На головну

Сутність і генеза літературних родів

  1. L Основные этапы патогенеза токсикоза
  2. V2: Дифференциация генетического материала в ходе онтогенеза
  3. Аналіз та інтерпретація літературних творів
  4. Антична культура та її вплив на розвиток народів Європи
  5. Биологический возраст. Особенности онтогенеза современного человека.
  6. Буття матеріального. Сутність матерії
  7. Важнейшие концепции антропосоциогенеза

З часів Аристотеля погляди на естетичну природу і формально-змістові ознаки літературного роду змінилися і набули іншого визначення.

Рід (літературний) - літературознавча категорія, яка визначає тип мовленнєвої організації твору, а також виражає спрямованість мовлення на об'єкт, суб'єкт чи сам акт художнього висловлювання.

Словесне мистецтво (усне й писемне) поділяють на три роди: епос, лірику, драму. Однак критерії цього поділу не завжди були однаковими. Сократ, Платон та Аристотель за основу брали mimesis - наслідування. В античні часи запропонували формулювання, на яке літературознавча наука орієнтувалася впродовж століть: «Можна наслідувати одне й те саме одними й тими самими засобами, але так, що або а) автор то веде розповідь як сторонній, то стає в ній чимось іншим, як це робить Гомер; або б) постійно залишається самим собою і не змінюється, або в) виводить усіх наслідуваних як осіб дійових і діяльних».

У XIX ст. розпочався перегляд міметичного принципу поділу мистецтва на роди. Новий підхід у цій справі запропонував Г. Гегель, який характеризував епос, лірику і драму з позицій «об'єкт-суб'єктних» відносин. На його думку, епічне зображення постає у формі розгорнутої події, зовнішньої (об'єктивної) реальності, а оповідач (як суб'єкт) є віддаленим від неї; зміст лірики - «усе суб'єктивне, внутрішній світ, душа, яка розмірковує і почуває, яка не переходить до дій, а затримується в собі як внутрішнє життя і тому як єдина форма й кінцева мета може брати на себе словесне самовираження суб'єкта»; драматичний спосіб зображення «поєднує два перших у нову цілість, де перед нами постає як об'єктивне розгортання, так і його джерела в глибинах індивіда».

У XX ст. при поділі літературних творів на роди застосовували психологічні критерії: спогад - епос, уявлення - лірика, напруга - драма (Е. Штайгер); лінгвістичні: перша, друга, третя граматичні особи, а також категорії часу - минуле, теперішнє, майбутнє (Й. Кляйнер).

Природа епосу, лірики і драми може бути пояснена і за допомогою теорії мовлення, запропонованої німецьким психологом і лінгвістом К. Бюлером. За його твердженням, висловлювання (мовленнєві акти) мають три аспекти: повідомлення про об'єкт (репрезентація), що відповідає епосу; експресія (вираження емоцій мовця) - лірика; апеляція (звернення мовця до когось, що і робить висловлювання дією) - драма.

Практика останнього століття дала достатньо підстав для перегляду традиційного поділу літератури на роди. О. Білецький назвав літературні роди «абстракцією», «фікцією», Б. Кроче вважав, що такий поділ зайвий; деякі вчені (Ю. Борєв, М. Коган, В. Днєпров) пропонували доповнити родову тріаду новими родами, які вони знаходили в новітній літературі. Така ситуація закономірна, оскільки література - сфера, що перебуває в постійному русі, самооновленні, а це впливає і на зміст теоретичних узагальнень, котрі з часом також змінюються.

Генеза родових форм літератури здавна цікавила дослідників. Дати відповідь на питання про походження родів словесної творчості означало збагнути художню і соціально-культурну природу цього мистецтва.

Достатньо обґрунтовану теорію походження літературних родів запропонував О. Веселовський в «Історичній поетиці» (1899), яку підтримав і розвинув у першому томі «Історії української літератури» (1923) М. Грушевський. Ця теорія ґрунтується на визнанні того, що первісне мистецтво мало синкретичний характер, а словесна творчість у ньому функціонувала як елемент художньо-образного самовираження. Художня свідомість давньої пори була сповнена анімістичними, тотемістичними, міфологічними уявленнями, вірою в магію ідієвість слова. Найпоширеніша форма синкретичної творчості - обрядове дійство, у якому поєднувалися слово, міміка, спів, малюнок, музика, рольова гра. Для формування словесного мистецтва велике значення мало освоєння людиною ритму: «провідна роль випадала на долю ритму, який послідовно нормував мелодію і поетичний текст» (О. Веселовський). За твердженням М. Грушевського, «людський колективний крик (неартикульований хоровий спів у примітивній формі), ритмічний рух (танець) і ритмічний гук, викликаний різкими ударами, почавши від ударів голих рук і різних інструментів (примітивна форма оркестра), - се той ґрунт, на котрім виростають, очевидно, найстарші форми словесного мистецтва».

Важливе місце в обряді відводилося обрядовому хороводу - колективному танцю, що супроводжувався співом його учасників. У хороводі люди оволодівали ритмічною мовою, виробляли основи для драматургії і віршової творчості.

В обрядовій пісні, що виникла у хоровому співі, виокремилася її початкова частина, яку виконував один співак - керівник хору (корифей). Драма (драматургія), поєднавши пантоміму і ритмізовану мову дійових осіб, виникла завдяки розігруванню якоїсь дії в особах.

Сам обряд постав як скомпоновані в певній послідовності дії, прообраз драматичного мистецтва. Віршовий епос виник у військовому хоровому обряді і поступово розвинувся в урочисту героїчну сольну пісню-розповідь (героїчний епос). Міфологічні легенди і військові сказання започаткували прозовий епос.

Із хорової обрядової пісні виникла і лірика. Якщо спів корифея чи хору, виражаючи певні переживання, набував особливого словесно-емоційного й інтонаційно-ритмічного забарвлення, такий твір отримував ліричний (грец. lіrа - струнний музичний інструмент, у супроводі якого виконували пісні й вірші) характер.

Так поступово із синкретично-обрядового мистецтва виникли три роди словесної творчості: епос, лірика, драма.

Епос (грец. epos - слово, оповідання) - один із основних родів літератури, для якого характерні масштабність художнього відтворення і тлумачення дійсності, сюжетність, розповідність, наявність характерів-персонажів, у вчинках яких розкривається динаміка зображуваного.

Епічні твори поєднують віршову і прозову оповідь. Ранній епос був віршовим, здебільшого відображав подвиги, незвичайні мандри легендарних героїв, змальовував екзотику дальніх земель. Кожен народ має свій епос: греки - «Іліаду» та «Одіссею» Гомера, німці - «Пісню про Нібелунгів», фінни - «Калевалу», естонці - «Калевіпоег», грузини - «Витязя в тигровій шкурі», українці - билини, думи. З розвитком художньої творчості у фольклорі виник прозовий епос (казка, легенда, переказ, притча), у літературі - роман, повість, оповідання, новела тощо.

Лірика (грец. lyrikos - ліричний) - рід художньої літератури, який виражає внутрішнє життя людини (переживання, враження, різноманітні рефлексії, роздуми), не має сюжетності та розповідності.

Ліричне Я є безпосереднім вираженням особистості автора, його художньої свідомості. Багато в чому лірика співмірна з поняттями «поезія», «віршова творчість», оскільки в процесі історичного розвитку словесної творчості вона знайшла адекватні для вираження форми у ритмізованій, образній мові.

Драма (грец. drama - дія, сценічний твір) - рід художньої літератури, оснований на імітації, моделюванні дії, призначеної для розігрування персонажами на сцені.

Драмою ще вважають твір, в основу якого покладено гострий життєвий конфлікт, що зумовлює напруженість дії, відображає складні переживання персонажів.

Поділ літератури на роди умовний, бо жодна класифікація неспроможна охопити всю специфіку художньої творчості, яка постійно перебуває у розвитку, трансформуючись або породжуючи нові явища. Родові розрізнення у словесному мистетцві, започатковані в античну добу, існують у літературній та науковій практиці і дотепер, сприяючи впорядкуванню та певній визначеності літературного матеріалу.



Література | Міжродові форми

Лекція № 3 | Жанротворчі фактори. Жанр як синтетична форма | Епічні жанри та їх історичний розвиток | Ліричні жанри | Драматичні жанри | Жанрова система |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати