Головна

Божественна мудрість. Українська філософія XIV-XVI ст.

  1. АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ
  2. Божественная жизнь на земле
  3. Божественная Иерархия (БИ)
  4. БОЖЕСТВЕННАЯ МАТЬ
  5. БОЖЕСТВЕННАЯ ПРОПОРЦИЯ
  6. В. ШИНКАРУК СВІТОГЛЯД І ФІЛОСОФІЯ

Українська філософія XIV-XVI ст. представлена єресями, гуманістичними напрямами, діяльністю релігійно-національних братств.

Єресі (від грец. hairesis - особливе віровчення) слугували релігійною оболонкою соціального протесту народних мас проти існуючої влади, підтриманої церквою. Єресі - різні відхилення від офіційного

віровчення.

Перший гуманістичний напрям розвитку філософії України репрезентують такі мислителі, як Юрій Дрогобич(1450-1494), Павло Русин (1470-1517), Станіслав Оріховський(1513-1566) та ін. Характерною рисою їхнього гуманістичного вчення був антропоцентризм, велич людини, її розум, внутрішній світ.

Другий гуманістичний напрям мав зв'язок з діяльністю просвітників Острозької академії (Г. Смотрицький, І. Княгиницький, І. Вишенський). Особливістю цього напряму була ідея збереження

і розвитку давньослов'янської мови, використання її духовного потенціалу для становлення людини як особистості, її самопізнання, духовного зростання.

У XVI ст. в Україні виникають релігійно-національні організації православної орієнтації, так звані братства, діяльність яких була спрямована проти релігійного, національного та соціального пригноблення українського і білоруського населення з боку панської Польщі та католицької церкви. Такі братства були створені у Львові, Києві, Вільно, Мінську, Острозі та багатьох інших містах.

Серед центрів, утворюваних у маєтках українських магнатів, найбільшим і найвпливовішим був заснований 1576 р. в місті Острозі на Волині князем Костянтином Острозьким.Тут акумулювались усі течії та напрями тогочасної духовної культури України, у тому числі науково розроблялись і поширювалися філософські ідеї рене-

сансно-гуманістичного й інформаційного спрямування. Острозький культурно-освітній центр об'єднував колегіум, що на східнослов'янських землях став першою спробою створення школи вищого типу, науково-літературний гурток і видавництво, яке очолював Іван Федоров.

Високо оцінюючи діяльність Острозького центру, сучасники часто називали його "академією", наголошуючи на його дотичності до започаткованих гуманістами Східної Європи академій як специфічної організації інтелектуального життя. На відміну від традиційних середньовічних університетів академії були передусім товариствами, що об'єднували вчених, митців, викладачів і студентів, які спрямовували свої зусилля на оволодіння істинним знанням. Такою була Римська академія, що її очолював Помпоніо Лето, знаменита Платонівська академія, заснована у Флоренції К. Медичі й керована М. Фічіно, тощо.

Виникаючи, як правило, у вигляді гуртка вчених, академії згодом починають організовувати у своєму складі й навчальні заклади. Оскільки головне спрямування таких навчально-наукових інституцій визначалося прагненням до християнського осмислення Біблії, що ґрунтувалося на її текстологічному аналізі, визначального значення в діяльності шкіл набуває оволодіння гебрейською, грецькою мовами, якими створено тексти Біблії, та латиною як мовою найбільшого поширення Євангелія в країнах Західної Європи.

З цією метою Еразм Роттердамський заснував у 1517-1518 pp. у складі Лувенського університету тримовний колегіум, що дає початок поширенню в Європі тримовних навчальних закладів як незалежних від традиційних університетських структур. Такою стає й Острозька школа, що на основі української культури започатковує традиції, продовжені братськими (передусім Львівською) школами й Києво-Могилянською академією. Західна традиція греко-гебрейсько-латинської тримовності в навчанні трансформується тут в ідею греко-латино-слов'янських колегіумів. Глибоке опанування мовами в Острозі поєднувалося, мабуть, із початковою філософською освітою.

Характерними рисами діяльності братських угруповань були: антиклерикальна, реформаційна спрямованість - антикатолицизм; протест проти національного і соціального поневолення; культурно-просвітницька діяльність; розгляд проблем людини, поєднання в ній тілесного і духовного начал, єднання її з Богом.

Діяльність братських шкіл, попри їхню історичну обмеженість, сприяла становленню самосвідомості православного люду, подальшому розвитку гуманістичних традицій української філософії.

199*

Філософія Києво-Могилянської академії.Києво-Могилянська академія виникає на базі Київської братської школи та школи Києво-Печерського монастиря, які були об'єднані зусиллями митрополита Петра Могилив 1632 р. Спочатку це був колегіум, а з 1701 p., він став академією, першим вищим навчальним закладом східних слов'ян. Уперше в Україні філософію вивчали окремо від теології, її викладання значною мірою було схоластичним. Викладачі академії розуміли філософію як систему дисциплін чи наук, покликаних віднайти істину, причину речей, даних людині Богом, а також дослідити моральні основи її життя. Істину вони ототожнювали з вищим буттям, тобто Богом, якого вважали також творцем природи.

Визначними філософами, які представляли Києво-Могилян-ську академію, були І. Гізель(бл. 1600-1683), Й. КононовичТор-бацький(р. н. невід. - 1653), С. Яворський(1658-1722), Ф. Про-копович(1681-1736), Г. Кониський(1717-1795) та ін.

Загальною ознакою їхнього філософського вчення було те, що воно значною мірою ґрунтувалося на ідеалістичних, теософських началах. Теософія(від грец. theos - Бог, sophia - мудрість) - релігійно-філософське вчення, яке претендує на те, щоб "науковими методами" довести "божественну мудрість", зробивши її надбанням особи.Вони, як правило, визнавали першопричиною всього існуючого Бога, який творить не лише речі, "матерію", але і їх "форму".

Разом із тим під впливом розвитку науки і насамперед природознавства у філософії Києво-Могилянської академії поступово зміщуються акценти з теософії до пантеїзму, до визнання того, що сама природа є Богом. "Повне визначення природи, - писав найві-доміший філософ академії Ф. Прокопович, - збігається з Богом відносно природних речей, у яких Він необхідно існує і які Він рухає. Звідси виходить, що це визначення не лише природи... але воно, очевидно, відноситься до матерії і форми".

Доречно зазначити, що розуміння філософами академії взаємозв'язку матерії і форми, хоч і ґрунтувалося на пантеїстичній основі, суттєво відрізнялося від тлумачення цього питання у філософії Арістотеля. В нього матерія є пасивною, інертною, форма ж є активною, рухливою, причинною. Лише вона дає імпульс до розвитку. Професор академії Й. Кононович-Горбацький,на противагу античному філософу, зазначав, що "матерія не пасивна, як уважав Арістотель, а активна, бо з неї виводяться всі форми... Вся природа - це субстанція діяння". "Матерія є активною і діяльною, - погоджувався - І. Гізель, учень Кононовича-Горбацького - але "активна сила кожної речі" залежить від "всемогутності Божої"".

Інокентій Гізель - самобутній і глибокий мислитель. Він стверджував, що матерія (безумовно, створена Богом) не може бути знищена ні в якісному, ні в кількісному відношенні. Вона не виникає і не зникає в процесі її перетворення, а лише переходить з одного стану в інший. "Матерія, - писав філософ, - є в однаковій кількості і до того, у якому вигляді вона була в тілі дерева, і потім, перебуваючи в тілі вогню, котрий виник з цього дерева".

Таку ж думку поділяв і Феофан Прокопович,який підкреслював, що "першу матерію не можна ніколи ні створити, ні зруйнувати, а також ні збільшити, ні зменшити ту, яку створив Бог на початку світу... у якій кількості вона створена, такою ж залишається до цього часу і залишиться завжди".

Філософському вченню професорів Києво-Могилянської академії було притаманне розуміння єдності матерії і руху, його суперечливості, плинності речей. Рух - це така властивість матерії, без якої не можна збагнути будь-яких змін, процесів виникнення і зникнення, круговороту в природі."Без ґрунтовного розуміння руху, - писав Ф. Прокопович, - неможливо добре зрозуміти і всього іншого... бо всі переміни, виникнення і загибель, круговорот небес, рух елементів, активність і пасивність, біжучість і змінність відбуваються завдяки рухові. Рух являє собою як би загальне життя всього світу". Однак "причиною причин" цього руху, на думку філософа, є Бог, тобто ця проблема теж вирішувалася філософами академії з позицій пантеїзму.

Разом із тим, незважаючи на такі пантеїстичні уявлення, у філософії Києво-Могилянської академії знаходили відображення елементи діалектики, глибокого розуміння сутності протилежностей у розвитку природи, ЇЇ речей і явищ. І. Гізель, наприклад, уважав, що речі рухаються самі по собі й це відбувається внаслідок діяння протилежних сил, "де немає протилежностей, - писав І. Гізель, - там немає ні виникнення, ні знищення", тобто немає руху. "Рух, - зазначав Ф. Прокопович, - виникає з протилежного, тобто спокою".

Уся природа - це єдність руху і спокою. Якщо речі рухаються чи перебувають у спокої, то все це обумовлюється самою природою, її "принципами". Ф. Прокопович висловлював таку думку: "Природа є принципом і причиною руху і спокою, тобто якщо речі рухаються, їх рух обумовлюється природою, і якщо перебувають у спокої, то їх спокій знову-таки обумовлює природа... Тіла за своєю природою або рухаються, або знаходяться у спокої".

Досить змістовно представлена у філософії Києво-Могилянської академії концепція пізнання. Філософи академії, які мали сумнів у можливостях людини пізнати навколишній світ, розуміли,

що пізнання здійснюється як на рівні відчуттів, так і на рівні розуму. Великого значення в процесі пізнання вони надавали чуттєвій діяльності людини, уважаючи, що воно не може обійтися без цього. "Будь-яке пізнання, - наголошував С. Яворський, - залежить від відчуттів". Не менш категоричним було також судження Й. Коно-новича-Горбацького: "В інтелекті немає нічого, чого б не було раніше у відчуттях".

Однак яким би важливим не було б чуттєве пізнання людини, воно само по собі ще не дає можливості проникнути в сутність речей і явищ. Для цього потрібен розум, інтелектуальна діяльність, за допомогою якої людина може здійснити це. Бо відчуття відображають дійсність конкретно, безпосередньо, а розум - опосередковано, узагальнено, абстрактно, і це відображення більш досконале. "Розум, - писав І. Гізель, - пізнає чуттєві образи більш досконало, ніж відчуття, бо відчуття пізнає матеріально і конкретно, а розум - нематеріально і абстрактно".

Здається, що вищенаведені рядки взяті із сучасних досліджень з теорії пізнання, настільки вони в багатьох випадках їй адекватні. Це яскраве свідчення високого розвитку української філософії XVII-XVIII ст.

Результатом пізнання людини є досягнення нею істини. Це здійснюється, на думку філософів академії, двома шляхами - логічним (відповідність знання дійсності) і трансцендентальним, тобто таким, який надається людині Богом, через його одкровення.

Щодо критерію істини, то тут ми маємо помітне перебільшення чуттєвого пізнання, котре вважалося не лише початком пізнання, а й критерієм його достовірності. "Фізичні теорії, - наголошував Ф. Прокопович, - стають більш точними... через випробування їх органами відчуття".

Отже, філософія Києво-Могилянської академії, з одного боку, ґрунтувалася в основному на теософській, пантеїстичній і деїстичній основах, а з іншого - і це є значним надбанням її розробників - на глибокому розумінні сутності природи, її руху і розвитку, самої матерії, кількісної і якісної стабільності останньої, елементів діалектики протилежностей, теорії пізнання і т. п., що сприяло становленню і розвитку наукового світорозуміння. Філософія Києво-Могилянської академії - цінне надбання української духовної культури.

Видатний український філософ Григорій Сковорода(1722-1794), вихованець Києво-Могилянської академії, філософ, поет і мандрівник, посідає особливе місце в історії української філософії. Ще за його життя про нього складали легенди як про українського Сократа.

Григорій Сковорода народився в селі Чорнухах на Полтавщині в козацько-селянській родині. З дитячих років виявляв схильність до літератури та музики. У 16 років юнак став студентом Київської академії, певний час співав у двірській капелі в Петербурзі, мандрував країнами Західної Європи, знав іноземні мови, вивчав філософію, був знавцем античної і патристичної літератури. Часом свого становлення і особистісного утвердження Сковорода вважав ЗО років. Літературну діяльність він розпочав з другої половини 60-х років XVIII ст. Філософ ставив перед собою питання проблемно-пошукового характеру:

Ніщо так не дивне, як безодня святого серця.

Тоді святе, коли тільки возвеличує.

Все - трава і лушпиння, все прах і тінь.

Все минає; серцем людина вічна.

Чисте серце перебуває в любові, але любов залишається в ньому ж.

Але ця любов є Бог, отже - вічна людина.

О люди! Навіщо ви дивуєтесь океану, навіщо дивуєтесь зорям?

Ідіть, поверніться додому! Пізнайте себе! Цього буде досить.

Амінь (1; 332).

Помер Григорій Сковорода на 72-му році в маєтку свого давнього приятеля Андрія Ковалевського в селі Пан-Іванівці (нині Ско-вородинівка) на Харківщині. На могильному камені, згідно із заповітом, було написано його слова, що визначають розуміння сенсу життя і спрямування філософії великого мислителя: "Світ ловив мене, та не впіймав".

За життя філософа його твори не були надруковані. Уже після смерті Г. Сковороди стають відомими цикли його філософських діалогів ("Наркіс", -"Симфонія наречена книга асханъ", "Жена Лотова", -"Потоп зміїн" та ін.).

Філософська концепція Г. Сковороди - пантеїзм. Бог і природа - це єдине ціле: кожна людина має в собі Бога, він не існує поза людиною. Головна проблема його філософії - це проблема людини. Філософа передусім цікавить моральна й релігійна проблематика. Григорій Сковорода викладає їх мовою образів, символів, метафор. Методом розроблення цих проблем є пошук і протиставлення протилежностей, суперечностей, антитез, тому цей

метод називають антитетичним (грец. antithetikos - протилежний).

Для Сковороди весь світ є просякненим протилежностями: жит-' тя-смерть, світло-тінь, безглуздя-мудрість, плач-сміх, безчестя-слава, лютість-милість, початок-кінець тощо. Усе у світі рухається між протилежностями у колі ("кільці"), початком якого є віддалення від Бога, а кінцем - повернення до нього.

Григорій Сковорода не створив теоретично оформленого і систематизованого вчення. Свою філософію він розумів як вміння жити в Богові, у гармонії з природою, у мирі з людьми і власною совістю. "Коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне, - то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце і є філософія", - стверджував Сковорода.

Провідними ідеями філософії Г. Сковороди стали:

 учення про людину, про самопізнання як єдиний цілях до Бога і до щастя;

 учення про три світи, які становлять усе існуюче;

 ідея подвійної природи трьох світів;

 "філософія серця" як осередку духовного життя людини та головного інструменту самопізнання;

- етичний ідеал "нерівної рівності" та ідея "сродної праці".
Через свою любов до людини Бог дав їй все необхідне, - уважав

мислитель. Причому все, що потрібне, зробив легким, а важке - непотрібним. Найпотрібнішим для людини є щастя, "мир душевний". Воно доступне всім, полягає в пізнанні себе як образу Божого, "Поглянь у себе", тобто пізнай себе - це ще з часів Фалеса та Сократа було основним мотивом у поглядах багатьох філософів, а також Григорія Сковороди.

Як уважав славетний філософ, усе створене Богом можна визначити як три світи: перший - загальний світ, "де живе усе породжене", "він складається із незчисленних світів і є великий світ" макрокосм; другий світ - це мікрокосм людини; третій - символічний світ Біблії. Символи Біблії "ведуть думку нашу до розуміння вічної натури".

Кожен із трьох світів складається з двох "натур", має подвійну природу, одна з яких - видима (матеріальна), друга - невидима, тобто божественна, уважав Сковорода. Невидима натура і є Богом, який пронизує собою все суще (отже, тут ми бачимо ренесансний пантеїзм, про що вже говорилося раніше). Макросвіт за зовнішньою матеріальною оболонкою приховує внутрішній божественний сенс. Мікросвіт містить гріховну, тілесну, земну природу людини, але разом із тим правдиву, дійсну природу - людину як

образ і подобу Божу. За символами Біблії, за "видимою натурою" її тексту потрібно впізнати й розгадати живий дух, невидимий сенс божественного одкровення.

На противагу Просвітництву і раціоналізму XVIII ст. Сковорода створює вчення про "серце" як позасвідомі й надрозумові глибини людської душі. Серце - це "безодня" людської душі, через яку відкривається божественна "безодня", тому "безодня кличе безодню", через пізнання себе людина пізнає Бога. Серце, а не розум, виступає джерелом бажань, почуттів і думок. Разом із тим людське серце є засобом пізнання, саме в ньому повинні з'єднатися розум і віра, розум і воля людини. У цих поглядах Сковороди ми впізнаємо характерну для українців сентиментально-почуттєву ментальність. Досить часто ми спочатку реагуємо відповідно до своїх почуттів, а вже потім осягаємо подію розумом.

Етичне вчення Г. Сковороди спрямоване на пошук шляху, що веде до справжньої людини, до щастя, до "обожнення", до уподобання Богу. Доля людини залежить від природних нахилів, а тому в кожній людині є нахил до "сродної" собі справи. Для досягнення внутрішнього спокою і миру потрібно дотримуватися правила про "сродність", жити в злагоді зі своїм характером, з власною природою, ураховуючи свої схильності й обдарування. Відтак етичним ідеалом Сковороди є ідеал нерівної рівності, адже всі люди є лише "тінню справжньої людини, усі рівні перед Богом, але разом із тим усі є різними, тому що мають свою власну натуру. Єдиною метою всіх людей є наближення до Бога, але кожна людина має свій шлях до нього, своє призначення.

1 ЯТ7МТ"І-1Т-ТТ-їЯ 1 ) авдання "^

1. Які ідеї панували в історії філософської думки України в період XV-XVI ст.?

2. Шляхом аналізу філософських курсів професорів Києво-Могилян-ської академії виявіть їх справжній зміст: як зразків оригінальної творчості чи, може, зразків популяризації набутків західноєвропейської філософії.

3. Назвіть основні філософські ідеї Г. Сковороди.

4. Чи можна Сковороду порівняти із Сократом? Обґрунтуйте свою думку.

5. Чим завдячує Г. Сковорода Києво-Могилянській академії? Що спільного і в чому відмінність поглядів Г. Сковороди та його вчителів - професорів Києво-Могилянської академії?

¦і

6. Прочитайте і проаналізуйте байку "Бджола та Шершень" із циклу "Байки Харківські", у якій в образній формі розповідається про "сродну працю" .

7. Висловіть власну позицію:

 чи легко бути щасливим за "рецептом" Г. Сковороди?

 чи може людина бути щасливою в суспільстві, яке перебуває в кризовому стані?

8. Поміркуйте, чому якщо "немає солодшого для людини і немає потрібнішого, як щастя; немає і легшого за це", то чимало людей у світі не відчувають себе щасливими.

9. Філософська класика.Прочитайте фрагмент із праці Г. Сковороди "Вступні двері до християнської добронравності", у якій філософ викладає власне розуміння щастя.

§ 35. У пошуку істини. Українська філософія XIX - початку XX ст.

Українська філософія XIX ст. представлена іменами О. Но-вицького (1806-1884), С. Гогоцького (1813-1898), Т. Шевченка(1814-1861), М. Костомарова (1817-1885), П. Юркевича(1827-1874), М. Драгоманова(1841-1895) та ін.

Для мислителів цього періоду характерне глибоке розуміння проблем філософії, соціології, історичного процесу, соціально-політичної і національної проблематики.

Професор Київського університету Сильвестр Гогоцькийуперше в Російській імперії створив чотиритомну філософську енциклопедію - -"Філософський лексикон" (1857). Професор Орест Новицькийсприяв виданню праць видатного німецького філософа Гегеля, оскільки поділяв його глибоке розуміння закономірності історичного поступу. Відповідно до гегелівської філософії, він стверджував, що філософія "є наука, тобто думка, котра прагне до повного і систематичного розвитку самої себе", що філософські вчення різних часів і народів "суть різнобічні і різноманітні способи відтворення дійсності в думках".

Разом із тим це не завадило О. Новиць-кому критикувати філософську концепцію Гегеля за раціоналізм, оскільки, на його переконання, зміст духовного світу людини "живе в переконаннях серця, а не в поняттях

розуму". Ця критика здійснювалася О. Новицьким з позицій ірраціоналізму і теїзму, адже, як вважав філософ, "віра завжди вища від знання, релігія вище філософії".

Провісником філософії українського духу був Тарас Шевченко(1814-1861). Його філософські погляди - це глибокий зв'язок із народною мудрістю та християнством і відстоювання демократизму в національному питанні. В історії України поета-філософа цікавило значення визвольної боротьби українського народу проти іноземних загарбників, кріпацтва та національного гноблення. Він високо оцінив феномен Запорозької Січі, яка відіграла важливу роль в історії України, та формування самосвідомості українського народу. Світосприйняттю поета притаманний антропоцентризм, який зумовлює сприйняття навколишнього світу природи, історії й культури крізь призму переживань, бажань, потреб і прагнень людини. Його світ - це Україна як неповторний стан буття.

Доля Шевченка й доля українського народу нероздільні. Його філософія індивідуальна і разом з тим глибоко національна, волелюбна. Улюблені герої поета - народний лицар, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, який є оборонцем рідного краю, носієм народної правди, честі та свободи.

Уславлення свободи, першої і неодмінної передумови людського поступу, добробуту й щастя стало змістом найволелюбнішого вірша "Заповіт". Творчість Т. Г. Шевченка була визначальною у формуванні національної філософії та громадської думки України і мала значний вплив на погляди відомих діячів того часу.

Микола Костомаров(1817-1885) - історик, етнограф, громадський діяч. Особливо виразно це спостерігається в його праці "Книги буття українського народу", у якій висвітлюється історія українського народу та його прагнення до національної самобутності.

У 1861 р. Костомаров публікує велику статтю, у якій аналізує основні риси української духовності, порівнює її з російською. Він доходить висновку, що український народ має власні етнопсихологічні характеристики, які виокремлюють його серед інших народів.

Одним із визначних українських філософів XIX ст. був Памфіл Юркевич(1826-1874) -

207 ,|

ґрунтовний розробник самобутньої концепції "філософії серця". Він був переконаний, що в серці людини - найглибша основа й духовно-етичне джерело людського існування. В діяльності серця - у почуттях, переживаннях, емоціях, реакціях, а не в думках, у їх всезагальності - відображається індивідуальність особистості. Філософ зазначав, що розум лише вершина, а не коріння духовного життя людини. Ми отримуємо знання в результаті духовної діяльності; лише тоді, коли воно проникло в серце, знання може бути засвоєним.

Будучи християнським філософом, П. Юркевич не визнавав існування матеріального начала незалежно від духу. Матеріальне начало є лише таким, коли воно розглядається у взаємодії з духом. Про духовне начало ми маємо уявлення в результаті самоспостереження, внутрішнього досвіду.

Памфіл Юркевич, як і Г. Сковорода, розгортає цілісну систему доказів стосовно серця як осереддя всієї тілесності та духовної діяльності людини, найсуттєвішого органу, відправної точки рухів, бажань, почуттів, думок, емоцій з усіма їх відтінками й особливостями. Адже:

 серце є охоронцем і носієм усіх тілесних і духовних сил людини;

 серце є центром духовного життя людини. Воно зачинає і породжує рішучість людини на ті чи інші проступки; у ньому виникають багатоманітні наміри і бажання; воно є осереддям волі людини та її бажань;

 серце є центром усіх пізнавальних дій душі людини. Все, що ми знаємо, що ми пригадуємо, - усе йде від серця;

 серце є осереддям багатоманітних душевних почувань, хвилювань і пристрастей людини;

- серце - основа морального життя, моральний стрижень. Лише серце здатне передати всі нюанси морального стану людини.

Тому серце є найважливішою складовою частиною нашого існування. Стан серця відображає весь наш духовний стан. Людина повинна віддати Богові одне своє серце, щоб стати йому вірним у думках, словах і справах.

"Філософія серця" П. Юркевича ввішла в історію філософії як філософія кордоцент-ризму (від латин, cor (cordis) - серце і centrum - центр).

Погляди Михайла Драгоманова(1841 - 1895) - українського історика, мислителя, гро-

мадсько-політичного діяча - викладені у двотомному виданні -"Літературно-публіцистичні праці". Він був переконаний у безмежних можливостях людського розуму й науки пізнати навколишній світ. У своїх дослідженнях Драгоманов приділяє значну увагу проблемі методу, зокрема, для пізнання суспільного життя використовує соціологічний метод, який передбачає аналіз основних елементів кожного суспільного явища, розкриття їх взаємозв'язку і взаємодії.

Відзначаючи велике значення економічних факторів у розвитку суспільства, М. Драгоманов не погоджується з тим, що цей фактор є єдино вирішальним, виступає проти однобічного його переоцінювання, оскільки людство однаковою мірою загинуло б і від голоду, і від безпліддя, і від ідіотизму. Тому безглуздо виокремлювати найголовнішу потребу, оскільки кожна з них головна.

Характерною рисою соціологічних поглядів мислителя є те, що "основною одиницею" суспільства він уважав людську особу. її добробут і щастя були для нього важливою метою поступу.

Українська філософія на початку XX ст. пов'язана з такими видатними іменами, як Іван Франко, Борис Грінченко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко.

Видатний український письменник, філософ, громадський діяч Іван Франко(1856-1916) закінчив філософський факультет Львівського університету (1880), мав учений ступінь доктора філософії, який здобув у Віденському університеті (1893).

Світогляд І. Франка формувався в складних умовах поневоленої Галичини під вирішальним впливом революційного демократизму Т. Шевченка, російських і європейських демократів XIX ст., тісного зв'язку з робітничим і демократичним рухом Західної України, що входила на той час до складу Австрійської імперії. За свою суспільно-політичну діяльність, пропаганду соціалістичних ідей, заклики до повстання українського народу проти поневолення Франко неодноразово піддавався ув'язненню з боку австрійських властей.

Філософські погляди Франка зазнали значного впливу марксистських ідей. Він знав праці К. Маркса та Ф. Енгельса.

Свої філософські погляди Франко виклав у працях -"Мислі о еволюції в історії людськості", -"Що таке поступ?", "Про працю",

209 '

"Катехізис економічного соціалізму", "Кілька слів о тім, як упорядкувати наші людові видавництва"-, "Найновіші напрямки в народознавстві"- та багатьох інших прозових, поетичних і публіцистичних творах.

Основою світогляду І. Франка є філософський матеріалізм. У збірці "Зів'яле листя", говорячи про матеріалістичне розуміння дійсності, письменник зазначає, що в основі всього існуючого є не ідея, дух, а матерія, яка вічна і не має ні початку, ні кінця. її найважливішою властивістю є рух, зміна, плинність. "У дійсності, у природі, - писав Франко, - усе підлягає безперервній зміні, руху й обміну матерії".

Мислитель був переконаний, що життя, об'єктивна дійсність є визначальним щодо свідомості, а свідомість - результат поступового і складного розвитку матерії, що природа створила людину з її високою організацією, а не якась істота - природу, як про це твердять філософи-ідеалісти.

Іван Франко доводив безмежність пізнання на противагу агностицизму, вірив у пізнаванність світу і його закономірностей. "... Немає певних меж, - писав він, - котрі вказують людині: до сих пір дійдеш, а далі - ні. Те, що вчора пізнати здавалося неможливим, виявляється можливим сьогодні". Природа, на його думку, пізнаванна, вона є своєрідною книжкою, яку людина повинна читати, щоб бути щасливою, бо знання законів розвитку полегшить її життя. Тільки матеріалістична філософія, наголошував І. Франко, може дати людям можливість відкрити безліч таємниць, розкрити їх, пізнати і використати, бо лише вона здатна об'єктивно з'ясувати факти, закони суспільного розвитку на основі досліджень зовнішнього світу.

Іван Франко уважав, що ідеалістична філософія не ставила своєю умовою дослідження законів і сил природи, а звертала увагу на безплідне розміркування. Ідеалісти вважають, що зовнішній світ є тільки відтворенням нашої думки, похідним нашого "Я". "Подібні твердження, - писав І. Франко, - породили в подальшому такі безглузді ідеї, котрі поділяє реакційна філософія Шопенгауера або Гартмана, що є запереченням усякої здорової науки".

У теорії пізнання він віддавав перевагу її чуттєвому етапу, уважаючи, що людина може говорити, думати лише про те, що у формі вражень дійшло до ЇЇ свідомості, але повнота знання досягається "критичним розумом, який спирається на детальне вивчення і порівняння фактів і явищ".

Філософ розумів, що процес пізнання є складним і його результати повинні підкріплюватися практикою. Проте він не зміг

збагнути всієї складності процесу пізнання, не піднявся до розуміння практики як сукупної матеріально-предметної діяльності людини. Практику Франко розумів як критерій вірності відображення дійсності в художніх образах. Він виявляв глибоке розуміння окремих елементів діалектики, вимагав розглядати явища вїх розвитку: "Хто каже "поступ", той каже одним духом дві речі. Одно те, що все на світі змінюється, ніщо не стоїть на місці, а друге... що поступ веде до добра". При цьому Франко виявляє розуміння суперечливості суспільного життя. На думку філософа, причина розвитку - у самих речах і явищах. Кожний предмет має в собі внутрішню силу, що спричиняє рух. Ця внутрішня сила - суперечність, яка "... вирівнює всі нерівності, котра з найбільш різнорідних частин творить одноцільну єдність". Франко дорікає тим філософам, які не бачили причинного зв'язку явищ, внутрішньої діалектики в предметах і явищах об'єктивної дійсності.

Поет поділяв погляди про причинний зв'язок матеріальних, економічних відносин і сфери духовного життя суспільства. Так, у статті "Найновіші напрямки в народознавстві" він зазначав, що суспільні та політичні установи є лише зовнішнім виявом, "надбудовою продукційних відносин". Франко переконаний, що рівень духовного життя суспільства залежить від стану його економіки.

Мислитель розумів, що економічні зміни в суспільстві мусять спричиняти й духовні зміни у свідомості людей, бо без цього не можна здійснити ніякі корінні соціальні перетворення. Ці зміни у свідомості людей він пов'язував із боротьбою проти релігії та ідеалізму, проти кріпосницької ідеології, соціального й національного гніту українського народу з боку царизму.

Виступи Франка проти релігії та ідеалізму, проти кріпосницької ідеології становлять суттєву рису його філософського світогляду.

Вплив марксистської філософії на Франка позначився і в розумінні ним ролі народних мас в історичному процесі. Він розумів, що королі, полководці, різні завойовники не тільки не "робили" і не "роблять" історії, а, навпаки, історія породжує їх самих. Бо вони з'явилися і стали необхідними лише внаслідок певних соціальних передумов.

У галузі естетики І. Франко теж стояв на матеріалістичній основі. Джерелом цього були естетичні погляди російських революціоністів-демократів 40-60-х років XIX ст., естетика Т. Шевченка.

Для естетики І. Франка, як і для його сучасників - Панаса Мирного, П. Грабовського, Б. Грінченка, М. Коцюбинського, Лесі Українки, - характерною є боротьба за реалізм, народність мистецтва. За його основу, за висловом Франка, необхідно брати "життя як єдиний кодекс естетичний".

Виступаючи проти поглядів І. Нечуя-Левицького, котрий проголошував вічність законів мистецтва і розглядав літературу як надкласове явище, Франко наголошував, що такої літератури немає у світі, а "вічні закони мистецтва" - це "старе сміття", яке догниває на смітнику історії. Література повинна бути живим відтворенням сучасного життя народного, його образом - ось висновок, до якого приходить письменник.

Іван Франко, ідучи за Тарасом Шевченком, не переставав закликати український народ до боротьби за своє соціальне й національне визволення. Його громадська, літературна та наукова діяльність характеризується насамперед соціально-політичною спрямованістю, революційністю, що відображала боротьбу трудящих мас Західної України проти поневолення. І в цій боротьбі Франко займав видатне місце як революціонер-демократ, мислитель, традиції якого є цінним надбанням української суспільно-політичної думки.

Одним із сподвижників І. Франка був відомий педагог, учений, етнограф і письменник, укладач першого словника української мови Борис Грінченко(1863-1910). Матеріалом його захоплень, предметом досліджень, полем діяльності стало українське слово в усій його багатогранній глибині, слово як матриця, що зберігає генетичну пам'ять нації.

Філософія Б. Грінченка глибоко національна, у нових суспільно-політичних умовах вона стала логічним продовженням ідей та спогадів Т. Шевченка. Відомий діяч усі свої зусилля спрямовував на розкриття націєтворчого феномену української мови. Щоденна наполеглива, натхненна культурно-освітня праця має прищепити кожному українцеві непохитне переконання, аби "відрізняти свою націю від інших і підносити національне питання й право української нації скрізь, де тільки можливо". Головним змістом і смислом життя для Б. Грінченка стала боротьба за українську національну справу. У своїх "Листах з України Наддніпрянської", надрукованих у "Буковині" в 1892-1893 pp., він робить критичний огляд тогочасного суспільного стану, звертається до аналізування причин занепаду національних змагань і висловлює думки й побажання щодо активізації процесів відродження. Вчений глибоко й повно препарує ці проблеми, керуючись критерієм історичного підходу, обмірковує зміст і суть таких понять, як патріотизм, національна свідомість, українська інтелігенція, національна література.

Саме крізь призму формування національної свідомості він формує і спадщину деяких українських письменників та істориків (зокрема, Г. Квітки-Основ'яненка, М. Костомарова та ін.), з болем підсумовуючи їхню безпорадність або ж аморфність у цьому плані. Віддаючи належне своїм попередникам, він не може не втриматися від їдкого зауваження, констатуючи, що в тодішньому українському діячеві все ще сиділо "дві душі: одна українська, а друга - російська", а тому "хотілося і рідному краєві послужити", і не прогнівити того, хто може пожалувати "Станіслава на шию".

Працюючи на ниві просвітництва, Б. Грінченко наочно постійно пересвідчувався в тій непоправній шкоді, що її завдавала русифікаторська політика царського уряду. Позбавлений вузької націоналістичної зашореності, письменник мудро й справедливо зазначав: "Не тоді добре єднається народ з народом, коли вони родичі, хоч би і близькі, а тоді, коли життя їх укупі - таке, що дає їм змогу зазнавати в сій спілці найбільш усякої користі, якомога більшого вдоволення своїх потреб як народу, якомога більше щастя". Борис Грінченко свідомо поклав на вівтар ідеї своє коротке, але глибоко змістовне життя, свою працю, громадську діяльність і творчість:

Прагне і розум, і серце великої праці такої, Щоб і вікам тим, що будуть, зосталась вона дорогою, Щоб і потомки далекі добра зазнавали від неї, Звали того невмирущим, хто силу робить її мав...

Борис Грінченко ввійшов в історію як упорядник славнозвісного "Словаря української мови", але не варто забувати, можливо, найголовніше: він є одним із небагатьох найпослідовніших філософів української національної ідеї.

Як бачимо, однією з провідних рис філософії на початку XX ст. було формування україноментального соціокультурного середовища.

Романтично-екзистенційна спрямованість була характерна для творчості Лесі Українки(1871-1913). Так, ідея антропологічної "наповненості" природи втілена в драмі-феєрії "Лісова пісня"-; трагічна доля колонізованого народу, здобутки якого привласнюються колонізаторами, відображена в п'єсі "Оргія"; дисгармонійність української та російської ментальності виразно звучить у п'єсі "Бояриня", яка ніколи не друкувалася в Російській імперії.

Самобутньою є творчість відомого українського письменника та мислителя Михайла Коцюбинського (1864-1913). Провідною темою його творів є відчуження людини від природи, від своєї істинної внутрішньої сутності. Як наслідок - самотність і туга

 



Любомудріе". Філософія Київської Русі | Intermezzo"), а то й смерть як спокута за втрачену гармонію ("Тіні забутих предків").

ФІЛОСОФІЯ ЕПОХИ ВІДРОДЖЕННЯ | І ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА | Природжені ідеї, або "Значення духу досвід не покриє". Рене Декарт | Дійсність - потік відчуттів. Готфрід Лейбніц, Джордж Берклі, Девід Юм | НІМЕЦЬКА ФІЛОСОФІЯ НОВОГО ЧАСУ | Не пояснювати світ, а змінювати його". Марксизм | Матеріалізмі називається суспільно-економічною формацією. | Філософія на роздоріжжі. Посткласична європейська філософія ХІХ-ХХ ст. Артур Шопенгауер, Фрідріх Ніцше, Огюст Конт | ЗО. Філософія XX століття. Феноменологія, буття людини, прагматизм і психоаналіз | Гайдеггер (1889-1976) і Ганс Гадамер |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати