Головна

Суспільно - політичне життя в Україні наприкінці 1940-х - на поч. 1950-х рр. Сталінські репресії

  1. Автобіографія - це документ, у якому особа, що складає його, подає опис свого життя та діяльності в хронологічній послідовності.
  2. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  3. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні.
  4. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ
  5. Аналіз хлібопекарської галузі в Україні
  6. Анамнез життя
  7. Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.

Суспільно-політичне життя в Україні у повоєнні роки мало надзвичайн о суперечливий характер. Морально-політична ситуація в Україні визначалася в повоєнні роки подальшим посиленням культу особи Сталіна, якому приписувалась перемога у війні. Розпочався новий виток репресій проти військових і колишніх військовополонених, проти діячів науки і культури, проти державних працівників. Становище в Україні особливо загострилося у березні 1947 р., коли з ініціативи Сталіна першим секретарем ЦК Кп (б) У став Лазар Каганович. Історична дійсність другої половини 1940-х - початку 1950-х рр. характеризується ідеологічними кампаніями, які ставили такі політичні цілі - «поставити на місце» діячів літератури та мистецтва; - організувати літературну критику з Управлінням пропаганди ЦК ВКп (б); - не допустити «ідеологічно шкідливих» творів; - звинуватити представників української культури в безідейності і націоналізмі. Підтримуючи політику у сфері культури, визначену в постановах ЦК ВКп (б) 1946-1948 рр., ЦК Кп (б) У ухвалив постанови «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури у «Нарисі історії української літератури» (1946), «Про журнал «Вітчизна» (1946), «Про репертуар драматичних і оперних театрів УРСР і заходи щодо його поліпшення» (1946), «Про стан і заходи щодо поліпшення музичного мистецтва на Україні у зв'язку з рішенням ЦК ВКп (б) «Про оперу «Велика дружба» В. Мураделі» (1948) та ін. Звинувачення діячів української літератури та мистецтва у буржуазному націоналізмі посилились 1947 р., коли першим секретарем ЦК Кп (б) У став Л. Каганович. На Республіканській нараді молодих письменників за його участю були піддані різкій критиці твори «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, «Мандрівка в молодість» М. Рильського за «націоналістичну ідеологію». Пізніше, 1951 р., ідеологічних нападів зазнав В. Сосюра за вірш «Любіть Україну» з аналогічними звинуваченнями. Загальне керівництво цим погромом здійснював секретар ЦК ВКп (б) з ідеології А. Жданов.
Наслідки керівництва по-жданівськи виявилися й у сфері гуманітарних наук, зокрема в ухваленій у серпні 1947 р. постанови ЦК Кп (б) У «Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії Академії Наук УРСР». Безпідставній критиці були піддані праці, видані у передвоєнні і воєнні роки: «Короткий курс історії України» за редакцією С. Білоусова, К. Гуслистого, М. Петровського, М. Супруненка, Ф. Ястребова, «Нариси історії України» за редакцією К. Гуслистого, Ф. Ястребова. Найбільше дісталося першому тому «Історії України» за редакцією М. Петровського за стандартним звинуваченням у «буржуазному націоналізмі». Ідеологічно боротьба загострювалась у сфері не тільки літератури та гуманітарних наук. Розпочалась критика генетики як буржуазної науки і закриття перспективних напрямів у розвитку біологічної науки. Оголошена 1949 р. кампанія боротьби проти «космополітизму в науці» була спрямована на протиставлення радянської науки західній. За цією партійно-класовою оцінкою не мали права на статус природничих наук генетика, кібернетика, певні розділи хімії. Наведення «ідеологічної чистки в науці» виявилося у забороні чи гальмуванні розвитку наукових шкіл аж до звільнення вчених з роботи. Так, у Харкові звільнений завідувач університетською кафедрою дарвінізму і генетики професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті - професор Л. Делоне; у Київському університеті - завідувачі кафедрами дарвінізму: професор С. Гершензон, генетики і селекції професор М. Гришко та ін. Але незважаючи на утиски і перепони, в українській культурі у повоєнний час виявилася і позитивна тенденція, що стала виразником національної свідомості, національної духовності, творчої активності інтелігенції. В написаних по слідах недавніх подій романах «Прапороносці» О. Гочара, «Чорноморці» В. Кучера, «Київських оповіданнях» Ю. Яновського було художніми засобами розкрито подвиг радянських людей у Великій Вітчизняній війні, створено типовий образ воїна-переможця, воїна-визволителя. В історичних романах «Переяславська рада» Н. Рибака, «Семен Палій», «Гайдамаки» Ю. Мушкетика, «Данило Галицький» А. Хижняка, «Святослав» і «Володимир» С. Скляренка та ін. відтворювались складність і суперечливість історичних умов, в яких боровся український народ за свою свободу. Суперечливі умови існували в галузі освіти. Були відбудовані школи, в яких розпочався навчальний процес. Крім того, протягом першої половини 1950-х рр. було зведено 1300 шкіл на 400 тис. учнівських місць. 1953 р. в республіці здійснено перехід до обов'язкової семирічної освіти. Одночасно посилилася русифікація освіти, відчувалася відірваність української школи від проблем національного виховання. Лише в 30 % шкіл навчання проводилось українською мовою. Знову почали діяти Київський, Харківський і Одеський університети та ще 154 вузи. Була відновлена робота науково-дослідних інститутів, де велися дослідження і розробки в таких галузях науки, як атомна і теоретична фізика, металофізика та ін. Починаючи нову хвилю репресій, сталінське керівництво виходило з уявлення посилення в СРСР «вільнодумства», «втрати пильності через перемогу в Вітчизняній війні», «капіталістичної загрози» і, як наслідок, «небезпеки послаблення радянської влади». По-перше, радянська пропаганда завжди підкреслювала могутність СРСР у боротьбі з ворогом. Після війни народ відчув себе переможцем. Мільйони простих людей відчували законну гордість за перемогу над небаченої сили ворогом. Це сприяло формуванню почуття власної гідності та самоповаги. В суспільстві поступово зникав панічний страх перед владою. Аналізуючи прорахунки й страшні поразки початкового періоду війни, з'являлись сумніви в абсолютній непогрішимості та безпомилковості курсу вищого політичного керівництва та навіть самого вождя. По-друге, під час війни чимало радянських людей опинилось за кордоном. На власному досвіді вони познайомилися з західним способом життя і цей «загниваючий світ» виявився досить привабливим. Звідси, нова небезпека, визначена радянським керівництвом - західна ідеологія та культура: «реакційна», «буржуазна», «загниваюча». Щоб зупинити «негативні» процеси й зберегти власне панівне становище, правлячий режим вдався до випробуваних засобів: шаленої ідеологічної обробки населення та політичних репресій.

66 Проблеми розвитку народного господарства України в середині 1950-х - першій половині 1960-х рр. ХХ стУ середині 1950-х pp. Україна була вже могутньою металургійною і паливною базою СРСР. Особливого розвитку в республіці набули машинобудування, легка промисловість. Швидкими темпами велося будівництво електростанцій, потужність яких за п'яту п'ятирічку (1951-1955 pp.) зросла майже удвічі, збільшувався видобуток нафти і вугілля, обсяги продукції хімічного та нафтохімічного комплексу. У цей період було досягнуто найвищих темпів розвитку промисловості - понад 20% на рік. Час правління М. Хрущова був найдинамічнішим для розвитку української промисловості (для порівняння: темпи приросту промислової продукції у 1950-1965 pp. майже вдвічі перевищували показники за 1965-1985 pp.). Водночас із нарощуванням виробничих потужностей республіки давалися взнаки і негативні тенденції, що набували хронічних рис. Радянська індустрія щодалі відставала від промислово розвинутих країн світу, які активно впроваджували у виробництво досягнення науково-технічної революції, що базувалася на використанні нових, менш затратних матеріалів.
певні успіхи у розвитку всіх галузей промисловості ніяк не позначилися на підвищенні матеріального доброту населення, на поліпшенні умов життя та праці. За таких умов у середині 1950-х pp. радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим проголосило курс на економічні реформи, які повинні були прискорити науково-технічний прогрес, структурні зрушення у технології, організації та управлінні виробництвом, розв'язати соціальні проблеми. Унаслідок переходу народного господарства на управління за територіальним принципом Україна, як і інші союзні республіки, отримала можливість більш чітко втілювати в життя власну економічну політику. Проте раднаргоспи виявилися неспроможними забезпечувати єдність технічної політики, комплексно вирішувати науково-технічні проблеми розвитку галузей, тому були відновлені союзно-республіканські та загальносоюзні міністерства. 2 жовтня 1965 р. Верховна Рада СРСР прийняла рішення про ліквідацію раднаргоспів.

67 Спроби лібералізації суспільно - політичного життя України у другій половині 1950-х - першій половині 1960-х рр. Шестидесятники.Після смерті Сталіна до влади в партії і державі стала група найближчих його соратників. Так зване колективне керівництво очолив М. Хрущов. Саме з його діяльністю пов'язані перші спроби демократизації суспільства, що дістали назву хрущовської «відлиги».
14-25 лютого 1956 р. в Москві відбувся XX з'їзд КПРС. Поряд з іншими питаннями на закритому засіданні з'їзду було заслухано доповідь М. Хрущова «Про культ особи і його наслідки».
Осуд зовнішніх форм тоталітаризму (культу особи Сталіна) і найбільш вражаючих випадків зловживання владою (масових репресій) сколихнув суспільство і поклав початок тривалого процесу розладу радянської політичної системи. Заслугою М. Хрущова як політичного діяча була відмова від використання терористичних методів у політиці.
Короткий період ревізії сталінської політики (1956- 1959) був використаний в Україні для висунення культурно-національних вимог. Порушувалося питання чистоти української мови. За певного тиску культурних діячів (М. Шумило, А. Хижняк, М. Рильський та ін.) і громадської думки вдалося досягти деякого поліпшення становища в мовній сфері (перевидання «Словника української мови» Б. Грінченка). Висувалися вимоги щодо реабілітації діячів культури, заповнення «білих плям» в літературі, театрі (М. Куліш, Л. Курбас, «Березіль»).
На хвилі національно-культурного процесу 1956- 1959 pp. звучали не тільки критика культу особи, радянської політики в національному питанні, а й протести проти придушення радянськими військами у 1956 р. національно-демократичного руху в Угорщині (В. Швець, А. Малишко). Цей процес став небезпечним для комуністичної системи. Тому в 1959 р. відновлюється традиційна дискримінаційна політика щодо неросійських народів. Шістдесятники виступали на захист національної мови і культури, свободи художньої творчості. Основу руху шістдесятників склали письменники Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Ліна Костенко, В. Шевчук, Є. Гуцало, художники Алла Горська, Віктор Зарецький, Борис Чичибабін, літературні критики Іван Дзюба, Євген Сверстюк, режисер Лесь Танюк, кінорежисери Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, перекладачі Григорій Кочур, Микола Лукаш та інші. Шістдесятники протиставляли себе офіційному догматизмові, сповідували свободу творчого самовираження, культурний плюралізм, пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими. Значний вплив на їх становлення справила західна гуманістична культура, традиції «розстріляного відродження» та здобутки української культури кінця ХІХ - початку ХХ ст. Шістдесятники розвинули активну культурницьку діяльність, яка виходила за межі офіціозу: влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. Культурницька діяльність, яка не вписувалась у рамки дозволеного, викликала незадоволення влади. Шістдесятників не вдалося втримати в офіційних ідейно-естетичних межах, і з кінця 1962 р. почався масований тиск на нонконформістську інтелігенцію. Перед шістдесятниками закрилися сторінки журналів, посипалися звинувачення у «формалізмі», «безідейності», «буржуазному націоналізмі». У відповідь шістдесятницькі ідеї стали поширюватися у самвидаві. Наштовхнувшись на жорсткий опір партійного апарату, частина шістдесятників пішла на компроміс

68 Посилення кризових явищ в соціально - економічному житті України протягом 60 - 80-х рр. ХХ стЗ усуненням в 1964 р. від влади М. хрущова і закінченням так званого "великого десятиліття" настала майже 20-літня "ера" Л. Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу і рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення і, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. І спочатку дещо було зроблено у цьому напрямку. У березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися з урахуванням кліматичних умов та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Збільшено капіталовкладення в сільськогосподарське виробництво, поліпшено спеціалізацію і умови праці колгоспників. І це принесло деякі позитивні результати. Валова продукція сільського господарства зросла за восьму п'ятирічку на 16,6%. Середньорічний збір зерна у 1871-1975 рр. перетнув в Україні рубіж у 40 тис. тонн. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи матеріального заохочення працівників, скорочення числа диктованих зверху показників.
Результати восьмої п'ятирічки (1965-1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції одержано за рахунок підвищення продуктивності праці. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки й матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. У 2,5 рази (з 1965 по 1985 рр.) зріс національний дохід УРСР, чотири п'ятих якого використовувалось на підвищення добробуту народу. Середньомісячна заробітна плата за цей час зросла у 2 рази, мінімальна - в 1,8 рази. Було підвищено стипендії, пенсії, майже у 5 разів зросли виплати і пільги із суспільних фондів споживання (освіта, охорона здоров'я, пенсії, різноманітні допомоги). Щорічно будувалось 17-20 млн. кв. метрів житла, це, приблизно, 7-8 таких міст як Тернопіль. Лише в такій невеликій області, як Тернопільська, щороку вводилось в дію 10-15 шкіл і стільки ж дитячих дошкільних закладів, по 20-30 магазинів, будинків побуту, будинків культури, бібліотек і клубів.
Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі більше робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти й газу, на досягненні успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966-1970 рр. він становив в Україні 50 %, то за 1981-1985 рр. - лише 19 %.
Невисокою була ефективність і сільськогосподарського виробництва. За 20 років (1960-1980) основні виробничі фонди в сільському господарстві України зросли у 4,2 рази, постачання добривами - у 3 рази, оплата праці - у 2,7 рази, а приріст виробництва сільськогосподарської продукції - лише на 39 відсотків.
Головною причиною застійних явищ у сільському господарстві було те, що командно-адміністративна система управління ним не змінювалась, незважаючи на різноманітні реорганізації (РАПО, АПК, укрупнення і розукрупнення господарств, міжгосподарська спеціалізація, ліквідація "неперспективних" сіл і т. п.). Колгоспи так і не стали справжніми колективними господарствами, як це передбачалось Статутом сільськогосподарської артілі. Вони самі не могли ні планувати сівозміни (це диктувалося "згори"), ні розпоряджатися результатами своєї праці. Усе це призвело до того, що при загальному зростанні падають також середньорічні темпи приросту валового суспільного продукту та національного доходу. Погіршувалсь демографічна ситуація. Протягом 1966-1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн. осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який підвищувався повільно і значно зростав розрив від країн Заходу. Поряд з цим, як і раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу, підтримку прокомуністичних режимів.
Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування об'єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість і фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною - все це посилювало кризові явища і процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не тільки серед робітників та селян, інтелігенції, а й серед певної частини партійних функціонерів різного рівня. Все це вимагало докорінних змін .

69 Дисидентський рух в Україні Протягом 60-х - першої половини 80-х років в Україні значною мірою активізується опозиційний рух. Він стає помітним чинником суспільно-політичного життя, його лідери чіткіше формулюють основну мету та орієнтири, завдяки "самвидаву" в маси проникають опозиційні погляди та ідеї. Поступово набирає силу процес самоорганізації дисидентського руху. Бурхливе, суперечливе, динамічне "хрущовське" десятиріччя підштовхнуло об'єктивно визрівший процес оновлення суспільної свідомості. Цей імпульс був настільки сильним, що під його впливом у 60-70-х роках у радянському суспільстві виникає нова форма духовнох опозиції - дисиденство (виступ проти панівного державного ладу або загальноприйнятих норм певної країни, протистояння офіційній ідеології й політиці; відступництво від вчення панівної церкви), яке висувало реальну альтернативу наростаючим кризовим явищам у духовному житті суспільства - соціальній апатії, дегуманізації культури, бездуховності. Його ідеологія, зароджена як сумнів у доцільності окремих ланок існуючої системи, поступово викристалізовувалися у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві. Дисидентський рух мав три основні течії: 1. правозахисне, або демократичне, дисиденство, репрезентоване в Росії А. сахаровим, О. солженіциним та їхніми однодумцями, а в нашій республіці - Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Хельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР 1975 р. УГГ була утворена в листопаді 1976 р. в Києві. Її очолив письменник М. руденко. До складу входили О. бердник, П. григоренко, Л. лук'яненко, І. кандиба, М. маринович та інші, всього 37 осіб. Вона підтримувала зв'язок з московськими правозахисниками А. сахаровим, Ю. орловим та ін. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати докази порушення владою прав людини, національних прав в Україні, застосування політики етно- і лінгвоциту та насильницького насаджування русифікації, домагатися безпосереднього контакту України з іншими країнами, акредитації в республіці представників закордонної преси, вільного обміну інформацією та ідеями. Це була єдина з усіх правозахисних організацій, яка не розпалася. Проте ні певна поміркованість УГГ, ні легальність форми роботи, ні міжнародна громадська думка не перешкодили радянським властям розпочати гоніння. До 1980 р. майже три чверті Української Гельсінської групи отримали терміни увезення від 10 до 15 років. Решті дозволено було емігрувати. 2. релігійне дисиденство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. І Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення українських греко-католицької та автокефальної православної церков, за свободу діяльності протестантських сект. Найяскравішими представниками цієї течії були Г. вінс, І. гель, В. романюк, Й. тереля. 3. Національно орієнтоване дисиденство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. До цього напряму належать І. дзюба, С. караванський, В. мороз, В. чорновіл та інші. Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентсва була боротьба за національні інтереси українського народу, тобто органічне залучення до сфери своєї діяльності національного чинника. Специфіка дисидентського руху в історії суспільних рухів полягає у тому, що він, будучи реальною опозиційною силою, фактично не мав ні власних організаційних структуру (партій, об'єднань), ні цілісної загальної програми. Ідеологічний спектр дисидентського руху в Україні був надзвичайно широким: від марксистської платформи (П. григоренко) до націонал-комуністичної (І. дзюба), а від неї - аж до платформи, близької інтегральному націоналізму Д. донцова та ідеології ОУН. (В. мороз). Отже, виникнення політичної опозиції кінця 50-х - першої половини 60-х рр. мало величезне значення. Своєю діяльністю представники опозиційних до панівного режиму сил фактично боролися за відродження національної самосвідомості, культури, переконували громадськість у можливості реального існування опору в репресивній державі.

70 Перебудові процеси в СРСР. Зростання суспільно - політичної активності населення України наприкінці 1980-х - початку 1990-х ррНа першому етапі Перебудови перетворення в СРСР здійснювалися на основі попередніх, переважно адміністративних підходів. Не підлягала перегляду і сама соціалістична система, на основі якої керівництво прагнуло «прискорити» соціально-економічний розвиток країни.
23 квітня 1985 р. відбувся пленум ЦК КПРС (Квітневий пленум), на якому М. С. Горбачов повідомив про плани перетворень, спрямованих на прискорення соціально-економічного розвитку країни.
Одним з перших заходів перебудови стала так звана «антиалкогольна кампанія». У травні 1985 року вийшла постанова Центрального комітету КПРС про заходи щодо подолання пияцтва та алкоголізму
У лютому 1986 року відбувся XXVII з'їзд КПРС, який змінив Програму партії. Замість застарілих положень про побудову комунізму був проголошений курс на вдосконалення соціалізму. Передбачалося до 2000 року подвоїти економічний потенціал країни і надати кожній родині окрему квартиру. Жодна з основ соціалізму (державна власність, керівна роль партії тощо) не піддавалася сумніву. На з'їзді вперше констатувалося, що «в житті суспільства почали проступати застійні явища». Тому була висловлена необхідність демократизації суспільства, розвитку «соціалістичного самоврядування», диверсифікації економіки, поліпшення якості продукції
У травні 1986 р. було опубліковано Постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СCCP «Про заходи щодо посилення боротьби з нетрудовими доходами». Формально вона була спрямована проти ділків «тіньової економіки». На практиці ж головними її жертвами виявилися колгоспники та городяни, що вирощували фрукти й овочі на продаж, кустарі, вуличні торговці. У ряді місць представники влади із захватом трощили теплиці на присадибних і дачних ділянках.
З метою активізації «людського чинника» в 1986 році був прийнятий закон «Про трудові колективи», який передбачав створення на промислових підприємствах рад трудових колективів, які мали право обирати керівників, регулювати заробітну плату і відрахування на соціальні потреби. М. С. Горбачов визначив такі напрямки:
-початок перетворення КПРС з державної структури в реальну політичну партію («Треба рішуче відмовлятися від невластивих партійним органам управлінських функцій»);
-висування на керівні пости безпартійних;
-розширення «внутріпартійної демократії»;
-зміна функцій і ролі Рад, які повинні були стати «справжніми органами влади на своїй території»;
-проведення виборів до Рад на альтернативній основі (вибори з 1918 р. являли собою голосування за єдиного кандидата на кожне місце). Стрімка політизація суспільства виявилась у створенні та діяльності різних Я»неформальних» груп та організацій, непідконтрольованих КПРС. У серпні 1987був заснов «Укр культурологічний клуб», до якого належало чимало дисидентів і колишніх політ-в8язнів. Тоді ж у Львові виникло культурологічне тов.-о Лева, яке об*єднувало чимало чимало молодих людей.. Створено політ. Організацію «укр. гельсінську спілку.», яка виступ за самостійність україни. Лідер-Лук8яненко. На поч.. 1089 р. постало товариство укр.. мови. т. Шевченка-перша масова укр. організація, що перебув. поза партійним контролем
У червні липні відбулись перші багатотисячні мітинги і Львові. Чинником укр., демократичного руху були видання: часописи «голос відродження», «Молода Україна», «Поступ» та ін.. першим широкомасштабним всеукр. Політ об*єднанням був народний рух україни за перебдову, установчий з*їзд якого відбувся у вер. 89 року. Об*єднав різні політ сили від комуністів-реформаторів до членів УГС та ін. організацій.

71 Розбудова незалежної української держави. Вибори до Верховної Ради України в березні 2002 р. Вибори Президента України в листопаді - грудні 2004 р., їх результати.24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Історичний документ виняткового значення для долі українського народу - Акт проголошення незалежності України. У ньому зазначалося: На геополітичній карті світу постала нова самостійна держава -Україна. Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв'язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року, продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом OOH та іншими міжнародно-правовими документами, здійснюючи Декларацію про Державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної Української держави - України.
Територія України є неподільною і недоторканою. Віднині на території України мають чинність винятково Конституція і закони України. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України прийняла Акт проголошення незалежності України. Однак, згідно з чинним на той час законодавством, питання про реалізацію права народу України на самовизначення виходило за межі компетенції Верховної Ради УРСР і мало вирішуватися виключно всеукраїнським референдумом. Тому того самого дня, крім Акту проголошення незалежності України, було прийнято й Постанову Верховної Ради УРСР "Про проголошення незалежності України", якою, зокрема, передбачалося провести 1 грудня 1991 р. всеукраїнський референдум на підтвердження Акту проголошення незалежності України. 31 березня 2002 року Україна втретє з часу проголошення незалежності голосувала за свою національну законодавчу владу -Верховну Раду. Ці вибори, за висновками Міжнародної місії із спостереження за виборами (ММСВ), стали індикатором прогресу демократії, якого досягла Україна з часу попередніх парламентських та президентських виборів. Вибори 2002 року до Верховної Ради відбувалися за змішаною виборчою системою, коли половина народних депутатів (225 членів парламенту) обиралася за партійними списками, а друга половина - за мажоритарною системою. Політичні партії мали подолати поріг у 4% для участі в розподілі місць, у той же час простої більшості було достатньо для отримання місця в одномандатному окрузі. Якщо під час парламентських виборів 1998 року було зареєстровано 30 суб'єктів, із них 9 блоків політичних партій, то у 2002 році кількість суб'єктів збільшилася вже до 33, при цьому кількість блоків зросла до тринадцяти. Новий закон про вибори, прийнятий у жовтні 2001 після п'яти вето Президента України, забезпечував законодавчі рамки для проведення демократичних виборів, як було в ньому зазначено, "із урахуванням кращого європейського і світового досвіду". Головною інновацією в новому виборчому законі стало формування багатопартійних округів та таких же дільничних виборчих комісій. У день виборів явка виборців склала 64,7%, а голосування проходило у спокійній обстановці, і спостерігачі позитивно оцінили роботу більшості виборчих дільниць. Із 33-х політичних партій і блоків, що брали участь у виборах, 6 партій пройшли встановлений 4-процентний бар'єр і зарезервували місця в парламенті. Це - блок Віктора Ющенка "Наша Україна", 23,57%; Комуністична партія України, 19,98%; блок "За єдину Україну", 11,77%; блок Юлії Тимошенко, 7,26%; Соціалістична партія України, 6,87%; Соціал-демократична партія України (об'єднана), 6,27%. При цьому західні та північні області віддали перевагу блоку "Наша Україна", південні та східні регіони - Комуністичній партії України, Донецька область - блоку "За єдину Україну", соціалісти мали перевагу в ряді районів Полтавської та Черкаської областей. 31 березня 2002 року також відбулися вибори депутатів місцевих рад - обиралось понад 230 тисяч депутатів до 12 тисяч місцевих рад. Отже, виборцям було запропоновано по 6 бюлетенів, що ускладнювало голосування на дільницях, адже громадяни також обирали 454 міських, 787 селищних та 10 274 сільських голів. Президентські вибори були четвертими виборами, що пройшли в Україні після здобуття незалежності відРадянського Союзу. На останніх етапах результати були оскаржені між лідером опозиції Віктором Ющенком і тодішнім прем'єр-міністром Віктором Януковичем з Партії регіонів. Вибори проходили у вкрай напруженій політичній атмосфері, із звинуваченнями в упередженості ЗМІ, залякуванні виборців і отруєнні кандидата Ющенка. Згідно з виборчим законом України, для обрання президента використовується система у два тури, в яких кандидат повинен отримати більшість (50% і більше) голосів з усіх поданих бюлетенів. Перший тур голосування відбувся 31 жовтня 2004 р. Оскільки жоден з кандидатів не набрав 50% (або більше) голосів, другий тур голосування між двома кандидатами-лідерами президентської кампанії, Віктором Ющенко та Віктором Януковичем, відбувся 21 листопада. Центральна виборча комісія оголосила результати 23 листопада, у другому турі виборів переміг Віктор Янукович. Результати виборів були оскаржені, Віктор Ющенко та його прихильники з багатьма міжнародними спостерігачами стверджували, що вибори сфальсифіковані. Наступні події привели до політичної кризи в Україні з широкою мирною демонстранцією, яка отримала назву «Помаранчева революція». Верховний суд України анулював офіційні результати і наказав повторити другий тур голосування. Остаточне повторне голосування відбулося 26 грудня. Віктор Ющенко був оголошений переможцем з 52% голосів і 44% в Януковича. Міжнародні спостерігачі повідомили, що повторне голосування вважається справедливішим, ніж попереднє.



Визволення України від німецько - фашистських загарбників | Україна на міжнародній арені. Основні напрямки зовнішньої політики в сучасних умовах

Галицько-Волинське князівство: утворення, розвиток, значення. Данило Галицький | Роль українського козацтва в боротьбі з турецько - татарською агресією. Гетьман Петро Сагайдачний | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 1 страница | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 2 страница | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 3 страница | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 4 страница | Встановлення Радянської влади в Україні. Політика воєнного комунізму | Українська діаспора та Україна |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати