Головна

Підготовка до розширення НАТО

  1.  I. Підготовка до глибокого дихання.
  2.  I. Підготовка до процедури
  3.  II. Партія і підготовка Жовтня
  4.  Активізація діяльності по розширенню соціального партнерства коледжу і роботодавців з метою подальшого працевлаштування випускників закладу.
  5.  Олександр II. Передумови реформ і їх підготовка
  6.  антистресова підготовка
  7.  Борці ваджра-Мушти, їх підготовка і боротьба

Розпад ОВД і Радянського Союзу не спонукав країни НАТО розпустити свою військову організацію і перетворити альянс в переважно політичну структуру. США і західноєвропейські держави стали вишукувати способи надати імпульс до співпраці в рамках блоку - через збагачення і розширення його функцій, але без згортання тих оборонних і військово-стратегічних функцій, які виконувалися їм всі попередні роки. Іншими словами, мова велася про радикальну реструктуризацію і трансформації НАТО, а про перетворення альянсу в організацію, набагато більш універсальну за своїми функціями.

Ще в грудні 1991 р керівництво НАТО створило Рада північноатлантичного співробітництва як багатосторонній консультативний орган, до якого увійшли поряд з країнами НАТО дев'ять держав Східної Європи. Метою Ради було сприяння розвитку співпраці між країнами-учасницями у військово-політичній сфері. Після розпаду СРСР в Раду до червня 1992 були прийняті країни колишнього Радянського Союзу, включаючи Росію. У 1997 р Рада північноатлантичного співробітництва був реорганізований в Раду євроатлантичного співробітництва. У його роботі стали брати участь також нейтральні країни - Австрія, Фінляндія, Швеція і Швейцарія.

З 1995 р до співпраці з НАТО стала повертатися Франція, оскільки позиція, якої вона дотримувалася в питаннях оборони з часів президента Ш. де Голля, втратила сенс з розпадом СРСР і зникненням «радянської загрози». Але Франція не повернулася у військову структуру альянсу і не стала членом комітету його військового планування.

Часткова зміна політики Франції відбулося на тлі активного обговорення необхідності прийняття до лав альянсу деяких країн Східної Європи, які раніше входили до Варшавського блок. Цього насамперед добивалися самі східноєвропейські країни, які прагнули отримати гарантії безпеки в разі відновлення конфронтації між Заходом і Росією, з боку якої в цьому випадку колишні учасники Варшавського договору очікували експансіоністських устремлінь. {¦}

На Заході ідея прийняття східноєвропейських країн в НАТО не відразу отримала підтримку. Західні держави підозрювали, що такий крок може викликати побоювання Росії, спровокує повернення до військово-політичного протистояння з США і зведе нанівець результати оздоровлення ситуації в Європі, які були досягнуті на основі взаєморозуміння між Росією і Заходом. Але число прихильників розширення НАТО росло, а економічна ситуація в Росії після початку реформ 1992 г. дозволяла думати, що повернутися до конфронтації з Заходом Москва не зможе, навіть якщо вона на таке зважиться. У червні 1993 р про можливість прийняти в НАТО деякі зі східноєвропейських країн першим відкрито заявив міністр оборони ФРН Фолькер Рюе. У числі вірогідних кандидатів були названі Польща, Угорщина і Чехія - країни, успішно проводили демократичні і ринкові реформи і цінні для Заходу в стратегічному відношенні.

Росія спочатку не виступала проти розширення НАТО. У серпні 1993 року під час візиту до Польщі та Чехії Б. Н. Єльцин у Варшаві заявив про те, що не заперечує проти вступу цих країн в НАТО. Однак через кілька тижнів російський керівник дезавуював свою заяву, надіславши послання лідерам провідних західних держав, в якому висловився проти розширення НАТО на схід, посилаючись на громадську опозицію в Росії такого розширення. Демарш Росії був зустрінутий на Заході з увагою, він кілька забарився прийняття рішень про розширення альянсу, але не завадив їм.

У січні 1994 року з ініціативи військових відомств США та Західної Європи з метою сприяння співробітництву між НАТО, країнами Центральної та Східної Європи і державами колишнього СРСР радою НАТО була затверджена програма «Партнерство заради миру» (ПЗМ). Вона передбачала взаємодію Північноатлантичного альянсу з кожної з країн, що приєдналися до програми, на базі розроблених для кожної з них окремо планів. До ПЗМ приєдналося понад 20 країн. Росія спочатку сподівалася, що участь в ній виявиться для східноєвропейських країн заміною їх повноправного членства в НАТО, але виявилося, що це не так. Фактично, беручи участь в програмі, «кандидати в члени НАТО» готувалися за допомогою натовських інструкторів до вступу в альянс. Незабаром до ПЗМ приєдналася сама Росія.

Одночасно із затвердженням програми ПЗМ в січні 1994 року президент США Б. Клінтон офіційно виклав позицію Вашингтона в питанні розширення, заявивши: «Питання не в тому, чи відбудеться розширення, а в тому, коли і як воно станеться». Російське керівництво продовжувало заперечувати проти розширення НАТО, наполягаючи, що воно призведе до її ізоляції від формується системи європейської безпеки. Країни НАТО приділяли увагу запереченням Росії і переконували російське керівництво у відсутності у них намірів використовувати розширення НАТО проти її {¦} інтересів, але сам процес підготовки до його здійснення від цього не зупинявся.

10 грудня 1996 р чергова сесія ради НАТО в Брюсселі санкціонувала початок розширення, затвердивши графік організаційних заходів з його підготовки. Офіційне рішення про початок розширення було віднесено на літню сесію ради НАТО на вищому рівні в Мадриді. Процес розширення блоку був переведений в русло практичних заходів.

* * *

Перша половина 90-х років XX століття стала завершальною фазою розпаду біполярної структури. Незважаючи на спалах дисперсної (розсіяною) конфліктності, нової світової війни не виникло, і загроза її розв'язання не проглядалася ні в один з найбільш напружених моментів міжнародного розвитку 1991-1996 рр. Це був перший за багато століть випадок, коли радикальна зміна конфігурації міжнародної системи не було пов'язане з великим озброєним конфліктом.

До кінця розглянутого періоду стало очевидно, що Російська Федерація не має ресурсом протистояння Сполученим Штатам і не проявляє намірів протидіяти Заходу в міжнародних відносинах. Навпаки, вона прагнула до співпраці з ним, навіть якщо умови оного мало відповідало її національним інтересам. При цьому було очевидно, що Китай, який в США стали розглядати в якості основного конкурента в міжнародній політиці, не назбирав потенціал, що дозволяє йому грати в міжнародних відносинах роль, яку в 1945-1991 рр. займав Радянський Союз, - роль противаги США.

У світі склалася унікальна ситуація: США виявилися поза конкуренцією. Більш того, до другої половини 90-х років вони змогли в цьому переконатися, що підштовхнуло Вашингтон до проведення наступальної зовнішньої політики з метою реалізувати конкурентні переваги і сформувати міжнародний порядок, максимально сприятливий для національних інтересів Сполучених Штатів.

Джерела та література

Зовнішня політика і безпека сучасної Росії. 1991-2002. Хрестоматія у чотирьох томах / Упоряд. Т. А. Шаклеин. Т. IV. Документи. М .: РОССПЕН, 2002.

Talbott S. The Russia Hand: A Memoir of Presidential Diplomacy. N.Y .: Random House, 2002.

Європейський союз на порозі XXI століття / Под ред. Ю. А. Борко і О. В. Буторін. М .: УРСС, 2001..

Європейський Союз і європейські країни СНД / Відп. ред. М. М. Наринский. М .: МДІМВ МЗС України, 2002.

Пострадянська Центральна Азія. Втрати і набуття / Відп. ред. А. М. Васильєв. М .: Східна література, 1998..

Співдружність Незалежних Держав: уроки та виклики сучасності / Відп. ред. Ф. А. Казин. СПб .: ІНФО-ТАСС, 2002.

Центрально-Східна Європа в другій половині XX століття. У 3-х томах. М .: Наука, 2000-2002.

Шаклеин Т. А. Росія і США в новому світовому порядку. Дискусії в політико-академічних спільнотах Росії і США (1991-2002). М. [б / і], 2002.

Brown J.F. Hopes and Shadows: Eastern Europe after Communism. Durham, 1994..

Dinan D. Ever Closer Union. An Introduction to European Integration. Pal-grave: Lynne Rienner, 1999..

Freedman L. (ed.). Military Intervention in European Conflicts. L .: Black-well, 1994..

Ghali B.B. An Agenda for Peace: Preventive Diplomacy, Peacemaking and Peacekeeping. N.Y .: UN Department for Public Information, 1993.

Leurdijk D.A. The UN and NATO in Former Yugoslavia. The Hague, 1994..

Глава 13. «плюралістичної однополярного» (1997 - 2003)

зміст глави



 Розвиток відносин в СНД і формування Союзної держави Росії і Білорусії |  Глобалізація і переростання міжнародних відносин між державами в систему мірополітіческіх відносин.

 Етно-територіальні конфлікти в Грузії |  Проблема прав некорінного населення країн Прибалтики |  Зміцнення інтеграційних угрупувань в Східній Азії, Північної та Латинської Америках |  Криза системи ООН і зміцнення механізмів неформального регулювання міжнародних відносин |  Гуманітарна інтервенція в Сомалі |  Нормалізація ситуації в Камбоджі |  Ситуація на Близькому Сході і спроби примирення Ізраїлю з Йорданією і ООП |  Положення на Корейському півострові і «ядерна тривога» 1994 р |  Становлення Вишеградської групи та Центральноєвропейської ініціативи |  Тайванський «ракетна криза» і поворот Китаю до зближення з Росією |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати