На головну

Сентиментальність

Сентиментальність як пафос потрібно відрізняти від сентименталізму як напряму. Теоретик німецького сентименталізму Ф. Шиллер у статті «Про наївну і сентиментальну поезію» (1796 р.) засновником сентиментальної поезії назвав римського поета Горація, який звеличує у своєму Тібурі «спокійну розкіш». Ф. Шиллер називає Горація постом «освіченої і зіпсутої епохи». Шиллер писав, що сентиментальність виникла тоді, коли наївне життя з його моральною цілісністю і чистотою відходило в минуле або відтіснялося на периферію соціальних відносин. Для виникнення сентиментального світосприйняття необхідно було, щоб у суспільстві постало невдоволення його вадами і щоб його прогресивні сили знаходили задоволення у прагненні до морально чистого й цілісного життя, яке відходить у минуле.

Г. Поспєлов вважає, що говорити про сентиментальний пафос творів Горація, «Буколіків» Вергілія, ідилій Теокріта, повісті Лоша «Дафніс і Хлоя» не варто, бо в них немає «емоційної рефлексії самих персонажів і ще більше - їх авторів». Перші проблиски сентиментальності він знаходить в творах провансальських трубадурів (XII ст.). Пафос сентиментальності яскраво виявився у літературі XVIII століття. Її героєм була проста, скромна, щира людина, яка зберегла пережитки патріархальності. Цей герой став предметом художньої рефлексії.

Витоки сентиментального почуття в українській літературі сягають XVII-XVIII ст., вони зароджуються в епоху бароко. Письменники-сентименталісти проймаються співчуттям до героїв, які не можуть знайти гармонію в реальному житті. Вони далекі від соціально-політичних конфліктів, але близькі до природи, їх чутливість йде від «серця». Для героїв І. Котляревського («Наталка Полтавка»), Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки («Чайковський») характерні непохитні моральні переконання, бажання подолати свої страждання, а також внутрішній стоїцизм.

На формування українського сентименталізму помітний вплив мав кордоцентричний характер української філософії. «На відміну від західноєвропейської філософської традиції, де «серце» ніколи не мало онтологічного аспекту, - зазначає І. Лімборський, - в українських мислителів воно вже з часів Г. Сковороди виступає як джерелом усіх почуттів, так і інструментом пізнання, якому слід беззастережно довіряти».

У підручнику «Введение в литературоведение» за ред. Г. Поспєлова є таке визначення сентиментального пафосу: «Це душевна зворушливість, викликана усвідомленням моральної гідності в характерах людей соціально принижених або зв'язаних з аморальним привілейованим середовищем».

Умови для виникнення сентиментального пафосу існують і в літературі XIX- XX століть. Яскравим прикладом є повість Ф. Достоєвського «Бідні люди». Її герой чиновник Дєвушкін - бідна, маленька людина, яку зневажають співробітники за те, що він лише переписує папери. Але Дєвушкін гордиться тим, що чесно заробляє собі на шматок хліба, вважає себе доброчесним громадянином, високо цінить свою «амбіцію», свою репутацію, готовий захищати себе від приниження.

Пафос сентиментальності є у творах Ю. Федьковича («Люба-згуба»), П. Грабовського («Швачка»).

Здатність до емоційної рефлексії сприяла появі не лише сентиментальності, але й романтики.



Пафос драматизму | Гумор і сатира

Лекція № 6 | Література | Зміст лекції | Зміст і форма літературного твору | Тема літературного твору | Проблема | Пафос і його різновиди | Героїчний пафос | Конфлікт | Основні складники форми |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати