Головна

Схоластика

  1. Средневековая схоластика и медицина
  2. Схоластика
  3. Схоластика
  4. Схоластика
  5. Теоцентризм европейской средневековой философии. Патристика и схоластика как основные этапы формирования философско-теологической мысли в Европе.
  6. Теоцентризм европейской средневековой философии. Патристика и схоластика как основные этапы формирования философско-теологической мысли в Европе.

На засадах Священного Писання вчителі патристики створили систематичну догматику. Надалі ж постало завдання упорядкування її для того, щоб зробити доступною для неосвічених людей - основної маси народу, яка переходила на той час у християнство. Його розв'язала схоластика Західної Європи, куди в кінці VIII - на початку IX ст. перемістився центр філософської думки. Ця філософія мала релігійний характер і своїм головним призначенням вважала безпосереднє злиття з теологією. Світ, згідно з уявою схоластів, не має самостійного існування, усе існує лише у причетності до Бога. Не слід займатись пошуком істини, оскільки вона вже існує в божественному одкровенні. Філософія повинна за допомогою розуму лише обґрунтувати і викласти цю істину, реалізувавши при цьому три мети: 1) проникнути в істини віри і таким чином наблизити їх зміст до духу мислячої людини; 2) надати релігійній, теологічній істині систематичної форми за допомогою філософських методів (методів розуму); 3) використовуючи філософські аргументи, виключити критику святих істин. Очевидно, що усе підпорядковувалось авторитету християнського віровчення. У цілому ж схоластичне філософування було зосереджене на з'ясуванні реального існування універсалій і на доведенні буття Бога.

Універсалії - загальні поняття. Визначення їх філософського статусу припускає обговорення питань про природу універсалій, сутність реального буття, способи існування ідеального, умови раціонального (понятійного) пізнання, про співвідношення загального й одиничного, мислення та дійсності. Активна дискусія з цих питань відбувалася протягом усього періоду розвитку середньовічної філософії, а її учасники висловлювали стосовно них різні погляди.

Одні - реалісти (з лат. - реальний, дійсний) - доводили реальне існування тільки загального. При цьому ті хто мав крайні погляди, спирались на платонівське вчення про ідеї: загальне - це ідеї, а вони існують до виникнення одиничних речей та за їх межами. Помірковані ж реалісти виходили з аристотелівського вчення про загальні роди, згідно з якими загальне реально існує в речах і ні в якому разі не поза їх межами.

Інші - номіналісти (з лат. - ім'я), навпаки, заперечували реальне існування універсалій. Загальне, доводили вони, існує лише після одиничних речей, реальне - тільки одиничне. Крайні номіналісти вважали загальне порожнім «видихом голосу», лише звуковим проявом слова. Помірковані ж номіналісти визнавали реальність загального, але тільки як думки, поняття, імена, що мають важливе значення в пізнанні.

Одним із найбільш видатних середньовічних реалістів був італієць Ансельм Кентерберійський (1033 - 1109 рр.). У своїх погглядах Він виходив з існування загальних понять незалежно від одиничних речей й підкореності мислення вірі, а завданням філософії вважав пояснення віри в межах церковних догм.

Представником крайнього номіналізму в період ранньої схоластики був француз Іоанн Росцелін (бл. 1050 - 1122 рр.). Згідно із його вченням, поза одиничними речами не існує ніякого загального: немає кольору без конкретного кольору, немає мудрості поза конкретною мудрою душею. Загальне, як запевняв філософ, не має власної реальності, універсалії - це всього лише звуки голосу, мова.

Спробу подолати однобічність номіналізму і реалізму зробив на той час П'єр Абеляр (1079 - 1142 рр.) - французький філософ, теолог і поет. Він вважав, що універсалії існують у речах, а не до них або після них. Абсурдно, вважав філософ, стверджувати тільки реальність «людяності», а не людей, «кінності», а не коней. Він доводив, що не можна недооцінювати ні загальне, ні одиничне, що було б помилкою вважати реальним лише одиничне, що загальним поняттям також відповідають реальні сутності: людей називають людьми не тільки на основі загальних ознак, а поняттю «людина» відповідає реальність загальнолюдського, того, що існує в усіх людях. У цілому, Абеляр був представником поміркованого номіналізму, який пізніше отримав назву концептуалізм.

Суперечка про універсалії в середньовічній філософії - це схоластична суперечка. насправді ж існують предмети, речі, явища і процеси, об'єктивний світ у цілому. Кожен із них і всі разом володіють неповторними, тільки їм притаманними властивостями, рисами, ознаками, які виражаються поняттям «одиничне». «Загальне» - вираження об'єктивно існуючої подібності характеристик предметів, їх однотипності в деяких відношеннях, належності до однієї і тієї самої групи явищ або єдиної системи зв'язків. Разом із тим, дискусія про універсалії, незважаючи на її схоластичність, мала все ж і певне значення для розвитку філософії. У номіналізмі, наприклад, простежувались матеріалістичні й атеїстичні тенденції, а в полеміці номіналістів і реалістів - зародки емпіричного та раціоналістичного напрямків у подальшій філософії.

У середині XIII ст. у схоластиці перемогла думка, згідно з якою теологія потребує оздоровлення філософією Аристотеля. Це завдання розв'язали схоласти домініканського ордену, найбільш видатним із яких став Фома Аквінський.

Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.) - середньовічний філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, засновник томізму (з лат. - «Тома» - Фома).

Питання про співвідношення філософії та богослов'я Аквінат вирішував на користь богослов'я. У Фоми Аквінського наука і філософія виводять свої істини, спираючись на досвід та розум, релігійне ж вчення спирається на одкровення, Священне Писання. Філософії він відводив роль тлумача релігійних істин у категоріях розуму і спростовувача всіх аргументів проти віри.

Віра в Аквінського своєю достовірністю переважає знання, оскільки вона спирається на абсолютну правдивість Бога, а людський розум безперервно помиляється. Віра, стверджує він, дається кожній людині, у той час як володіння науковим знанням пов'язане з напруженою розумовою діяльністю і не кожному доступне. До того ж віру Фома Аквінський вважав морально більш цінною ніж, знання, тому що знання може відвернути людину від свого Всевишнього Творця і благодійника.

Таким чином, проголосивши як основу свого вчення принцип гармонії віри і знання, Фома Аквінський фактично підпорядкував знання вірі, тобто, філософію - теології.

Засадами моральної поведінки він вважав свободу волі, а її змістом - дотримання доброчесностей. При цьому до чотирьох традиційних доброчесностей, які прийшли з античної філософії, - мудрості, відваги, поміркованості, справедливості - він додав ще три християнських: віру, надію, любов. Суть життя Аквінат вбачав у щасті, під яким розумів пізнання і споглядання Бога.

Суспільний порядок філософ розглядав як відображення порядку божественного. Звідси й виходила його вимога різноманітності «досконалості», різних станів суспільного цілого. Більшість людей, на думку Фоми Аквінського, зобов'язані займатися фізичною працею, а меншість - розумовою й управлінням більшістю, а найбільш цінною вважав працю служителів римсько-католицької церкви. Найбільш визнаною формою держави він визнавав монархію. Як Бог тільки один в усьому світі, як душа лише одна в тілі, як бджолиний рій має тільки одну матку, а корабель спрямовується волею єдиного керманича, так і державний корабель може функціонувати лише тоді, коли на чолі його стоїть єдиний правитель - Монарх. Усяка влада, за ствердженням Аквіната, має божественне джерело, тому світська влада підкоряється церковній ієрархії. За наказом церкви вона повинна нещадно карати єретиків, які руйнують цілісність релігії.

Фому Аквінського проголошено святим, його вчення визнано обов'язковим для усієї католицької церкви, на його засадах розвивався і розвивається неотомізм в усіх своїх різновидах.

 



Патристика | Матеріалістичний сенсуалізм Дж. Локка

Філософія в системі культури | Філософія досократиків | Релятивізм софістів та їхня роль в античній культурі | Сократ як шукач істини. Етика Сократа | Філософське вчення Платона про ідеї | Критика Аристотелем теорії ідей Платона | Вчення Аристотеля про душу та його гносеологія | Логіка Арістотеля | Етичні та соціально-політичні погляди Арістотеля | Неоплатонізм |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати