Головна

Політичне життя в Україні на рубежі XIX - XX ст.

  1. Oсобливості та наслідки радянської індустріалізації в Україні
  2. В Україні
  3. В україні
  4. Виконавчої влади в Україні
  5. Виявлення ознак життя і смерті
  6. Грошова реформа 1996 р. в Україні та її наслідки.
  7. Грошовий обіг і його особливості в Україні.

У 90-х роках XIX ст. національний рух в українських землях вступив у політичну стадію розвитку. З виникненням наприкінці XIX ст. перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає в ширші маси. Це створює умови для формування масового політичного руху з сильним національним забарвленням. На історичну арену виходить нове, енергійніше й активніше покоління діячів, які модернізують українську політичну думку, висувають вимогу повної політичної самостійності України.

Однією з основних особливостей національного відродження на цьому етапі є пожвавлення зв'язків між Галичиною й Наддніпрянською Україною. І хоч темпи зростання національної свідомості і сила національного руху у цих двох регіонах залишалися різними, виникало немало політичних, культурних, наукових організацій, діяльність яких мала всеукраїнський характер. Поява українських національних політичних партій і громадських організацій була прискорена соціальним напруженням початку XX ст., яке вилилось у масові революційні рухи селян і робітників, опозиційно-визвольний рух інтелігенції і зрештою завершилося 1905 р. вибухом демократичної революції. Новостворювані партії так чи інакше прагнули привернути на свій бік ці рухи, спрямувати їхню могутню нищівну силу для здійснення своїх партійно-програмних вимог.

Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У 90-х рр. XIX ст. національний рух на західноукраїнських землях вступив у політичну стадію розвитку. У той час на ґрунті наявних суспільно-політичних течій утворилися перші політичні партії, були сформульовані їхні програми та політичні гасла , розраховані на участь в їх реалізації широких суспільних верств. Завдяки цьому національна ідея почала оволодівати народними умами, а національний рух, що набував політичного змісту, став масовим.

НаприкінціXIX ст. активізується політична думка. У 1895 р. у книзі Ю. Бачинського "Ukraina irredenta" ("Україна уярмлена") вперше в історії українського руху було сформульовано та аргументовано тезу про необхідність політичної самостійності України. З часом цей постулат став програмним для більшості українських політичних партій, які між тим по-різному вбачали шляхи досягнення кінцевої мети: РУРП і УНДП були переконані, що до державної незалежності слід йти через виборювання національно-територіальної автономії, а УСДП першочерговим завданням вважала змагання за культурно-національну автономію.

У Галичині першою такою партією стала заснована 1890 р. Русько-українська радикальна партія (РУРП) - перша легальна українська політична партія європейського типу і водночас перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації. Лідерами партії були І. Франко, М. Павлик, В. Будзиновський. Згодом були створені нові партії: Українська національно-демократична партія - УНДП (1899) - найпотужніша і найвпливовіша в краї (лідери М. Грушевський, І. Франко), Українська соціал-демократична партія - УСДП (1899), лідерами якої були М. Ганкевич, Ю. Бачинський, С. Вітик і Католицький русько-народний союз (1896), на чолі якого був О. Барвінський і перетворений 1911 р. в Християнсько-суспільну партію.

Найближчими програмними завданнями РУРП і УНДП поставили змагання за національно-територіальну автономію Східної Галичини і Північної Буковини з власним сеймом і адміністрацією (у 1918 р. ця вимога стосувалась і Закарпаття), УСДП - за культурно-національну автономію. А кінцевою метою національного руху спочатку РУРП (1895), а за нею УНДП і УСДП сформулювали в своїх програмах здобуття культурної, економічної й політичної самостійності українського народу, його державної незалежності та об'єднання його земель. РУРП здійснення своїх ідеалів убачала "лише при повній самостійності політичній русько-українського народу". Метою УНДП, вказувалось у відозві її керівного органу - Народного комітету - від 5 січня 1900 р. є "незалежна Русь-Україна, в якій би всі частини нашої нації з'єдналися в одну новочасну культурну державу". УСДП в програмній статті свого органу "Воля" заявляла: "Наша ціль: є вільна держава українського люду - Українська республіка". Подібних програмних засад дотримувалися буковинські Національно-демократична партія (1907) та Радикальна партія (1906).

З того часу політична самостійність України стала головним гаслом національного руху в Галичині й на Буковині. Спільна політична платформа була передумовою тісної співпраці провідних українських партій. Після невдалої спроби досягнення політичного компромісу народовської Народної ради з польською сеймовою і крайовою адміністрацією Галичини (так звана політика "нової ери") та кривавих виборів 1897 р. український рух під політичним проводом УНДП, яка поступово радикалізувалась, при співпраці з нею РУРП і УСДП набуває опозиційного щодо влади характеру, орієнтується на власні сили, на організацію народних мас. Національно свідомі народні маси поступово стають реальною основою руху. Москвофільство зрештою втрачає свої колишні позиції. Греко-католицьке духовенство на чолі з митрополитом Андреєм Шептицьким (1865 - 1944) остаточно стає на національний грунт та включається як впливова сила в національний рух. Суспільство, одностайне в своїх національних змаганнях, стає на шлях політичних й культурних здобутків.

XX ст. почалося для галицьких і буковинських українців посиленням боротьби за відокремлення Східної (української) Галичини від Західної (польської) і створення з неї окремої автономної адміністративно-політичної одиниці -коронного краю. 1900 р. в Галичині і Буковині відбулися численні багатолюдні віча під гаслами поділу Галичини та об'єднання української її частини з Буковиною і створення з цих земель суцільного українського краю.

У вічах узяла участь студентська молодь, яка виступала під гаслами політичної незалежності України. Студентське віче, яке відбулося у Львові 14 липня 1900 р., заявило, що справа державної самостійності українського народу «обіймає не одну галузь або не одну фазу нашого життя, нашого розвитку», а «є синтезою всіх наших змагань, всіх наших стремлінь, всього життя нашої нації». В програмній промові, яку виголосив на вічі студент Лонгин Цегельський, говорилося, що українцям залишається одне: «Створити свій власний державний організм, свою власну незалежну самостійну українську національну державу в етнографічних границях по всій території, заселеній українським народом... Тільки в такій державі, тільки в самостійній Україні зможе відповідно зажити наша нація».

Тема української незалежності стала предметом дискусії на сторінках галицької і буковинської преси. В ній узяв участь, підготувавши серію статей, І. Франко, який своїм незаперечним авторитетом підтримував постулат незалежності. Він уважав, що, хоч ідеал національної самостійності України за тодішніх умов міг здаватися поза межами можливого, все ж національно-патріотичним силам належало "вживати всіх сил і засобів, щоб наближатись до нього".

Великих масштабів набув вічевий рух 1905 - 1906 рр., який проходив під гаслами демократизації виборчої системи. У вічі з вимогами загального, рівного, безпосереднього і таємного виборчого права, яке відбулося з ініціативи УНДП у Львові 2 лютого 1906 р., узяло участь близько 50 тис. осіб, переважно селян, що засвідчило високу політичну свідомість галицьких українців. У результаті тривалої боротьби під час виборів, проведених після виборчої реформи 1907 р., українцям удалося домогтися обрання 27 представників українських партій (22 - від Галичини і 5 - від Буковини) до Державної Ради у Відні і 29 - до крайових сеймів (12 - в Галичині і 17 - на Буковині). Завдяки цьому українці дістали можливість обстоювати свої права в парламенті і сеймі.

Активізація політичного життя й зростання незалежницьких настроїв у Галичині і Буковині мали значну притягальну силу для політичного підпілля й політичної еміграції з Наддніпрянщини. Тривалий час там знаходили пристанище і простір для політичної діяльності політемігранти з України Д. Антонович, В. Винниченко, М. Вороний, Д. Донцов, В. Дорошенко, А. Жук, М. Залізняк, С. Петлюра, М. Русов, Г. Хоткевич, Б. Ярошевський та інші. Львівський журнал "Правда" першим опублікував реферат з програмними засадами ранніх наддніпрянських самостійників - членів Братства тарасівців (1893).

Терени Галичини і Буковини стали ареною організаційної діяльності першої на Наддніпрянщині української партії - РУП. У Львові було опубліковано її трактат "Самостійна Україна", підготовлений М. Міхновським. У Львові й Чернівцях 1902-1904 рр. перебували закордонні комітети РУП. Львів став місцем проведення її другого з'їзду (1904). Там знаходилась також партійна друкарня, де випускались у світ партійні видання, політичні органи "Добра новина" (1903), "Селянин" (1903-1905), "Праця" (1904-1905), а також брошури, листівки, відозви. В Чернівцях виходив орган РУП "Гасло" (1902-1903). Згодом аналогічну діяльність проводила у Львові УСДРП (1905-1907). Львів був також місцем заснування Української соціалістичної партії (1900). Таким чином, західноукраїнські землі відіграли роль бази патріотичних сил Наддніпрянської України, їх організаційно-політичної діяльності, спрямованої проти імперського самодержавницького режиму в Росії.

В українській політичній думці на західноукраїнських землях напередодні Першої світової війни визріла ідея використати міжнародний воєнний конфлікт для здобуття політичної самостійності України. У грудні 1912 р. на таємному засіданні трьох головних українських партій Галичини було прийнято заяву: "З огляду на добро і будучність української нації по обох боках кордону, коли прийде до війни між Австрією і Росією, то все українське громадянство стане на боці Австрії проти Російської імперії як найбільшого ворога України". Подібне рішення прийняв Другий всеукраїнський студентський з'їзд у Львові (липень 1913 р.).

Наприкінці XIX ст. відбувається політизація національного руху і на східноукраїнських землях. Виникає ціла низка політичних гуртків та перших українських партій. Влітку 1891 р. на могилі Шевченка у Каневі декілька національно свідомих студентів заснували таємне товариство під назвою "Братство тарасівців". За короткий час лави його членів поповнилися за рахунок молодої інтелігенції з Харкова, Києва, Одеси, Полтави, Лубен. Ідеологами та лідерами товариства були Іван Липа, Борис Грінченко та Михайло Коцюбинський. У написаній І. Липою програмі "Декларація віри молодих українців" (1893) містилися вимоги широкої політичної автономії України, захисту культурних та соціальних прав українського народу. Члени товариства гостро критикували старше покоління українофілів за аполітичність і культурницьку обмеженість.

"Братство тарасівців" проіснувало до 1898 р. У 1897 р. у Харкові заходами Дмитра Антоновича (сина Володимира), Лева Мацієвича та Михайла Русова виникла студентська група, на основі якої 1900 р. була створена Революційна українська партія (РУП). РУП продовжила політичну лінію "Братства тарасівців". У 1900 р. один із колишніх "тарасівців", харківський адвокат Микола Міхновський видав у Львові брошуру під промовистою назвою "Самостійна Україна". Ця книжка вперше на східноукраїнських землях проголошувала ідеал "єдиної, нероздільної, вільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кавказькі". Міхновський Микола Іванович (1873-1924) -діяч національно-визвольного руху. Народився в с. Турівка на Київщині. Навчався на правничому факультеті Київського університету. В студентські роки був одним з ініціаторів створення таємного "Братства тарасівців". Працюючи адвокатом, виступав на політичних процесах, брав активну участь в українському русі. Його брошура "Самостійна Україна" стала програмою Революційної української партії в перший період її діяльності. Був одним з організаторів та лідерів створеної у 1902 р. Української народної партії, для якої написав "Десять заповідей" та "Програму", що обстоювала ідею самостійності української держави. Після Лютневої революції 1917 р. - ініціатор створення українського національного війська. Під час гетьманщини зблизився з Українською демократично-хліборобською партією, але після проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією взяв активну участь у поваленні його режиму. Після встановлення більшовицької влади зазнав жорстоких переслідувань, а в квітні 1924 р. був знайдений повішеним у власному саду.

Базовими принципами брошури "Самостійна Україна" були патріотизм, радикалізм та безкомпромісність. "Самостійна Україна" не є повноцінною програмою політичної партії, оскільки не дає відповіді на питання про основні напрями діяльності, соціальну базу тощо. Проте цей пристрасний маніфест містить низку принципово важливих орієнтирів:

1. Визначає мету партії - створення політично незалежної української держави. "Державна самостійність єсть головна умова існування націй, - зазначає М. Міхновський, - державна незалежність єсть національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин".

2. Вказує на нового лідера національного руху - інтелігенцію третьої хвилі, яка, на відміну від першої (Чарторийські, Вишневецькі, Тишкевичі та інші) та другої (Безбородьки, Прокоповичі тощо) служить своєму народові.

3. Розкриває спосіб досягнення поставленоїмети - "боротьба кривава і безпощадна". "Війна проводитиметься усіма засобами, - акцентує "Самостійна Україна", -...ми візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але віднято в нас теж силою".

4. Конкретизує основні принципи боротьби - "Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас". "Україна для українців". "Поборемо або вмремо".

5. Закликає до розмежування з представниками поміркованого крила національного руху: "...українофіли лишилися без потомства, і сучасна молода Україна уважає себе безпосереднім спадкоємцем Шевченка, а її традиції йдуть до Мазепи, Хмельницького та короля Данила, минаючи українофілів. Між молодою Україною і українофілами немаєніяких зв'язків...".

Брошура М. Міхновського недовго виконувала роль основного програмного документа РУП. Згодом вона стала своєрідним лакмусовим папірцем для політичного самовизначення та розмежування в цій організації. Більшій частині рупівців не імпонували нетолерантність, категоричність, радикалізм, ставка на силові методи вирішення національного питання, якими просякнуті сторінки "Самостійної України". Через різні погляди щодо цього питання серед рупівців стався розкол. Міхновського підтримала незначна група однодумців, яка, вийшовши 1902 р. з РУП, заснувала Українську народну партію (УНП). 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як УНП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.

Живучішим виявилося рупівське угруповання, очолюване студентами Маркіяном Меленевським-Баском і Олександром Скоропис-Йолтуховським. Воно, вийшовши з РУП, 1904 р. проголосило себе Українською соціал-демократичною спілкою (скорочена назва Спілка). Наступного року Спілка на правах автономної секції влилася до очолюваної Георгієм Плехановим та Юлієм Мартовим (Цедербаумом) меншовицької фракції Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП).

1904р. у Києві було створено ще дві українські національні партії: Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами Олександром Лотоцьким і Євгеном Чикаленком та Українську радикальну партію (УРП) на чолі з письменниками Борисом Грінченком та Сергієм Єфремовим. Обидві партії - зовсім нечисленні за складом - стояли на ліберальних позиціях, обстоювали встановлення у Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).

1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву - Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники - мистецтвознавець Дмитро Антонович, письменник Володимир Винниченко (його прозові й драматичні твори стали класикою української літератури XX ст.), журналіст Симон Петлюра і вчений-соціолог Микола Порш - публічно заявляли, що їхня партія за своїми програмними вимогами найближче стоїть до очолюваної В. Леніним більшовицької фракції РСДРП. Правда, на практиці українські соціал-демократи здебільшого не знаходили спільної мови з більшовиками. Українських соціал-демократів лякали, як вони висловлювались, крайнощі революціонаризму більшовиків, а керівники останніх не визнавали УСДРП окремою самостійною національною організацією українського пролетаріату.

Не знайшло підтримки й офіційне подання керівництва українських соціал-демократів - про згоду УСДРП увійти до РСДРП на федеральних засадах -до IV з'їзду РСДРП (1906), на якому були представлені і більшовики, і меншовики. У відповідь більшовики навіть склали спеціальну резолюцію з'їзду, в якій закликали своїх однодумців ужити всіх необхідних заходів до найактивнішого злиття всіх національних соціал-демократій Російської імперії у єдину Російську соціал-демократичну робітничу партію. Та попри ці незгоди майже 3 тис. членів УСДРП вели активну пропаганду своїх суспільно-політичних вимог «демократизації ладу, автономії України і конфіскації великої земельної власності».

Численнішою (близько 6 тис. членів) на той час була Українська соціал-демократична спілка. Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання як форми революційної боротьби вона не схвалювала. Земельне питання вона пропонувала розв'язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. Спілківська газета "Правда" друкувалася у Львові, а розповсюджувалася в Наддніпрянщині. Найбільшою популярністю преса й листівки "Спілки" користувалися серед робітників-залізничників і сільськогосподарських робітників.

В умовах неослабного переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та спілкування з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася, а свій друкований орган - "Правду" передала Льву Троцькому, який зі своїми прибічниками вийшов з РСДРП і створив власну фракційно-центристську соціал-демократичну політичну групу. Керівники ж УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів (здебільшого з колишніх членів Української демократично-радикальної партії, яка самоліквідувалася) - Товаристві українських поступовців (ТУП), яке обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за "українську справу".

Провідники ТУП М. Грушевський, С.Єфремов, Д. Дорошенко на той час уже мали певний парламентський досвід. Формально вони не були депутатами ні першої, ні другої, ні третьої Державних дум Російської імперії, що змінювали одна одну протягом короткого періоду - 1906-1907 рр. Проте вони керували діяльністю створеного за їх ініціативою петербурзького припарламентського політичного клубу - "Українська думська громада". На його засіданнях, в яких добровільно брали участь думські депутати від українських губерній, обговорювалися питання парламентської тактики, зміст виголошених і майбутніх промов. Це була добре поставлена школа вироблення і поширення масової української національної самосвідомості. Спілкування в "Українській думській громаді" національно свідомої освіченої української інтелігенції з нерідко малописьменними селянськими депутатами з України було корисним для обох сторін. З думської трибуни стали виголошуватися промови як проти соціального, так і проти національного гноблення українського народу в Російській імперії, зокрема обстоювалося його право на освіту рідною мовою.

У 1903 - 1904 рр. з РУП вийшли гуртки соціалістів-революціонерів (есерів), які на початку 1907 р. об'єдналися в Українську партію соціалістів-революціонерів (УПСР). Усі ці три партії - УСДРП, ТУП і УПСР - були головними представниками політично активних українців і відіграли основну роль у часи Центральної Ради і Директорії.

Переважна більшість українських партій, що виникали на початку XX ст. на Наддніпрянській Україні, виступали поборниками перебудови Росії у федерацію, в якій Україна користувалася б правами національної територіальної автономії, а не самостійної держави. На самостійницьких позиціях напередодні першої світової війни серед східноукраїнських лідерів крім М. Міхновського стояли лише відомий український історик В'ячеслав Липинський та публіцист Дмитро Донцов.

Популярність федеративного плану серед політичних діячів Наддніпрянської України пояснювалася декількома причинами. По-перше, ця популярність була викликана тісною, майже 250-річною інтеграцією українських земель в економічне і культурне життя Російської імперії. Це призвело до витворення серед частини української інтелігенції так званого малоросійського типу з подвійною (російською та українською) національною свідомістю, представники якого не були зацікавлені у державному відокремленні України. І лише 1917 р., коли "чари" старої Російської імперії зникли разом з її падінням, у значної частини "малоросів" перемогла українська самосвідомість, і вони стали потенційними "сепаратистами". По-друге, в умовах постійних репресій з боку царського уряду серед значної частини національно свідомої інтелігенції продовжувало панувати переконання, що український рух не має серйозних політичних перспектив. Але головною причиною, яка змусила лідерів українських партій "згорнути прапор самостійної України", були їхні розрахунки на те, що російська демократична інтелігенція після повалення царату з розумінням поставиться до українських національних вимог. "Широка автономія України з державними правами українського народу в федеративнім зв'язку - се та програма даного моменту, від котрої не може бути усунення назад, - писав М. Грушевський навесні 1917 р. - Всякі перешкоди, взагалі вагання в задоволенню її з боку провідників Російської держави чи кермуючих кругів російського громадянства може мати один наслідок - це пересування центра ваги в бік українського самостійництва". Майбутні події показали усю марність цих сподівань. Ні одна з російських політичних партій - від крайньо лівої до крайньо правої - не збиралася серйозно задовольняти національних інтересів українського народу. Більше того, вони розглядали українські землі як природне поле своєї діяльності. Передбачалось, що у випадку падіння самодержавства Україна й надалі залишатиметься під російськими політичними впливами. Не всі українські партії розуміли цю загрозу. Така позиція завдавала великої шкоди національному рухові й скріплювала імперські, "единонеделимые" позиції російських сил.

На початку XX ст. російський самодержавний режим зазнав чергової політичної кризи, яка поглибилась безславною поразкою Росії у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Як і в часи Кримської війни, країну охопили масові заворушення. 9 січня 1905 р. російський імператор Микола II віддав наказ розстріляти мирну демонстрацію робітників у Петербурзі. Було вбито понад тисячу демонстрантів. Петербурзький розстріл викликав обурення робітників, яке згодом перекинулося на село і армію. У червні 1905 р. в Одесі вибухнуло повстання матросів на броненосці "Потьомкін". У жовтні 1905 р. розпочався загальний політичний страйк. Під тиском революційних подій Микола II змушений був видати спеціальний маніфест 17 жовтня 1905 р., в якому пообіцяв провести вибори до Державної думи і надати широкі політичні права громадянам Російської імперії.

У першій Державній думі була створена Українська парламентська громада, що складалася з 45 послів усіх 102 вибраних від України. Головою її був адвокат і громадський діяч з Чернігова Ілля Шраг. Політичною платформою цієї парламентської групи була боротьба за автономію України. Після розпуску першої Думи (8 липня 1906 р.) і нових виборів друга Українська громада налічувала вже 47 чоловік. Але 3 червня 1907 р. у результаті державного перевороту другу Думу було розпущено. У третій (1907-1912) та четвертій (1912-1917) Державних думах національно свідомих українців було дуже мало, оскільки новий виборчий закон обмежив права робітників, селян і національних меншин.

Революція 1905 р. сприяла короткочасному розквіту українського національного життя. Насамперед ці позитивні зміни були пов'язані зі скасуванням Емського указу 1876 р. Були відкриті нові кафедри українознавства: в Одеському університеті історію України викладав Олександр Грушевський (брат Михайла), в Харківському українську літературу - Микола Сумцов. За галицьким прикладом в українських містах і містечках розгортається мережа товариств "Просвіти". У 1905 р. у Російській імперії з'явилася перша україномовна газета "Хлібороб". З 1906 р. у Києві почала виходити щоденна газета "Рада". Її видавцем був відомий український діяч і меценат Є. Чикаленко. У 1907 р. у Петербурзі вийшло повне видання "Кобзаря" Т. Шевченка. У тому ж році М. Грушевський переніс центр своєї діяльності зі Львова до Києва, де під його головуванням було утворене Українське наукове товариство. Сюди ж було перенесено й видання "Літературно-наукового вісника", який з 1898 р. виходив під егідою НТШ замість старої "Зорі".

Після поразки революції 1905 р. у Російській імперії запанувала реакція. Її головним провідником був міністр внутрішніх справ (з 1906 р.) Петро Столипін (1862-1911). По всій країні були заведені військово-польові суди. Одним з елементів столипінської реакції було переслідування національних меншин. У 1910 р. Столипін видав обіжник, в якому зачислив український народ до "чужородних" ("инородцев") і забороняв будь-які українські організації. У 1911 р. він заявив, що "історичним завданням російської державності є боротьба з рухом, у теперішнім часі прозваним українським, що містить у собі відродження старої України й устрою малоросійської України на автономних національно-територіальних основах". У часи столипінської реакції були закриті товариства "Просвіта" та інші українські організації, заборонено продавати українські книжки (в тому числі навіть Євангеліє українською мовою, що його видав Синод), проводити концерти, вечори. В Україні, як і в усій Російській імперії, формуються шовіністичні організації, шириться хвиля антисемітизму.

Іншим елементом столипінської політики стало проведення аграрної реформи, яка переслідувала мету створити на селі міцне, заможне селянство як опору самодержавного режиму. Селянам дозволялось виходити з общини, селитися окремо, "на відрубах" (хуторах), і брати у свою власність достатньо землі. Столипінська реформа мала найбільший вплив в Україні, бо вона відповідала старим традиційним формам землеволодіння. Якщо в 40 губерніях європейської частини Росії на 1 січня 1916 р. з общини вийшло майже 24% господарів, то в Південній Україні цей показник становив 34,2%, а в Правобережній Україні - аж 50,7%.

Антиукраїнська репресивна політика не припинилася після смерті Столипіна, вбитого 1911 р. у Києві. Піком цієї політики стала заборона святкування 100-ї річниці від дня народження Т. Шевченка 1914 р. Заборона вилилася в масові демонстрації студентів у Києві. Репресії викликали зворотну реакцію. Під їх впливом на бік українського руху перейшли навіть ті, хто раніше тримався осторонь. Водночас антиукраїнські реформи використали й російські опозиційні сили як привід для критики дій царського уряду. У 1913 р. під час засідань четвертої Державної думи домагалися ліквідації національних обмежень в Україні кадет Петро Мілюков, есер Олександр Керенський, більшовик Григорій Петровський і навіть російський православний єпископ Нікон.

Загалом же напередодні Першої світової війни український рух у Російській імперії був дуже слабким через постійні заборони і переслідування. Національний рух часто змушений був обмежуватися лише добрими побажаннями. Якщо у Галичині напередодні війни українська політична нація практично вже існувала, то на Східній Україні їй довелося формуватися в огні війни і революції 1917-1920 рр. Важко було приступати до будівництва національної держави, не маючи за собою навіть початкових українських шкіл. У цьому відношенні поразка національної революції була до певної міри запрограмована наперед.

 



Західноукраїнські землі під владою Австро-Угорщини | Україна в роки Першої світової війни

Лекція 2. ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ | Теорії походження Давньоруської держави | Виникнення та розвиток держави Київська Русь | Піднесення й розквіт Київської Русі | Русь-Україна на шляху роздрібленості й занепаду | Утворення Галицько-Волинської держави | Галицько-Волинська держава за наступників Данила Романовича | Україна в складі Литовської держави | Національно-визвольна війна українського народу в середині XVII ст | Лекція 7. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В КОРДОНАХ МОНАРХІЙ РОМАНОВИХ І ГАБСБУРГІВ |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати