На головну

ТЕМА 21. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ 1 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

1). Барабаш А. Правовий режим земельних ділянок, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва приватними власниками та користувачами / А. Барабаш, Р. Барабаш / Право України. - 2007. - № 4. - С. 111 -114.

2). Бусуйок Д. Межі здійснення інвесторами прав на землі сільськогосподарського

призначення / Діана Бусуйок // Право України. - 2007. - № 7. - С. 53- 56.

3). О. Баран ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ ЯК ОБ'ЄКТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ// Вісник Львівського університету. Вип. №42, 2006.

У статті досліджено питання правового режиму земель сільськогосподарського

призначення та проаналізовано теоретичні аспекти цільового призначення конкретних

земельних ділянок цих земель.

Ключові слова: землі сільськогосподарського призначення, правовий режим, права

громадян.

Проведення земельної реформи, перехід до ринкових відносин, законодавче

закріплення багатоманітності форм власності і розширення можливостей

використання земель сільськогосподарського призначення зумовило необхідність

перегляду низки теоретичних позицій стосовно правового режиму земель

сільськогосподарського призначення та правового положення суб'єктів прав на них.

Сьогодні ці питання є актуальними і стають предметом багатьох наукових

досліджень представниками різних галузей права. Однак земля, незалежно від того,

об'єктом яких відносин вона стає, одночасно є й природним об'єктом з визначеними

біохімічними та фізичними властивостями [1, c. 49]. Тому й загальні риси речових

прав [2, с. 193] поширюються на землю із суттєвими обмеженнями, особливо коли це

стосується земельних ділянок сільськогосподарського призначення, для яких

встановлено особливий правовий режим використання.

Правовий режим земель сільськогосподарського призначення є найбільш

неоднорідним та багатогранним, порівняно з правовим режимом інших категорій

земель. Питання правового режиму земель загалом і їх окремих категорій досліджено

в працях Г. А. Аксьоненка, Л. С. Дембо, Б. В. Єрофєєва, І. О. Іконіцької, М.І. Краснова,

М.І. Козиря, О. С.Є. Н. Колотінської, Г. Д. Клюкіна, А. П. Павлова, І. В. Павлова,

В. В. Петрова, В. Л. Мунтяна, І.Є. Середи, Н. В. Стороженка, Я. Я. Страутманіса,

Н. А. Сиродоєва, Н. Т. Осіпова, Н.І. Титової, Л. П. Фоміної, Ю. С. Шемшученка,

Н. В. Яковлєва та ін.

Найбільш повне дослідження правового режиму земель сільськогосподарського

призначення, в контексті орних земель, належить В. В. Янчуку, який під їх правовим

режимом розуміє встановлений системою правових норм оптимальний і єдиний

порядок необхідної поведінки суб'єктів земельних правовідносин, спрямований на

дотримання винятково цільового, раціонального і по-господарськи бережливого

використання орних земель, що наділені специфічними і властивими лише їм

ознаками (системність обробітку ґрунтів, використання під посіви

сільськогосподарських культур і т.д.) [3, с. 11].

За умов проведення земельної та аграрної реформ правовий режим земель

сільськогосподарського призначення став значно багатшим, змінилися його

юридичні акценти. Як зазначає Н.І. Титова, ці землі стали не лише об'єктом

вкладення праці, а й капіталу через те, що виникли різноманітні форми власності на

них, у тому числі і приватна власність. Крім цього, ці землі вперше було включено в

сферу підприємництва, тобто діяльності, що безпосередньо пов'язана з

цілеспрямованим одержанням прибутку [4, с. 6].

Традиційно прийнято вважати, що земля в сільському господарстві функціонує в

двох якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Згідно із

ст. 22 ЗК України [5] землями сільськогосподарського призначення визнаються ті, які

надані для виробництва сільськогосподарської продукції, розміщення відповідної

виробничої інфраструктури або землі, призначені для цих цілей. Вони не є

однорідними за своїми агрофізичними властивостями та характером використання,

адже не будь-які землі підлягають сільськогосподарському використанню, а лише

придатні для цих цілей і навпаки, не будь-які придатні для сільськогосподарських

потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського

призначення. Так, в заповідних зонах не може проводитись товарна

сільськогосподарська діяльність. Тому Земельний кодекс України, на відміну від

земельних кодексів 1971 та 1990 рр., у визначенні структури сільськогосподарського

земельного фонду країни виділив такий критерій, як вид сільськогосподарських

угідь. За цим критерієм землі сільськогосподарського призначення поділяються на

сільськогосподарські та несільськогосподарські угіддя.

Згідно із ст. 22 ЗК України до сільськогосподарських угідь відносять землі, які

використовуються як основний засіб сільськогосподарського виробництва. Такими

угіддями є:

1) рілля, тобто землі, які регулярно розорюються з метою створення

агротехнічних умов для вирощування на них сільськогосподарських культур;

2) земельні ділянки під багаторічними насадженнями - сільськогосподарські

угіддя, на яких вирощуються плодові насадження деревного або кущового типу, що

плодоносять протягом тривалого періоду (сади, виноградники, хмільники тощо);

3) сіножаті - сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста

рослинність, що використовується для відгодівлі худоби;

4) пасовища - сільськогосподарські угіддя, на яких вирощується трав'яниста

рослинність з метою випасання худоби;

5) перелоги - сільськогосподарські угіддя, як правило, рілля, які тимчасово

виведені з активного сільськогосподарського обробітку (розорювання) з метою

природного відновлення родючості ґрунтів.

До земель сільськогосподарського призначення належать також землі, які

використовуються не як безпосередній основний засіб сільськогосподарського

виробництва, а як просторова база для розміщення об'єктів, технологічно тісно

пов'язаних із веденням сільськогосподарського виробництва (господарські шляхи і

прогони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до

земель лісового фонду, землі під господарськими будівлями і дворами), а також

деградовані землі, які тимчасово виведені із активного сільськогосподарського

обробітку з метою використання комплексу заходів щодо штучного відновлення

родючості ґрунтів. Такі землі не є сільськогосподарськими угіддями [6, с. 80-81].

Сьогодні об'єктом земельних правовідносин фактично є кожний вид (підвид)

земель сільськогосподарського призначення. В. В. Янчук ще у 1982 р. виділив

самостійним об'єктом земельних правовідносин орні землі [3, с. 17].

З огляду на це, в юридичній літературі останнім часом з'явилися нові, детальніші

класифікації земельних ділянок сільськогосподарського призначення, а саме:

1) за визначеним господарським використанням виділяють:

а) сільськогосподарські угіддя, такі як рілля, пасовища, луки, сінокоси, земельні

ділянки під багаторічними насадженнями, що використовуються в сільському

господарстві як основний засіб виробництва [7, с. 389-402];

б) несільськогосподарські угіддя, до яких відносять ділянки землі під

сільськогосподарськими об'єктами, і ті, що потребують окультурення з метою

наступного залучення до складу продуктивних земель [8, с. 205].

Випадки різного виду господарського землекористування на одній і тій же

категорії земель в юридичній літературі позначаються поняттям "змішаного режиму

землекористування" [9, с. 7].

2) за безпосереднім фактичним використанням земельних ділянок

сільськогосподарського призначення у літературі Ю. Г. Жаріков та Г. О. Аксеньонок

увели поняття так званих "земель сільськогосподарського виробництва" [9, с. 7].

3) за характером сільськогосподарського виробництва виділяють земельні

ділянки, надані громадянам у власність для ведення особистого селянського

господарства, садівництва, товарного сільськогосподарського виробництва тощо [10].

На жаль ЗК України не конкретизував того, що слід розуміти під цільовим

призначенням земельної ділянки, а лише зазначив про наявність такої ознаки.

Цільове призначення земельних ділянок, наданих громадянам у власність,

зазначається в державних актах про право власності на земельну ділянку. З цією

метою до форми бланків цього державного акта введено графу "Цільове призначення

(використання) земельної ділянки" (форма бланку затверджена Постановою Кабінету

Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на право власності на

земельну ділянку та державного акта на право постійного користування земельною

ділянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 [11]). Цільове призначення земельної ділянки,

яка надана в оренду, визначається в договорі оренди. Згідно з Законом України "Про

оренду землі" [12], до істотних умов договору оренди земельної ділянки належить

цільове призначення, умови використання й збереження якості земель.

Колишня редакція ЗК України також містила норми про мету використання

земельних ділянок, наданих громадянам. Крім того, законодавством було

встановлено відповідальність за використання конкретної земельної ділянки не за її

цільовим призначенням.

Сьогодні цільове призначення земельної ділянки в значній частині визначається

не стільки приналежністю до категорії земель, скільки результатами планування і

зонування території. Тому, в земельно-правовій літературі цільове призначення

конкретної земельної ділянки визначають як встановлену компетентним органом при

її наданні межу експлуатації (використання) земельної ділянки для конкретного

призначення відповідно із затвердженими планами розвитку території і зонування

земель, а також правовим режимом відповідної категорії земель [10, c. 37].

Практика допоміжного використання земельних ділянок сільськогосподарського

призначення, що набула значного поширення, здійснюється в межах цільового

призначення тієї категорії земель, до якої вони входять. Акти планування і зонування

території в жодному разі не можуть змінювати основного цільового призначення

сільськогосподарських земель, а мають підпорядковуватися "спеціальному порядку

використання земель, що встановлений законодавством для найбільш цінної категорії

земельного фонду України", тобто правовому режиму земель цієї категорії. Лише в

такому розумінні можна погодитись із запропонованим визначенням цільового

призначення конкретної земельної ділянки.

Правовий режим різних земель сільськогосподарського призначення

неоднорідний. У зв'язку з цим в літературі виділяють загальні, особливі і спеціальні

форми використання земель сільськогосподарського призначення

[13, с. 340; 14, с. 142]. Їх слід розмежовувати залежно від цінності земельних ділянок

та потреб збереження ґрунтової родючості земель і їх кількості, що є загальною

метою правового режиму земель сільськогосподарського призначення [15, с. 270].

Досягнення цієї мети, звичайно ж знаходиться за межами суб'єктивного права, але є

передумовою закладених у ньому правомочностей суб'єктів земельних відносин.

Це дозволяє погодитись з тим, що для змісту правового режиму важливий не

лише особливий порядок правового регулювання, але й його наслідки. Тому,

характеризуючи загальний правовий режим, слід підтримати Н.І. Титову, яка розуміє

його як наслідок правового регулювання суспільних земельних відносин на основі

врахування природних і соціальних особливостей земель (як їхнього об'єкта), що

забезпечує інтереси суб'єктів цих відносин та спеціальний порядок використання цих

земель. В цьому контексті правовий режим земель є такою сукупністю правових

норм, які встановили основні засади і певний порядок землекористування різних

видів [4, с. 65].

Врахування особливостей правового режиму земель сільськогосподарського

призначення та цільового призначення окремих земельних ділянок має важливе

практичне значення при визначенні характеру та обсягу прав громадян України на

них.

Залежно від об'єкта, права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення є різними та відповідають меті їх дійсного використання, що орієнтує

насамперед на відповідальне ставлення до їх цільового використання всіма

суб'єктами.

--------------------

1. Адиханов Ф. Х. Теоретические проблемы правовой охраны земель

сельскохозяйственного назначения. - Томск: Изд-во Томского ун-та, 1989. - 272 с.

2. Покровский И. А. Основные проблемы гражданского права. - М., 1998. - С. 193.

3. Янчук В. В. Правовой режим пахотных угодий (на материалах УССР): Автореф.

дисс... канд. юрид. наук. - М., 1982.

4. Землі сільськогосподарського використання: права громадян України. Наук.-навч.

посіб. / За ред. докт. юрид. наук, проф. Н.І. Титової. - Львів: ПАІС, 2005. - 368 с.

5. Земельний кодекс України // Урядовий кур'єр. - 2001. - 15 листопада.

6. Кулинич П. Ф. Аграрна реформа та проблеми правового регулювання земельних

відносин / Організаційно-правові питання аграрної реформи в Україні: Монографія /

Кол. авторів. За ред. В. І. Семчика. - К.: Інститут держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України, 2003. - с. 80-81

О. Баран

256

7. Гуревський В. К. Правове становище земель сільськогосподарського призначення //

Актуальні проблеми політики. Зб. наук. праць. - 2000. - № 9. - С. 398-402.

8. Земельное право: Учебник для вузов. - М.: НОРМА-ИНФА, 1999. - 400 с.

9. Гречко В. В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення (текст

лекції). - Х., 1973. - 35 с.

10. Луняченко А. В. Правовий режим земель сільськогосподарського призначення, що

належать громадянам на праві власності: Автореф. дис... канд. юрид. наук: 12.00.06 -

Одеса, 2002.

11. Постанова Кабінету Міністрів України "Про затвердження форм державного акта на

право власності на земельну ділянку та державного акта на право постійного

користування земельною ділянкою" від 2 квітня 2002 р. № 449 // Офіційний вісник

України від 19 квітня 2002 р., № 14. - Ст. 221.

12. Закон України "Про оренду землі" в редакції від 2 жовтня 2003 р. // Відомості

Верховної Ради України. - 2004. - № 10. - Ст. 102.

13. Ерофеев Б. В. Земельное право: Учебник для высших учеб. зав. - М.: МЦУПЛ, 1999. -

С. 340.

14. Осокин Н. Н. Правовой режим земель сельскохозяйственного назначения // Земельное

право России: Учебник по специальности «Правоведение» / Под ред. В. В. Петрова. -

М.: Стоглавъ, 1995. - С. 142.

15. Крассов О. И. Земельное право: Учебник. - М.: Юристъ, 2000. - С. 270.

4). О. Баран КЛАСИФІКАЦІЯ ПРАВ ГРОМАДЯН УКРАЇНИ НА ЗЕМЛІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ// Вісник Львівського університету. Вип. №43, 2006

У статті зроблено спробу класифікації прав громадян на землі

сільськогосподарського призначення за певними критеріями. Вони дають змогу

визначити особливості цих прав різних видів та згрупувати їх за певними ознаками.

Ключові слова: права громадян України на землі сільськогосподарського

призначення; класифікація.

Права громадян України на землі сільськогосподарського призначення - явище

надзвичайно багатогранне. Специфіка цих прав зумовлена їх об'єктом - земельними

ділянками, які входять до складу цієї категорії земель. Вони мають особливий правовий

режим охорони та використання. З проведенням в Україні земельної та аграрної реформ

ці землі набули нових правових ознак. Вони стали не лише об'єктом вкладення праці, а й

капіталу, їх вперше було включено у сферу підприємництва, тобто діяльності, що

безпосередньо пов'язана з цілеспрямованим одержанням прибутку [1, с. 6]. Тому питання

про права громадян на землі сільськогосподарського призначення є особливо

актуальними. На жаль вони поки що не стали самостійним предметом вивчення.

Різноманітність цих прав найяскравіше проявляється у їх класифікації, яка "дозволяє

не тільки визначити найхарактерніші риси явища, що розглядається, а й проаналізувати

його з різних позицій, під різним кутом зору, пізнати особливості" [2, с. 11].

В радянському земельному праві основу правовідносин становили такі основні

засади, як право виключної власності держави на землю та виключення її з цивільно-

правового обігу. З огляду на це, видова різноманітність прав громадян на землі була

обмеженою.

Основою розвитку сучасних прав на землю є різні форми та види власності. Коло

об'єктів прав громадян на землю доповнено правами нематеріального характеру, у

тому числі правами на земельну частку (пай). Тому основними критеріями

класифікації прав громадян на землі сільськогосподарського призначення є суб'єкти

та об'єкти цих прав.

Громадяни України можуть мати земельну ділянку як на праві власності, так і на

праві користування головно на умовах оренди. Залежно від титулу, завдяки якому

громадяни використовують землі, їхні права можна поділити на права

безпосереднього та похідного землекористування.

Обсяг повноважень похідних землекористувачів є меншим від обсягу

повноважень власника земельної ділянки. Цих суб'єктів між собою відрізняє

правомочність розпорядження, яка може належати лише власнику земельної ділянки.

А от аналіз правомочностей землекористувача (ст. 95 ЗК України) щодо володіння та

користування земельною ділянкою, дає підстави говорити, про те, що за своїм

змістом вони цілком збігаються з такими ж правомочностями власника земельної

ділянки (ст. 90 ЗК України). Тобто, незалежно від виду суб'єктивного права

(власності чи користування), правомочності володіння та користування є

універсальними [3, с. 114].

Класифікувати права такого виду можна і залежно від правових підстав їх

виникнення. За цим критерієм права громадян на землі сільськогосподарського

призначення поділяють на два види - речові та зобов'язальні.

Речові права на землю виникають на підставі закону і не можуть бути змінені

договором. Володілець речового права має змогу безпосередньо впливати на

земельну ділянку шляхом панування над нею [4, с. 183]. Тому речові права є однією

із правових форм реалізації повноважень власника земельної ділянки щодо

володіння, користування та розпорядження нею.

До зобов'язальних належать права на землю, які виникають у результаті укладення

договорів оренди, строкового користування, застави земель (іпотеки) тощо.

Зміст кожного права громадян на земельні ділянки сільськогосподарського

призначення може бути висвітлений за умови розкриття особливостей правового

режиму об'єкта цих прав. Річ у тім, що залежно від правового режиму об'єкта права

визначаються певні можливості "поведінки учасників правовідносин стосовно

відповідних матеріальних та нематеріальних благ" [5, с. 295]. Відповідно до ст. 2 ЗК

України такими благами можуть бути земельні ділянки цієї категорії земель та права

на них, у тому числі на земельні частки (паї).

З розширенням кола об'єктів прав громадян на землі сільськогосподарського

призначення урізноманітнено критерії, за якими ці права можна класифікувати. За

безпосереднім об'єктом прав громадян на землі сільськогосподарського призначення,

насамперед, важливо класифікувати матеріальні права громадян. Це можна пояснити

тим великим значенням, яке в цій галузі має земля. Наявність в національній системі

права особливої галузі земельного права зумовлено існуванням землі як об'єкта

матеріального світу і правового регулювання. Особливості об'єкта визначають

предметну специфіку галузі земельного права.

Особливим об'єктом прав громадян є землі сільськогосподарського призначення,

які слугують основним засобом виробництва у сільському господарстві. Вони

характеризуються такими рисами, як родючість, просторова обмеженість, постійність

місцезнаходження та незамінність.

Сучасні класифікації матеріальних прав громадян України на землі

сільськогосподарського призначення різноманітні. Вони ґрунтуються на загальних

особливостях правового режиму цих земель, і, визначаються залежно від цілей

використання окремих земельних ділянок як основного засобу виробництва у

сільському господарстві.

На жаль, ЗК України не розкриває поняття "цільового призначення земельної

ділянки", а лише вказує на наявність такої ознаки. Це спричинило появу в юридичній

літературі нових детальніших класифікацій земельних ділянок сільсько-

господарського призначення.

Залежно від фактичного використання земельних ділянок сільсько-

ігосподарського призначення у літературі (Г. О. Аксеньонок та Ю. Г. Жаріков)

введено поняття так званих "земель сільськогосподарського виробництва" [6, с. 241-

242; 7, с. 31-38; 8, с. 7], де запропоновано класифікувати землі не за їх господарським

призначенням, а за фактичним використанням.

У сучасний період розвитку земельного законодавства, за характером

сільськогосподарського виробництва виділяють земельні ділянки, надані громадянам

у власність для ведення особистого селянського господарства, садівництва,

товарного сільськогосподарського виробництва тощо.

Значного поширення набула практика допоміжного використання земельних

ділянок сільськогосподарського призначення. Її здійснюють в межах цільового

призначення тієї категорії земель, до якої вони належать.

Наприклад, земля для ведення особистого селянського господарства може

використовуватися для городництва, садівництва, сінокосіння чи випасу худоби.

Здійснення відповідних видів діяльності входить у поняття особистого селянського

господарства. При цьому варто погодитись, що норми, встановлені для розмірів

індивідуальних городів і садів, сінокосів і пасовищ тут не діють.

Отже, землі особистого селянського господарства замінили собою і присадибні

земельні ділянки, і земельні ділянки для городництва, садівництва, сінокосіння та

випасання худоби. Водночас, між використанням землі для ведення особистого

селянського господарства і використанням її для потреб городництва, садівництва,

сінокосіння та випасання худоби є суттєва відмінність. Зокрема - конкретне цільове

призначення, від якого залежать права і обов'язки кожного землеволодільця.

Особисте селянське господарство передбачає вирощування продуктів

харчування, кормів для худоби, а також деяких технічних культур. Саме так доцільно

визначати цільове призначення розглянених земельних ділянок, зазначивши, що на

земельних ділянках, наданих спеціально з цією метою, можна вирощувати овочі,

фрукти, корм для тварин і деякі інші сільськогосподарські культури,

використовувати ці ділянки для сінокосіння і випасання худоби.

Незважаючи на те, що ст. 22 ЗК України відносить земельні ділянки для ведення

особистого селянського господарства до земель сільськогосподарського призначення,

основною особливістю їх правового режиму є те, що такі земельні ділянки, в межах

населених пунктів, використовуються для аграрного виробництва тимчасово. Вони

залишаються резервом для забудови і благоустрою населеного пункту. За

необхідності здійснення забудови ці землі можуть вилучати у землекористувачів і

надавати іншим особам для будівництва чи благоустрою населеного пункту

[9, с. 139]. Це видно із положень статей 12-16 Закону України "Про планування і

забудову територій".

Найпоширенішою формою ведення особистого селянського господарства є

вирощування городніх культур. Водночас на земельних ділянках, наданих для

городництва, заборонено закладення багаторічних плодових насаджень, а також

спорудження капітальних будівель та споруд. На цих земельних ділянках можуть

бути зведені тимчасові споруди для зберігання інвентаря та захисту від непогоди.

Після закінчення строку оренди зазначеної земельної ділянки побудовані тимчасові

споруди підлягають знесенню власниками цих споруд за їхній рахунок (пп. 2, 3 ст. 36

ЗК України).

Чинне земельне законодавство не містить визначення поняття городу чи земель

для городництва. Відсутнє й чітке визначення і їх правового режиму. Очевидно лише

те, що в цьому випадку земельні ділянки надають для вирощування картоплі, овочів

та інших продуктів харчування [10, с. 632]. Закон не забороняє вирощування на

городі, наприклад, зернових культур, що на практиці трапляється досить часто. Тому

земельні ділянки для городництва розглядають як землю, яка призначена чи

використовується для сезонного вирощування переважно овочевих чи кормових

культур, а інколи - і зернових чи технічних.

Особливістю правового режиму земель, наданих для городництва, є те, що їх

надають лише на умовах оренди. Попри це, земельні ділянки для ведення особистого

селянського господарства можуть використовуватися як на праві тимчасового

користування (оренди), так і на праві власності (ч. 1 ст. 36 ЗК України).

Громадяни України мають право на отримання земельних ділянок для

садівництва. До прийняття ЗК 1991 р. надання землі спеціально для індивідуального

садівництва не передбачалося, хоча такі сади існували, щоправда лише в складі

городу [11].

Основним цільовим призначенням таких земельних ділянок є закладення

багаторічних плодових насаджень (ч. 3 ст. 35 ЗК України). Частина наданої

громадянину земельної ділянки для потреб садівництва може використовуватися для

будівництва та експлуатації житлового будинку і господарських будівель,

необхідних для сезонного проживання громадян та членів їх сімей, а також для

зберігання господарського інвентаря, вирощеної продукції тощо.

Проте садовий будинок не можуть використовувати з метою реєстрації

постійного місця проживання його власника, оскільки земельні ділянки для

садівництва надаються за межами населених пунктів і не мають поштової адреси.

Крім цього, використання громадянином наданої йому для садівництва земельної

ділянки лише для зведення житлового будинку та господарських споруд є



ТЕМА 20. ЗЕМЕЛЬНИЙ ФОНД УКРАЇНИ ЯК ОБ'ЄКТ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ. | ТЕМА 21. ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ 2 страница

ТЕМА 4. ЗЕМЕЛЬНІ ПРАВОВІДНОСИНИ | ТЕМА 5. ЗЕМЕЛЬНА РЕФОРМА В УКРАЇНІ: ЗАВДАННЯ, ОСНОВНІ ЕТАНИ РЕАЛІЗАЦІЇ. | ТЕМА 6. ПРАВО ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ В УКРАЇНІ | ТЕМА 7. ОСНОВНІ ПРАВОВІ ФОРМИ НАБУТТЯ ПРАВА ВЛАСНОСТІ НА ЗЕМЛЮ | ТЕМА 8. ПРАВО НА ЗЕМЕЛЬНУ ЧАСТКУ ( ПАЙ). | ТЕМА 9. ПРАВА НА ЗЕМЛЮ НЕВЛАСНИКІВ ЗЕМЕЛЬНИХ ДІЛЯНОК | ТЕМА І 2. ОБМЕЖЕННЯ ТА ПРИПИНЕННЯ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ | ТЕМА 13. УПРАВЛІННЯ У СФЕРІ ВИКОРИСТАННЯ ТА ОХОРОНИ ЗЕМЕЛЬ | ТЕМА 15. ГАРАНТІЇ ПРАВ НА ЗЕМЛЮ | ТЕМА 19. ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗЕМЕЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати