Головна

Літературний напрям

  1. В. А. Сапогов. Вид літературний
  2. В.І. Масловський. Літературний герой
  3. Вітчизняний літературний процес пер. пол. ХІХ ст.
  4. Головні напрями розвитку української архітектури у другій половині ХVІІ-ХVIII століттях.
  5. Євро інтеграції України як пріоритетного напрямку
  6. ЗАВЕРШЕННЯ КЛАСИЧНОЇ ТРАДИЦІЇ. КРИТИЧНИЙ НАПРЯМ У ПОЛІТИЧНІЙ ЕКОНОМІЇ
  7. Зміни в системі освіти в Росії. По ряду напрямів за минуле десятиліття в системі утворення Росії сталися прогресивні структурні і функціональні зміни.

Літературний напрям - не конкретно-історичне втілення художнього методу. Напрям об'єднує митців на основі методу і подібних стильових особливостей. Автори «Літературознавчого словника-довідника» називають такі чинники літературного напряму:

1. Світоглядний <...> фундамент, який породжує певну концепцію дійсності, певний спосіб її пізнання, розуміння суспільно-історичних закономірностей, місця людини у суспільстві та Всесвіті. Сюди ж належать ідейні переконання, спрямовані на зміну наявних суспільних відносин, суспільні та моральні ідеали, згідно з якими оцінюється сучасність, а також погляди на роль і значення літературної творчості в житті суспільства, історичної епохи, людської культури в цілому.

2. Поетика як система більш-менш нормативних правил <...> Власне поетика зосереджує в собі всі специфічні художні особливості літературного напряму (на рівні стилю, композиції і т. ін.), визначає його літературну сутність.

3. Спільність мотивів, тем, ідей, образів, сюжетних схем, що переважають у певному літературному напрямі...

4. Сукупність художніх засобів, регульованих поетикою літературного напряму. Це певні стильові, композиційні особливості, певні жанрові форми, що переважають у даному літературному напрямі, є характерними для творчості його представників».

Зміна напрямів виражає закономірності літературного процесу, хоч творчість багатьох письменників виходить за межі напрямів. В. Гюго починав свою творчість як класицист, а згодом перейшов на позиції романтизму. О. Пушкін, Т. Шевченко були і романтиками, і реалістами. Літературні напрями мають національні особливості.

Дотримуючись періодичності літературного процесу, запропонованої Д. Чижевським, розглянемо розвиток художньої літератури в естетико-стильовій системі координат.

3.4.1. Окреме місце у літературному процесі займає фольклор - перша стадія художньої словесності. На основі фольклору сформувалася писемна література. М. Грушевський писав: «Хоч наша писана література не позбавлена творів високо цінних <...> але все-таки в порівнянні з багатою усною словесністю наша писана традиція аж до останнього відродження XIX віку являється сорозмірно невеликим сегментом».

Фольклор за типом творчості має романтичний характер, він з'явився як протилежність міфології з її практичним реалістичним змістом. Писана література, що почалася як антитеза до фольклору, мала реалістичний зміст. До того ж у фольклорі домінує колективне творення, а у письменстві - індивідуальна творчість. Фольклорні зразки, поширюючись в усній формі, набували варіативності, у них зникали індивідуальні особливості, пов'язані з місцем і часом дії, зоставалося загальне, характерне для різних місць і часів та всієї нації. У писаній літературі відображалося індивідуальне світосприйняття і світорозуміння, а у фольклорі - душа нації.

«Через вдосконалення, поширення писемної літератури (загальніше цивілізації), - зазначає В. Пахаренко, - фольклор невпинно слабне, згасає (спочатку на рівні творення, а тоді й па рівні поширення), його залишки деградують, переходять у так звану масову культуру, кітч. Цей сумний, хоч і неминучий, процес згасання фольклору спостерігаємо нині, зокрема, і в Україні».

3.4.2. У літературі українського середньовіччя Д. Чижевський виокремлює монументальний (XІ ст.) і орнаментальний (XII-XIII ст.) стилі. Монументальний стиль з'явився у той період, коли Київ був політичним, церковним і мистецьким центром Сходу Європи. У той час у літературно-релігійному світогляді утвердилася філософія християнського оптимізму. Монументальний стиль або рання готика характеризуються такими особливостями: зосередження уваги на змісті, простота композиції і синтаксису, обмеженість прикрашальних засобів. Особливості монументального стилю виразно постають з «Повісті врем'яних літ»: короткі афористичні речення, ритмізація мови, використання усталених засобів при змалюванні подій, утвердження думки про самостійне історичне і політичне життя Русі. Осуд чвар і здирництва князів, заклик до єдності усіх руських земель, відмова від язичництва, утвердження християнського світогляду. За типом творчості монументальний стиль - реалістичний. Окремі особливості монументального стилю є у літературі класицизму, бароко, соцреалізму.

Орнаментальний (лат. ornamentum - прикраса) стиль припадає па XII-XIII ст. Його особливості: багатотемність творів, мозаїчність композиції, наявність історичних екскурсів, ліричних відступів. У «Слові о полку Ігоревім» розповідь про сучасні події поєднується зі спогадами про минуле. Орнаментальний стиль використовує символічні образи, постійні епітети, гіперболи, складні синтаксичні конструкції. Про поразку Ігоря автор говорить символами: «Впали прапори Ігореві <...> Тут не вистачило кривавого вина, тут сміливі русичі закінчили учту: сватів напоїли, а самі полягли за землю Руську». Битва змальована як «учта», «посів», «жнива»: «Чорна земля під копитами кістьми була засіяна, кров'ю полита, сумом зійшла на руську землю». Використовуючи гіперболу, автор створює напівфантастичну картину: князь Святослав, який переміг половців, нагадує космічну стихійну силу: «наступив на землю половецьку, притоптав могили та яруги, замутив річки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка з лукомор'я від залізних великих полків половецьких, як вихор вирвав». Мова «Слова о полку Ігоревім» мелодійна, багата па асонанси та алітерації («уже бо Сула не течет cеребреними струями»). Автор твору вдало відтворив настрої та переживання героїв.

За типом творчості монументальний стиль - реалістичний, а орнаментальний - романтичний.

Переходова доба (XlV-XV cт.) не дала оригінальних творів. Причиною були складні історичні умови життя нашого народу.

3.4.3. Ренесанс та реформація (XIV-XVІ ст.)

Ренесанс (франц. renaissance, лат. renascor - відроджуюсь) відновив античний ідеал краси, поставив у центр уваги всебічно розвинуту особистість. На місце властивого епосі середньовіччя геоцентризму прийшов антропоцентризм. Визначальне місце у мистецтві зайняв реалістичний тип творчості. Для стилю доби Відродження характерні гуманізм, наслідування античного мистецтва, звернення до життя простих людей, егоцентричний індивідуалізм, критика середньовіччя.

Батьківщиною Ренесансу стала Італія, згодом він поширився в Англії, Франції, Німеччині, Іспанії. З Відродженням пов'язана творчість Франческо Петрарки (1304-1374 pp.), Джованні Боккаччо (1313-1375 pp.), Данте Аліг'єрі (1265-1320 pp.), Леонардо да Вінчі (1452-1519 pp.), Франсуа Рабле (1494-1553 pp.), Мігеля де Сервантеса (1547-1616 pp.), Вільяма Шекспіра (1564-1616 рр.).

Свого роду викликом Ренесансу з його раціоналізмом, егоцентричним індивідуалізмом, антропоцентризмом стала реформація з теоцентризмом, ідеологією християнства. Єдине, що об'єднувало Ренесанс та реформацію - це критика середньовіччя і католицької церкви.

Ідеї Відродження в Україні почали утверджуватися в кінці XV ст. тими українцями, які навчалися в європейських вузах і прийняли католицьку віру. Вони обирали собі прізвища-геоніми типу Русин, Роксолянин, декларуючи, таким чином, своє українство. Найвидатнішими поетами доби Відродження в Україні є Юрій Дрогобич (1450-1494 pp.), Павло Русин з Красна (1470-1517 pp.), Станіслав Роксоланин-Оріховський (1513-1566 pp.). Найпомітніший слід в українській літературі епохи Відродження залишили твори Івана Вишенського.

На зміну Ренесансу у XVII ст. прийшла доба бароко.

Бароко

Бароко (італ. barroco - дивний, химерний) напрям у мистецтві XVII-XVIII ст. Він зародився всередині XVI ст. в Італії та Іспанії, згодом поширився на європейські країни.

Термін «бароко» належить класицистам, вони негативно ставляться до мистецтва бароко. Швейцарський дослідник Г. Вeльфлін вважав, що бароко - занепадницька, формалістична течія. Інші вчені характеризували бароко як клерикальний, аристократичний напрям, який стосується невеликої частини художніх пам'яток переважно релігійного характеру (духовні вірші, церковні проповіді). Окремі вчені висловлювали думку, що бароко не характерне для українського мистецтва, воно привнесене ззовні, суперечить демократичним принципам української літератури, зв'язаної з народною творчістю.

Відомі три версії щодо походження терміна «бароко»:

1. Португальське «реrоlа bаrrока» - перлина неправильної форми.

2. Термін «бароко» походить від латинського «bаrоко». Цe різновид силогізму, який відзначався складністю і дивовижністю у схоластичній логіці.

Обидві версії, зауважує О. Морозов, свідчать про різні аспекти сприйняття напряму. Перша версія акцентує увагу на вишуканому аристократичному елементі, а друга - на зв'язку із схоластичним світоглядом.

3. Французьке «bаrоquеr» - значить розчиняти, пом'якшувати контур. Спершу термін «бароко», за словами Д. Чижевського, «прикладали <...> лише до сфери пластичних мистецтв (архітектури, скульптури, малярства). Пізніше помітили, що й стиль інших мистецтв (музика, література) має спільні риси із стилем мистецтв пластичних». У XIX ст. термін «бароко» застосовують до музики, скульптури, живопису і літератури.

Побутує думка, що першим щодо літератури термін «бароко» використав Ф. Ніцше, який писав про барочний стиль грецького дифірамба і красномовства. У 1888 році швейцарський вчений Генріх Вельфлін опублікував книгу «Ренесанс і бароко».

У різних культурах бароко складалося неодночасно. В італійській літературі цей напрям сформувався в останній третині XVI - на поч. XVII ст. У французькій літературі бароко стало провідним напрямом у першій третині XVII ст. В українській літературі риси бароко з'являються на початку XVII ст.

Напрям бароко об'єднує різні школи і течії. В італійській літературі відома школа «маринізм», її лідер - Джамбаттіста Маріно. Іспанський ґонгоризм пов'язаний з іменем поета Ґонгори-і-Арготе. В англійській літературі помітним явищем була «метафізична школа», яку представляв Джон Донн, у німецькій - «друга сілезька школа» з лідером Г. фон Гофмансталем.

Найвидатнішими представниками європейського бароко є Тассо, Базіле (Італія), Тірсо де Моліна, Кеведо (Іспанія), Сорель, Д'Обіньє, Скюдері (Франція), Кер'ю, Саклінг (Англія), Ґріфіус, Мошерош Ґріммельсгаузен (Німеччина), Зріньї (Угорщина), В. Потоцький, С. Твардовський (Польща), М. Смотрицький, М. Довгалевський, І. Величковський, С. Яворський, Ф. Прокопович (Україна).

Бароко - загальноєвропейське явище. Це синтез мистецтва Відродження і середньовіччя. Д. Чижевський писав, що «культура бароко, не відмовляючись від досягнень епохи ренесансу, повертається багато в чому до середньовічних змісту та форми; замість прозорої гармонійності ренесансу зустрічаємо в бароко таку саму скомпліковану різноманітність, як у готиці, замість можливої простоти ренесансу зустрічаємо в бароко ускладненість готики; замість антропоцентризму, ставлення людини в центр усього в ренесансі, зустрічаємо виразний поворот до теоцентризму, до приділення центрального місця Богові, як у середньовіччі; замість світського характеру культури ренесансу, бачимо в часи бароко релігійне забарвлення всієї культури - знову, як у середньовіччі; замість визволення людини від пут соціальних та релігійних норм, бачимо в бароко знову помітне присилення ролі церкви і держави». Далі Д. Чижевський зазначає, що бароко, переймаючи спадщину ренесансу, «цілком приймає «відродження» античної культури; воно, щоправда, цю культуру розуміє інакше, аніж ренесанс, та робить спробу з'єднати античність з християнством; бароко не відмовляється і від тієї уваги, яку ренесанс звернув на природу; лише ця природа є для нього важлива як шлях до Бога; бароко не відкидає навіть культу «сильної людини», лише таку «вищу» людину воно хоче виховати та й справді виховує для служби Богові». У присвяті себе служінню Богу, у стражданнях за віру герой літератури бароко знаходить мету життя.

Д. Чижевський акцентує увагу і на індивідуальних особливостях бароко, зокрема на «динамізмі», рухливості. Письменники розповідають про мандрівки, відважні авантюри героїв. У цей час з'явилися «Мандри Гуллівера» Джонатана Свіфта, «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо. Крім сюжетного динамізму, письменники бароко використовують динамізм тематичний: зміни, метаморфози у житті персонажів, плин хмар, води, струмків, і психологічний: постійні зміни внутрішнього стану. Мотиви швидкоплинності життя поєднуються з мотивами змісту людського життя, покликання людини. Літературі бароко властиве трагічне напруження, настрої скепсису, розчарування. У багатьох творах звучить ідея - життя скороминуще, людина - піщинка у Всесвіті, вона приречена на страждання і смерть.

Німецький письменник Андреас Гріфіус заявляв, що життя в світі хаосу є гіршим від смерті. На думку іспанського поета Ґонгори-і-Арготе, не варто народжуватися, краще померти. Життя ілюзорне. П. Кальлерон дав своїй драмі назву «Життя є сон». Такі особливості Відродження, як оптимізм, гуманізм, простота, прозорість, ясність письменники бароко відкидають, замінюють вигадливістю, пишнослів'ям. Мистецтво для них - гра розуму, забава. «Бароко, - зазначає І. Іваньо, - було мистецтвом синтезу, примирення суперечностей: земного і небесного, духовного і світського, античності і християнства. Тут дивовижно сполучаються міфологічні й біблійні образи, християнські й ангельські уявлення. Для цього стилю характерні поєднання чуттєвості і аскетизму, абстрактної думки й натуралістичної конкретності, фантастики й правдоподібності». В результаті християнсько-міфологічного синтезу Богородиця постає в образі Діани, хрест порівнюється з тризубом Нептуна, у богословських трактатах з'являються «амури» і «купідони».

Навколишній світ у мистецтві бароко постає у складності, багатогранності виявів, безмежності і мінливості. Він реальний і водночас загадковий. У ньому поряд з реальними людьми діють міфічні істоти. Цей світ - поєднання суперечливих начал, арена боротьби добра і зла, світла і темряви, життя і смерті, Бога і диявола. Митці бароко змальовують життя у найбільш напружених моментах. Їх герої беруть активну участь у вирішенні конфліктів, ці герої складні, багатогранні, пристрасні, емоційні і суперечливі. У них бореться дух і плоть, «високе» і «низьке», жага насолоди і аскетизм. Психологія героїв літератури бароко сповнена контрастів, в одній особі співіснують християнська покірність і відвертий сатанізм. «Людина, - за словами А. Макарова, - була для них другим дивом після Бога і другим страхіттям після диявола. Ця людина наділена особливим почуттям метафізичної тривоги за себе, світ, природу, минуле, майбутнє, за сенс буття, за людський рід, розум і Бога».

Література бароко не обмежувалася змалюванням складності і суперечливості життя, вона створювала праобраз «раю на землі», щоб через красу наблизити людину до Всевишнього. Архітектура бароко виявлялася у хвилястих лініях, масштабних будівлях. Прикладами архітектурного бароко в Україні є Покровська церква (1766 р.), церква св. Андрія Первозванного (1747-1753 рр.), церкви Печорської лаври тощо. З полотен видатних художників бароко (Караваджо - Італія, Рубенс - Фландрія, Рембрандт - Голландія) дивляться герої, охоплені пристрастями і суперечностями. Для музики бароко, зокрема творів Г. Ф. Генделя, Й. С. Баха, характерні сильні образи, драматизм почуттів, такі засоби виразності, які надають декоративності, величності, емоційності.

Письменники бароко уникали міметичних засобів письма, вони прагнули не стільки відтворювати дійсність, скільки перетворювати її за допомогою фантазії.

Митці бароко нерідко вдаються до естетизації потворного, натуралістичних описів, поєднують «високе» і «низьке», трагічне і комічне, сумне і смішне. Італійський поет Дж. Маріно вважав, що завдання поета - дивувати і вражати. Він став основоположником барокової форми «кончетто». Сутність її полягає у поєднанні неочікуваних мовних зворотів, парадоксальних епітетів і оксюморонів. У ліриці Дж. Маріно зустрічаємо образи «німого промовця», «багатого жебрака», «радісного болю». А в іспанського поета Ґонгори-і-Арготе - «блаженної муки», «найсолодшої отрути».

Для літератури бароко характерна підкреслена метафоричність і символічність. Талант письменника виявлявся у тонкощах тлумачення символів. І. Іваньо зазначає, що «естетика бароко вимагала поваги до традицій, певного трафарету думки, почуттів, ситуацій. Однак ця традиційність і регламентованість дивовижно співіснує з безмежними пориваннями фантазії». За спостереженнями І. Іваньо, «митців бароко цікавить не стільки зрима, зовнішня, реальна сторона речей, скільки духовна сутність, використання їх з повчальною дидактичною метою». Дидактизм бароко втілювався у вишуканих формах - параболах, гіперболах, парадоксах, антитезах, притчах, у напруженому метафоризмі.

Теоретики бароко Б. Ґрасіан, Е. Тезауро особливого значення надавали дотепності і винахідливості розуму, який схоплює суть віддалених речей і явищ, зближує їх, відкриваючи нові грані і якості. У київських поетиках важливе місце займає «наука дотепності». Митрофан Довгалевський в «Саді поетичному» «дотепність», «винахідливість розуму» вважав основою творчості.

Українське бароко виникло на рубежі XVI-XVII ст. і розвивалося упродовж двох століть. Першим письменником, у якого з'явилися риси барокового стилю, Д. Чижевський вважав І. Вишенського, але справжній початок бароко, на його думку, - пов'язані з іменами Мелетія Смотрицького, проповідями і частково віршами Кирила Транквіліона Ставровецького. Важливу роль в утвердженні бароко зіграли київські школи, реформи Могили (1644 р.) і Мазепи (1694 р.).

Найяскравішим представником українського бароко є Григорій Сковорода. У його творчості є такі риси бароко:

а) основоположний символізм. Г. Сковорода вважав, що існує три світи: макрокосм (Всесвіт), мікрокосм (душа людини) і світ символів (Біблія), яка допомагає збагнути два попередніх світи;

б) християнська віра і прагнення зрозуміти Бога, який є основою життя;

в) захоплення античною філософією і літературою, зокрема творами Сократа, Платона, Плутарха, Плотіна;

г) діалектичне розуміння світу як єдності найрізноманітніших протилежностей;

д) поєднання світів духовного і матеріального як змісту і форми, причини і наслідку;

е) від серця людини залежить розум («Серце твоє є голова зовнішностей твоїх»);

є) сила людини не у можливості підкорити собі світ, а в перемозі своєї гордості і себелюбства («Кожний, хто обожнив свою волю, є ворогом Божій Волі і не може увійти в царство Боже»);

ж) пізнати Бога і світ може той, хто пізнав себе, свою природу; людина є часткою і подобою Бога.

Бароко утвердилося в усіх родах літератури. Популярним жанром барокової поезії була духовна пісня. Світська поезія представлена філософською, еротичною лірикою, епіграмами, епітафіями, жанром емблеми. Емблема - фігурне зображення, яке передає характер предмета. Емблема має три частини: перша - зображення, друга - заголовок, третя - підпис, який пояснює предмет. Поширеними формами поезії були акровірші, мізостихи, кабалістичні вірші, фігурні (мали форми хреста, яйця, чарки). Майстром фігурного вірша був І. Величковський, йому належить і раковий вірш. Приклад такого вірша, який «можна читати в обох напрямках», наводить Д. Чижевський:

Анна пита ми, я мати панна,

Анна дар мнь сьнь мира данна.

Анна ми мати и та ми манна.

Барокову прозу представляють повісті, оповідання релігійного (Д. Туптало, П. Могила) і світського характеру («Римська історія»), риторична проза А. Радивиловського, І. Галятовського, Л. Барановича, С. Яворського. Виразніше, ніж у прозі, заявило про себе бароко в українській драматургії XVII - першої половини XVIII ст. У першій українській шкільній драмі-міраклі про Олексія, чоловіка Божого (1673-1674 рр.), вчені вбачають «типовий зразок бароко». В шкільних драмах різдвяного і великоднього циклу, як і у драмах-міраклях, драмах-мораліте, стрічаються міфологічні та алегоричні образи (Милість Божа, Любов, Помста, Злоба, Війна, Фортуна). Комедійний жанр драми представлений інтермедією («Найліпший сон», «Продав кота в мішку»).

Бароко в Україні, крім загальноєвропейських рис, мало національні риси. Цей напрям ґрунтувався на національних джерелах. Українське бароко пов'язане з національними проблемами, відтворює шлях формування української державності. Письменники бароко поетизували духовний світ козака, утверджували образ вільного героя, який служить Вітчизні.

Бароко - перший загальноєвропейський напрям в українській літературі, який виконав ренесансні функції. «Безсумнівний розквіт української літератури в часи бароко, - писав Д. Чижевський, - поставив її в тісні зв'язки з літературою світовою...»

За Д. Чижевським, стиль бароко є циклічно повторюваною фазою. Виразні ознаки барокового мислення спостерігаємо в модерній і постмодерній літературі. Барокові ремінісценції є в Михайля Семенка, Ю. Андруховича, І Лучука, М. Саченка, В. Трубая, І. Іова. Головне завдання письменника бароко - шокувати, здивувати читача. Постмодерністи намагаються шокувати читача сміливими експериментами, використовуючи парадоксальні метафори, алегорії, жонглюють цитатами, піддають ревізії попередню культуру. Ці ознаки яскраво виявилися у збірці Ю. Андруховича «Екзотичні птахи і рослини».

Постмодерністи звертаються до зорової поезії, особливості якої обґрунтував І. Величковський. Традиції бароко є у міфопоетиці І. Драча, П. Загребельного, химерній прозі В. Шевчука.



Поняття типу творчості | Класицизм

Лекція № 2 | Література | Поняття про літературний процес | Проблеми типологізації літературних творів | Сентименталізм | Романтизм | Реалізм | Натуралізм | Модернізм | Символізм |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати