На головну

Західноукраїнські землі в міжвоєнний період

  1. N 2-зем "Звіт про землі, які перебувають у власності й користуванні" (піврічна).
  2. Агрегатні індекси кількісних показників можуть розраховуватись у вигляді індексного ряду за декілька періодів. При цьому використовуються ланцюгові та базисні способи розрахунку.
  3. Визначення вартості землі
  4. Виконання електричних мереж, ізольованих від землі.
  5. Виробничий травматизм на залізничному транспорті України за 12 місяців 2013 року в порівнянні з аналогічним періодом 2012 року
  6. ВОЛИНЬ В ПЕРІОД ПЕРВІСНОООБЩИННОГО ЛАДУ
  7. Головні стратегічні напрямки перехідного періоду

За Ризьким миром (березень 1921 р.), між радянськими республіками і Польщею Західна Волинь, Полісся, Холмщина і Підляшшя увійшли до складу польської держави. Питання про державну приналежність Східної Галичини залишалося нерозв'язаним. Найвища рада Паризької мирної конференції 1919 р. уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово, до державного самовизначення цієї території, термін якого повинні були встановити держави-переможці.

Польща запровадила в Галичині жорстокий окупаційний режим. В'язниці і концтабори були переповнені учасниками визвольних змагань. Влада в краї належала командуючому окупаційними військами генералові Галлеру. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано органи самоврядування. Окупанти заборонили вживати назви "Західна Україна" і "Східна Галичина", запроваджуючи замість них термін "Малопольска Всходня". Українці, євреї, німці були усунуті з керівних адміністративних посад. З державних закладів звільнялися всі службовці, які відмовились від присяги на вірність польській державі. Очевидно, що до цієї категорії потрапили майже всі українці, оскільки вони не визнавали прав Польщі на Галичину.

Польський уряд з усієї сили намагався закріпити анексію Галичини. З цією метою 1921 р. було проведено перепис населення, а в листопаді 1922 р. - парламентські вибори в цілій польській державі, включаючи окуповані землі. Переважна більшість українців бойкотувала ці акції. Галичину охопив саботажницький рух, низку терористичних актів здійснила підпільна Українська військова організація (УВО), створена 1920 р., діяли партизанські загони. Найвідомішим з них був загін колишніх чотарів УГА С. Мельничука і П. Шеремети, який прийшов з території радянської України і здійснював рейд по Тернопільщині, аж поки не був розбитий польськими військами. Мельничука й Шеремету було розстріляно в Чорткові в листопаді 1922 р. Польські війська придушили й інші виступи.

До 1923 р. у Відні існував еміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем, якому підпорядковувалися українські політичні партії Галичини. Уряд Петрушевича не раз надсилав великим державам ноти протесту проти польської окупації та проекти відновлення незалежності Галичини. Проте державам Антанти, насамперед Франції, був потрібний сильний заслон проти більшовицької Росії та переможеної Німеччини, яким могла стати Польща, а ніяк не ефемерна ЗУНР.

Незважаючи на відвертий спротив українського населення окупаційній владі, 14 березня 1923 р. Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської Республіки. Польський уряд обіцяв забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичині автономію, але, як показали наступні події, виконувати цю обіцянку не мав наміру.

У визвольному русі західних українців проти польського панування виділилося три основні течії: партії, які використовували легальні засоби боротьби; націоналістичне підпілля; комуністичний рух.

Старше покоління українських політиків, духовенство, більшість інтелігенції та частина заможних селян стали соціальною базою легальних українських партій. Не відмовляючись від кінцевої мети - незалежної Української держави - вони зосередили свою діяльність на захисті національних і соціальних прав українців від зазіхань польської реакції. "Легалісти" підтримували "органічний сектор" українського суспільного життя, широко використовували парламент, легальну пресу, віча і демонстрації. Вони сподівалися, що завдяки такій діяльності українці краще підготуються до незалежності, для якої прийде слушний час.

Коли Польща окупувала Галичину, тут діяли чотири основні українські політичні партії: народно-трудова (УНТП), радикальна (УРП), соціал-демократична (УСДП) і християнсько-суспільна (УХСП). На Волині партійне життя було не таким жвавим, тут існували рештки партій УНР - УСДРП, УПСР та інші.

Спочатку галицькі партії діяли одностайно і координували свою діяльність через Міжпартійну раду, головою якої був професор К. Студинський, а секретарем - лідер УНТП В. Бачинський. Міжпартійна рада підпорядковувалась еміграційному уряду ЗУНР Є. Петрушевича. Після рішення Ради послів про передачу Східної Галичини Польщі Є. Петрушевич перейшов на радянофільські позиції і закликав своїх прихильників підтримувати радянську Україну. Міжпартійна рада розпалася внаслідок внутрішніх суперечностей.

Найбільшою та найвпливовішою українською партією стало Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО), що утворилося 1925 р. внаслідок злиття УНТП та дрібніших організацій Галичини і Волині. На чолі об'єднання стояли Д. Левицький, В. Мудрий, С. Баран, М. Рудницька, І. Кедрин-Рудницький. Неофіційним органом УНДО стала найвпливовіша українська газета "Діло".

Програма об'єднання проголошувала боротьбу за самостійну і соборну Україну легальними засобами. На початку 30-х років УНДО висунуло вимогу автономії українських земель у межах Польщі. У 1935 р. партія виступила ініціатором "нормалізації" польсько-українських стосунків. Але внаслідок польських репресій, з одного боку, та опору інших українських політичних сил, особливо ОУН, з другого, політика "нормалізації" зазнала краху. Це призвело до падіння популярності УНДО в 30-ті роки.

Демократичний соціалізм в Західній Україні був представлений двома партіями: соціалістичною радикальною (УСРП, утворилася 1926 р. внаслідок об'єднання УРП з волинськими есерами) та соціал-демократичною. Соціал-радикали проповідували немарксистський соціалізм, проголошували своєю метою об'єднану суверенну Українську Соціалістичну Республіку, різко критикували суспільний устрій СРСР, який називали державним капіталізмом. Партію очолювали Л. Бачинський, І. Макух, Д. Ладика.

УСДП стояла на платформі європейської соціал-демократії, засуджуючи більшовицьку практику будівництва соціалізму. Її вплив залишався незначним.

Усі названі партії проголошували своєю метою самостійну Україну. Українці в Польщі мали можливість легальної опозиції до режиму, і цим їхнє становище вигідно відрізнялося від становища українців у СРСР. Але ця опозиція мало що дала українському населенню. Незважаючи на протести українських послів у сеймі, політика національного гноблення тривала.

У Західній Україні 20-ті роки були часом зростання прорадянських симпатій. Причинами цього були неп та українізація, а також розчарування українців у західних державах, які мовчазно підтримували польську політику національного утиску. Радянофільству сприяли й зв'язки, що їх встановили НТШ у Львові та ВУАН у Києві, обмін літературою. Галичани пережили надії на відродження української державності і крах цих надій. Можна зрозуміти їхні почуття, коли вони тримали в руках книги з написом "Державне видавництво України". Багато з них щиро повірило в те, що за Збручем справді будується омріяна Українська держава. Такі представники західноукраїнської інтелігенції, як С. Вітик, М. Лозинський, С. Рудницький, ціла родина Крушельницьких, сотні студентів, колишні старшини січових стрільців й УГА виїхали в УСРР, щоб взяти участь у будівництві цієї держави. Майже всі вони загинули в роки репресій.

Прорадянські настрої сприяли поширенню комуністичних ідей. З 1919 р. в Галичині діяла Комуністична партія Східної Галичини, яка 1923 р. була перейменована в Комуністичну партію Західної України (КПЗУ). Комуністи вважали, що єдиний шлях до соціального та національного визволення - це соціалістична революція, яку робітники й селяни Польщі й Західної України здійснять спільно. КПЗУ була складовою частиною Компартії Польщі (КПП), але мала широку автономію. Важливим гаслом партії було приєднання Західної України до УСРР. КПЗУ діяла в підпіллі, але прагнула до створення масових легальних організацій. Проте утвердженню впливу КПЗУ заважало сектанство: всі некомуністичні партії, навіть соціалістичні, вона огульно зараховувала до фашистських.

Події в СРСР кінця 20-х-початку 30-х років - колективізація, початок масових репресій, голод 1933 р. - завдали відчутного удару по радянофільських настроях і популярності КПЗУ. Керівники партії (Й. Крілик, Р. Кузьма, Г. Іваненко, М'. Заячківський) були знищені в СРСР за сфабрикованими звинуваченнями.

Очевидна безперспективність спроб парламентським шляхом захистити право нації на самовизначення, з одного боку, крах прорадянських ілюзій, - з другого, штовхали частину західних українців, передусім молоде покоління, до пошуків третього шляху.

Ще 1920 р. колишні старшини січових стрільців утворили в Празі Українську військову організацію (УВО) для продовження збройної боротьби проти окупантів. Очолив УВО полковник Є. Коновалець (1891-1938), колишній комендант полку січових стрільців у армії УНР. Спочатку УВО була суто військовою організацією, яка вела підготовку до майбутнього антипольського повстання. Вона здійснила кілька збройних акцій у Галичині: невдалий замах С. Федака на Пілсудського (1921), кампанію саботажу та терористичні акти проти українських угодовців (1922), експропріаційні акції (1924-1926). Згодом УВО встановила контакти з різноманітними націоналістичними організаціями.

У 1926-1929 рр. відбувалося об'єднання націоналістичних груп в Західній Україні та за її межами. У 1925 р. у Чехословаччині "Українське національне об'єднання", "Союз визволення України" та "Союз українських фашистів" злилися в одну організацію під назвою "Легія українських націоналістів" (ЛУН). Наступного року студентські групи в Галичині об'єдналися в "Союз української націоналістичної молоді" (СУНМ). Після кількох підготовчих конференцій представники УВО, СУНМ, ЛУН та "Групи української національної молоді" (ГУНМ) 1929 р. зібралися на І конгрес (великий збір) українських націоналістів у Відні, який проголосив утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) одностайно було обрано Є. Коновальця.

Ідеологія ОУН грунтувалася на засадах українського "чинного" націоналізму, розроблених Д. Донцовим та іншими теоретиками. Вона підкреслювала перевагу волі над розумом, оголошувала націю абсолютною цінністю, а незалежну Українську державу найвищою метою, для досягнення якої виправдані будь-які засоби. Передбачалося встановлення національної диктатури під проводом єдиної націоналістичної партії, керованої елітою "випробуваних борців" і єдиним вождем з необмеженою владою. ОУН проголосила опозицію як до соціалізму, так і до капіталізму, лібералізму і демократії, висуваючи натомість гасло національного солідаризму.

Отже, ідеологія ОУН була тоталітарною, в ній відчувався вплив фашизму, особливо італійського. Однак ототожнювати український інтегральний націоналізм з фашизмом не можна: він мав власні корені і, на відміну від фашизму, виник у середовищі пригнобленої нації.

За визначенням І. Лисяка-Рудницького, "український націоналізм підходить під поняття тоталітарного руху... Його досягненням було насичення динамізмом пореволюційної дійсності та забезпечення тривалості боротьби після програних визвольних змагань. Але цю розбурхану національну енергію націоналізм скеровував у річище політичної системи, що своєю суспільною суттю перегукувалася з тоталітарними течіями в повоєнній Європі".

Поворот до тоталітарної ідеології частини українського національного руху на межі 20-30-х років пояснюється розчаруванням у демократичних традиціях старшого покоління, яке не змогло відстояти незалежність України, як вважали, через брак єдності та сильного проводу. У 30-х роках тоталітаризм утвердився в багатьох державах Європи (насамперед у СРСР і Німеччині), Польща теж поступово рухалася від парламентської демократії до диктатури. Тож не дивно, що ці тенденції захопили й частину українців, передусім молодь, яка стала опорою ОУН.

У практичній політиці ОУН застосовувала тактику "перманентної революції", що передбачала постійні збройні акції проти окупантів, аж поки революційне кипіння мас не прорветься всенародним повстанням. З цією метою організовувались численні терористичні акти. Вони особливо посилились, коли крайовим провідником ОУН на західноукраїнських землях 1933 р. став С. Бандера (1909-1959). Найбільший резонанс мали вбивства працівника радянського консульства у Львові Майлова (1933), директора української гімназії у Львові І. Бабія, звинуваченого в національній зраді, та міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького (1934). Наслідком останньої акції був арешт великої групи діячів ОУН і серед них С. Бандери. Виступ Бандери на судовому процесі здобув йому широку популярність. Бандера та деякі його соратники були засуджені до смертної кари, яку замінено довічним ув'язненням. Усі українські партії і митрополит А. Шептицький засудили терористичні акти ОУН, однак деякі діячі УНДО підтримували з нею таємні контакти.

У 1938 р. Є. Коновалець був убитий у Роттердамі радянським агентом. Його наступником став А. Мельник, який почав орієнтуватися на гітлерівську Німеччину. Німеччина - ворог Польщі і СРСР - здавалася ОУН природним союзником, тому контакти з німецькими військовими колами підтримувалися й раніше, але Мельник особливо тісно пов'язав наступну діяльність ОУН з політикою Гітлера, сподіваючись, що фюрер нацистів допоможе здобути самостійну Україну.

У 1918 р., скориставшись розпадом Російської та Австро-Угорської імперій, Румунія окупувала українські землі: Ізмаїльський, Акерманський і Хотинський повіти Бессарабії, Північну Буковину і частину Мармарощини - Сигітщину в Закарпатті. Режим, що його встановила Румунія на окупованих українських територіях, був ще жорстокіший ніж у Західній Україні.

Український національно-визвольний рух жорстоко придушувався у всіх підвладних Румунії землях. У 1937 р. на Буковині відбулися два політичні процеси над українськими націоналістами, які були використані румунською владою для наступу на всі прояви українського політичного життя.

У 1938 р. король Кароль II встановив у Румунії військову диктатуру. Політичні партії та інші організації були розігнані. На Буковині лише націоналісти завдяки конспірації зберегли і навіть розширили власні організації.

У 20-30-х роках Чехословаччина залишалася єдиною послідовно демократичною державою Центральної Європи. Тому ставлення до українського населення на її території було кращим, ніж у Польщі та Румунії. Закарпаття в чехословацькій державі було окремим адміністративним краєм, що офіційно називався Підкарпатською Руссю, а з 1928 р. - Підкарпатським краєм. Це був найвідсталіший регіон країни, і чеська влада доклала певних зусиль, аби піднести рівень життя місцевого населення. За аграрною реформою 20-х років українські селяни отримали додаткові наділи з колишніх маєтків угорських поміщиків. Однак капіталовкладення в економіку регіону були надто малі, щоб піднести її низький рівень. Певних успіхів досягнуто у галузі народної освіти, зростала кількість українських початкових і "горожанських" шкіл, засновано декілька українських гімназій. Але при всьому своєму демократизмі чеський уряд не погоджувався надати Закарпаттю автономію.

Після Мюнхенської угоди 1938 р., коли частина чехословацької території була передана Німеччині, політичні кола закарпатських українців знову зажадали автономії для Закарпаття. Прем'єр-міністр генерал Я. Сирови 8 жовтня 1938 р. змушений був погодитися на це. 11 жовтня було затверджено перший уряд так званої Карпаторуської держави, що перебувала у федерації з Чехією та Словаччиною. Головою уряду став лідер Автономного землеробського союзу А. Бродій, який вже через два тижні був заарештований як угорський агент. Прем'єром 26 жовтня став А. Волошин.

Тим часом уряд угорського диктатора Хорті висунув свої претензії на Закарпаття та Словаччину. 2 листопада 1938 р. відбувся віденський арбітраж, на якому міністри іноземних справ Німеччини та Італії оголосили рішення про передачу Угорщині південної Словаччини та частини Закарпатської України з містами Ужгород, Берегове та Мукачево. Після цього столиця Карпатської України, як називалася тепер автономна держава, була перенесена з Ужгорода до Хуста.

Уряд Волошина заходився будувати українську державність. Проводилася українізація освітньої системи та адміністрації. Водночас робилися кроки до авторитаризму: були заборонені всі політичні партії крім проурядового Українського національного об'єднання (УНО). На виборах до сейму Карпатської України 12 лютого 1939 р. УНО здобуло 86,1% голосів. У зовнішній політиці уряд Волошина орієнтувався на Німеччину, але всупереч його сподіванням Гітлер вирішив передати Закарпаття Угорщині, щоб залучити її до своїх агресивних планів.

Утворення української автономії в Закарпатті справило велике враження в Галичині. Багато молодих людей нелегально переходило кордон і вливалося в збройні загони закарпатців. Польський уряд, занепокоєний виникненням Української держави на своїх кордонах, підтримував угорські плани захоплення Закарпаття.

Події в Закарпатті викликали гострий конфлікт в ОУН. Провід українських націоналістів А. Мельника, який знав про плани Гітлера, заборонив членам організації втручатися в справи Карпатської України. Проте група членів Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях не підкорилася цьому рішенню і виїхала в Закарпаття. З їхньою допомогою були створені збройні сили Карпатської України - організація національної оборони "Карпатська Січ". До Генерального штабу Карпатської Січі увійшли оунівці М. Колодзінський, Р. Шухевич (майбутній комендант УПА), З. Коссак та інші.

У ніч з 14 на 15 березня німецькі війська вступили на територію Чехословаччини. Водночас Угорщина за згодою Гітлера почала загарбання Закарпаття.

У Хусті сейм 15 березня 1939 р. проголосив Карпатську Україну незалежною державою. Волошин, якого було обрано президентом, звернувся до Німеччини з проханням прийняти Карпатоукраїнську державу під свій протекторат. Але німецький консул Гофман передав урядові Волошина пораду імперського уряду не чинити опору угорським військам. Консул запропонував Головній команді Карпатської Січі негайно капітулювати. У відповідь М. Колодзінський заявив: "У словнику українського націоналіста немає слова "капітулювати".

Кілька тисяч січовиків стали до нерівного бою з 40-тисячною угорською армією. 18 березня після впертих боїв угорці увійшли до Хуста. Відступивши з міста, українці продовжували опір. Боротьба тривала протягом тижня, що викликало резонанс у всьому світі. У боях полягло близько 5000 закарпатців та кілька сотень галицьких юнаків, котрі прийшли на допомогу. Загинули командири Карпатської Січі М. Колодзінський та З. Коссак.

Коротке існування Карпатської України та її героїчна оборона мали велике значення: вони допомогли закарпатцям остаточно усвідомити себе частиною єдиної української нації.

Отже, 20-30-ті роки в історії радянської України - це часи певних позитивних зрушень: спочатку відносно самостійна зовнішня політика, а потім, хоч й ілюзорна, але державність, неп, розвиток кооперативного руху, українізація, ліквідація неписьменності. Водночас то були роки сталінських репресій, двох голодоморів, насильного об'єднання селян у колгоспи, знищення селянської ініціативи.

Драматичними були події в українських землях, які входили до складу Польщі, Румунії та Чехословаччини. Саме ці території стали розмінною картою у великій політиці наприкінці 30-х років, що завершилася початком Другої світової війни.

Питання для самоконтролю

1. Які зміни відбулися в радянській Україні в 1930-х роках у порівнянні з 1920-ми роками?

2. Які причини згортання українського культурно-національного відродження 1920-х років в УСРР?

3. Що можна сказати про політичний терор в Україні в 1930-х роках?

4. Яким було порівняльне становище західноукраїнських земель в 1920 - 1930-х роках?

5. Зробіть порівняльну характеристику становища Галичини і радянської України в 1920 - 1930-х роках?

6. Що являли собою західноукраїнські політичні сили в 1920 -1930-х роках?




Україна в умовах радянського тоталітарного ладу | Лекція 11. УКРАЇНА В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Утворення Галицько-Волинської держави | Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича | Україна в складі Литовської держави | Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст | Лекція 7. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОРДОНАХ МОНАРХІЙ РОМАНОВИХ І ГАБСБУРГІВ | Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини | Політичне життя в Україні на рубежі XIX - XX ст. | Україна в роки Першої світової війни | Революційні події в Україні. Відновлення української державності | Поразка національно-демократичних сил. Політичні уроки Центральної Ради. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати