На головну

ПЕРЕДМОВА

  1. ПЕРЕДМОВА
  2. ПЕРЕДМОВА
  3. ПЕРЕДМОВА
  4. Передмова
  5. ПЕРЕДМОВА
  6. Передмова

У посібнику висвітлюються основи землезнавства - древньої фундаментальної географічної галузі. Інша її назва - загальна фізична географія - чітко вказує на глобальність та комплексний характер змісту цієї науки. Зі сприйняття її основ, викладених у курсі загального землезнавства, починається входження студентів у світ науки «географія». У цьому посібнику зі загального землезнавства послідовно відображено наскрізні процеси, загальні риси та закономірності організації природи нашої планети в цілому та географічної оболонки зокрема. Остання розглядається як безпосереднє середовище існування людського суспільства.

Посібник складається зі чотирьох розділів. У першому розділі висвітлена коротка історія формування знань про Землю та еволюцію землезнавчих ідей. Результат цієї еволюції - теоретичні засади сучасного землезнавства та фізичної географії розкривається у другій темі указаного розділу. У наступних трьох розділах характеризуються особливості природи нашої планети від загального до конкретного, тобто від Всесвіту та космічних впливів на Землю до географічної оболонки зі специфікою взаємодій у ній між природою і суспільством. У другому розділі розкриваються основні риси складу та будови Всесвіту і Сонячної системи у контексті космічного впливу на їх невід'ємну частину - Землю, а також висвітлюються параметри нашої планети та їх географічні наслідки. Третій розділ присвячено основним телуричним процесам осьовому та орбітальному рухам Землі зі багатогранністю їх географічних наслідків.

У четвертому розділі розкриваються основні риси географічної оболонки як планетарного природного комплексу. Основні увага приділена загальним закономірностям географічної оболонки, котрі надалі будуть слугувати «інтелектуальним інструментарієм» для ефективного вивчення усіх наступних галузевих та регіональних географічних дисциплін. Останньою розкривається закономірність неперервності та нерівномірності розвитку географічної оболонки. Це є логічним переходом до з'ясування особливостей останнього - антропогенного - етапу її розвитку. На цьому етапі географічна оболонка стає середовищем існування людського суспільства і набуває нових специфічних рис під потужним антропогенним впливом. У останній темі посібника розглядаються взаємодії природи і суспільства у географічній оболонці. Так утілюється «екологічний імператив» у географії, пояснюються особливості сучасної екологічної кризи та шляхи виходу з неї зі системних, географічних позицій.


РОЗДІЛ 1. ІСТОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ СУЧАСНОГО ЗЕМЛЕЗНАВСТВА

Тема1.1. Історія формування уявлень про Землю та розвиток землезнавчих ідей

1.1.1. Об'єкт і предмет землезнавства, його місце в системі географічних наук

Природу Землі вивчають науки, які входять до природничого блоку. Вони поділяються на галузеві та комплексні. Галузеві фізико-географічні науки вивчають особливості природних компонентів та складених ними геосфер. Атмосферу, погодні та кліматичні умови її нижнього шару досліджують метеорологія та кліматологія, приповерхневі шари гірських порід з утвореними ними рельєфом - геоморфологія, гідросферу - гідрологія, поширення рослинного та тваринного світу вивчає біогеографія, ґрунти - ґрунтознавство тощо.

Так, загальне землезнавство як наука вивчає географічну оболонку як планетарний природний комплекс або глобальну геосистему в цілому у найбільш загальних рисах її речовинного складу, наскрізних процесів інших загальних ознак. Землезнавство вивчає, вірніше з'ясовує і формулює закони організації. функціонування і розвитку географічної оболонки. На сучасному етапі землезнавство є інтегративним знанням про глобальне оточення людства, розглядає великомасштабні природні процеси, що визначають стан географічної оболонки і, відповідно, обумовлюють стосунки людини і природи в їх цілісності та багатогранності. Подолати суперечності людини і природи в географічній оболонці можливо не засобами техногенезу - (розвитку новітніх технологій), а через опанування рівноваги - гомеостазису. Саме землезнавчий підхід вказує шляхи виходу з екологічної кризи та гармонізації відносин суспільства і природи: пізнання цілісної «нерозділеної» Природи у її нерозривній єдності з Людством, а не у протиставленні їх, як зараз.

Такий аспект будови географічної оболонки, як горизонтальна структура - менші природні комплекси, вивчає інша комплексна наука - ландшафтознавство. Природні компоненти і геосфери - це об'єкт дослідження галузевих фізико-географічних дисциплін.

Знання про загальні закономірності будови, функціонування та розвитку географічної оболонки. її диференціації (поділу) на менші природні комплекси - основа для вивчення регіональних фізико-географічних курсів. Озброєні загальними фізико-географічними знаннями, ви будете використовувати їх «інструментами» подальшого пізнання, для розуміння, пояснення та організації у цілісну систему знань про глобальне середовище існування людства, власне близьке і далеке довкілля. Адже всі об'єкти, процеси і явища у географічній оболонці підлягають дії вивчених загальних географічних закономірностей.

На Землі жоден із природних компонентів не існує ізольовано. Усі вони взаємодіють та взаємопроникають. Поєднання усіх природних компонентів на певній ділянці земної поверхні, що існує і змінюється як єдине ціле, утворює природні комплекси. Вивченням природних комплексів займаються комплексні фізико-географічні науки: загальне землезнавство (загальна фізична географія) та ландшафтознавство. За розмірами усі природні комплекси поділяються на планетарні (глобальний рівень) - географічна оболонка, регіональний рівень (великі природні комплекси) - наприклад, материки, океани, природні країни, топологічний рівень (маленькі природні комплекси) наприклад, ПК болота, широколистяного лісу, балки під трав'янистою рослинністю. Ландшафтознавство досліджує природні комплекси регіонального та топологічного рівня.

Об'єктом вивчення загального землезнавства є планетарний природний комплекс - географічна оболонка.

Згадайте, що географічна оболонка - це об'єкт вивчення всієї географії. Тому конкретизуємо, які саме аспекти досліджує загальне землезнавство. Предмет загального землезнавства - склад, будова, внутрішні та зовнішні взаємозв'язки та загальні закономірності функціонування та розвитку географічної оболонки.

Відповідно до об'єкта та предмета вивчення завданням вивчення курсу загального землезнавства є:

1) ознайомлення з історією формування уявлень про Землю і Всесвіт;

2) з'ясування парадигм та методологічних засад землезнавства;

3) вивчення особливостей будови й процесів у Всесвіті та обґрунтування вирішального значення космічних впливів на процеси на Землі;

4) оволодіння основами знань про Сонячну систему та Землю як планету;

5) з'ясування рухів Землі та їх географічних наслідків;

6) розгляд основних понять, що відображають глобальний рівень організації природи Землі;

7) вивчення складу, будови та загальних закономірностей існування та розвитку географічної оболонки;

8) ознайомлення із різноманітністю взаємодій суспільства і природи у географічній оболонці.

1.1.2. Зародження та розвиток знань про Землю та Всесвіт у давньому світі

Формування просторових, «географічних» уявлень про навколишній світ з прадавніх часів йшло у чотирьох основних напрямках. Перший напрямок: здобування інформації про свою місцевість для використання її у господарських цілях. Другий напрямок: відкриття та дослідження усе нових і нових земель, оцінка їх природних ресурсів. Третій напрямок: розширення уявлень про Землю як планету, Сонячну систему, Всесвіт. Четвертий напрямок: пояснення природних явищ та їх оцінка для життя і господарської діяльності людини.

Знання про Землю первісних народів обмежувалося своєю місцевістю та прилягаючими територіями (чи акваторіями). Так мисливці знали і вміли знаходити місця, багаті дичиною, а рибалки - багаті рибою. Кочівники-скотарі й зараз використовують велику кількість термінів, що характеризують відмінні між собою пасовищні угіддя.

Древні культурні народи, крім відомостей про власну місцевість, мали достовірну інформацію про близькі та далекі землі. Древні вавілоняни, єгиптяни, фінікійці, китайці мандрували на відстані багато сотень кілометрів від своїх територій. Так, древні фінікійці, що жили на східному узбережжі Середземного моря, ще у VІ столітті до нашої ери здійснили трьохрічну подорож навколо Африки. Проте цей шлях не дав економічного ефекту і був забутий. У 15 столітті на нові пошуки шляху навколо Африки португальці витратили майже сторіччя.

В античний час (546 р. до н. е. - 476 р. н. е.) географія та землезнавство розвивалися у всіх чотирьох напрямках. Древні греки здійснювали морські мандрівки, описи яких вони називали «периплами», та сухопутні маршрути, описи яких отримали назву «периегеси». За результатами мандрівок виділяли три частини світу: Європу, Азію, Лівію (Африку). На грецьких картах відмічалася Скіфія, розташована на північ від Понта Евксінського (Чорне море). Можна сказати, що в Греції зародилося країнознавство, яке розуміють як географічний опис. Одним із перших країнознавців був Геродот (V ст.. до н. е.). Він зібрав відомості про Малу Азію, Північ Африки, Середземномор'я, узбережжя Чорного моря і систематизував їх у дев'ятитомній праці «Історія».

Значний поступ відбувся в уявленнях про особливості Землі як планети. Так Парменід у V ст.. до н. е. вперше висунув ідею про кулеподібність Землі, оскільки куля є ідеальною фігурою. У ІІІ ст.. до н. е. Аристотель навів докази кулеподібності Землі (кругла тінь Землі на Місяці при затемненнях, розширення горизонту при піднятті тощо). Ератосфен у І ст.. до н. е. обрахував окружність Землі.

Книга «Метеорологіка» Аристотеля по суті є курсом загального землезнавства. У ньому говориться про проникнення одна в одну «сфер», про кругообіг вологи й утворення річок за рахунок поверхневого стоку, про морські течії, землетруси, природні зони. Крім Аристотеля ідею природної зональності обґрунтовували Ератосфен та Посидоній.

Логіка думки античних учених була спрямована насамперед на пошук ознак, властивих для Землі у цілому, наприклад, перерозподіл моря та суходолу вважався результатом піднять та опускань ділянок земної поверхні.

1.1.3. Географія у середні віки та в епоху Відродження

У середньовіччя в Європі землезнавчі знання стародавніх учених були забуті або ігнорувалися. Географія розвивалася ученими Арабського Сходу, Середньої Азії, Закавказзя.

Хорезмський учений Біруні обчислив розміри Землі шляхом вимірювання кута, під яким видно лінію горизонту від підніжжя гори та з її вершини. Він запропонував геліоцентричну будову світу.

Авіцена (Ібн-Сіна) на прикладі гір Середньої Азії доводив, що відбувається безперервний розвиток (зміна) форм земної поверхні під дією безупинної ерозії. Арабський вчений Макдісі уперше виявив, що клімат змінюється не лише з широтою, але й у довготному напрямку - із заходу на схід та навпаки.

Помітний внесок у розвиток знань про невідомі землі зробили нормани (жителі Скандинавського півострова). У ІX столітті вони відкрили Ісландію, у X столітті - Гренландію. Вважають, що на початку XІ століття вони відкрили Америку. Берегів нового материка досяг невеликий корабель під командуванням Лейфа Еріксона.

Новий етап розвитку ідей загального землезнавства почався в епоху Відродження. Зокрема, на межі XV-XVI століть почалася епоха Великих географічних відкриттів. Завдяки знаменитим подорожам Христофора Колумба, Васко да Гами, Фернана Магеллана та багатьох інших експедицій межі географічних уявлень людства розширилися до масштабів усієї земної поверхні. За результатами здобутої інформації про різні райони Землі складалися карти. Так, на карті Меркатора (XVI століття) уже вимальовуються сучасні обриси материків і океанів.

Швидкий розвиток космології і небесної механіки у XVI-XVII століттях забезпечив базу для теоретичного осмислення накопичених у подорожах та спостереженнях матеріалів. Микола Копернік увів геліоцентричну систему світу, описану ним у праці «Про обертання небесних сфер». Орбіти планет він уважав круговими. Пізніше Кеплер сформулював закони руху планет. Згідно першого закону Кеплера планети рухаються за еліптичними орбітами. Ісаак Ньютон сформулював закон всесвітнього тяжіння, обґрунтував сплюснутість фігури Землі.

На підґрунті досліджень космографів і мандрівників у 1650 році у Голандії Бернхард Вареніус (німець за національністю) видає фундаментальний твір «Географія генеральна». Зі нього ведеться відлік загального землезнавства як наукової дисципліни. Предметом географії, за Варенієм, є земноводна куля. Остання утворена землею, водою та атмосферою, що взаємопроникають одна в одну. Учений запропонував таку структуру науки про Землю: земноводну кулю в цілому вивчає загальна географія, а окремі райони - часткова географія. Вареніус зробив спробу звести в систему різні природні процеси, які відбуваються на земній поверхні, й дати їм наукове пояснення.

1.1.4. Розвиток землезнавчих ідей у Європі у XVIII-XIX століттях

Через півтора століття після Вареніуса розгортається наукова діяльність німецького природодослідника Олександра Гумбольдта. Його діяльність - одна із видатних вершин у розвитку загального землезнавства. Він представив природу Землі у цілісності та взаємозв'язаності. Такий глибокий висновок є результатом власних досліджень природи, насамперед Південної Америки, яку він описав у книзі «Картини природи». Учений спочатку з'ясував взаємозв'язки між рослинністю і кліматом. Потім він розширив діапазон взаємозв'язків до ланцюжка: рослинність - тваринний світ - клімат - рельєф. Гумбольдт обґрунтував широтну зональність, висотну поясність.

У своєму головному творі «Космос» учений обґрунтував уявлення про предмет географії - земну поверхню як про особливу оболонку, у якій не лише взаємозв'язані, але і взаємодіють повітря, море, суходіл. Гумбольдт стверджував також єдність живої та неживої природи. Йому належить термін «життєсфера», за своїм змістом аналогічний біосфері. Крім того, у книзі «Космос» говориться про «сферу розуму», яка потім одержала назву «ноосфера.

Гумбольдт надавав особливого значення у формуванні природних зон живим організмам (особливо рослинності) й клімату. Він писав: «По-різному зітканий килим, накинутий багатою квітами флорою на оголене тіло Землі. Повнота життя розсіяна всюди й організм безперервно намагається зв'язувати у нові сполуки роз'єднані смертю елементи.» Проте ця життєва повнота і її відтворення відмінні в різних кліматах. У кожній зоні мешкають різні види тварин і рослин. Жива природа надає кожній області земної кулі свій характер і вигляд.»

Гумбольдт уважав, що пізнання характеру природи різних частин світу найтіснішим чином зв'язане з історією людства та його культурою. Природодослідник ясно бачив, що «чистої» природи не існує, вона змінена людською діяльністю. На відміну від своїх сучасників, які вважали відсутність лісів у Середземномор'ї одвічним, Гумбольдт наголошував, що лісове вбрання знищила людина.

Сучасник Гумбольдта Карл Ріттер сформулював хорологічну концепцію географії. Він наголошував, що географічні науки мають предметом простори на земній поверхні, незважаючи на те, якою речовиною заповнені ці простори, до якого царства природи відносяться земні об'єкти. Тобто географія характеризує взаємне розташування місцевостей та об'єктів на Землі. Ріттер наблизився до сучасного розуміння системи просторових відношень, вивченням якої займається сучасна географія. Учений розглядав географію як науку, що вивчає не лише природу, а й суспільство. Дослідник обґрунтував ідею географічного детермінізму. Він уважав, що особливості побуту народів та рівень життя людей різних країн є наслідком прямого впливу природних умов на суспільство. Ріттер робив висновки про те, що властивості природи певної місцевості визначають майбутнє народу. який тут проживає.

Послідовник Ріттера німецький учений Ратцель уважав, що природні умови визначають життя людини, створюють переваги одних людей над іншими. Тому північні народи білої раси повинні панувати над південними народами чорної раси тощо. Пізніше ці ідеї були покладені в основу геополітики, використаної гітлеризмом для виправдання своїх загарбницьких війн.

У книзі «Політична географія» Ратцель, зокрема, доводив, що держава, подібно живому організму, має боротися за розширення свого простору. Зазначене розуміння поняття «життєвий простір» було використано через 30 років після його смерті у геополітичній доктрині гітлерівської Німеччини.

1.1.5. Землезнавство найновішого часу (кінець XIX ст. - початок ХХ ст.)

Видатний кліматолог О.І. Воєйков, крім власне галузевих досліджень клімату Землі, розвивав ідеї прикладного землезнавства, зокрема займався проблемою конструктивних упливів людини на природу. Більше всього проблема впливу людства на природу Землі в цілому та на її окремі компоненти розглянута ученим у роботі «Вплив людини на природу». Остання була опублікована в журналі «Землезнавство» у 1894 році.

О.І. Воєйков доводив, що людина бореться з природою, прикладає великі зусилля і затрати, щоб її перемогти. А досягти подібних результатів можна меншими зусиллями, розділивши природні об'єкти і явища, діючи на окремі з них, не даючи їм з'єднатися між собою. До природних об'єктів, на які людина може мати великий вплив, які вона може легко і з користю змінювати, учений відніс: 1) «сипучі тіла»(ґрунти, піски на суходолі, пил, сніг, тверді відклади річок та озер тощо); 2) внутрішні води; 3) рослинність; 4) загальні фізико-географічні умови або загальний вид Землі.

Воєйков писав про «сипучі тіла»: людина може впливати на ці тіла різним чином, але основний спосіб полягає у тому, що людина користується рослинністю. Часто ці впливи опосередковані, нецілеспрямовані. Учений наголошував, що сипучі піски, які існують у багатьох культурних країнах, утворилися внаслідок вирубок лісів та випасу худоби на цих вирубках. Таким чином відбулося знищення рослинності, яка важко і довго відновлюється, особливо у районах з недостатнім зволоженням.

Дослідник обґрунтовував різні види конструктивних цілеспрямованих упливів людини на природу. Це, зокрема. степове лісорозведення, яке захищає поля від посухи, оранка вздовж горизонталей на схилах, що запобігає ерозії та зберігає вологу в ґрунті, зрошення ґрунтів, створення ставків на річках у вододефіцитних районах, будівництво резервних дешевих сховищ для хліба, зібраного у врожайні роки.

Василь Васильович Докучаєв уперше вказав на принципово нове утворення, яке формується внаслідок тісної взаємодії між усіма природними компонентами на певній території упродовж певного часую. Мова йде про ґрунт. Учений розглядав ґрунт як «дзеркало ландшафту», у котрому ніби у фокусі сходяться усі особливості природних комплексів - ландшафтів. Наприклад, типовий підзолистий ґрунт може утворитися лише під хвойним лісом в умовах помірного холодного клімату при переважанні опадів над випаровуваністю. Типовий підзолистий горизонт у цьому ґрунті - це результат впливу кислого середовища, що утворюється при розкладі решток хвойних порід і промивного режиму, зумовленого кліматом. Докучаєв вводить поняття про чинники ґрунтоутворення, тим самим створюючи засади генетичного ґрунтознавства.

Друга дуже велика заслуга В. в. Докучаєва полягає у розробці вчення про природну зональність у повному обсязі. Ще до Докучаєва були відомі окремі факти зонального поширення клімату (насамперед теплових поясів) і рослинності, проте в якості універсального закону він сформульований не був. Провівши широкомасштабні дослідження ґрунтів та з'ясувавши їх широтне розповсюдження, учений почав відшукувати прояви зональності у поширенні інших природних компонентів. У результаті був сформульований закон зональності: завдяки положенню нашої планети відносно Сонця, із-за обертання Землі, її кулеподібності клімат, рослини, тварини, ґрунти розподіляються по земній поверхні у напрямку з півночі на південь, що дозволяє поділ земної кулі на пояси - полярний, помірний, тропічний. екваторіальний. Уперше зональність трактувалася як світовий закон, дія якого поширюється на усі процеси, які відбуваються на земній поверхні, включаючи «мінеральне царство». Отже, Докучаєв сформулював перший географічний закон.

Вагомим внеском у розвиток землезнавчих знань було уявлення про зовнішню комплексну земну оболонку, яка складається із літосфери, гідросфери, атмосфери і біосфери, що проникають одна в одну й знаходяться у постійній взаємодії. ЇЇ запропонував П.І. Броунов у 1910 році. Андрій Олександрович Григор'єв розробив учення про зовнішню оболонку Землі, яку він назвав географічною. Він описав окремі геосфери - її складові -як результат взаємодії. Наприклад, учений показав, що складна система циркуляції атмосфери є наслідком взаємодії між земною поверхнею, атмосферою та енергетичними чинниками, що діють у географічній оболонці. Григор'єв уперше наголосив, що багато найхарактерніших головних особливостей кожної з геосфер є наслідком взаємодії та взаємопроникнення усіх інших земних оболонок.

Величезне значення для розширення знань про природу Землі мають праці видатного природознавця, ученого-енциклопедиста Володимира Івановича Вернадського. Учений обґрунтував значення живих організмів для формування природи Землі. Він вказував, що з докембрійського часу життя пронизало косну матерію і перетворило її на біокосну. Таким чином утворилася біосфера - область землі, зайнята трансформаторами, що переводять космічне випромінювання у різні види енергії - електричну, хімічну, механічну. теплову тощо. Жива речовина надає біосфері дуже незвичайних і поки що єдино відомих нам у Всесвіті рис.

Новий стан біосфери у результаті гігантської роботи людства, яке стало потужною геологічної силою, Вернадський назвав ноосферою (сферою розуму). Людство може й повинно перебудовувати своєю працею і думкою власне середовище існування. Учений вважав, що в ноосфері має переплітатися дія законів живої та неживої природи, законів суспільства, людської думки, розвитку наукового мислення.

Українські вчені також займалися питаннями загального землезнавства. Це, насамперед, фундатор української національної географії Степан Львович Рудницький, геолог, географ і краєзнавець Павло Аполлонович Тутковський, видатний український геолог і геоморфолог Дмитро Миколайович Соболєв.



Сонячна система | Сучасний етап розвитку загального землезнавства

М Мащенко О. м. | Загальна характеристика Сонця | Поняття про антропосферу та ноосферу | Тести самоконтролю до теми 4.2. | Список використаних джерел |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати