Головна

Форми державного устрою.

  1. Android Studio - безкоштовне середовище розробки на основі IntelliJ IDEA, що надає інтегровані інструменти для розробки та налагодження додатків для платформи Android.
  2. Deformable bodies - Деформируемые тела
  3. I ФОРМИРОВАНИЕ РЕЗУЛЬТАТОВ ПРОЧЕЙ ОБЫЧНОЙ ДЕЯТЕЛЬНОСТИ
  4. II. 1994 - 2002 годы - период формирования развитой отрасли, становление и рост агентств, освоение и адаптация зарубежного опыта
  5. II. Порядок формирования экспертных групп, организация экспертизы заявленных на Конкурс проектов и регламент работы Конкурсной комиссии
  6. II. Этап формирования первичных произносительных умений и навыков
  7. IV Этап. Завершение формирования колониальной системы. Конец XIX - начало XX вв.

Форма державного устрою - це елемент форми держави, який визначає територіальну організацію держави, спосіб поділу території держави на складові частини та порядок їх взаємовідносин між собою і з державою у цілому.

Форма державного устрою показує:

* з яких частин (адміністративно територіальні одиниці, автономії чи суверенні держави) складається внутрішня структура держави;

*який правовий статус цих складових частин і характер їх співвідношення;

*як будуються відносини між центральними і місцевими державними органами;

в якій формі виражаються інтереси кожної нації, яка проживає на території країни.

Усі держави, за формою державного устрою, поділяються на прості та складні. До простих держав належать унітарні держави.

Унітарна держава - це форма державного устрою, за якої адміністративно-територіальні одиниці не мають ознак суверенітету і не можуть бути суб'єктами політичних міжнародних відносин.

Унітарним державам притаманні такі основні ознаки:

* наявність єдиної конституції, дія якої поширюється на всю територію країни;

*відсутність відокремлених політико-територіальних утворень, які мають ознаки держави;

*наявність єдиної системи державних органів, які поширюють свої повноваження на територію всієї країни, на всіх громадян

(єдині глава держави, законодавчі, виконавчі та судові органи влади);

* наявність єдиної системи права і системи законодавства;

*наявність єдиного громадянства та єдиної державної символіки;

На сьогодні унітарна форма державного устрою є оптимальною і тому найбільш поширеною. Близько 150 з понад 200 нині існуючих держав, за своїм устроєм, є унітарними.

До унітарних держав відносяться: Україна, Болгарія, Білорусь, Велика Британія, Франція, Італія, Швеція, Норвегія, Фінляндія, Греція, Іспанія, Польща, Угорщина, Чехія, Данія, Куба, Японія, Китай та ін.

Поряд з простими державами у сучасному світі існують і значна кількість складних держав.

Складна (союзна) держава - це форма державного устрою, держава, яка утворилася з окремих державних утворень, які мали всі ознаки держави, але певну частину своїх суверенних прав передали вищим центральним органам союзної держави.

Серед складних держав розрізняють:

1) Федерацію 2) Конфедерацію3)Імперію.

Федерація - це складна (союзна) держава, до складу якої входять на добровільній основі декілька державних утворень (суб'єктів федерації), які мають певну юридично визначену політичну самостійність.

Для федерації притаманні такі основні ознаки:

*наявність спільної території, яка складається із територій - суб'єктів федерацій, які мають власний адміністративно-територіальний поділ;

*наявність загальної конституції федерації та конституцій її суб'єктів, які наділені правом видавати нормативно-правові акти, зміст яких повинен відповідати законодавству федерації, а дія поширюватися виключно на їх території;

*наявність федерального двопалатного парламенту та парламентів суб'єктів федерацій, федерального уряду та відповідних органів управління суб'єктів федерацій;

*наявність подвійного громадянства (якщо інше не передбачено конституцією), тобто кожний громадянин вважається одночасно і громадянином федерації, і громадянином суб'єкта федерації;

*наявність загальних збройних сил;

Сьогодні у світі існує 24 федеративні держави, до яких належать: Росія, США, Канада, Бразилія, Аргентина, Мексика, Венесуела, Австрія, Німеччина, Австралія, Індія, Малайзія, Нігерія та ін.

Конфедерація - це складна (союзна) держава, тимчасовий союз суверенних держав, які добровільно об'єдналися на підставі договору для досягнення певних цілей у політичній, економічній та військовій сферах зі збереженням свого суверенітету.

Для конфедерації притаманні такі основні ознаки.

*відсутність для всієї конфедерації спільної території та єдиного державного кордону;

*конфедерація утворюється на основі договору, укладеного між двома або кількома державами;

*конфедерація не створює будьякої нової держави, суб'єкти конфедерації зберігають свій суверенітет;

*відсутність спільних для всієї конфедерації законодавчого органу, конституції, громадянства, законодавчої, судової та фінансової систем, грошової одиниці;

конфедерація, як правило, має тимчасовий характер об'єднання (союзу);

*наявність у кожного з суб'єктів конфедерації права вільного виходу з її складу.

У різний час конфедераціями були: Нідерланди з 1579 р. по 1795 р., Німеччина з 1815 р. по 1864 р., АвстроУгорщина до 1918 р., Швеція і Норвегія до 1905 р., колишній СРСР з 1917р. по 1922 р., США з 1781 р. до 1787 р., Об'єднана Арабська Республіка з 1959 р. по 1961 р., Сенегал та Гамбія з 1981 р. по 1989 р.

Імперія - це складна (союзна) держава, яка насильницьким шляхом об'єднала території суверенних багатонаціональних держав або їх частин з головною державою (метрополією).

Для імперії притаманні такі основні ознаки:

*імперія виникає внаслідок завоювань, колонізації та інших форм експансії;

*імперія тримається на насильстві, на державному примусі з боку метрополії;

*складовими імперії є адміністративнотериторіальні одиниці - колонії, які не мають ознак суверенітету і не рівні за правовим статусом;

Світовій історії відомі такі імперії: Римська імперія, Османська імперія, Російська імперія, Британська імперія, яка у 20 ст. перетворилась з імперії на співдружність 40 країн на чолі з Великобританією.

Особливими формами об'єднання сучасних держав є співдружність (Британська співдружність націй, Ліга арабських держав, Співдружність незалежних держав) та співтовариство (Європейський союз, Рада Європи, ООН, Організація Північноатлантичного договору - НАТО), тобто союзи держав, що виступають як асоційовані члени при збереженні ними повного суверенітету, з метою спрощення візової системи та митних кордонів, підвищення економічних показників тощо.

95. Форми тоталітарних режимів.

Політичний режим - це система способів і методів правління державно організованим суспільством, система способів і методів організації суспільства та організації політичної влади, що визначають характер поліпшення життя в країні, рівень політичної свободи.

Тоталітаризм(від ар. totalite - сукупність, повнота, від лат. Totus - весь цілий) - це політичний режим, який характеризується повним контролем держави над усіма сферами людського життя, фактичною ліквідацією прав і свобод громадян, репресіями щодо опозиції та інакодумців.

Щодо авторства цього терміну, то думки вчених розділилися називаючи Б. муссоліні, Д. дженшіям, Дж. Амендолу, П. Габешши.

Основні ознаки тоталітарного режиму:

- жорстокий контроль політичної влади над усіма сферами життя суспільства в цілому і кожної особи зокрема;

- відсутність легальної опозиції;

- наявність обов?язкової для всіх офіційної ідеології;

- непримиримість до політичного інакодумства;

- знищення громадянського суспільства;

- проголошення принципу політичної єдності держави і народу;

- повна монополізація влади політичним лідером, який представляє законодавчу і виконавчу владу;

- існування широкого суспільно-політичного руху, що забезпечує тоталітарній владі масову підтримку;

- всезагальна лояльність громадян досягається під загрозою терору;

- державний монополізм в економіці.

Формами прояву тоталітарного режиму є комунізм, сталінізм, фашизм, нацизм та інше. Історично першою формою тоталітаризму є комунізм радянського типу, сформований після 1917р. У 1922 р. В Італії був встановлений такий вид тоталітаризму, як фашизм. В Німеччині виникає новий суспільний устрій - націонал-соціалізм котрий мав чимало спільних рис з фашизмом та радянським комунізмом.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А. гітлера.

Ліворадикальний(комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель - період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії - Китай періоду політики "великого стрибка" і "культурної революції" (50-х - середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.

Деякі політологи виділяють третю, теократичнуформу тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.

96. Функції політичних партій.

Політична партія сьогодні - це політична організація, яка виражає інтереси певних соціальних груп або сил, об'єднує їх як найактивніших представників та керує ними для досягнення певної мети.

У сучасному суспільстві партії виконують ряд специфічних внутрішніх і зовнішніх функцій.

Внутрішні функції стосуються набору нових членів, забезпечення фінансування партії, налагодження ефективної взаємодії між керівництвом і місцевими відділеннями і т. д.

Зовнішні функції є визначальними для партійної діяльності:

* вираз, відстоювання та захист інтересів великих соціальних груп і прошарків;

*інтеграція людей усередині соціальних груп на основі спільних цілей, *мобілізація мас для вирішення важливих соціальних завдань;

*розробка ідеології, формування громадської думки, розповсюдження політичної культури;

*створення можливостей для політичної соціалізації особистості;

*підготовка кадрів для політичних інститутів, участь у формуванні політичної еліти;

*організація виборчих кампаній та участь у них;

* боротьба за оволодіння державною владою та участь у її здійсненні;

* участь у формуванні й діяльності всіх ланок державного апарату;

* участь у розробці, формуванні і здійсненні політичного курсу держави;

97. Функції політичного лідера

Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функціялідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою.

Інтегративна функціяполітичного лідерства полягає в тому, що на основі запропонованої лідером програми відбувається інтеграція дій його конституентів. В ідеалі програма лідера має передбачати задоволення інтересів і потреб кожної групи населення тієї чи іншої території. Хоча на практиці це неможливо через суперечність в інтересах, лідер мусить прагнути максимально узгодити всі інтереси й таким чином залучити на свій бік якомога ширші верстви населення. Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди.

Організаторська,або прагматична, функціяполітичного лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя. Щоб організовувати і спрямовувати дії мас, політичний лідер повинен мати організаторські здібності, вміти завойовувати довіру мас, вести їх за собою.

Комунікативна функціяполітичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв´язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави - парламентом, урядом, главою держави, вищими судами. Завдяки лідерам відбувається координація та узгодження дій усіх суб´єктів політики.

98. Функції політичної влади.

Влада є одна з фундаментальних початків людського суспільства. Слово влада - грец. - панувати, управляти, володіти. Влада - право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі.

Влада - організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з важливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини.

Основними функціями політичної влади є:

1) Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.

2) Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.

3) Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб'єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур. 4) Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.

6) забезпечення політичної стабільності в країні також є однією з основних функцій політичної влади. У різних державах політичній владі вдається це неоднаковою мірою. Однак виконати таку функцію у кінцевому підсумку прагне будь-яка політична влада, оскільки стабільність є основою її існування.

7) інтеграція суспільства реалізується на основі врахування та узгодження соціальних інтересів, політична влада узгоджує інтереси всіх груп.

8) оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил.

99. Функції політичної еліти.

Політична еліта - це організована група, яка здійснює владу в суспільстві (правляча еліта) або перебуває в опозиції до правлячої верхівки (контреліта). Політична еліта бере участь безпосередньо або опосередковано у прийнятті й організації виконання політичних рішень.

Головними функціямиполітичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності.
Функція політичного цілепокладання,яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.

Сутність інтегративної функціїполітичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв´язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил.
Регулятивна функція - Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв´язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.
Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна,або організаторська,яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу.
Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництвов політичній системі суспільства соціальних інтересів.На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому - в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв´язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з´ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв´язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція.Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому.

100. Поняття та функції політичних комунікацій.

Політична комунікація - це процес передавання політичної інформації, яка циркулює від однієї частини політичної системи до іншої, між політичною та суспільною системами, а також між політичними структурами, суспільними групами та індивідами.

Політична комунікація є своєрідним соціально-інформаційним полем політики, що з'єднує всі компоненти політичної сфери суспільства та структурує політичну діяльність. Початок вивчення проблем політичної комунікації пов'язують з дослідженням пропаганди в період Першої світової війни (1914-1917). Але фундаментальні праці та власне термін "політична комунікація" з'явилися наприкінці 40-х років XX ст. Якість політичних і насамперед урядових рішень, передбачення та випередження залежать від інформації, якою володіє політична система.

Фундаментальні роботи в цій області з'явилися наприкінці 40 -х рр. . ХХ століття. У 1948 році Г. Лассуелл запропонував комунікаційну формулу (модель комунікаційного процесу) , що включає п'ять елементів :

хто ? (передає повідомлення) - комунікатор що? (передається) - повідомлення (текст)

як ? (здійснюється передача) - канал кому ? (спрямоване повідомлення) - реципієнт (аудиторія) з яким ефектом ? - зворотній зв'язок (ефективність)

Розрізняють два види політичних комунікацій : «горизонтальний » і « вертикальний ». Якщо в першому випадку мова йде про комунікації між відносно близькими інституційними компонентами чи соціальними акторами (між різними елітними угрупованнями або взаємодіючими в масових акціях пересічними громадянами), то другий варіант передбачає відносини між різними ієрархічними рівнями макрополітичних структур, як , наприклад , це відбувається у випадку вимог різних груп електорату до уряду шляхом декларацій політичних партій з приводу коригування лінії соціальної політики .

Д. Макквейл виділив наступні функції засобів масової комунікації , що мають політично релевантний характер:

1 . Інформаційна : інформування про події та існуючих умовах в країні та світі; позначення існуючих відносин влади;

2 . Кореляційна : пояснення та інтерпретація інформаційних подій ; забезпечення підтримки існуючим властям і пануючим нормам ;соціалізація координація зусиль окремих суб'єктів; досягнення консенсусу ; фіксація соціальних статусів і пріоритетів ;

3 . Континуитивная : трансляція домінуючої культури ; підтримання спільності соціальних цінностей ;

4 . Розважальна : забезпечення засобів розслаблення ; пом'якшення соціальної напруженості ;

5 . Мобілізаційна : проведення кампаній на підтримку тих чи інших дій в галузі політики , економіки , праці і т. п.

6. Релаксаційна функціяРелаксаційна функція полягає у розважанні населення за допомогою інформації.

Основна мета - привернення уваги. Останнім часом все частіше серйозна політична інформація набуває певного розважального характеру

Відповідно до акторів комунікації можна виділити три рівні інформаційних потоків в системі політичної комунікації.

Перший рівень обслуговує органи влади і управління (циркулює переваж службова інформація).

Другий - утворює інформаційне середовищ діяльності партій, профспілок, суспільних рухів (циркулюють програми, статути, інформація про їх діяльність).

Третій звертається безпосередньо до громадської думки, до масової свідомості, до політичної поведінки.

101. Політичне маніпулювання: понятя та межі маніпулювання.

Політичний вплив ЗМІ надають через вплив на розум і почуття.

У демократичних державах воліють переконувати людей за допомогою інформування та аргументації, побудованою у відповідності з законами логіки. Така система подачі інформації передбачає змагальність різних ЗМІ в боротьбі за увагу аудиторії. У таких державах заборонено використовувати ЗМІ для розпалювання расової, національної, класової та релігійної ненависті і ворожнечі, проте в них різні політичні сили можуть використовувати і методи емоційного впливу, особливо в рамках передвиборчої компанії.

Незважаючи на важливість емоційного впливу, все ж таки головний вплив на політику ЗМІ здійснюють через інформаційний процес.

Основними етапами цього процесу є одержання, відбір, коментування і поширення відомостей.

Незважаючи на всю серйозність оформлення та подання інформації, головна функція ЗМІ - розважальна. Якщо новини не цікаві, тобто не несуть у собі розважального компонента - їх ніхто не буде дивитися. Тому пріоритет віддається "видовищним" новин - катастроф, природних катаклізмів, нестандартних ситуаціях; в той час, як за кадром залишається проста, буденна, хоча й важлива, інформація, яка не буде "виглядати" з екрана.

При виборі публікацій або тим передач працівники ЗМІ зазвичай керуються такими загальними принципами:

1. Пріоритетність, важливість (дійсна чи уявна) і привабливість теми для громадян. Відповідно до цього принципу найбільш часто повідомлення ЗМІ стосуються таких, наприклад, проблем, як загроза миру і безпеці громадян, тероризм, екологічні та інші катастрофи.

2. Неординарність фактів. Це означає, що інформація про екстремальні події - голод, війни, надзвичайно жорстоких злочинах і т. д. - Домінує над висвітленням явищ буденного, повсякденного життя. Цим пояснюється, зокрема, схильність ЗМІ до інформації негативного характеру та сенсацій.

3. Новизна фактів. Привернути увагу населення більшою мірою повинні повідомлення, ще не отримали широкої популярності. Це можуть бути новітні дані про результати розвитку економіки або чисельності безробітних, про політ до інших планет, про нові політичні партії та їхніх лідерів і т. д.

4. Політичний успіх. Згідно з цим принципом, в передачі і статті потрапляють повідомлення про успіхи політичних лідерів, партій і цілих держав. Особлива увага приділяється переможцям на виборах чи у рейтингових опитуваннях. Культ зірок у політиці, мистецтві, спорті - типове явище для ЗМІ у ринковому суспільстві.

5. Високий суспільний статус. Чим вище статус джерела інформації, тим значніше вважається інтерв'ю чи передача, оскільки передбачається, що їх популярність за інших рівних умов прямо пропорційна суспільному положенню людей, які повідомляють відомості. З огляду на дії цього правила найбільш легкий доступ до ЗМІ мають особи, що займають вищі місця у політичній, військовій, церковній чи інших ієрархіях: президенти, воєначальники, міністри і т. д.

Найбільшу небезпеку представляє собою використання ЗМІ для політичного маніпулювання - прихованого управління політичною свідомістю і поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або не діяти) всупереч їх власним інтересам.

На сьогоднішній день теорія і практика політичного маніпулювання глибоко і ретельно розроблена. В основу маніпулювання найчастіше покладена практика впровадження у свідомість людей певних соціально-політичних міфів - ілюзорних ідей, які сприймаються на віру, без раціонально-критичного осмислення (наприклад, міфи про переваги соціалізму, нав'язувані суспільству в радянський час, міфи про "жахи" світу капіталу і т. д.).

Для укорінення в свідомості соціально-політичних міфів використовують різні техніки і методи: напівправда (коли аудиторії докладно повідомляється про малозначні факти, але при цьому замовчується про факти більш важливих, або дається з свідомо помилкова інтерпретація); наклеювання ярликів (коли для компрометації певних діячів їм дається непристойна визначення - "бандит", "фашист" і т. д., яке сприймається однозначно негативно масовою аудиторією).

102. Функціонування українських засобів масової інформації.

Функціонування засобів масової інформації України в напрямі процесів демократизації, гласності, плюралізму, реформування економіки та політичної системи нашої держави в цілому визначає не лише національне законодавство, галузеві підзаконні акти й документи, а також й міжнародні правові норми. За часів тоталітарної держави українська громадськість була недостатньо обізнана з загальновизнаними міжнародними документами та актами з прав людини, демократичних свобод, дій держави щодо їх забезпечення та захисту.

Верховна Рада України, виходячи з пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних принципів міжнародного права, 10 грудня 1991 року прийняла Закон "Про міжнародні договори", згідно з яким укладені й належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять нині невід'ємну частину національного законодавства України.

Однак тиск владних структур на громадськість через ЗМІ не у всьому є безпосереднім і брутальним. Громадська думка є феноменом, що функціонує не лише на основі інформації, переданої через канали комунікації, а будучи достатньо автономною, селекціонує, фільтрує цю інформацію. Тому не все, що циркулює каналами ЗМІ, ефективно впливає на суспільство. Прямий ідеологічний тиск може бути ослаблений проголошенням в сучасному суспільстві орієнтації на громадянські права, оскільки можливість оприлюднення власної позиції є ефективним важелем соціального контролю за масовою комунікацією.

Найпоширенішими в мас-медіа стають рекреативна та функція відтворення в аудиторії певного емоційно-психологічного настрою, які донедавна перебували на периферійних позиціях. Це стосується як загальної ситуації, так і кожного мас-медійного продукту зокрема. Дедалі частіше газети - особливо щотижневі - перетворюються на те, що в західних дослідженнях масових комунікацій називають «омнібусами» - пресу, розраховану на будь-який смак, щонайширшу аудиторію.

Суттєво змінює обличчя сучасних мас-медіа економічний чинник. Ринкова економіка перетворює інформацію на товар. Вона повинна бути не лише передана, а й придбана, спожита. ЗМІ дедалі частіше намагаються збільшити свої тиражі за рахунок ринкових технологій, маркетингових стратегій тощо.

Іншою проблемою є ступінь контролю за суспільством з боку владних структур через ЗМІ. Ця проблема в соціології масових комунікацій останнім часом є особливо актуальною. Зокрема, активно дебатується проблема тиску на суспільство під час виборчих кампаній, використання «виборчих технологій» тощо. Сучасні технології дають змогу здійснювати тиск на аудиторію не жорстким ідеологічним примусом, а на рівні так званого «слабкого впливу». Наприклад, вся концепція сучасних паблік рілейшнз (англ. public relatious - зв'язки з громадськістю) орієнтується на використання методик непрямого тиску на громадську думку. Усе частіше спеціалісти ведуть мову про дивовижну ефективність впливу на свідомість людини так званого «двадцять п'ятого кадру».

Якісні зміни у вітчизняних ЗМІ розпочалися наприкінці 80-х років XX ст. Цей час, як і початок 90-х, характеризувався зростанням соціальної активності громадян, різким збільшенням кількості та підвищенням популярності друкованих засобів інформації, розширенням аудиторій специфічних програм мас-медіа (трансляції засідань Верховної Ради СРСР та України, суспільно-політичні телерадіопрограми). Мас-медіа були тоді своєрідним нервовим згустком процесів, що їх переживала країна.

У другій половині 90-х років загальні тиражі друкованих видань знизилися, хоча зросла загальна кількість найменувань. За офіційними даними, з 1990 по 1996 рік кількість періодичних видань зросла на 23%. Але загальний разовий наклад їх знизився з 25 млн. примірників у 1990 р. до 23 млн. у 1996 р. Скоротилася і їх читацька аудиторія.

103. Характерні риси багатопартійності в Україні.

*мала чисельність партійних лав (більшість політичних партій є фактично партіями-карликами, які налічують від тисячі до кількох тисяч членів); *невизначеність соціальної бази (програми партій дуже схожі й апелюють до всього народу);

*значна частина партій створена навколо лідера чи групи авторитетних людей, а не об'єднані завдяки ідеї; локальність партійного впливу; поява на політичній арені незареєстрованої "партії влади" (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має значний вплив на перебіг подій у державі.

У зв'язку з цим все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу перетворитися їм на реальну і впливову силу нової політичної системи в Україні.

Специфічною ознакою розбудови вітчизняної багатопартійності було існування партій-двійників та нестійких, ідеологічно аморфних партійних блоків й об'єднань. Більшість із цих новостворених партій так і залишилася практично невідомою на загальнонаціональному рівні та не мала впливу на політичний процес.

По-третє, особливості соціального підґрунтя української мультипартійності полягають в тому, що для багатьох громадян значна частка партій та громадських організацій стала не стільки формою соціальної самореалізації, скільки засобом працевлаштування та побудови кар'єри. Названі специфічні тенденції розвитку багатопартійності в Україні призвели до зниження довіри громадян і до влади загалом, і до партій зокрема.

За матеріалами Української правди: Соціологічні дослідження, які регулярно проводяться, неодмінно фіксують чітку тенденцію до зменшення загальної кількості тих, хто підтримує ту чи іншу політичну партію та збільшення кількості громадян, які не підтримують жодну політичну силу або взагалі проявляють байдужість до цього питання. Нагальною вимогою часу для багатопартійності є процес переходу кількості в якість. (занадто велика кількість партій)



Причини та умови виникнення тероризму. 4 страница | Эмпирические методы исследования в политологии

Дмитро Донцов (1883-1973). | Засоби боротьби з тероризмом. 1 страница | Засоби боротьби з тероризмом. 2 страница | Засоби боротьби з тероризмом. 3 страница | Засоби боротьби з тероризмом. 4 страница | Причини виникнення держави. | Причини та умови виникнення тероризму. 1 страница | Причини та умови виникнення тероризму. 2 страница | Причини та умови виникнення тероризму. 3 страница |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати