загрузка...
загрузка...
На головну

Мова міжнародного договору. Аутентичність тексту.

  1. Заняття 3. Міжнародна правотворчість. Джерела міжнародного права.
  2. Зміст трудового договору. Випробовування при прийомі на роботу.
  3. Інституціональна структура міжнародного кредиту. Міжнародні фінансові центри
  4. Конспект лекцій з міжнародного приватного права.
  5. Огляд міжнародного законодавства з питань впровадження інклюзивної освіти
  6. Основні форми міжнародного кредиту

Мова, на якій складається текст договору, визначається договірними сторонами. Двосторонній договір складається зазвичай мовами обох договірних сторін, хоча вони можуть вибрати й іншу мову. Іноді крім двох мов договірних сторін вони складають текст і третьою (нейтральною) мовою.

Багатосторонні договори укладаються мовами, які визначаються договірними країнами. Встановилася практика укладання договорів під егідою ООН, спеціалізованих установ ООН або інших міжнародних організацій офіційними мовами цих організацій (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, німецькою, французькою).

Тексти договорів різними мовами є аутентичними і мають однакову юридичну силу. Аутентичний текст міжнародного договору - текст, який після завершення переговорів було зафіксовано (аутентифіковано) уповноваженими сторонами як остаточний і такий, що має рівну обов'язкову силу та однаковий юридичний зміст. Сторони вільні укладати договір з одним аутентичним текстом, з аутентичними текстами мовами сторін (як правило, двосторонні угоди), аутентичні тексти мовами, які вони вважають доцільними. Сучасні універсальні міжнародні договори, які укладаються в межах і під егідою ООН, мають, як правило, аутентичні тексти шістьма мовами (англійською, арабською, іспанською, китайською, російською, французькою). В сучасних міжнародних відносинах були випадки, коли, аутентичний текст договору приймався однією мовою, а надалі був аутентифікований кількома мовами. При тлумаченні міжнародних договорів аутентичні тексти мають вищу силу.

34.Територіальне верховенство. Загальна характеристика.

Верховенство держави на своїй території (територіальне верховенство) означає, що держава здійснює вищу, верховну владу (юрисдикцію) щодо всіх осіб та їх об'єднань, знаходяться на його території. Держава має повновладдям, повнотою публічної влади (законодавчої, виконавчої, судової) в межах своєї території, що виключає діяльність в цих межах будь-якої іншої публічної влади. Окремі винятки з такого повновладдя (встановлення імунітету від юрисдикції держави) можливі лише за умови згоди на те і відповідного волевиявлення даної держави. Веління державної влада, яка виступає від імені держави, є обов'язковими для всіх органів держави, посадових осіб, громадян, їх об'єднань, іноземців та апатридів, що перебувають у межах державної території.

Територіальне верховенство держави є наслідок того факту, що над ним немає іншої вищої влади, яка могла б встановлювати або обмежувати правомочності держави і вимагати його підпорядкування собі. Держава має верховенство у межах своєї території виключно в силу власних властивостей, що породжуються об'єктивними умовами життя організованого в державу суспільства.

Територіальне верховенство держави проявляється і в тому, що в його руках зосереджується вся примусова влада і всі кошти владного примусу. Владний примус може застосовуватися органом держави від імені держави або безпосередньо на те управненої недержавною організацією, правомочності та саме існування якої залежать виключно від волі держави. Монополізація державою владного примусу зовсім не означає, що держава тільки і робить, що примушує виконувати свою волю, але означає, що тільки держава може примушувати владними методами і засобами.

Верховенство держави виражається також у тому, що тільки держава може наказувати обов'язкові для знаходяться в його межах органів, організацій і осіб правила поведінки, тобто створювати і право забезпечувати його виконання. Лише воля держави, виражена уповноваженою на те органом (органами) державної влади, стає правом. Істота такої державної волі, вираженої в праві, визначається, природно, матеріальними умовами життя і діяльності організованого в державі суспільства.

Територіальне верховенство держави, виявляється в діяльності державної влади, виникає, зокрема, з двох якісних особливостей останньої - її єдності і юридичної необмеженості.

Єдність державної влади полягає в тому, що система її органів становить в сукупності єдину державну владу. Юридична єдність державної влади виражає те, що: а) сукупна компетенція органів державної влади охоплює всі правомочності, необхідні для здійснення функцій держави, та б) різні органи, належать до цієї системи, не можуть наказувати одночасно одним і тим же суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні один одного правила поведінки. Все це повинно передбачатися і забезпечуватися внутрішнім правом держави.

Інший якісною особливістю державної влади є її юридична необмеженість. Дійсно, з самого територіального верховенства держави слід необмеженість державної влади якими-небудь зовнішніми правовими приписами, інакше верховної була б така що пропонує влада. Державна влада не обмежена і національним правом, оскільки вона діє на основі нею встановленого права. Держава в особі державної влади може змінити або скасувати ті чи інші норми державного права, видати іншу конституцію. Тільки держава в особі державної влади встановлює національне право, сам порядок правотворення і в цьому сенсі стоїть над правом.

35. Міжнародний Суд ООН як юридичний орган ООН.

Міжнародний суд ООН був створений у 1945 р. як головний судовий орган ООН (ст. 92 Статуту ООН).

Міжнародний суд діє на підставі Статуту, що є невід'ємною частиною Статуту ООН. Він складається із колегії незалежних суддів, який обирають незалежно від їх громадянства з кола осіб, що мають високі моральні якості, які відповідають вимогам, що висувають у їх країнах для призначення на вищі судові посади, або які мають визнаний авторитет у сфері міжнародного права (ст. 2 Статуту). Суд складається із 15 суддів, серед яких не може бути двох громадян однієї держави. Членів суду (суддів) обирає Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН із осіб, внесених до списку за пропозицією національних груп Постійної палати третейського суду (ст. 4 Статуту). Склад Суду повинен забезпечити представництво основних форм цивілізації та правових систем світу (ст. 9 Статуту). Суддів обирають на 9 років (з правом переобрання), чинна процедура передбачає, що кожні три роки 5 суддів Суду складають повноваження. Держави, що є сторонами у конкретній справі, можуть вибрати суддів "ad hoc", якщо серед членів Суду немає громадян таких держав.

Компетенція Суду має особливості. Тільки держави можуть бути сторонами у справах, що розглядаються Судом. Суд є відкритим для держав - учасників Статуту Суду. До відома (юрисдикції) Суду належать: а) Усі справи, що передані йому сторонами; б) усі питання, спеціально передбачені Статутом ООН чи чинними договорами та конвенціями (п. 1 ст. 36 Статуту). Три основні способи визнання юрисдикції Суду державами: 1) ухвалення односторонньої заяви про визнання обов'язковості юрисдикції Суду; 2) укладання сторонами спору спеціальної угоди; 3) включення спеціальних положень у міжнародні договори.

Справа у Суді може бути відкрита у два способи: повідомленням про спеціальну угоду чи поданням письмової заяви. Повідомлення про спеціальну угоду можливе лише у випадку укладання такої угоди, що, своєю чергою, потребує згоди сторін спору. Подання письмової заяви є можливим лише у випадку, коли сторони визнали юрисдикцію Суду раніше щодо такої категорії спорів.

Закриття справи у Суді може відбутись у три способи: 1) укладанням мирової угоди між сторонами (наприклад, Іран/США, 1988 р.); 2) відкликанням заяви державою, що звернулась (у такому випадку Суд виносить окрему ухвалу); 3) винесенням рішення Судом.

Розгляд справ регулюється Статутом та Регламентом Суду. Процедура передбачає письмовий (перший) та усні етапи. На письмовому етапі сторони обмінюються меморандумами, контрмеморандумами та відповідями на них. Сторони виступають у Суді через представників. Суд може призначати розслідування, експертизи, заслуховувати експертів. Слухання справи відбуваються публічно. Суд вирішує спори на основі міжнародного права. Рішення Суду є обов'язковим лише для держав, що беруть участь у справі, й тільки у певній справі, На практиці рішення Суду є авторитетним джерелом тлумачення міжнародного права, Суд постійно посилається на свої попередні рішення. Рішення Суду є остаточним і не підлягає оскарженню (окріп окремої процедури перегляду справи). Сторони можуть звернутись до Суду за тлумаченням його рішення. Рішення Суду оголошується на публічному засіданні. Держави зобов'язані виконувати рішення Суду. У випадку, якщо одна зі сторін у справі не виконує рішення Суду, інша сторона може звернутись до Ради Безпеки ООН.

Міжнародний суд може також виносити консультативні рішення. Правом звернення щодо винесення консультативного рішення наділені Генеральна Асамблея та Рада Безпеки ООН.

36. Припинення дії міжнародних договорів.

Для того щоб міжнародні відносини були стабільними, угоди повинні припинятися тільки відповідно до норм міжнародного права. Міжнародний договір може бути припинений за взаємною згодою його учасників. Вихід з договору або його припинення також можливі відповідно до положень договору. Частіше за все юридичною підставою припинення договору виступають закінчення строку дії договору або його виконання. У багатьох договорах передбачається можливість їх денонсації, тобто одностороннього правомірного припинення договору на умовах, вказаних у ньому.

Анулювання міжнародного договору означає одностороннє правомірне припинення договору на умовах, які в ньому не передбачені. Підставами для анулювання міжнародного договору є істотне порушення його положень іншими учасниками, неможливість виконання договору, докорінна зміна обставин, виникнення нової імперативної норми загального міжнародного права (jus cogens).

Міжнародні договори діють на умові rebus sic stantibus (незмінності обставин). При цьому проста зміна обставин не спричиняє правових наслідків для учасників договору.

Лише докорінна зміна обставин і тільки за умови, що наявність таких обставин становила істотну підставу для згоди учасників на обов'язковість для них договору або наслідки зміни обставин докорінно змінюють сферу дії зобов'язань, що підлягають виконанню, дає право на анулювання міжнародного договору. Проте на докорінну зміну обставин не можна посилатися як на підставу припинення договору або виходу з нього, якщо договір встановлює державний кордон, або якщо така корінна зміна обставин, на яку посилається учасник, є наслідком порушення ним зобов'язань за договором або іншого міжнародного зобов'язання, узятого цим учасником на себе щодо будь-якого іншого учасника договору. При появі нової імперативної норми загального міжнародного права будь-який існуючий договір, що суперечить цій нормі, вважається недійсним і припиняється.

Припинення міжнародного договору звільняє його учасників від подальшого виконання зобов'язань за ним. Проте припинення не зачіпає прав і зобов'язань, що з'явилися внаслідок виконання договору.

Призупинення міжнародного договору означає тимчасове припинення його дії і може здійснюватися як відносно всіх учасників договору, так і щодо якогось окремого учасника відповідно до положень договору або з відома всіх учасників. Крім того, два або декілька учасників багатостороннього договору можуть укласти угоду про припинення його дії у відносинах між собою, якщо таке припинення передбачається договором або ним не забороняється, а також якщо воно не впливає на реалізацію прав та обов'язків інших учасників і не є несумісним з метою та об'єктом договору.

37. Консультації як особлива форма переговорів між державами.

Переговори є ефективним універсальним засобом урегулювання відносин між державами, що застосовується з незапам'ятних часів. Вельми важливу роль відіграють переговори в підтриманні дружніх відносин між державами і запобіганні конфліктним ситуаціям та міжнародним спорам. Разом з тим переговори є дієвим засобом вирішення спорів.

Консультації - це різновид переговорів. Вони використовуються в двох видах: як одноразові контакти, без дотримання особливих формальностей; як регулярна форма контактів з метою контролю за виконанням будь-яких угод. Часто консультації передують офіційних переговорів.

Низка міжнародних договорів містять положення щодо проведення обов'язкових консультацій у випадку виникнення спорів між сторонами таких угод.

У низці дво- і багатосторонніх угод консультації передбачені як обов'язковий засіб усунення розбіжностей. У документах ОБСЄ підкреслюється, що оновлена структура Організації зберігає традиційну роль, що відводиться в її функціонуванні механізмам консультацій і переговорів між державами-членами.

38. Міжнародна договірна ініціатива і форми її здійснення.

Договірна ініціатива - це пропозиція однієї чи декількох держав укласти міжнародний договір для врегулювання певних відносин між собою. Зазвичай сторона, що виступила з такою пропозицією, представляє і проект майбутнього договору. Якщо пропозиція знаходить відгук, заінтересовані сторони визначають спільні заходи з підготовки тексту міжнародного договору.

39. Особливості міжнародної правосуб'єктності держави.

Держава є первинним суб'єктом міжнародного права і її правосуб'єктність має універсальний характер, тобто є найбільш повною за обсягом. Правосуб'єктність інших суб'єктів міжнародного права проявляється в основному в результаті їх взаємовідносин з державами або взагалі з'являється в результаті їхньої волі.

Особливим елементом міжнародної правосуб'єктності держави є суверенітет, що визначають як верховенство в межах власної території і незалежність у зовнішніх зносинах від будь-якого внутрішнього та зовнішнього впливу. Міжнародне право виходить із презумпції наявності суверенітету в кожної держави. Суверенітет виникає у момент виникнення держави і припиняється тільки із припиненням існування держави. На нього не впливає факт визнання держави чи відсутність останнього. Він ніким не може бути обмежений, крім самої держави. У той же час варто зазначити, що абсолютного суверенітету не буває. Держави добровільно погодилися обмежити його, наприклад, з метою захисту прав людини тощо.

Держави як суб'єкти міжнародного права можуть бути за формою устрою простими (унітарними) або складними (союзними).

Унітарні держави беруть участь у міжнародних відносинах як єдине політико-правове утворення. Права й обов'язки суб'єкта міжнародного права реалізуються вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади унітарної держави. Проблем із міжнародною правосуб'єктністю адміністративно-територіальних одиниць унітарних держав, як правило, не виникає, оскільки вони її не мають.

Сьогодні до складних держав належать федерації, тобто державні утворення, що складаються з республік, штатів, земель, кантонів та інших за найменуванням одиниць, які мають певну самостійність. Це виражається в наявності власних законодавчих, виконавчих і судових органів влади суб'єктів федерації, які мають компетенцію в межах, визначених федеральною конституцією. Крім того, на території федерації діє система органів із загально-федеральною компетенцією.

Іншою формою об'єднання держав є конфедерація, тобто союз суверенних держав, що об'єднуються для досягнення певної мети, зафіксованої в угоді про створення конфедерації. Як правило, конфедерації - це нестійкі утворення, які з часом або трансформуються у федерації, або розпадаються на самостійні держави. На певному етапі свого розвитку конфедераціями були Німеччина, США, Швейцарія. Суб'єктами міжнародного права виступають як суверенні держави - члени конфедерації, так і конфедерації в цілому, якщо останнє закріплене в засновницькій угоді.

40. Дипломатичний корпус. Дуайєн та його функції.

У літературі з міжнародного права поняття "дипломатичний корпус" використовується у двох значеннях. У вузькому значенні це поняття означає сукупність керівників дипломатичних представництв, акредитованих у державі перебування. У широкому значенні під дипломатичним корпусом розуміють усіх співробітників дипломатичного представництва, які мають дипломатичні ранги, і членів їх сімей.

Необхідно підкреслити, що ні в першому, ні в другому випадку дипломатичний корпус не є організацією, яка має політичні функції. Дипломатичний корпус бере участь лише в певних протокольно-церемоніальних заходах - привітаннях з нагоди національного свята держави перебування; інаугурації (вступі на посаду) нового глави держави; відвідинах історичних місць, промислових об'єктів, наукових центрів приймаючої сторони і т. ін.

Очолює дипломатичний корпусдуаєн (декан, старшина) - старший за класом і за часом акредитації в державі перебування глава дипломатичного представництва. У деяких католицьких державах за сталою традицією папський нунцій є дуаєном. Один з обов'язків дуаєна - консультування новопризначених глав дипломатичних представництв щодо традицій, протоколу й особливостей взаємовідносин із владою держави перебування. Однією з важливих функцій дуайена є турбота про те, щоб члени дипломатичного корпусу могли належним чином використовувати надані їм привілеї та імунітети. Особливо це має важливе значення у випадках, коли приймаюча держава перебуває у важкій економічній ситуації, стані війни, в державі відбуваються внутрішні заворушення і т. ін.

Міністерство закордонних справ приймаючої держави регулярно публікує список дипломатичного корпусу, акредитованого в певній країні. Іноземним дипломатам для підтвердження їх статусу держава перебування видає дипломатичні картки і спеціальні номерні знаки на транспортні засоби.

41. Визнання держав у сучасному міжнародному праві.

Під міжнародно-правовим визнанням у широкому розумінні мається на увазі визнання відповідно до міжнародного права Існуючими державами нових держав чи урядів або інших органів з метою встановлення з ними офіційних або неофіційних, повних або неповних, постійних або тимчасових відносин.

Це односторонній добровільний акт встановлення міжнародних відносин з новим суб'єктом міжнародного права. Основним видом міжнародно-правового визнання є визнання новоутворених держав вже існуючими країнами.

У міжнародній практиці існує також поняття визнання повсталої чи воюючої сторони. Коли народ повстає, прагнучи скинути неугодну йому державну владу з метою створити свою самостійну національну державу чи змінити форму правління, - його може бути визнано як повсталу сторону, якщо справа обмежується повстанням, чи як воюючу, - коли відбувається громадянська війна. Визнання повсталої чи воюючої сторони ще не означає визнання їх повноправними суб'єктами міжнародного права. Визнання дає можливість повстанцям вступати в договірні, разом з тим, торгові, відносини з суб'єктами міжнародного права, котрі їх визнають, і отримувати від них будь-яку допомогу.

Розрізняють три форми визнання суб'єктів міжнародного права: визнання де-юре; визнання де-факто; визнання ad hoc.

Визнання ad hoc - це визнання в даній ситуації, у конкретній справі; існує, коли держави вступають в офіційний контакт одна з іншою вимушено, для вирішення якихось конкретних питань.

Визнання де-факто- фактичне визнання, при якому держави вступають між собою у різні зв'язки, але юридично одне одного при цьому не визнають. Визнання де-факто має вичікувальний характер і згодом воно або припиняється зі зникненням об'єкта визнання або переходить у повне визнання.

Визнання де-юре - це повне визнання, що являє собою офіційне визнання, яке фіксує факт вступу в міжнародне співтовариство нового повноправного суб'єкта міжнародного права, тобто встановлення з ним у всій повноті дипломатичних, економічних, торгових, культурних й інших відносин. Визнання де-юре може виражатися у формі декларації, угоди, обміну нотами. Установлення дипломатичних відносин завжди є доказом повного визнання (визнання де-юре). Консульські відносини можуть підтримуватися і при визнанні де-факто.

42. Поняття міжнародного правопорушення. Види міжнародних правопорушень.

Міжнародне правопорушення - це вчинені на порушення норм міжнародного права дія чи бездіяльність учасника міжнародно-правових відносин, що наносять іншому суб'єкту, групі суб'єктів міжнародного права чи всьому міжнародному співтовариству в цілому шкоду матеріального чи нематеріального характеру.

Складовими елементами міжнародного правопорушення є: дія або бездіяльність, якими порушуються норми міжнародного права; завдання збитків іншому суб'єкту або групі суб'єктів міжнародного права чи всьому міжнародному співтовариству в цілому;

причинно-наслідковий зв'язок між діянням і заподіянням шкоди.

Ніякі посилання держави на національні закони і правила на виправдання своєї поведінки, яка призвела до порушення норм міжнародного права і завдання збитків чи шкоди, неприпустимі. Також неприпустимі посилання і на незнання норм міжнародного права чи на неправильне їх тлумачення чи застосування.

Протиправні дії чи бездіяльність, які призводять до виникнення міжнародно-правової відповідальності суб'єктів міжнародного права, можуть вчинятись державними органами (незалежно від їх положення в системі органів державної влади і управління), посадовими особами держави, які виступають за її дорученням чи від її імені, а також спеціальними органами держави, які наділені владними повноваженнями і виступають від її імені.

Міжнародно-правова відповідальність суб'єктів міжнародного права може наступати не тільки за порушення норм міжнародного права, але і за шкідливі наслідки правомірної діяльності. Вона може наступати при завданні матеріальної шкоди джерелами підвищеної небезпеки, використання чи застосування якого не заборонено міжнародним правом (так названа відповідальність за ризик).

Види міжнародних правопорушень (в залежності від ступеню їх небезпеки, масштабів і наслідків): Міжнародні злочини; Злочини міжнародного характеру; Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти ).

Міжнародний злочин - особливо небезпечне міжнародне правопорушення, що посягає на життєво важливі інтереси держав і націй, підриває основи їх існування, грубо порушує найважливіші принципи міжнародного права, представляє загрозу міжнародному миру і безпеці.

Об'єктом міжнародного злочину можуть бути загальний мир і безпека; добросусідські відносини між народами і державами; права народів і націй на самовизначення; закони і звичаї війни.

До міжнародних злочинів згідно з Статутом Міжнародного військового трибуналу 1945 року (ст. 6) і іншими міжнародно-правовими актами відносяться: 1) злочини проти миру, 2) військові злочини, 3) злочини проти людства (колоніалізм, геноцид, апартеїд, масове забруднення довкілля чи морів (екоцид)). Оскільки такі злочини торкаються практично всього міжнародного співтовариства, держави згідно з Статутом ООН вправі прийняти колективні заходи щодо їх припиненню.

Злочин міжнародного характеру- міжнародно-небезпечне діяння, що посягає на інтереси декількох або всіх держав, міжнародних організацій, фізичних і юридичних осіб. ознаки злочинів міжнародного характеру: зачіпають інтереси двох або декількох держав юридичних осіб чи громадян; скоюються окремими фізичними особами поза зв'язками з політикою держави; тягнуть персональну кримінальну відповідальність правопорушників в рамках національної юрисдикції.

На відміну від міжнародних злочинів відповідальність за злочин міжнародного характеру несе не держава, а індивіди. Відповідальність настає на підставі міжнародного договору, але по національному праву.

Види злочинів міжнародного характеру (в залежності від об'єкта посягання і ступеня міжнародної небезпеки): Злочини проти стабільності міжнародних відносин; Легалізація злочинних прибутків, посягання на культурні цінності народів і ін; Злочинні посягання на особисті права людини: рабство, работоргівля, торгівля жінками і дітьми, катування, систематичні і масові порушення прав людини і ін; Злочини, які скоюються в відкритому морі: піратство, ненадання допомоги в відкритому морі, забруднення морського середовища і ін; Військові злочини міжнародного характеру: застосування заборонених засобів і методів ведення війни, мародерство, насилля над населенням в районі військових дій і інших.

Інші міжнародні правопорушення (міжнародні делікти) - протиправні дії, що завдають шкоди окремій державі чи обмеженому колу суб'єктів міжнародного права. в цьому випадку відносини відповідальності виникають між державою-правопорушником і державою, що безпосередньо постраждала, а саме правопорушення не зачіпає основ існування держав і націй і не відносяться до правопорушень перших двох груп.

До них відносяться: 1) порушення державою договірних зобов'язань, що не мають основоположного значення; 2) порушення державами своїх односторонніх зобов'язань; 3) невиконання рішень міжнародних судів і арбітражів; 4) невиконання юридичними і фізичними особами положень міжнародних конвенцій (наприклад, Конвенції про міжнародну купівлю-продаж товарів 1980 р.) і т. д.

 



Підстави, види та форми міжнародно-правової відповідальності. | Пригоди та фантастика
загрузка...
© um.co.ua - учбові матеріали та реферати