На головну

Встановлення Радянської влади в Україні. Політика воєнного комунізму

  1. А) Владимиро- Суздальская Русь
  2. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні.
  3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ
  4. Америка готовит удар ... по России? Владимир Красильников
  5. Артамонова Елена Владимировна
  6. Безпосередня і представницька демократія в Україні.
  7. Билет №1. Определение по климатической карте и объяснение различий климата городов Сочи и Владивостока.

Після поразки визвольних змагань 1917- 1921 рр. Україна надовго втратила національну державність, знову потрапивши в задушливі обійми Росії, на цей раз "червоної". Почався період терору, голодоморів, насильницької денаціоналізації тощо. Встановлення влади на українських землях було для більшовиків нелегкою справою. Перші два їхні походи на Україну були невдалими: 1-й радянський уряд існував тут з кінця 1917 по квітень 1918 р., а 2-й - з кінця 1918 по вересень 1919 р. Після поразки наприкін. літа 1919 р. один із провідних керівників більшовицької Росії Л. Троцький зазначав: "Ні для кого не є секретом, що зовсім не Денікін змусив нас покинути межі України, а Грандіозне повстання, що підняло проти нас українське сите селянство. Комуну, "чрезвичайку", продовольчі загони, комісарів і євреїв зненавидів український селянин до глибини своєї душі. В ньому прокинувся вільний дух, який дрімав сотні років; нині він кипить, вирує, як грізний Дніпро на своїх порогах". Тому, збираючись у черговий раз завойовувати Україну, більшовики змушені були врахувати свої попередні помилки, насамперед насадження колективізації та ігнорування українського націоналізму. Створення 21 грудня 1919 р. третього радянського уряду супроводжувалося патріотичною риторикою на кшталт: "Знову постає з мертвих вільна і не залежна Українська соціалістична радянська республіка" та запевненнями про припинення колективізації та реквізиції. Проте було б наївно вважати, що саме ці облудні маневри зробили податливим розбурхане українське суспільство. Тим більше, що більшовики й далі забирали у селян зерно, правда, стверджуючи, що воно "не для Росії, а для бідних українських селян, для робітників і Червоної армії, що вигнала Денікіна з України", Л. Троцький наприкін. 1920 р. відверто стверджував: "Радянська влада протрималася на Україні до сих пір (і протрималася нелегко) в основному силою Москви, великоруських комуністів і червоної армії". Про те саме свідчать і слова X. Раковського, голови маріонеткового Раднаркому України, котрий визнавав, що боротьбу за Україну ведуть виключно російський пролетаріат в Україні й російська радянська влада. Ще влучніше висловився головнокомандувач Східного фронту в Україні, полковник царської армії М. Муравйов, заявивши наприкін. січня 1918 р.: "Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів, і там, де ц встановлюємо, всеціло підтримуємо її силою цих багнетів". Отже, остаточна перемога більшовицького режиму в Україні була забезпечена не чим іншим як збройною силою Радянської Росії, яка на весну 1920 р. нараховувала 5 млн. солдатів під командуванням 50 тис. колишніх царських офіцерів. Але й за таких умов українці доволі ефективно боролися проти більшовизму. До серпня 1921 р. 15-тисячна армія H. Махна контролювала окремі регіони у центрі та на півдні України. Крім того, у 1921 р. в Україні та Криму діяло 464 партизанських загони. Деякі з них проіснували аж до кінця 1920-х років. Що собою являла більшовицька влада в Україні! Згідно з офіційними даними партійного перепису Кп (б) У, в 1918 р. ця організація мала у своїх лавах тільки 3 % членів, що визнавали себе українцями. Оскільки керівні пости займали, як правило, комуністи, можна зробити висновок, що комуністичний режим був чужим для України і не міг виражати інтереси українського народу. Прагнення більшовицької Росії будь-що завоювати Україну пояснювалося тим, що, за словами Л. Троцького, "без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря - Росія існувати не може...". Особливо гострою була хлібна проблема. В телеграмі до Харкова від 15 січня 1918 р. російський керівник В. Ульянов* Ленін благав: "Ради бога, вживайте НАЙБІЛЬШ енергійних і революційних заходів для відправлення хліба, хліба, хліба! Інакше Пітер може сконати... Повідомляти щодня. Ради бога". І заходи вживалися. Після проголошення радянської влади в Харкові більшовики стали відправляти в Росію ешелони з хлібом. До 1 березня 1918 р. щодня з України в Росію вирушало по 140 вагонів з продовольством, з 1 березня - по 300, азі квітня - по 400 вагонів. Проте цього було замало, бо трохи згодом більшовицький вождь уже прямо закликає своїх підданих до загарбання України: "Безглуздям було б голодувати, гинути в Пітері, коли можна відвоювати хлібі вугілля". Якогось дискомфорту від того, що Україна в той час була незалежною державою, Ленін, очевидно, не відчував. Характерною ознакою економічного життя в перші роки радянської влади були згортання виробництва, нестача харчів, палива, безробіття. Таку ситуацію значною мірою спричинила політика більшовиків, які, здійснюючи свою програму, прагнули негайно встановити т. зв. соціалістичний лад, перетворивши народи колишньої царської Росії, в т. ч. й український, на об'єкт небаченого за масштабністю та жорстокістю експерименту. З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії, сотень тисяч радянських чиновників та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території маріонеткової Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР) було запроваджено жорстку економічну політику, названу "воєнним комунізмом". Вона передбачала націоналізацію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, ліквідацію товарно-грошових відносин, централізований розподіл продуктів і товарів. Провідне місце в політиці "воєнного комунізму" посідала продрозкладка (продовольча розкладка - система державних заготівель сільськогосподарських продуктів). Згідно з нею, селяни зобов'язані були здавати більшовицькій владі всі надлишки і навіть частину необхідної їм сільськогосподарської продукції, перш за все хліба. Під охороною військових загонів більшовицькі комісари шуліками налітали на села, конфісковуючи зерно, інші продукти. Опорою більшовицького режиму в українському селі стали комнезами - комітети незаможних селян, їхні члени, маючи переваги при розподілі землі, були звільнені від податків і отримували 10- 20% "здобичі". Ці "надзвичайні революційні органи" діяли всупереч інтересам основної частини селянства. З їх допомогою матеріальну базу заможних господарів України було підірвано. До того ж, для боротьби з "куркулями" більшовики розробили низку заходів, які передбачали використання кругової поруки, взяття заручників, а також інститут т. зв. відповідачів - по одній людині від 30 будинків, котру розстрілювали в разі чиєїсь непокори. У відповідь значна частина селянства зовсім припинила виробництво. Все це разом з низкою інших причин призвело до голоду 1921-1923 рр.

52 Українське національно - культурне відродження 1920-х роківУкраїнське відродження 20-х років XX ст. - яскравий феномен історії українського народу. Його коріння - у нетривалому, але важливому періоді відновлення української державності 1917-1920 pp. Ця доба дала такий сильний імпульс національного розвитку, що його не змогла зупинити ні братовбивча громадянська війна, ні масова еміграція української інтелігенції, ні тиск тоталітарної держави. Українське Відродження охопило різні сфери життя, у тому числі освіту, науку, літературу, мистецтво. Важливим напрямом культурного будівництва були ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. була прийнята постанова Раднаркому УСРР, в якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов'язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство «Геть неписьменність!». У 1925 р. діяло 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів. При вступі до вузів ураховувалося соціальне походження - для робітників не вимагалося атестата про середню освіту, не проводилися вступні іспити. Для них у 1921 р. були відкриті робітничі факультети (робітфаки). Протягом 20-х років кількість неписьменних скоротилася з 70 % до 43% дорослого населення. Багато зробили для розвитку освіти наркоми О. Шумський, М. Скрипник. Центром української науки стала Всеукраїнська Академія Наук (ВУАН), в якій було три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. Найбільш плідно працювала перша секція, куди входили М. Грушевський (у 1924 р. повернувся із-за кордо ну), М. Слабченко, Д. Яворницький, С. Єфремов, А. Кримський. Бурхливо розвивалась українська література, для якої характерне розмаїття літературних напрямків. У спілку селянських письменників «Плуг» входили П. Панч, А. Головко, в спілку пролетарських «Гарт» - В. Еллан-Блакитний, В. Сосюра. До неокласиків належали М. Зеров, М. Рильський, до символістів П. Тичина. Широку популярність здобув гуморист Остап Вишня. Серед драматургів провідне місце посідав М. Куліш, Лесь Курбас і його театр «Березіль» стали ренесансом українського театру. О. Довженко здобув світове визнання своїми фільмами «Арсенал», «Земля». З середини 20-х років істотну роль у політичному, ідеологічному та культурному житті населення починає відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові в 1924 р. Інтенсивно радіофікувалися села. У 1928 р. в них налічувалося вже 40,5 тис. радіотрансляційних точок. З 1923 р. в країні почала проводитись політика коренізаціі, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет," журналів та книг мовами корінних національностей. Коренізація була викликана прагненням більшовиків заручитися підтримкою місцевого (корінного) населення з тим, щоб зміцнити свою соціальну базу; спробою спрямувати національне Відродження в соціалістичне русло. Нова національна політика мала на меті продемонструвати переваги соціалізму українцям у Польщі та ін. країнах, показати приклад вирішення національного питання колоніальним народам. У середині 20-х років 80 % населення республіки складали українці, а 20 % - представники інших національностей. Тому політика коренізаціі здійснювалась у двох напрямках: українізація та створення необхідних політичних, соціальних і економічних умов для культурного розвитку національних меншостей. У зазначений період з 3702 відповідальних працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою володіли лише 797 чол. Ще меншим був відсоток українців серед відповідальних працівників республіканського масштабу. Практичними кроками в напрямку українізації стали декрети ВУЦВК від 27 липня і 1 серпня 1923 р., в яких проголошувалась рівність мов і у зв'язку з цим необхідність надання допомоги в розвитку української мови, щоб піднести її до рівня російської. Певна увага приділялась вивченню української мови молоддю, фахівцями, які після закінчення навчальних закладів повинні були прийти на виробництво та в державні установи. Одними з перших перейшли на викладання українською мовою Київський медичний інститут, хімічний, механічний та інженер-но-будівельний факультети Київського політехнічного інституту. Однак здійснення українізації вищої школи ускладнювалося через відсутність необхідної кількості підручників і недостатню розробку української наукової термінології, особливо з природничих дисциплін. Проте поступово становище змінювалося на краще. Найбільші зрушення відбулися у видавничій справі. Якщо 1 лютого 1923 р. в Україні з 65 газет українською мовою виходило 13, то на 1 жовтня 1924 р. - уже 23. У книговидавничій справі тираж друкованої продукції українською мовою досяг 70 % загального тиражу книг, виданих у республіці. У 1924 р. з 5 млн. підручників українською мовою було видано 4 млн., що дозволило перевести 12 тис. шкіл на навчання українською мовою. У 1927 р. шкіл з рідною мовою навчання стало 78 %, технікумів - 39 % . Майже 75 % місцевих державних установ і організацій, у тому числі від 30 до 60% республіканських наркоматів і відомств розпочали діловодство українською мовою. Однак у той же час українізація партійного, профспілкового і комсомольського апаратів відбувалася повільно. Для практичного керівництва політикою українізації була створена комісія по українізації на чолі з В. П. Затонським, куди ввійшли також В. Я. Чубар, М. о. Скрипник, О. Я. Шумський та ін. Українізація не означала примусової денаціоналізації меншин. Для того щоб її проведення не завдало шкоди представникам інших національностей, які проживали компактно, під керівництвом Комісії у справах нацменшостей ВУЦВК (1924- 1930) відбулося національне районування території республіки. У 1923-1925 pp. було організовано 12 національних районів (німецьких, болгарських, російських і польських), а також національні сільради: 167 російських, 153 німецькі, 115 польських, 86 єврейських, 27 грецьких, 24 болгарських. У 1924 р. утворилась Молдавська Автономна СРР у складі УСРР. У цей час у республіці працювало 566 шкіл з німецькою мовою навчання, 342 з єврейською, 31 - з татарською та інші. Цим створювались умови для національно-культурного відродження всіх народів України. Під впливом національного Відродження в Україні виникло так зване націонал-ухильництво - прояв націонал-комунізму, представники якого намагалися поєднати комунізм з національним рухом. Його речниками в Україні були М. Хвильовий, О. Шумський і М. Волобуєв. М. Хвильовий вважав, що українська культура повинна орієнтуватись не на російську, а на європейську. Шумський намагався розширити українізацію, зміцни ти її кадровими змінами; Волобуєв обстоював економічну само стійність республіки. Ці погляди були засуджені більшовицьким керівництвом України. З кінця 20-х років політика українізації почала гальмувати ся, що пояснювалося офіційною владою небезпекою «націонал-ухильництва» і націоналізму.

53 Соціально - економічні перетворення в Україні на основі НЕПуУ березні 1921 р. на Х з'їзді РКп (б) було прийнято рішення про заміну продрозкладки натуральним продподатком. Було покладено початок системи заходів, які згодом назвали новою економічною політикою (НЕП). НЕП - це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав заміну продрозкладки продподатком; використання товарно-грошових відносин, формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості у результатах праці; тимчасовий допуск капіталістичних елементів у економіку. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва продуктів. Була допущена оренда землі і найманий труд батраків. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Одночасно підтримувалося кооперативне будівництво. До кінця 20-х рр. у сільгоспкооперацію було залучено понад половину селянських господарств, а всіма видами кооперації було охоплено 85 % господарств. НЕП допускав вільну внутрішню торгівлю, ліквідував контроль уряду за нею. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки, віддано в оренду дрібні та частково середні підприємства. Проте більшовицьке керівництво не збиралося відмовлятися від будівництва соціалізму. Тому вирішальні галузі економіки - важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля - залишалися під контролем держави. Рішення, прийняті партійним з'їздом у Москві, були обов'язковими і для України. Вже 27 березня 1921 р. ВЦВК УСРР прийняв закон про заміну розкладки податком. Незважаючи на всі труднощі, в 1922 р. здебільшого вдалося покінчити з голодом, ліквідувати повстанський рух селянства. В 1925-1926 рр. виробництво зерна в Україні досягло довоєнного рівня. Тоді ж здебільшого було відновлено обсяг промислового виробництва: з'явилася перспектива будівництва нових промислових підприємств. Але внутрішня суперечність і поява кризових явищ, які викликав НЕП, намагання забезпечити державу товарним хлібом визначили відмову від НЕПу до кінця 1929 р. Факт існування та визнання УРСр (утворення СРСР у 1922р. и Конституція 1924р.) з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, столицею (Харків), апаратом, можливістю розвивати культуру, мову, літературу, створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу. Успіхи в культурному будівництві 20-х - початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація» чи «українізація». У квітні 1923 р. ХІІ з'їзд РКп (б) затвердив політику коренізації як офіційну лінію партії. Початок українізації поклав декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ». Вона зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов'язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.
Результати українізації 20-х рр. були вагомими. Частка українців серед службовців державного апарату в 1923-1927 рр. зросла з 35 до 54 %. У 1929 р. в УСРР діяло 80 % шкіл і понад 2/3 технікумів та 30 % вузів з українською мовою навчання. Якщо у 1922 р. республіка мала до 10 україномовних газет і журналів, то в 1939 р. з 426 газет 373 були українськими. Припинення політики українізації в УСРР ніколи офіційно не проголошувалося. Але вже з кінця 20-х років національно-державне і національно-культурне будівництво уповільнюється. Накопичений позитивний досвід засуджується і деформується сталінською адміністративно-командною системою. Процес українізації припинився раптово на початку 1933 р. після прибуття на Україну особистого представника Сталіна П. Постишева - озброєного диктаторськими повноваженнями секретаря ЦК ВКп (б). В Україні розгорталася глибока й руйнівна репресивна кампанія, пов'язана з утвердженням тоталітарної системи.

54 Сталінська політика індустріалізаціїУ 20-х роках мала місце гостра партійна дискусія про те, якими шляхами досягти світового рівня економічного розвитку. Перемогла лінія Й. Сталіна та його соратників, які були прихильниками авторитарних форм управління і здійснення індустріалізації будь-якою ціною і в найближчій перспективі.

Основними джерелами індустріалізації були: націоналізація промисловості, збільшення прямих і непрямих податків, використання трудового ентузіазму трудівників і примусової праці політичних в'язнів, колективізація сільського господарства, конфіскація церковного і монастирського майна, прибутки від зовнішньої торгівлі та інші.

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося. Важливим джерелом індустріалізації був колоніальний визиск поневолених народів. Визиск здійснювався шляхом встановлення неадекватних цін на ввіз і вивіз продукції, особливо сільськогосподарської. Так, за центнер м'яса Україні платили 2,4 крб, тоді як на світовому ринку (Лондон) ціна становила 8,8 крб. Найдешевше коштував хліб, що вивозився з України за кордон.

Вже перший п'ятирічний план, який передбачав реконструкцію та будівництво в Україні промислових підприємств, був для неї несприйнятливим. Він ставив у привілейоване становище російський центрально-промисловий район, Ленінград і Урал. В Україні ж прискореним темпом мали розвиватися лише ті галузі, що забезпечували паливом та металом промисловість Росії.

Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий період. Для цього конче необхідною була масова активність усіх, ентузіазм мільйонів при мінімальному матеріальному стимулюванні, гострому дефіциті товарів народного споживання, продуктів харчування, послуг .

55 Колективізація українського села. Голодомор 1932 - 1933 рр.Задумана і проведена більшовиками колективізація села є однією з найтрагічніших сторінок в історії України. В економічній практиці соціалізму колгоспи займають особливе місце. Це найбільш зручна форма викачування ресурсів села до державного бюджету. Крім того, селянин, позбавлений землі, переставав бути господарем і повністю залежав від держави. Влада передбачала, що зерно у селян можна буде купувати за низькими державними цінами, що дало б можливість прогодувати робочу силу в містах і фінансувати індустріалізацію за рахунок експорту хліба. Проте, оскільки державні ціни на зерно були у 8 разів нижчі за ринкові, селяни повсюдно відмовлялися продавати хліб державі. Поштовхом до суцільної колективізації стала хлібозаготівельна криза 1928 р. В Україні цей рік був неврожайним, і селяни почали ще активніше ухилятися від державних хлібозаготівель. Сталін наказав почати прямі реквізиції зерна. Це означало крах нової економічної політики і неминучу колективізацію сіл. Восени 1929 р. новий генеральний секретар ЦК Кп (б) У С. Косіор оголосив головним завданням комуністів проведення суцільної колективізації в Україні. Оскільки переважна більшість селян не бажали розлучатися зі своєю власністю, до колгоспів заганяли насильно. Спочатку усуспільнювалось все - земля, інвентар, худоба, свійська птиця і так далі. Пізніше селянам дозволили мати невелику присадибну ділянку. Позбавлені всіх прав, колгоспники отримували від держави чисто символічну плату. Почалася активна боротьба з "куркулями" і "ліквідація куркульства як класу". На практиці це означало фізичне знищення заможних селян. За роки колективізації в Україні експропріювали близько 200 тис. селянських господарств. Разом із членами сімей це склало приблизно 1,5 млн чоловік. Переважна більшість із них була вислана на Крайню Північ і до Сибіру, де багато хто загинув. До середини 1930-х рр. колективізація в Україні "успішно" завершилася. Майже в 28 тис. українських колгоспів було зосереджено 93 % селянських господарств, яким належало 98 % посівних площ. Згідно комуністичної теорії земля й інвентар колгоспів належали селянам. На практиці колгоспи були зобов'язані суворо виконувати державні замовлення на сільськогосподарську продукцію і повністю контролювалися призначеними владою чиновниками. Зостаннім, відносно незалежним класом - селянством - було покінчено. В Україні утвердилась тоталітарна система. Голодомор 1932 - 1933 років Політика колективізації спочатку призвела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. Так, якщо в 1930 р. збір зерна в Україні склав 23 млн т., то в 1931 р. - 18, а в 1932 р. - тільки 13 мли т. Не бажаючи миритися з подібним проявом саботажу з боку селянства, загнаного до колгоспів, влада постійно збільшувала для України хлібозаготівельні плани. У результаті така політика привела до справжнього голодомору. Урожай зернових в Україні в 1932 р. був всього лише на 12 % нижче за середньорічні показники, так що продуктів харчування в країні цілком вистачало. Проте влада знову збільшила план заготівлі хліба. Якщо в 1931 р. Україна повинна була здати державі 39 % загального збору зернових, то в 1932 р. - 55 %. Було оголошено, що колгоспи не мають права видавати зерно селянам до тих пір, поки не виконаний державний план закупівель зерна. Одночасно були ухвалені закони про боротьбу з крадіжкою колгоспного майна і "боротьбу зі спекуляцією". По першому з них за крадіжку декількох колосків із колгоспного поля люди несли кримінальну відповідальність, до смертної кари включно. Другий закон забороняв селянам обмінювати свої особисті речі на продукти харчування, подібні дії іменувалися "спекуляцією" і каралися тюремним ув'язненням від 5 до 10 років. Крім того, для проведення успішної хлібозаготівельної компанії до України з Москви прибула надзвичайна комісія на чолі із В. Молотовим. Повсякденною практикою стала поява в українських селах регулярних частин Червоної армії та загонів ГПУ (Головне політичне управління, яке замінило ЧК), які силоміць забирали хліб і решту всіх продуктів у селян. Крім того, Сталін направив до України свого особистого уповноваженого П Постишева, який офіційно обійняв посаду другого секретаря ЦК Кп (б) У, а фактично отримав диктаторські повноваження. Головне завдання П Постишева полягало в тому, щоб за будь-яку ціну завершити колективізацію в Україні, "вичистити" Кп (б) У від тих, які коливаються і сумніваються, припинити процес українізації. У таких умовах в українських селах почав розповсюджуватися голод. Свого апогею голодомор досяг взимку і навесні 1933 р. З'ївши все, що було можна і неможна, селяни вимирали цілими селами, а пошуки і реквізиції продуктів активно продовжувалися. Фактично більшовики повели з українським селянством війну на винищування. Загибель мільйонів людей в Україні ретельно приховувалася владою. Засоби масової інформації мовчали. СРСР продовжував експорт зерна до західних країн і відмовлявся прийняти будь-яку допомогу від них для голодуючої України, офіційно не визнаючи факту голодомору. Ніяких статистичних даних щодо померлих від голоду в Україні в 1932 - 1933 рр. не існує. Проте більшість дослідників вважають, що кількість жертв голодомору коливається від 4 до 8 млн чоловік.

56 Тоталітаризм як явище світового порядку, його суть і особливості в Радянському Союзі. Масові репресії 30-х рр. ХХ ст. в Україні, їх наслідки.Тоталітарний режим, сформований в СРСР у 20- 30-ті роки, характеризувався тотальним відчуженням народу від власності й політичної влади, всеосяжним контролем компартійної верхівки над усіма сферами життя суспільства. Домінуючою рисою його була монополія на владу Комуністичної партії. Зрощування партійного і державного апаратів, монополізація політичної влади призвела до утвердження режиму беззаконня і політичного терору. Номенклатурний принцип (призначення та переміщення керівних кадрів з волі "вождя" і "вчителя") - головний антидемократичний стрижень командно-адміністративної системи управління, який забезпечував особисту залежність кадрів від вищих керівних органів, їх повну не підзвітність народу. Радянському тоталітарному режиму було властиве широке використання єдиної ідеології (ідеократичність), намагання пояснити кожен аспект соціального життя. Соціальні цілі, зразки поведінки, ворогів він характеризував спрощено, іноді в перекрученій формі. Більшовицька ідеологія у своєму прагненні легітимізувати тоталітарний режим претендувала на повне уособлення істини, фальсифікуючи минуле, насаджуючи цінності, підпорядковані інтересам держави-партії. Існуючий суспільний устрій проголошувався вищою формою демократії, а політичний - благом народу. Тоталітарна ідеологія стала об'єктом фанатичної віри, неприступним для критики. Ідеологічна монополія була тісно пов'язана з монополією на інформацію. Головною функцією ідеологічної складової тоталітарного режиму було придушення інакомислення. Єдиним джерелом істини вважалася Комуністична партія. Однодумність культивувалась через позбавлення громадян об'єктивної інформації, яка живила б їх власні погляди. Ще однією важливою рисою радянського тоталітаризму був контроль над економікою. Режим контролював усі галузі економіки через державне соціально-економічне планування, на підставі якого визначались завдання для кожного підприємства. Тому командно-адміністративна система поставала як певна форма організації суспільства та відповідного типу управління. Командна економіка була фундаментом тоталітаризму в СРСР. Невід'ємною частиною тоталітарної системи влади був репресивний апарат, який повинен був тримати суспільні процеси під жорстким контролем, знищуючи будь - яку опозицію сталінському режиму, будь - які прояви інакомислення. Органи ДПУ - НКВС розгорнули масові репресії проти всіх прошарків населення. Початок масового вишуковування "класових ворогів" - "ворогів народу" поклав сфабрикований ДПУ "шахтинський процес" 1928 р., на якому група інженерів Донбасу була репресована за вигаданими звинувачуваннями в шкідництві. Із 49 засуджених у цій справі - 7 було розстріляно. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома хвилями прокотилися по Україні.
Перша - 1929-1931 рр.: примусова колективізація і розкуркулення, процес "Спілки Визволення України (СВУ)" , ліквідація УАПЦ. Друга - 1932-1934 рр.: штучний голод, постишевський терор (проти інтелігенції та партпрацівників).
Третя - 1936-1938 рр.: так званий "великий терор", в центрі якого були репресії проти військових.
У вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії - як членів вигаданої ОДПУ "Спілки визволення України". У 1930 р. відбувся процес над 45 "керівниками" СВУ. Серед них - академік С. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. В 1931 р. відбувся ще один процес - так званого "Українського національного центру", за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, в тому числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули українські академіки - геолог Н. Світальський, генетик І. Аголь, філософ С. Семківський. Однак навіть за цих умов українські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули праці О. палладіна, М. Стражеска, О. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Г. Косинка, К. Буревій, Д. Фальківський, О. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули й театр. У 1933 р. було заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр "Березіль" - закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого "Українського центру білогвардійців-терористів" було засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці роки Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Влада стояла на заваді творчості таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І. Кавалерідзе, І. Савченко, І. Пир'єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не з власної волі вимушений був залишити Україну і переїхати до Москви. Непоправних втрат зазнали військові кадри (в передвоєнні роки було репресовано понад 40 тис. найдосвідченіших командирів Червоної армії, в т. ч. 1800 генералів). Варто зазначити, що репресіям піддавалися не лише інтелігенція, керівники, партпрацівники і військові, але й рядові робітники та колгоспники.
Отже, в 30-ті роки терор був тотальним, охоплював усі верстви населення. У суспільстві поширилися доноси, взаємна підозра, пошуки "ворогів народу". Головним наслідком масових репресій було фізичне винищення найбільш активної та інтелектуальної частини нації і тотальне розтління тих, кого терор не зачепив. Шляхом репресій відбулося остаточне утвердження сталінського тоталітарного режиму в СРСР і в Україні зокрема.

57 Становище західноукраїнських земель в 20-30-і роки ХХ ст.Західноукраїнські землі в період з 1919 по 1939 роки перебували в складі трьох держав: Польщі, Румунії і Чехословаччини. У кожній з цих держав українці становили національну меншину. Становище українців у Польщі. Паризька мирна конференція в 1919 році уповноважила Польщу окупувати Галичину лише тимчасово до остаточного рішення держав-переможниць. Польща запровадила жорстокий окупаційний режим. Було скасовано Галицький крайовий сейм, ліквідовано всі органи самоврядування. Було заборонено вживати назвb "Західна Україна" і "Східна Галичина". Замість цього вживався термін "Малопольська Всходня" . Щоб закріпити ці землі за собою, Польща провела в 1921 році перепис населення в краї, в 1922 році - парламентські вибори, включаючи окуповані землі. Українці, на знак протесту бойкотували ці заходи. Акцію протесту, саботажу і терору очолила УВО (Українська військова організація), утворена у Відні в 1920 році (очолив Є. Коновалець). До 1923 року у Відні існувавеміграційний уряд ЗУНР, очолюваний Є. Петрушевичем. Державам Антанти потрібний був сильний заслон проти більшовицької Росії, яким мала стати Польща. Тому 14 березня 1923 року Рада послів великих держав визнала Східну Галичину частиною Польської республіки. Польща обіцяла забезпечити національним меншинам усі права та можливості вільного розвитку і надати Галичиніавтономію. Польська конституція 1921 і 1935 років підтверджувала правовий статус національним меншинам, але це були просто демагогічні обіцянки. У 1923 році міністерство освіти заборонило вживати слова "українець", "український". Замість них були терміни "русин", "руський". Причому русини трактувалися не як окрема нація, а як етнографічний матеріал для розбудови польської нації. А міністр освіти С. Грабський провів у сеймі закон, який перетворював більшість українських шкіл у двомовні ("утраквістичні") з перевагою польської мови. За 20 років польського панування кількість українських шкіл зменшилась з 3662 до 144. Законом 1924 року було заборонено вживати українську мову в усіх державних і муніципальних установах. У 1924 році прийнято закон про військовуколонізацію краю (солдати і офіцери польської армії, що брали участь у війні з більшовиками, безплатно отримували в Галичині земельні наділи до 45 га, так звані осадники). В результаті було роздано 800 тис. га землі, а внаслідок цієї акції переселилися близько 200 тис. польських осадників. Зазнавала репресій і Православна Церква, особливо на Волині. В кінці 30-х тут провели акцію насильної "ревіндикації" (примусового навернення до католицької віри), під час якої було знищено мало не 200 православних церков, а ще близько 150 було пердано римо-католикам. В результаті із діючих в 1914 році 389 православних церков у 1939-му залишилась лише 51. Найкричущим порушенням прав українців була "пацифікація" (умиротворення), яка охопила близько 500 сіл. Армійські загони і поліція руйнували українські громадські центри, бібліотеки, конфісковували майно, жорстоко карали селян за підпали майна польських посадників, застосування принципу колективної відповідальності всієї української громади за дії її окремих представників. У 1934 році створено спеціальний концентраційний табір Береза Картузька (нині м. Береза в Білорусі). Мав рацію історик І. Лисяк-Рудницький, коли характеризував політику міжвоєнної Польщі щодо українців словами Палейрана: "Це гірше ніж злочин, це - дурість". І все-таки слід зазначити, що політична система Польщі грунтувалась на конституційних засадах. Це давало можливість українцям, незважаючи на дискримінацію, обстоювати власні інтереси через легальні, офіційні установи державної влади. Певно, саме тому вже в 1925 році українці мали 12 своїх політичних партій, що представляли широкий політичний спектр (від пропольської до прорадянської і самостійницької орієнтації). В економіці протидія польському офіційному курсу здійснювалась через український кооперативний рух. Як слушно відзначає О. Субтельний, "кооперативний рух став розглядати себе як знаряддя самоврядування та економічного самозахисту". Так, у 1939 році в Галичині було вже 4000 кооперативів. Коли тиск польської влади став нестерпним, реакція українського населення дедалі більше почала відходити за межі легальних, мирних форм, набирати характеру революційного, а іноді екстремістського характеру. Очолила цю боротьбу ОУН (Організація українських націоналістів), яка була створена у січні 1929 року у Відні (очолив Є. Коновалець). Становище українців в Румунії. Подібною до польської була політика щодо українців уряду Румунії. Українці усувалися з адміністративних посад, було закрито українську кафедру у Чернівецькому університеті, православну церкву на Буковині перейменували у "православно-румунську" і підпорядкували Румунському патріархату. Закон про шкільну систему від 26 грудня 1924 року трактував українців як "румунів, які забули свою рідну мову". До 1928 року на Буковині було скасовано дію Конституції 1923 року і встановлено відкритий реакційний режим. Українські землі у складі Чехословаччини. З трьох держав-наступниць Австро-Угорської імперії, що успадкували від неї західноукраїнські землі, єдина Чехословаччина забезпечувала більш-менш демократичний устрій, який хоч і не був ідеальним, але все-таки давав деякі реальні можливості українцям. Вона принаймні визнавала за українським населенням право жити в кордонах однієї адміністративної одиниці Підкарпатської Русі (з 1928 року офіційна назва - Підкарпатська Руська земля), правда, надання автономії було відкладено аж до 1938 року. Чехословаччина дала притулок і фінансову допомогу декільком українським навчальним закладам - Українському вільному університетові, Високому педінститутові ім. М. драгоманова, Українській господарській академії у Подєбрадах тощо.

58 Приєднання західноукраїнських земель до УРСР та політика радянської влади в цих регіонах (1939 - 1941рр.).17 вересня 1939 року, коли головні сили польської армії були розбиті гітлерівцями, радянські війська перейшли польсько-радянський кордон на території Західної України й Західної Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. Уночі 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відводити війська до румунського кордону. Західноукраїнське населення з ентузіазмом і надією зустрічало Червону армію. Цьому сприяла радянська офіційна пропаганда, яка пояснювала перехід польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами та захистити від поляків, що, відступаючи під натиском німецьких та радянських військ, часто зганяли свою злість на цивільному українському населенні, не спиняючись перед убивством мирних жителів. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР та Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. Треба також ураховувати, що західні українці споконвічно прагнули до єднання зі своїми східноукраїнськими братами, а ненависть до польського окупаційного режиму охоплювала переважну більшість українців. Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей були проведені вибори до Народних Зборів. Вибори проводилися за безальтернативним списком кандидатів і, по суті, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 року Народні Збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з Радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР і Української РСР, що ухвалили закони про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР. Приєднання західноукраїнських земель до СРСР розпочало процес їх радянізації, тобто перекроювання всіх сторін життя відповідно до вироблених за роки радянської влади зразків. Деякі заходи нової влади - розширення мережі шкіл, поліпшення медичного обслуговування, переселення частини мешканців міст у добре обладнанні квартири тощо - дістали схвальну оцінку населення. Та невдовзі виявилися й украй негативні наслідки діяльності комуністів. Радянські війська принесли в Західну Україну репресивний режим, що вдосконалювався на Наддніпрянщині протягом двох десятиліть. У краї розгорнувся масовий терор, жертвами якого стали як окремі особи, так і цілі групи населення. Арешту підлягали діячі політичних партій і громадських організацій, власники підприємств, чиновники, священики, відставні офіцери, заможні селяни й усі ті, кого вважали противниками колективізації. Документи свідчать про величезні масштаби репресій: у Західній Україні й у Західній Білорусі в 1939-1941 pp. були ув'язнені й вислані до Сибіру понад 10% населення краю. Часто жертвами радянського режиму ставали поляки, але така ж доля спіткала й сотні тисяч українців, тисячі євреїв, представників релігійних та заможних кіл. Включення до складу СРСР Західної України супроводжувалося насильницькою колективізацією, масовими переслідуваннями й арештами місцевого населення. З 1939 по 1941 pp. тільки в тюрмах «визволеної» Галичини були замучені 50 тис. політв'язнів, а з її території депортовано понад мільйон жителів. Об'єднання всіх українських земель у складі УРСР мало, без сумніву, велике позитивне значення: уперше за кілька століть своєї історії українці опинилися в рамках однієї держави. Але принесений на багнетах Червоної армії тоталітарний режим остаточно переконав західноукраїнське населення в тому, що його майбутнє - у творенні незалежної соборної Української держави. 3 приєднанням до СРСР земель Західної України, Північної Буковини і частини Бессарабії, що входили раніше до складу Польщі та Румунії, почалася їх радянізація. Радянізація нових земель - це зміни в усіх сферах життя відповідно до вироблених в Наддніпрянській Україні зразків; здійснення комплексу заходів для затвердження «соціалістичних принципів», що панували в СРСР в економіці, політиці й духовному житті. Деякі дії нової влади викликали схвалення населення: - розширення мережі українських шкіл; - поліпшення житлових умов і медичного обслуговування; - націоналізація, що спочатку не торкнулася інтересів українського населення, тому що торгівля і велика промисловість були в руках поляків. Але незабаром населення відчуло й негативні наслідки діяльності нової влади:- насильницька колективізація; - ліквідація діяльності політичних партій, громадських організацій, «Просвіт»; - терор стосовно супротивників радянської влади. За неповними даними, з осені 1939 по осінь 1940 pp. у західних областях України було репресовано і депортовано близько 1,2 млн чоловік, або 10% населення Західної України. Ще 200 тис. чоловік було знищено органами НКВС до початку німецького вторгнення. У цілому, об'єднання майже всіх українських земель у складі УРСР мало позитивне значення. Однак установлений за допомогою багнетів Червоної армії тоталітарний режим завдав страждання жителям західних областей України й остаточно переконав населення цих регіонів, що своє майбутнє потрібно шукати у створенні незалежної Соборної Української держави.

59 Напад Німеччини на СРСР. Початковий період війни22 червня 1941 р. Німеччина напала на Радянський Союз. Ще 18 грудня 1940 . р. Гітлер підписав директиву № 21 «Барбаросса» (від імені німецького імператора XII ст., який безславно загинув під час третього хрестового походу). Відповідно до цього плану війна повинна була тривати 1,5-2 місяці і за цей час війська мали вийти на рубіж Архангельськ - Волга - Астрахань. Фашистська армія налічувала на той час 190 дивізій, з них 157 німецьких, 47 тис. гармат, 4,3 тис. танків, 5 тис. літаків. У союзі з Німеччиною виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія, Італія. Загальна чисельність Червоної Армії складала понад 5 млн. чол. У західних прикордонних округах було зосереджено 170 дивізій та 2 бригади, які мали 2,9 млн. чол., 9,2 тис. танків, 8,5 тис. літаків і 468 тис. гармат і мінометів. Український напрям за планом «Барбаросса» був одним з най головніших. Ставилося завдання оволодіти розвинутою економічною базою України, її багатими сировинними та паливними ресурсами, щоб послабити військово-промисловий потенціал СРСР і зміцнити власний, створити вигідний плацдарм для подальшої війни і перемоги над СРСР. Саме тому найбільша частина німецьких сил - група армій «Південь» (57 дивізій і 13 бригад) - мала завдання протягом короткого часу завдати головного удару в напрямку на Київ, зайняти переправи, підготувавши наступ далі на схід. В Україні німецьким військам протистояли два фронти: Південно-Західний (командуючий - генерал М. П. Кирпонос); Південний (командуючий - генерал І. В. Тюленєв). З сухопутними військами взаємодіяли моряки Чорноморського флоту (командуючий - адмірал П. С Октябрьський), Дунайська і Пінська військові флотилії. В прикордонних боях, незважаючи на мужність радянських воїнів, Червона Армія терпіла поразки. За перші три тижні війни вона втратила 850 тис. осіб, 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат. Німецькі втрати були вдесятеро меншими. 30 червня 1941 р. німецькі війська увійшли у Львів. Разом з ними ввійшли частини ОУН. У цей же день представники українських національних політичних сил на чолі з ОУН прийняли Акт відновлення Української держави, а також декрет, за яким Я. Стецька було призначено головою уряду - Українського державного правління (з 26 міністрів). Українська держава оголошувалась союзницею Німеччини. Але Німеччина реагувала на Акт відновлення Української держави негативно. С. Банд ера і Я. Стецько були інтерновані. 5 липня 1941 р. радянський уряд України прийняв рішення про евакуацію промислових і сільськогосподарських об'єктів, населення України. У ході евакуації, переважно в Росію та Казахстан, було вивезено 550 великих заводів, 3,5 млн. населення. В армію мобілізували 2 млн. жителів республіки (з них 200 тис. добровольців), 2 млн. осіб створювали оборонні споруди. На 1 листопада 1941 р. від населення України у фонд оборони надійшло близько 1 млрд. карбованців, багато дорогоцінностей. 73 дні тривала героїчна оборона Одеси. Тут загарбники втратили 200 тис. осіб. Проте швидко, незважаючи на опір Червоної Армії, німцям удалося захопити більшу частину території України, узяти у полон у районі Києва 650 тис. солдатів і офіцерів. 25 жовтня 1941 р. німецькі війська захопили Харків. До кін ця 1941 р. німці контролювали територію, де до війни проживало 80 млн. чол. (42 % населення СРСР). Крім того, у полон потрапило 3,8 млн. радянських військових (з них 1,3 млн. українців). Велику Вітчизняну війну можна розділити на такі періоди: I - 22 червня 1941 р. - 18 листопада 1942 р. (початковий); II - 18 листопада 1942 р. - кінець 1943 р. (рік корінного перелому); III - 1944 р. - 8 травня 1945 р. (час завершальних операцій). Весною 1942 р. після перемоги під Москвою радянські війська спробували здійснити наступ на території України в районі Харкова, але внаслідок прорахунків командування зазнали по разки. У полон потрапили 240 тис. солдатів. На початку липня 1942 р. після 250-денної героїчної оборони було залишене місто Севастополь. 22 липня 1942 р. Червона Армія залишила м. Свердловськ Луганської області. Таким чином, уся Україна була окупована ворогом.

60 Німецький окупаційний режим і рух опору в УкраїніТериторія України була розчленована нацистами на чотири частини, які підпорядковувалися різним державним та адміністративним органам: а) Чернівецька та Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії фашисти об'єднали в губернаторство «Трансністрія» і також включили до складу Румунії; б) західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області на правах окремого дистрикту (округу) під назвою «Галичина» увійшли до складу генерал-губернаторства, що включало польські землі з центром у м. Кракові; в) Чернігівська, Сумська, Харківська області й Донбас, як прифронтові зони, підкорялися німецькому військовому командуванню; г) інші українські землі ввійшли до складу рейхскомісаріату «Україна» із центром у м. Рівне. Він поділявся на шість округів. Рейхскомісаром України був призначений Еріх Кох. Закарпатська Україна була окупована Угорщиною з 1939 р. В Україні встановився жорстокий окупаційний режим. Фашисти позбавили населення цивільних прав, заявивши, що їхня мета - змусити українців працювати на Німеччину (2,3 млн. мешканців України були вивезені на примусові роботи). Гітлерівці грабували матеріальні ресурси України. Через голод жителі міст змушені були перебиратися в сільську місцевість або міняти речі на продукти харчування (населення Києва скоротилося на 60 %). Окупанти прагнули потопити в крові партизанський рух, ліквідувати підпільні організації, за допомогою політичних провокацій послабити волю українського народу до боротьби за визволення. Першими жертвами нацистського терору стали радянські полонені, партійні й комсомольські працівники, євреї та цигани, психічно хворі люди, а згодом - усі категорії населення республіки. Розгортається партизанська боротьба - на 1942 р. радянські партизанські загони в Україні нараховували десятки тисяч бійців. Їхні дії координував Український штаб партизанського руху - філія НКВС на чолі з генералом Т. строкачем. Особливо уславилися своїми діями великі партизанські з'єднання на чолі з С. Ковпаком, О. Сабуровим, О. Федоровим, що діяли в північних районах України. Окремою трагічною сторінкою є історія радянського підпілля, що існувало в більшості значних українських міст.



Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 4 страница | Визволення України від німецько - фашистських загарбників

Галицько-Волинське князівство: утворення, розвиток, значення. Данило Галицький | Роль українського козацтва в боротьбі з турецько - татарською агресією. Гетьман Петро Сагайдачний | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 1 страница | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 2 страница | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 3 страница | Суспільно - політичне життя в Україні наприкінці 1940-х - на поч. 1950-х рр. Сталінські репресії | Україна на міжнародній арені. Основні напрямки зовнішньої політики в сучасних умовах | Українська діаспора та Україна |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати