На головну

Альберт Бандура(1925-1988) творець соціально-когнітивної теорії навчення особистості. 4 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Взагалі, з ім'ям проф. Г.І. Челпанова пов'язаний початок у Київському університеті лабораторно-експериментального психологічного дослідження. Ним була організована лабораторія експериментальної психології, яка слугувала цілям демонстрації психологічного експерименту під час лекцій та семінарських занять зі студентами і одночасно була базою для наукового дослідження в університеті. Г.І. Челпанов вперше в практиці університетського викладання психології почав вести практичні семінарські заняття зі студентами.

Будучи прекрасним методистом-педагогом і лектором, Челпанов згрупував навколо себе талановиту молодь, з числа якої потім вийшов ряд наукових працівників - філософів і психологів.

У 1907 р. Г.І. Челпанов перейшов на кафедру філософії в Московський університет, де продовжував свою діяльність в галузі психології. Він був засновником і керівником першого в Росії і на той час одного з кращих в світі інституту експериментальної психології (нині Науково-дослідний інститут психології Академії педагогічних наук РРФСР). Заснування цього інституту як центру експериментального психологічного дослідження і підготовки кадрів наукових робітників з психології було надзвичайно важливою подією в історії розвитку вітчизняної психології.

Челпанов визнавав самоспостереження "єдиним джерелом пізнання психічних явищ", експеримент відіграє допоміжну роль. Це означає, що між експериментальним методом і методом самоспостереження немає ніякої суперечності. Головне завдання експерименту в психології полягає в тому, щоб зробити самоспостереження більш точним.

Особливу увагу Челпанов вивчав вищі психічні стани й процеси: мислення, моральні та релігійні почуття, проблеми вольового самовизначення людини. Він робив спроби тісно поєднати експеримент і теорію, інтроспективну й експериментальну психологію". Челпанову належить двотомна монографія "Восприятие пространства", в якій він розглядає цю важливу і складну проблему в двох аспектах - психологічному і гносеологічному. В роботі подано і науково цікавий психологічний матеріал з історії питання та критики сучасних теорій і власного психологічного аналізу, на духовно-релігійних основах.

З інших праць Челпанова велике значення має його практикум з експериментальної психологіїдля студентів. Він був першим зразково складеним у методичному відношенні посібником до практичних занять з психології, який не втратив свого значення і в наш час. Велику увагу приділяв Челпанов викладанню психології і в середній школі. Його підручник з психології для гімназій являв собою в свій час один з кращих шкільних посібників.

Дещо пізніше Г.І. Челпанова почав свою наукову і учбову діяльність в університеті доцент, а згодом професор С. А. Ананьїн - психолог і педагог. У 1915 р. вийшла з друку його магістерська дисертація на тему "Интерес по учению современной педагогики й психологии". Книга С. А. Ананьїна мала певне значення як для педагогів, так і для психологів, бо в ній вперше був поданий майже вичерпний огляд сучасних педагогічних і психологічних даних з проблеми інтересу, винятково важливий для теорії і практики учбово-виховної справи, для школи.

Наукову цінність становить також його стаття про дитячі ідеали (журн. "Русская школа", 1913). Ананьїну належить і кілька праць з психології музичного сприймання. Однак психологія не була основною спеціальністю С. А. Ананьїна. Коло його основних інтересів зосереджувалося в педагогіці, в галузі якої йому належить ряд робіт і з курсу якої він читав лекції в університеті.

Певне значення в розвитку психології в Київському університеті мала діяльність проф. І. О. Сикорського - вихованця медичного факультету університету, що протягом майже 25 років посідав в ньому кафедру психіатрії та нервових хвороб.

Відзначаючись широкими і різноманітними інтересами, І. О. Сикорський поряд із своєю спеціальністю (психіатрія) багато уваги приділяв питанням психології, зокрема дитячої та педагогічної. Йому належить близько 50 праць з загальної психології і понад 20 - з психології дитячого віку.

Особливо цінними для свого часу були праці Сикорського в цій останній галузі. Він перший в світовій науці почав застосовувати експеримент у вивченні дитячої психіки, і його роботи поклали початок систематичному дослідному вивченню дитячої психіки в її розвитку. Такі його праці, як "Душа ребенка", "Ход умственного й нравственного развития в первые годы жизни", "Душевное развитие ребенка" та ін., були чи не першими в світовій літературі узагальнюючими нарисами дитячої психології.

В інших своїх працях Сикорський висвітлив важливі питання про втому при розумовій роботі у дітей шкільного віку, про розумовий та моральний розвиток учнів в середній школі, про розвиток мови у дітей, про виховання у віці першого дитинства, про порівняльну характеристику розвитку в підлітковому та юнацькому віці, про психологічні основи навчального процесу тощо. Багато приділяв уваги Сикорський дітям розумово відсталим, яким він присвятив чимало своїх праць і для яких заснував у Києві лікарсько-педагогічний інститут для розумово недорозвинених, відсталих та нервових дітей. Сикорський багато зробив для популяризації знань з психології. Йому належать два посібники з психології: "Всеобщая психология с физиогномикой" - для підготовленого читача, і "Начала пcихологии" - для найширших кіл читачів.

Але в різноманітних працях Сикорського уже виявляються певні матеріалістичні тенденції. Так, наприклад, він намагався застосувати до психології еволюційну точку зору.

Хоча в огляді історії вчень про суть душі та її відношення до тіла Сикорський вважає, що дві протилежні концепції матеріалізму і ідеалізму можуть бути об'єднані в гіпотезі "тотожності", яку найповніше висловив датський психолог Гефдінг. Ця теорія, на думку Сикорського, правильно зближує духовне і тілесне, знищує розрив між ними і показує їх як щось єдине в своїй суті.

Провідною тенденцією, що виступає у всіх психологічних працях Сикорського, є прагнення розглядати психічні явища матеріалістично та науково-природничо, спираючись на їх досвідне експериментальне вивчення.

Останні роки перед Жовтневою революцією психологію в Київському університеті викладав приват-доцентВ. В. Зеньковський - учень проф. Г.І. Челпанова, він в своїх лекціях і науковій роботі подібно до свого вчителя намагався поєднати ідеалістичні погляди на суть і природу психіки з даними досвідного її вивчення. В своїй магістерській дисертації під назвою "Проблема психической причинности" В. В. Зеньковський на підставі різноманітних даних намагався показати своєрідність психічних явищ та їх закономірностей порівнюючи з явищами матеріального світу. В цьому своєму аналізі він виходить з духовно-аналітичного обгрунтування психічних явищ, перш за все вбачаючи їх духовний зміст.

Зеньковський був дуже талановитим лектором, умів збуджувати у студентів інтерес до психології, привертати їх увагу до нових досліджень в цій галузі, заохочувати до наукової роботи. Він почав відновлювати роботу психологічної лабораторії, яка після від'їзду з Києва проф. Г.І. Челпанова не працювала. Після Жовтневої революції Зеньковський емігрує у Францію.

Таким чином, розвиток психології у нашій країні в Київському університеті мав досить оригінальний та самобутній характер. Психологія залишається філософською наукою за формою і за змістом, хоч і набуває свого серйозного досвідного вираження. І саме цей статус психології дає змогу її дослідникам ставити найглибші питання про сенс людського існування саме як існування розумної, духовної істоти через знання її психології. Наукова психологія XIX і XX ст. час від часу вже відчуватиме настійну потребу повернутися після емпіричного бездоріжжя, безпринципного шукання в пошуках цього сенсу до філософсько-богословських проблем людського існування. В цьому й слід бачити одне з найважливіших завдань психології.

  1. Основні напрямки наукової діяльності В. А. Роменця. Поняття вчинку та його структура.

Одним з найвидатніших українських вчених-психологів був Володимир Андрійович Роменець (1926-1998), з імям якого пов'язаний розвиток української психології 20 ст. Основним його науковим доробком є праці в галузі історії психології, загальної психології, психології творчості.

Внесок Роменця у розвиток вітчизняної психологічної науки дуже змістовний і фундаментальний.

В. А. Роменцем була заснована у 70-і роки XX століття наукова школа історії психології та психології вчинку. Нині представниками школи в Київському національному університеті імені Тараса Шевченка є професор І. П. Маноха, доценти І. В. Данилюк, Т. С. Кириленко.

Вчений був глибоко переконаний у тому, що психологія повинна вивчати сутнісні особливості людини, а серед них - те найвидатніше, на що вона може бути здатною. Тому серед категорій, що вивчалися вченим (крім вчинку) були поняття «творчість», «свобода», «самопожертва», «святість». Його приваблювала героїчність в людині. Особливо відомі розробки В. А. Роменця стосуються питань історії психології тапсихології творчості.

Основні напрямки наукової діяльності школи В. А. Роменця:

- Всесвітня історія психології на засадах вчинкового підходу.

- Система психологічної науки на засадах вчинкового підходу.

- Психологія вчинку та вихідна ланка системи психологічних наук.

- Канонічна психологія та вершинний рівень розвитку психологічної теорії та практики.

- Психологія творчості та цілісний процес онтогенезу форм творчого вчинка особистості.

Коло проблем, які досліджував В. А. Роменець складає системоутворювальні питання психології: вибір змістовного осередку та побудова системи психології, тлумачення рушійних сил історії психології та побудова системної пояснювальної моделі історичного поступу психологічного знання, створення низки теорій системних психічних феноменів (самопізнання, творчість, життєвий шлях людини, смисл життя та ін.).

Центральним поняттям, довкола якого В. А. Роменець будував свій внутрішній і зовнішній світ було поняття «вчинку», в якомувін бачив сутнісне ядро людського буття, осередок побудови системи психології , із спроможністю до вчинку повязував можливість високого злету людської душі і людського духу. Роменець обрав в якості осередка вчинок з причини того, що субєктне (діюче субєктивне) в людині існує у своїй найрозвинутішій формі - як внутрішній вчинок, виявляє себе у формі зовнішнього вчинку й творить, формує і розвиває себе продуктивніше саме через вчинки.

Вчинок є осередком субєктного в людині, субєктне - субєктивного, а субєктивне - психічного. Тому, сам вчинок є найсуттєвішим, найглибшим осередком психічного в широкому розумінні цього слова.

В. А. Роменець вибудував оригінальну філософсько-психологічну теорію вчинку, визнавши її ідейними витоками теоретичні визначення вчинку, що були здійснені С. Л. Рубінштейном та М. М. Бахтіним та ін.

В. А. Роменець тлумачив вчинок як найбільш яскравий спосіб вираження людської діяльності, який, з одного боку, вбирає до свого змісту особливості історичного рівня культури людини, з іншого - сам визначає цю культуру, будучи виявом суб'єкта історичної діяльності. Вчинок - становить єдність внутрішнього і зовнішнього, тілесного і духовного, біологічного і соціального, індивідуального та суспільного, свідомого та несвідомого. Вчинок структурно, функціонально та генетично поєднує в собі ствердження і заперечення, творення і репродуктування, свободу й необхідність.

Будь-який психічний процес, стан, риса чи якість людини у своєму функціонуванні і розвитку тяжіють до одного з визначень вчинку, а сама вона прагне утвердитися в ролі його субєкта. Тому кожна психологічна система за Роменцем може бути проаналізована й оцінена як перспективна залежно від того, наскільки вибудовує себе, орієнтуючись на вчинкову логіку, вчинковий принцип, категорію вчинку.

За В. Роменцем, усе, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом та його результатом, а вчинок формує і виявляє найістотніші сили особистості, її активність і творчість у взаємодії зі світом та відкриває таємницю цього світу у формі практичного, наукового, соціально-політичного та іншого освоєння. Вчений вважав, що вчинок слід розглядати як всезагальний філософський принцип, який допомагає тлумачити природу людини і світу в їх пізнавальному та практичному аспектах. У своїй провідній визначеності вчинок тлумачиться Роменцем як комунікативний акт, що здійснюється між особистістю і матеріальним світом. А вчинкова комунікація передбачає особистісне виокремлення людини зі світу, яку можна розуміти як зв'язок, перехід інформації між особистістю і зовнішнім світом, як їхнє об'єднання, що має за мету ствердження особистості в матеріальному світі,знаходження опори для цього ствердження.

В. А. Роменсць вирізняв такі основні компоненти вчинку: 1) ситуація - сукупність світових подій, що визначається, висвітлюється особистістю й водночас не визначається нею, бо існує поза нею як невідомий, неосвоєний матеріальний світ; 2) мотивація -спрямоване напруження співіснування особистісного і матеріального світів, яке визначається ситуацією й виявляється в потязі до комунікації з матеріальним світом; 3)вчинковий акт (дія) і його 4) післядія - реальний взаємний перехід перших двох моментів і як результат вчинку - подія.

Вчинок мислиться Роменцем, як єдність ситуативного, мотиваційного, дійового та післядійового його компонентів.

Ситуативний аспект вчинку - це своєрідне поєднання зовнішніх та внутрішніх умов, що зумовлюють певну форму активності особистості - вчинкової активності (сукупність соціальних, індивідуальних, культурно-історичних умов, обставин, подій).

При спроможності суб'єкта визначити напрямок "використання свободи, відвойованої у ситуації" виявляється мотиваційний компонент, який виступає властивим особистості первинним усвідомленням спонукаючого характеру ситуації, що приводить до актуалізації певних мотивів вчинкової активності, до їх протиставлення чи поєднання.

Готовність до здійснення вчинку засвідчується тим, що «певна наступна подія виявляється не просто умовою, а приводом для цього здійснення». Тому, В. А. Роменець зазначив, що вчинкова дія - це конкретний акт як ситуативно вмотивована актуалізація психологічної готовності і приводу його здійснення; разом з появою приводу завершується її причинний ланцюг. І вчинок здійснюється.

Заключним є післядійовий (рефлексивний) компонент вчинку - це комплекс пізнавально-перетворюючих дій особистості, спрямованих на вторинне, постдійове усвідомлення, оцінювання, осмислення змісту та результатів її вчинкового діяння. Кожний здійснений учинок створює якісно нову ситуацію життєдіяльності індивіда, висуває нову проблему, розв'язання якої стає можливим лише у контексті саморозвитку психіки її суб'єктом.

За В. А. Роменцем, аналіз основних суперечностей учинку необхідно здійснювати відносно основних учинкових компонентів: ситуаційного, мотиваційного, дійового та післядійового, що дозволяє виявити глибинні суперечності у розгортанні не лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості загалом. В процесі цього аналізу можуть спостерігатися індивідуально-психологічні суперечності між змістовим наповненням мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і післядійового компонентів.

Кожен вчинок оцінюється за трьома найважливішими показниками: 1) що зроблено - практичний результат; 2) чому навчились - інтелектуальний результат; 3) як виявили себе - моральний результат. Із вчинків складається поведінка - як сукупність вчинків, що характеризують загальне моральне обличчя людини, ставлення її до суспільства, інших людей і самої себе. У життєвій практиці всі компоненти, як правило, реалізуються в єдності.

Сутність суперечності зовнішнього і внутрішньогоу вчинку полягає в можливій розбіжності між тим, як людина хотіла вчинити, і тим, як вона справді вчинила, як вона пояснює свій вчинок і як його розуміють інші. Інша проблема - усвідомлюваність вчинкової активності її «автором» і «виконавцем»: рівень усвідомлення ситуації та мотиву, дії і післядії може бути різним у різних людей і навіть в однієї людини.

В. А. Роменець підкреслював, що сучасна психологія вважає, що єдиним механізмом, який перебуває у фокусі психічної діяльності, є структура вчинку. На сучасному рівні досягнень психології вчинковий принцип дає змогу бачити логічну структуру психології, будувати її систему, показує шлях, яким психологія заглиблюється у власну сферу, відображує суто психологічні закономірності. За думкою В. А. Роменця - зрозуміти історично усвідомлювані форми вчинку - означає зрозуміти якісно відмінні етапи становлення самої психології, зрозуміти її історію, а через структуру вчинку відкривається можливість показати дійсні зв'язки психології з іншими формами людської свідомості, взаємодію між ними. Вчинок є також загальним феноменом людської культури.

В. А. Роменець підкреслював, що система психології містить у собі єдність логічного та історичного: логічні суперечності системи, розв'язуючись, стають фактами історії науки - тобто один і той самий феномен системи водночас виступає як історичне і логічне, а найповніше це виявляється у взаємозв'язку логічної та історичної структури вчинку.

За думкою В. А. Роменця сучасна наука не має універсального і абсолютно достатнього у своїх можливостях засобу пізнання цієї реальності. А у вчинково-зорієнтованому розумінні таким засобом пізнання (світоглядним, у науковому розумінні, орієнтиром) може слугувати психософія вчинку - цілісна система уявлень про закономірності становлення та виявлення у вчинковому діянні сутності індивідуального людського буття.

Психософія розуміється В. Роменцем як достеменна психологія та філософія буттєвої мудрості. Психософія це: 1)пізнавальний засіб і пізнавальна система власне наукового (професійно зорієнтованого) діяння, побудована з урахуванням можливостей розкриття логічних та історичних закономірностей існування досліджуваних явищ і феноменів, у центрі яких - людське буття як одиничне та унікально-індивідуальне; 2) своєрідна функціональна модель індивідуального буття як система конкретних знань про його сутність та яким чином і через застосування яких засобів можливо досягти певного рівня володіння реально-життєвими технологіями самозабезпечення ефективності розгортання життєдіяння людини (і окремих його етапів, і цілісної індивідуальної історії "Я").

Взагалі, В. А. Роменець вважав, що здійснюючи аналіз вчинку, дослідник ніби йде своєрідними сходинками пізнання, поступово розкриваючи, розгортаючи, виявляючи зміст вчинку як своєрідного відбитку (і водночас проекції) буття конкретної людини. А «запрошенням пройти цими сходинками буття і є психософія вчинку».

Філософсько-психологічна теорія вчинку відтворена Роменцем у побудованій ним «Історії всесвітньої психології», що є широкомасштабним, цілісним та унікальним дослідженням розвитку психологічної думки від початку людської цивілізації до останніх років 20 ст. Культурно-історична теорія вчинку стала логічним осередком історико-психологічних досліджень автора, які на сьогодні не мають аналогів.

Велику увагу приділяв В. А. Роменець дослідженню творчості, оскільки вважав цю проблему «стрижневою» щодо повного кола проблем людського життя, бо саме у творчості відбувається формування людини, через неї стає можливим вияв її неповторної індивідуальності. Цикл досліджень Роменця «Фантазія, пізнання, творчість» (1965), «Психологія творчості» (1971), «Виховання творчих здібностей у студентів» (1973) презентують авторське бачення ключових проблем психології творчості, актуальних питань формування та виявлення творчих здібностей людини. Творчість - це засіб самопізнання та саморозвитку, це дивовижне дзеркало, в якому відображуються найтонші намагання й очікування людини, найпотаємніші помисли, вся велич її духу, неповторного «Я».

В. А. Роменець запропонував генетичну психологію творчості, що презентує особливості творчих імпульсів та дій відповідно до певного віку, або онтогенетичного етапу розвитку людини.

Якщо особистість сприймає власне життя як творчість, то вона здійснює наповнення кожного моменту свого життя вчинковим змістом. І навпаки, здійснюючи вчинок, людина створює творчу ситуацію самозростання, власне самотворення, в якій конструюються сутнісні елементи індивідуального світу її «Я».

Уявлення Роменця про життєвий шлях людини, смисл життя, екзистенціальні проблеми буття та ставлення до смерті вчений відображує у книзі «Жизнь и смерть в научном и религиозном истолковании» (1989).

Смисл життя за думкою Роменця виникає перед людиною як неминуча проблема, усвідомлює вона це чи ні. Пошук сенсу життя - незмінний атрибут самого життя., в процесі якого людина приходить до самопізнання та самоперетворення.

Огляд життєвого шляху Роменцем починається з безпосереднього його переживання, хвилювання у конкретний момент часу, яке свідчить про перебування людини у світі. Життя ніби зосереджується у миті, поєднавши у собі все, що було раніше і те, що може бути в майбутньому як можлива реальність. Людина надає миті тривалості.

Підсумок кожного попереднього моменту життя, спрямування до наступного - це вчинок, що становить ключову форму людської життєдіяльності. Тому життєвий шлях людини тлумачиться вченим як цілепокладання і досягнення мети через вчинковий механізм. Різні вчинки однієї людини, незважаючи на їх відмінність та різнохарактерність, «вміщуються» в ній, несуть відбиток її страждань і радостей. Завершення одного вічинку є початком іншого, оскільки попередній, вирішивши проблеми одного рівня, вказує на проблеми іншого гатунку. Багатоманіття повязаних між собою вчинків постає здайснюваним єдиним учинком, котрий умовно рівний цілому життєвому шляху, власне життю людини.

У процесі життєтворення за В. А. Роменцем людина реалізує усвідомлювані та неусвідомлювані прийоми моделювання світу і власного життя. Світоглядні моделі зумовлюють наповнення світу людини. Якщо особистість втрачає здатність створювати різноманітні моделі світу і діяти відповідно до них, то вона вже не може жити, активно діяти у світі. Вчинкові акти - основна умова активного діяння, оскільки вони є якісними зсувами у духовному формування людини, а їх характер, зміст, частота появи та реалізації, продуктивність та результативність - засада для змістовного аналізу індивідуальних ознак життєвого шляху людини.

Вчинковий осередок системи психологічного знання В. А. Роменець розглядав як засаду створення нової пояснювальної моделі психології взагалі - побудови канонічної психології.

Канонічна психологія - це системна пояснювальна філософсько-психологічна теорія психічного. Розробка концептуальних засад канонічної психології стала справою останніх років життя В. А. Роменця.

Вчинок як подія в житті людини визначає собою сенс людського життя. Ця подія, взята в її надзвичайному типовому значенні, стає взірцевою, архетипною, ортопсихічною, і зрештою - канонічною, а сукупність таких подій визначає психіку людини. Психологія, яка звертає увагу на такі взірцеві феномени називається канонічною психологією.

Відшук психологічних закономірностей, набуває додаткового осмислення - закономірності підіймаються до рівня життєвого, буттєвого канону і в його межах отримують власну своєрідність.

Канон- це ідеалізований феномен, взятий у його буттєвій повноті, достатній феноменальній вираженості, у звязку з певною сукупністю інших канонів-феноменів. У каноні як еталоні міститься вихідна точка для судження про багатоманітність психічних проявів людини.

Канонічна психологія спирається на широковідомі теорії і концепції, які постали у історії, філософії, біології, соціології, фізіології, власне психології.

Зокрема, Платонові ідеї, як еталон буття протиставляються тіням чуттєвого світу, архетипи колективного несвідомого Юнга визначають (як закон) вчинкові прояви психічного, вчення І. Мечнікова про ортобіоз є теорією правильного, еталонного розвтку індивіда та ін.

Смисл канонічної психології полягає в тому, що ідея канону як животворчої силисприяє рухові осередку та поступальному історичному розвитку психології. Вже на ситуативному рівні канон як ідеал та психіка як рушійна сила здійснюють повштовх до побудови таких теорій, які вимагають ідеалізованого розкриття психіки в її найдосконаліших формах. Канон прикладається до ситуації, мотивації, дії, післядії (рефлексії), драми, катарсису, внаслідок чого вловлюється невідповідність окремих учинкових структур канону і здійснюється поступовий перехід до наступних структур, які повніше йому відповідають. У такий спосіб відбувається розвиток і самого психічного та психологічного знання про нього.

Канон життєвого шляху людини - це повнота цього шляху, його розгорненість та завершеність.

Кожний психічний феномен перебуває в подвійному стані: «те, що є » і «те, що має бути». Вчення про належне постає як деонтологія. Ідея «потребового майбутнього» постає через уявлення про актуалізований «стан потреби», який спричинений деякою ідеалізованою сутністю - досяжною і недосяжною водночас. Подвійний стан феномена - це його дійсне життя, суть діалектики його існування. Канон зі свого боку, - не просто ідеалізований образ психічного, а сама діалектика наявного та очікуваного, того сучасного, в якому драматично перетинаються минуле та майбутнє (за думкою В. А. Роменця).



Альберт Бандура(1925-1988) творець соціально-когнітивної теорії навчення особистості. 3 страница | Альберт Бандура(1925-1988) творець соціально-когнітивної теорії навчення особистості. 5 страница

Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз. 1 страница | Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз. 2 страница | Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз. 3 страница | Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз. 4 страница | Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз. 5 страница | Якщо рівновага між «Воно», «Я», «ЗВЕРХ-Я» порушується, то починається хвороба - невроз. 6 страница | Дві тенденції в розвитку російської психології. | У 50-і рр. Р. послідовно відстоював статус психології як самостійної науки. | Альберт Бандура(1925-1988) творець соціально-когнітивної теорії навчення особистості. 1 страница | Альберт Бандура(1925-1988) творець соціально-когнітивної теорії навчення особистості. 2 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати