На головну

Компоненти сюжету

  1. Види і основні компоненти живильних середовищ
  2. КОМПОНЕНТИ КУЛЬТУРИ
  3. Система «людина - життєве середовище» та її компоненти

Оскільки в основі сюжету - виникнення і розгортання конфлікту, то при аналізі потрібно вивчати етапи його розвитку. Стадії розвитку сюжету називають елементами, компонентами або чинниками. Сюжет включає п'ять елементів: експозицію, зав'язку, розвиток дії, кульмінацію і розв'язку.

Експозиція (лат. ехроsitiо - виклад, пояснення) - частина сюжету, в якій розкриваються місце, час, обставини і середовище дії, а також називаються персонажі наступних подій.

В оповіданні «Ялинка» М. Коцюбинського експозиція подана на початку твору: «Настав святий вечір. В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м'яв мак до куті.

Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім'ї. Василько м'яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову».

Експозиція не редукується до звичайного інформування читача про персонажів твору чи про обставини, в яких відбувалися зображені події, а закладає стилістичну тональність оповіді, образно, через побутові і звичаєві деталі окреслює часопростір, визначає настрій, який супроводжуватиме подієву канву оповідання. Експозиції властива описовість, проте вона не позбавлена й натяків (алюзій) на характерність персонажів, забарвленість змальованих подій, загальний ритм оповіді (сумного, веселого, трагічного тощо).

Проте набагато більше художньої інформації про можливий розвиток подій у творі подає зав'язка.

Зав'язка - елемент сюжету, який охоплює виникнення конфлікту, перше безпосереднє зіткнення протидіючих сил, що зумовлює розвиток усіх подальших подій у творі.

В оповіданні «Солдатики!» В. Винниченка подано ґрунтовний опис ситуації, яка призвела до конфлікту селян з існуючою владою: «А сталося це якось зовсім несподівано. До вчорашнього дня жило собі село, як і перше: голодали, боліли, умирали; хіба що відзначалося тепер тим, що стали ходити якісь чутки між селянами, ніби скрізь встають мужики на панів і одбирають собі їхню землю. Але тільки й того; говорити - говорили, а щоб самим зробити, - чогось не робили, а як ходили до пана Партнера в економію на роботу за 10 коп. в день, так і тепер поневірялись... Аж ось одного дня з'я вилися у селі мало не коло кожної хати якісь бумажки, невідомо ким підкинені. Стали селяни читати їх, і хоча добре не розібрали усього, але зрозуміли, що то про них там написано, про той голод, яким вони моряться тепер, про панів, що обдирають мужиків, про царя, що гуляє та п'є за мужицькі гроші, про попів, що задурюють голови. Село мов прокинулося».

Зав'язка в літературному творі потребує певних пояснень, аналізу зображеної ситуації, щоб переконливо довести невипадковість, закономірність конфлікту. Письменник пояснює це не тільки за допомогою наведених фактів, які мають перспективу свого подальшого розвитку, а й вдаючись до яскравих образів, змалювання вчинків персонажа, що тягнуть за собою цевні наслідки.

Найефективнішою буває зав'язка тоді, коли в ній закладена інтрига (лат. іntricare - заплутувати, збивати з пантелику), тобто спосіб організації подій у творі за допомогою складних, напружених перипетій, чисто прихованих намірів, гострого протистояння інтересів.

Наявність інтриги притаманна здебільшого гостросюжетним пригодницьким, авантюрним творам (наприклад, детективу), і її мета - викликати зацікавленість читача розвитком подій, «втягнути» його в емоційне стеження за розгортанням сюжету, змусити переживати напругу викладених перипетій.

Зав'язка у творі стає відправним пунктом для розвитку дії.

Розвиток дії - елемент сюжету, що полягає в зображенні подій, стосунків персонажів, їхніх вчинків, зіткнень, симпатій та антипатій, перипетій, виявлення життєвих протиріч.

У ремарці до п'єси «Алмазне жорно» І. Кочерга зазначив: «Діється в Житомирі 1768-1769 рр.». Головна сюжетна лінія твору не складна, але водночас напружена, драматична. Житомирський суддя Дубровський підписує смертний вирок одному з повстанців - Василеві Хмарному, але до судді пробивається дівчина Стеся, яка благає пощадити її коханого. Свідками цієї сцени стають граф Ружинський та княгиня Вількомірська. Княгиня заявляє, що під час нападу на її замок під орудою Хмарного гайдамаки забрали її родовий скарб - незвичайний алмаз («за великість та через плескувату форму його прозвано "алмазне жорно"»). Приводять Хмарного, і княгиня ладна викупити його та врятувати від смерті, якщо той поверне їй алмаз. Та Василь не знає, де та коштовність, до того ж з гордістю мовить про свою непідкупність. Зате Стеся, зрозумівши, що це єдиний шанс порятувати свого коханого, кидається шукати алмаз по всій окрузі. А той алмаз, виявляється, підібрав у багні один із мандрівних музикантів і за камінь продав його корчмареві. У корчмаря алмаз хочуть силою відібрати два шляхтичі, але коштовність, зрештою, потрапляє до сліпої дівчини Лії, яку з милосердя забирає у свою оселю старий Цвікловіц, чию родину знищили гайдамаки. Саме на Цвікловіца виходить у своїх тривалих пошуках Стеся і благає віддати їй алмаз задля порятунку Василя. Після роздумів той віддає камінь, але Стесі не вдається показати її ані судді, ані Вількомірській, бо за наказом Ружинського на дівчину нападають і відбирають алмаз. В останню мить, коли Хмарного було вже відправлено на страту, суддя Дубровський дізнався про наругу над Стесею і спішно вирушив до Кодні, де зумів замінити смертний вирок Василеві на каторжні роботи. Збожеволіла Стеся блукає вулицями Житомира і питає в людей дорогу на Кодню, а тим часом Василь тікає з-під варти і шукає свою наречену.

Розвиток подій в епічному або драматичному творі становить найбільшу частину оповіді, яка подається за певним ритмом: підвищення напруги, помірність сюжетної лінії, зниження напруги. Якщо детально проаналізувати кожен сюжетний хід автора, виокремити кожну перипетію або подієву деталь, як це робили свого часу літературознавці-формалісти, то може скластися враження, що сюжет вибудуваний за наперед задуманою схемою, проте талановитим письменникам удається надати розвиткові подій цілісності, де кожна подробиця - органічна, вмотивована, представлена в живому зв'язку із творчим задумом.

У розвитку подій, зазвичай, настає період найбільшого загострення окресленого на початку твору конфлікту, яке супроводжується психологічною напругою, відчуттям межової ситуації, що потребує певного вирішення проблеми. Інакше кажучи, плин зображених подій досягає свого апогею, який прийнято визначати як кульмінацію.

Кульмінація (лат. сиlтеп - вершина) - елемент сюжету, що полягає у вирішальному, найгострішому зіткненні сил, які ведуть боротьбу; момент найбільшого напруження у розвиткові змальованих у творі подій.

Кульмінаційний момент у новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового виникає тоді, коли до революційного трибуналу, очолюваного молодим комісаром, приводять разом з іншими безвинними жінками його матір: «Я рішуче повертаюсь і бачу - прямо переді мною стоїть моя мати, моя печальна мати, з очима Марії.

Я в тривозі метнувся вбік: що це - галюцинація?

Скрикнув:

- Ти?

І чую з натовпу женщин зажурне:

- Сину! Мій м'ятежний сину!

Я почуваю, що от-от упаду. Мені дурно, я схопився рукою за крісло й похилився.

Але в той же момен регіт грохотом покотився, бухнувся об стелю й пропав. То доктор Тагабат:

- "Мамо"?! Ах ти, чортова кукло!

Я вмить опам'ятався й схопився рукою за маузер.

- Чорт! - і кинувся на доктора.

Але той холодно подивився на мене й сказав:

- Ну, ну, тихше, зраднику комуни! Зумій розправитись і з "мамою" (він підкреслив "з мамою"), як умів розправлятися з іншими.

І мовчки одійшов.

... Я остовпів. Блідий, майже мертвий, стояв я перед мовчазним натовпом черниць із розгубленими очима, як зацькований вовк (це я бачив у гігантське трюмо, що висіло навпроти).

Так! - схопили нарешті й за другий кінець моєї душі! Вже не піду я на край города злочинно ховати себе. І тепер я маю одно тільки право:

- нікому, ніколи й нічого не говорити, як розкололося моє власне "я".

Мислі різали мій мозок. Що я мушу робити? Невже я, солдат революції, схиблю в цей відповідальний момент?

Невже я покину чати і ганебно зраджу комуну?

... Я здавив щелепи, похмуро подивився на матір і сказав різко:

- Всіх у підвал. Я зараз буду тут.

Але не встиг я цього промовити, як знову кабінет задрижав од реготу...

Я махнув рукою в той бік, де стояла моя мати, і мовчки вийшов з кабінету. Я за собою нічого не почув.

... Від маєтку і пішов, мов п'яний, в нікуди по сутінках передгрозового душного вечора... Я йшов у нікуди».

Кульмінація постає, немов знамените гамлетівське «бути чи не бути?», тому їй властива психологічна напруга, боротьба протилежностей. У новелі М. Хвильового кульмінація відображає складний внутрішній конфлікт «солдата революції», людське Я якого роздвоюється.

Осягнення цієї роздвоєності постає у відкритій формі поведінки персонажа, який метається, рефлексує, сумнівається, розгублюється, бо не знає, як себе повести в конкретній ситуації, в якій зіткнулися людські почуття до рідної матері та фанатичний обов'язок перед революцією, яка змушує вбивати.

Кульмінація зумовлена всім попереднім розвитком зображених подій. Момент найбільшого напруження в літературному творі може редукуватися до загострення перипетій, пов'язаних з основною темою твору або до психологічного самовияву персонажа, спровокованого зіткненням інтересів чи неможливістю виконати складне завдання, передбачене сюжетом.

Перебіг кульмінації швидкоплинний, динамічний, повний подієвої і внутрішньо зумовленої драматургії; це найяскравіші сторінки літературного твору. Зумовлена кульмінацією напруга в сюжеті, як правило, має своє завершення, а гострий конфлікт, межова ситуація певним чином розв'язується.

Розв'язка - елемент сюжету, що охоплює зображення наслідків, до яких привело розв'язання покладених в основу твору конфліктів.

У повісті «Страчене життя» А. Тесленка змальовано образ молодої вчительки Оленки, яка не змогла реалізувати свій педагогічний талант в обставинах самодержавної дійсності, бо мала чисту і горду вдачу, почуття людської гідності, яке не дозволяло їй підкорятися і пристосовуватися. Логіка розвитку подій підводить до кульмінаційного моменту, позначеного глибоким розчаруванням Оленки не тільки в соціальній справедливості, а й у моральній чистоті духовних осіб, що опікувалися тодішніми школами, у найближчому другові, який зрадив її морально. Така духовна криза головної героїні твору призвела до трагічної розв'язки: «Знайшли Оленку під вербами у воді, - по платку, що лежав біля берега. Сяяло сонечко, пташки щебетали, а гарнесенька дівчина була байдужа до всього, до всього. Карі оченята її вже не світились питанням, молодесеньке серденько не бажало кохання. Спокійна, спокійна була.

Як самовбивцю поховали її саму собі в глухому кінці кладовища, на голій місцині, далеко-далеко од беріз, під якими вона спочивати так бажала. Через тиждень після смерті прийшла відповідь з другої єпархії. Кличуть Оленку на місце [роботи]».

Розв'язка призводить до спаду в розвитку подій. Завершуються сюжетні колізії, вичерпується психологічна напруга (настає розрядка), персонажі остаточно вирішують свої життєві проблеми, а письменник ставить крапку у своєму творі. Проте бувають твори, в яких розв'язка залишена відкритою, і в читача складається враження про недомовленість, що з авторського погляду є своєрідним літературним прийомом, особливо у тому разі, коли змальовані конфлікти не вичерпуються, як це часом і буває в людському житті. Наприклад, один із варіантів розв'язки у «Кайдашевій сім'ї» І. Нечуя-Левицького полягає в тому, що груша, яка росла на межі двох городів і була предметом постійних сварок між сім'ями Карпа і Лавріна, «як родила, так і далі родить». Така розв'язка вказує на те, що конфлікти між родинами і далі триватимуть, у чому винна не так груша, як характери літературних героїв, сформовані у соціальній атмосфері провінціалізму.

Фінальний елемент ліричного твору називають кінцівкою. Вірш може закінчуватися афористичним рядком, рефреном. Вірш Л. Костенко «Умирають майстри», наприклад, закінчується рядками:

При майстрах якось легше. Вони - як Атланти.

Держать небо на плечах. Тому і є висота.

Афористичною кінцівкою завершується поезія Л. Костенко «Кобзарю, знаєш, нелегка епоха»:

Бо пам'ятайте,

що на цій планеті,

відколи сотворив її пан Бог,

ще не було епохи для поетів,

але були поети для епох.

Рефрен є у таких старожанрових формах, як тріолет, рондель, рондо.

Сюжет складається з епізодів. У великих творах кожен елемент сюжету може включати кілька епізодів (грец. epeisodion - те, що трапилося). Епізод - це подія, що є закінченою частиною цілого і має відносно самостійне значення.

В епічних і драматичних творах події можуть уповільнюватися або затримуватися завдяки введенню вставних епізодів, авторських відступів, історичних екскурсів, інтер'єру, авторських характеристик, пейзажу.

У романі Панаса Мирного та Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» розповідається про запровадження кріпаччини, руйнування Запорозької Січі. У трагедії Софокла «Едип-цар» вісник з Корінфа повідомляє про смерть царя Поліба, корінфяни запрошують Едипа стати його спадкоємцем. Едип щасливий, вірить, що не є вбивцею батька, але вісник відкриває Едипу таємницю, що він не син Поліба і його дружини. В Едипа виникає питання, чий він син. Мати і дружина Едипа Іокаста з болем покидають сцену.

У деяких творах можуть бути пролог і епілог. Пролог (грец. prologos від pro - перед і logos - мова, слово) - вступна частина твору. Пролог - це композиційний елемент твору. Він не входить у сюжет. Пролог знайомить з подіями, які передували тим, які зображені у творі, з виникненням задуму. Л. Толстой розповідає про факти, які стали поштовхом до написання твору «Хаджі Мурат», І. Франко повідомляє про задум і мету написання поеми «Мойсей». Розпочинається пролог словами:

Народе мій, замучений, розбитий,

Мов паралітик, той на роздорожжу,

Людським презирством, ніби струпом, вкритий!

Твоїм будущим душу я тривожу,

Від сорому, який нащадків пізних

Палитиме, заснути я не можу.

В античній трагедії прологом називали дію до початку основної ситуації. Це могла бути сцена, яка передувала народу (виходу хору), монолог актора, який у зверненні до глядача оцінював події, поведінку героїв.

Прологом може бути сцена або епізод, розділ (М. Коцюбинський - «Дорогою ціною», М. Стельмах - «Правда і кривда»). Прологом може бути повідомлений від автора (Т. Шевченко - «Єретик»), роздум над долею твору (Т. Шевченко - «Гайдамаки»). І. Драч використовує пролог для розкриття важливих філософських і морально-стичних проблем.

Епілог (грец. epilogos від ері - після і logos - слово) - заключна частина твору, яка розповідає про персонажів, коли суперечності між ними вирішилися. Епілог робить характеристику персонажів повнішою. В античній драмі (в ексоді) пояснювався задум автора, значення подій, які відбувалися. У драматичних творах епохи Відродження епілог був заключним монологом, який розкривав ідею твору. В епілогах може бути оцінка зображеного (Т. Шевченко - «Гайдамаки», Г. Сенкевич - «Огнем і мечем»). Епілог може мати форму авторського повідомлення (Марко Вовчок - «Кармелюк»). Є розгорнуті епілоги, які розкривають людські долі через певний час після завершення основної дії (У. Самчук - «Гори говорять»). Іноді в епілогах порушуються філософські та морально-етичні проблеми (Л. Толстой - «Війна і мир»).

Усі елементи сюжету використовуються у великих епічних творах. У малих епічних творах деякі елементи можуть бути відсутніми. Елементи сюжету не обов'язково йдуть у хронологічній послідовності. Твір може починатися і з кульмінації чи навіть розв'язки (новела В. Стефаника «Новина», роман М. Чернишевського «Що робити?»).



Класифікація сюжетів | Позасюжетні елементи твору

Лекція № 6 | Література | Зміст лекції | Зміст і форма літературного твору | Тема літературного твору | Проблема | Пафос і його різновиди | Героїчний пафос | Пафос драматизму | Сентиментальність |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати