На головну

Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 1 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

31 Українська культура другої половини ХVІІ - ХVІІІ стОсобливості розвитку культури. Українська культура наприкінці ХVІІ - у першій половині ХVІІІ ст. розвивалася у суперечливих умовах. Так, з одного боку, створення власної держави, підтримка культури з боку гетьманів, загальне національне піднесення сприяли розвитку української культури, з іншого - її розвиток гальмувався заходами царської влади та поступовим занепадом держави. У 20-ті рр. ХVІІІ ст. в Україні прокотилася перша хвиля русифікації. Проте у цей період ще переважали тенденції, що зумовили розквіт української культури. Культура цього періоду ґрунтувалася на двох основах: попередньому розвитку української культури та впливу західноєвропейського бароко. На українському ґрунті культура бароко набула особливих рис, що дає підставу ученим-мистецтвознавцям стверджувати про існування «українського (козацького) бароко». Крім того, культура цього періоду почала швидко набувати світських рис. На характер культури цього періоду мали вплив і зміни в соціальній структурі українського населення. Основну частину культурно розвинутого населення складали вже не шляхтичі й духівництво, а козаки, козацька старшина, міщани. Це приводило до розширення підґрунтя, на якому розвивалася українська культура. Освіта і друкарство. Києво-Могилянська академія. Наприкінці ХVІІ ст. освітній рівень населення козацької України залишався відносно високим. Тут діяла велика кількість початкових шкіл, у яких учителювали дяки, мандрівні студенти Києво-Могилянського колегіуму. Вони навчали читати, писати, рахувати, співати. Поширеним було й домашнє навчання. Саме в цей період на Гетьманщині виникла й набула поширення форма навчання й здобуття професійних знань при канцеляріях, де виконували різні доручення й водночас навчалися ведення канцелярських справ, складання ділових паперів. В Україні характерною була професійна підготовка підлітків через систему учнівства в ремісничих цехах. Таку підготовку здобували й козацькі діти у січовій школі на Запорожжі. Вона готувала канцеляристів, кобзарів, сурмачів, скрипалів, цимбалістів. Виникали нові колегіуми, які були середніми навчальними закладами: Чернігівський (1700 р.), Харківський (1727 р.), Переяславський (1738 р.). Останній цілеспрямовано займався підготовкою духівництва для православних парафій Правобережжя. Значним освітнім центром став Харківський колегіум. У ньому навчалося 800 учнів. Крім традиційних предметів, тут вивчалися також інженерна справа, артилерія і геодезія.

32 Зміни в адміністративно - політичному устрої України в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. Участь українського народу у російсько - французькій війні 1812р. У 1796 р. було проведено зміни в адміністративному устрої України: Лівобережжя перетворене в Малоросійську губернію, а Слобожанщина - в Слобідсько-Українську. Правобережну Україну поділили натри губернії: Київську, Волинську і Подільську. На поч. XIX ст. Малоросійська губернія стала Малоросійським генерал-губернаторством з губерніями Чернігівською і Полтавською. Південна Україна і Крим увійшли до Новоросійської губернії, яку в 1802 р. поділено на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. У 1828 р. було створено Новоросійсько-Бессарабське генерал-губернаторство з центром в Одесі. До його складу входили Херсонська, Катеринославська і Таврійська губернії та Бессарабська область. У лютому 1832 p., після придушення польського повстання 1830- 1831 pp., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії. На чолі генерал-губернаторств стояли генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і, спираючись на військову силу, втілювали в життя гнобительську політику царату. Скасування Магдебурзького права в 1831 р. та "Литовського Статуту" в 1840 р. поклало край неросійському судочинству, а також виборам урядовців та місцевій автономії в Україні. Практично перестали вживати навіть назву "Україна". Лівобережжя називали Малоросією, Правобережжя - Південно-Західним краєм, а Південну Україну - Новоросією. Серед української еліти, нащадків козацької старшини, все більше поширювалася "малоросійська ментальність". Царський уряд розглядав Україну, на землях якої в середині XIX ст. проживало 13,4 млн осіб, як органічну частину Російської імперії. Самодержавство керувалося у своїй національній політиці загальним принципом багатонаціональних держав - встановлення матеріальної і духовної зверхності панівної нації над підкореною. Державні діячі ідею абсолютності російського народного духу в усій імперії. Втілювалася у життя т. зв. теорія офіційної народності міністра освіти графа С. уварова, заснована на тріаді "православ'я, самодержавство, народність ", що стала символом реакційного напряму внутрішньої політики царату щодо розвитку української культури. Будь-яке прагнення українців, як і інших неросійських народів, до влаштування свого життя за власними традиціями, звичаями розглядалось як посягання на непорушний загальноімперський лад, його закони, правові норми, мову. Після ліквідації автономії в Україні посилилася офіційна русифікаторська політика, мета якої полягала у перетворенні місцевого населення в культурному відношенні на "істинних росіян". Передусім із навчальних закладів, адміністративних установ, судів витіснялася українська мова як одна з основоположних національних ознак, натомість запроваджувалася російська. Ефективним знаряддям русифікації була православна церква. Болючим ударом для національної справи, що неминуче вів до зменшення чисельності української інтелігенції, стало перетворення у 1810 р. Києво-Могилянської академії на вузькофаховий релігійний заклад - духовну академію. Важливе місце у колонізаторських планах російського царату належало ново приєднаним землям Правобережної України, які аналогічно до Лівобережжя мали бути позбавлені своїх самобутніх рис. Особливо це виявилося після придушення там польського визвольного повстання 1830-1831 pp. Щоб обмежити вплив польського дворянства на Правобережжі, імператор Микола І у листопаді 1831 р. утворив у Києві спеціальну комісію в справах західних губерній, яка мала " привести у відповідність до великоруських губерній всі західні землі в усіх галузях життя ". Як наслідок, протягом кількох місяців замість польських шкіл (українських майже не було) запровадили російські, а закритий у Кременці польський ліцей замінили новозаснованим на його базі російським університетом Святого Володимира у Києві. Характеризуючи завдання нового університету, згаданий вже С. уваров цинічно заявив: "Університет Св. Володимира - моє творіння. Але я першим ліквідую його, якщо він не виковуватиме своєї мети... поширювати російську освіту й російську національність на спольщених землях Західної Росії". Щоб придушити будь-які спроби невдоволення, царат утримав в Україні велику армію, що сягала 100 тис. осіб. її численні підрозділи стояли повсюдно, вимагаючи від населення виконання обтяжливих повинностей. Найстрашнішою військовою повинністю була рекрутчина - система набору до армії, впроваджена в Україні після остаточної ліквідації її політичної автономії у 1780-х роках. У своїх планах Наполеон значне місце приділяв Україні, яку він планував перетворити в осередок антиросійського руху. Правобережжя він обіцяв повернути польському королю, Галичину та Волинь - австрійському імператорові, Крим і Північне Причорномор'я - турецькому султану. Решта території мала ділитися на військово-адміністративні колоніальні області (наполеоніди) і стати джерелом постачання французької армії продовольством, фуражем, конями, волами і навіть солдатами. З метою не допустити антиросійського повстання на Україні, Олександр І видав маніфест, в якому закликав українське населення боронити свою землю. До козацьких та ополченських полків вступило майже 70 тис. чоловік. До війська вступало вільне селянське населення, селяни-кріпаки. У формуванні одного козачого полку брав участь видатний український поет і письменник І. Котляревський. У регулярній російській армії українці складали значний відсоток. Так, серед рядового складу він дорівнював 50%, серед молодшого офіцерського складу - 80%, старшого офіцерського складу -20%. Серед українського населення існувало два погляди на цю війну. Перший - погляд автономістів, котрі сподівалися за допомогою Наполеона здобути автономію. Другий - "консерваторів-малоросів", що схилялися до Олександра І і сподівалися після перемоги над наполеонівською армією знову поставити питання про автономію. Тому український народ пожертвував на військові потреби великі суми грошей, багато продовольства, фуражу, волів, коней, засобів транспортування, брав активну участь у будівництві оборонних споруд. На українське ополчення витрачено 9 млн. крб., 13,5 пудів срібла та кілька кілограмів золота.
Досить добре підготували до відбиття ворожого нападу Київ. Навколо міста звели нові укріплення, багато зробили на перебудові і дальшому зміцненні Печерської фортеці. Спеціально призначеному для захоплення Києва корпусу наполеонівських військ так і не вдалося прорватися навіть в Україну. У бойових діях проти наполеонівської армії брали участь 2 бузькі, 2 полтавські та 3 київські козацькі полки, ескадрон херсонських козаків, загони "лісових козаків", велике з'єднання українських та донських козаків. Особливо прославило себе українське ополчення на території Польщі під час облоги та взяття фортеці Замостя. Самовідданий патріотизм показали навіть солдати-одинаки, які з різних причин опинялися в тилу ворога. З місцевого населення вони організовували партизанські загони, які не давали спокою завойовникам (Ф. Потапов, Є. Четвертак). Вісім українських козацьких полків брали участь у так званій "битві народів" восени 1813р. під Лейпцігом. Це була ще одна нищівна поразка наполеонівської армії, завдана їй коаліцією військ Росії, Англії, Австрії, Прусії, Саксонії, Швейцарії, Іспанії та Португалії. Переможцям відкривався прямий шлях на Париж. У березні 1814 р. шість українських козацьких полків у складі російської армії вступили до столиці Франції. Так війну було завершено. Сподівання українців, що їх становище після війни покращиться, були марними.

33 Соціально - економічний розвиток українських земель у складі Російської держави першої половини ХІХ стУ соціально-економічній сфері пануючими продовжували залишатись феодально-кріпосницькі відносини. Поміщикам на лежало 70% усіх земель. Сільське господарство було малопродуктивним, оскільки базувалося на відсталій системі землеробства, примітивних знаряддях праці. Середнім вважався урожай сам-чотири. Поміщики намагалися збільшити свої прибутки за рахунок посилення експлуатації селян і збільшення панщини, оброку, зменшення земельних наділів. Усе це супроводжувалось повним безправ'ям селян, які цілковито залежали від волі поміщиків. Низька економічна ефективність феодально-кріпосницької системи призвела до її кризи. Різке зростання населення і міст в імперії, розвиток товарно-грошових відносин у Європі сприяли розширенню внутрішнього і зовнішнього ринку. Це вимагало збільшення виробництва сільгосппродукції, особливо хліба (зерна). Виробництво хліба на продаж, тобто розвиток товарного землеробства, підірвало натуральний характер господарства, усю феодально-кріпосницьку систему, вимагало інтенсифікації виробництва за рахунок його раціоналізації, упровадження передових досягнень агрономії, застосування найманої праці і машин, що при водило до зрушень і в соціальній структурі суспільства (збільшення такої верстви, як наймані робітники). Поступово відбувається процес товаризації сільського господарства (і в поміщиків, і в селян). Одним з проявів цього були чумацькі промисли, тобто торгово-візницька діяльність, пов'язана з продажем солі, в'яленої риби, дьогтю, хліба тощо. У середині XIX ст. чумаки завозили на Україну більше 8 млн. пудів солі щорічно, використовуючи для цього до 150 тис. возів. Чумакування сприяло первісному нагромадженню капіталу і соціальній диференціації населення. У той час селяни України поділялися на три основні групи: а) поміщицькі; б) державні; в) вільні і козаки. На Правобережжі кріпосні (поміщицькі) селяни становили 58 % населення, на Лівобережжі - 38 % , на Південній Україні - 25 % . У цілому селяни-кріпаки складали 40 % населення України в 1838 р. На Лівобережній Україні (Полтавська, Харківська і Чернігівська губернії) поряд із зерновими вирощували також тютюн, коноплі і частково цукровий буряк, на Правобережжі (Київська, Волинська, Подільська губернії) спеціалізувалися на вирощуванні озимої пшениці і цукрового буряків. На Південній Україні (Катеринославська, Херсонська, Таврійська губернії) - пшениці на експорт і тонкорунному вівчарстві. У промисловості відбувається так званий промисловий переворот - процес заміни мануфактурного виробництва з його ручною ремісничою технікою великим машинним фабрично-заводським виробництвом з вільнонайманою працею робітників. Він забезпечував упровадження у виробництво і транспорт системи робочих машин, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. Усі підприємства поділялися на три групи: поміщицькі, купецькі, державні. Основна частка промислового виробництва припадала на перші дві групи. Якщо в першій чверті XIX ст. кількість поміщицьких та купецьких підприємств була приблизно однаковою (50x50), то близько 1860 р. співвідношення становило 94:6 на користь купецьких, що свідчило про занепад поміщицької промисловості і успіх нової, капіталістичної. Найрозвиненішими в першій половині XIX ст. були такі га лузі промисловості: - цукрова (перший цукровий завод в Україні збудували у 1824 p., - після цього почалася «цукрова лихоманка»). У 1861 р. було вже 229 цукрових заводів, які давали великі прибутки, - значна частина тодішнього центру Києва була збудована на «цукрові» гроші. Україна давала 3 млн. пудів цукру за сезон або 80% загальноімперського виробництва. До 1824 р. 1 фунт цукру коштував 2 рублі і вироблявся з кубинської сировини, згодом його ціна впала до 13 коп. і він став загальнодоступним. Колишні кріпаки українського по ходження - Яхненки, Симиренки, козаки Терещенки - стають в один ряд з титулованими цукрозаводчанами - графами Бобринськими, Потоцькими; - ґуральництво (винокуріння). На горілку в Україні переганяли до третини врожаю жита. З 1800 р. виробництво горілки зросло з 6 млн. відер до 40 млн.; - суконна промисловість. У 1860 р. в Україні виробляли 2 млн. 200 тис. аршинів сукна. її центрами були Дунаївці на Поділлі та Клинці на Чернігівщині. У 1805 р. в Україні було 27 суконних заводів, а в 1859 р. - 160;- кам'яновугільна промисловість - добували 6 млн. пудів вугілля на рік, що становило 33% загальноімперського. Донбас вийшов на друге місце в імперії за кількістю його видобутку, поступаючись лише Домбровському басейну (Польща). Велику роль у торгівлі відігравали ярмарки. На Україну припадало 40 % всіх ярмарків Росії. Значний товарообіг здійснювався на ярмарках у Харкові - Хрещенському, Троїцькому, Успенському і Покровському. Промисловість і торгівля в Україні були в руках росіян. Серед власників фабрик росіяни складали 44,6 % , українці - 28,7%, євреї - 17,4%, а залишок - інші національності. Через чорноморські й азовські порти вивозилося товарів на суму, що в 1825 р. становила 11 % загальноросійського експорту, а в 1860 р. - 32,2 %, Головним товаром експорту було українське зерно і сільгосппродукти. У 1853 р. експорт пшениці досяг величезної цифри в 1 млн. 302 тис. тонн.
Перше парове судно в Україні було збудоване у 1823 р. Близько 1860 р. в Україні діяло 40 тис. млинів, 18 макаронних підприємств, 100 салотопень, 254 шкіряні і 54 миловарні підприємства. За 1825-1860 pp. кількість промислових підприємств збільшилася майже втроє. Отже, наприкінці 50-х років XIX ст. українська промисловість досягла певних успіхів. У деяких галузях (цукровій, кам'яновугільній, винокурній) вона набула загальноімперського значення.

34 Початок українського національного відродження в Наддніпрянській Україні першої половини ХІХ ст. Кирило - Мефодіївське товариство. Т. г. шевченко.У результаті становлення національної інтелігенції в Україні, як і в усій Східній Європі, починається відродження національної свідомості. Поштовхом до цього став той факт, що раніше, із запровадженням кріпацтва, маса людей почала претендувати на дворянство з остраху бути записаними до селян й потрапити у кріпаки. Для вирішення цього питання російський уряд створив спеціальний орган - Герольдію, яка розпочала перевірку підстав претендентів на дворянство. У процесі пошуку відповідних документів серед представників провідної верстви українського суспільства на межі ХVIIІ-XIX ст. з'являється зацікавлення національною історією, етнографією, фольклором. Це сприяло усвідомленню спільності соціально-економічних, політичних і культурних інтересів усіх верств українського народу. Чималу роль у національному відродженні відіграло формування нової української літератури з чіткими рисами національної своєрідності. Важливою подією стала публікація у 1798 р. "Енеїди" І. Котляревського, написаної народною українською мовою. Велике значення для пробудження національної свідомості мали художні твори Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненки, наукові праці професорів Київського та Харківського університетів М. Максимовича та І. Срезневського. Неможливо переоцінити в цьому контексті "Історію Русів", анонімний автор якої доводив, що Україна має всі права на відновлення державності. Значне піднесення в країні викликали Великі французька революція та російсько-французька війна 1812 р. Активними прихильниками радикальної реформації суспільства стали відомі громадські та культурні діячі В. Капніст, В. Каразін, Г. Винський, О. Поліцин, В. Пассек, І. Орлай, І. Котляревський та ін. Зокрема, В. Капніст в "Оді на рабство" і драмі "Ябеда" сміливо виступив проти анти-1 народної феодально-кріпосницької системи. Гуманістичні ідеї українських просвітителів підтримало нове покоління патріотів. Одним із виявів волелюбних прагнень стало виникнення в Україні таємних політичних товариств, їх різновидом було масонство - заснований на поч. ХVІІІ ст. космополітичний релігійно-етичний рух, альтернативний державним структурам і державній ідеології. Найбільша масонська ложа діяла в Полтаві під назвою "Любов до істини". Невдоволення самодержавно-кріпосницьким режимом відчувалося й серед передової частини офіцерів-дворян, які ставили за мету змінити панівний лад. Найяскравіше ці ідеї виявилися у декабристському русі, тісно пов'язаному з Україною. Його представники вимагали повалення абсолютизму та створення республіки, ліквідації кріпацтва, рівних прав для всіх, свободи господарського розвитку. Однак декабристські організації не надавали належного значення національному питанню. Важливими осередками суспільно-політичного руху в Україні у другій чверті XIX ст. були навчальні заклади, насамперед Харківський та Київський університети. Під впливом повстання декабристів на поч. 1826 р. виник таємний політичний гурток у Харківському університеті. Вільнодумство було поширене серед професорів та студентів Ніжинської гімназії. У 40-х роках XIX ст. на боротьбу проти панівного ладу стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції. Виникають таємні політичні організації, члени яких прагнули не тільки звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи України. Першою з них було Кирило-Мефодіївське товариство (братство), засноване у січні 1846 р. у Києві. Воно увібрало в себе цвіт української думки, людей, які мали величезний вплив на перебіг і розвиток українського відродження. Тут були історик М. Костомаров, письменник і громадський діяч П. Куліш, професор М. Гулак, видатні етнографи 0. Маркевич і В. Білозерський - усього майже 100 братчиків. Окрасою товариства був Геніальний поет Тарас Шевченко. Виданий у 1840 р. у Петербурзі перший збірник його поезій "Кобзар" відразу здобув Шевченкові широку літературну славу й справив надзвичайний вплив на пробудження української національної свідомості. Програмні ідеї Братства, зокрема, передбачали: 1) створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності та суверенності; 2) майбутнє суспільство мало будуватися на засадах християнської моралі шляхом здійснення низки реформ; 3) скасування самодержавства, кріпосного права та станів, встановлення демократичних прав і свобод для громадян; 4) зрівняння у правах усіх слов'янських народів . щодо їх національної мови, культури, освіти тощо. Кирило-Мефодіївське товариство існувало недовго. Уже на поч. 1847 р. його члени були заарештовані й суворо покарані. Але значення братства було величезним. Його ідеї та програма надовго визначали головні напрями українського національного відродження. Незважаючи на всі зусилля, царський уряд був безсилим перешкодити зростанню національно-визвольного руху в Україні, відвернути крах кріпосної системи, що назрівав.

35 Діяльність декабристських організацій в УкраїніВтрата сподівання на лібералізацію царського самодержавства, скасування кріпацтва, посилення реакції після війни 1812-1814 pp. сприяли зростанню в Росії, відповідно, і в Україні опозиційних настроїв. Провідну роль у цьому русі відігравали дворянські революціонери-декабристи. Декабристи створюють таємні політичні гуртки, які ставили за мету насамперед боротьбу за скасування кріпосного права й ліквідацію самодержавства. На Україні першим політичним гуртком було "Малоросійське товариство", засноване 1819 р. повітовим маршалом дворянства В. Лукашевичем. Мета товариства - домогтися від'єднання України від Росії. Оформлення політичної опозиції царизму пов'язане з появою декабристських організацій в Росії, відповідно, і в Україні. Так, у 1816 р. в Петербурзі був створений "Союз порятунку", у 1818 р. - "Союз благоденства" в Москві. Вони ставили завдання впровадити конституційне представницьке правління, ліквідувати самодержавство, скасувати кріпосне право шляхом військового перевороту. Членами організацій були опозиційно настроєні офіцери. У 1818 р. після прибуття на службу до Києва генерала М. Орлова місто стає центром ділових зустрічей членів "Союзу благоденства". У 1821 р. декабристи реорганізували свої об'єднання і створили два осередки - Північне товариство з центром у Петербурзі і Південне товариство з центром у м. Тульчині. Головою останнього було обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що перебували в Україні. Незабаром, крім Тульчинської управи, було засновано ще дві управи: Кам'янську - на чолі з В. Давидовим та С. Волконським - і Васильківську, очолювану підполковником С. Муравйовим-Апостолом. Час від часу відбувалися конспіративні наради товариств. Для цього використовували Контрактовий ярмарок. Хоча на нарадах обговорювали питання спільних дій, проте між цими організаціями помічалося значне розходження: Південне товариство було більш радикальним, ніж Північне, яке обмежувалося в своїх планах поваленням абсолютизму та встановленням конституційної монархії. Голова Південного товариства П. Пестель уклав політичний трактат (Конституцію) "Руська правда", в якому докладно визначив програму дій після повалення царизму. За цією програмою всі народи Росії об'єднуються в централізовану республіку з однопалатним парламентом. Кріпацтво скасовується^ Усі громадяни республіки рівні перед законом. Зберігається приватна власність на землю, але половина землі вважається громадською, окремі ділянки можна брати для обробітку. Повна свобода торгівлі і промисловості. У 1823 р. у Новограді-Волинському було засновано третю таємну організацію - Товариство Об'єднаних Слов'ян, фундаторами якої були брати Борисови. Своїм демократизмом воно відрізнялося від Південного товариства. У 1825 р. ці товариства об'єдналися. У грудні 1825 р. в Таганрозі помер цар Олександр І. Спадкоємцем був його брат Костянтин, але одруження з полькою позбавляло його прав на престол. Другий брат Микола спочатку відмовився від престолу. Настало "міжцарювання". Північне товариство вирішило скористатися цим і 14 грудня 1825 р. підняло повстання в Петербурзі. Але воно не було як слід підготовлене. Солдати полків, виведених на Сенатську площу, навіть не знали мети повстання. Населення не підтримало акцію, і царські війська легко розсіяли повстанців. Почалися арешти. Невдача петербурзького повстання примусила керівників Південного товариства прискорити виступ, до якого воно також не було готове. 13 грудня заарештовано П. Пестеля. Керівництво перейшло до С. Муравйова-Апостола, і 28 грудня він підняв Чернігівський полк. Але не пішов на Київ і втратив марно три дні, шукаючи союзників. Тим часом назустріч повстанцям вирушили урядові війська. Уже в першій сутичці було тяжко поранено командира полку С. Муравйова-Апостола. 900 солдатів здалися без бою. Керівників повстання було доставлено до Петербурга на суд. П'ятьох з них повішено: К. Рилєєва, М. Каховського, С Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля. На Кавказ і в Сибір заслано багатьох офіцерів. Солдатів покарано шпіцрутенами і переведено до інших полків. Причин невдачі повстання декабристів в Україні багато, головна ж полягала в тому, що Його мета була незрозумілою для народу. Для наступних поколінь декабристи були взірцем мужності, героїзму, самопожертви і відданості революційній справі. Дворяни за соціальним походженням, декабристи пожертвували всіма благами свого класу для прогресу суспільства.

36 Західноукраїнські землі в першій половині ХІХ стНаприкінці ХVІІІ - у першій половині ХІХ ст. під впливом ідей Французької буржуазної революції та інтенсивного розвитку капіталістичних відносин в Європі на українських землях відбувається пробудження національного життя. Інтелігенція починає вивчати мову, історію, фольклор, звичаї свого народу. Поступово зростає усвідомлення необхідності політичної боротьби за національні права народу на західноукраїнських землях в Австрійській імперії. Самим яскравим прикладом національного відродження стає "Руська трійця", яка у 1833 - 1836 рр. діяла у Львові. До її складу входили: Маркіян Шашкевич (1811 - 1843 рр.), Іван Вагилевич (1811 - 1866 рр.), Яків Головацький (1814 - 1888 рр.). Усі вони були студентами Львівського університету і духовної семінарії. Вони поставили за мету - сприяти пробудженню української національної свідомості вивчаючи і розвиваючи українську мову і культуру і впроваджуючи їх в усі сфери громадського життя. Вони збирали фольклор по селам, проводили наукові дослідження, займалися публіцистичною та видавничою діяльністью. Їхня діяльність була виключно культурницько-просвітницькою. Вони писали і намагались видавати різні книжки, журнали. Так у 1834 р. готувався альманах "Зоря". У 1836 р. вони видали літературно-публіцистичний альманах "Русалка Дністрова", який вийшов у Пешті накладом 1000 примірників, з яких 750 було конфісковано цензурою. Зміст альманаху складали народні пісні, думи, казки, поетичні, публіцистичні, науково-історичні твори , з яких багато на історичну тематику, також про єдність українських земель, про єднання з іншими слов'янськими народами, але головне було видання альманаху українською мовою. В цьому був злочин. Авторів притягли до відповідальності. Під час слідства вони з гідністю захищалися. Це був апогей діяльності "Руської трійці". Внаслідок переслідування властей організація розпалася. У 1843 р. помер М. Шашкевич, але діяльність "Руської трійці" мала сильний вплив на подальший розвиток національного життя в Західній Україні. Вони були першими речниками, будителями. Особливо активно цю роботу продовжував Яків Головацький У 1846 р. в Лейпцигу він видав німецькою мовою статтю, де по суті вперше була сформульована і відкрито проголошена соціально-економічна і політична програма українського національно-визвольного руху в Галичині. У 1846 - 1847 рр. у Відні у 2 томах , накладом 1000 примірників, братами Головацькими було видано літературно - публіцистичний альманах "Вінок русинам на обжинок". У 1848 р. було видано твір "Слово перестороги" Василя Подолинського (сільського священика), де вперше було заявлено про політичну незалежність, визволення з під іноземної влади, з'єднання всіх українських земель в єдину демократичну республіку , чи самостійну, чи у федерації з іншими вільними словянськими державами. 2. Особливо яскраво пробудження національного життя на західноукраїнських землях виявило себе під час революції 1848 р., коли в багатьох країнах Західної Європи (Франція, Німеччина, Австрія, Італія) відбулися буржуазні революції . у березні 1848 р. повстанням у Відні і Будапешті почалася революція в Австрії, що знайшло відгук і на західноукраїнських землях. Щоб стримати революцію і особливо, щоб заспокоїти селян, австрійський уряд пішов на поступки. 17 квітня 1848 р. в Галичині і Буковині була скасована панщина, а 2 березня 1853 р. панщина скасовується на Закарпатті. Також проголошуються буржуазно-демократичні свободи. У березні 1848 р. у Львові проводяться демонстрації, утворюються громадсько - політичні організації. 2 травня 1848 р. українські діячі створюють "Головну Руську Раду", яка виступала за проведення буржуазних реформ і за надання автономії Східній Галичині. Крім українців активізуються й інші політичні сили. 13 квітня 1848 р. польські діячі утворюють "Центральну Народну Раду", а 23 травня 1848 р. полонізовані українські діячі створюють "Руський Собор". Редактором його друкованого органу - "Дневника руського" став І. Вагилевич, який тісно співпрацював з поляками. Між українцями та поляками в Галичині визначається протистояння, що використовує австрійська влада, яка діє за принципом - "розподіляй і володарюй". На початку червня 1848 р. у Празі на Слов'янському конгресі була зроблена невдала спроба примирити українців та поляків. 15 травня 1848 р. у Львові починає видаватися перша українська газета - "Зоря Галицька". У липні 1848 р. засновується "Галицько - руська матиця" , культурно-освітнє товариство , по суті видавництво. У жовтні 1848 р. у Львові проводиться з'їзд діячів української культури і науки. На початку 1849 р. у Львівському університеті було засновано кафедру української мови і літератури, яку очолив Яків Головацький. У 1849 р. у Львові почали будувати Народний дім. У другій половині 1848 р. кілька місяців у Відні працював Рейхстаг ( нижча палата імперського парламенту), в якому представлені були 20 українських депутатів, переважно селяни та інтелігенція. Депутати - селяни виступали за скасування панщини без викупу. Інші депутати вимагали надання Східній Галичині автономії, але не домоглися цього. У грудні 1848 р. імператор розпустив парламент. Зволікання з проведенням реформ призводило до загострення ситуації, до радикалізації настроїв мас. 1 - 3 листопада 1848 р. року у Львові відбулося збройне повстання, за участю робітників і студентів, яке було придушене урядовими військами. У листопаді 1848 р. в Північній Буковині почалося селянське повстання яке очолив Лук′ян Кобилиця. Тривало воно майже 1,5 року. У Прикарпатті в цей час відроджується рух опришків. Проте у 1849 р. революційна хвиля спадає. Революція була придушена. У грудні 1867 р. приймається нова конституція, за якою нова держава стає дуалістичною монархією - Австро - Угорщиною.



Роль українського козацтва в боротьбі з турецько - татарською агресією. Гетьман Петро Сагайдачний | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 2 страница

Галицько-Волинське князівство: утворення, розвиток, значення. Данило Галицький | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 3 страница | Геополітичні зміни в Україні другої половини ХVІІІ ст 4 страница | Встановлення Радянської влади в Україні. Політика воєнного комунізму | Визволення України від німецько - фашистських загарбників | Суспільно - політичне життя в Україні наприкінці 1940-х - на поч. 1950-х рр. Сталінські репресії | Україна на міжнародній арені. Основні напрямки зовнішньої політики в сучасних умовах | Українська діаспора та Україна |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати