На головну

Лексични художні засоби

  1. Б) джерела лексичних норм.
  2. Векторна графіка і програмні засоби для її створення
  3. Вибір макетного матеріалу та засоби обробки
  4. Додаткові позасистемні засоби
  5. Е) грошові засоби.
  6. Загальне визначення ринків, де проявляються попит і пропозиція на різні платіжні засоби.
  7. Засоби архівації і відновлення інформації.

Слова у художньому тексті мають пряме і переносне значення. Пряме значення слова полягає у вираженні певного змісту поняття, яке зазвичай фіксується у словниках. Інакше кажучи, слово називає те, що воно й означає. Переносне значення слів основане на смисловій двоплановості: названо одне, а означає інше. Так виникає образна напруга між позначуваним та означником, твориться своєрідна загадка, яку можна розгадати, зрозумівши механізм переміщення одного смислу на інший. На цьому ґрунті з 'являються художні образи, які є основним засобом у літературній творчості.

Слова з прямим значенням несуть смислове навантаження у творі, але їх використання здатне творити й емоційно-експресивні образи, стильову інтонацію. Увиразнюють мову художнього твору синоніми, антоніми, пароніми, неологізми, діалектизми, жаргонізми, вульгаризми.

Синоніми (грец. sуnоnіmоs - однойменний) - різні за звучанням, але близькі за значенням слова. І. Котляревський в «Енеїді», зображуючи Бабу Ягу, до слова «катувати» підібрав півтора десятка синонімів:

... без всякого обману

І щиро без обиняків

Робила грішним добру шану,

Ремнями драла, мов биків,

Кусала, гризла, бичовала,

Кришила, шкварила, щипала,

Топтала, дряпала, пекла,

Порола, корчила, пиняла,

Вертіла, рвала, шпиговала

І кров із тіла їх пила.

Використання синонімів сприяє рінобічній характеристиці певного поняття чи явища, а також уникненню повторів, урізноманітненню художньої мови.

Антоніми (грец. anti - скерованість проти; onima - ім'я) - протилежні за значенням слова. Вони здатні в художньому творі передати контрастність певних понять, картин. Наприклад:

Люди мучились, як в пеклі.

Пан втішався, як у раю...

Пан гуляв у себе в замку,

У ярмі стогнали люди...

(Леся Українка)

Пароніми (грец. para - префікс, що означає суміжність, і onima - ім'я) - близькі за звучанням, але різні за значенням слова. Вони слугують у літературі для словесної гри, каламбурів або для створення музичності, милозвучності фрази: «Шкода, Марино, перебулих літ! / Приснилися, проснилися і зникли» (М. Рильський); «Й кусаються, як люті упирі, ще кіммерійські комарі (Ліна Костенко); «Маріє, мріє, мрієчко моя, моя Марієчко тривожна» (М. вінграновський); «Той клавесин і плакав і плекав чужу печаль» (Ліна Костенко); «Старий співав без гриму і гримас» (Ліна Костенко); «Він цей вокал підносив, як бокал» (Ліна Костенко).

Архаїзми (грец. archaios - стародавній) - застарілі слова, які в літературному творі передають історичний колорит або надають мові певної урочистості чи, навпаки, іронічний штиб. Так, Т. Шевченко вживає слова, які вже для його часу були застарілими: «Вздовж байдака знову походжає пан отаман». В іншому випадку поет використовує лексику доби Київської Русі, аби передати колорит часу: «Владимир князь перед народом убив старого Рогволода, потя народ, княжну поя, отиде в волості своя». У поемі «Марія» він стилізує мову Святого Письма: «Все упованіє моє на тебе, мати, возлагаю, Святая сило всіх святих, пренепорочная, благая».

Історичною достовірністю зображеного переймається і Ліна Костенко: «А у човні ж усякої матерії, вино, олія, амфори, лутерії, чорнофігурний лаковий бомбілій».

Вдаватися до архаїзмів спонукав І. Франка і реалістичний принцип письма: «Незважаючи на гарячу весняну днину, боярин був у повній рицарській збруї: в панцирі з залізної блискучої бляхи, в таких же набедрениках і наколінниках, блискучім спижевім шоломі».

А застарілі слова у пісні Возного з п'єси І. Котляревського «Наталка Полтавка» викликають комічний ефект: «От юних літ не знав я любові, не ощущал возженія в крові».

Є такі види архаїзмів:

1) власне лексичні - слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: перст - палець, уста - губи;

2) лексико-словотворчі - відрізняються від сьогоднішніх відповідників префіксами, суфіксами: шкатула - шкатулка, вої - воїни;

3) лексико-фонетичні - відрізняються від сучасних однією або двома фонемами: злато - золото, піїт - поет;

4) лексико-семантичні вживаються з іншими, сучасними: язик (мова, народ), живот (життя).

Різновидом архаїзмів є слов'янізми - слова старослов'янської мови. Вчені називають такі ознаки слов'янізмів.

I. Фонетичні ознаки:

1) неповноголосі звукосполучення ра, ла, ре на місці українського оро, оло, еле: град, глава, злато, древо;

2) звукосполучення ра на початку слова на місці українського ро: раб;

3) звукосполучення жд на місці українського ж: вождь, нужда;

4) літера щ замість української ч: священик;

5) літери є, ю на початку слів замість українських о, у: єдиний, юний, юродивий, юдоль.

II. Словотворчі ознаки:

1) суфікси іменників -знь, -тель, -пня, -ство (в абстрактних іменниках), -тва, -тай: приязнь, учитель, братство, святиня, молитва, глашатай;

2) суфікси -ащ, -ущ, -м (ий) дієприкметникового походження: трудящий, грядущий, відомий, неопалимий;

3) префікси воз-, пре-, пред-, со-: воскреснути, возвістити, премудрий, предтеча, согрішити;

4) компоненти складних слів благо-, бого-, добро-, зло-, град-: благодать, богослов, добродушний, злочин.

На старослов'янське походження слова може вказувати його церковно-релігійна семантика: святий, пророк, суєта, творець, гріх, Господь.

Видом архаїзмів є церковнослов'янізми і біблеїзми. Церковнослов'янізми і біблеїзми завжди використовувалися у найкращих зразках нашого письменництва. Наприклад, як у Т. Шевченка у «Давидових псалмах»:

Псалом новий Господеві

І новую славу

Воспоєм честним собором,

Серцем нелукавим.

Во псалтирі і тимпані

Воспоєм благая,

Яко Бог кара неправих.

Правим помагає.

Преподобнії во славі

І на тихих ложах

Радуються, славослов'ять,

Хвалять ім'я Боже.

«І стоїть Україна перед нашим духовним зором у вогні, як неопалима купина» (О. Довженко).

Історизми - це застарілі слова, які зникли з ужитку, бо зникли поняття, предмети, явища. Історизми, на відміну від архаїзмів, не мають синонімів у сучасній мові. Вони використовуються у творах історичної тематики. Історизмами є, наприклад, слова: кріпак, цар, князь, гетьман, булава.

Неологізми (грец. neos - новий і logos - слово) - словесні новотвори, що надають мові художньої виразності.

Користуючись нині словами «мистецтво», «переможець», «променистий», сучасна людина не пов'язує їх із авторством Олени Пчілки. А саме вона створила їх.

М. Старицький - автор таких образних слів, як «борній», «мліти», «мрія», «скрут».

До новотворів вдавалися й інші письменники: «Я - кайданник. Власне горе за собою волочу» (І. Франко); »Молоді, зовсім юні, а такі вже черстводухи (О. Гончар); «Химерне квіття тропіків» (О. Гончар); «В тебе руки - вітренята ніжні» (Д. Павличко).

Деякі неологізми з часом стають архаїзмами: жовтеня, комсомолець, неп, лікнеп. Крім загальномовних неологізмів, є індивідуально-авторські. Індивідуально-авторські неологізми називають оказіоналізмом (лат. occasionalis - випадковий), тобто вжитий «один раз». «Неологізми, - писав Б. Томашевський, - це такі слова, які створює сам митець, сам поет, письменник не для того, щоб дати їм загальний ужиток, ввести їх до загальновживаної мови, в загальний словник, а для того, щоб читач відчував у процесі сприйняття самого художнього твору, як перед ним народжується нове слово. Неологізм повинен завжди сприйматися як певний винахід саме даного митця, він неповторний. Як тільки починають його повторювати, вводити до загального словника, він втрачає той стилістичний ефект, на який розраховував митець. Митець розраховує на неологізм як на слово, що створюється на очах у читача й виключно для даного контексту».

Приклади індивідуально-авторських неологізмів П. Тичини: яблуневоцвітна, ніжнотонна, сонцебризний, ясносоколово, акордитись, дитинно.

Неологізми з творів В. Винничснка: коліносхильно, політбюристи, залізність, чорність.

Словотворчі звороти, які не відповідають узвичаєним нормам, називають зарозумілою мовою. «Літературознавчий словник-довідник» використовує термін «заум». Він з'явився на початку XX ст. До зарозумілої мови вдавалися футуристи. Наприклад, вірш М. Семенка "Місто" пересипаний такими висловами, як осте, сте, бі, бо, бу, рухобіги тощо.

Традиції футуристів продовжили сучасні неоавангардисти з літературних груп «Бу-Ба-Бу», «ЛУГОСАД», «Пропала грамота».

Діалектизми (грец. dialektos - мова, розмова, наріччя) - слова, характерні для говірок певних місцевостей.

Використання їх дає змогу письменнику відтворити передусім мовний колорит краю, надати забарвлення мові персонажа: «Стара, ня, на-коб тобі платину та файно обітриси, аби я тут ніяких плачів не видів!» (В. Стефаник); «Билі мене прикладом, штовхалі у хлєв, іде стогналі, корчіліса дєті, дєди, здорові жонкі. Стрелялі... а я втекла...» (О. Опанасюк); «Я була саме тоді на горі в колибі» (М Коцюбинський); «Бій мов хмара піднімаєсь, мутить блиск, і різно мечесь, рве окови» (І. Франко).

У діалектах української мови виділяють три групи: північну, південно-східну і південно-західну. Є діалектизми фонетичні, морфологічні, лексичні, синтаксичні Фонетичні відрізняються від літературної норми вимовою звуків. У вірші І. Франка «Каменярі» є такі фонетичні діалектизми: стою, підняли, шляху, своїми. Морфологічні відрізняються від літературної норми оформленням граматичних форм: ся схилили, буду робила, ногов, я му ходити. Лексичні: сесю, гостинець (шлях), маржина (худоба), шарта (буря).

До лексичних діалектизмів належать власне лексичні. Це діалектичні синоніми до загальнонародних слів: вуйко (дядько), фіра (підвода), бульба, бараболя, біб, крумплі (картопля). Етнографічні - це назви місцевих предметів, які не використовуються на інших національних територіях: трембіта (духовий інструмент), колиба (курінь), крисаня (капелюх). Семантичні діалектизми - це слова, які мають значення, відмінне від загальномовного (пироги - вареники).

Фразеологічні діалектизми, «хоче ми звести зі світа», «нас не відтяли від діла». Синтаксичні: «Сідаймо, синку, на фіру, бо колію спізнимо» (В. Стефаник - «Виводили з села»). Д. І. Ганич, І. С. Олійник у «Словнику лінгвістичних термінів» (К., 1985) виокремлюють діалекти племінні (належать племені «як етнічній групі людей, що входять до складу більшої етнічної спільності»), професійні (об'єднують людей певної професії чи роду занять), соціальні (належать соціальній групі). А. Ткаченко використовує термін «соціолект». До соціолекту зараховує специфічну мову освітян, юристів, митців. У соціолект входять і професіоналізми, і жаргон. Є діалект місцевий або територіальний.

Діалектизмами не можна зловживати. Надмірне використання діалектизмів робить твір малозрозумілим.

Жаргонізми (франц. jargon - незрозуміла мова, пташина мова) - слова і вирази, характерні для розмовної мови вузької групи людей, які перебувають у приблизно однакових професійних та побутових умовах.

Письменники вдаються до використання жаргону з певною художньою метою: увиразнити колорит або походження персонажа, створити характерний портрет чи застосувати прийом самохарактеристики, відтворити мовну атмосферу змальованих подій. Наприклад: «В кутку під грубкою грали уркагани в буру» (А. Головко); «Ви тут спите по двадцять годин на добу, шланги гофровані» (Ю. Андрухович); «Семен Борисович здер з нього триста баксів. "Круто", - сказав про себе» (В. Даниленко).

Жаргон має специфічну лексику і вимову, однак не має власної фонетичної і граматичної системи. Відомий жаргон дворянської аристократії, він відзначався вишуканістю у доборі слів і виразів. До жаргону звертаються люди певних професій, ним послуговується молодь. До молодіжної жаргонної лексики належать слова: бабки (гроші), злиняти (щезнути), бухло (алкоголь), котиш (коньяк), прикид (одяг, манери). Жаргонну лексику бурсаків використав А. Свидницький у романі «Люборацькі».

1. Класифікація жаргону за сферою вживання.

Молодіжний або сленг: стипуха - стипендія, хвіст - академічна заборгованість.

Професійний: лабух - музикант, лабати - грати, конса - консерваторія, фанера - фонограма.

Табірний: баланда - юшка, стукач - донощик.

2. Класифікація жаргону за частинами мови.

Іменники: шпора, бомба - шпаргалка, труба - мобільний телефон, хавчик - їжа, лошарик - хлопець в окулярах.

Дієслово: клюнути, повестися - повірити, прохавати - зрозуміти, лоханутися - помилитися, колбаситися - танцювати, туманити - курити.

Прикметники: прикольний - смішний, безпонтовий - нецікавий. угашений - п'яний.

Прислівники: короче - швидше говори, супер, клас - добре, прикольно - весело.

Вигуки і звуконаслідування: покеда - прощавай, му-му - мовчун, ні жу-жу - мовчати, хай! - привіт, чао - прощавай.

Фразеологічні звороти: фільтруй базар - думай, що говориш, шевели поршнями - іди швидше, вставити у тему - сказати щось влучно.

Арго (франц. argot - жаргон) - це різновид мови, яка зрозуміла лише для посвячених, засекречена мова замкнутих соціальних груп і декласованих елементів. До арго вдавалися ремісники, лірники, мандрівні крамарі, а також злодії, жебраки, волоцюги. Арготизми використовує І. Микитенко у повісті «Вуркагани», Іван Багряний у романі «Сад Гетсиманський». Арготизмами є слова «шкет», «лимон», «стояти на шухері».

Близькою до арго є тарабарська мова (рос. тарабарить - теревенити). Тарабарська мова виникає на основі метатези (перестановки складів, звуків, коренів слів), щоб зробити висловлювання незрозумілими для інших. Нею користувалися бурсаки, злодії. Зразком тарабарської мови можуть бути слова Сівілли з поеми І. Котляревського «Енеїда»:

Борщів як три не поденькуєш,

На моторошні засердчить;

І зараз тяглом закишкуєш,

І в буркуті закеньдюшить.

Коли ж що напхом з'язикаєш

І в тереб добре зживотаєш,

То на веселі занутрить.

Просторіччя - слова і звороти, які не відповідають літературній мові. Вживаються з гумористичною або сатиричною метою. На відміну від діалектизмів, професіоналізм і жаргонізмів та арготизмів просторіччя не обмежується територією, професійними або соціальними групами людей. Характерна особливість сучасного українського просторіччя - наявність русизмів типу вольниця, врач, временно, постоянно. Для просторіччя характерні фамільярні слова: пика, мармиза (обличчя), дрихнути (спати). Є просторіччя з незвичайними наголосами: по́ртфель, до́цент, бу́ло. Просторіччя використовуються для індивідуалізації образів і для створення невимушеної розмови.

Варваризми (грец. barbarismos) - іншомовні слова і вирази, які не стали загальновживаними. Варваризмами є полонізми, русизми, германізми, англіцизми, галліцизми (з французької), гебраїзми (з давньоєврейської"), тюркізми тощо Вони використовуються для зображення життя, побуту, звичаїв інших народів і для створення комічного ефекту.

Мова, перенасичена варваризмами, називається макаронічною. Макаронічною мовою говорить герой комедії М. Старицького «За двома зайцями» Голохвостий: «Што значит проста мужва? Ніякого понятія нєту, ніякої делікатної хвантазії... так і пре! А вот у меня в галавє завсегди такий водеволь, што только мерсі, потому - образованний человєк! Да што впрочем про них? Годі, довольно!»

І. Качуровський замість терміна «варваризми» вживає французьке ентражизми.

Професіоналізми - слова і звороти, які вживають люди певної професії. Вони використовуються як засіб індивідуалізації образів-персонажів і для відтворення життя та побуту відповідного професійного середовища. У мові сплавників лісу в річках Карпат використовуються слова бокор, бокораш, дараба, збиванка. У повісті І. Франка «Борислав сміється» вживаються професіоналізми нафтарня, стояти при корбі, либати кип'ячку.

Вульгаризми (лат. vulgaris - простий, звичайний) - грубі побутові чи лайливі слова або звороти, які в літературі вживають здебільшого у мові персонажів як засіб самохарактеристики. Останнім часом у літературі ненормативна лексика потрапляє і в авторське мовлення, що є начебто виявом свободи слова і творчості. Це питання спірне, але в контексті літературно-художньої творчості необхідно виходити з того, яку мету переслідує вульгаризація літературного тексту. Якщо ця мета не пов'язана з художнім завданням, то використання вульгаризмів є самоціллю, що розходиться з естетикою і культурою творчості.

У класичних творах українського письменства використання вульгаризмів - засіб художнього змалювання персонажів: «Піди лиш ти к чортам, плюгава, невірна, пакосна, халява» (І. Котляревський); «Ні, псяюхо! Не до шмиги! Не муки він хоче» (С. Руданський); «Бо раніш вона питала: - Хочеш дулю з маком? - А тепер бува, як скрутить, то виходить з лаком» (П. Глазовий); «Не чіпай гівно, Грицю, - сказав він. - Вони синки, служби не бачили, паскуди, салабони, парашники!..» (Ю. Андрухович).

Вживання в літературному творі лексики в прямому значенні - це лише одна грань словесної творчості. У цьому разі письменник вдається до тих можливостей слова, які історично сформувалися у словесному досвіді народу і передають закріплене за ним значення або його смислові відтінки. Інша грань творчості - продукування художніх образів, які виникають унаслідок роботи авторської уяви, фантазії та асоціативного мислення, коли мовлене слово виявляє не лише своє пряме значення, а образний зміст, що постає як результат образотворчого процесу.

3.2. Переносне значення слова (тропіка)

Виникнення художньої мови невіддільне від мовотворчого процесу (слово - це вже образ, як зазначав О. Потебня), а словотворення, по суті, є й образотворенням. Створення художніх образів основане на різноманітних внутрішніх (семантичних) зв'язках слів (понять), коли відбувається зміна, перетворення, поворот у їх значеннях. Так утворюються тропи.

Троп (грец. tropos - поворот, зворот) - мовний зворот, у якому слово або словосполучення ужите в переносному значенні, що додає мові виразності, естетичного ефекту.

У строфі М. Вінграновського

Цвітуть на білому хати.

У грудях грудня - зими, зими.

Димів скуйовджені хвости,

І дух овечий та козиний

третій рядок витворює образ, що надає колориту зимовому пейзажу. Іменники тут виражають певні поняття і мають своє семантичне поле: дим - білий, сріблястий, має запах горілого дерева, тягнеться вгору, коливається в повітрі, клубочиться; хвіст - довгий, вертлявий, випинається назовні, тягнеться, пухнастий, малий, великий. У процесі образотворення відбувається змішування семантичних полів, унаслідок чого виникає оригінальна метафора, оздоблена ще й виразним епітетом «скуйовджені». І уявляється, як у сніговій тиші вгрузли білі від морозу хати, над якими здіймається із димарів дим, що створює видимість скуйовджених хвостів тварин, від яких іде овечий та козиний дух. Виникає картина зимового села, яке завмерло у снігах, саме перетворилося на сніг, і тільки хвости димів нагадують, що воно живе, ніби у казковій таємниці, у сподіваному спокої, білій тиші.

Тропіка охоплює низку художніх засобів, якими письменники послуговуються у творчій роботі: порівняння, епітет, метафору, персоніфікацію, метонімію, перифраз, алегорію, гіперболу, літоту, символ та ін.

Порівняння - зворот, побудований на зіставленні певних ознак чи якостей зображуваних об'єктів.

Порівняння має сталу синтаксичну форму, йому властива обов'язкова двочленність: називання того, що порівнюється, і того, з чим порівнюється; крім того, у синтаксичну конструкцію входить порівняльне слово (як, ніби, неначе, немов, нібито).

Наприклад: «От стеляться розложисті, як скатерть, зелені левади» (І. Нечуй-Левицький); «І мить горить, як тиха свічка, і руки ломле, як вдова» (І. Драч); «Півкулі бань все пливуть над Зачіплянкою, як образ нескінченності, все височить на майдані ця сива скеля віків» (О. Гончар).

У літературознавстві виділяють порівняння прості, поширені, заперечувальні, порівняння-запитання.

Простим порівнянням є таке, в якому порівнювані предмети зіставляються за однією або кількома однорідними ознаками. Прості порівняння утворюються за допомогою сполучників як, мов, немов, ніби, наче, нібито, начебто, гейби, буцім, а також безсполучниково:

1) за допомогою предиката: подібний, нагадує, схожий, скидається;

2) формою орудного відмінка: блискавкою промайнула думка;

3) опусканням сполучника: «Книга - морська глибина» (Іван Франко).

А. Ткаченко ділить прості порівняння на загальновживані: «Гарна як намальована», «поле як море», та індивідуально-авторські: «У нього очі - наче волошки в життя» (Андрій Головко); «Моя душа, немов черешня, / Понад снігами зацвіла» (Д. Павличко).

Розгорнені (поширені) порівняння - це такі, у яких порівнювані предмети зіставляються за кількома ознаками. Розкриваючи ряд ознак одного або групи предметів, вони створюють картину, всебічно змальовують предмет: «По обидва боки Руського потоку стояли два високі, але не круті гребені гір, неначе дві велетенські зелені хвилі на морі піднялися рядком, а далі збіглись докупи краями, злилися і тут підскочили вгору білою піною» (І. Нечуй-Левицький).

Особливість приєднального порівняння, за словами Б. Томашевського, у тому, що «... спочатку подається предмет, а потім вичерпна тема, яка стосується предмета, після сполучникового слова «так» подається образ». Наприклад: «Як прихопився чоловік до борщу, як узяв тевкати, як коли добрий кінь із вагою під гору вдирає. Що як він із вагою тягне помало рівненькою дорогою, а під гору як упреться з усієї сили та задрібоче ногами, так іще його й стримувати приходиться... Але зате на самій горі стає віддихатися. Так і Іван: виїв борщ та й віддихується-віддихується аж ізгоді говорить» (Лесь Мартович).

Виокремлюють порівняння прямі (позитивні) й заперечувальні (заперечні, зворотні). Прямі: очі як зорі. Заперечувальні порівняння побудовані не на зіставленні, а на протиставленні предметів або явищ:

Ой тож не зоря,

Ой тож не ясна,

Ой тож моя молода дівчина

По водицю ішла.

Порівняння-запитання - це такий вид порівняння, коли порівнюючий образ ставиться у формі запитання:

Глянь, у скелях височенних...

... чи там гнізда ластівок?

Ні, се нори для аскетів.

(І. Франко)

Епітет (грец. epitheton - означення) - художнє означення, яке слугує для увиразнення зображуваного, найчастіше відіграє роль орнаментального прикрашування художньої мови, може мати оцінну функцію.

Наприклад, у поетичних рядках М. Семенка «Сніг забіліє в самотнім саду, од трамваїв синє-синє місто, золоті од ліхтарів сніги» епітети мають різне походження та образний колорит: самотній - настроєво-виражальне означення, тоді як синє і золоті мають колористичне забарвлення, причому поєднання кольорів тут символічне.

В іншому прикладі набір художніх означень передає оцінну характеристику України, диференціюючи її негативну суть «для всіх» і позитивне значення «для мене»:

Для всіх ти мертва і смішна.

Для всіх ти бідна і нещасна.

Моя Україно прекрасна.

Пісень і волі сторона!

(О. Олесь).

Епітети виражаються прикметниками (ніжний, квітчастий), прислівниками (весело, привітно), дієприкметниками (задиханий, знесилений, пожований, написаний), дієприслівниками (витріщивши, підскакуючи), іменниками (чарівниця-зима, Дніпро-Славутич, зайчик-побігайчик), числівниками: «Це той первий, що розпинав нашу Україну» (Т. Шевченко «Сон»).

П. Волинський і М. Коцюбинська вважають, що епітет треба відрізняти від логічного означення. «Не можна вважати художнім епітетом означення, яке вказує на якусь невід'ємну органічну ознаку: матеріал, з якого зроблений предмет, родинну приналежність людини (дерев'яний стіл, залізне ліжко, срібний портсигар, батькова сестра тощо). Але ті ж самі означення в сполученні з іншими поняттями, в іншому контексті можуть набувати художнього, образного значення, ставати метафоричними епітетами (дерев'яне обличчя, залізний характер, срібне сяйво). Отже, зміст епітета можна зрозуміти лише з контексту, лише в сполученні з тим словом, яке визначається епітетом».

Є різні класифікації епітетів. Виокремлюють епітети прості, складні, зорові, слухові, нюхові, живописні, психологічні. За змістом епітети ділять на зображувальні або описові і ліричні. В ліричних є оцінний елемент (чарівна ніч, сяючі очі).

О. Галич ділить епітети на характерологічні або пояснювальні і посилювальні, постійні, контекстуально-авторські, прикрашальні. Перший підкреслює найхарактернішу ознаку предмета, а другий «не просто виділяє характерну рису предмета, а ще й посилює її». Наприклад: «Прокинеться кривава зрада і стисне віроломний ніж» (Є. Маланюк). Постійними є ті епітети, які часто стоять при одних і тих же словах: «шлях» - битий, «козак» - молоденький, «кінь» - вороненький, «море» - синє.

«Контекстуально-авторським називається епітет, який виділяє не постійну - супровідну, канонізовану в межах літературного або індивідуального стилю ознаку предмета, а таку рису, яка видається характерною в предметі за певних обставин у тому конкретному контексті, в якому про цей предмет згадується. Контекстуально-авторський - це епітет, що є переважною прикметою реалістичного стилю, який вимагає точності, а не виключно поетичності висловлювання, відповідності, реалістичності означуваного в предметі самому означеному предметові, тим конкретним обставинам, у зв'язку з якими даний предмет згадується». Наприклад: «Проса покошено. Спустіло тихе поле. / Холодні дні з високою блакиттю / Не повернуть минулого ніколи: / Воно пройшло і вже здається миттю!» (М. Рильський).

Що ж до прикрашальних епітетів, то вони, як зауважує Б. Томашевський, були у широкому вжитку в романтичному і класицистичному стилях.

П. Волинський, крім постійних епітетів, називає метафоричні: залізна воля, чорна нудьга, мертва тиша; метонімічні: «Той своїм неситим оком за край світа зазирає...» (Т. Шевченко); гіперболічні: «Безмежнеє поле»; іронічні: колегіальний ум, мудрий осел, вовк-пастух.

О. Веселовський виокремлює синкретичні епітети, їх виникнення пояснюється синкретизмом (злитістю) наших сприймань (зорових, слухових, дотикових). Таке явище називають художньою синестезією. У поемі «Похорон друга» П. Тичина використовує образи синього плачу і синього снігу: «Вже сумно вечір колір свій міняв / З багряного на сизо-фіалковий, / Я синій сніг од хати відкидав і зупинився... / Синій, оркестровий долинув плач до мене».

Часто троп виникає завдяки складному зміщенню смислів, результатом чого стає метафоризація мовлення.

Метафора (грец. metaphora - переміщення) - троп, оснований на образному розкритті суті та особливостей предмета чи явища шляхом перенесення на нього за подібністю ознак і властивостей іншого предмета чи явища.

У поетичному рядку М. Драй-Хмари «Я п'ю прив'ялу тишу саду» тиша набуває образного значення рідини (води, вина), що асоціативно викликає поняття «пити»; внаслідок семантичного зміщення виникає образ поглинання тиші, яка проникає у настрій ліричного Я.

З рядка Д. Фальківського «І, як тінь покори, наступа копитом сухоребра осінь на поля сумні» постає пізня осінь в образі шкапи, яка повільно і покірно плентається по порожньому полю, наступаючи копитами на сутінки - таку картину викликає в уяві читача метафора.

Іноді цей художній засіб сприяє поетичному мовленню в конкретизації абстактних морально-етичних понять: «І наша ученість, добром не підкута - то лжа єсть прелюта, то лжа єсть прелюта» (І. Драч).

У літературних творах метафори відіграють здебільшого локальну роль, творячи міні-образ. Та іІноді весь твір становить розгорнуту метафору. У вірші І. Драча «Балада про соняшник» декілька наскрізних метафоричних образів. Персоніфікується соняшник, який набуває рис підлітка («хлопчиська»), котрий вільно себе почуває серед природи, наснажується нею, одержує від неї здоров'я, красу і гармонію існування. Грань між соняшником і підлітком така тонка, що означені риси і дії ніби взаємозамінюються, переходять з одного на інше, творячи живий образ природного самовираження. Інша метафора - сонце, яке асоціюється із соняшником, а також з поезією: і сонце, і поезію відкриває для себе хлопчик-соняшник, навіки зачарувавшись «оранжевим» світлом.

Метафоричний смисл вірша полягає у розкритті ролі природи в осягненні дитиною поезії як вищої духовної цінності.

Метафора є прихованим порівнянням, тому метафору завжди можна розгорнути у порівняння.

У «Словнику лінгвістичних термінів» за ред. Д. Ганича та І. Олійника розрізняються метафори «прості, побудовані на зближенні предметів чи явищ за однією якоюсь ознакою, і метафори розгорнуті, побудовані на різних асоціаціях між предметами і явищами. Наприклад: «Навшпиньки підійшов вечір. Засвітив зорі, послав на травах тумани, і, на вуста поклавши палець, - ліг» (П. Тичина). Гіперболічна метафора побудована на перебільшенні ознак чи якостей.

Метафора лексична - слово, або одне зі значень слова, яке виникло шляхом метафоричного перенесення (за подібністю форми предметів, їх розміру, зовнішніх чи внутрішніх властивостей тощо). Наприклад: стріла - як назва рухомої частини підйомного крана, парк - місце стоянки, ремонту і обслуговування транспортних засобів. Ці слова чи значення слів є основними назвами відповідних предметів (Д. Ганич, І. Олійник).

Поетичною метафорою Д. Ганич і І. Олійник вважають таку, що виступає як складна різнопланова семантична структура. Наприклад: «О тиха пристане робочого стола, // Де ще на якорях дрімають вірні ріши, // Де мислі щоглами підносяться стрункими, // Струмують образи, як понадводна мла!» (М. Рильський).

Різновидом метафори є персоніфікація - надання об'єктам і явищам природи людських властивостей.

Своїм поетичним корінням вона сягає міфологічного мислення, анімістичних і тотемістичних уявлень, коли людина сприймала природу як живий, одухотворений світ, якому були властиві такі самі риси, як людині: «Вітер в гаї не гуляє, вночі спочиває; прокинеться, - тихесенько в осоки спитає» (Т. Шевченко); «Дві хмароньки зустрілися удосвіта колись, зустрілися, спинилися, за рученьки взялись» (О. Олесь).

Іноді персоніфікацію називають уособленням.

У словниках літературознавчих термінів ці поняття розрізняють. Уособлення чи прозопея (грец. prosopopeia) - це перенесення властивостей живих істот на предмети, явища природи, абстрактні поняття, оживлення їх.

Персоніфікація може бути простою і поширеною (розгорненою). Прості - лаконічні: «Підійшов вечір. Засвітив зорі» (П. Тичина). Вони переносять одну-дві риси живої істоти на предмет або явище. Розгорнені створюють цілий образ, картину, вони використовуються у тих творах, де є казкові мотиви, у народних баладах.

А. Ткаченко зазначає, що найчастіше зустрічається антропо-, зоо-, ботаноморфна метафоризація.

1. Переживання людей змальовуються як живі, здатні діяти істоти: туга точила серце, ревнощі штовхали на злочин.

2. Оречевлення (опредмечення) душевних якостей людини: глибокий сум, темна особа.

3. Уподібнення людських переживань, дій, якостей до явищ природи:

Не дивися так привітно, яблуневоцвітно.

(П. Тичина)

4. Ототожнення явищ природи за принципом подібності з частинами людського, тваринного, рослинного організму: вухо відра, підошва гори.

5. З розвитком абстрактного мислення з'явився такий вид оречевлення (опредмечення), у якому абстрактні явища і процеси ототожнюються за принципом подібності з явищами і процесами матеріального життя: крик моди, корінь зла, яблуко розбрату, джерело насолоди, гострота проблем, глибина узагальнень.

Дещо інакше проявляє себе образне мовлення, коли замість одного поняття вживається інше, близьке йому асоціативно. На такій основі твориться метонімія.

Метонімія (грец. теtопутіа - перейменування) - троп, який полягає в заміні назви одного явища чи предмета іншою, асоціативно з ним пов'язаною.

Такі заміни мають певну художню мету і, як правило, відбуваються в такі способи:

а) заміна назви творів письменника його прізвищем: «І Коллара читаєте з усієї сили, і Шафарика, і Ганку» (Т. Шевченко);

б) заміна назви народності (нації) назвою їх столиці: «Так от як кров свою лили батьки за Москву і Варшаву» (Т. Шевченко);

в) заміна абстрактного поняття конкретним: «Просвітити, кажуть, хочуть материні очі современними огнями» (Т. Шевченко);

г) заміна цілого поняття частковим: «з'їсти миску (борщу)», «випити склянку (води)» та ін.

Метонімію ніколи не можна розгорнути у порівняння.

Зв'язки між предметами і явищами - різноманітні, тому є багато різновидностей метонімії:

1. Метонімія місця. Заміна найменування людей назвою місця, де вони перебувають, країни, у якій живуть: Африка відстоює свої права. Аплодувала гальорка. Київ вітав переможців олімпіади. Пароплав вибухнув реготом. Борислав сміється.

2. Метонімія часу. Заміна назви події назвою часу, коли вона відбувалася: це був найщасливіший день у моєму житті. Минув важкий рік.

3. Метонімія засобів (органів, знарядь), за допомогою яких щось здійснюється: у нього гостре перо. Притримай язик.

4. Метонімія належності. Заміна назви предмета іменем його творця, власника: переклав Шекспіра. Знає напам'ять Шевченка. Купив Маланюка.

5. Метонімія матеріалу. Заміна назви речі матеріалом, з якого вона зроблена: ходить у шовках. Любить кришталь. Платить золотом.

6. Заміна назви дійової особи назвою дії, яку вона виконує, або предмета, що її характеризує: «Чорні зароплені кахтани, лейбики, сіраки та гуні, такі ж сорочки, переперезані то ременями, то шнурами, то ликом, бліді, пожовклі та позеленілі лиця, пошарпані та зароплені шапки, капелюхи, жовнярські «гольмици», бойківські повстяні крисані та підгірські соломинки, - все те густою, брудною, сірою хмарою вкривало толоку» (І Франко). «Туди пішла, поїхала любая розмова» (Народна пісня).

7. Заміна назви дії одним моментом: стала на рушничок щастя.

8. Заміна назви вмісту вмістищем: з'їв миску, горить лампа, кипить чайник.

Різновидами метонімії є перифраз і синекдоха.

Перифраз (грец. periphrasis - описовий вислів) - вживання замість слова чи імені описового вислову. Складається він із словосполучення, фрази, яка замінює назву предмета чи явища. Наприклад: Великий Кобзар (Шевченко), Дочка Прометея (Леся Українка); «напитися шоломом із Дону великого» (перемогти ворога біля Дону); «сісти в золоте сідло» (вирушити в похід); «кінець списа поламати край поля половецького» (вигнати половців за межі Русі).

Синекдоха (грец. synekdoche - співвіднесння) - вид метонімії, у якому заміна понять відбувається переважно на основі кількісного зв'язку. Наприклад: «Кругом Січі Запорозькі москаль облягає» (Нар. пісня), «Здається, що наш люд має в собі багато сили, щоби родити Шевченків, Франків» (В. Стефаник); «Берегти копійку».

Види синекдохи:

1. Заміна множини одниною: студент пішов допитливий. «І на оновленій землі / Врага не буде, супостата / А буде син і буде мати...» (Т. Шевченко).

2. Заміна однини множиною: «як ми себе почуваємо?» (лікар до хворого).

3. Заміна цілого частиною: «... наступи на горло вороже» (М. Рильський).

4. Заміна частини цілим: «Стояла я і слухала весну» (Леся Українка).

5. Заміна родового поняття видовим: «Ой піду я, піду понад Дунаями» (Дунай у значенні ріки). Берегти копійку.

6. Заміна видового поняття родовим: двоногий ссавець (людина).

7. Заміна неозначеного числівника означеним: сім раз відміряй, а раз відріж.

Поетичній мові властива і двоплановість зображення, коли одне розкривається через інше, як це буває в алегорії.

Евфемізм (грец. euphemismos - добре та кажу) - заміна грубих, брутальних або неприємних слів м'якшими, ввічливими: замість брехати - говорити неправду, ухилятися від істини, замість дурень - нерозумний.

Крім евфемізмів, існують ще слова - табу (полінезійське «tabu» - заборона). Це слова, вимовляння яких вважається непристойним і небезпечним: нечиста сила, «Той, що греблі рве», "Той, що в скалі сидить".

Іронія (грец. eironeia - прихована насмішка) - це приховане, замасковане глузування. Т. Шевченко, щоб яскраво передати безправне становище у царській Росії, писав: «Од молдованина до фінна / На всіх язиках все мовчить, / I Бо благоденствує!»

Іронія вживається в епіграмах, байках, комедіях, сатиричних романах, оповіданнях, фейлетонах. У фейлетоні «Чухраїнці» Остап Вишня писав про чухраїнських лордів: «Чухраїнців було чимало: щось понад тридцять мільйонів, - хоч здебільша вони й самі не знали, хто вони такі суть... Як запитають було їх:

- Якої ви, лорди, нації?

Вони, почухавшись, відповідають:

- Та хто й зна... Живемо в Шенгеріївці.

- Православні».

Поширеним видом іронії є антифриз або антифразис (грец. antiphrasis - затемнення). Це вживання слів у протилежному значенні. Наприклад: швидкий, як черепаха.

Різновидом іронії є астеїзм (грец. asteismos - жарт, дотеп). Це похвала у формі осуду або - навпаки.

Слава! Слава!

Хортам, і гончим, і псарям.

І нашим батюшкам-царям

Слава!

(Т. Шевченко)

Астеїзм використовує О. Довженко у «Повісті полум'яних літ»: «...і сержант у мене попереду хоробрий душогуб, Орлюк, чума б його забрала».

Сарказм (грец. sarkasmos - терзання) - зла іронія. Сарказмом називають дошкульну насмішку. Для сарказму властиве поєднання сміху із злістю. Наприклад:

Ненавиджу вас всіх і бриджусь вами,

Ви перфумовані плебеї в фраку!

Ви паразити з водянистим мізком,

Ви неробучі, загребущі руки,

Ви, у котрих з усіх прикмет звірячих

Лишились тільки хитрощі гадюки!

(І. Франко)

Інвектива (лат. invehi - нападати, invectiva (oratio) - лайлива промова) - гостре засудження певної вади.

А ми дивились, та мовчали,

Та мовчки чухали чуби,

Німії, подлії раби.

(Т. Шевченко)

Оксюморон (оксюморон) - (грец. oxymoron - дотепно-безглузде від oxys - гострий, moros - безглуздий) - це образний вислів, у якому поєднуються ніби несумісні, протилежні за змістом, контрастні поняття.

Наприклад: бідний багач, солодка мука, дзвінка тиша, живий труп, сміх крізь сльози, щасливе горе, веселий цвинтар.

З оксюмороном споріднена катахреза (грец. katachrêsis - зловживання). Катахреза - поєднання понять і виразів всупереч їх буквальному змісту. Це сполучення слів логічно не узгоджених між собою: кольорова білизна, червоне чорнило. У художній літературі використовується як експресивний засіб: «Білим жалем вечір кинув тіні / Білим жалем шум пороші» (В. Чумак). Катахреза зустрічається також в назвах творів: «Веселий похорон» В. Симоненка, «Ніж у сонці» І. Драча.

Алегорія (грец. allegoria - інакомовлення, іносказання) - троп, у якому конкретний образ є формою розкриття абстрактного уявлення, судження, поняття.

Алегоричний образ має, як правило, загальновпізнаваний характер. У літературі на алегорії ґрунтуються байка і притча. Прикладом алегорії можуть бути назви творів: «Неофіти» Т. Шевченка, «Досвітні огні» Лесі Українки, «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Панаса Мирного та Івана Білика, «Собор» О. Гончара.

У байках вовк - образ хижості та жорстокості; лисиця - хитрощів та підступності; заєць - боязливості; ведмідь - грубої сили, осел - тупості та впертості тощо.

Алегоричні образи нерідко трапляються у прозових і поетичних творах, як наприклад, у вірші І. Малковича:

Краєм світу, уночі,

При Господній при свічі

Хтось бреде собі самотньо

Із янголом на плечі.

В образі янгола на плечі можна прочитувати віру і світлу сутність людини, яку вона не втрачає за будь-яких обставин і важких часів, і це людину тримає на світі та допомагає бути достойною завжди.

П. Волинський вважає алегорію видом метафори, Г. Абрамович - окремим видом тропа.

На алегоріях побудовані загадки і прислів'я: пастух рогатий; доки сонце зійде, роса очі виїсть; прийде коза до воза.

Алегоричну мову називають езопівською (від імені давньогрецького байкаря Езопа).

Автор іноді може вдаватися до навмисного перебільшення, прагнучи максимально увиразнити образ, гіперболізувати його.

Гіпербола (грец. hiperbole - перебільшення) - художній засіб, що полягає в перебільшенні властивостей з метою їх увиразнення та надання емоційного заряду.

Цей троп поширений у народній творчості і перейнятий із давніших традицій героїчної поезії, зокрема зі «Слова про Ігорів похід», де є такі рядки:

Куди не поскаче буй-тур Всеволод,

там лежать голови половецькії.

Іноді гіперболу використовують для увиразнення певного настрою або психологічного стану людини:

Постала туга, сном важким приспана,

Постала велетом і досягла до хмар.

(Леся Українка).

Гіперболізація як художній троп властива переважно тим творам, які написані у піднесено-героїчному або експресивному стилі. Протилежна гіперболі літота.

Протилежний до гіперболи троп має назву мейозис (грец. meiôsis - зменшення). Це образний вислів, який полягає у навмисному зменшенні міри або властивості чого-небудь: нічого собі - замість добре.

Літота (грец. litotes - простота) - зображення предмета чи явища в надмірно зменшеному вигляді.

Такий художній засіб трапляється нечасто і слугує здебільшого для емоційного, сентиментального вираження чи оцінювання зображуваного. Наприклад, рядок «О принесіть, як не надію, то крихту рідної землі» О. Олеся передає почуття ностальгії поета, який перебуває за межами України, на еміграції; він розчарований і зажурений, тому йому здається, що найменший зв'язок з рідною землею допоможе триматися на світі.

Літоту застосовують тоді, коли автор прагне викликати у читача співчуття до змальованих персонажів: «Внучечка качається по садку білим клубочком», «бабуся малесенька, ледве од землі видно» (Марко Вовчок).

Притаманна літота і розмовним висловам на зразок «море по коліна», «на макове зерня», «за хвильку вернуся» та ін., які потрапляють у літературні тексти.

Поширеним у літературній творчості є символ, який надає образному мовленню яскравого колориту.

Символ (грец. symbolon - знак, прикмета) - умовне означення явища або поняття іншим на основі подібності задля стислого і яскравого розкриття образу.

Здатність людини до символізації, закладена ще в давній словесній творчості, породила чимало образів-символів у фольклорі (калина - дівоча краса, явір - молодий парубок, два голуби - закохана пара, вінок - дівоцтво, чайка - материнська туга тощо), звідки вони перейшли у літературу. Сформувалася і суто літературна символіка, наявна в давній геральдичній поезії, літературних версіях «традиційних» образів-символів (Прометей, Богородиця, Дон Кіхот та ін.), у назвах художніх творів («Fata morgana» М. Коцюбинського, «Правда і кривда» М. Стельмаха, «Скорбна мати» П. Тичини).

Символи виконують свою художню функцію у тексті, якщо піддаються «розшифруванню». Символ у літературному творі може мати значення локального образу:

О Боже мій, така мені печаль

І самота моя така безмежна,

нема вітчизни...

(В. Стус).

Вітчизна у цих рядках є символом України, яка бачиться з неволі, крізь колючий дріт таборової в'язниці, тому ніби зникає з поля зору, адже її в розумінні поета насправді немає як держави, як вільної землі, тому замість патріотичного усвідомлення приходить «печаль і самота безмежна».

Є твори, зміст яких розгортається як наскрізний символ, наприклад, вірш «Досвітні огні» Лесі Українки. Заголовок указує на виняткове значення «огнів» (світла), бо вони, з одного боку, природно несвоєчасні (досвітні), а з іншого - викличні, оскільки протиставляються своєму антиподу - темряві, і їх штучна з'ява стимулює обернення на символ, на означник очікуваного світла. Досвітні огні - знак неминучості прийдешнього світла, провісник його, що забезпечує надію у безнадійній, як здається автору, ситуації, коли природнього світла ще немає («ще зоря не заграла»).

Близьким до символу є образ-емблема (грец. embleuma - вставка, рельєфна оздоба). Образи-емблеми ґрунтуються на асоціаціях, алегорія і символ - на подібності. Образи-емблеми - статичні. Вони використовуються в графіці, геральдиці, скульптурі. Образами-емблемами є ліра, пронизане стрілою серце тощо.

Емблематичні вірші набули популярності в епоху бароко. Д. Чижевський писав, що емблематичні вірші - це «невеликі епіграматичні вірші до малюнків, «емблем», тобто зображень речей, що мають якесь символічне значення». Емблематичні вірші писав Ф. Прокопович. Д. Чижевський цитує уривок одного з таких віршів, присвячених пам'яті митрополита Варлаама Ясинського:

Всі ріки ізначала малиє бивають,

но, текуще путь довгий, води умножають.

Подобні і Варлаам ученія ради

прейде страни многіє і многіє гради.

І тако, од отчества далече странствуя,

зіло себе умножи премудрости струя.

Популярними в Україні були геральдичні (гербові) вірші. У таких віршах містилися пояснення до малюнка на гербі особи, котру треба було прославити. Наприклад, уривок з вірша на герб Могили:

Два мечі в справах рицерських смілість показують;

лилія з хрестом віру християнськую знаменують.

В тім дому щирая побожність обитаєть,

а слава несмертельная навіки обиваєть.

Традиції емблематичної поезії продовжували поети-авангардисти, зокрема М. Семенко. До нашого часу дожила фігурна поезія. Автори фігурних віршів спершу малювали контур предмета або емблеми, а потім заповнювали його текстом. Майстром фігурного вірша був Величковський. У багатьох з них вміщував своє прізвище.

Якщо символ домінує в літературній творчості, чим надає образній організації певного стильового спрямування, то таке явище називається символізмом.

Тропіка є найактивнішою сферою образотворення у літературі. Художні засоби тоді виконують свою естетичну роль, коли органічно виражають творчу настанову письменника, урізноманітнюють плин творчого мислення і сприяють виникненню свіжих, оригінальних образів.



Художня мова літератури | Синтаксис поетичної мови. Стилістичні фігури

Лекція 10 | Література | Індивідуальний стиль письменника |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати