На головну

Синтаксис поетичної мови. Стилістичні фігури

  1. АТТЕСТАЦИЯ ПО СИНТАКСИСУ
  2. БЛОК 1. Предмет и задачи синтаксиса современного русского языка
  3. Грамматика и синтаксис.
  4. Для студентов, не сдавших зачета-«автомата» по синтаксису в V семестре
  5. Договоренности о синтаксисе
  6. Докоммуникативные единицы синтаксиса. Словосочетание.
  7. ЗАЧЕТ ПО СИНТАКСИСУ

Виразності і емоційності мови письменник досягає не тільки добором відповідних слів, але й будовою речень, їх інтонацією. Особливості синтаксису зумовлені змістом твору. В описах, розповіді про події, які розгортаються повільно, інтонація спокійна, домінують повні речення: «Скриплять вози, ремигають воли, минають дні, ночі, і звучать поміж високими могилами чумацькі пісні. Вони розлогі, мов степ, і повільні, мов крок волів, сумні й веселі, але все-таки більше сумні, бо в кожній дорозі могла спіткати чумаків трагічна пригода» (М. Слабошпицький).

Там, де розповідається про динамічні події, гострі суперечки, конфлікти, глибокі переживання персонажів, переважають короткі, іноді неповні, уривчасті речення:

- Мамо, де ви? Це я, Василь, живий! Івана вбито, мамо, а я живий!.. Я вбив їх, мамо, коло двох сотень... Де ви?

Підбіг Василь до двору. Отут був двір під самою горою. - Мамо, матінко моя, де ви? Рідна моя, чому ж ви не стрічаєте мене? (О. Довженко)

Особливості синтаксису залежать від творчого задуму письменника, ставлення автора до зображуваного, роду, виду, жанру, а також від того, як написано твір (віршем чи прозою), кому він адресований (дітям чи дорослим читачам).

Своєрідність поетичного синтаксису зумовлена особливостями таланту письменника. В. Стефаник прагнув до стислості, динамічності розповіді. Мова його проста, точна, економна: «Білими губами упівголос буду вам казати про себе. Ні скарги, ні смутку, ні радості в слові не чуйте. Я пішов у біленькій сорочці, сам білий, з білої сорочки сміялися. Кривдили мене і ранили. І я ходив тихенько, як біленький кіт... Листочок білої берези на смітті» («Моє слово»). Письменник кілька разів повторює слово «білий», воно звучить у різній тональності.

Синтаксична одиниця мови - речення. Граматично правильним є речення, у якому головні члени розміщені в прямому порядку: група підмета - на першому, група присудка - на другому місці. У нашій мові це правило не є обов'язковим, його не завжди дотримуються, особливо письменники.

Найхарактерніша особливість літературної мови - її фонетична, морфологічна, синтаксична унормованість. Відхилення від норми вважають некоректним, однак художня мова допускає індивідуальні відхилення, зумовлені художньою метою. Внаслідок цього з'являються так звані синтаксичні (стилістичні) фігури.

Синтаксичні (стилістичні) фігури (лат. figura - образ, вигляд) - незвичні синтаксичні звороти, що порушують мовні норми і вживаються для оздоблення мовлення.

До поширених стилістичних фігур належать інверсія, еліпс, паралелізм, антитеза, градація, різні види повторів.

Інверсія (лат. inversio - переставляння) - незвичайна розстановка слів у реченні, зумовлена прагненням наголосити значення якогось слова або потребою пристосуватися до ритміки чи римування (у віршовому мовленні).

Наприклад, якщо строфу М. Рильського

На білу гречку впали роси,

Веселі бджоли відгули,

Замовкло поле стоголосе

В обіймах золотої мли

подати, враховуючи прямий порядок слів у реченні, то вона набула б такого вигляду:

Роси впали на білу гречку,

Веселі бджоли відгули,

Стоголосе поле замовкло

В обіймах золотої мли.

У такому разі перший і третій рядки втрачають ритміку (чотиристопний ямб), у них зникає рима, вірш загалом перестає «звучати». В оригіналі це звучання у строфі забезпечувала передусім інверсія.

У прозі інверсія трапляється рідше, ніж у поетичних текстах, але й там вона може слугувати засобом художнього вираження.

Поширеним видом інверсії є постпозитивна постановка прикметників: прикметники стоять після іменників. Наприклад:

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать.

(Леся Українка)

Еліпс (грец. еllеірsis - пропуск, нестача) - пропуск у реченні слова чи словосполучення, зрозумілого з контексту, для вираження динамічності чи енергійності мови, а також для уникнення повторів.

Наприклад: «Од села до села танці та музики: курку, яйця продала - маю черевики» (Т. Шевченко); «Поля набралися туманом, а діброви сизою синню» (М. Стельмах); «Ще раз підпалили - і заревло, завирувало, загоготіло» (І. Драч); «Ось ця струна зовсім порвалась, - ти не торкай її» (Леся Українка).

Недомовлені, обірвані речення називають обривом. Обриви передають хвилювання того, хто говорить:

Іди... міряють... Андрій видивився на неї.

Вона не могла говорити, притисла рукою серце і важко дихала...

- Іди ж, міряють-бо...

- Хто міряє? Що?

- Пани, ох! Наїхали, будуть землю ділити. (М. Коцюбинський)

Часом речення обірване тому, що той, хто говорить, не наважується сказати все. Героїня поеми Шевченка «Наймичка» не може сказати синові Маркові, що вона його мати:

Я не Ганна, не наймичка,

Я... -

Та й оніміла.

Незакінченість, уривання речення, щоб передати схвильованість мови, називається апосіопеза (грец. aposiopesis - умовчання). Апосіопеза виконує такі функції:

1. Передає хвилювання персонажа.

А я вже думав одружитись,

І веселитися, і жить,

Людей і Господа хвалить,

А довелося...

(Т. Шевченко)

2. Апосіопеза розкриває розумову недолугість персонажа. Героїня новели М. Коцюбинського «Коні не винні» починає свої репліки і не висловлює жодної думки: «Я думаю що...», «Я забула певно що...», «Щодо мене, то я...».

3. Апосіопеза свідчить про розгубленість дійової особи, яка намагається приховати причини відповідної поведінки. Герой комедії І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля» Степан говорить: «Ти знаєш: не через те, щоб той, що... а від того, що... той, якось часу не було, короткий отпуск».

4. Іноді герої не договорюють те, що загальновідоме усім: «Народ зголоднів, а ніхто не подбає... один розкошує, а другий...» («Fata morgana» М. Коцюбинського).

5. Часто апосіопеза розрахована на те, щоб читач продовжив думку: «За кілька годин я уже їхав, той невідомий, що...» («Невідомий» М. Коцюбинського).

Еліпс не тільки здатний увиразнювати поетичний чи прозовий вислів, а й бути ефективним засобом стилетворчості, що найбільш помітно у такому стильовому різновиді літератури, як експресіонізм.

Анаколуф (грец. anakoluthos - непослідовний) - це порушення граматичної узгодженості між словами, членами речення. Хрестоматійним прикладом анаколуфа є чехівська фраза: «Подъезжая к своей станции и глядя на природу в окно, у меня слетела ишяпа».

Анаколуф створює комічний ефект. Герой з однойменної комедії М Куліша «Мина Мазайло»" говорить: "Жодна гімназистка не хотіла гуляти - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло! За репетитора не брали - Мазайло! На службу не приймали - Мазайло! Од кохання відмовлялися - Мазайло!»"

За допомогою анаколуфа можна передати хвилювання персонажа, бо цей прийом використовується для посилення експресії поетичної мови.

Близький до анаколуфа - силепс (грец. syllepsis) - фігура уникнення. Силепс - об'єднання неоднорідних членів у спільному синтаксичному чи семантичному підпорядкуванні: «Мы любим славу да в бокале топить разгульные умы. (О. Пушкін). «У кумушки глаза и зубы разгорелись...»" (I. Крилов).

Асиндетон (грец. asyndeton - безсполучниковість) - стилістична фігура, яка полягає у пропуску сполучників, що зв'язують окремі слова і фрази. Асиндетон надає розповіді стислості і динамічності: «Полк тоді саме наступав у горах північним берегом Дунаю. Безлюдний похмурий край. Голі шоломи сопок, темні масиви лісів. Урвища. Провалля. Розмиті проливними дощами дороги» (О. Гончар).

Полісиндетон (грец. polysyndeton від polys - численний і syndeton - зв'язок) - стилістична фігура, яка полягає в повторенні однакових сполучників. Полісиндетон використовується для виділення окремих слів, він надає мові урочистості:

І беруть його під руки,

І ведуть його у хату,

І вітає Яриночка,

Мов рідного брата.

(Т. Шевченко)

Паралелізм (грец. рагаllеlоs - той, що рухається поряд) - паралельне зображення за аналогією кількох явищ з різних сфер життя з метою їх художнього зіставлення.

У «Слові про Ігорів похід» зіставлено картини сівби та битви, внаслідок чого виникає своєрідний образ воєнного лихоліття, яке суперечить мирному життю людей на Русі:

Чорна земля під копитами

Кістьми була засіяна,

а кровію полита:

тугою зійшло це по Руській землі!

Зіставлення за аналогією допомагають глибше, образніше уявити сутність певних явищ. Часто однією зі сторін зіставлення є картини природи, що накладаються на образ людського буття, зокрема козацької долі, як засвідчують такі рядки з поезії Т. Шевченка:

Тече вода в синє море,

Та не витікає;

Шука козак свою долю,

А долі немає.

Паралелізм використовується в народних піснях, він пов'язаний з народно-поетичною символікою.

Ой у лузі червона калина

Похилилася.

Чого ж наша славна Україна

Зажурилася.

А ми ж тую червону калину

Підіймемо.

А ми ж нашу славну Україну

Гей, гей, та й розвеселимо.

(Народна пісня)

Крім прямого паралелізму, є паралелізм заперечення. Він побудований на заперечному зіставленні. Наприклад: «То не сива зозуля кувала, / Не дрібна птиця щебетала, / Не у борі сосна шуміла, / То бідна вдова у своєму домі / 3 своїми дітьми гомоніла...» (Народна дума).

Антитеза (грец. antithesis - суперечність) - художньо увиразнене протиставлення життєвих явищ, думок, ознак, понять, почуттів.

Наприклад, в автобіографічному вірші Т. Шевченка виразно протиставлено вигаданий паничами-поетами сільський рай, у якому насправді малий Тарас бачив пекло, тобто тяжкі умови кріпацького животіння:

У тій хатині, в тім раю

я бачив пекло.

Леся Українка засобами антитези показує соціальну нерівність у суспільстві, конкретизуючи його образ зіставленням землянки і помосту (палацу на пагорбі):

В мужиків землянка вогка,

В пана хата на помості.

До різких протиставлень, які мають в основі ціннісну, морально-етичну характеристику соціальних типів, вдається у своїх посланнях І. Вишенський: «Днесь кат, а завтра священник, днесь учитель, а завтра мучитель, днесь корчмар і заводій танців, а завтра богослов і народоволець».

Антитезу, посилену словесним або кореневим повтором, називають антиметаболою (грец. antimetabole - вживання слів у зворотному напрямку).

Як в нації вождя нема,

Тоді вожді її поети.

(Є. Маланюк)

Антиметабола виступає як хіазм (перестановка головних членів речення). Це зворотний синтаксичний паралелізм.

... ще не було епохи для поетів,

Але були поети для епох.

(Ліна Костенко)

Антитезу письменники використовують здебільшого у творах експресивного стилю, у відображенні контрастів, конфліктів, драматичних колізій, надаючи тексту відповідної динаміки і виразності.

Плеоназм (грец. pleonasmos - надмірність, перебільшення) - це стилістичний зворот, який містить слова з однаковими чи близькими значеннями: тишком-нишком, нам ятай-не забувай, буря-негода.

Парономазія (грец. para - біля, коло, рядом і оnоmаzo - називаю) - стилістична фігура, побудована на комічному зближенні співзвучних слів, різних за значенням: голосувати - галасувати, досвідчений - освічений.

Любіть травинку, і тваринку, і сонце завтрішнього дня.

(Ліна Костенко)

Парономазія використовується для створення каламбурів: «Як у вас тяглова сила, що-небудь тягає? - Тягає! Оце два дні у степ вивозила курей» (О. Ковінька, «Розмова по телефону»).

Вокалічний вид парономазії: слова відрізняються лише звуками: вити - віти, пастка - пустка.

Метатетичний вид паронімів утворюється переставлянням приголосних або складів: голос - логос.

З парономазією пов'язаний паліндром (грец. palindromeo - біжу назад, перевертень або рак). Це слова, фрази, вірші, які при читанні зліва направо і навпаки мають один і той же зміст: потоп.

Близькою до перевертня і метатетичної парономазії є анаграма (грец. ana - пере і gramma - буква). Це перестановка літер у слові, яка дає слово з новим змістом: зола - лоза, літо - тіло. Український фольклорист Симонов обрав собі псевдонім Номис, утворений від скороченого прізвища Симон.

З анаграмою споріднена метаграма - це зміна у слові першої літери завдяки чому міняється зміст. У вірші Ганни Черінь «Організуємося» є такі рядки:

Письменники створили МУР,

У журналістів буде ЖУР,

Театр об'єднується в ТУР -

Кругом луна пішла: гур-гур!

Вже й пацюки пищать з конур:

З'єднаємось і ми, як мур,

І назвемо ту спілку - Щур.

Градація (лат. gradatio - поступовість, посилення) - нагромадження однорідних понять та образів з певною художньою метою.

Наприклад, для того щоб створити жахливу картину соціальної дійсності у Речі Посполитій кінця XVI ст., І. Вишенський вдається до нагнітання, нагромадження негативних характеристик, виражених відповідно забарвленими синонімами: «Немає місця цілого від гріховної недуги: все струп, все рана, все пухлина, все гнильство, все вогонь пекельний, все хворість, все гріх».

І. Котляревський в «Енеїді», використовуючи лексичні багаства української мови, подає характеристику людської спільноти, різноманітної і многоликої, внаслідок чого виникає колоритна картина, вибудувана шляхом багатократного додавання все нових і нових означень:

Були багаті і убогі,

Прямі були і кривоногі,

Були видющі і сліпі,

Були і штатські, і воєнні,

Були і панські, і казенні,

Були миряни і попи.

Є два види градації: наростаюча і спадаюча. Наростаюча вказує на поступове збільшення, наростання якості змальованого явища. Градація висхідна: «І в'яне, сохне, гине, гине, твоя єдиная дитина» (Т. Шевченко). Вид грації побудований на посиленні значень називають прямою, висхідною або клімаксом (грец. klimax - драбина):

Як не крути,

на одне виходить,

слід катюгам давно зазубрить:

можна прострелить мозок,

що душу народить,

думки ж не вбить!

(В. Симоненко)

Градація спадаюча, нисхідна, яка відтворює поступове зменшення виокремленої автором якості в предметах зображення, має назву зворотна, спадна або антиклімакс. В антиклімаксі спостерігається пом'якшення семантичної напруги:

Дивлюсь: цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого.

А той дрібних.

(Т. Шевченко)

Градація, у якій наростання змінюється звуженням, спадом називається зламаним клімаксом. Приклад зламаного клімаксу приводиться у підручнику А. Ткаченка «Мистецтво слова. Вступ до літературознавства»:

Вже хмари омивають мої плечі,

Уже в самому небі я стою,

Уже по груди в небі, вже по пояс,

Вже Україну видно мені всю,

І світ, і Всесвіт, повний таємниці,

І все благословенне у житті

З відкритими обіймами чекає,

Щоб скочив я до нього унизу!

І скочив я... І жінка засміялась

Прозорою образою мені,

Що я для неї так-таки й не скочив

Із скирти золотої на стерню.

(М. Вінграновський)

Градація є ефективним літературним прийомом для всебічної характеристики зображуваного об'єкта чи предмета.

Ампліфікація (лат. amplificato - збільшення, поширення) - це стилістичний прийом, який полягає у нагромадженні синонімів, однорідних виразів, антитез, однорідних членів речення для підсилення емоційного впливу поетичної мови.

Я порву ті вінки, що сплітались в добу лихоліття,

розтопчу, розмету їх у попіл, у порох, у сміття.

(В. Чумак)

Іноді повторюються прийменники:

За ясний сміх дитячий,

За юний спів щасливий,

За славний труд гарячий.

Вперед, полки суворі,

Під прапором свободи,

За наші ясні зорі,

За наші тихі води.

(М. Рильський)

Ампліфікація може складатися з окремих речень, які повторюються:

Я ще таке маленьке, я вмію тільки бачити,

Прагну маму веселою мамою бачити,

Прагну сонце бачити в золотому капелюшку,

Прагну небо бачити в синій хустині,

Я ще не знаю, яка на запах Чеснота,

Я ще не знаю, яка на смак Підлість,

Якого кольору Заздрість, якого виміру Смута,

Яка засолона Туга, яка незглибима Любов,

Яка синьоока Щирість, яка мерехтлива Підступність,

Я ще все розкладу по полицях...

(І. Драч)

Амфіболія (грец. amphibolіа - двоякість, двозначність) - це вираз, який можна тлумачити двозначно. Сприйняття амфіболії залежить від паузи:

А я рушаю в путь - нову стрічать весну,

А я рушаю в путь нову - стрічать весну.

(М. Рильський)

У залежності від паузи (коми) по-різному можна тлумачити вираз: «скарати неможна помилувати».

Алюзія (лат. allusio - жарт, натяк) - натяк на загальновідомий літературний або історичний факт. В. Лесин, О. Пулинець, І. Качуровський вважають алюзію риторичною, стилістичною фігурою. На думку А. Ткаченка, - це «принцип змістової інтерпретації тексту, співвідносний із його алегоричністю. Іноді вживається як вид алегорії: «піррова перемога» (супроводжувалась великими жертвами і була рівнозначною поразці), Гомерівська Ітака (батьківщина). Джерелами алюзії є міфи («авгієві стайні»), літературні твори («Людська комедія» О. Бальзака).

Афоризм (грец. aphorismos - короткий вислів) - узагальнена думка, виражена в лаконічній формі, яка відзначається виразністю і несподіваністю судження. До афоризмів належать прислів'я і приказки.

Прислів'я - образний вислів, який формулює певну життєву закономірність або правило і є узагальненням суспільного досвіду. Наприклад: не спитавши броду, не лізь у воду. Не все те золото, що блищить. Під лежачий камінь вода не тече.

Приказка - стійкий образний вислів, який характеризує певне життєве явище. На відміну від прислів'я, приказка не формулює життєвої закономірності або правила. Приказка констатує події, явища, факти або вказує на постійну ознаку предмета. Наприклад: не мала баба клопоту - купила порося. Буде й на нашій вулиці свято. П'яте колесо до воза. Сім п'ятниць на тиждень.

Літературні афоризми розрізняють:

1) за походженням (анонімні та авторські);

2) за способом висловлення (дефінітивні - близькі до визначень, і лозунгові - закличні);

3) за змістом (повчально-однозначні і парадоксально-багатозначні).

Анонімні літературні афоризми М. Гаспаров називає грецьким терміном «гнома» (грец. gnomos - думка, висновок) і латинським «сентенція», авторські - грецьким терміном «апофегма». В античній трагедії гномою закінчувалася трагедія. Сьогодні гномою називають стислий вірш з афористичною думкою: рубаї, катрени.

Сентенція (лат. sententia - думка, судження) - вислів афористичного змісту. Він поширений у творах повчального змісту (байках) і медитативній ліриці. У байці Л. Глібова «Синиця» є така сентенція:

... ніколи не хвались,

Поки гаразд не зробиш діла.

Апофегма (грец. apoph та thegma - стислий виклад, влучне слово) - оповідання або репліка мудреця, митця, дотепної людини, набула популярності в полемічній і повчально-ораторській літературі. Приклад апофегми А. Ткаченко знаходить у Ліни Костенко: «їмо плоди із дерева незнання».

Афоризм морального спрямування ще називають максима.

Максима (лат. maxima regula - вищий принцип) - різновид афоризму, сентенція моралістична за змістом, виражається у вигляді констатування факту або у формі повчання: «Перемагай зло злом».

А. Ткаченко пропонує розділити афоризми на три групи:

1) авторський (апофегма);

2) анонімний (гнома);

3) переказовий (хрия).

Хрия (грец. chreia від chrad - повідомляю). За визначенням М. Гаспарова, це короткий анекдот про дотепний або повчальний афоризм, вчинок великої людини: «Діоген, побачивши хлопчика, який погано себе поводив, побив палицею його вихователя».

Різновидом афоризму є парадокс. Парадокс (грец. paradoxos - несподіваний, дивний) - поетичний вислів, у якому виражається несподіване судження, на перший погляд суперечливе, алогічне: справедлива кара є милосердя. На городі бузина, а в Києві дядько. Коли хочеш, щоб не знав ворог, не кажи другові. «Не вір мені, бо я брехать не вмію, / Не жди мене, бо я і так прийду» (В. Симоненко).

Ремінісценція (лат. reminiscencia - згадка) - відгомін у художньому творі образів, виразів, деталей, мотивів з широко відомого твору іншого автора, перегукування з ним. Запозичені слова і вирази переосмислюються, набуваючи нового змісту. На ремінісценціях з «Лісової пісні» Лесі Українки побудований вірш Платона Воронька «Я той, що греблі рвав»:

Я той, що греблі рвав,

Я не сидів у скалі.

Той, що греблі рве, і Той, що в скалі сидить - персонажі «Лісової пісні».

Аплікація (лат. applicatio - приєднання) - включення в літературний текст цитат, прислів'їв, приказок, афоризмів, фрагментів з художнього твору в зміненому вигляді.

Змонтований з чужих віршованих текстів твір називають центоном (лат. cento - клаптевий одяг). І. Качуровський використовує термін «кентон». У «Літературному словнику-довіднику» під центоном розуміють стилістичний засіб, «який полягає в уведенні до основного тексту певного автора фрагментів із творів інших авторів без посилання на них». Юрій Клен у поемі «Попіл імперій» вводить рядки сонета М. Зерова «Pro domo», Драй-Хмари - з сонета «Лебеді», Олега Ольжича - «Був же вік золотий». Окрім терміна «центон», використовується французький термін «колаж» (франц. collage - наклеювання).

Крім творчого використання чужих текстів, є нетворче, позбавлене оригінальності - компіляція (лат. compilatio - грабую) або плагіат (лат. plagio - краду).

Серед забутих літературознавцями фігур А. Ткаченко згадує імпрекацію (прокляття). Її вдало використав О. Довженко у «Зачарованій Десні»: «Як повисмикнув він з сирої землі оту морковочку, повисмикуй, царице небесна, і повикручуй йому ручечки і ніжечки, поламай йому, свята владичице, пальчики й суставчики».

Повтор - стилістична фігура, що утворюється за допомогою певної організації мовних елементів і має виразну експресивно-зображальну функцію.

Найпоширеніші такі фігури повтору:

а) анафора (грец. anaphora - винесення нагору, на початок) - єдинопочаток, повторення звуків, слова, групи слів на початку речень, віршових рядків, строф.

Наприклад:

І виріс я на чужині,

І сивію в чужому краї...

(Т. Шевченко);

Інші будуть співці по мені,

Інші будуть лунати пісні.

(Леся Українка);

Люби природу не як символ

Душі своєї,

Люби природу не для себе -

Люби для неї!

(М. Рильський).

Розрізняють анафору лексичну, строфічну, синтаксичну, звукову.

Лексична:

Без вітру не родить жито,

Без вітру вода не шумить,

Без мрії не можна жити,

Не можна без мрії любить.

(М. Сом)

Строфічна: у вірші Б. Олійника «Мати сіяла сон» строфи починаються словосполученням «Мати сіяла сон, льон, сніг, хміль».

Звукова: «Любочці нашій складаю співаночку: / Любонько, любь, любов'ю, любляночку» (Любов Голота).

Синтаксична: «А ти десь там, за даллю вечоровою, / А ти десь там, за морем тишини» (Ліна Костенко).

До анафори автори найчастіше вдаються у поетичних текстах, прагнучи надати їм певної ритмічності, стилістичної тональності. Повторювані слова мають особливе значення, яке підсилює основну думку, закладену у зміст твору;

б) епіфора (грец. epiphora - повторення) - повтор групи звуків чи слів у кінці рядків або строф. Наприклад:

Вона була задумлива, як сад.

Вона була темнава, ніби сад

(М. Вінграновський);

Єсть ім'я жіноче, м'яке і ясне,

У нім і любов, і журба, і надія,

Воно як зітхання бринить весняне:

Марія.

Як запах фіалки в осінній імлі,

Як пісня дівоча в снігах і завії,

Зорею сіяє над смутком землі:

Марія.

Нехай я у серці святе погашу,

Нехай упаду в беззмістовній борні я, -

Та слово останнє, що я напишу:

Марія!..

(М. Рильський);

Часу скороминущого не бійся.

Змагає смерть найдужчого - не бійся.

Цю мить, що ти живеш, віддай утіхам!

Забудь старе - й грядущого не бійся

(Омар Хайям, пер. В. Мисика).

Епіфора в художньому тексті може мати різноманітні функції: підкреслення ключового поняття-образу у творі, своєрідне ритмічне завершення рядка чи строфи, стилістична кінцівка, яка увиразнює творчу ідею автора.

Симплока (грец. symphloke - сплетіння) - синтаксична конструкція, у якій анафора поєднується з епіфорою. Симплока часто використовується у фольклорі.

Чи не ті ж мене саблі турецькі порубали, що і вас?

Чи не ті ж мене стрільчаки-яничарки постріляли, що і вас?

Або у вірші В. Симоненка:

Завтра на тій землі Інші ходитимуть люди,

Інші кохатимуть люди

Добрі, ласкаві й злі.

Крім терміна «симплока», є ще термін «комплекція» (лат. соmрlехіо - поєднання, сукупність, complektor - охоплюю).

Стик (зіткнення), анадиплосис (грец. anadiplosis - подвоєння), епанастрдфа (грец. epanastrephe - повертаюсь назад) - повторення слова або словосполучення в кінці одного речення і на початку наступного.

Чому стилетом був мій стилос?

І стилосом бував стилет?.

(С. Маланюк)

Стик ще називають підхопленням, бо кожен новий рядок немовби підхоплює, підсилює, розгортає зміст попереднього;

в) рефрен (франц. refrain - подрібнювати) - повтор між рядками чи строфами:

А в тім домку, як у вінку -

Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людям на здоров'я!

А господар, як виноград

Щедрий вечір, добрий вечір!

Добрим людям на здоров'я!

(Нар. творчість);

Ходімо по чорнобривці -

Доцвітають на вгороді.

Ходімо по чонобривці -

Ще їх морозом не вбило.

Ходімо по чорнобривці -

Ними кохання чарують...

(М. Клименко).

Рефрени переважно властиві фольклорній пісенності, де вони визначаються як приспіви, звідти вони перейшли в літературу і виявилися вдалим стилістичним прийомом, який застосовують у творах для виокремлення провідного мотиву, постійного нагадування про нього. Рефрени вплітаються у текст і є його органічним складовим компонентом;

г) кільце - повтор слова чи групи слів на початку і в кінці фрази, рядка, строфи. Наприклад:

На Псло, на Ворсклу, на Сулу,

На юні води непочаті

Ліг золотий осінній сум,

Поліг багрець у тихім святі

На Псло, на Ворсклу, на Сулу...

(М. Вінграновський);

«Не дай Боже, щоб знову ті часи вернулися, не дай Боже!..» (І. Нечуй-Левицький).

Стилістичне кільце зрідка використовують у літературних творах, проте воно є вдалим засобом у структурі невеликого твору чи окремої фрази, своєрідно оповиваючи ядро основного висловлювання. Як правило, цей засіб відіграє роль стилістичної прикраси;

ґ) риторичні фігури (грец. rhetor - оратор, промовець) - це стилістичні звороти, що надають художній мові експресії, емоційності, впливової сили. Серед риторичних фігур-зворотів розрізняють:

- звертання: «Ні, не стихайте, солодки співи»; «О чарівнице, стій! Візьми мене з собою» (Леся Українка); «Україно! Україно! Оце твої діти...» (Т. Шевченко);

- вигуки: «Стій, серце, стій! Не бийся так шалено!» (Леся Українка); «Плач, Україно! Бездітна вдовице!» (Т. Шевченко); «Жити хочу! Геть думи сумні!» (Леся Українка);

- запитання: «Чи довго ще на сім світі катам панувати?» (Т. Шевченко); «Слово, чому ти не твердая криця?» (Леся Українка); «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» (Панас Мирний).

Завершуючи характеристику стилістичних фігур, доцільно сказати про їх класифікацію. В. Домбровський у підручнику «Українська стилістика і ритміка. Українська поетика» - поділяє фігури на:

1) ітеративні (повтори): епаналепса, епанастрофа, анафора, епіфора, анадиплозис, рефрен;

2) фонетичні: алітерація, асонанс, рима, парономазія, анномінація, поліглот (повторення різних граматичних форм слова), ономатопея (звуконаслідування);

3) синтаксичні: паралелізм, асиндетон, полісиндетон, анаколуф, інверсія, хіязм, парентеза (вставне речення чи фраза), еліпс (опускання або стягнення), ярмо (один присудок на кілька сурядних речень);

4) емфатичні: антитеза, оксиморон, парадокс, ступенування (градація, клімакс), епексегеза (пояснення загального конкретним), диєреза (унаочнення абстрактного розщепленням на зримі образи);

5) патетичні: оклик, апострофа (звертання), риторичне питання, сумнів, апокриза (запитання - відповідь, діалогізм); апосіопеза - замовчування, обривання думки, про закінчення якої можна здогадатися, епанортоза (самокорекція, виправлення аж до протилежного).

І. Качуровський виокремлює три групи фігур:

1) плеонастичні (накопичення): анафора, гем і нація або редублікація (повторення слова або фрази у другій частині довгого речення, щоб не втратити думки), кондублікація, епімона, епанод, анадиплосис або спаналепсис, енкатенація, еланадиплосис або епанастрофа, епіфора, антистрофа, симплока, комплексія або сплетіння, рефрен, спізевксис, спіраль (кільцевий анадиплозис), ланцюгові повтори у строфіці, метатезис, подвійна симплока (поєднання анадиплозиса з епанадиплозисом), симілікаденція, гомоярктон, гомоіотелевтон, ампліфікація, синонімічна варіація, полісиндетон;

2) фігури конструкції: апосіопеза, парентеза, інверсія, атанакласис (подібна до амфіболії), парономазія, парехеза, анномінація чотирьох видів:

а) поліптотон - іменник у різних відмінках;

б) етимологічна фігура;

в) Традукція - дієслово в різних формах;

г) парегменон - прикметник у різних числах і відмінках;

д) паралелізм і його варіант тмесис - розрив слова і вставка в нього. Іноді внаслідок тмесису виникає какемфатон - непристойне закінчення, клімакс, хіазм, анаколют;

3) фігури мислення: апосіопеза, антиметабола, елепс (ис), плеоназм, перифраз, зевгма, катафора (зачин типу ой, гей); фігура називного речення, апофазія (заперечення попереднього твердження), епіфонема (заключна сентенція чи підсумкова фраза, кінцівка, переважно сумна пуанта, дубітація (сумнів): «А чий парень. Андрій його звали. Чи Микола?»; гіпалаґ (переміщення епітета від слова, якого він стосується, до іншого); контраст, антитеза; металепсис (заміна попереднього наступним і навпаки або наслідку причиною); гендіадис (вираження єдиного складного поняття чи ідеї конструкцією з двома однорідними членами): «І сміх і гріх»; діалогізм (уявна розмова з самим собою): «Чого ж тепер заплакав ти? / Чого тепер тобі, старому, / У цій неволі стало жаль»; комунікація (порада з читачем, звертання до нього): «Пробачте, любі читачі, що я вже вживаю методи кінонапливу і повертаюсь усе назад, але ж не від того, що я забудько, а щоб краще іти вперед і ясніше було те, що буде» (В. Сосюра); гістерологія (забігання вперед у викладі подій): «Тільки народ мій витримав, а я - ні, бо захворів психічно. Про це потім»; ремінісценсія, аплікація, омісія або пертеріція (псевдозамовчування): «Я не говоритиму про його розпусність, нічого не скажу про його ледарство та здирництво» (Ціцерон); ретардація, алогізм: «... це вона також отлічно понімала, хоча й не хотіла нікак понімать» (Б. Жолдак); пресумпція або прокаталепсис (упередження сподіваних закидів чи заперечень): «Ви схоплюєтесь, продираєте очі й кажете: - їй-богу, я не боюсь!.. Одягаючись, ви думаєте про те, що сьогодні ви перший раз летите на аероплані, натягаєте сорочку на ноги, а голову намагаєтесь усунути в ліву штанину» (Остап Вишня); етопея (удавано чужа пряма мова): «Щоб не сказали / Про вас грядущі: / їх на землі не було» (В. Симоненко); епексегеза або експлікація (прикінцеве тлумачення, авторський висновок): «Отак живіть, недоуки, / То й жить не остине» (Т. Шевченко); апострофа або риторичне звернення; еротема або інтеррогація, простіше - риторичний запит; апокриза (оповідач запитує і сам відповідає); повторена апокриза (переростає в діалогізм); сентенція; афоризм (виокремлена з контексту сентенція); парадокс; одивлення; пермісія (фіктивний дозвіл на якийсь вчинок, заклик до нього): «Судіть мене. Судіть без знижки. / Судіть - я винен - хоч до «вишки». / Мене, а заодно - й себе» (І. Світличний); метабазис або транспозиція, а ще інакше - еналага чи іммутація, причому кількох видів: а) антимерія (зміна частин мови); б) гетеросис (відхилення од відмінкових норм, яке вчений слушно називає не стільки фігурою, скільки «поетичною ліцензією», тобто певним допуском задля збереження ритму чи рими): «Ні від батька, ні від мати, / Ні від сестри, ні від брата»; розбіжність між граматичним родом і фізичною статтю (лікар виписала рецепт); імпрекація, конмінація (погроза, пересторога): «Оці самохвали, запишнені півні - / на патріотичних задвірках вельможі, / нам душі вбивають остовим клином! - / оце нам грозить!» (В. Лесич); етимологізація (включно з парономазією, фальшивою чи «дикою» етимологізацією, яку ще називають псевдоетимологізацією).

У підручнику О. Галича, В. Назарця і Є. Васильєва «Теорія літератури» фігури діляться на три типи:

I. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логіко-граматичних норм оформлення фрази: інверсія, анаколуф, еліпсис, асиндетон (безсполучниковість).

II. Фігури, пов'язані з відхиленням від певних логічно-смислових норм оформлення фрази. В межах цього типу можна виокремити три групи фігур: повтор, зіставлення, протиставлення слів та більших або менших мовних величин.

І. Фігури повтору:

а) звукові: алітерація, асонанс, повтор звуків наприкінці віршованих рядків - рима;

б) словесні повтори: слів, словосполучень, полісиндетон, плеоназм, тавтологія;

в) фразові повтори: синтаксичний паралелізм, анафора, епіфора, анепіфора (кільце), епанафора (стик).

2. Фігури зіставлення: ампліфікація, градація, парономазія.

3. Фігури протиставлення: антитеза, оксиморон.

III. Фігури, пов'язані з відхиленням від комунікативно-логічних норм оформлення фрази (риторичні): звертання, запитання, заперечення, оклики.

Художня стилістика пов'язана передусім з увиразненням літературного мовлення. Її можливості закладені не лише в синтаксичних особливостях і специфіці будь-якої мови, а й в особливостях індивідуального стилю письменника. Яскрава стилістика твору є важливою передумовою його сприймання, бо читача приваблює зміст, викладений стилістично вибагливо і колоритно.



Лексични художні засоби | Індивідуальний стиль письменника

Лекція 10 | Література | Художня мова літератури |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати