На головну

Зміцнення міжнародного становища СРСР у середині 1930-х років. Створення системи колективної безпеки

  1. A) Добре організовані системи
  2. ART-підсистеми
  3. B) Погано організовані (або дифузні) системи
  4. D) установам і підприємствам кримінально-виконавчої системи, організаціям інвалідів
  5. I Етап. Ухвалення рішення про створення системи якості
  6. I.1. Образотворчі властивості фронтальної проекції двох-пірамідної системи Хеопса-Голоду
  7. I.1. Структура грошової системи

На рубежі 20-30-х рр. починається ??ресмотр відносин між СРСР і США. У Радянський Союз приїжджають як представницькі делегації американських сенаторів, так і окремі інженери. За допомогою останніх у країні ведеться велике будівництво. Так, X. Ку??р, який брав участь у спорудженні Дніпрогесу, був нагороджений орденом Леніна. У США посте??нно відбувається визнання ус??хов країни Рад [3, с.391].

До 1933 року, коли замість президента Гувера в Білому домі розмістився Ф. Рузвельт, питання про дипломатичне визнання СРСР був вирішений наперед. Восени Сенат більшістю голосів висловився за необхідність зробити в цьому напрямку відповідні кроки. 10 жовтня 1933 президент Рузвельт оприлюднив своє послання на ім'я М. І. Калініна з пропозицією відновити дипломатичні контакти. Було вирішено покінчити з "ненормальними стосунками між 125-мільйонним населенням Сполучених Штатів і 160-мільйонним населенням Росії" [16, с.312]. У відповідному листі від 19 жовтня Калінін повідомив американському президенту про прийняття пропозиції радянською стороною. Дипломатичні відносини між СРСР і США були встановлено 16 листопада 1933 р Під час візиту Литвинова до Вашингтона, який світова преса розцінила як найважливіша подія за багато років. Після встановлення дипломатичних відносин СРСР і США Литвинов зробив заяву, в якій зазначив, що "відсутність відносин протягом 16 років сприяло накопиченню в Сполучених Штатах неправильних і помилкових уявлень про становище в СРСР. Багато людей бавилися розповсюдженням самих диких байок про Радянський Союз". Відновлення дипломатичних контактів, на думку більшості, означало, що "усунена одна з найбільш важливих політичних та економічних аномалій" [4, с.228].

У 1932 р міжнародні позиції СРСР значно зміцніли. Після тривалих ??реговоров відбулося підписання договорів про ненапад з Латвією, Естонією, Фінляндією, Францією і Польщею. У тому ж році радянська делегація виступила на Міжнародній конференції в Женеві з пропозицією про загальне і повне роззброєння [15, с.321].

Делегація СРСР на чолі з наркомом закордонних справ М. м. Литвиновим висунула три пропозиції: проект загального і повного роззброєння або ж часткового роззброєння, що передбачав повне знищення найбільш агресивних типів озброєнь; проект декларації про визначення нападаючої сторони (агресора); перетворення конференції з роззброєння в постійну «конференцію світу» [3, с.393]. Жодне з цих пропозицій не була підтримана женевської конференцією. Вона закінчила свою роботу в червні 1934 р маючи в своєму активі два основних рішення - визнання права Німеччини на «рівноправність» в озброєннях і план «якісного роззброєння» ( «план Макдональда»), що передбачав граничні цифри сухопутних і повітряних збройних сил лише евро??йскіх країн. В ході конференції два майбутніх ініціатора нової світової війни - Японія і Німеччина - вийшли з Ліги Націй [5, с.450].

У 1933 р, в умовах наростання воєнної загрози в Евро?? (після приходу в Німеччині до влади фашистів) і Азії (в зв'язку з агресією Японії проти Китаю), СРСР став учасником Конвенції про визначення агресора і виступив з ініціативою створення системи колективної безпеки в Евро?? і Азії. Він підписав акти про визначення агресора з Польщею, Румунією, Латвією, Естонією, Туреччиною, Іраном, Афга???таном, а також з Чехословаччиною та Югославією. У вересні укладений договір про ненапад між СРСР і Італією [1, с.27].

До середини 30-х років Радянський Союз встановив дипломатичні відносини з більшістю країн світу. 18 вересня 1934 року він був прийнятий в Лігу Націй, що свідчило про зростання авторитету СРСР на міжнародній арені. Різко скорочується риторика про світову революцію і всередині країни. VII конгрес Комінтерну, який працював в Москві в липні - серпні 1935 р проголосив курс на створення єдиного антифашистського народного фронту. У цих умовах Радянський Союз змінив напрямок своєї зовнішньої політики. Вважаючи, що системи договорів про ненапад недостатньо, він спрямував зусилля на створення системи колективної безпеки від агресії, перш за все з боку Німеччини.

Однією з ініціатив була пропозиція радянської дипломатії про укладення «Східного пакту», в який крім СРСР увійшли б Польща, Чехословаччина, Фінляндія, Естонія, Латвія, Литва та Німеччина. Він передбачав надання військової допомоги будь-якій країні - учасниці пакту, що зазнала агресії, хто б не був агресором, і був спрямований на те, щоб створити перешкоду на шляху розв'язання війни, в ??рвую чергу з боку Німеччини [12, с.267].

У вересні 1934 р Відкинула свою участь в пакті Німеччина. Її підтримала Польща. Однак Радянському Союзу вийшло укласти в травні 1935 р пакти про взаємодопомогу в разі агресії з Францією і Чехословаччиною. Тоді ж обидві ці країни уклали договір про взаємодопомогу між собою. При цьому договір з Чехословаччиною містив істотне застереження, згідно з якою Радянський Союз міг надати допомогу союзнику лише при одночасній допомоги їй з боку Франції. Цією застереженням Чехословаччина обмежила можливість отримання радянської допомоги в разі нападу агресора [3, с.395].

Одночасно пропонувалося укласти і Тихоокеанський пакт з участю СРСР, США, Англії, Голландії та Японії. - З а до л ю ч е н і е - пакту мало на меті стримати японську агресію в районі Тихого океану. Проект пакту, висунутий СРСР, передбачав зробити його учасниками СРСР, США, Китай і Японію, т. Е. Держави, що мали інтереси в тихоокеанському регіоні. До усередині 1937 р ??реговори остаточно зайшли в глухий кут через відмову США підтримувати не тільки план, а й ідею його створення. У червні 1937 М. Ф. Рузвельт заявив, що «пактів віри немає». Єдиною гарантією безпеки на Тихому океані він вважав сильний військово-морський флот США [2, с.154].

У відповідь на пропозиції СРСР про створення колективної безпеки, західні держави проводять політику двосторонніх угод, які, на думку наркома закордонних справ М. Литвинова, «не завжди служать цілям світу».

У 1934 р Німеччина укладає пакт про ненапад з Польщею. У 1935 р було підписано англо-німецька морська угода ... Розкриваючи агресивні плани Польщі, Німеччини, Японії, Фінляндії, один з речників польського ім??ріалізма В. Студницької на початку 1935 в книзі «Політична система Європи і Польща» писав, що «разом з Німеччиною Польща могла б піти на український екс??рімент». Крім України ці держави могли б «відірвати від Росії Крим, Карелію, Закавказзі і Туркестан». Передбачалося також, що «Далекий Схід аж до озера Байкал повинен відійти Японії» [1, с.30].

Отже, створення колективної безпеки в Евро?? значно звужувалося. - З а до л ю ч е н і е - германо-польського договору про ненапад фактично виключало підписання «Східного пакту». До того ж Франція, Чехословаччина та інші країни Європи не хотіли псувати відносин з Німеччиною і Польщею заради СРСР. Радянський Союз змушений був змінити методи пошуку союзників в боротьбі з агресором [15, с.323].

Потужним ударам по краху радянських ініціатив стала угода глав чотирьох держав - Німеччини, Англії, Франції та Італії, укладену у вересні 1938 р в Мюнхені, яке призвело до ліквідації незалежної Чехословаччини і відкрило шлях фашистської агресії на Схід. 20 березня 1939 Радянський Союз заявив про невизнання включення до складу Німецької ім??ріі Чехії та Словаччини. Істота мюнхенської змови, антирадянська спрямованість політики західних держав були розкриті в звітній доповіді про роботу ЦК ВКП (б) XVIII з'їзду партії 6 березня 1939 р доповіді ЦК були сформульовані завдання в галузі зовнішньої політики СРСР [4, С.230]:

1. Проводити й надалі політику миру і зміцнення ділових зв'язків з усіма країнами;

2. Дотримуватися обережності і не давати втягнути в конфлікти країну провокаторам війни, які звикли загрібати жар чужими руками;

3. Всебічно зміцнювати бойову міць нашої Червоної Армії і Військово-Морського Червоного Флоту;

4. Зміцнювати міжнародні зв'язки дружби з трудящими всіх країн, зацікавленими в мирі і дружбі між народами [6, с.317].

17 квітня 1939 Радянський Уряд вручило Англії і Франції проект договору про взаємодопомогу проти агресії терміном на 5-10 років. Однак рівноправного і ефективного пакту взаємодопомоги досягти не вийшло [9, с.291].

Чи не могли вирішити англійці і французи і інший кардинальний питання - про пропуск радянських військ через територію Польщі. 21 серпня 1939 радянська сторона заявила: «Радянська місія вважає, що СРСР, не має спільного кордону з Німеччиною, може надати допомогу Франції, Англії, Польщі та Румунії лише за умови пропуску його військ через польську і румунську території, бо не існує інших шляхів для того, щоб увійти в зіткнення з військами агресора ... Це - військова аксіома »[1, с.33].

Згубність дій англійських політиків висловив лідер Ліберальної партії Ллойд Джордж; «Пан Невіль Чемберлен, лорд Галіфакс і сер Саймон не бажають союзу з Росією» [2, с.156].

Отже, явне небажання Англії і Франції домовитися з СРСР про колективну безпеку ставили його в умови повної ізоляції ??ред агресором.

Міжнародна обстановка різко загострилася в 1935р. Фашистська Німеччина одностороннім актом порвала Версальський мирний договір 1919 го, ввела в березні загальну військову повинність і оголосила про створення військової авіації. У червні 1935 р Великобританія і Німеччина уклали морське угоду, що дозволяло Німеччини, всупереч Версальському договору, мати військово-морський флот до однієї третини надводних і майже половину підводних судів від рівня англійського флоту. 3 жовтня 1935 го Італія напала на Абіссінію (Ефіопію) і окупувала її на початку травня наступного року. 9 травня 1936 року у Римі проголошено створення італійської ім??ріі. З великих держав лише СРСР, що не мав дипломатичних відносин з Абіссінії, рішуче виступив на її захист. Однак західні держави блокували радянські пропозиції про бойкот агресора [3, с.395].

1936 рік приніс нове загострення міжнародної обстановки. 7 березня гітлерівська Німеччина відмовилася від Локарнских угод 1925 р за якими зобов'язалася дотримуватися положень Версальського мирного договору щодо демілітаризації Рейнської області, ввела війська на її територію і вийшла до кордонів Франції. Остання не скористалася правом за Версальським договором примусити Німеччину відвести свої війська. У вересні 1936 року в Нюрнберзі відбувся з'їзд нацистської партії, на якому оголошено про чотирирічному плані підготовки Німеччини до великої війни за «життєвий простір» для німців. 30 січня 1937 року Гітлер заявив в рейхстазі про те, що «Німеччина прибирає свій підпис з Версальського договору». Після цієї декларації нова війна в Евро?? ставала неминучою [5, с.451].

25 жовтня 1936 р натхнені безкарністю агресори оформили Берлінським угодою союз Німеччини та Італії під назвою «Вісь Берлін - Рим» [4, с.231]. У ньому визнавався захоплення Італією Ефіопії, встановлювалася загальна лінія поведінки щодо подій в Іспанії, фіксувалася домовленість про розмежування сфер «економічного проникнення» на Балканах і в басейні річки Дунай. Освітою «осі» започатковано формування блоку фашистських агресорів, які готували Другу світову війну [6, с.320].

Продовженням цієї політики стало підписання 25 листопада 1936 р Німеччиною і Японією «Антикомінтернівського пакту». Учасники цієї угоди зобов'язувалися інформувати одна одну про діяльність революційної пролетарської організації і вести боротьбу проти неї. Іншим державам рекомендувалося «прийняти оборонні заходи» в дусі угоди або приєднатися до пакту. Пакт був націлений проти СРСР, де розташовувалася штаб-квартира Комінтерну. У 1937 р до нього приєдналася фашистська Італія. Ненависть, яку живили багато обивателі по всьому світу до Комінтерну, пояснює, чому фашистські держави 30-х років нерідко розглядалися як «бастіон проти більшовизму» [2, с.160].

Прагнучи відповідати таким уявленням, фашистська Німеччина разом з Італією з 1936 р брала участь в 8 інтервенціях проти республіканської Іспанії. У лютому 1936-го до влади в цій країні за результатами виборів прийшов уряд Народного фронту, створеного з ініціативи компартії. У липні того ж року в країні спалахнув військово-фашистський заколот, очолений генералом Франсиско Франко, який спирався на «Іспанську фалангу» (праву політичну партію Іспанії, засновану в 1933) і велику частину армії (до 100 тис. Чоловік). Бунтівники були відкрито підтримані фашистськими державами. Ліга Націй відхилила вимогу республіканського уряду про застосування колективних дій проти агресорів. З Німеччини та Італії в допомогу заколотникам прямували військова техніка, озброєння, а також офіцери, військові інструктори. Коли цього виявилося недостатньо, почали надходити регулярні війська: з Німеччини - понад 50 тис. (Легіон «Кондор»), з Італії - близько 200 тис. Правовою основою появи цих, лише формально добровольчих, військ інтервентів стало визнання 18 листопада 1937 р . Німеччиною і Італією режиму Франко. У ??ріод війни в Іспанії і народився термін «п'ята колона», що позначав ворожу таємну агентуру і її поплічників, які використовуються для ослаблення тилу збройних сил республіки [1, с.37].

У розгорнулася громадянській війні допомогу іспанським республіканцям надавали комму???ти і соціалісти багатьох країн. Радянський Союз, відгукнувшись на прохання законного іспанського уряду, постачав республіканцям зброю і військову техніку (літаки, танки, бронеавтомобілі, тор??дние катери, артилерійські знаряддя, кулемети, гвинтівки, патрони, снаряди, авіабомби). Близько 3 тис. Радянських добровольців (військові радники, льотчики, танкісти, моряки і інші с??ціалісти) боролися проти фалангістів в рядах інтернаціональних бригад, що включали понад 50 тис. Осіб з 64 країн світу. Головними військовими радниками в Іспанській республіці були Я. К. Берзін, Г. М. Штерн, К. М. Качанов [8, с.405].

Англія, Франція та інші західні держави проводили політику «невтручання» в національно-революційну війну. З вересня 1936 року у Лондоні працював Міжнародний комітет з невтручання в справи Іспанії, що складається з представників 27 евро??йскіх країн. Однак, як згодом виявилось, фактично він став служити ширмою для прикриття німецько-італійської інтервенції в Іспанії. Радянський представник в комітеті І. М. Майський вів боротьбу за припинення допомоги заколотникам з боку Німеччини, Італії, Португалії, виявляється при пособництві Англії, Франції і фактичному потуранні США. У жовтні 1936 го уряд СРСР заявило, що, оскільки угода про невтручання «??рестало фактично існувати», вона вважає за необхідне «повернути уряду Іспанії права і можливість закуповувати зброю поза Іспанією». Завдяки зусиллям Радянського Союзу у вересні 1937 р вийшло укласти угоду про заходи боротьби з піратськими діями підводних човнів фашистських держав. Однак політика пособництва агресії паралізувала роботу Комітету з невтручання, що багато в чому визначило падіння республіканської Іспанії [9, с.292].

Зміцнюючи свої позиції на Далекому Сході, СРСР в тому 1936 уклав договір про взаємодопомогу з Монгольської Народної Республікою. Він був попередженням для японських мілітаристів. Однак, продовжуючи подальшу експансію на Далекому Сході, Японія 7 липня 1937 р напала на Китай, окупувала його північні райони, захопила Шанхай, Пекін і інші важливі центри. У цих умовах Радянський Союз, підписавши 21 серпня 1937 го з Китаєм договір про ненапад, надав йому велику позику на пільгових умовах, поставляв літаки, зброя, пальне [7, с.371].

Отже, до кінця 1937 року практична СРСР по організації системи колективної безпеки не досягли своїх цілей. Не вийшло використовувати і можливості створення широкого народного фронту для спільної боротьби проти фашизму і війни [10, с.113].

Зовнішньополітична діяльність СРСР в ??рвой половині 1930-х років будувалася не тільки на основі внутрішніх завдань, а й в залежності від стану і розвитку міжнародних відносин [12, с.276].

Події в світі показали, що у Радянського Союзу фактично немає сильних і надійних союзників як на Заході, так і на Сході. У ситуації, що склалася найбільшою небезпекою для Сталіна була можливість змови західних держав з Гітлером. Радянська дипломатія прагнула, з одного боку, реалізувати план колективної безпеки в Евро??, не допустити створення широкого єдиного антирадянського фронту, дотримуватися максимальної обережності і не піддаватися на провокації ворога, а з іншого - вживати всіх необхідних заходів для зміцнення оборони країни.

При всій відмінності підходів до тактики в зовнішній політиці загальна тенденція міжнародного розвитку на початку 30-х рр. радянським керівництвом була визначена правильно: загострення міжнародної обстановки, наростання сил реваншизму і війни, рух світу до нової війни. У зовнішній політиці СРСР цього ??ріода спостерігається активна діяльність, спрямована на боротьбу з фашистською агресією, створення системи колективної безпеки в Евро??, розвиток міжнародних відносин на основі політики мирного співіснування. Реалізацією цієї лінії зовнішньої політики було встановлення в 1933-1935 рр. дипломатичних відносин СРСР з Іспанією, Уругваєм, Угорщиною, Румунією, Чехословаччиною, Болгарією, Албанією, Бельгією, Люксембургом і Колумбією, які протягом більше 25 років не визнавали нашу країну. Особливе місце в міжнародних подіях цих років займає встановлення дипломатичних відносин між СРСР і США в листопаді 1933 г. Все це свідчило про зміцнення міжнародного авторитету СРСР і створювало більш сприятливі умови для активізації його зовнішньополітичної діяльності, яка в цей час в ??рвую чергу була спрямована на створення системи колективної безпеки з метою запобігання світової війни, до якої СРСР ще не була готова і прагнула відтягнути її початок на максимальний термін.



СРСР на міжнародній арені на початку 1930-х років | Радянсько-німецькі відносини

Промисловість і торгівля 4 сторінка | Промисловість і торгівля 5 сторінка | Зовнішня політика Росії на початку XX століття | Жовтнева революція 1917 р Встановлення Радянської влади в Росії | Соціально-економічний і культурний розвиток СРСР в 1920-і рр. НЕП | Радикальні соціально-економічні перетворення в СРСР наприкінці 1920-х - 1930-і рр | Масові політичні репресії в СРСР в 20-30-і рр. XX століття | Громовідвід »- Шахтинський процес | Нові робочі »- наріжний камінь культу особистості | Розправа над колишніми лідерами опозиції. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати