громадської забудови у межах населених пунктів проявляється не тільки в економії при відведенні. земельних ділянок, а й у дотриманні спеціальних санітарних норм при забудові населених пунктів.

Для раціонального використання земель особливо охоронюваних категорій (оздоровчого призначення, природно-заповідного фонду та іншого природоохоронного призначення), земель лісового та водного фонду характерна значна кількість обмежень, пов'язаних переважно із забороною ведення господарської діяльності, розміщення тих чи інших об'єктів, тощо.

Із принципом забезпечення раціонального використання та охорони земель тісно пов'язаний і принцип поєднання особливостей використання землі як природного ресурсу, основного засобу виробництва і територіального базису [2].

Виходячи з пріоритетності функцій землі (екологічної, економічної і соціальної), даний принцип, на думку В.І. Книша, має бути сформульований так: "Поєднання особливостей використання землі як природного ресурсу (частини навколишнього природного середовища); основного засобу виробництва (використання землі для сільськогосподарського виробництва); територіального базису (використання землі для розселення й розташування об'єктів соціальної інфраструктури)". З такого визначення змісту даного принципу випливає не лише комплексний підхід до використання землі, а й логічно обґрунтована ієрархія форм використання землі [44, с.112].

Таким чином, землю можна використовувати як природній ресурс, основний засіб виробництва і територіальний базис.

Використання землі як природного ресурсу полягає в експлуатації суб'єктами земельних відносин її корисних властивостей. Можна виділити два основні способи використання землі як природного ресурсу: 1) використання самої земельної ділянки, наявної у суб'єкта земельних відносин, тобто використання власне земельних ресурсів; 2) використання наявних на земельній ділянці інших природних ресурсів (використання в установленому законом порядку лісових, водних ресурсів, надр, об'єктів тваринного світу).

Використання землі як основного засобу виробництва, на відміну від використання її як природного ресурсу, пов'язане з переробною діяльністю, в процесі якої здійснюється обробіток ґрунту і вирощування сільськогосподарської продукції. Така форма використання землі носить економічний характер. Для вирощування сільськогосподарської продукції надаються землі сільськогосподарського призначення.

Управління і контроль у сфері охорони та використання земель

Державне управління в галузі охорони та використання земель є важливою складовою державного управління в галузі раціонального використання та охорони довкілля. Однак оскільки земля не лише є елементом навколишнього природного середовища, а й використовується як засіб виробництва в сільському та лісовому господарстві і просторово-територіальний базис в інших сферах господарювання, то державне управління в галузі охорони та використання земель враховує як екологічне значення земельних ресурсів, так і їх виробничу та соціально-економічну функцію.

Під державним управлінням у сфері використання та охорони земель слід розуміти організаційно-правову діяльність уповноважених органів влади щодо забезпечення охорони та раціонального використання земель власниками та користувачами земельних ділянок, а також іншими суб'єктами земельних правовідносин відповідно до вимог земельного законодавства України.

Проведення в Україні земельної реформи, одним із результатів якої є приватизація значної частини земельного фонду країни та застосування ринкових механізмів до регулювання земельних відносин, зумовило істотну трансформацію адміністративних методів управління земельними ресурсами, застосуванням поряд з ними цивільно-правових та інших засобів регулювання земельних відносин, які зазвичай застосовуються в умовах ринкової економіки. Водночас реформування земельних відносин в нашій країні не призвело до зниження, а навпаки - зумовило необхідність підвищення ролі держави як учасника земельних відносин. Така роль держави виконується, зокрема, шляхом здійснення відповідними органами влади функцій державного управління у сфері охорони та використання земель.

Під функціями державного управління землями слід розуміти види (напрями) діяльності уповноважених органів державної влади щодо забезпечення організації раціонального та ефективного використання і охорони земель. Згідно з чинним земельним законодавством до функцій державного управління землями належать: моніторинг земель, планування використання земельних ресурсів, нормування та стандартизація у сфері використання та охорони земель, землеустрій, ведення державного земельного кадастру, здійснення державної реєстрації прав на землю, здійснення державного контролю за використанням та охороною земель. Зазначені функції визначають зміст державного управління в галузі використання та охорони земель.

Суб'єктами управління в галузі охорони та використання земель є органи державної влади, уповноважені на відповідну організаційно-правову діяльність щодо забезпечення раціонального використання земельних ресурсів та їх охорони. До таких органів ЗК України відносить: Верховну Раду України, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські, районні, районні у містах, міські, селищні та сільські ради, Кабінет Міністрів України, центральний орган виконавчої влади з питань екології та природних ресурсів, центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації.

Моніторинг земель як функція державного управління землями становить систему спостереження за станом земельного фонду з метою своєчасного виявлення його змін, їх оцінки, відвернення та ліквідації наслідків негативних процесів. Залежно від охоплених спостереженнями територій моніторинг земель поділяється на такі види: глобальний (пов'язаний з міжнародними науково-технічними програмами); національний (охоплює всю територію країни); регіональний (на територіях, що характеризуються єдністю фізико-географічних, екологічних та економічних умов); локальний (на територіях нижче регіонального рівня, до територій окремих земельних ділянок і елементарних структур ландшафтно-екологічних комплексів).

В Україні ведення моніторингу земель вперше було передбачено Земельним кодексом, прийнятим 18 грудня 1990 року. Однак фактично систематичні спостереження за станом земельних ресурсів розпочалися в нашій країні після затвердження Кабінетом Міністрів України 20 серпня 1993 р. Положення про моніторинг земель.

Об'єктом моніторингу земель є весь земельний фонд країни незалежно від форм власності на землю та використання земель. Моніторинг земель передбачає ведення систематичних спостережень за станом всіх земель, виявлення змін у їх стані, а також оцінки: стану використання угідь, полів, ділянок; процесів, пов'язаних із змінами родючості ґрунтів (розвиток водної і вітрової ерозії, втрата гумусу, погіршення структури ґрунту, заболочення і засолення), заростання сільськогосподарських угідь, забруднення земель пестицидами, важкими металами, радіонуклідами та іншими токсичними речовинами; стану берегових ліній річок, морів, озер, заток, водосховищ, лиманів, гідротехнічних споруд; процесів, пов'язаних з утворенням ярів, зсувів, сельовими потоками, землетрусами, карстовими, кріогенними та іншими явищами; стану земель населених пунктів, територій, зайнятих нафтогазодобувними об'єктами, очисними спорудами, гноєсховищами, складами паливно-мастильних матеріалів, добрив, стоянками автотранспорту, захороненням токсичних промислових відходів і радіоактивних матеріалів, а також іншими промисловими об'єктами.

У процесі ведення моніторингу земель застосовуються різні види спостереження за станом земельних ресурсів. Залежно від терміну та періодичності їх проведення вони поділяються на базові, періодичні та оперативні. Базові спостереження здійснюються на початковій стадії спостереження з метою фіксації стану об'єкта спостережень на момент початку ведення моніторингу земель. До періодичних належать спостереження, що здійснюються з періодичністю 12 чи більше місяців. Нарешті оперативні спостереження ведуться у випадку виявлення змін у стані земель з метою їх фіксації. Оперативні спостереження здійснюються, як правило, з меншим, ніж періодичні, інтервалом часу.

Здійснення моніторингу земель покладено на Державне агентство земельних ресурсів України за участю Міністерства охорони навколишнього природного середовища, Міністерства аграрної політики України, Української академії аграрних наук та Національного космічного агентства України.

Отримані в результаті ведення моніторингу земель дані про стан земельного фонду оцінюються шляхом аналізу результатів ряду послідовних спостережень і порівняння одержаних показників. Інформація, одержана під час спостережень за станом земельного фонду, узагальнюється по районах, містах, областях, Автономній Республіці Крим, а також по окремих природних комплексах і передається в пункти збору автоматизованої інформаційної системи обласних, Київського й Севастопольського міських управлінь земельних ресурсів і Комітету по земельних ресурсах і земельній реформі Автономної Республіки Крим. За результатами оцінки стану земельного фонду складаються доповіді, прогнози та рекомендації, що подаються до місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування та Держкомзему для вжиття заходів щодо відвернення і ліквідації наслідків негативних процесів.

Планування використання та охорони земель як функція державного управління землями - це врегульована нормами права діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо регулювання використання територій, яка полягає у розробці та затвердженні містобудівної документації, відповідно до якої здійснюється забудова та використання земель населених пунктів та прилеглих до них земель. В Україні така діяльність регулюється ЗК України, законами «Про основи містобудування» (1992), «Про планування та забудову територій» (2000) та іншими правовими актами. Відповідно до законодавства планування територій в нашій країні здійснюється на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях. На загальнодержавному рівні планування територій здійснюється шляхом розробки Генеральної схеми планування території України, якою визначаються основні напрями раціонального використання території країни, створення та підтримання повноцінного життєвого середовища, охорони довкілля, здоров'я населення, пам'яток історії та культури, державні пріоритети розвитку систем розселення, виробничої, соціальної та інженерно-транспортної інфраструктури. Генеральна схема розробляється Кабінетом Міністрів України та затверджується Верховною Радою України.

Чинна Генеральна схема планування території України затверджена Верховною Радою України 7 лютого 2002 р. і розрахована на період до 2020 року. Генеральна схема складається з текстових та графічних матеріалів, у яких зроблений аналіз стану використання території України, визначені основні напрями її використання на період до 2020 р., а також викладений механізм реалізації Генеральної схеми. Реалізація Генеральної схеми розрахована на два етапи. На першому етапі (2002-2010) передбачається: удосконалення законодавчого, наукового, інформаційного, проектного, організаційного забезпечення планування території на загальнодержавному рівні; налагодження моніторингу реалізації Генеральної схеми; здійснення

першочергових заходів щодо планування території, які забезпечуватимуть досягнення найбільшого економічного, соціального та екологічного ефекту. На другому етапі (2011-2020) передбачається здійснення решти заходів щодо планування території, які випливатимуть з Генеральної схеми. Забезпечення реалізації Генеральної схеми покладено на Кабінет Міністрів України, а також на центральний орган виконавчої влади з питань будівництва та архітектури.

Планування територій на регіональному рівні полягає у розробленні та затвердженні Верховною Радою Автономної Республіки Крим, обласними та районними радами схем планування територій Автономної Республіки Крим, відповідно областей та районів. У схемах планування територій на регіональному рівні визначаються заходи реалізації державної політики у галузі забудови територій, а також історичні, економічні, екологічні, географічні та демографічні особливості відповідних регіонів, їх етнічні та культурні традиції. Планування територій на місцевому рівні є процесом розробки та затвердження генеральних планів населених пунктів, схем планування територій на місцевому рівні та іншої містобудівної документації (детального плану території, плану червоних ліній, проекту забудови території тощо). Планування територій на місцевому рівні здійснюється органами самоврядування відповідних населених пунктів, а в містах Києві та Севастополі - відповідними міськими державними адміністраціями, яким такі повноваження делеговані законом.

Важливим напрямом планування використання земель є їх природно-сільськогосподарське районування. Згідно зі ст. 179 ЗК України природно-сільськогосподарське районування земель - це поділ території з урахуванням природних умов та агробіологічних вимог сільськогосподарських культур. Тому використання та охорона сільськогосподарських угідь має здійснюватися відповідно до природно-сільськогосподарського районування, порядок здійснення якого визначений постановою Кабінету Міністрів України від 26 травня 2004 р. «Про затвердження Порядку здійснення природно-сільськогосподарського, еколого-економічного, протиерозійного та інших видів районування (зонування) земель». Згідно з постановою за результатами робіт з районування (зонування) земель складаються відповідні схеми (карти), на яких відображаються такі дані: а) природно-сільськогосподарського - структура земельних (у тому числі сільськогосподарських) угідь, ґрунтовий покрив, його якісний стан, наявність особливо цінних, а також деградованих і малопродуктивних ґрунтів, класифікаційні показники придатності земель для вирощування сільськогосподарських культур тощо. Ці схеми (карти) використовуються для визначення екологічно чистих зон виробництва сировини для дитячого і дієтичного харчування та отримання екологічно чистих харчових продуктів і продовольчої сировини;

б) еколого-економічного - ступінь перетворення природного середовища внаслідок антропогенного впливу, рівень використання
(залучення) природних ресурсів, характеристика природно-ресурсного потенціалу, стійкості природного середовища до антропогенного навантаження, рівня цього навантаження, несприятливі природно-антропогенні процеси та еколого-економічна оцінка території;

в) протиерозійного - стан еродованості ґрунтів, інтенсивність
ерозійних процесів, їх динаміка, природні та антропогенні передумови розвитку ерозії. На основі таких схем (карт) здійснюється
прогнозування процесів ерозії з метою визначення відповідних
протиерозійних заходів; г) екологічного - забруднення ґрунтів пестицидами, важкими металами, радіонуклідами тощо.

Нормування та стандартизація у сфері використання та охорони земель - функція державного управління земельними ресурсами, яка полягає у прийнятті та забезпеченні використання суб'єктами земельних відносин вимог щодо якості земель, родючості ґрунтів і допустимого антропогенного навантаження та господарського освоєння земель. Згідно зі статтями 29-30 Закону України «Про охорону земель» стандартизація та нормування у сфері використання та охорони земель передбачають прийняття відповідними органами влади нормативних документів (терміни, поняття класифікації; методи, методики і засоби визначення складу та властивостей земель; вимоги до збирання, обліку, обробки, збереження, аналізу інформації про якість земель, прогнозування зміни родючості ґрунтів; вимоги щодо раціонального використання та охорони земель тощо) та стандартів.

Нормативні документи в галузі охорони земель розробляються, затверджуються, перевіряються і переглядаються в порядку, встановленому Законом України від 17 травня 2001 р. «Про стандартизацію». Стандартизація - це діяльність, що полягає у встановленні положень для загального і багаторазового застосування щодо наявних чи можливих завдань з метою досягнення оптимального ступеня впорядкування у певній сфері, результатом якої є підвищення ступеня відповідності продукції, процесів та послуг їх функціональному призначенню, усуненню бар'єрів у торгівлі і сприянню науково-технічному співробітництву. Мета стандартизації і нормування в галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів полягає в забезпеченні екологічної і санітарно-гігієнічної безпеки громадян шляхом прийняття відповідних нормативів і стандартів, які визначають вимоги щодо якості земель, допустимого антропогенного навантаження на ґрунти та окремі території, допустимого сільськогосподарського освоєння земель тощо.

Поряд зі стандартизацією в сучасних умовах застосовується ще один напрям забезпечення впорядкованості суспільних відносин у галузі охорони земель - нормування. Воно полягає у прийнятті нормативів, перелік яких встановлений ЗК України: а) оптимального співвідношення земельних угідь; б) якісного стану ґрунтів; в) гранично допустимого забруднення ґрунтів; г) показників деградації земель та ґрунтів.

Згідно зі ст. 31 Закону «Про охорону земель» нормативи оптимального співвідношення земельних угідь встановлюються для запобігання надмірному антропогенному, в тому числі сільськогосподарському, освоєнню території та надмірній розораності земельних угідь сільськогосподарського призначення. До цих нормативів належать: а) нормативи оптимального співвідношення земель сільськогосподарського, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, а також земель лісового та водного фондів; б) нормативи оптимального співвідношення сільськогосподарських угідь інтенсивного (рілля) та ощадливого (багаторічні насадження, сіножаті, пасовища) використання тощо (ст. 32 Закону «Про охорону земель»). Нормативи якісного стану ґрунтів встановлюються для здійснення ефективного контролю за якісним станом ґрунтів сільськогосподарських угідь, які використовуються у сільськогосподарському виробництві, та запобігання їх виснаженню. Ці нормативи встановлюються для різних типів ґрунтів і визначають рівень забруднення, оптимальний вміст поживних речовин, фізико-хімічні властивості тощо.

Нормативи гранично допустимого забруднення ґрунтів запроваджуються з метою встановлення критеріїв придатності земель за їх основним цільовим призначенням (сільськогосподарським, оздоровчим, рекреаційним тощо). До нормативів гранично допустимого забруднення ґрунтів належать: гранично допустимі концентрації у ґрунтах хімічних речовин, залишкових кількостей пестицидів і агрохімікатів, важких металів тощо; максимально допустимі рівні забруднення ґрунтів радіоактивними речовинами (ст. 31 Закону «Про охорону земель»).

Нормативи рівня деградації земель та ґрунтів встановлюються для кожної категорії земель з метою здійснення ефективного контролю за земельними ресурсами та запобігання погіршенню їх стану (ст. 34 Закону «Про охорону земель»).

Згідно зі ст. 6 Закону України «Про стандартизацію» суб'єктами стандартизації є: центральний орган виконавчої влади у сфері стандартизації; рада стандартизації; технічні комітети стандартизації; інші суб'єкти, що займаються стандартизацією, зокрема Держземагентство України та Мінприроди України, які можуть затверджувати стандарти у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів. Встановлення нормативів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів належить до компетенції Кабінету Міністрів України (ст. 165 ЗК України). Проте нормативи гранично допустимих концентрацій небезпечних речовин у ґрунтах, а також перелік цих речовин затверджуються спеціально уповноваженими органами виконавчої влади у галузі охорони здоров'я та санітарного нагляду, екології та природних ресурсів (ст. 167 ЗК України).

Слід також зазначити, що застосування стандартів та нормативів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів може здійснюватися шляхом укладення та реалізації договорів. Наприклад, у договорі оренди земельної ділянки можуть бути визначені обов'язки орендаря щодо дотримання в процесі використання орендованої ділянки певних стандартів та нормативів її використання. Стандарти та нормативи можуть також реалізовуватися через укладення та виконання договорів на рекультивацію земель, їх консервацію, виконання землевпорядних робіт тощо.

За роки незалежності в Україні ще не сформована система вітчизняних стандартів та нормативів у галузі охорони земель та відтворення родючості ґрунтів. Однак законодавство не виключає можливість застосовування стандартів у галузі використання та охорони земель, які були прийняті органами влади колишнього СРСР, якщо вони не суперечать законодавству України. Так, можуть застосовуватися такі стандарти СРСР, як: ГОСТ 17.4.1.02-83 «Охорона природи. Ґрунти. Класифікація хімічних речовин для контролю забруднення»; ГОСТ 17.4.2.01-81 «Охорона природи. Ґрунти. Номенклатура показників придатності порушеного шару ґрунтів для землювання»; ГОСТ 17.4.2.03-86 «Охорона природи. Ґрунти. Паспорт ґрунтів»; ГОСТ 17.4.3.02-85 «Охорона природи. Ґрунти. Вимоги щодо охорони родючого шару ґрунту при здійсненні земляних робіт»; ГОСТ 17.4.3.03-85 «Охорона природи. Ґрунти. Загальні вимоги до методів визначення забруднюючих речовин» та інші.

Землеустрій як функція державного управління земельними ресурсами становить сукупність соціально-економічних та екологічних заходів, спрямованих на забезпечення встановлення меж території адміністративно-територіальних утворень, меж охоронних зон, місцевостей, меж дії обмежень прав на землю та меж земельних ділянок. Так, згідно зі ст. 184 ЗК України землеустрій передбачає: а) встановлення (відновлення) на місцевості меж адміністративно-територіальних утворень, землеволодінь і землекористувань; б) розробку загальнодержавної і регіональних програм використання та охорони земель; в) складання схем землеустрою, розроблення техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель відповідних адміністративно-територіальних утворень; г) обґрунтування встановлення меж територій з особливими природоохоронними, рекреаційними і заповідними режимами; г) складання проектів впорядкування існуючих землеволодінь і землекористувань та створення нових; д) складання проектів відведення земельних ділянок; е) встановлення в натурі (на місцевості) меж земельних ділянок; є) підготовку документів, що посвідчують право власності або право користування землею; ж) складання проектів землеустрою, що забезпечують еколого-економічне обґрунтування сівозмін, упорядкування угідь, а також розроблення заходів щодо охорони земель; з) розроблення іншої землевпорядної документації, пов'язаної з використанням та охороною земель; и) здійснення авторського нагляду за виконанням проектів з використання та охорони земель; і) проведення топографо-геодезичних, картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і розвідувань земель. Отже, мета землеустрою має яскраво виражений землеохоронний характер та полягає у забезпеченні охорони земельних ресурсів як об'єкта навколишнього природного середовища, створенні сприятливого екологічного середовища та формуванні раціональної системи використання земель як засобу виробництва та операційного базису для розселення людей та виробничої інфраструктури.

Здійснення землеустрою регулюється ЗК України, законами від 22 травня 2003 р. «Про землеустрій», від 5 лютого 2004 р. «Про розмежування земель державної та комунальної власності» та деякими

іншими правовими актами. Згідно зі ст. 5 Закону «Про землеустрій» об'єктами землеустрою є: територія України; території адміністративно-територіальних утворень або їх частин; території землеволодінь та землекористувань чи окремі земельні ділянки. Законом також передбачене обов'язкове та добровільне здійснення землеустрою. В обов'язковому порядку землеустрій проводиться в разі: а) розробки документації із землеустрою щодо організації раціонального використання та охорони земель; б) встановлення та зміни меж об'єктів землеустрою, у тому числі визначення та встановлення в натурі (на місцевості) державного кордону України; в) надання, вилучення (викупу), відчуження земельних ділянок; г) встановлення в натурі (на місцевості) меж земель, обмежених у використанні і обмежених (обтяжених) правами інших осіб (земельні сервітути); ґ) організації нових і впорядкування існуючих об'єктів землеустрою; д) виявлення порушених земель і земель, що зазнають впливу негативних процесів, та проведення заходів щодо їх відновлення чи консервації, рекультивації порушених земель, землювання малопродуктивних угідь, захисту земель від ерозії, підтоплення, заболочення, вторинного засолення, висушення, ущільнення, забруднення промисловими відходами, радіоактивними і хімічними речовинами та інших видів деградації, консервації деградованих і малопродуктивних земель (ст. 20 Закону). В усіх інших випадках землеустрій може здійснюватися за бажанням власників та користувачів земельних ділянок.

Підставою для проведення землевпорядних робіт можуть бути рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо проведення робіт із землеустрою, укладені договори між юридичними чи фізичними особами (землевласниками і землекористувачами) та розробниками документації із землеустрою, а також судові рішення. Проте переважно землеустрій здійснюється за рішенням органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.

Незважаючи на те, хто ініціював проведення землеустрою, підготовлена землевпорядна документація підлягає державній експертизі, яка здійснюється відповідно до Закону України від 17 червня 2004 р. «Про державну експертизу землевпорядної документації»1. Згідно зі ст. 7 Закону виконавцями державної експертизи є експерти, які працюють у державних органах земельних ресурсів і мають високу кваліфікацію та спеціальні знання. Водночас Закон передбачає проведення такої експертизи науковими працівниками та іншими висококваліфікованими спеціалістами, які залучаються органами Держземагентства України відповідно до закону.

Після проведення відповідної експертизи проект землеустрою підлягає затвердженню. У статті 186 ЗК України встановлений порядок затвердження землевпорядних проектів.

Землеустрій здійснюється державними та іншими землевпорядними організаціями за рахунок коштів Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів, а також коштів громадян та юридичних осіб.

Державний земельний кадастр є функцією державного управління земельним фондом, за допомогою якою держава також здійснює вплив на процес забезпечення раціонального використання та охорони земельних ресурсів. Історично земельний кадастр виник через об'єктивну необхідність в отриманні відомостей про землю як першоджерело матеріальних благ. 3 виникненням держави земля стала одним із джерел державних доходів і у зв'язку з цим об'єктом спеціального оподаткування. Однак у сучасних умовах земельний кадастр набув більш широкого значення і розглядається як система дій з обліку, опису та оцінки земель з метою отримання відомостей про землю для запровадження земельного оподаткування, раціонального використання та охорони земельних ресурсів країни.

Правові засади державного земельного кадастру визначені у статтях 193-204 ЗК України. Згідно зі ст. 194 призначенням державного земельного кадастру є забезпечення необхідною інформацією органів державної влади та органів місцевого самоврядування, заінтересованих підприємств, установ і організацій, а також громадян з метою регулювання земельних відносин, раціонального використання та охорони земель, визначення розміру плати за землю і цінності земель у складі природних ресурсів, контролю за використанням і охороною земель, економічного та екологічного обґрунтування бізнес-планів та проектів землеустрою. За змістом державний земельний кадастр включає відомості і документи про правовий режим земель, їх розподіл серед землевласників і землекористувачів, у тому числі орендарів, за категоріями земель, а також дані про якісну характеристику земель і їх народногосподарську цінність. Дані земельного кадастру використовуються у процесі законодавчого регулювання земельних відносин, реалізації державою функцій державного управління земельним фондом, а також при вчиненні громадянами та юридичними особами дій щодо реалізації їх земельних прав та обов'язків.

Державний земельний кадастр ведеться Держземагентством України, Республіканським комітетом по земельних ресурсах АРК, головними обласними управліннями земельних ресурсів, Київським і Севастопольським міськими державними управліннями земельних ресурсів, а також районними відділами земельних ресурсів. Ведення відповідного кадастру здійснюється за рахунок коштів державного, республіканського (Автономної Республіки Крим) і місцевих бюджетів. Порядок ведення державного земельного кадастру встановлений Положенням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 січня 1993 року.

Зазначеним Положенням регулюється порядок обліку земель за їх кількістю та якістю. Облік земель за кількістю ведеться за землевласниками і землекористувачами. При цьому виділяються: землі в межах населених пунктів; землі за межами населених пунктів; землі за категоріями; землі за формами власності; зрошувані і осушені землі; землі, що надані в тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди; землі, що оподатковуються, та землі, що не оподатковуються.

Облік земель за якістю охоплює всі категорії земель і містить: а) класифікацію всіх земель сільськогосподарського призначення за придатністю з виділенням особливо цінних земель; б) характеристику земель за товщиною гумусового горизонту, вмістом гумусу і рухомих поживних речовин, механічним складом ґрунтів, крутизною схилів, еродованістю, кам'янистістю, засоленістю, солонцюватістю, кислотністю, перезволоженістю, заболоченістю, забрудненням продуктами хімізації сільського господарства і техногенними факторами, зокрема радіаційним забрудненням; в) характеристику культуртехнічного стану природних кормових угідь; г) лісотипологічну характеристику лісових угідь; д) класифікацію земель населених пунктів за функціональним призначенням; е) характеристику земель населених пунктів за інженерно-геологічними умовами, рівнем забезпеченості соціальною, інженерно-транспортною та природоохоронною інфраструктурою, об'єктами оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.

Важливу роль в обліку земель за якістю відіграє бонітування ґрунтів, тобто поділ їх на групи за якістю, що визначається балами бонітету (за шкалою від 1 до 100 балів). Бонітування ґрунтів проводиться на основі даних про їх природні властивості, що мають сталий характер та істотно впливають на врожай сільськогосподарських культур.

Економічна та нормативна грошова оцінка земель проводиться залежно від їх категорій. Так, оцінка сільськогосподарських угідь проводиться за їх продуктивністю, окупністю затрат і диференціальним доходом. Економічна та нормативна грошова оцінка інших категорій земель проводиться за їх місцеположенням, екологічним значенням, інженерним облаштуванням територій, соціально-економічними умовами використання та іншими факторами.

Для забезпечення ведення державного земельного кадастру власники землі і землекористувачі відповідно до форм державної звітності щороку не пізніше 15 січня подають місцевим державним адміністраціям звіти за станом на 1 січня про зміни, що відбулись у складі земель, які перебувають у власності чи в користуванні.

Звітні дані про кількість земель складаються щороку, про якість земель - один раз у п'ять років. Зведені дані державного земельного кадастру подаються Держкомземом Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України, міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади.

Важливою функцією державного управління земельними ресурсами є державна реєстрація прав на землю та іншу нерухомість. Це офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав власності, користування, в тому числі права оренди, землі, їх обмежень, земельних сервітутів тощо, що супроводжується внесенням даних про зареєстровані права до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обмежень.

Формування та ведення в Україні єдиного Державного реєстру прав на землю та іншу нерухомість, який базується на державному обліку земельних ділянок усіх форм власності та розташованого на них іншого нерухомого майна, реєстрації речових прав на об'єкти нерухомого майна, їх обмежень та правочинів щодо нерухомого майна, передбачене Законом України від 1 липня 2004 р. «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». Згідно зі ст. 4 Закону обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права на нерухоме майно, що знаходиться на території України, фізичних та юридичних осіб, держави, територіальних громад, іноземців та осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб, міжнародних організацій, іноземних держав, а саме: 1) право власності на нерухоме майно; 2) речові права на чуже нерухоме майно: а) право володіння; б) право користування (сервітут); в) право постійного користування земельною ділянкою; г) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); ґ) право забудови земельної ділянки (суперфіцій); д) право користування нерухомим майном строком більш як один рік.

Здійснення державної реєстрації прав на землю покладено на систему органів державної реєстрації прав, яку утворюють центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів, що забезпечує реалізацію державної політики у сфері державної реєстрації прав, створена при ньому державна госпрозрахункова юридична особа з консолідованим балансом (центр державного земельного кадастру) та її відділення на місцях, які є місцевими органами державної реєстрації прав. Держателем Державного реєстру прав є центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Адміністратором Державного реєстру прав є центр державного земельного кадастру. А власне державна реєстрація прав на землю та іншу нерухомість проводиться місцевими органами державної реєстрації прав виключно за місцем знаходження нерухомого майна, а саме: в містах Києві та Севастополі, місті обласного підпорядкування, районі (ст. 5 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень»). Реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обмежень проводиться місцевим органом державної реєстрації прав того реєстраційного (кадастрового) округу, в якому розміщена нерухомість або більша за площею її частина.

Важливість державної реєстрації прав на нерухомість полягає в тому, що зареєстровані речові права та їх обмеження мають пріоритет над незареєстрованими в разі спору щодо нерухомого майна. Крім того, з набуттям чинності Законом «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» правочини щодо нерухомого майна можуть вчинятися, якщо право власності на це майно зареєстровано відповідно до цього Закону.

Державна реєстрація прав є публічною. Це означає, що місцеві органи державної реєстрації прав на землю та іншу нерухомість зобов'язані надавати інформацію про зареєстровані речові права та їх обмеження в порядку, встановленому законом.

Права на землю, які були зареєстровані до введення в дію зазначеного Закону, тобто відповідними місцевими радами, визнаються державою. Але якщо власник зареєстрованої до прийняття Закону земельної ділянки виявить бажання здійснити правочин щодо неї (продати, подарувати, передати в оренду, спадщину тощо), то він повинен зареєструвати право на землю відповідно до цього Закону.

Надзвичайно важлива роль у проведенні державної земельної політики належить державному контролю за використанням та охороною земель. Його основне завдання полягає в забезпеченні додержання всіма суб'єктами земельних відносин - органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами - вимог земельного законодавства України. Саме завдяки державному, а також самоврядному та громадському контролю за використанням та охороною земель здійснюється моніторинг виконання положень чинного законодавства, забезпечується попередження земельних правопорушень, виявляються відхилення від норм чинного законодавства при використанні земельних ділянок громадянами та юридичними особами, а також видаються вказівки щодо усунення земельних правопорушень та при необхідності приймаються рішення щодо притягнення осіб, які допускають зазначені порушення, до юридичної відповідальності.

Згідно зі ст. 188 ЗК України державний контроль за використанням та охороною земель здійснюється уповноваженими органами виконавчої влади по земельних ресурсах, а за додержанням вимог законодавства про охорону земель - спеціально уповноваженими органами з питань екології та природних ресурсів. На сьогодні зазначені функції здійснює Мінприроди України. Порядок здійснення державного контролю за використанням та охороною земель встановлений спеціальним Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель» від 19 червня 2003 року.

Повноваження Мінприроди України у сфері здійснення земельного контролю спрямовані на забезпечення додержання вимог законодавства України щодо охорони земель як об'єкта навколишнього природного середовища, засобу виробництва та операційного базису. Для здійснення зазначеними органами виконавчої влади контролю у їх складі створені спеціалізовані органи - Державна екологічна інспекція та її територіальні органи, а також підпорядкована цьому відомству Державна інспекція з контролю за використанням та охороною земель (Держземінспекція) та її територіальні органи.

Правовий статус Держземінспекції визначений Законом «Про державний контроль за використанням та охороною земель» та постановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 2002 р. «Про утворення Державної інспекції з контролю за використанням і охороною земель», якою затверджене Положення про Держземінспекцію.

Держземінспекція є урядовим органом державного управління. Очолює її начальник, який призначається на посаду і звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Міністра охорони навколишнього природного середовища України.

Держземінспекція виконує покладені на неї чинним законодавством повноваження через державних інспекторів з контролю за використанням та охороною земель. Тому Закон чітко визначає повноваження цих посадових осіб. Згідно зі ст. 10 Закону державні інспектори, незалежно від їх службової належності до центрального чи місцевого апаратів Держземінспекції, мають право: 1) безперешкодно обстежувати в установленому законодавством порядку земельні ділянки, що перебувають у власності та користуванні юридичних і фізичних осіб, перевіряти документи щодо використання та охорони земель; 2) давати обов'язкові для виконання вказівки (приписи) з питань використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства України про охорону земель відповідно до їх повноважень; 3) складати акти перевірок чи протоколи про адміністративні правопорушення у сфері використання та охорони земель і дотримання вимог законодавства про охорону земель та розглядати відповідно до законодавства справи про адміністративні правопорушення, а також подавати в установленому законодавством України порядку до відповідних органів матеріали перевірок щодо притягнення винних осіб до відповідальності; 4) у разі неможливості встановлення особи правопорушника земельного законодавства на місці вчинення правопорушення доставляти його до органів внутрішніх справ чи місцевих органів державної влади для складання протоколу про адміністративне правопорушення; 5)викликати громадян, у тому числі посадових осіб, для одержання від них усних або письмових пояснень з питань, пов'язаних з порушенням земельного законодавства України; 6) передавати до органів прокуратури, органів дізнання та досудового слідства акти перевірок та інші матеріали про діяння, в яких вбачаються ознаки злочину; 7) проводити у випадках, встановлених законом, фотографування, звукозапис, кіно- і відеозйомку як допоміжний засіб для запобігання порушенням земельного законодавства України; 8) звертатися до органів прокуратури з клопотанням про подання позову до суду щодо відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогосподарського виробництва, а також повернення самовільно чи тимчасово зайнятих земельних ділянок, строк користування якими закінчився.

Державні інспектори під час виконання службових обов'язків мають право на носіння форменого одягу встановленого зразка та використовувати спеціальні транспортні засоби з кольорографічним забарвленням і написом з емблемою.

Державні інспектори мають право проводити перевірки стану дотримання земельного законодавства в присутності власників земельних ділянок чи землекористувачів або уповноважених ними осіб, а також осіб, які вчинили порушення земельного законодавства. У разі відсутності при перевірці власника чи землекористувача або уповноважених ними осіб перевірка проводиться за наявності двох свідків.

За результатами перевірки державний інспектор складає акт перевірки дотримання вимог земельного законодавства у двох примірниках. Акт підписується державним інспектором (інспекторами), який (які) проводить (проводять) перевірку, представником юридичної особи чи фізичною особою, що використовутоть земельні ділянки, свідками (за їх наявності). Перший примірник акта залишається у державного інспектора, який проводить перевірку, другий - вручається або надсилається керівнику юридичної особи чи фізичній особі, які перевірялись. При проведенні спільних перевірок 3 іншими органами контролю копія акта надається цим органам.

 



Поняття та зміст правової охорони і раціонального використання земель. Земля як об'єкт правового регулювання. | Правове регулювання охорони та використання лісів. Поняття права лісокористування та його види. Юридична відповідальність за порушення лісового законодавства.

Правове регулювання охорони та використання атмосферного повітря | Юридична відповідальність за порушення законодавства про атмосферне повітря | Охарактерезуйте правові засади охорони і використання рослинного світу. Порушення законодавства про рослинний світ. | Охарактерезуйте правову охорону регулювання та використання тваринного світу. Відповідальність. | Загальна характеристика екологічних прав та обов'язків громадян | Право власності на природні ресурси | ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФОРМУВАННЯ ТА ФУНКЦІОНУВАННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ МЕРЕЖІ УКРАЇНИ | Складові екомережі | Розкрийте основні поняття, підстави та види юридичної відповідальності за екологічні правопорушення. | Поясніть особливості правового регулювання, правового режиму та юридичної відповідальності у сфері поводження з відходами. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати