На головну

Історичні корені українського народу. Основні етапи та особливості його етно- та націогенезу

  1. B) Систематизация конкретно-научных и общенаучных методов познания.
  2. А. Стимулирующая бюджетно-налоговая политика
  3. Англійська революція XVII ст. Основні етапи та історичне значення
  4. Б. Сдерживающая бюджетно-налоговая политика
  5. Банківське та небанківське кредитування підприємства: особливості, форми та інструменти.
  6. Барьеры общения (предметно-логические, психологические). Умение их ослабить
  7. Боротьба українського народу за православну віру

Серед сучасних вчених є чимало прихильників традиційної в радянській науці схеми поділу східнослов'янського етногенезу на такі три етапи:

- перший етап (IX-X ст.) - первісна консолідація русичів у єдину давньоруську народність у межах Давньоруської держави;

- другий етап (XII-XV ст.) - початок формування українсь-кого етносу завдяки освоєнню причорноморських степів та виникненню козацтва;

- третій етап (XV-XVI ст.) - завершення процесу форму-вання українського етносу, який далі вже не зазнавав суттєвих іноетнічних вкраплень.

Виключаючи більш ранні етапи україногенезу, цей підхід суттєво звужував його межі, що також мало ідейне підґрунтя, бо доводило статус «старшого російського» та «молодшого українського» етносів. Не виходячи за межі такої ідеологічної платформи, спробу відсунути початки східнослов'янського етнотворення в глибину історії зробив авторитетний радянський вчений Б. Рибаков. Він визначив наступні етапи формування єдиного руського народу-етносу:

- перший етап (V-VII ст.) - створення союзів слов'янських племен;

- другий етап (VIII - початок IX ст.) - об'єднання слов'янсь-ких племен у їх «суперсоюзи»;

- третій етап (у межах Давньоруської держави) - завершення процесу перетворення племінних союзів у новий суперетнос русичів, який надалі став основою для виокремлення трьох східнослов'янських народів.

З радянських часів також продовжує зберігатися тенденція щодо розширення періоду тривалості українського етногенезу та невизначеності його завершальної стадії. Зокрема, М. Брайчевський стверджував, що формування українського етносу (нації) тривало три-чотири тисячоліття, але ще не завершилося й досі. З іншого боку, іґноруючи фактор безперервності етногенезу, в 1990-х роках почали з'являтися схеми-періодизації, автори яких допускали «прогалину» в етногенетичному процесі. Одна з них, наприклад, за відправну основу україногенезу бере трипільську протоцивілізацію (IV-III тисячоліття до н. е.), потім подальшими «ланками» розірваного етногенетичного ланцюга виступають скіфи (VII-II ст. до н. е.), далі - анти (Ш-VII ст. н. е.) та русичі (VIII-XII ст.) [35,
с. 63].

Відомий український історик і археолог П. Толочко запропонував періодизацію етногенезу українців на основі археологічних даних, виділивши такі його етапи, як трипільський, шнурової кераміки, венедо-зарубинецький, анто-черняхівський, руський, монголо-татарський, польсько-литовський. Така схема послідовно передає етнічну еволюцію на основі розвитку матеріальної культури. Проте зміна археологічних культур не може адекватно відображати глибинні етногенетичні процеси, передусім динаміку змін у духовній сфері [39, с. 12].

Найбільш оптимальною, хоча, напевно, ще не досконалою є періодизація українського етногенезу, запропонована М. Чмиховим. У ній вирізняються такі основні етапи формування українського етносу: «археологічний»; «скіфо-сарматський»; «слов'янський»; «києворуський» (давньоруський) - друга половина X - перша половина XIV ст.; «іноземно-колонізаційний» - друга половина
XIV ст. - XIX ст.; «етнодемографічний» - XX ст. [45, с. 92-93]. Ця схема позбавлена зайвої деталізації та відображає стадійність і головні визначальні чинники етнічного розвитку українців.

Перш ніж перейти до розгляду конкретних етапів та характеру формування українського етносу необхідно з'ясувати ті основні загальні фактори, що визначали суть цього процесу від появи людини на території України до сучасного етнотворення.

Зміст та особливості українського етногенезу зумовлювалися такими факторами, як природно-географічне середовище, територія, етнічні зміни та ін.

Український етнос формувався на конкретній території із притаманними лише для неї природно-географічними характеристиками. Близькі до сучасних кліматичні умови на території сучасної України встановилися 8-10 тис. років тому, після зникнення останнього льодовика. Основна частина української території входила до лісостепової ландшафтної зони, її західним кордоном стали Карпати й Польська рівнина, укриті мішаними лісами; східним - межа поширення чорноземів; північним - лісисто-болотисте Полісся; південним - Чорне й Азовське моря. Органічною складовою території України є неповторне поєднання таких факторів, як підсоння, флора, фауна, ґрунти, а також єдина водна система, основу якої становлять басейни Дніпра, Бугу, Дону та інших річок. Природно-географічна ніша зумовила існування притаманного лише Україні типу етнічності та створення на її території єдиної системи передачі етнокультурної інформації. Міжетнічні контакти та перемішування здійснювалися в результаті постійних переміщень людських потоків, які у вигляді масштабних пертурбацій спрямовувалися як усередину української території ззовні, так і з української території поза її межі. Колонізації, спочатку господарські, а згодом і військові, сприяли освоєнню й розширенню території України та змішуванню різноетнічних субстратів. Мозаїчність українського етносу в XIV-
XX ст. посилювалася внаслідок перебування окремих його частин у межах різних державно-політичних систем [35, с. 65- 66 ].

Вищеназвані фактори дозволяють окреслити магістральну лінію україногенезу, суть якої полягає в змішуванні тубільної людності з низкою етнічних спільнот, що почергово нескінченним потоком з'являлися на території України. Серед них, передусім, відзначмо носіїв трипільської культури, угруповання індоєвропейців (носії культури шнурової кераміки, ямної культури тощо), іраномовні (кіммерійці, скіфи, сармати), фракійські, германські, тюркські племена, а також безліч інших етнічних груп, що у різні часи уливалися в етногенетичне поле України. Займаючи більшість території України, вони впливали на формування населення, відмінного в антропологічному та етнокультурному відношенні від інших європейських регіонів. Особливу роль у цьому процесі відіграла провінційно-римська культура, яка, проникаючи через наддунайські провінції Римської імперії та причорноморські грецькі колонії, несла в Україну нову землеробську культуру, традиції ремісничого виробництва та соціально-політичної організації. На цій основі в першій половині
І тисячоліття почали виникати та розвиватися слов'янські угрупу-вання, які згодом склали ядро українського етносу.

Таким чином, дослов'янські спільноти, об'єднавшись із власне слов'янською культурою, зумовили виникнення унікальної української етногенетичної ніші, формування якої завершилося в другій половині І тисячоліття.

Після завершення процесу етногенезу протягом ІІ тисячоліття н. е. продовжувалося формування українського етносу. Його характер, динаміку й напрямок визначали дві протилежні й взаємопов'язані тенденції - інтеграційна й дезінтеграційна, які великою мірою зумовлювалися зовнішніми чинниками.

1. Консолідація українства стимулювалася загрозою фізичного винищення степовими кочівниками в XII-XVI ст. та етнокультурної асиміляції Польщею та Московією.

2. Природно-географічні умови та перебування України в складі різних державно-політичних систем сприяли виникненню й поглибленню різних проявів етнокультурного реґіоналізму (субетнічного, етнографічного). Крім того, по Україні проходила межа розколу християнської ойкумени на православний і католицький світи.

Під своєю назвою український народ відомий із пізньосередньовічних часів, але, без сумніву, коріння його сягає далеко в глибину попередніх століть. Територія, на якій тепер проживають українці, ніколи не пустувала, а була заселена від найдавніших часів. Найдавніша людина сучасного типу з'явилась на території України в палеоліті (стародавньому кам'яному віці) близько 1 млн років тому. З тих далеких часів змінювались покоління за поколіннями, переймали здобутки попередніх надбань і передавали їх своїм нащадкам. Не переривалась й історична пам'ять людей. Культурний генофонд регіону органічно передавався в спадок прийшлим поколінням, збагачувався новими елементами. Відбувалися постійні етнічні перетворення, у т. ч. й асимілятивного характеру [39, с. 6]. У грозах і бурях знищень, у бурхливих змінах і зламах творився український народ, що став таким, яким ми його знаємо нині.

Звичайно, не можна шукати українця в його сучасній іпостасі в глибині тисячоліть. Мова може йти лише про ті українські витоки, що прослідковуються, насамперед, у матеріальній культурі, системі господарювання, топографії поселень, звичаях та традиціях.

Такі витоки досить добре прослідковуються ще за доби неоліту в так званій трипільській культурі, що датується сучасною археологічною наукою приблизно ІV-ІІ тисячоліттями до н. е.
[35, с. 81-82].

Серед вчених існують різні погляди на роль і значення трипільської культури в україногенезі. Зважаючи на її зрілість, самобутність та важливе місце в давній історії України, чимало дослідників схильні вбачати в трипільцях свого роду базову основу формування українського етносу. Підстави для таких тверджень дає збереження в життєдіяльності українців етнокультурних рис трипільської доби, пов'язаних з общинним устроєм поселень, сімейним типом ведення господарства, поширенням своєрідних землеробських обрядів та архітектурних традицій, культу родючості тощо [30, с. 22-24]; [42, с. 73]; [43, с. 6].

Звичайно, реальні впливи трипільців на процес україногенезу мали місце, як, зрештою, і будь-якої іншої спільноти, що тривалий час перебувала на території України. Але це не означає, що в трипільцях слід шукати базову основу формування українського етносу.

- По-перше, від трипільської доби не можна прослідкувати чіткої безперервної етногенетичної лінії його розвитку, тим більше, що самі трипільці розчинились у різноетнічній масі людності.

- По-друге, сама трипільська культура мала поліетнічний характер. Хоча її генетичною основою стали балканські прибульці, але в процесі поширення на нові терени вона вбирала в себе елементи місцевих неолітичних та енеолітичних культур, внаслідок чого виникали нові численні етнічні групи.

- По-третє, сам характер зникнення трипільської протоцивілізації під тиском кочових спільнот свідчить про те, що її елементи могли відродитися пізніше лише у вигляді якісно нових поліетнічних об'єднань.

Водночас, збереження традицій трипільців аж до наших днів дає підстави говорити про єдиний безперервний етнокультурний процес у межиріччі Дніпра - Дністра − Дунаю, починаючи з ІV ти-сячоліття до н. е. Як вважав В. П. Петров, уже з неоліту сформу-валася на території України сума певних елементів матеріальної культури, що входить і досі як складова частина до етнографічної культури українського народу, але все-таки за своїм антропо-логічним типом між трипільцями та українцями знак рівності поставити не можна: " ... між нами й людністю неолітичної України лежить кілька перейдених нашими предками епох, кілька етапів етнічних деформацій, ступенів розвитку і пережитих криз" [30,
с. 24 − 25] .

У післятрипільську епоху, що розпочалася з ІІ тисячоліття до н. е. в етнічному складі населення відбуваються значні зміни: етнічний тип неолітичної людини зникає з території України, його замінює індоєвропейська людина. До речі, подібний процес відбувався в той час по всій Європі та Середземномор'ї. Скрізь неолітичну людність відтискує, знищуючи або поглинаючи, нова індоєвропейська людність. Відбуваються колосальні етнокультурні зрушення. Старий світ остаточно занепадає, приходить той новий світ, епоха панування індоєвропейських народів, що триває ще й досі [24, с. 15]; [30, с. 31, 32, 37].

Оскільки український народ є одним з індоєвропейських народів, то тим самим, у ІІ тисячолітті до н. е. розпочалися найперші, значною мірою ще опосередковані, процеси його творення. Процеси ці були дуже складними й тривалими, поруч зі знищенням, витісненням, переселенням та міграціями мали місце також процеси успадкування, об'єднання. Усе це супроводжу-валося постійними етнічними перетвореннями. Значно прискорився цей процес із початком на території України бронзового віку − завершальної стадії первіснообщинного ладу, епохи зародження та визрівання станово-класових відносин, які стали панівними на наступному історичному етапі. Цілком закономірно, що саме в цих умовах з'являються перші племінні союзи, а з їхньою появою відбувається злиття дрібних племінних діалектів у більш широкі мовні області [24, с. 13-15]; [34, с. 149]. Відтоді розпочинається безпосередній спадковий мовний процес у межах етнографічної України [27, с. 12]; [30, с. 123].

З найдавніших часів на території України відбувається цікаве перехрещення різних культур та впливів. Тому український народ дістав багату спадщину від своїх попередників та чисельних сусідів. З економічного погляду - це традиція хліборобсько-скотарського побуту, із культурного - середземноморські, західно-європейські, азійські впливи.

Багато кочових народів пройшли степовою частиною України, але ніколи, хоч якою жахливою була навала, вона не винищувала всього населення. Не поривався зв'язок між попередніми мешканцями та прибулими, між носіями старої та нової культури.

На початку І тисячоліття до н. е., коли людство вступило в нову історичну епоху − залізний вік − на обширній території півдня України з'явились кіммерійці. Це перший історично відомий народ на українській території, назву якого донесли до нас письменні джерела, зокрема, "Одисея" Гомера. Пристосувавшись до східноєвропейських природно-кліматичних умов, кіммерійці створили в цьому регіоні першу етнокультуру з рисами, притаманними суто скотарським спільнотам. Це проявилося в посиленні ролі інституту вождівства і поглибленні майнового розшарування, у потужній експансіоністській політиці та «мілітаризації» всіх життєво важливих сфер За умов кочового способу життя етнокультурні характеристики степовиків зазнали доволі швидкої уніфікації, набуваючи схожих рис на величезних просторах східноєвропейських степів [34, с. 106].

Помітний слід в етнокультурному процесі на території України залишила скіфська епоха. У Північному Причорномор'ї скіфи з'явилися в ранньому залізному віці в середині VІІ ст. до н. е., витіснивши звідти, а частково асимілювавши кіммерійців − своїх етнічних родичів. Скіфи перейняли кіммерійську культуру та звичаї і тим самим продовжили етнокультурну тяглість на території України від попередніх епох: трипільської та післятрипільської.

Скіфія − це велика, досить строката в етнічному плані країна, яка охоплювала не тільки власне скіфські племена, а й численних їхніх сусідів, у тому числі населення лісостепової і частково лісової зони території України. Це було місцеве населення, що продовжувало свій розвиток із попередніх епох. Цих людей Геродот називає скіфами-орачами, скіфами-землеробами. Багато вчених вважають, що під цими умовними описовими назвами ховаються праслов'яни.

Масштабні геополітичні та етнокультурні зрушення в Україні за скіфської доби (VII-III ст. до н. е.) відбувалися в розрізі стосунків між скіфами, грецькими північнопричорноморськими колоніями, а також населенням Лісостепу, що простягався від Верхнього Дністра до Дніпра та середньої течії Ворскли. Людність лісостепової зони в першому тисячолітті до н. е. переживала процеси внутрішньої консолідації, що проявилося у виникненні міжплемінних об'єднань, центрами яких були великі городища [35, с. 110].

Досить тривале у часі співіснування в рамках єдиного соціально-політичного утворення скіфів-іранців та місцевого населення Лісостепу, перш за все, праслов'янських племен Середнього Подніпров'я, безперечно привело у дію механізм етнооб'єднувального процесу, який припиняється лише із загибеллю Великої Скіфії наприкінці IV або на початку ІІІ ст. до н. е. І хоча певні етнокультурні контакти поміж іранцями та праслов'янами виникають і пізніше, наприклад, у сарматську епоху, вони ніколи не були такими тісними та розгалуженими, як у скіфську добу [28,
с. 10].

Початок формування праслов'янської етнічної спільності пов'язаний із другою половиною ІІ−І тисячоліття до н. е., коли вщухло грандіозне розселення індоєвропейців. З початком І тисячоліття до н. е. відбувся поділ єдиного праслов'янського масиву на західну і східну частину. У східній частині розвиток відбувався більш спокійно, ніж у західній. Але з початком освоєння заліза і подальшого піднесення землеробства значно прискорився темп історичного розвитку і східної частини слов'янського світу.

У V-VІ ст. розпочинаються процеси великого розселення слов'ян. На корінних слов'янських територіях − між Дніпром, Дністром і Південним Бугом − з'являються два основні великі об'єднання склавинів та антів, що включають до себе вже 13 різних племінних груп. Згодом вони утворили великі союзи-князівства, добре відомі за літописом, - це дуліби, бужани-волиняни, деревляни, хорвати, сіверяни, поляни, уличі та тиверці.Саме ці племена складали ту частину східнослов'янського населення, яке в подальшому своєму розвитку приводить до створення передумов для виникнення в ІX ст. східнослов'янської держави - Київської Русі, а в умовах розпаду імперії Рюриковичів - до завершення процесів формування української народу [1, с. 212-214]; [24, с. 32]; [31, с. 52-87].

Таким чином, стародавнє населення України не було етнічно і культурно однорідним упродовж тисячоліть. Автохтонне населення постійно змішувалося із прибулими, міграції не були рідкісним явищем, але вони ніколи не призводили до повної зміни населення, значна його частина продовжувала жити на своїх предвічних місцях. Отже, можемо говорити про безперервність етнокультурних проце-сів на землях України, починаючи з V тисячоліття до н. е. і закінчуючи останніми століттями І тисячоліття до н. е. Тільки визнання безперервного етнічного розвитку на території України з успадкуванням наступними поколіннями людей культури попередників дає можливість зрозуміти, чому в середині І тисячо-ліття н. е. ми бачимо на українських землях етнічну спільність із тисячолітніми традиціями, віруваннями, досить високим розвитком матеріальної культури.

Сформувавшись у VIII-IX ст., український етнос уже в X ст. виявився здатним до самоорганізації на державному рівні. Результатом його державотворчих зусиль стає поліетнічна Руська земля.

Київська Русь (умовна назва першої Давньоукраїнської держави з центром у Києві) в IX-XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Тема етногенезу українців, білорусів та росіян вимагає очищення від ідеологічно-кон'юнктурних спекуляцій, спрощення і профанації. І найперше треба піддати беземоційному науковому аналізу багаторічну аксіому про "спільне коріння братських слов'янських народів" [14, с. 22].

Внаслідок занепаду Києва у другій половині XII ст. серед українських князівств зростало значення Галича. Галицько-Волинська держава на ціле століття продовжила традицію української державності, ставши визнаним центром України-Русі. Важливо відзначити, що вона об'єднувала лише українські етнографічні землі, тому була більш монолітним в етнічному відношенні утворенням, аніж Київська Русь. У цьому проявляються наступність, послідовність і безперервність україногенезу.

Процеси формування українського етносу в другій половині XIV- першій половині XVII ст. значною мірою зумовлювалися чотирма зовнішніми «іноетнічними» факторами - литовським, польським, татарським, московським (російським). Зовнішні фактори значною мірою зумовили такі полярні й суперечливі тенденції розвитку українських земель у XV-XVI ст., як внутрішня дезінтеграція та консолідація, поглиблення етнічної окремішності русинів-українців тощо.

В умовах Великого Литовського князівства відбувався активний процес «ослов'янення» литовської верхівки українцями. Руська правляча династія змінилася на литовську. Опинившись у слов'янському етнічному масиві, литовська знать прийняла християнство, а також руську мову, право, військову організацію тощо. Однак ці процеси не слід абсолютизувати, адже вони стосувалися лише соціальної верхівки. Руське та литовське селянство, як основний носій етнічності, продовжувало зберігати свої самобутні етнокультурні риси [35, с. 222]. Крім того, Литовська доба мала вирішальне значення для етнонаціональної диференціації між Україною, Білоруссю та Московією. Скристалізовані в цей час полярно протилежні орієнтації русинів-українців на Захід, насамперед на Польщу, а московитів-росіян - на Схід, міцно вкорінилися в ментальності цих народів.

У 1569 р. відбулося об'єднання Польщі та Литовського князівства (Люблінська унія). Утворилася дуалістична держава Річ Посполита, яка інкорпорувала більшість українських земель.

З одного боку, той факт, що в складі Речі Посполитої опинилася більшість української спільноти, сприяв його внутрішній етнокультурній консолідації. Етнічну інтеґрацію посилювали також економічні зв'язки та пертурбації й міграції населення. Найпомітнішим у цьому процесі стало просування в другій половині XVI ст. великого потоку населення з Волині на Брацлавщину та Київщину.

Одночасно українці опинилися перед реальною загрозою деетнізації через окатоличення та полонізацію, подальшої етнічної дезінтеграції русинів на релігійному та соціальному ґрунті.

З останньої третини XV ст. на етнічний розвиток української спільноти зростає вплив Московського царства, яке прагнуло встановити верховенство над усіма східнослов'янськими землями.

У XIV-XVIІ ст. на етнодемографічний розвиток українських земель продовжував впливати турецько-татарський фактор. Турецько-татарські загарбники не тільки винищували людей та грабували їхнє майно, а й забирали у рабство десятки тисяч найздоровішої людності. Протягом XVII ст. кримські татари здійснили 86 великих грабіжницьких походів на українські землі. Втрати від татарської експансії становили щонайменше 2,5 млн вбитими і полоненими. У результаті цього центральна і південна частини України майже обезлюдніли, виникла реальна загроза самого існування українського етносу [26, с. 43]; [35, с. 224].

Важливим фактором не лише соціального й політичного життя, але й етнічного розвитку України стала поява козацтва. Його виникнення зумовлювалося, передусім, прагненням людини до економічної і духовної свободи, а також загостренням татарської загрози. Роль козацтва як етнозберігаючого й етнотворчого чинника виявляється у двох основних аспектах. Покликане захистити українську суспільність від реальної загрози фізичного винищення, воно виступило як унікальна етнонаціональна військова формація. Згодом завдяки своєму впливові на суспільне життя козацтво стало уособленням, навіть своєрідним маркером української етнічності. Це доволі парадоксальне явище, оскільки таку роль найбільше відігравало селянство, як основний стабільний носій етнічних традицій і цінностей. З іншого боку, козацтво, як місцевий прошарок населення, у свій побут, традиції та звичаї вносило багато іноетнічних елементів. Воно формувалося під впливом слов'янського землеробського та тюркського кочового етнічних масивів, так, що навіть турки називали козаків «буткалами», тобто мішаним народом. Тюркомовні поняття або ж різні татарські впливи прослідковуються в усіх сферах життєдіяльності козацтва: у військовій організації (булава, кіш, табір, бунчук та інші); в озброєнні (крива шабля); в одязі тощо.

Таким чином, у XIV-першій половині XVII ст. етнічний розвиток українських земель значною мірою визначався впливами зовнішніх іноетнічних факторів. Якщо Польща і Московія загрожували українцям етнокультурною асиміляцією та намагалися включити їхню територію до складу своїх державно-політичних утворень, то татари прямо загрожували фізичним винищенням. Ці обставини значною мірою пояснюють той феномен, що основним маркером української етнічності виступило козацтво, яке увібрало в себе різноетнічні елементи, а не селянство, що залишалося основним носієм ентонаціональних цінностей. Завдяки тому, що козацтво виступило мілітарною силою, здатною захистити віру та волю українського народу, стало вагомим чинником внутрішньої та міжнародної політики, створило самобутню етнокультуру, воно почало репрезентувати українську етнічність як серед власного народу, так і серед чужинців. Ця традиція зберігалася й у наступних століттях.

Збереження української етнічності у другій половині XVII-XIX ст. Визвольна війна 1648-1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького - складова частина національної революції середини ХVІІ ст. - відкрила новий складний етап української етнічної історії. Утворена в ході революції Українська козацька держава, що отримала назву «Військо Запорозьке», охоплювала більшість етнічної території (Лівобережжя, частину Правобережжя, Степ) з понад 3 млн. населення. Створивши власну державність та усвідомивши свою самобутність, українська етнічна спільнота стала перетворюватися в націю. Виникнення козацько-гетьманської держави започаткувало другий етап націотворення в Україні. На цій основі починає формуватися українська національна ідея, що стає провідною у подальшій визвольній боротьбі. Зростання національної свідомості та почуття патріотизму актуалізувало необхідність виразнішої самоідентифікації українства. ЇЇ важливим проявом стали зміна у другій половині XVII-першій половині XVIII ст. назви «руський народ» на «український народ» та поширення етнополітоніму «Україна» [13, с. 19].

Українцям не вдалося зберегти своєї державності, за прагнення до національно-політичної самостійності вони заплатили доволі високу ціну. Вдруге, після монгольської навали, українська спільнота зазнала таких кількісних втрат, що знову опинилася на межі знищення свого етнічного генотипу. Втрати від воєнних дій, голоду, епідемій, захоплення в ясир, переселень до Московії та Молдавії становили близько 65-70 % усього населення України, яке на 1648 р. сягало 4-5 млн осіб [37, с. 137].

Наслідки Національної революції окреслили низку тенденцій, які великою мірою визначали етнічний розвиток українців у кінці XVII-XIX ст.:

1. Прискорення процесів безперервного перерозподілу української етнічної території між сусідніми державами.

2. Зміна основного вектора асиміляторського наступу на українців, більша частина якого замість полонізації й окатоличення починає піддаватися омосковленню, а згодом - русифікації.

3. Поглиблення суперечностей між окремими елементами української етносоціальної структури - селянством, козацтвом, шляхтою (панством, дворянством).

4. Територіальний розкол України, що розвивався в межах різних державно-політичних систем мав, фатальні наслідки для подальшого розвитку українського етносу, єдність якого була скристалізована спільним історичним минулим, єдиною мовою, територію, культурною традицією тощо.

Подальше розчленування українського етносу поклав трагічний внутрішній розкол, спричинений явищем, відомим в історії під назвою «Руїни» (1658-86-ті роки). Його головним наслідком став поділ України на Правобережну та Лівобережну.

У кінці XVII ст. розпочався і на початку XIX ст. в основному завершився процес формування національної території українців. Визначились також українські історико-географічні та етнографічні регіони - Лівобережна Україна, Гетьманщина, Правобережжя, Слобідська Україна, Південна Україна (Степ, Новоросія). За цими теренами, що становили 90 % всієї української етнічної території, утвердилася назва «Наддніпрянщина». У XIX - на початку XX ст., як і протягом попереднього півторатисячолітнього періоду, тут протікали основні процеси становлення українського етносу. Повноцінну роль у його формуванні відігравала і Західна Україна, до якої відносились такі історико-географічні й етнографічні землі, як Східна Галичина, Закарпаття, Західна Волинь, Західне Поділля, Північна і Південна Буковина, Прикарпаття, Холмщина, Підляшшя, Лемківщина, Надсяння, а також Бойківщина і Гуцульщина [35,
с. 242].

В імперських інтересах українські етнічні території зазнавали постійного розчленування та насильного адміністративного приєднання до іноетнічних реґіонів.

На всій території споконвічного проживання українського етносу відбувалися об'єктивні націотворчі процеси. Зникнення української етнічності хоча б в одній з її частин - «підросійській» чи «підавстрійській» - загрожувало існуванню всього етнонаціо-нального організму.

Етнічний розвиток Лівобережжя визначався насамперед нарощуванням тут московської присутності та обмеженням автономних прав Гетьманщини.

Протягом XIX ст. чисельність людності Наддніпрянської України зросла з 7,7 до 23,4 млн. Вона збільшувалася завдяки напливу іншоетномовного елементу. Серед 21 етнічної групи, що тут проживали, найчисельніше були представлені росіяни, поляки, білоруси, серби, болгари, чехи; за ними йшли німці, євреї, молдавани, волохи, литовці, угорці. Цей процес зменшував питому вагу українців на своїй етнічній території - Наддніпрянщині, поглиблював дезінтеґрацію в етносоціальній структурі українського суспільства.

1. Наприкінці XVIII ст. більшість українського населення Лівобережжя становили селяни (близько 60 %) - головні носії етнічності. Вони постійно обмежувалися в особистих правах і свободах до остаточного покріпачення в 1783 p.

2. Поступове скасування «прав і вольностей» козацької верстви (31 %), що поповнювала ряди селянства, питома вага якого на кінець XIX ст. зросла до 84 %.

3. Денаціоналізія козацької старшини (у Гетьманщині до неї належало 25 тис. родин), яка отримала у 1785 р. права російського дворянства. У результаті - виник розкол всередині української суспільності на мовній основі: еліта, що переважно розмовляла російською мовою, стала протиставляти себе нижчим прошаркам населення, серед яких панувала українська «мужича» мова [35,
с. 244].

Суттєві зрушення в етносоціальній структурі Наддніпрянської України відбулися впродовж XIX ст.

1. По-перше, тут сформувався новий соціальний стан - робітництво (1,5 млн), більшість якого (77 %) мало місцеве коріння.

2. По-друге, на межі XIX-XX ст. тут налічувалося понад
100 тис. представників дрібної та середньої буржуазії, що розмовляла українською мовою.

3. По-третє, ряди буржуазії і лави української інтелігенції поповнювали вихідці з дворянсько-поміщицького стану (разом із сім'ями 275 тис. осіб).

На тлі окреслених процесів упродовж XIX ст. відсоток українців у Наддніпрянщині зменшився з 90 до 80, а частка росіян натомість зросла до 12 %. Така тенденція поряд із відверто шовіністичною політикою російського царату посилювала загрозу збереження етнічності українців на власних етнічних землях. Це проявлялося у багатьох аспектах, серед яких немаловажне значення відігравав «армійський фактор». Після вторгнення 1659 року стотисячного московського війська на Лівобережжя, кількість його ґарнізонів протягом двох прийдешніх століть тут неухильно зростала. Чимало російських солдат залишалося в Україні після демобілізації. З іншого боку - рекрутування українців в імперську армію оберталося для них тотальним зросійщенням. Російська присутність на Лівобережній Україні нарощувалася також через розширення великих землеволодінь російських бояр, заохочування до шлюбів між ними та українською козацькою верхівкою тощо.

Відмінні від Гетьманщини, але не менш складні та суперечливі етносоціальні процеси відбувалися на Правобережній Україні. Внаслідок соціальних катаклізмів на середину 1670-х років чисельність української людності тут зменшилася наполовину, а після колонізаційних і міґраційних потоків на кінець XVIII ст. вона становила близько 3 млн осіб. У результаті окатоличення (ополячення) та переходу на Гетьманщину на Правобережжі фактично зникла українська шляхта. Українські міщани становили доволі слабкий і нечисленний прошарок населення, а головні носії етнічності - селяни піддавалися соціальному визиску та закріпаченню. З іншого боку, в поліетнічній палітрі реґіону поступово зростала вага поляків (близько 270 тис.), євреїв
(220 тис.), а також громад Вірменії, молдаван, татар, волохів, росіян, німців, караїмів, греків. [35, с. 246].

Впродовж XIX ст. завдяки природному приростові та міграціям чисельність людності на західноукраїнських землях зросла приблизно з 2,5 до 5,9 млн осіб. Незважаючи на стабільну тенденцію щодо зменшення частки українців, питома вага різноетнічного елементу тут була у два-три рази більша, ніж у Наддніпрянщині. Це відповідним чином позначилося на зміцненні української етнічності. Так, з кінця XVIII ст. до початку XX ст. відсоток українців серед населення Східної Галичини скоротився приблизно з 72 до 63 %, а поляків натомість зріс майже удвічі, досягнувши 23 % [35, с. 247].

На формування українського етносу продовжували негативно впливати масштабні переселенські та пертурбаційні рухи, які здійснювалися, насамперед, в інтересах Російської імперії. Перша такого роду масова акція згідно з царським указом відбулася у 1711-1714 pp., коли кілька тисяч українців із семи правобережних полків примусово переселили на Лівобережну Україну. Проте в 30-
60-х роках XVIII ст. розгортаються зворотні процеси: спочатку на обезлюднені землі Правобережжя потяглися маґнати, за ними дрібна польська шляхта та євреї. Згодом основу колонізації Правобережжя стала становити українська людність, передусім уродженці Галичини.

Упродовж XIX - на початку XX ст. не припинялися потужні пертурбаційні рухи, які, з одного боку, розмивали етнічну структуру українських земель внаслідок напливу іноетнічного елементу, а, з іншого, завдяки масовим переселенням, посилювали українську присутність у різних частинах Російської імперії. Першим масовим виселенням українців з їхніх прабатьківських земель стало спрямування на межі XVIII-XIX ст. так званого Чорноморського козацького війська, що складалося близько з 25 тис. колишніх запорожців, на Північний Кавказ, у безлюдну долину ріки Кубань. Далі у примусовому або добровільному порядку сюди спрямо-вували інших українських переселенців, серед яких було багато дівчат, щоб через шлюби з козаками прив'язати їх до нового місця проживання. Водночас, для того, щоб зменшити та розчинити українську етнічність у 1860-х роках царат включив російських козаків до складу цього реґіону, який, таким чином, став називатися «Кубанським козацьким військом».

Переселенський рух української людності в південні та східні окраїни Російської імперії й надалі носив як примусовий (здебільшого організований), так і добровільний (стихійний) характер. Як наслідок - протягом другої половини XIX ст. чисельність українців на Кавказі зросла до 1,3 млн осіб (з них 80 % мешкали в його північній частині), у Нижньому Поволжі - до 400 тис., а в Казахстані та Середній Азії - до 100 тис. Другий широко-масштабний потік українців спрямовувався до Сибіру і Далекого Сходу, де на кінець XIX ст. їхня чисельність зросла до 225 тис. Відтак питома вага осіб українського походження серед населення Північного Кавказу, Приамур'я та Примор'я досягла 22-20 % від загальної кількості населення цих регіонів [35, с. 248].

На місце українських переселенців в Україну рухався зустрічний не менш чисельний потік росіян. Після поділів Польщі 1793 і 1795 років та внаслідок поразок польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 років росіяни почали масово прибувати на Правобережжя, де, за винятком Києва, раніше їх майже не було. Наплив російської людності на Лівобережжя різко збільшився після скасування Гетьманщини та запровадження тут загальноімперського територіально-адміністративного устрою. У кінці XIX ст. на належних до Росії українських етнічних землях проживало 3,8 млн росіян.

Незважаючи на це, український народ у своїй основі ніколи не втрачав власної етнічності. Саме вона стала наріжним фундаментом для українського національного відродження кінця XVIII - початку XX ст. У ньому умовно вирізняють три етапи.

1. Сутність першого - фольклорно-етнографічного полягала у ствердженні самобутності українського народу шляхом збирання історичних, етнографічних та фольклорних пам'яток.

2. На другому - культурницькому (літературному) етапі національного відродження, спираючись передусім на етнолінґвістичну базу, вчена еліта головні зусилля спрямовувала на відстоювання прав української мови та розширення сфери її вжитку.

3. На третьому - політичному етапі українського націо-нального відродження розпочалося вироблення етно-політичних доктрин, які б забезпечували вільний самобутній розвиток не лише українського, але й інших слов'янських народів.

Вживання у розмовній та писемній мові термінів «нація», «національний» на означення української належності розпочалося ще в кінці XVII ст. Корінних жителів України називали «нацією русинів», «малоросійською нацією», «українською нацією». Таким чином, незважаючи на складні державно-політичні умови розвитку, в другій половині XVII-XIX ст. українці зберігли свою етнічність, яка мала специфічні форми прояву. Важливим фактором, що забезпечував їхню окремішність і самобутність, стало завершення процесу формування української етнічної території, всередині якої, водночас, окреслилася субетнічна (етнографічна) реґіоналізація. Посилення міграційних і пертурбаційних процесів зумовило, з одного боку, посилення поліетнічності України, а, з іншого - збільшення української присутності за межами етнічної території, що передусім проявилося у виникненні «українських анклавів» на окраїнах Російської імперії. Ці явища і тенденції вагомо вплинули на формування українського етносу в XX ст.

Етнодемографічний розвиток України в XX ст.Протягом
XX ст. українці пережили складні й трагічні процеси етно-демографічного розвитку. Їхні характер і спрямованість, як і раніше, значною мірою визначалися політикою іноземних державно-політичних систем, у межах яких перебував український етнос, а також подіями загальноєвропейського масштабу, передусім, світовими війнами. Ці та інші фактори спричиняли масові переселення, еміграції, терор та різні випробування, що випали на долю українців.

В етнодемографічному розвитку українців у XX ст. можна умовно вирізнити такі основні етапи:

1) початок XX ст. (до 1914 p.), коли українські етнічні землі перебували у складі Російської та Австро-Угорської імперій;

2) 1914-1925 роки, коли український етнос зазнав відчутних людських втрат та етнотериторіальних змін, спричинених Першою світовою війною, революціями та національно-визвольним рухом;

3) 1926-1939 pp., коли почалася чергова стабілізація життєдіяльності українського етносу в межах чужих держав;

4) 1939 р. - перша половина 50-х років, коли його розвиток був перерваний Другою світовою війною і трагічними повоєнними подіями;

5) друга половина 1950-х - 80-ті роки, коли більшість українців опинилася в межах СРСР;

6) 1990-ті роки, коли з відновленням Української держави розпочалися глибокі зрушення в етнічній свідомості українства.

У той же час, посилювалася тенденція щодо розпорошення українського етносу по безкраїх просторах Російської імперії, яка збільшувала загрозу його асиміляції. Активізувалася переселенська політика московського уряду на початку XX ст.

До Першої світової війни більшість українців проживала в межах Російської імперії, де, згідно з офіційними даними з 1897 р., протягом двох десятиліть їхня кількість зросла приблизно з 22,4 до 31 млн осіб, тобто майже на 38,6 % [35, с. 253].

У межах своєї етнічної території українці становили абсолютну більшість: понад 80 % вони становили у Полтавській, Харківській, Подільській губерніях, 75,5 % - у Київській, близько 60 % - у Волинській, Чернігівській, Катеринославській, а в Херсонській - 52,2 %, у Таврійській - 47,1 %.

На західноукраїнських землях відносна кількість українців зменшувалася на користь іноетнічного населення. Цей процес тривав тут до кінця 30-х років XX ст. і зумовлювався, передусім, низьким природним приростом українців, який становив близько 2,5%, а також зростанням темпів еміґрації [35, с. 254].

Відносно спокійний період етнодемографічного розвитку українського етносу на початку XX ст. змінився добою трагічних потрясінь, спричинених війнами, терором, голодом. Найтрагічнішою за таких обставин видається Перша світова війна, що мала братовбивчий характер: у складі ворогуючих російської та австрійської армій перебувало відповідно 3,5 млн і 250 тис. українців. Саме тоді російська влада вперше в добу новітньої історії вдалася до масового етноциду українського народу. Російська адміністрація почала суцільне викорінення «українського духу» в Галичині шляхом ліквідації культурно-освітніх установ, репресій проти національних діячів тощо. За цим наступили дві хвилі депортацій.

Політика етноциду українського народу продовжилася на початку 20-х років. Із переходом Східної Галичини, Західної Волині, Холмщини, Полісся і Підляшшя під владу Польщі десятки тисяч українців були піддані жорстокому теророві, багато з них пережили страхіття таборів полонених та інтернованих.

У Радянській Україні в 1921-1922 pp. більшовицька влада спровокувала перший масовий голод, викликаний не стільки неврожаєм, скільки вивозом зерна до Поволжя, а також за кордон. Згідно з новітніми даними, які також фіксують й опосередковані втрати (збільшення смертності, зменшення народжуваності тощо), суспільні катаклізми 1914-1922 pp. спричинили зменшення українського етносу на 6-7 млн осіб. За міжвоєнного періоду, розвиваючись у межах різних тоталітарних режимів, український етнос не отримав можливості для поновлення свого потенціалу. Проте західні українці все-таки перебували у кращих етнополітичних умовах, аніж їхні кровні брати в СРСР, які, крім тотальної денаціоналізації, зазнали ще й масового фізичного винищення.

Реальною загрозою для збереження генофонду українського етносу став голодомор 1932-1933 pp. Багато дослідників звертає увагу на те, що він мав не стільки соціальні, скільки етнонаціональні причини.

Голодомор став формою етноциду, вістря якого сталінське керівництво спрямувало саме проти українців. Прямі й опосередковані втрати населення України від голодомору за різними даними становили від 5 до 17 млн осіб. До них слід додати винищення українського народу внаслідок сталінських репресій, заслань, насильницьких чи «добровільних» переселень [35, с. 529].

Щойно намітилися ознаки стабілізації етнодемографічної ситуації в Україні, як нове духовне і фізичне потрясіння українського етносу спричинила Друга світова війна. Прямі й опосередковані воєнні жертви, втрати внаслідок репресій і депортацій 1939-1948 років черговий раз поставили на порядок денний питання про збереження генофонду українського народу. Цей процес надзвичайно складний:

- напередодні угорської окупації Закарпаття у березні 1939 р. край залишили 30 тис. чехів і багато українців, натомість сюди почали переселятися угорці;

- напередодні вступу Радянської Армії в Західну Україну (вересень 1939 р.) понад 10 тис. осіб емігрувало на Захід;

- з осені 1939 р. до червня 1941 р. із Західної України без суду і слідства вглиб СРСР депортували близько 1,2 млн осіб, з яких майже третину становили поляки, а решту - українці;

- до червня 1941 р. близько 266 тис. німців переселилися із Західної України та Західної Білорусі до Німеччини, а 10 тис. українців із німецької зони окупації «повернулися» до Радянської України, куди також прибуло 5 тис. українців із польської Лемківщини;

- за роки війни з України мобілізували на фронт 4,5 млн чоловік, з яких загинуло щонайменше 1,3 млн;

- під час німецької окупації на території України було знищено понад 4,6 млн осіб - мирних жителів (70 %) і військовополонених (30 %);

- на роботи до Німеччини з України вивезли близько 2,1 млн молодих людей; чимало з них померло або добровільно залишилося на чужині, проте більшість повернулася додому;

- в 1941-1943 pp. углиб СРСР вивезли понад 1,9 млн українських робітників і службовців для роботи в тилу; багато з них померло або з різних причин не повернулося назад;

- внаслідок зменшення народжуваності та підвищення смертності (через хвороби, голод тощо) у 1941-1944 pp. природний приріст населення України мав негативний баланс, який становив майже 1,5 млн осіб;

- близько 220 тис. українців у 1945 р. опинилися у таборах для переміщених осіб у Західній Німеччині та Австрії (американська, британська, французька зони окупації). Майже всі вони відмовилися повертатися додому, тому виїхали на постійне проживання до західних країн, передусім до США і Канади;

- внаслідок польсько-української міжурядової угоди у 1945- 1946 pp. з території Польської держави (українських етнічних земель - Холмщини і Перемишльщини, а також Любачівщини і Ярославщини) було переселено в Україну майже 482 тис. осіб, а з України до Польщі - 810 тис. осіб польської та єврейської національностей [35, с. 260].

Друга світова війна і подальші події суттєво вплинули на розвиток українського етносу. Характер нової етнічної ситуації в Україні визначався такими трьома основними факторами:

- масштабна пертурбація населення (вивезення чи втеча українського й іноетнічного населення за межі республіки та в'їзд до неї частини етнічних українців і великої кількості росіян);

- фізичне знищення людей (загибель на фронті, німецький і більшовицький терор, голод тощо);

- зменшення природного приросту населення. Згідно з офіційними даними за 1940-1959 pp. людність України зросла всього на 800 тис., досягнувши чисельності 41,8 млн осіб. Проте ця остання цифра включає мешканців Криму (1,2 млн осіб) та Закарпаття (920 тис.), які до війни не входили до складу УРСР. Зважаючи на цю обставину, можна стверджувати, що за два десятиліття населення України зменшилося приблизно на 1,25 млн осіб [35, с. 261].

Зі стабілізацією суспільно-політичної, ситуації в СРСР знову розпочалася масштабна пертурбація людності подібно до тієї, що мала місце в Російській імперії наприкінці XIX - на початку XX ст. У 60-70-х роках її специфіка полягала в тому, що українці виїжджали на схід з відносно перенаселених і слабо індустріалізованих, але найбільш українізованих в етнічному відношенні районів, їх, зазвичай, відправляли на цілинні землі та новобудови. Зустрічний потік являли здебільшого росіяни, що прибували до промислових областей України. Вони спрямовувалися на новозбудовані фабрики та заводи, а також займали привілейовані посади державних і партійних службовців. Загальний баланс був не на користь збереження української етнічності, бо на п'ять виїжджаючих українців припадало приблизно шість прибулих росіян.

Політика штучного переміщення і перемішування етнічних груп населення за допомогою авторитарних методів стала однією зі складових загальної етнонаціональної доктрини СРСР щодо створення нової спільності «радянський народ».

Таким чином, незважаючи на труднощі розвитку та етнодемографічні втрати, український етнос у XX ст. зберіг свою внутрішню цілісність та самобутню ідентичність, що в 1991 р. стало однією з найважливіших передумов для відновлення самостійної і соборної Української держави.

Запитання для самоконтролю

1. Дайте визначення понять: рід, плем'я, народність, етнос, етногенез, нація, націогенез.

2. Назвіть основні етапи зародження та формування українського етносу.

3. Розкрийте теорію ранньословянського походження українського етносу.

4. Які основні концепції етногенезу українського народу?

 



Поняття «етнос», «нація», «народ». Проблема походження та формування українського етносу в історичній літературі. Основні теорії етногенезу українців | Список літератури

А. В. Панібудьласка | ІСТОРІЯ УКРАЇНИ | Предмет і завдання курсу. Значення вивченняісторії України в технічному вузі | Методологія історичної науки. Принципи історичних досліджень та періодизація історії України | Конкретно-соціологічний тощо. | Історичні джерела та історіографія історії України | Список літератури | УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ | Особливості українського національно-визвольного руху в ХІХ ст. | Український національно-визвольний рух в ХХ ст. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати