На головну

ТЕМА МИТЦЯ І ТВОРЧОСТІ У М. КОЦЮБИНСЬКОГО НА ОСНОВІ НОВЕЛ «INTERMEZZO», «ЦВІТ ЯБЛУНІ». ЗАСОБИ ІМПРЕСІОНІЗМУ

  1. Android Studio - безкоштовне середовище розробки на основі IntelliJ IDEA, що надає інтегровані інструменти для розробки та налагодження додатків для платформи Android.
  2. Вектори на основі бактеріофага
  3. Вектори на основі плазмід
  4. Виробничий шум. Параметри звукового поля. Заходи і засоби захисту від шуму.
  5. ІМПРЕСІОНІЗМ У ТВОРЧОСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ І ПСИХОЛОГІЗМ НОВЕЛ «PERSONA GRATA», «СОН», «ЛЯЛЕЧКА», «ЦВІТ ЯБЛУНІ» ТА ІН.
  6. Мастерство А. П. Чехова - новеллиста. А. П. Чехов - мастер короткого рассказа
  7. Мериме - мастер реалистической новеллы.

Вершин імпресіоністичного письма Коцюбинський досягає в «Intermezzo» Написана вона ніби в монологічній манері, проте це не внутрішній монолог, це ряд картин, створених словом, що передають враження героя від навколишнього та водночас його внутрішні переживання. У цій же новелі помітні елементи символізму (назви «дійових осіб» виступають символами психодуховних процесів героя). Замість традиційного подієвого сюжету (сюжету вчинків і дій героїв) письменник вдається до сюжету внутрішнього, який становлять зіткнення різних переживань. Символічні образи й ускладнена метафорика надають твору жанрових ознак у прозі. На перший погляд, новела «Intermezzo» становить майже суцільний пейзаж - опис природи вії багатоманітних виявах. Насправді ж образи квітів, рос лин, птахів, тварин - це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, що відбуваються в душі героя. У цьому творі Коцюбинський визначає «дійових осіб» Тут дійові особи - засіб художньої умовності Він застосовується письменником для того, щоб дати читачеві ключ до розуміння цієї складної образної мови природи, носіями якої виступають «дійові особи» - «ниви у червні», «сонце», «зозуля», «жайворонки», та символічного змісту інших образів. Якщо є дійові особи, то має бути й сцена. Сцена - це душа ліричного героя з її болями та радощами, з утомою та надією, вірою в перемогу світлих ідеалів. Через внутрішній етичний конфлікт між громадським обов'язком і втомою, хвилинною зневірою, через емоції, переживання вимальовуються ширші проблеми - соціального та психологічного характеру. Контрастно протистоять одна одній дві групи образів: «моя утома», «людське горе», «три білих вівчарки», «залізна рука города» й «ниви у червні», «зозуля», «жайворонки», «сонце». Конфлікт образів створює ту багатозначність символів, які дають уявлення про складні душевні процеси ліричного героя. Засіб контрасту відіграє також важливу ідейно-композиційну роль (місто та природа, краса природи й нелюдські умови життя селян). І думки, і сприйняття героєм природи злито в єдиний нерозривний потік його переживань та усвідомлення себе у світі та суспільстві.

Найголовніше в стилі Михайла Коцюбинського - це його особливий самобутній характер імпресіонізму. Вишуканий імпресіонізм письменника виявляється в надзвичайній тонкості психологічного заглиблення в усі душевні порухи та все те, що творить силу осяйності барв самою зображення. Імпресіонізм виділяє Коцюбинського з плеяди класичних письменників. Так письменник повертає своєму стилю прикмети, властиві мистецтву, розвиненому класиками. Тому у творах Коцюбинського, крім імпресіоністичності, помітні також романтика, риси символізму та «ідеального реалізму» Але все ж таки в доробку письменника домінує й переважає струм імпресіоністичності - картинного передавання настроїв, вражень і порухів людської душі. Михайло Коцюбинський немов кидає промінь свого мистецького освітлення, виявляючи чуттєві порухи та вдачу людини, найсуттєвіші явності хвилини, у яких досягається просто музична поетика зображення.

36. ЕКСПРЕСІОНІЗМ. НОВЕЛІСТИКА В. СТЕФАНИКА. ПРОБЛЕМАТИКА, ПОЕТИКА, ЗАСОБИ ЕКСПРЕСІЇ («НОВИНА», «ДІТОЧА ПРИГОДА», «МАРІЯ», «ПАЛІЙ», «СКІН», «КАМІННИЙ ХРЕСТ»)

Експресіоні́зм (від франц. expression - вираження, виразність) - літературно-мистецький потік авангардизму, що сформувалася в Німеччині на початку ХХ століття. «Як коротко, сильно і страшно пише ця людина». Творчість Василя Стефаника ввійшла в золотий фонд української літератури. Сучасники високо цінили його твори, називаючи В. Стефаника співцем селянської душі і володарем дум селянських.

Улюблений жанр письменника - новела. Сьогодні Василя Стефаника називають майстром психологічної новели. Саме цим він завоював собі світову славу. До кращих психологічних творів письменника належить новела «Новина», в якій змальовано нестерпні умови життя галицького селянства, трагедію бідняка Гриця Летючого, що став злочинцем. Жахливі злидні, душевні муки штовхнули його на вбивство рідних дітей. Тут не має нічого вигаданого. У селі Трійці в 1898 році сталася та подія, що лягла в основу «Новини». В. Стефаник - великий знавець психології найкритичніші хвилини життя. Його завжди найболючіший стан героїв. Василь Стефаник увійшов в українську літературу як неперевершений майстер новели. Стефаникові шедеври стали яскравим свідченням засвоєння нашим письменством найновіших досягнень європейських літератур. Найяскравішим зразком соціально-психологічної новели стефаниківського типу є "Новина". Тема твору - вбивство батьком своєї дитини - була взята Стефаником із самого життя. Головну увагу в ньому зосереджено на психологічному вмотивуванні дій Гриця Летючого. Письменник порушив тут усталені прийоми композиції: новела починається нібито з розв'язки: "У селі сталася новина, що Гриць Летючий утопив у річці свою дівчинку. Він хотів утопити і старшу, але випросилася". Причина цього страхітливого злочину - голодне бідування сім'ї після смерті Грицихи. Примара солоду оселилася в хаті. Найголовнішим у творі є показ моральних страждань Гриця, котрий не зміг визволитися від нав'язливої ідеї про мертвих дітей і скотився до злочину. Великою силою емоційності позначений фінал твору. Одного вечора батько виходить з дітьми надвір. "Довгий огневий пас" пік у серце й голову, камінь давив на груди. він "скреготав зубами, аж гомін лугом розходився". Кинувши дитину в річку, Гриць відпустив старшу Гандзуню, порадив стати в людей за няньку ще й бучок дав у руки, щоб могла захиститися від собак. А сам пішов до міста, щоб заявити про злочин, вчинений з любові до страждаючих дітей. Художнє дослідження душі головного героя маємо у новелі "Камінний хрест". Йдеться у ній про прощання Івана Дідуха з сусідами у зв'язку з виїздом до Америки. Від часу повернення з війська люди пам'ятають Івана у виснажливій праці. Щороку впрягався поряд з конем і вивозив гній на свою нивку на кам'янистому горбі. Обкладав горб дерном, щоб дощі не змивали грунт, обробляв поле. Праця зігнула його в дугу, й стали в селі прозивати Івана Переломаним. Сповіді героя при своє життя вражаючі. Монологи, що є важливим засобом його індивідуалізації, обертаються насамперед навколо образу горба, на якому Іван Дідух встановив на пам'ять селу камінний хрест з вибитими іменами своїм і дружини. Образ хреста символізує страдницьку долю селянина, який усе своє життя гірко працював і однаково змушений покидати свою нивку, бо вона не спроможна його прогодувати. Жахи світової війни, яка впродовж кількох років несла смерть галичанам, хвилювали В. Стефаника. У новелі "Марія" він вивів образ селянки, трьох синів якої забрала кривава хуртовина. Думи Марії зосереджені навколо синів, що були її невимовним щастям. Пригадує Їхнє дитинство, часи юності. Хата,ширшала від молодечого гомону. Сподівалися юнаки, що розваляться імперії і прийде визволення. Кидаються у вир визвольної боротьби, створюють національні з'єднання, над якими замайоріли рідні прапори, загримів "спів про Україну". Ті хвилини національного пробудження навіки увійшли у пам'ять матері. Стефаник передає патріотичне піднесення галицької молоді, не вдаючись до докладних описів, але характерні деталі дають відчути урочистість моменту. Тема національно-визвольних змагань художньо розкривається також у новелі "Сини". Двох синів благословив батько на боротьбу "за Україну. Через спогади Максима зринають ті дні, коли Андрій, прощаючись з ним сказав, що йде визволяти рідну землю. Надзвичайно хвилюючими є слова батька, який, усвідомлюючи небезпечність свого кроку, піднявся до розуміння ідеї державотворення. Громадянський подвиг саможертовності батька має бути виписаний на скрижалях нашої історії. 37. ФЕМІНІСТИЧНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ О. КОБИЛЯНСЬКОЇ. ТВОРЕННЯ ЖІНОЧИХ ОБРАЗІВ У НОВЕЛАХ «НЕКУЛЬТУРНА», «МЕЛАНХОЛІЙНИЙ ВАЛЬС», РОМАНАХ «ЛЮДИНА», «ЦАРІВНА»У європейському контексті фемінізм виступив однією з найвпливовіших течій ХХ століття. У науковій літературі дане поняття вимагає визначення щонайменше на двох рівнях: з одного боку, це широкий суспільний рух за права жінок, або ж феміністський рух, а з іншого - комплекс соціально-філософських, соціологічних, психологічних, культурологічних теорій, які здійснюють аналіз статусу жінки у суспільстві, або ж феміністична теорія. На сьогодні прийнято вважати, що час зародження феміністичних ідей відноситься до епохи Відродження з її ставленням до людини як до співтворця Бога. Саме в цю епоху з'являються перші трактати Кристини де Лізан і Корнеліуса Агріппи, в яких відкрито говориться про придушення особистості жінки і несправедливе ставлення до неї з боку суспільства. Однак, власне, феміністський рух - перша системно організована спроба жіноцтва ствердити повноцінність власного буття у патріархальному суспільстві - розгортається пізніше, одночасно з рухом пролетарів, а також із антирасистськими та антиколоніальними виступами. Окрім того на даному суспільному русі безумовно позначилася проголошена у XVIII столітті у Франції "Декларація прав чоловіка і громадянина". Попри все, вона стала декларацією про права чоловіка, а громадянський кодекс Наполеона закріпив за жінкою статус нижчої істоти. Як відповідь цьому 1792 року у світ вийшла "Декларація прав жінки і громадянки", написана Олімпією де Гуж, в якій висувалися вимоги про надання жінкам громадянського і виборчого права, а також про можливість обіймати державні посади. Леся Українка та Ольга Кобилянська кинули виклик домінуючій чоловічій традиції, бо відчували себе спадкоємницями зрілої традиції "жіночої літератури", маючи своїми попередницями Марка Вовчка і Ганну Барвінок, Олену Пчілку та Наталю Кобринську. "Літературний образ жінки ХIХ століття - "покритки", "бурлачки", "повії", що були квінтесенцією горя, нещастя й немочі, відступив перед "царівною" і "одержимою духом".
Щоправда, Ольга Кобилянська, на відміну від Лесі Українки, мала певний досвід співпраці з "Товариством Руських жінок на Буковині". 1894 року вона виступила однією з ініціаторок створення цієї феміністичної організації, а в літературі дебютувала навіть як послідовна феміністка. Її "Людина" писалася під безперечним впливом "Духу часу" Наталії Кобринської і була їй присвячена. Перші класичні повісті О. Кобилянської "Людина" й "Царівна" започаткували новий етап української прози. Це був, по-перше, опис життя середнього класу, а, по-друге, - психологічна проза, в якій внутрішній сюжет відігравав більшу роль, ніж зовнішній. Вона обстоювала певні нові ідеї, зокрема емансипації та фемінізму. "Нова жінка" О. Кобилянської - людина сильна характером, позбавлена романтичної імперсональності, спроможна на одинокий виклик суспільству. Саме цих рис бракувало жіночим образам у чоловічій народницькій літературі. Героїням О. Кобилянської властива певна закономірність у лінії поведінки. Вони, з одного боку, прагнуть істинного, вільного кохання, а з іншого - бояться його, хочуть і не хочуть любити. Страх перед патріархальним шлюбом видає острах нерівноправності у стосунках жінки і чоловіка. Реакція критики на перші твори О. Кобилянської виявилася неоднозначною. Леся Українка в статті про буковинських письменників свідомо вступила в полеміку, що впродовж року точилася навколо повісті Ольги Кобилянської. Дві феміністичні повісті і ряд оповідань молодої авторки Леся Українка сприйняла із захопленням. Але деякі критики з народницького табору вирішили, що О. Кобилянська взагалі не може називатися письменницею.

У повісті "Царівна" прослідковується головний принцип феміністичного підходу - зосередження на жінці як дієвій силі в історії власного життя, вживання нових інтерпретацій жіночих цінностей, аналіз особистого досвіду жінки, родинних і домашніх структур. Феміністичне прочитання літературного тексту характерне також для більшості повістей Ольги Кобилянської, де застосовуються різні підходи для висвітлення взаємин чоловіка і жінки, сили однієї чи другої статі, проводячи експеримент через призму художнього психологізму. Леся Українка, аналізуючи творчість О. Кобилянської, у своїй доповіді "Малорусские писатели на Буковине" зазначала: "... Впоследствии она значительно охладела к феминизму, - быть может потому, что он стал для нее пережитым моментом, а сама идея женской равноправности представилась не требующей теоретических доказательств" . Ользі Кобилянській вдалося відкрити для загалу жіночу реальність, яка не вписувалась у традиційне патріархальне уявлення. Вона асимілювала феміністичну ідею через власну творчість у літературний процес, що модернізувався під впливом ніцшеанської філософії. Участь О. Кобилянської у феміністичному дискурсі сприяла творенню нового образу жінки - інтелектуальної, самодостатньої особистості. Поява в контексті української літератури зламу віків фемінного та феміністичного аспектів сприяла модернізації української культури, її руху до європейських культурних широт. Леся Українка та Ольга Кобилянська як представники нової генерації, зробили спробу зруйнувати панівну ідеологію в сфері культури. Завдячуючи їхній діяльності, в українську літературу проникали такі форми й структури європейського творчого досвіду, як інтелектуальна, індивідуальна і культурна рефлексії, міфологічні форми неофольклоризму, символізм та елементи психоаналізу, - ті елементи, які згодом дозволять молодшим письменникам модернізувати, осучаснити українську літературу у 10-20-х роках ХХ століття.
ТВОРЕННЯ ЖІНОЧИХ ОБРАЗІВ. Ольга Юлiанiвна Кобилянська називала себе просто i скромно - "робiтницею свого народу", але для української лiтератури вона стала окрасою, бо твори її, пройнятi глибоким лiризмом, драматизмом та життєвою правдою, є справжнiм лiтературним скарбом. Кожен такий твiр письменниці вражає поетичнiстю i глибиною зображення характерiв, зокрема жiночих. Недарма їх називають енциклопедiєю жiночої душi. Коли читаєш цю поезiю в прозi, починаєш разом з письменницею перейматися внутрiшнiм життям героїнь: захоплюєшся ними, спiвчуваєш, сумуєш, радiєш... Але нiколи не залишаєшся байдужим! Чи не в цьому сила таланту Кобилянської?

Iдеал О. Кобилянської - жiнка освiчена, iнтелiгентна, з високими духовними запитами i прогресивними поглядами. Зачаровує її серце: воно у героїнь Кобилянської - любляче i нiжне, здатне на великi почуття. Саме таких, вiдважних i прекрасних жiнок, якi борються за свою гiднiсть i незалежнiсть, змальовує письменниця у повiстях "Людина" (1892) i "Царiвна" (1895). Олена Ляуфлер, головна героїня повiстi "Людина", - особистiсть сильна, горда, цiльна. У неї тонке розумiння мистецтва, iнтереси її рiзнобiчнi. Її не влаштовує буденне жiноче щастя, i вона прагне стати поряд з чоловiками у суспiльному поступi, захоплюючись новими iдеями. Щоб врятувати родину вiд важких бiдувань, дiвчина повинна вийти замiж за лiсника. Та вона з гiднiстю ставиться до цього насильства над собою, зберiгаючи внутрiшню волю. Оленину душу розривають почуття, якi вона ховає за гiркою iронiєю, їхнє протиборство. Недарма Кобилянська змiнила першу назву твору "Вона вийшла замiж" на бiльш влучну - "Людина". На вiдмiну вiд Олени Ляуфлер, Наталка Веркович з повiстi "Царiвна" дiйсно стала царiвною своєї долi. Захоплює її внутрiшнiй свiт, що розкривається через роздуми героїнi, своїми свiтлими мрiями, романтичнiстю i чистими сподiваннями. Кривда й упереджене ставлення не в змозi зламати духовну мiць Наталки, бо в нiй переплелись рiшучiсть з терплячiстю, сила розуму з нiжнiстю серця. I нехай Наталка ще не бачить виразно свого мiсця на громадськiй дорозi, але вона прагне знайти собi справу, корисну для людей i батьківщини. 38. СИМВОЛІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ (УГРУПУВАННЯ «МОЛОДА МУЗА», ТВОРЧІСТЬ М. ВОРОНОГО, Г. ЧУПРИНКИ). СИМВОЛІСТСЬКІ ДРАМАТИЧНІ ЕТЮДИ О. ОЛЕСЯ («ПРИ СВІТЛІ ВАТРИ», «ТИХОГО ВЕЧОРА», «ОСІНЬ»)Місце символізму в історії української літератури не можна ще й на сьогодні вважати достатньо визначеним, а сам символізм - вивченим і об'єктивно оціненим. Внаслідок історичних, суспільно-політичних, художніх причин український символізм не зміг розвинутись до своєї кульмінації і, лише набравши сил для розквіту, був зруйнований тенденцією до уніфікації, а пізніше - зведення всього до поетики так званого соціалістичного реалізму. Однак відкритий новий спосіб організації художньої реальності, а також нові засоби виразності і в українській літературі спричинили появу поетичних шедеврів, вершинних досягнень, що належать до світового письменства.

Умовно цю художню течію у нас поділяють на пресимволізм - це творчість тих, хто був передтечею українського символізму (М. Вороний, 0. Олесь, Г. Чупринка, М. Філянський та ін.), та власне символізм, поезія тих, у кого цей естетичний феномен набув довершеного втілення (В. Кобилянський, П. Тичина, Д. Загул, Я. Савченко).

Як відомо, символізм виник і розквітнув у Франції. Засадничі естетичні ідеї символізму сформувалися в поезії Ш. Бодлера, П. Верлена, А. Рембо, С. Малларме (сугестія, багатогранний, невичерпний за своєю природою символ, таємничість, містицизм, езотеризм мови, синестезія різних відчуттів, відповідності, «алхімія слова», музичність, основана на сугестії, і та ін.). Філософсько-естетичними концептами символізму стали вчення Артура Шопенгауера (про подвійність світу і духовне обґрунтування реальностей), Анрі Берґсона, Бенедетто Кроче (теорія інтуїтивізму). А за великим рахунком у символізмі реалізується ідея Платона про існування невидимого світу за кожним проявом видимого.

Символізм певний час ішов шляхом дещо повільного формування, хоча символістичний досвід у свою творчість вводили ще В. Стефаник («Дорога», «Моє слово»), М. Коцюбинський (цикл «З глибини»), А. Кримський (зб. «Пальмове гілля»), І. Франко (зб. «Зів'яле листя»). Небайдужими до символізму були О. Кобилянська, М. Черемшина, Н. Кобринська, Леся Українка. Спочатку було поєднання народницької традиції з естетизмом, замилування красою, прагнення над усе музичності, декадентські мотиви туги, самотності, але простежувалась відсутність глибокої філософічності, космізму. Пізніше український символізм, спираючись на вже існуючі досягнення і власне коріння, стане явищем непересічним. Музичність, в основі якої невідомий французам панритм (ритм на рівні не тільки форми, а й змісту), сугестивність, символи з фольклорними елементами, національно забарвлений містицизм і, нарешті, космізм як прилучення до невідомих енергій Всесвіту. Осередком власне символістської поезії стала «Біла студія» (1918).

«Молода Муза» (1904-1906) та «Українська хата» (1909-1914) були основними виданнями, де друкувалися пресимволісти. Поезія їхня забарвлена декадетськими мотивами невдоволення навколишнім світом, самотності, смерті. Вона пройнята справжніми почуттями і не позбавлена чарівності, але часто це є наслідування, переспіви французьких чи російських авторів або гра в естетизм. Складність буття тут ще не усвідомлюється, є лише передчуття Великої Таємниці. Невичерпний образ-символ частково підмінюється алегорією або запозичується.

Однак уже в ранньому символізмі спостерігається суто національне забарвлення цього напряму: його зв'язок із новоромантизмом та імпресіонізмом; небайдужість до ідеї національного визволення; насиченість фольклорними елементами. Такою є творчість М. Вороного, О. Олеся, Г. Чупринки. Пресимволісти прагнули подолати натуралізм, побутовизм, провінціалізм, вийти на загальнолюдську проблематику, на вічні мотиви. Та цього важко було досягти без оновлення поетичної мови. Яскравими пресимволістами були українські поети, що належали до літературного угруповання «Молода муза» (1906-1909, Галичина). Найпослідовнішими серед «музаків» (так вони себе називали) були О. Луцький, В. Пачовський, П. Карманський, М. Яцків, Б. Лепкий, С. Чарнецький. У своєму маніфесті («Наше слово» , 1906) молодомузівці визначили мету: «У відрадних днях широкого суспільного та політичного життя приходимо до вас - і вказуємо в хвилях борби призабуту, може, а предсі все так тужно вижидану стежину: Добра і Краси... Від злиднів і турботних дисонансів най веде нас на сонячні левади, запашні ниви - в світ ясних, злотих зір». Серед «молодомузівців» було чимало таких, що навчалися в університетах Західної Європи. Вони вільно володіли мовами і тому в оригіналі могли знайомитися з творами західноєвропейських символістів. Великий вплив на український пресимволізм мали мистецькі зв'язки з Прагою, Варшавою, Віднем і Краковом (у Кракові перебували обидва засновники «Молодої Музи» - Б. Лепкий та О. Луцький). Не обійшлося тут без впливу «Молодої Польщі» (Станіслав Пшибишевський, Зенон Пшесмицький-Міріам, Ян Каспрович, Казімеж Пшерва-Тетмайєр та ін.), журналу молодих чеських модерністів «Модерні рев'ю». Однак проблему оновлення поетичної мови пресимволісти не розв'язали. Та молодим українським модерністам (пресимволістам) лише частково і далеко не всім вдалося вийти із кола соціальних та національних проблем на загальнолюдську проблематику, досягнути космізму, піднятися до вічних мотивів. Навіть під час розквіту пресимволізму поети не забували про свій обов'язок перед народом, громадська тематика була їм не чужою, що цілком зрозуміло. Нерідко все вичерпувалось грою в естетизм, наслідуванням, декадентськими умонастроями. Алегорія панувала там, де мав вражати своєю незглибимістю образ-символ. І все ж пресимволісти чимало досягли у розробці формальних чинників української поезії, у творенні досконалої музичності. Прагнучи поєднати національну традицію з новою манерою поетичного письма, молоді автори по-іншому подивилися на вітчизняний фольклор. У фольклорних символах вони відчули таємну космічну силу, містицизм. Складність формування українського модернізму, і власне символізму зокрема, полягає у відсутності філософсько-естетичного осмислення цього явища у вітчизняній культурі. Скажімо, французи мали за приклад погляди А. Бергсона, італійці - Б. Кроче, росіяни - В. Соловйова, Д. Мережковського, щоправда, всі вони спиралися на ідеї Платона та Артура Шопенгауера. Українським же митцям випало спиратися на загальні світові ідеї, можливо, іноді без глибокого їх розуміння і проникнення. І хоча питання ще вимагає вивчення, дозволимо собі припустити, що нове філософське підґрунтя виростало разом із формуванням нової художності. Яскравим прикладом цього є символістська творчість П. Тичини, Д. Одна з цікавих особливостей українського символізму полягає в тому, що він не тільки заангажований національною ідеєю, але й у деяких випадках має революційне забарвлення (європейський символізм - здебільшого далекий від суспільних і політичних проблем). Так званий червоний символізм бачимо в поезії Василя Чумака, Василя Еллана-Блакитного, прозі Гната Михайличенка. Засвоївши елементи поетичної культури символізму, поєднавши їх з окремими елементами акмеїзму, експресіонізму, епресіонізму та вітчизняними літературними традиціями, вони творили як власне символістські за тематикою та стилістикою художні тексти, так і соціально-революційні за тематикою, хоч символістські за стилістикою. Індивідуалізм як основна ознака символізму (і модернізму загалом) був підмінений тут «гармонійним поєднанням індивідууму і колективу»3. Усі три автори займалися активною революційною діяльністю, свято вірили в ідеали революції. Г. Михайличенко і В. Еллан-Блакитний були засновниками української комуністичної партії (боротьбистів). В. Чумак працював разом з боротьбистами. Друкувалися в журналі «Мистецтво».
Серед символістських ознак він називає:- слова з хитким значенням;- символістичні основи поетового світосприйняття, який вбачає призначення поезії в «тому, щоб збуджувати в душі читача ірраціональні і настроєві луни... далекої й недосяжної суті речей і явищ»;- ірраціональні образи;- панування суб'єктивного в поезії, вона живе збудженням знаків невидимого й душевного в видимому й зовнішньому»;- «кількаплановість більшості поезій Драй-Хмари», одночасне існування, переплетення, набігання різних смислових планів;- «настроєві акварелі»;- у поетовому світі зникають грані снів і дійсності;- за наявним поет відчуває щось дальше й вище, але незбагненне, непідвладне розуму, мінливе в своїй безконечній багатозначності;- синкретичні образи - звук через колір, внутрішнє через зовнішнє- непослідовний і в зовнішньому оформленні своїх поезій («Правда, більшість його поезій закута в чіткі силабо-тонічні розміри і в правильні, переважно чотирирядкові строфи»), але поет робить спроби писати такими типовими для російського символізму «дольниками» і навіть верлібром. М. ВОРОНИЙ. Видатний письменник - новатор Микола Вороний у своїх поглядах неоднозначний. Талановитий, неординарний майстер слова, він в українську літературу приніс поетичні шедеври. Микола Вороний був і критиком, і перекладачем, і мистецтвознавцем. Саме він є одним з перших представників літературного напряму - символізму, бо його поезія - це надзвичайна музикальність, нові образи, нові мотиви. Вороний - справжній поет, бо вважає, що не має права бути осторонь реальної дійсності, не байдужий до страждань свого народу. Так, у вірші «До моря» автор проводить паралель між морем і поетом, вказує на зв'язок між ними: сила і таємність. Тому марно звинувачували М. Вороного у декадентстві, були до нього несправедливими, бо як бачимо, він розумів, що поет - слуга народу, захисник його інтересів, творив для народу, подаючи йому надію і віру. У багатьох його поезіях бачимо образ знедоленої Батьківщини, серце щемить від болю, душа розривається адже він мріє бачити свою землю, рідний народ вільним. Вершиною творчості Вороного є поема «Євшан-зілля», в якій письменник уславлює дух непокори і свободи. У кожній людині повинно бути найсвятіше почуття - це любов до рідного краю, до своєї землі. У риторичному запитанні він таврує тих, хто відцурався свого роду, землі - України. Вороний оригінальний і своїми образами і художнім стилем. Його твори хвилюють нас, чарують, бо є шедеврами українського символізму. О. ОЛЕСЬ. В дальших роках (1911 -1913) він постарався поглибити мотиви і настрої, які його займали, в ряді коротких драматичних поем - «Над Дніпром», «Трагедія серця», «Тихого вечора», «Осінь», «При світі ватри». Характеристичне й тут тісне об'єднаннє поезії природи з поезією серця. Воно виступає особливо яскраво в прекраснім ліричнім лібретто «Над Дніпром», написанім для нездійсненої опери, і в гарнім настройовім образку «Осінь». Оба якнайтіснійше в'яжуться з поемою вітра в «Щороку», лише трохи пересуваючи поетичний нерв від образів природи до настроїв серця. Прегарні настроєві місця приходять також в інших образках з ледве зарисованою трагедією любові, її роздвоєнням, розщепленням вічно голодного почуття, органічно нездатного бути заспокоєним і зрівноваженим - засудженого на вічне шукання і тугу за красою. Тонкі, невловимі настільки, що їх здебільшого не можна вирвати з цілості, навіть щоб процитувати, злегка зазначені настройові образки усуваються і розсіваються від дотику аналізу, як ті ніжні цвіти, що не зносять нічого цупкого і облітають навіть під люблячою рукою. Так і се може бути характеристичною прикметою поезії такого почуття, що вона не збирається в кристалізовані програмні афоризми, а розливається ледве приступною аналізові субстанцією в творчості поета.

39. ТВОРЧІСТЬ В. ВИННИЧЕНКА. ДРАМА «ЧОРНА ПАНТЕРА І БІЛИЙ ВЕДМІДЬ». АНАЛІЗ НОВЕЛИ «МОМЕНТ»

Літературна спадщина Володимира Винниченка - золотий фонд України. Він - автор першого українського фантастичного роману «Сонячна машина» (написаний у 1922-1924 рр.,), де вказано: «Присвячую моїй сонячній Україні». Появу перших його творів вітали Іван Франко і Леся Українка. 1902 р., в «Киевской старине» з'являється його перше оповідання «Краса і сила».

Творчість Винниченка розпадається на два періоди: перший охоплює більшу частину його творів «малої форми» (нариси, оповідання), написаних (із 1902) до наступу реакції після революції 1905 . До другого періоду відносяться оповідання, п'єси і романи, які з'явилися після революції 1905 року.



ІМПРЕСІОНІЗМ У ТВОРЧОСТІ М. КОЦЮБИНСЬКОГО. ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИКИ І ПСИХОЛОГІЗМ НОВЕЛ «PERSONA GRATA», «СОН», «ЛЯЛЕЧКА», «ЦВІТ ЯБЛУНІ» ТА ІН. | Перший період

ПРОБЛЕМАТИКА ДРАМАТИЧНИХ ПОЕМ «НА ПОЛІ КРОВІ» ТА «ОДЕРЖИМА» ЛЕСІ УКРАЇНКИ | ВІЧНИЙ КОНФЛІКТ СВОБОДИ ДУХУ ТА КАМІННОГО КОНСЕРВАТИВНОГО ПРИНЦИПУ У ДРАМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ «КАМІННИЙ ГОСПОДАР». ОБРАЗИ АННИ, ДОЛОРЕС ТА ДОН ЖУАНА | ІДЕЯ НЕЗНИЩЕННОСТІ І НЕВМИРУЩОСТІ ДУХУ У ДРАМІ-ФЕЄРІЇ «ЛІСОВА ПІСНЯ». МІФО-ПОЕТИЧНА ОСНОВА ДРАМИ | МОДЕРНІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. МИСТЕЦЬКІ ТЕЧІЇ ТА НАПРЯМКИ. ВЕКТОРИ ХУДОЖНІХ ПОШУКІВ | Другий період | РОЗВИТОК КУЛЬТУРИ І ЛІТЕРАТУРИ В УКРАЇНІ У ПЕРШЕ ДВАДЦЯТИЛІТТЯ XX СТ. ПОЯВА НОВИХ ТЕЧІЙ І НАПРЯМІВ. ЛІТЕРАТУРНІ УГРУПУВАННЯ | ФУТУРИЗМ. ПОЕЗІЯ МИХАЙЛЯ СЕМЕНКА | Стадії розвитку |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати