На головну

1 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Питання № 2 Форми існування філософського знання

Основними формами філософського знання є: вчення, школи, течії, напрямки. Вихідною одиницею філософського дослідження є філософське вчення (певного мислителя). Філософське вчення це система певних логічно пов'язаних один з одним поглядів. Вчення, як правило, називаються за ім'ям вчителя. Наприклад: Кант - кантіанство; Платон - платонізм. Сукупність філософських вчень об'єднаних якимось фундаментальним ідейним принципом називається філософською школою. Справжня мета філософських шкіл давнього світу складалася відповідно більше в спільному вивченні і філософствуванні, ніж у навчанні. Голова школи або який-небудь послідовник засновника школи розпоряджався майном і здійснював керування нею до кінця свого життя. У період середньовіччя великі чернечі ордени (домініканців, францисканців, августинів) і деякі відомі монастирі були в той же час і філософськими школами. У Новий час уже немає ніяких шкіл, що представляли б собою особливі інститути. Сукупність філософських шкіл, які розробляють різні аспекти одних і тих ж ідейних принципів називається філософськими течіями. Наприклад: позитивізм. Сукупність філософських течій, які при усіх своїх розбіжностях відстоюють деякі спільні принципові положення називається філософським напрямком. Найвідоміший поділ філософів - на матеріалістів і ідеалістів Матеріалісти йдуть від природи, від матерії і пояснюють явища людського духу на основі матеріальних причин, а ідеалісти - навпаки. Інший відомий поділ філософів - на раціоналістів, емпіриків і ірраціоналістів. Раціоналісти схильні до порядку, люблять його й абсолютизують. Ірраціоналісти, навпаки, не люблять звичайний порядок речей, схильні до безладдя, готові допустити усе, що завгодно. Емпіризм - абсолютизація проміжного (між логікою й інтуїцією) способу мислення, ймовірнісного підходу, досвіду. Філософів поділяють також на догматиків і скептиків. Філософи-догматики виробляють свої ідеї або викладають чужі і відстоюють їх, тобто міркують в основному в дусі позитивного, конструктивного, стверджувального філософствування. Навпроти, філософи-скептики налаштовані в основному на хвилю критичного, деструктивного філософствування. Заслуговує на увагу і такий поділ філософів: на суб'єктивістів, об'єктивістів і методологістів. Філософи-об'єктивісти (натурфілософи, матеріалісти, онтологісти) акцентують увагу на світоглядних проблемах, на осмисленні зовнішнього світу. Філософи-суб'єктивісти (філософи життя, екзистенціалісти, постмодерністи) акцентують увагу на проблемах людини і суспільства. Нарешті, філософи-методологісти (позитивісти, неопозитивісти, прагматисти) осмислюють переважно форми і засоби людської діяльності.

Питання № 3 Поняття і функції світогляду

Світогляд - це сукупність наукових, філософських правових, політичних, моральних, релігійних, естетичних поглядів та ідеалів людей. Велику роль у формуванні світогляду відіграють почуття, емоції, настрої. Проте знання саме по собі ще не становить світогляду. Воно повинне перетворитися в переконання, яке займає ключове місце в структурі світогляду. Без нього світогляд формуватися не може. Для будь-якого світогляду важливою рисою є його дієвість. На основі знання будуються життєві проблеми людей, виробляються способи їх поведінки. Формування особи передбачає сумніви і критику. Без критичної оцінки реальності, без сумнівів і пошуків немає і не може бути істинного світогляду, який би відповідав теперішньому часу.

Функції світогляду 1) функція розуміння світу. Вона потрібна, щоб розтлумачити людині світ, описати його зрозумілою, доступною мовою. Людина може безпечно жити лише в середовищі, яке розуміє, адже розум конфліктує з тим, що недоступне можливостям його сприйняття. Світогляд як світорозуміння може бути раціоналістичним (все підвладне розуму) та ірраціоналістичним (вважає основою світу недоступне розуму);

2) оцінювальна функція. Для орієнтації у світі недостатньо лише одного сприйняття, здатності його пояснити, необхідно ще його оцінити, сказати яким він є. Людина постійно перебуває між протилежними полюсами і світогляд покликаний утримувати людське в людині через заперечення твариного. Зцієї точки зору світогляд поділяють на гуманний та антигуманний, оптимістичний та песимістичний;

3) праксеологічна функція. Виявляється у відповідях на питання як жити людині у світі, тобто містить практичні настанови щодо світу і буття людини в ньому. З цього погляду виділяють практичноактивні та споглядальні світогляди.

Крім цього світогляд виконує ще й функцію об'єднання нації, релігійної общини, соціальної групи.

Питання№4 Філософія в системі культури

Буття людини, його життєдіяльність забезпечується двома основними процесами: біологічним і культурним. Сутність культурного розвитку виражається інформаційною передачею традицій, звичаїв, обрядів, способів спілкування індивідів між собою і з середовищем їхнього існування. Культура, як система позабіологічно вироблених норм, прийомів, засобів людської діяльності, задає цю діяльність, програмує спосіб і міру оволодіння людиною природного і соціального світу. Сфера культури містить у собі не тільки результати, але й процеси матеріальної і духовної діяльності людей. У філософському контексті культура постає не як окрема сфера суспільного життя, а як суспільство в цілому, з точки зору розвитку людини як суб'єкта діяльності, розкриття властивостей і обдарувань людини. Вона є втіленням створених людьми матеріальних і духовних цінностей. Культура постає як упредметнена сутність людини. Міра розвитку культури визначається мірою розвитку людини. Культура є вираженням досягнутого людиною (людством) рівня історичного прогресу. Головне призначення філософії у культурі: зрозуміти, не тільки який у своїх глибинних основах наявний людський світ, але і яким він може бути. Філософське пізнання виступає особливою самосвідомістю культури, що активно впливає на її розвиток. Історичний розвиток філософії постійно вносить мутації в культуру, формуючи нові варіанти, нові потенційно можливі лінії її динаміки. Багато вироблених філософією ідей транслюються в культурі як своєрідні "дрейфуючі гени", що у визначених умовах соціального розвитку одержують свою світоглядну актуалізацію. На їхній основі можуть створюватися релігійні, етичні, політичні навчання, публіцистика, що наповняють емоційним змістом понятійні філософські конструкції, вносять у них конкретні життєві змісти, поступово перетворюючи їх у нові світоглядні основи культури.

Питання № 5 Філософія і наука

Наука - форма духовної діяльності людей, яка спрямована на отримання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), на відкриття об'єктивних законів світу і передбачення тенденцій його розвитку. Як і довільна наука філософія спирається на свій поняттєвий апарат. Філософські поняття виділяються із загальної маси понять і називаються категоріями. Вони є найбільш загальними за змістом. Прикладами філософських понять є: матерія, рух, причина, можливість, зміст, форма, простір, час. В кожній науці є свої поняття. Радикальні зміни у визначенні предмета філософії почались під впливом становлення дійсно наукового знання та соціальних процесів розвитку буржуазного суспільства, яке прийшло на зміну феодальному. Наприкінці XVI - початку XVII ст. виникає експериментальне природознавство і починається процес відділення від філософії конкретних наук - спочатку механіки земних та небесних тіл, астрономії та математики, потім фізики, хімії, біології тощо. У визначенні предмета філософії виникає нова проблема - місце філософії в системі конкретних наук, співвідношення предметів конкретних наук та предмета філософії. В процесі розв'язування цієї проблеми виявились дві протилежні тенденції: одна, позитивістська, - нігілістична щодо філософії і її права взагалі мати свій предмет; друга, згідно з якою предмет філософії або включає як свій суттєвий елемент натурфілософію - особливе філософське вчення про природу, або як метафізика - умоглядна, спекулятивна філософія, не спираючись на узагальнення конкретних наук, в рамках свого предмета задає, окреслює предмети конкретних наук. Лише в XIX ст. вдається принципово визначити специфіку предметів конкретних наук та філософії. Це було зумовлено якісними змінами в самих конкретних науках, а також у методології як філософії, так і конкретних наук. Виникають механічна теорія теплоти, фізична хімія, геохімія тощо, які заповнюють "розриви" між окремими науками. Тому філософію не можна ні ототожнювати з наукою, ні протиставляти їй. У наш час зв'язок світоглядного і онтологічного вимірів філософії знаходить своє втілення в широкому використанні філософських принципів та ідей у розробці як конкретно-наукових (фізичної, хімічної, біологічної тощо), так і загальнонаукової картин світу.

Питання№6 Місце і значення історії філософії в освоєнні філософського знання

Оскільки історичний підхід до предмета, дослідження його становлення і розвитку є одним із способів розкриття його суті, історія філософії допомагає осягнути суть самої філософії. Знання з історії філософії важливі ще й тому, що вона вчить світоглядному плюралізму та ідеологічній толерантності, сприяє звільненню від догматизму і духовному розкріпаченню особи. Історія філософії вивчає філософію, її існування в реальній історії. Об'єктом її вивчення є реальний історико-філософський процес. Існують концепції, які заперечують історичний підхід до філософії. На думку їх прихильників, філософські системи мовби співіснують в історичному просторі, а історія філософії постає співбесідою філософа поза часом. Філософія є не просто елементом культури, укоріненим у певну епоху. Їй притаманна налаштованість на пізнання, науковість. Цей аспект і дає змогу розглядати історію філософії не як співіснування філософських систем, а як історичний процес розвитку пізнання загальних закономірностей відношення людини і світу. Історію філософії можна розглядати як логічне розгортання ідеї, що розвиваються завдяки їх внутрішній логіці незалежно від зовнішніх обставин, тобто історія є зовнішнім середовищем, в якому розгортаються ідеї. Інший підхід - матеріалістичний, стверджує, що філософські ідеї не є чимось незалежним від життя, вони позбавлені власної історії, відтворюють соціальні відносини. Виважена ж концепція історії філософії визнає соціальну зумовленість ідей, не заперечуючи їх логічної сутності, тобто їх претензій на істину, незалежно від класових інтересів, соціального буття загалом.

Питання№7 Культурно-історичні передумови філософії

Необхідною передумовою виникнення філософії є терпимість до інакомислення. А вона може виникнути тільки в демократичному суспільстві, де більше покладаються на розум людини та права особи, ніж на традицію і віру. Тож не дивно, що розквіт філософії припадає на епохи панування демократії (Давня Греція, епоха Нового часу). Демократія не тільки створює умови, вона, по суті, викликає філософію життя.

Виникнення філософії мало і певні ідейні передумови. Воно стало можливим лише на певному ступені розвитку культури, за певного рівня інтелектуального розвитку. Історично філософії передувала міфологія і релігія. І хоча філософія, на відміну від попередніх, не так міцно укорінена в міф, однак первісні філософські погляди на космос, необхідність, людину, загальне світовідчуття походять з міфології.

На становлення філософії відчутно вплинули зародки наукового знання. Невипадково перший етап давньогрецької філософії прийнято називати натурфілософією, філософією природи. Особливе значення мала математика, її поняття та логічна побудова часто слугували взірцем для філософії. Тільки на основі певного досвіду, набутого науковим мисленням, можна було аналізувати поняття та категорії.

Зрештою, виникнення філософії потребує й певного рівня духовної культури загалом. Це насамперед моральні сентенції, які закріплюють життєвий досвід, розвинута система загальних понять у мові, певний рівень усвідомлення світоглядних опозицій (правда і кривда, добро і зло).

Питання № 8 Основи періодизації західноєвропейської ф-ї

Філософії притаманна історичність, розвиток в часі. Філософія - відповіді людського духу на питання поставлені людством. Кожне нове покоління сприймає, розвиває і створює нові філософські ідеї. Два протилежні аспекти цього: зміна - різниця і спадковість - спільність. Єдність філософського процесу є діалог філософських ідей і поглядів. Якщо той або інший філософ береться за розробку певної проблеми, яка розроблялося раніше, то його не задовольняють старі розробки. Він вступає в діалог з розробником. Через погодження або через критику він вступає в діалог з минулим у сучасному і думає про майбутнє. Це єдиний історико-філософський процес. Процес розвитку філософії можна уявити у вигляді різних послідовно змінюючих один одного історичних періодів, між якими існує зв'язок (спадкоємність). На різних етапах розвитку суспільства на філософію впливають різноманітні соціальні фактори, які визначають особливості філософії но кожному щаблі суспільного розвитку, в цілому визначаючи історичний характер філософії, перехід від однієї історичної форми до іншої. На розвиток філософії впливають як різноманітні культурні фактори, елементи духовної культури, так і більш широкі соціальні фактори, економічні, соціально-політичні. Враховуючи, що філософія історично розвивається, і в цьому розвитку визначаються різноманітними соціальними факторами, філософію розуміють як соціокультурне історичне явище. Основою для періодизації західноєвропейської філософії являється періодизація загальноісторичного розвитку суспільства; визначений період розвитку суспільства дорівнює відповідному періоду розвитку філософії. Етапи розвитку західноєвропейської філософії:

1) антична філософія (кінець 7 в. до н. е. - 2 в. н. е.)

2) середньовічна філософія (3-14 вв.)

3) філософія епохи відродження (кінець 14 - 16 в.)

4) філософія Нового часу (17-19ст.)

5) класична німецька філософія (кінець 18 - перша пол. 19 століття)

6) марксистська філософія (середина 19 в. -друга пол. 19 століття)

7) неокласична філософія 19 століття.

8) західноєвропейська філософія XX століття.

Питання №9. Основні етапи розвитку давньогрец думки

Антична філософія охоплює період з 6-ого в. до н. е. до 6 в. н. е. Традиційно виділяються 4 етапи античної філософії:

1) Рання класика - натуралісти і досократи. В центрі уваги космос, який вважався чуттєво-матеріальним. Розглядаються питання сутності світу, ідуть пошуки того, з чого виникли усі речі. Вся увага приділялася дослідженню природи зовнішнього світу. Тому дуже часто цю філософію називають натуралістичною. Представники: Піфогор, Парнеміт, Фалес, Анаксимен, Левкіп, Демокріт.

2) Середня класика- (Софісти, Сократ і його школа). Софісти - активно цікавилися проблемами мислення і мови людини, відносини особи і суспільства. Софісти - це філософи 2-ої половини 5 віку до нашої ери: Протогор, Фразімах, Горгій, Продіб. Вони перші брали гроші за навчання. Вчили вони "корисним" знанням: як досягти успіху у житті, як зробити кар'єру, як просунутися у суспільстві, мистецтву диспуту. Для них головне не істина, а перемога у суперечці.

Сократ (469-399 до н. е) відкрив сферу розуму, в якій відношення між поняттями регулюються логікою. Саме розум здатний дати загальнообов'язкове знання, яке неможливо отримати в готовому вигляді. Мірою всіх речей для Сократа була людина, як розумна, мисляча істота, адже в мисленні знаходять своє вираження загальні закони. Він проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе. Моральні вади Сократ пояснював незнанням. Знання фігурує в нього джерелом моральної досконалості людини.

3) Висока класика - (Платон, Арістотель і їхні школи). Головна ідея: синтез філософського знання його проблем і методів. Платон шукав шляхи до одвічних цінностей завдяки яким можна пізнати світ. Існує 2 світи: світ речей; і світ чистих форм ідей. Кожна ідея - це зразок для речей, світ ідей визначає світ речей. Світ ідей це піраміда на вершині якої більш загальні ідеї: кожна ідея це зразок предмета. З цієї позиції світ ідей замінював бога. Пізнати його можна було лише за допомогою логіки. Матеріальні речі - це тіні предметів. По Платону, коли людина помирає тіло зникає, а душа іде в світ ідей і споглядає їх. Він засновник формальної логіки.

4) Еллінізм(Пірон, Сенека, Еніктет, Аврелій)

Головні проблеми - мораль і свобода, процес пізнання. Пізніше ця проблема трансформувалося в іншу - осягнення структури космосу. Найбільш авторитетними були дві філософські школи: епікурійці і стоїки.

Епікур - жив в 4 - 3 ст. до н. е. Основні ідеї його вчення: людина боїться болі і смерті, але прагне до насолоди. Страждання - страх від незнання причин. Мета філософії: дати відповіді на питання пізнання. Мета людини - спокій духу і здоров'я тіла. Головне уникати страждання. Щастя людини пов'язане з нею самою. Але це щастя можна досягнути тільки коли людина веде замкнений спосіб життя і не займається політикою. Вчення самого Епікура треба відрізняти від вчення епікурійців - його послідовників. Для них головний принцип це, геденизм - головною метою життя є чуттєві і телесні насолоди.

Представники стоїцизму: Зінон - засновник, Посейдоній, Сепека, Епіктет, Марк Аврелій. Головна мета філософії - лікування моральних хвороб і виховання доброчесності. Вони перщі казали про совість, волю, провину, гріх. Для них довільна людина гріховна. Ідея рівності людей перед долею і природою. Треба вірити в божественне провидіння. В нашому світі все мінливе крім душі.

Питання № 10 Уявлення про сутність і першоначала світу в античній натурфілософії

Вчення давньогрецьких філософів про природний початок світу протиставляється міфологічним уявленням про створення світу з хаосу богами. Міфологічно-теогонічне тлумачення світу, зокрема,, у мілетців замінюється Логосом (у значенні "слово", "судження"). Даний термін мілетцями ще не використовувався, їхнє вчення фактично відповідає головним визначенням поняття "Логос". Вперше цей термін увів послідовник мілетської філософи Геракліт, маючи на увазі космічний порядок, який забезпечується незалежним від людей і богів законом буття. В спробах визначити першопочаток ці філософи повністю ще не відмежувалися від міфологічної традиції використовувати чуттєво-наочні образи, тому зовні їх тексти нагадують міф, а не аналітичну систему понять. Уподібнення першопочатку особливій природній стихії, що доступна чуттєвому сприйняттю (це: вода - Фалес, повітря - Анаксімен, вогонь - Геракліт), продовжує традиції саме міфологічного опису. Проте вже у Анаксімандра поняття про "апейрон", який не дається безпосередньо чуттям, а може бути осягнений лише розумом, є кроком до суто поняттєвого відображення світу. Апейрон, однак, ще не уявляється як поняття взагалі, він визначається як найменша частинка, першоречовина, яка з причин мікроскопічності своїх розмірів не може бути відчутною. Існування Логосу поряд з Хаосом суперечить визначенням цих термінів. Вирішення даної суперечності здійснено Гераклітом завдяки створенню першого вчення про розвиток, зміни в світі через боротьбу протилежностей. Піфагорійці початковим, ідеальним вважали Число, яке обов'язково має геометричну форму. Піфагорійці не заперечували "першоелементного" характеру таких природних стихій, як земля, повітря, вогонь тощо. Однак тлумачили їх особливий статус як результат властивих їм кількісних (геометричних), а не якісних характеристик. Елеати вважали, що світ як єдине суще є неподільним, непроникливим і непорушним буттям. Він немає частин і становить одну глибу, яка повністю заповнена і всяка множинність світу - обман чуття. Демокріт запропонував продуманий варіант механістичного пояснення світу. Ціле у них являє собою суму частин. Хаотичний рух атомів, їх випадкове зіткнення є причиною всього сущого.

Питання№11 Підходи до розуміння сутності людини у софістів і Сократа

Остаточне усвідомлення місця філософії у суспільстві було здійснене Сократом (469-399 pp. до н. е.). Він першим прийшов до висновку, що філософія - це діяльність щодо усвідомлення, осмислення та визначення відношення людини до дійсності. Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно". Дійсно, софісти брали за навчання гроші, проте вони популяризували суспільне знання. Софісти - це ряд філософів 2-ої половини 5 віку до нашої ери: Протогор, Фразімах, Горгій, Продік. Вони найбільше цінували індивідуальність, її потреби і інтереси. Бачення природи з позиції людини, яка виділилася з природи і протиставила себе пироді як щось рівнозначне і рівноцінне їй було новим словом софістів у філософії. Головну увагу приділяли аналізу пізнавальних і оцінювальних спроможностей людей. Зважаючи на відносність чуттєвих даних софісти доводили неможливість отримання достовірних і загальнозначущих знань про речі. Основним завданням вони вважали виховування людей, навчання їх жити. Людина є мірилом добра і зла спрведливості й несправедливості, знання залежать від неї. Головною тезою відомого софіста Протагора є теза "Людина- міра всіх речей". Для софістів тільки досвід може слугувати джерелом знання, а не "абстрактне мислення", "ідея". Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"-такою є головна теза сократівського філософствування. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Він проголосив вищою мудрістю пізнання самого себе, а мудрість-навищою доброчесністю людини. Моральні вади Сократ пояснював незнанням. Знання фігурує в нього джерелом моральної досконалості людини. Сократ виділяє такі основні моральні якості людини: міра (знання, які стримують пристрасті); хоробрість (знання, як перемагати небезпеку); справедливість (знання, як дотримуватися законів божественних і людських). Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять до їх конкретно-індивідуальних проявів. Філософія Сократа - своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину- "одну" з частинок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина - світ".

Питання№12 Загальна характеристика філософії Платона

Платон (427-347 pp. до н. е.) - перший з античних філософів, чиї праці збереглися. Учень Сократа, Платон у 397 p. до н. е. заснував у Афінах філософську школу, відому під назвою Академія . Свої праці він писав у вигляді діалогів - "Учта", Гіппій Більший", Торгій", "Держава" та ін. Платон свої головні зусилля зосереджує на вирішенні відкритої Сократом проблеми існування загального ("краси" взагалі, "мужності", "добра" тощо). Платон долає проблему, що зафіксована Сократом, завдяки створенню гіпотези про існування специфічних предметів, відмінних від речей навколишнього світу. Припустивши існування реальних предметів, Платон розглядає загальне як ідеальний предмет, ідею. Ідеї, що внаслідок своєї досконалості виявляють себе як еталони, справжня реальність, є дечим первинним стосовно конкретних речей як копій ідей. А чуттєво даний світ конкретно-індивідуальних речей є відбитком загальних речей. Отже, речі повсякденного світу є спрощеним варіантом іншого світу, більш досконалого - ідеального. Здатністю до безпосереднього контакту з ідеями наділена людська душа, яка після смерті тіла відділяється від нього і повертається до безтілесного царства ідей, бо для існування тіла і душі повинна бути відповідна ідея, яка керує процесами в дійсності. Душа, з'єднуючись із тілом, втрачає свою ідеальність (відповідність ідеї), забуває все, що споглядала у світі ідей. Але у відповідному стані (у сні, коли душа не залежить від тіла) вона здатна пригадати забуте. Тому в теорії Платона пізнання, під час якого формуються загальні поняття, є процесом пригадування. Платон першим увів у філософію поняття матерії, яке в нього позначає небуття, ніщо. Матерія - це те, чого не існує. Завдяки введенню даного поняття йому вдається узгодити в своїй теорії існуючу реальність з тією, яка була до неї. Вживаючи поняття "матерія", Платон утримує в свідомості принцип, відкритий Гераклітом: "З нічого може виникнути лише ніщо". Все, що існує, виникло з чогось, але саме тепер того, з чого все виникло, немає, тому ми кажемо, що воно - матерія. Цим поняттям знімається проблема пізнання того, що було: його вже немає. Ця властивість матерії перетворюватись у небуття і перешкоджає створенню світу, повністю відповідного ідеальному царству. Взаємодія матерії та ідей призводить до пошкодження, деформування ідей, до втрати конкретними речами тієї досконалості, яку мала "чиста" ідея. Він шукає ідеальну державу, ідеальний метод пізнання тощо, розглядаючи реальність як прояв ідеального.

Питання№13 Загальна характеристика філософії Арістотеля

Арістотель (384-322 pp. до н. е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи - "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші. Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Становлення Аристотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Він усвідомлює, що причина, сутність речей, загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Тому потрібно, враховуючи цю обставину, вирішити порушену ще Сократом проблему неможливості існування загального як індивідуального, за умови, що загальне не може існувати окремо від одиничного, індивідуального. Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, але не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії). Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається ним "формою форм". На розвиток свого вчення про форми Арістотель робить висновок, що саме знання форм побудови інших форм дає людині знання сутності речей. Так він створює підвалини нової науки про форми мислення-формальної логіки. Арістотель фіксує перші закони і правила логічного мислення. Йому належать класичні формулювання логічного закону протиріччя, закону виключення третього. Здійснюючи свої наукові дослідження явищ природи, Арістотель скрізь шукає форму, яка призводить до появи тих чи інших речей. Він вважав, що вирішення суспільних проблем можливе лише після пізнання форм, що породжують ці проблеми. Поступово ним визначаються поняття про процес побудови держави, суспільства, що в завершеному вигляді стає теорією світової держави. Саме цю теорію використовував його учень Александр Македонський.

Питання№14 Етичні уявлення епікурейців і стоїків

Епікуреїзм. Епікур (341-270 pp. до н. е.) заснував філософську школу в Афінах (Пірон, Сенека, Еніктет, Аврелій), використовуючи головні положення філософії Демокріта, проте його атом виявляє властивість "самочинного відхилення" від "лінії необхідності", що є специфічнім відображенням факту з'явлення у людей нових якостей - індивідуальної свободи, певного мінімуму соціальної автономії особи. Людина - цей "соціальний атом"-набуває в собі автономного, самодостатнього грунту свого волевиявлення. Сенс своєї ідеї про самочинне відхилення атома від лінії необхідності Епікур вбачає в основному правилі мудрості - вміти відхилятися від незадоволення, страждань. Світ пізнається за допомогою мислення та чуттів, між якими немає великої різниці, бо і чуття, і мислення спричинені рухом атомів. Критеріями істини визнаються чуттєві сприйняття, поняття. Епікур створює життєстверджуючу етику, яка за своїм спрямуванням оптимістична і утилітарна. Моральне життя потребує дотримання міри в усьому. Ідеал - у задоволенні природних, а не надуманих бажань. Справедливість у тому, щоб не шкодити іншому і не зазнавати шкоди від іншого. Мудрість (філософія) не тільки дає знання, а й духовну насолоду. Мудрець - не безтурботний пустельник, що відійшов від життя, а знавець життя, який піднявся над буденністю, здатний виявляти свою волю.



Ручной счет | 2 страница
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати