На головну

ІСТОРИЧНИЙ РОМАН «ЧОРНА РАДА» П. КУЛІША. ПРОБЛЕМА МЕНТАЛЬНОСТІ І ІСТОРИЧНОЇ ДОЛІ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ В РОМАНІ

  1. Quot;Положительно прекрасный" герой в романе «Идиот» и его литературные предшественники. Проблема положительного героя в контексте творчества Достоевского.
  2. Quot;Преступление и наказание" как новый тип философского романа в русской литературе. Образы «новых людей» у Чернышевского, Тургенева и Достоевского.
  3. Sf 22. Реальность объективная и субъективная. Проблема идеального.
  4. Sf 31. Человек как индивид, индивидуальность и личность. Проблема
  5. Авторская позиция в "Анне Карениной" Л. Толстого. Смысл эпиграфа к роману.
  6. Алкоголизм как медико-социальная проблема.
  7. Анализ одного из романов.

Чо́рна ра́да - перший україномовний історичний роман, написаний Пантелеймоном Кулішем 1846 року. У цій «хроніці історичних подій» автор відтворив відомі історичні події - чорну раду у Ніжині, яка відбулася 1663 року. Це твір був написаний під впливом історичних романів Вальтера Скотта.

Письменник акцентує увагу на суперечностях між простими козаками і старшиною, між міщанами і шляхтичами, між городовими козаками і запорожцями.

Визначальним сюжетним «полігоном» для характерологічного увиразнення героїв є дорога, у яку вирушає козак Шрам зі своїм сином Петром, прямуючи з Правобережної України до Лівобережної до Якима Сомка. На цій дорозі вони зустрічають різних за соціальним статусом і політичними поглядами людей.

У численному творчому доробку П. Куліша наскрізною є проблема національної і соціальної долі українського народу, його мови та культури. Куліш був одним із фундаторів національної самосвідомості українців, не байдужим і до соціальних потреб народу. У своєму романі Куліш прагне змалювати нам кращі риси українського менталітету, цей роман справжня енциклопедія української ментальності.

Зображуючи в образах героїв роману український менталітет письменник підкреслює його емоційно-почуттєвий характер, що відносно зменшує роль раціонально-вольового компоненту в проявах національного характеру. Українська душа не схильна до тривалого зречення будь-якої втіхи, насолоди життям. Українська нація відзначається релігійною формацію душі, але при цьому залишається життєлюбною і життєздатною з орієнтацією на сьогодення, а не на туманну далечінь. В українському менталітеті виявляється також і позитивне колективне несвідоме начало, довіра до доброї матері-природи. Воно спонукає до впевненої співпраці з нею, що є запорукою активності людини у світі. Звідси дивовижні працездатність і працелюбність українського народу. Найкращими рисами українського менталітету П. Куліш визначає чесність, відданість та патріотизм.

П. Куліш розкриває риси українського характеру через систему персонажів роману «Чорна рада». Багато суперечностей українського характеру можна повернути як на побудову, так і на руйнацію. Протилежності рухають динаміку світу: згадаймо гегелівські «тріади» (коли теза й антитеза дають третє - синтез), згадаймо біологічний принцип комплементарності - взаємодоповнення двох органічних складників. Український характер може стати побудовчою силою, коли доповнять одне одного начала східне й західне (романтизм - практицизм), елітарне і масове (видатний діяч - послідовники), індивідуальне і всенародне (робота для себе стає суспільно корисною). Ці суперечності можна поставити на службу українській державі, а можна - вигострити з них клинки, що, не дай Боже, роздеруть, розкривавлять тіло народу.

Вчинки й характери державних діячів, зокрема Сомка й Брюховецького, визначаються їхньою відданістю Україні. Сомко наділений характерними рисами українського полководця. Постійні народнопоетичні епітети й порівняння, деталі портрета підкреслюють у характері Сомка такі ідеальні риси народного героя, як лицарство, щирість, лагідність тощо. Принципи народної етики визначають його взаємини з побратимами, жіноцтвом, рядовими козаками.

Важливу роль у виявленні українського характеру відіграли і історичні події. В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної складової нації і національної психології - національної самосвідомості - гальмувався. Необхідність постійної боротьби за свої національну та релігійну самосвідомість примушувала напружуватися інтелектуальні сили нації і тому - виникла національна ідеологія, яка наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна - саме ці прояви українського характеру прагне донести до читача П. Куліш.

РЕАЛІЗМ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. ОПРАЦЮВАННЯ ЖІНОЧОЇ ТЕМИ В ОПОВІДАННЯХ МАРКА ВОВЧКА. ПОБУТОВИЙ РЕАЛІЗМ ТВОРІВ І. НЕЧУЯ-ЛЕВИЦЬКОГО. АНАЛІЗ АСОЦІАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ В ТВОРЧОСТІ ПАНАСА МИРНОГО

Реалі́зм (лат. realis - «суттєвий», «дійсний», від res - «річ») - стиль і метод у мистецтві й літературі, а також філософська доктрина, яка вчить, що предмети видимого світу існують незалежно від людського відчування і пізнання.

Реалістичні доктрини були розвинуті ще античними греками та середньовіччям, проте найбільший їх розвиток припадає на 19 і 20 століття. У мистецтві й літературі реалізм прагне до найдокладнішого опису спостережених явищ, без ідеалізації. Проте поняття реалізм дуже широке: реалістичним можна назвати монументальне єгипетське мистецтво, але реалістами є й митці, які з фотографічною точністю копіюють природу. Популярність реалізму зумовлена загальною доступністю і зрозумілістю його мистецьких засобів, тому його тенденції в українському мистецтві проявлялися за кожної доби і як стиль він актуальний понині.

У літературі український реалізм почався з половини 19 ст., прийшовши на зміну романтизмові, від якого він перебрав захоплення етнографізмом та героїзацію історичних постатей. «Народні оповідання» М. Вовчка (1857) при всій реалістичній актуальності тем ще забарвлені романтичним фольклором. Далі реалізм використовувано з позицій народницьких і просвітянських (С. Руданський, А. Свидницький) та громадсько-програмових (особливо О. Кониський). Дальшим етапом школи реалістів була «об'єктивна проза» 80-90-х років: І. Нечуя-Левицького, П. Мирного, Б. Грінченка й І. Франка. Вона визначається епічною шириною описів і розповіді, уведенням соціальних і національних тем, поширенням тематики з селянського верста на робітничі й нову інтелігенцію, поданих на тлі тодішнього розвитку капіталізму в Росії й Австрії. У І. Франка, не без впливу Е. Золя, появляється психологічна мотивація, що набирає рис натуралізму. Типові для Р. поезії - вірші Б. Грінченка і П. Грабовського («Громадська поезія»); Франко від реалістичних «Панських жартів» пішов у напрямі психологічно-філософських зрушень, - і його «Мойсей» (1905) це вже твір на межі модернізму. Як і в мистецтві, на зміну реалізму прийшли ін. напрямки, але реалізм фактично ніколи не здавав позицій - і, особливо в прозі, був завжди актуальним стилем.

Визначальні риси реалізму:

- раціоналізм, раціоцентричний психологізм (ототожнення психіки і свідомості, недооцінка позасвідомих процесів);

- правдиве, конкретно-історичне, всебічне зображення типових подій і характерів у типових обставинах при правдивості деталей;

- принцип точної відповідності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність;

- характер і вчинки героя пояснюються його соціальним походженням та становищем, умовами повсякденного життя;

- конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди;

- вільна побудова творів;

- перевага епічних, прозових жанрів у літературі, послаблення ліричного струменя мистецтва;

- розв'язання проблем на основі загальнолюдських цінностей.

МАРКО ВОВЧОК. Особливе місце серед видатних жінок свого часу належить Маркові Вовчку (псевдонім Марії Олександрівни Вілінської), талановитій українській письменниці. Її громадська і літературна діяльність мала виняткове значення в жіночому русі. Марко Вовчок у 60-ті роки ХІХ століття була символом емансипованості, еталоном для інших жінок (недарма її називали "російською Жорж Санд").

Образи емансипованих жінок займають провідне місце в соціально-психологічних повістях і романах Марка Вовчка. Нажаль дослідження романів письменниці з точки зору феміністської проблематики почалося лише наприкінці ХХ століття. У цьому плані особливо цікавою є незакінчена стаття Соломії Павличко "Марко Вовчок (1833-1907)", де зазначається: "Безперечно, найцікавіший бік творчості Марка Вовчка - феміністичний. Жінка, як ідеал. Жіноча доля і жіноча нескореність у кріпацтві. Образ «нової» жінки. Цей бік її творчості ніколи не був акцентований, ніколи не вивчався. Традиції українського і російського фемінізму. Об'єктивна біографія як і об'єктивний, неідеологізований аналіз творчості - справа майбутнього".

Літературна й громадська діяльність Марка Вовчка, її постійне прагнення до знань, підкріплюване незвичайною працелюбністю, а спілкування з видатними людьми доби (серед них були такі представники як Т. Г. Шевченко, І. С. Тургенєв, М. О. Добролюбов, М. О. Некрасов, Д.І. Писарев, О.І. Герцен, П. Л. Лавров, М.Є. Салтиков-Щедрін, П.-Ж. Етцель, Є. Тур та ін.) розширили вузькі межі, в яких вимушена була перебувати більшість жінок.

Про інтерес Марії Олександрівни до "жіночого питання" свідчить і її редакторська та громадська діяльність у справі організації жіночої праці. У 1871 році Марко Вовчок стала засновником і редактором ілюстрованого журналу "Переклади кращих іноземних письменників" (перший номер вийшов у січні 1871 року, останній - у травні 1872; усього побачило світ сімнадцять чисел). Видання сприяло ознайомленню російської публіки з художніми і публіцистичними творами зарубіжних авторів. Функціонування журналу "Переклади кращих іноземних письменників" забезпечувалося жіночою працею: з одного боку, це дисонувало політиці уряду, з іншого - розширювало можливості використання праці освічених жінок.

І. НЕЧУЙ-ЛЕВИЦЬКИЙ. Реалiзм I. Нечуя-Левицького можна визначити як соцiально-побутовий. Глибокий знавець життя, письменник вмiв неквапно й докладно подати портрети своїх героїв, їх повсякденнi думки й розмови, змалювати цiлi поколiння людей рiзних соцiальних класiв i станiв. До нього в українськiй лiтературi не було такого багатства й рiзноманiтностi побутових картин, таких багатобарвних, реалiстично точних i захоплено поетичних пейзажiв. Замилуваний у природу, Нечуй-Левицький щедро малював своїм письменницьким пером українськi села й мiстечка, дав чудовi пейзажi Києва, Одеси, Кишинева, Акермана, вiдтворив Карпатськi гори, Днiпро, Чорне море, широкi степи України. Чимала заслуга Нечуя-Левицького i в розвитковi лiтературної мови, яку вiн постiйно поповнював багатствами українського фольклору та живої народної мови.

Письменник виконав таку велику працю щодо поширення тематичних i жанрових меж, яку в iнших, на той час бiльш розвинених лiтературах здiйснювали цiлi течiї або поколiння письменникiв. Реалiстичнi художнi твори Нечуя-Левицького - автора «Миколи Джерї», «Бурлачки» та iнших надбань української класики - вiдомi не лише на Українї. Поступово зростає їх популярнiсть серед народiв України i за кордоном. Повiстi й оповiдання видатного українського письменника неодноразово перекладалися на росiйську мову (збiрки вибраних творiв, окремi видання), а також на молдавську, бiлоруську та iншi мови народiв СРСР. Деякi з них («Микола Джеря», «Бурлачка», гумористичнi твори та iн.) виходили польскою, чеською, угорською, нiмецькою та iншими мовами.

Основна художня спадщина I. Нечуя-Левицького зберiгає й сьогоднi свою пiзнавальну, виховну й естетичну цiннiсть, впливає на сучасного читача своєю вiрнiстю правдi життя i художньою переконливiстю.

ПАНАС МИРНИЙ. Щоб провести досконалий аналіз асоціальної поведінки у творчості пана Панаса Мирного, треба прочитати купу його величних (та величезних) творів, щоб все стало на свої місця. Проте щоб здійснити цей грандіозний задум, перед нами стає проблема - катастрофічний брак часу, а для деяких ще й минула відсутність бажання прочитати хоч дещо з його творів у школі (ну хоча б про Чіпку, роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?»). Так що зробити цей клятий аналіз може хіба що наша Ірина Георгіївна Завірюхіна (уповаймо на неї, бо вона все читала). Але про Чіпку можу сказати наступне. Стихійний протест, намагання повернути своє керують Чіпкою, коли він нападає на маєтки пана, писаря, голову. Проте будь-який злочин, навіть в ім'я справедливості, деморалізує людину, нівелює цінність людського життя: адже Чіпка навіть не на хвилину не замислюється над тим, що вбив невинну людину - сторожа. Отже, Чіпка-пияка і вбивця, але все в ім'я справедливості. Тобто хто провинився у асоціальності героїв Панаса Мирного? - правильно. Тогочасна влада, царизм, пригноблення, спаплюження, зґвалтування та сплюндрування нашої матінки-України, а разом із нею її народу. Є ще у Панаса Мирного такий роман «Повія». Там теж асоціальна поведінка. Адже, як відомо, проституція як прояв суспільства є формою девіантної (тобто асоціальної та хворої) поведінки. При всій повазі до найдавнішої професії. Отаке. Отже, всі причини асоціальної поведінки героїв Панаса Мирного ховаються у державному ладі, при якому жили ці герої (бо Панас Мирний творив у ключі реалізму), а також у моральній недорозвиненості народу як такого. І назва роману про Чіпку у цьому разі (та й у всіх) значить наступне: хіба творились би безладдя на українській землі, якби були адекватні умови для існування на ній? Пророчий роман. Все як зараз.

18. РЕЦЕПЦІЯ ІСТОРІЇ В П'ЄСІ І. КАРПЕНКА-КАРОГО «САВА ЧАЛИЙ»

Трагедія увійшла до золотого фонду репертуарів багатьох українських труп. Такий вимогливий знавець мистецтва, як геніальний Іван Франко, абсолютно не схильний до солодкої компліментарності, писав про те, що трагедія «Сава Чалий» гідна «стати в ряди архітворів нашої літератури». Ось як розумів Франко її зміст: «Сава Чалий» - це трагедія з XVIII століття, основана на часах занепаду й хитання українського національного почуття, трагедія перевертня, що для особистої користі йде на службу до ворогів і наслідком натуральної реакції здорових останків національного життя гине в хвилі, коли його зрадницькі плани, здавалося, були близькі здійснення». Підсумовуючи, Франко підкреслює, що «драма мала велике значення для сучасної України, плямуючи інтенції сучасного національного ренегатства».

Отже, «трагедія перевертня», «національне ренегатство» - таким є коло проблем трагедії Карпенка-Карого. Чи варто говорити, що це - проблеми, актуальні для України і 100 років тому, коли писався твір, і зараз?.. І хіба не ця безстрашна спроба автора збагнути страшну суть (і приховані причини!) наших застарілих національних хвороб значною мірою не прояснює нам, чому в радянські часи до трагедії ставились вельми стримано, хоч і не забороняли її?

Карпенко-Карий розумів свою відповідальність як творця. Дружина й друг видатного драматурга, Софія Тобілевич так згадувала про задум трагедії та його реалізацію (1898- 1899 рр.): «Народна дума про Саву Чалого збудила в Івана Карповича цікавість до кращого обізнання з тим періодом історії України, в який міг діяти ватажок-гайдамака, що зрадив народній справі. Сама по собі зрада вчорашнього героя (перехід його на бік ворогів) не була цікавою подією для Івана Карповича. Відомості про ту зраду, які подавала дума про Чалого, були занадто дріб'язковими. Товариші покарали його за «сукні й адамашки» та за інші дарунки, якими заплатила польська шляхта зрадникові за його допомогу в знищенні своїх колишніх друзів і бойових товаришів. Іван Карпович хотів ускладнити почуття зрадника, наділивши його неначе щирим бажанням урятувати рідну землю від кривавих боїв повстанців-гайдамак з панами (ось що є ключовим для розуміння трагедії! - І. С.). Багато й довго міркував письменник над темою «Сава Чалий», над розгортанням сюжету трагедії людини, яка в своєму серці мала вірність і любов до батьківщини, а проте пішла хибним шляхом. Іванові Карповичу хотілося написати п'єсу правдиво з історичного боку і водночас змалювати Саву в новому освітленні. Показати його тяжку помилку, а не лише підлу зраду».

Це свідчення Софії Тобілевич (з книги «Мої стежки і зустрічі») дуже цінні для нас. У той же час вони якоюсь мірою відкривають двері до творчої майстерні Карпенка-Карого, великого митця. Справді, порівнявши історичні відомості про реального Саву Чалого (про нього, як відомо, написав п'єсу ще молодий Микола Костомаров у 1838 році) та той образ, що його створив митець, легко переконатись у тому, що автор значно ускладнив та поглибив трагічний конфлікт, і відповідно, уникнув спрощення, змальовуючи портрет свого героя. Згадаємо коротко, що нам відомо про історичного Саву Чалого.

Іван Карпенко-Карий ніколи не зраджував свої ідеали (національна свобода в них була такою ж вагомою складовою, як і соціальна справедливість; недарма цензор Вержбицький вимагав заборонити трагедію «Сава Чалий», бо вона «местами содержит речи, проникнутые украинопатриотическим чувством» и «возбуждает сословную вражду»). І як нагадування нам звучать слова українського драматурга №1 з листа до сина Назара (грудень 1900 року): «Не забувать ніколи високих ідеалів! Програма ідеалів безмежна, але той, хто хоч невелику частину цих ідеалів носить в своїй душі, береже їх, як святиню, і по мірі сил своїх виповняє, той тільки має задоволення, бо тільки безконечно прекрасного в житті тяжко досягнути, а через те праця на користь прекрасного безкрая і вічно тримає чоловіка на благородній висоті життєвих задач!».

19. СОЦІАЛЬНИЙ КОНФЛІКТ В ДРАМІ М. СТАРИЦЬКОГО «НЕ СУДИЛОСЬ» («ПАНСЬКЕ БОЛОТО»)

Основним конфліктом п'єси «Не судилося» є конфлікт між «панським болотом» - поміщицькою мораллю, і чесними, високоморальними, духовно багатими простими селянами. Він має соціально-психологічний характер і розвертається декількома лініями. Найголовніша з них - це трагічна історія любові між чистою душею, щирою в почуттях сільською красунею Катериною й паничем Михайлом. Другою сюжетною лінією є зображення конфлікту між батьком Михайла, багатим паном Іваном Андрійовичем, і селянською громадою. Зрештою, важливим є й розбіжність між показним народолюбством Михайла, його фальшивим, поверхневим українофільством і теперішньою суттю панича, для якого власні егоїстичні інтереси вище за все. Спостерігаючи, як розвертаються події, як дозволяється конфлікт, особлива увага звертається на мову багатіїв: на те, як у ній розкриваються характери героїв, їх індивідуальні й типові риси, внутрішній світ, теперішня, глибинна сутність. У п'єсі основна увага відведена образу панича Михайла. Саме він повніше всього представляє «панське болото», розкрити сутність якого й була мета автора. М. Старицький майстерно побудував язикову партію Михайла. Кожна репліка, а часто й окреме слово характеризують цієї людини. Вдумаємося, наприклад, у першу ж репліку Михайла: «Славно покачатися в траві після купання й затягтися сигарою! Чорт його знає, якось мене лінощі обсіли: сьогодні вже й у школу не пішов. І із цією дрібнотою нудно... ». Здається, небагато й сказано. Але придивитеся, як виразно окреслюється, нехай поки що й пунктиром, характер панича - «народолюба».



ЦИКЛ ПОЕЗІЙ «В КАЗЕМАТІ» Т. ШЕВЧЕНКА | ОБРАЗ ІВАНА БАРИЛЬЧЕНКА ЯК РОЗВИТОК ТЕМИ ТВОРЧОЇ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ. НА ОСНОВІ П'ЄС «ЖИТЕЙСЬКЕ МОРЕ» І «СУЄТА» І. КАРПЕНКА-КАРОГО

ОБРАЗИ ЛІРИЧНОГО ГЕРОЯ ТА ЛІРИЧНОЇ ГЕРОЇНІ У ЗБІРЦІ «ЗІВ'ЯЛЕ ЛИСТЯ». КОМПОЗИЦІЯ, МОТИВИ І ПОЕТИКА ЗБІРКИ | ПРОБЛЕМА ЗАЙВОЇ ЛЮДИНИ І ТЕМА ПІЗНАННЯ У ПОЕМІ «СМЕРТЬ КАЇНА» І. ФРАНКА. МОНОЛОГ КАЇНА ЯК ПОШУК ВІДПОВІДЕЙ НА ОДВІЧНІ ПИТАННЯ | ПСИХОЛОГІЧНЕ ОПОВІДАННЯ «НА ДНІ» І. ФРАНКА. ОБРАЗ АНДРІЯ ТЕМЕРИ ЯК РОЗВИТОК ТЕМИ СВОБОДИ І ЛЮДЯНОСТІ | НЕОРОМАНТИЗМ І ДРАМАТУРГІЯ ЛЕСІ УКРАЇНКИ. ОСОБЛИВОСТІ ТВОРЧОЇ МАНЕРИ І СТИЛЮ ПИСЬМЕННИЦІ |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати