На головну

Сучасні політологічні концепції.

  1. Вовканич С. Пріоритет еліти: інтелект і творчість у злагоді з духовністю //Сучасність. - 1997. - № 7-8
  2. Геополітика як наука. Сучасні міжнародні відносини та основні геополітичні парадигми зовнішньої політики України.
  3. Доля гуманістичних цінностей в сучасній культурі
  4. Індукція. Використання індуктивних умовиводів в сучасній хімії.
  5. Історія становлення кримінології та її сучасний стан в Україні. Основні кримінологічні концепції.
  6. Методологія науково-дослідницьких програм І. Лакатоса. Особливості НДП. НДП в сучасній хімії.
  7. Образ-концепт надлюдини: історія та сучасність

Античний період розвитку політичної думки.Політологія як наука сформувалася порівняно недавно, але політичні ідеї, концепції і теорії нагромаджувалися протягом віків. Із виникненням держави з'явилися перші політологічні концепції. Найшвидше цей процес розпочався в країнах Стародавнього Сходу. Особливість політичних течій полягалав тому, що вони обґрунтовували божественне походження влади; ототожнювали державну владу з владою царя або імператора; визнавалибожественне втручання в управління державою і визначення людської долі; проголошували верховенство етичних принципів пал політичними; мали прикладний характер, тобто торкалися питань управління, а не структури і функцій політичних інститутів.

Серед політичних учень Стародавнього Сходу у IV ст. до н. е. вирізнялися конфуціанська і легістська концепції політики. Конфуцій розглядав державу як велику сім'ю, де влада імператора уподібнювалася владі батька, а відносини між володарем і підданими розглядуйся як відносини між старшими і молодшими членами сім'ї. Благо народу було основною метою державноїадміністрації. Правитель повинен був мати шляхетне походження, піклуватися про достаток народу, захитати його зброєю і виховувати. Своєю чергою, народ мав виявляти шанобливістьдо правителя, беззастережно виконувати його накази.

Легісти (законники) відмовилися від етичного і релігійного розуміння політики своїх попередників. Державне правління, за легістами, повинноґрунтуватися виключно на законах, виконання яких мав забезпечити централізований державний апарат чиновників. Неухильно дотримуватися законуповинен народ, ане правителі, які є законотворцями.

Інший, ніж у Стародавньому Сході, характер мали політичні концепції античності. Ці відмінності полягали в тому, що, по-перше, античні політичні теорії виокремилися у самостійну галузь; по-друге, на місце східної колективної моралі висунувся принцип індивідуальної свободи людини, її громадянського обов'язку; по-третє, в політичних теоріях розроблялися питання суті й форм держави, а також ідеї приватної власності та права. Саме античні політичні концепції заклали фундамент розвитку західної політичної традиції.

Періодизація розвитку західної політичної думки поєднує логіко-теоретичний та історичний принцип.Вона передбачає: два великі періоди в історії західноїполітичної думки:класичний (філософський) і сучасний (позитивістський), кожен з яких поділяється на етапи:

античний (від V ст. до н. е. до II ст. н. е.), що охоплює політико-філософську думку Стародавніх Греції та Риму;

просвітницько-раціоналістичний (від XV ст. до половини XIX ст.), що поєднує європейську та американську політико-філософську думку епохи відродження, просвітництва та раціоналістичні концепції XIX ст.;

політико-соціологічний (з кінця XIX ст. до 40-х років XX ст.). коли політична проблематика розвивалася в контексті соціології або самостійно, але на основі соціологічних емпіричних методів;

політологічний (з другої половини XX ст.), коли політологія була визнанаЮНЕСКО самостійною наукою і навчальною дисципліною, що поєднує теоретичні й емпіричні методи дослідження.

Вагомий внесок у розвиток політичної думки античності зробили грецькі філософи Платон і Аристотель, римський історик Полівій, римський політик Цицерон.

Платон пояснював генезис держали як природне прагнення людей до громадського життя з метою забезпечення потреб для існування й удосконалення. Держава, за Платоном, має слугувати насамперед високому ідеалові - наближенню людей до ідеї добра, спокою і щастя. Платон розробив дві концепції держави; ідеальну і реальну. Основні ознаки ідеальноїдержави - загальність і постійність. Загальність передбачала, що держава керується загальним добром, а не інтересамиокремих громадян, а постійність полягала в тому, щоб громадяни одностайно прямували до досягнення мети держави. В ідеальній державі громадяни мають бути поділені на три суспільні стани, кожен з яких повинен жити і виховуватись у своєрідних умовах і володіти власними чеснотами. До першого, найвищого стану належать правителі, які повніші бути філософами. їхньою чеснотою є мудрість. Другий стан становлять воїни, що дбають про цілісність держави, бережуть її кордони та внутрішній лад. У них чеснотою є хоробрість. Третій стан складається з ремісників, купців, хліборобів - усіх тих, хто здобуває матеріальні засоби для існування. їхня чеснота - поміркованість. У двохперших станах не повинно бути приватної власності, подружжя, родини, вони мають пройти школу державного виховання. Платон виділяв форми держави за ступенем їхньої досконалостіі прогресивної лінії розвитку. Аристократія- влада кращих, тимократія - влада військових, олігархія - влада багатих, демократія - влада, яка допускає рівність і нівелює ієрархічні вартості людей, тиранія - влада несправедливих і нерозумних людей, котрі захопилиїї силою. У праці "Закони" Платон запропонував проект законодавчоїдержави, в якій мудрі закони заступають мудрість філософів. У цій праці він висунув геніальну здогадку про загибель держави, у якій закони не мають сили і перебувають під чиїмось контролем, натомість лише та держана забезпечує благо громадян, в якій закон - володар над правителями, а вони - його раби.

Аристотель, на відміну від Платона, не пропонував проекту ідеальної держави, а зосередив увагу на такій державній моделі, яка була б доцільна за певних історичних умов. Він трактував державу як об'єднання вільних громадян для здійснення управління справами суспільства. Аристотель відкидав ідею Платона про усуспільнення майна, родинного життя з огляду на те, що це призведе до недбальства, лінощів та егоїзму. Форми держави він класифікував за двома критеріями: кількістю правителів таметою правління (служіння загальному благу чи особистим інтересам). Відповідно до цих критеріїв Аристотель виділив правильні і неправильні форми держави. До правильних форм він відносив монархію (царську владу), аристократію і політію, а до неправильних - тиранію, олігархію і демократію. Найкращою формою держави мислитель вважав політію - помірковану демократію, яка поєднує кращі риси олігархічного н демократичного правління і ґрунтується на законах.Політія мусить спиратися на середній клас, який підтримував би рівновагу між багатими та убогими.

Полібій розкрив логіку виникненняі зміни шести форм держави в межах одного циклу: монархії, аристократії, олігархії, демократії, охлократії, тиранії. Монархія як єдиновладне правління царя або вождя ґрунтується на розумі. Розкладаючись, монархія перетворюється в тиранію, а незадоволення тиранією призводить до того, що благородні мужі з допомогою народу встановлюютьаристократію. Вона, своєю чергою, поступово перероджується в олігархію, де влада використовується з метою наживи. Народ, незадоволенні; розкошуванням олігархії, скидає її і встановлює своє правління - демократію, її спотвореною формою стає охлократія (панування натовпу), за якої домінують беззаконня і свавілля. Нездатний управляти натовп знову обирає собі царя. Для того, щоб подолати круговерть політичних форм, потрібно встановити змішану форму держави, яка поєднувала б монархію, аристократію і демократію.

Цицерон заклавоснови юридичного розуміння держави не тільки як вияву спільного інтересу всіх її вільних членів, а передусім як узгодженого правом їхнього спілкування "загального правопорядку". Він обґрунтував республіканський принцип побудови держави. Основна мета державної влади - безпека громадян, подолання у них страху один перед одним. Цицерон, як і Полібій, виступав за змішану форму держаки за аналогією з державним устроєм Риму, в якому монархічна форма виявлялася в повноваженнях магістрату (передусім це влада консулів), аристократична - в повноваженнях сенату, демократична - в повноваженнях народних зборів і народних трибунів. Управління державою, яке, на думку Цицерон, є поєднанням науки і мистецтва, вимагає знань, чесності й практичних павичок. Мудрий державний діяч повинен передбачити хід політичних подій, своєчасно нейтралізувати небажані наслідки, а в період небезпеки для держави бути здатним диктаторським шляхом встановитипорядок.

Просвітницько-раціоналістичний період розвитку політичної думки.Занепад грекоримської цивілізації й утворенняфеодальних держав у середньовічній Європі, де християнська Церква займала панівне становище, призвело до істотної зміни суті та змісту політичної думка. вона у середньовічній Європі перебувала під впливом теології. Догмати Церкви виступали одночасно і політичними аксіомами і правовиминормами. Центральним пунктом середньовічних доктрин був принцип "нема влади невід Бога, існуюча влада Богом установлена". Найбільшогопоширення в ХІІ-ХШ ст. набула доктрина "двох мечів", якими володіла Церква. Один меч вона зберігала при собі, інший вручала володарям, щоб ті могли вершити земні діла і водночас виконувати волю Церкви. В епоху Нового часу, із зародженням капіталістичних відносин, політична філософія намагалася звільнитися від теології, раціонально пояснити природу політичних явищ. У рамках просвітницько-раціоналістичного періоду можна виділити такі основні політичні концепції: макіавеллізм, державний суверенітет, розподіл влади, правова держана і громадянське суспільство, марксизм.

Н. макіавеллі у праці "Володар" заклав основи світського розуміння держави і політики. Він намагався звільнити політику від релігійних і моральнихоснов. Сутність всякого віровчення, на думку П. макіавеллі, важлива не з точки зору його істинності, а з точки зору суспільної вигоди, використання з метою виконання рабської повинностічи для формування високих якостей вільної людини. Філософ відстоював гасло "мета виправдовує засоби", а це означає, що правитель задля слави і могутності держави може порушувати моральні норми. Н. макіавеллі допускав аморальність правителя лише у випадку смертельної небезпеки для Вітчизни. В усіх інших випадках правитель повинен прагнути бути чесним і справедливим. Ідеалом державного правління для Н. макіавеллі була змішана республіканська форма Стародавнього Риму. Проте їй повинна передувати одноосібна диктатура для приборкання свавілля аристократів і наведення порядку. Основні принципи політики, обґрунтовані Н. макіавеллі, можна узагальнити таким чином; для того, щоб управляти, треба знати істинні причини вчинків людей. їхні бажання н інтереси; в політиці треба завжди сподіватися гіршого, а не ідеально кращого; влада не повинна зазіхати на майно підданих, оскільки це породжує ненависть; правитель повинен поєднувати в собі якості лева, щоб силою зламати ворогів, і лисиці, щоб уникнути хитро розставлених противниками пасток; правитель повинен вміти тримати народ у страху, щоб забезпечити лад у державі; народ, обираючи посадових осіб, здатний зробити кращий, ніж правитель, вибір; тиранія правителя значно страшніша, ніж тиранія народу.

Ж. боден сформулював поняття суверенітету як істотної ознаки держави. Суверенітет держави він розумів як єдину, неподільну, вільну від обмежень і законів владу над громадянами і підданими. За Ж. боденом, основними ознаками суверенітету є самостійність влади, яка зовнішньо виявляється у незалежності від інших держав, а внутрішньо - у незалежності від підпорядкування кому-небудь всередині держави; постійність і безперервність влади, яка у Франції, наприклад, виявлялася в офіційному повідомленні про смерть одного короля і вступ на престол іншого (король помер, хай живе король); не пов'язаність законами, оскільки вони є розпорядженнями тієї ж суверенної влади (влада може бути пов'язана правом як виявом загальної справедливості); не відчуженість і неподільність влади. Суверенна влада, на думку Ж. Бодена, має право видавати закони, оголошувати війну і мир, призначати чиновників, вчиняти вищий суд, милувати, чеканити монету, встановлювати міру і вагу, збирати податки.

Концепції природних прав і суспільної угоди були розроблені англійськими мислителями Т. гоббсом і Дж. локком, а також французьким мислителем Ж. ж. руссо. Сутність концепцій природних прав людини полягала у визнанні того, що людина від природи наділена правом на життя, свободу, власність та безпеку і ніхто не повинен зазіхати на природні, невід'ємні від самої сутності людини права. Цими правами люди були наділені в природному (тобто додержавному) стані. Його філософи розуміли по-різному: Т. гоббс - як "війну всіх проти всіх", Дж. Локк, хоч і підкреслював мирний характер людейу природному стані, однак не виключав можливості виникненнязагрозиіснуванню природнихправ людей, а Ж.-Ж. Руссо трактував природний стан як найщасливіший період людства.

Суть суспільної угоди між владою і людьми ці мислителі пояснювали залежно від розуміння природного стану. На думку Т. гоббса, люди повністю відмовляються від своїх прав, беззастережно підкоряються абсолютній владі (левіафанові), щоб позбутися постійного страху за власне життя. Дж. Локк вважав, що люди лише частково делегують права, обмежуючи таким чином владу, даючи їй "мінімальні" повноваження, зберігаючи при цьому індивідуальні особливості. Ж.-Ж. руссо трактував суспільну угоду як обман бідних багатими, котрі створили для захисту своїх інтересів публічну владу,і тому пропонував таку угоду, за якою окремі індивіди, передаючи свої права спільноті, створеній ними, забезпечують собі громадянські права і свободи.

Розвиток політичної думки в руслі соціології.Ж.-Ж. руссо вважають засновником концепції народного суверенітету, суть якої полягає в тому, що народ є джерелом і носієм державної влади. суверенність народу,згідно з поглядами Ж.-Ж. руссо, є невідчуженою і неподільною. Тому він критикував прихильників поділу влади, порівнюючи їх" з японськими штукарями, які розрізають дитину на частини, підкидають їх угору, а дитина залишається живою і неушкодженою. Ідеї поділу влади Ж.-Ж. руссо протиставляв ідею розмежування функцій органів держави. Суверенітет народу здійснюється через участь усіх громадян у законодавчому процесі. Він був переконаний, що закони, встановлені народом, будуть корисні як для народу в цілому, так і для кожного громадянина зокрема. Ж.-Ж. руссо як прихильник прямої демократії заперечував парламентаризм на тій підставі, що парламент, по-перше, відображає інтереси окремих партій і клік, по-друге, депутати не виражають прямо колективної волі, а є лише уповноваженими для обговорення законів.

Дж. локк та Ш. монтеск'є висунули концепцію розподілу влади. Згідно з ДжЛокком, влада поділяється на законодавчу, виконавчу і федеративну. перша встановлює норми поведінки громадян, друга вживає заходів щодо застосування законів, а третя визначає відносини держави з іншими державами. Судову владу ДжЛокк не відмежовував від виконавчої. Розвиваючи вчення ДжЛокка. Ш. монтеск'є виділив три види влади: законодавчу, виконавчу і судову. Принцип поділу влади передбачав, що вона належить різним органам, і закон встановлює прерогативу для кожного з її видів, кожна гілка влади взаємно обмежує і стримує одна одну (тобто існує механізм стримування і противаги). зосередженість влади в руках однієї особи, на думку Ш. монтеск'є, неминуче призводить до загибелі свободи, до зловживань чиновників.

Основні ідеї концепції правової держави містяться також у працях німецьких філософів І. канта, Г.-В.-Ф. гегеля.

І. кант обстоював думку, що благо і призначення держави у досконалому праві, в максимальній відповідності устрою і режиму держави принципам права. Держава, за І. кантом, - це об'єднання багатьох людей, підпорядкованих правовим законам. Мета держави не в піклуванні про матеріальні і соціальні інтереси громадян, а в правовому забезпеченні індивідуальноїсвободи.

Отже, до основних компонентів концепції правової держави, опрацьованої філософами просвітницько-раціоналістичного напряму, відноситься ідея про неможливість відчуження головних природних прав людини, які не залежать від державного визнання, але мають бути узаконені державою і обмежувати її повноваження; про необхідність конституційних і судових гарантій прав особи; про верховенство права над державою.

Теоретичні засади концепції громадянського суспільства заклав Г.-В.-Ф. гегель. На його думку, громадянське суспільство характеризується системою потреб, правосуддям і корпораціями, ґрунтується на приватнійвласності й загальній рівності. Головна функція громадянського суспільства, яке в своїх діях повністю покладається на правосуддя, - захист свободи і приватних інтересів громадян. Однак Г.-В.-Ф. гегель розглядав громадянське суспільство крізь призму тогочасної соціально-станової структури і надавав пріоритет державі як уособленню "абсолютного духу" над громадськими інститутами.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розробленаК. марксом і Ф. енгельсом, містила такі основні положення:

держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. її виникнення пояснюється поступовим розподілом праці та привласненнямзасобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів;

держава - знаряддяпанівного класу, що використовується для підкорення пригнобленихверств. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К. маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава стає незалежною від інтересів панівного класу;

для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації - армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність. ритуальність; ідеологію, за допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому;

непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії;

основна сила революційного процесу - пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства;

революційненасильство є необхідною умовоюпереходу до нового суспільного ладу. Мирнийшлях суспільного розвитку можливийлише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися;

для здійснення революційного насильства щодо буржуазії пролетаріат встановлює свою диктатуру. Вона потрібна лише на етапі перехідного (від капіталізму до соціалізму) періоду. Після зникнення антагоністичних класів держава відімре і встановитьсясамоврядування народу;

заперечення ліберальної демократії з її парламентаризмом. І поділом влади, як такої, що створює ілюзію народного представництва, а насправді с лише одним із видів диктатури над працею."Буржуазна демократія" допустима тільки в межах, сприятливих для розгортання класової боротьби. Головна мета марксистів - розвал ліберально-демократичноїполітичної системи та заміна її "тимчасовою" диктатурою пролетаріату з наступною побудовою суспільства комуністичного типу.

Великий вплив на розвиток політичної думки мав позитивізм. який почав формуватися ще у 30-х роках XIX ст., але утвердився як домінуюча методологія наприкінці XIX-на початку XX ст. Його основні принципи сформульовані О. контом, г. спенсером, Е. дюрк-геймом.

Французький соціолог О. конт, розглядаючи три стадії суспільного розвитку (теологічну, метафізичну і позитивістську), аналізував стан політичнихвідносин на кожній із них. На теологічній стадії (до 1300 р.) духовна і світська влада поєднувалися, характерним було панування спадкової монархії. На метафізичній стадії влада перейшла до філософів-метафізиків, виникло бажання замінити монархію владою народу, посилювалися індивідуалізм та егоїзм. Позитивістська стадія характеризувалася пануванням соціократії, яка ґрунтувалася на солідарності інтересів. Правили суспільством багаті патриції, спираючись на професіоналізм філософів-позитивістів. О. конт, на відміну від просвітників, які проголошували пріоритетність прав особи, робив акцент на категоріях обов'язку, порядку і прогресу.

Г. спенсервідстоював концепцію поступового розвитку суспільства, без революційних катаклізмів (революції він вважав соціальними патологіями). Відповідно до такого розуміння суспільного розвитку він розрізняв два типи суспільства - військове та індустріальне. За Г. спенсером, у військовому суспільстві існує військова деспотична влада, яка відповідає умовам жорстокої боротьби людей за виживання, в якій перемагають сильніші, хитріші, підступніші. В індустріальному суспільстві замість грубої військової дисципліни панують мир, порядок, свобода, рівноправність, кооперація і добровільна згода. Держава перетворюється у "добровільну політичну асоціацію для взаємного захисту інтересів індивідів". Така держава повинна менше втручатися у соціально-економічне життя, не перешкоджати реалізації принципу "роби, що хочеш, торгуй з ким хочеш". Суспільний прогрес Г. спенсер розумів, як зростання гарантій участі громадянина в процесі реалізації влади і тому критикував явища посилення бюрократії, централізації, мілітаризації, а також європейський парламентаризм, що обмежують свободу громадян, їхню участь у політичному житті. В теорії соціалізму Г. спенсер вбачав, у випадку її реалізації, появу нового рабовласницького суспільства.

Е. дюркгейм, хоч і не займався соціальними проблемами політики, але заклав основні принципи методології позитивістської соціології,яка слугувала основою розвитку політичної науки. Суть цих принципів зводилася до тога, що соціальні факти (дії, мислення, відчуття) існують поза індивідом і виливають на нього силою примусу; до соціальних фактів треба підходити як до речей, тобто досліджувати будь-які соціальні явища - моральні чи релігійні - як матеріальні об'єкти; потрібно поступововідмовитися від природжених ідей, а це означає, що соціолог повинен остерігатися хибних істин, які існують вумах простих людей, а також ідеологічних впливів; духовні явища (релігійні, моральні) є визначальними щодо економічних і політичних; суспільство функціонує на основі солідарності механічної, яка існує в примітивних суспільствах і для якої характерна подібність та недиференційованість індивідів, і органічної, яка відзначається різноманітністю інтересів і їх функціональною взаємозалежністю; суспільство стає нестабільним в умовах аномії - відхилення від існуючих суспільних норм і цінностей.

Соціологічний позитивізм прагне, по-перше, перенести на галузь пізнання суспільства методи та принципи, характерні для природничих наук; по-друге, звільнити соціологію від метафізичних і етичних проблем; по-третє, відмовитися від будь-яких впливів і психологічних пристрастей при науковому дослідженні. Позитивісти займалися здебільшого соціологічними проблемами, хоча й торкалися окремих питань теорії політики.

Певний відхід від методології класичного позитивізму спостерігається в працях німецького соціолога М. вебера. Йога напрям називають соціологією розуміння,тому, що людські дії, за М. Вебером, піддаються поясненню, оскільки в них вкладений соціальний смисл і вони завжди зорієнтовані на дії інших людей. Основна відмінність веберівської соціології від соціологїї класичного позитивізму полягає в тому, що вона, по-перше, пропонує розглядати соціальні факти як певні цінності, за допомогою яких суспільства, соціальні групи й окремі індивіди виражають своє ставлення до світу, і зв'язок між якими, на відміну від природних явищ, не вкладається в звичайне поняття "закон"; по-друге, відстоює думку, що наукові теорії, гіпотези про суспільство можуть розглядатися як імовірні; по-третє, передбачає розгляд соціальних явищ, виходячи з аналізу соціальної дії людини (методологічний індивідуалізм), а не соціальних інститутів.

М. вебервиділив три види легітимного панування, яке ґрунтується на довірі підданих або громадян до влади: раціональне, традиційне і харизматичне.Раціональне панування, що існує в країнах Західної Європи і США, передбачає підпорядкованість не особам, а законам, вимагає професіоналізму владних структур. Традиційне пануванняспирається на віру у святість традиційних суспільних порядків. Цеп тип передбачає не професійне управління і поділ влади, а особисту відданість слуг своїм панам. Харизматичне панування спирається на віру людей у надзвичайний дар політичного вождя. Йому властивий авторитарний стиль управління, при якому ігноруються закони і традиції. Політику М. вебер розглядав, як участь у здійсненні влади або прагненнявпливати на її розподіл усередині держави і між державами. Держава, за М. вебером, є спільністю людей, яка в межах певної території користується монополією на законне фізичне насильство. М. вебер розробив також положення про сучасну бюрократію. Він розглядав бюрократію, як апарат управління - ієрархічний, позбавлений індивідуальності, спеціально підготований, як вияв суспільної раціоналізації, що охопила європейськесуспільство після занепаду феодалізму. М. вебер вважав, що бюрократія є елементом не тільки держави, а й усього комплексу соціальних інститутів (політичних партій, профспілок, церков, підприємств) і її свавілля може бути обмежене владою вибраних народом вождів.

До політико-соціологічного етапу розвитку політичної думки належать елітарні концепції італійськихсоціологів В. парето, Г. моски та німецького соціолога Р. міхельса. Прихильники цих концепцій виділяють у суспільстві творчу меншість, еліту, яка здійснює управління, та масу, нездатну до активної творчої діяльності.

В. парето обґрунтував закон циркуляції еліт. Згідно з цим законом, спочатку владу захоплює та еліта, котра використовує силу, як засіб здобуття й утримання влади (еліта "левів"), а їй на зміну приходить інша еліта, яка здобуває владу за допомогою переконання (еліта "лисиць"). Циркуляція еліт, за В. парето, відбувається також по вертикалі - зверху вниз і знизу вверх. Вертикальна циркуляція настає тоді, коли еліти перетворюються у гальмо розвитку і їх усувають шляхом революції.

Г. моска сформулював концепцію нового політичного класу - правлячої меншості, яка прагне узаконити і раціоналізувати своє панування. Поділ політичної еліти характерний для будь-якого суспільства, незалежно від політичного режиму. Існує два типи панівної верхівки: Аристократична (закрита), яка чинить опір будь-яким змінам, і демократична (відкрита), що допускає розширення своїх рядів за рахунок вихідців із низів. Система еліти закритого і відкритого типів не завжди збігається із системою диктатури і демократії.

Р. міхельс сформулював "залізний закон олігархії", згідно з яким правляча меншість існує у будь-якій організації і має владу над більшістю. Правляча меншість намагається зберегти владу і посилити свої позиції. Цей процеснезворотний і характерний як для авторитарних, так і для демократичних партій.

Сучасні політологічні концепції.Після другої світової війни політична думка розвивалася в контексті власне політичної науки. Панівну позицію у розвитку політичної науки до 60-х років XX ст. зайняв біхевіористський напрям.Для біхевіоризму головним є не розробка понять, пояснення суспільних явищ і процесів, а опис фактів, вдосконалення методики спостереження. У такому розумінні методологія біхевіоризму передбачає, по-перше, розгляд лише тієї поведінки (англ. behaviour - поведінка), яка зафіксована; по-друге, вдосконалення методики реєстрації фактів, що ґрунтується наматематичних і статистичних даних; по-третє, виконання роботи безпосередньо на місці знаходження об'єкта дослідження; по-четверте, надання переваги процесам, які можна спостерігати й лічити, а саме: структурі виборів, розподілові голосів, діяльності політичних партій і груп тиску, механізмові прийняття рішень.

У біхевіоризмі виділяються концепції масових комунікацій та плюралізму еліт. Найвідомішим представником концепції масової комунікації є американський політолог Г. лассуел. Він розглядав політику як поведінку суспільно-політичних груп, а владу - як явище міжособистісної взаємодії. Політолог вивчав вплив засобів масової комунікації на відтворення й поширення символіки політичної влади, вивівши формулу, що розкривається в таких складових: хто говорить - що повідомляє, яким каналом - кому, з яким ефектом. У такій послідовності вивчається комунікатор (тобто інститут, що організує, контролює); повідомлення (так званий контент-аналіз); засоби, аудиторія (її якісні та кількісні характеристики); результат (тобто зміни свідомості аудиторії). У такому розумінні засобів масової комунікації людське спілкування розглядається Г. лассуелом як відкритий форум для постійного обговорення питань доступу до основних цінностей життя. Проблеми громадської думки і засобів масової комунікації досліджували також політологи П. лазарсфельд і Д. рісмен.

Щодо концепції плюралізму еліт (тобто поліархії) певні висновки зробив Р. даль, а саме: керують не маси; керує не еліта, оскільки жодна із елітарних груп не може монополізувати владу в усіх сферах життя суспільства; суспільством керують диференційовані і спеціалізовані елітні групи,які одночасно є суперниками і спільниками і які очолюють більш-менш підприємливі лідери. На думку Р. даля, поліархічна модель управління властива американському суспільству і певною мірою всій світовій цивілізації.

У 60-х роках XX ст. біхевіоризм бувпідданий критиці і частково відкинутий самими американськимиполітологами. Вони зазначали,що біхевіоризм - це надмірна цифроманія, через яку можна й не зауважитиважливих проблем, котрі не піддаються прямому вимірюванню; це фрагментарним підхід до аналізу фактів, що заважає глобальномупідходові до політичних проблем; не псевдополітизм, оскільки він, спираючись тільки на факти, не може критикувати суспільний порядок, тим самим підсвідомо відстоює його збереження.

Нові течії постбіхеовіористського напряму керуються такими принципами: реальність має переважати технічні прийоми дослідження; головне завдання політичної науки полягає не стільки в тому, щоб описувати та аналізувати факти, скільки в тому, щоб тлумачити їх під кутом зору актуальних проблемсуспільно-політичного розвитку; вчені повинні поєднувати як пізнавальні, так і нормативно-ціннісні аспекти політології.

Серед цих політичних течій виділяється систематизм Д.Істона, який сформулював учення про політичну систему. За Д.Істоном, головне призначення систем полягає у розподілі цінностей та вимушеному визнанні цього більшістю суспільства на тривалийчас. Неспроможність системи виконувати розподіл цінностей призводить до зростання напруги в ній і навіть до її руйнування. Для розуміння системних процесів, надумку Д.Істона, потрібен, крім певного обсягу емпіричних даних, високий рівень теоретичних узагальнень.

До сучасних політичних концепцій належать концепції тоталітаризмуі суспільно-політичної модернізації.Проблеми природи тоталітаризму глибоко досліджені в працях політологів Х. аренд, Р. арона, З. бжезінського, Ф. гаєката ін.

Так, Х. аренд пояснювала походження тоталітаризму з атомізованого суспільства, яке складалося не з громадян, а із маси, то виникла внаслідок розкладу класової системи і, перебуваючи в стані загальноїрозгубленості, шукає вождя, без якого вона є натовпом. Водночас вождь без мас - ніщо. В такому суспільстві, де Існує рух заради руху, терор стає головним стрижнем політичної діяльності. Х. аренд розрізняла терор революційної диктатури, спрямований проти противників режиму, і тоталітарним терор, спрямований проти всіх. Вона вважала, що основна відмінність тоталітарних диктатур від попередніх полягає у нерозривному зв'язку ідеології й терору. До тоталітарних режимів Х. аренд відносила тільки націонал-соціалістичу Німеччину початку 40-х років XX ст. і сталінську Росію.

Р. арон досліджував тоталітарнийрежим у порівнянні зліберальним. за критерій порівняння він брав тип організації політичних партій. Виходячи з цього, Р. арон розрізняв два типи режиму - конституцінно-плюралістичний та монополістичний. Домінуючою рисою конституцінно-плюралістичного режиму він вважав юридичну організацію мирної конкуренції для завоювання влади та керівництва державою.

Основна риса монополістичного режиму - забезпечення одній єдиній партії монополії на узаконену політичну діяльність, що призводить до таких наслідків: монополія влади впливає на характер держави, робить її свавільною державою-партією; монополія влади вимагає великих ідеологічних зусиль для свого узаконення; монополія влади відкидає існування опозиції у своїй основі; монополістичний режим спричиняється до того, що в основі суспільної свідомості лежать віра і страх: віра революціонерів у законність своїх дій та страх тих, хто не поділяє революційних поглядів, перед всемогутністю партії.

З. бжезінський та К. фрідріх відносять до тоталітарних режимів фашистські й комуністичні, акцентуючи на домінуючій ролі ідеології, яку продукувала правляча партія; використанні терору й обмеженні доступу до об'єктивної інформації для забезпечення монополії влади; централізованій системі управління економікою.

Ф. гаєк - лауреат Нобелівської премії - у праці "Дорога до рабства" глибоко розкрив джерела й засоби, які ведуть до тоталітарної держави та суспільства. До них він відносив: "благородні" наміри радикалів революційно перебудувати суспільний лад на засадах свободи та рівності; надцентралізоване управління суспільством; абсолютизацію ролі науки у тотальній організації суспільних процесів; відсутність приватної власності, конкуренції, духовно розвиненої особистості. На думку Ф. гаєка, перспективніший той суспільний лад, де багаті мають владу, а не той, де багатство залежить від тих, хто має владу.

Прихильники теорії модернізації вважають, що тенденцією розвитку політичних систем є перехід від традиційного до сучасного типу суспільства. Вони виділяють критерії, що дають змогу визначити ступінь політичного модернізму. Так, французькі політологи Л. пай та Г. олмонд називають три критерії: 1) структурна диференціація, яка ґрунтується на ідеї, що різниця між суспільствами полягає в ступені диференціації та спеціалізаціїструктури; 2) ефективність політичної системи, що виявляється в її здатності до оновлення, мобілізації зусиль і виживання; 3) тенденція до рівності, що передбачає зростання народної участі у політичному процесі.

Серед сучасних концепцій політичної модернізації виділяється концепція трансформації посткомуністичних суспільств у сучасні демократичні суспільства. її сформулював З. бжезінський. Він вважає, що цей процес тривалий, складний і передбачає три фази:

- перша фаза (1-5 років) розпочинається після падіння комуністичної системи і полягає у політичній трансформації вищих ешелонів влади та початковій стабілізації економіки (лібералізації цін, припиненні дотацій, безсистемній приватизації, стабілізації грошової одиниці);

- друга фаза (3-10 років) поєднує політичну стабілізацію (прийняттянової конституції, запровадження нової виборчої системи) З глибокими економічними реформами (реформуванням банківської системи, здійсненням малої і середньої приватизації, демонополізацією, появою нового класу власників);

- третя фаза (5-15 років) має на меті закріпити демократичні процеси (створити стабільні демократичні партії, встановити демократичну політичну культуру) і стабілізувати економічне зростання (здійснити велику приватизацію, сформувати культуру підприємництва).

З. бжезінський також намагається привернути увагу до уроків, що випливають з реального процесу посткомуністичних трансформацій на сучасному етапі. Перший урок, на нього думку, полягає в тому, що колишні комуністичні країни, а також країни Заходу мали завищені сподівання щодошвидких перетворень. Другий урок - у тому, що не всі колишні комуністичні країни перебувають в одній і тій же фазі розвитку і не всі проходять відповідні стадії в однаковому темпі. Швидкість переходу залежить від тих реформістських кроків, які були зроблені у рамках попереднього ладу («переддозрівальний період»). Третій урок підтверджує пріоритетність політичної реформи як основи ефектніших економічних змін. Із четвертого уроку випливає необхідність швидких і всебічних перетворень, шокової терапії, коли для цього є необхідні суб'єктивні й об'єктивні умови. П'ятий урок полягає в тому, що не слід ігнорувати стратегії перетворень, які передбачають повільне просування і тривале державне регулювання суспільних процесів.

ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТОК СВІТОВОЇ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

План

1. Політика та політичні вчення у Стародавньому світі.

2. Еволюція політичної думки в епоху Середньовіччя та Відродження.

3. Фундаментальні політичні ідеї Нового часу.

4. Сучасні політичні концепції

1. Політична думка в історії цивілізації має давню і багату історію. Цей процес нерозривно був пов'язаний зі становленням перших держав як особливої організації влади. Людство мало нагромадити досвід майже двох тисяч років державного управління, перш ніж склалися можливості для теоретичних узагальнень і висновків стосовно політичного життя як особливої сфери суспільних відносин.

Історія соціально-політичних учень є однією з найважливіших складових частин духовного світу людства. Вона є результатом діяльності багатьох поколінь мислителів, що цікавилися проблемами суспільного та державного устрою, політикою, взаємовідносинами особистості й суспільства. Вивчаючи історію соціально-політичної думки, ми не тільки задовольняємо законний інтерес до минулого: ідеї, що з'явилися протягом історичного розвитку людства, і нині справляють вплив на соціально- політичні процеси. Завдяки духовним контактам, взаємовпливу різних учень, «спадковості» їхнього розвитку формувалися універсальні, загальні для всіх людей цінності.

Соціально-політичні ідеї відображають реальні процеси людського життя, а тому джерел їхнього виникнення й розвитку, причин розквіту та занепаду треба шукати не в самих цих ідеях, а в матеріальних умовах життя, у характері соціально- політичних процесів на кожному етапі суспільного розвитку.

Перші спроби пояснити суспільні порядки бачимо ще за часів розкладу общинного устрою та виникнення класового суспільства. У мітах стародавніх єгиптян та індусів, вавилонян та китайців, персів та євреїв знайшли відображення намагання зрозуміти основи суспільного життя, природу влади. У цих мітах обґрунтовувалися ідеї божественного походження відносин між людьми, Вічність та незмінність соціального устрою. Проте в них відчувається й тривога, породжена розпадом общинних зв'язків, розколом суспільства на багатих та бідних, конфліктами між різними групами людей. Ще в III-II тисячоліттях до н. е. мислення людей цілковито було під владою мітологічних уявлень про навколишній світ. Але вже в І тисячолітті до н. е. з розвитком суспільного виробництва, що зумовило справжній стрибок у духовній культурі, людство робить свої перші кроки до раціонального самопізнання.

Так, великий мислитель Стародавнього Китаю Конфуцій (551- 479 рр. до н. е.) визнає божественне походження влади імператора, але відмовляється від ідеї божественного походження держави, яка (згідно з його вченням) виникла з об'єднання сімей. Держава - велика сім'я, де імператор - суворий, але справедливий батько, а піддані - його слухняні діти. Відносини в державі мають регулюватися, насамперед, мораллю. Будучи прихильником ненасильницьких методів правління, Конфуцій усі недоліки в житті суспільства пояснював поганими звичками людей, а головною метою державної політики проголошував виховання добрих звичок. У IV ст. до н. е. китайський мислитель Шан Ян (400/390 рр. до н. е. - 338 р. до н. е.) обґрунтував інший ідейно-політичний напрямок - легізм. Легісти, на відміну від конфуціанців, вважали моральне виховання людей недостатнім і наполягали на необхідності існування в суспільному житті суворих законів та суворих покарань.

Справжньою вершиною політичної думки Стародавнього Світу вважається політична філософія Стародавньої Греції. Різноманітні соціально-політичні вчення, що виникли тут, містять, як у зародку, майже всі пізніші теорії. Стародавні греки були надзвичайно обдарованим, енергійним та волелюбним народом. Досягнення цього народу, що дивують нас і досі, багато в чому пояснюються сформованим в Елладі типом держави і суспільства. Ідеться про поліси - держави, що являли собою общини вільних громадян.

Знаменитий філософ Демокріт (460-370 рр. до н. е.) зробив одну з перших спроб пояснити природними обставинами походження людини й суспільства. За його переконаннями, життя суспільства зовсім не пов'язане з діяльністю богів або героїв. Тільки злидні привели людство до цивілізації та державного співжиття. Поділ людей на рабів та вільних у суспільстві є цілком природним і звичайним. Рабство філософ не вважав аморальним. Демокріт був упевнений, що людство у своєму розвитку прямує по висхідній, а тому «золотий вік» у нього не позаду, а в майбутньому. Він прихильник демократичної форми правління і ворог монархії. На думку Демокріта, у демократичній державі навіть бідність ліпша, ніж багатство в монархії. А щоб досягти щастя, людині треба бути поміркованою в усьому.

Погляди рабовласницької аристократії виражав Платон (427- 347 рр. до н. е.). Його ідеї мали величезний вплив на всю пізнішу історію соціально-політичної думки.

Платон мріяв заснувати ідеальну державу. Він навіть написав спеціальний твір під назвою «Держава». Політичний ідеал Платона - аристократичний державний устрій, «влада ліпших». Він виступає з різкою критикою рабовласницької демократії. Демократія будується на визнанні влади більшості народу над меншістю.

Платон засуджує не тільки демократію. Він з ненавистю ставиться до тиранії, олігархії (влади багатих), тимократії (влади військових). Усім цим формам організації влади мислитель протиставляє власний проект досконалої держави й правління. Основна суть платонівської держави - справедливість, що полягає в ретельному виконанні кожним членом суспільства своїх обов'язків. Останні визначаються природними нахилами людини. На чолі такої держави стоять філософи, які на основі «вічних» ідей мудро керують суспільством. Друга верства суспільства - воїни - живе аскетичним життям і захищає державу від внутрішніх та зовнішніх ворогів. Третя верства - хлібороби та ремісники, завдання яких годувати всю державу.

Отже, громадяни держави одвічно не є рівними, але нерівність ця не спадкова. Якщо діти воїнів виявлятимуть погані нахили, вони можуть бути переведені в ремісники або хлібороби. Допускав Платон і перехід із третьої верстви суспільства в другу, а з неї і в першу.

Соціальний проект Платона часто називають соціалізмом. Але це соціалізм казарми. До того ж майнову рівність Платон не поширював на третю верству суспільства, а рабів взагалі не вважав громадянами держави.

Цікаво, що в проекті афінського мислителя вже закладені елементи майбутніх тоталітарних режимів, коли всі сторони життя суспільства та особи регулюються й контролюються державою. Але, заперечуючи особистість, Платон заперечував і егоїзм особистості. Він уважав, що розвиток людства залежатиме в кінцевому підсумку від змін у характерах людей, від виховання нових людських якостей.

Величезну роль в історії соціально-політичної думки відіграв інший античний мислитель - Арістотель (384-322 рр. до н. е.). Учень та прихильник Платона в перший період свого життя, він побачив вразливі місця в системі ідей учителя й піддав їх ґрунтовній критиці.

Арістотель розглядав державу, яку він певною мірою ототожнював із суспільством, як форму спілкування громадян. Людина, на його думку, є істотою політичною, і вона може себе реалізувати тільки в суспільстві і через суспільство. Державу, стверджував Арістотель, створено не угодою між людьми, а природним шляхом. Вона виникла історично із сім'ї та поселень як найбільш досконала форма спілкування людей. Мета створення держави полягає не тільки в тому, щоб вирішувати економічні та політичні питання, а й у тому, щоб не дозволяти людям чинити несправедливість, допомагати задовольняти матеріальні потреби. Служіння спільному благу було для Арістотеля критерієм досконалості державної форми, а найліпшою формою держави він вважав політію (правління більшості в інтересах усіх).

Арістотель, як і Платон, - теоретик рабовласницької держави. Нерівність, на його думку, одвічно притаманна людському суспільству. Сама природа влаштувала так, щоб одні були народжені рабами, а інші - вільними. Арістотель заперечував «розчинення» окремої людини в суспільстві, обстоював права окремого індивіда та окремої сім'ї.

Арістотель - прихильник приватної власності, бо тільки вона, на його думку, може примирити та об'єднати всіх членів суспільства. У державі Арістотель виділяв три класи громадян: дуже багатих, дуже бідних і тих, що займають проміжне становище. Добробут держави забезпечується тоді, коли її дії зорієнтовано на середні верстви вільних громадян.

2. Вплив античної соціально-політичної думки позначився передовсім на політичних ученнях Середньовіччя та Відродження. Після розпаду рабовласницького устрою в Західній Європі виникло феодальне суспільство, основними класами якого стали поміщики та селяни.

Головним у комплексі соціально-політичних ідей раннього Середньовіччя стало вчення «отців» та «вчителів» церкви: Василія Великого, Іоанна Златоуста, Григорія Ніського та інших про безплідність земного існування, про марність та даремність людських зусиль. Пропагувався аскетизм, висувалася ідея покори владі, а за це обіцялося царство небесне на тому світі.

Підґрунтям соціально-політичних уявлень тієї доби була релігійна настанова про те, що земне життя є лише блідим відбитком небесного. Не зважаючи на поділ суспільства на багатих та бідних, релігійні мислителі наполягали на можливості справжнього братерства людей во Христі. Перед Христом, казали вони, втрачають своє значення багатство, освіченість, суспільне становище та привілеї. Гасло рівності перед Богом прикривало фактичну нерівність у суспільстві.

Найбільш видатними соціально-політичними мислителями Середньовіччя були Аврелій Августин, пізніше названий «блаженним», та Тома Аквінський.

Августин (354-430) - один з отців західнохристиянської церкви. Про свої духовні пошуки мислитель розповів у творі під назвою «Сповідь».

Основна риса соціально-політичних поглядів Августина - обґрунтування та виправдання нерівності в суспільстві. Багатство одних і бідність інших він пояснював зіпсованістю природи людини в результаті гріхопадіння перших людей. Становище людини в суспільстві, за Августином, запрограмоване на небесах. Звідси - висновок про неправомірність революційних виступів народу проти устрою «гармонійної нерівності».

У своєму вченні Августин намагався дати всесвітньо-історичну картину розвитку людства. Він слідом за старогрецькими стоїками обґрунтовує ідею єдності людського роду, що походить згідно з біблійними оповідями від «прабатьків» - Адама та Єви.

Іншим важливим елементом учення було розуміння історії людства як боротьби «двох градів», «двох держав»: «града божого», що складається з божих оборонців, та світської держави - «великої розбійницької організації», у котрій прагнуть матеріальних благ та визискують праведних. Кінець-кінцем, вважав Августин, хід історії забезпечить перемогу «божої держави» над світською. Високий авторитет Августина в християнських колах західноєвропейського Середньовіччя і був пов'язаний з ідеєю про необхідність підкорення світської влади церкві.

Інший видатний мислитель - Тома Аквінський (1225-1274) - який у період пізнього Середньовіччя і був найбільш впливовим богословом у Західній Європі тієї доби. У 1323 році він був причислений до лику святих римсько-католицької церкви, а вчення Фоми Аквінського було визнано згодом офіційною ідеологією католицизму.

Погляди Томи Аквінського на суспільство сформувалися під впливом Арістотеля. Як і грецький філософ, Тома говорив про необхідність ставити на перший план інтереси держави. Відповідно до християнської традиції, що склалася, він розглядав соціально-політичні відносини як відображення небесного божественного порядку. Суспільство має складатися з різних верств: більшість людей мусять займатися фізичною працею, а меншість - розумовою, а також керувати суспільством. В інтересах суспільства кожна людина має безвідмовно виконувати свої обов'язки, які визначені Богом.

У соціально-політичних ученнях Середньовіччя знайшли відображення такі явища в суспільному житті, яких не знала античність. Це сприяло виникненню деяких нових наукових ідей: єдності людської історії, прогресивного розвитку людського суспільства (на відміну від циклічного розуміння такого розвитку в період античності), моральної рівності людей тощо. Знання поглядів на соціальне життя в середні віки дає змогу ліпше зрозуміти сучасні соціальні вчення християнства.

3. Дальший період історії соціально-політичної думки пов'язаний з формуванням і розвитком капіталізму в Західній Європі. Становлення й розвиток капіталістичних соціальних відносин дали новий поштовх інтенсивній розробці соціально-політичних ідей. У XIV-XV ст. в соціально-економічному та культурному житті Західної Європи відбулися великі зміни. В Італії, а згодом і в інших країнах, стали виникати елементи капіталістичного способу виробництва. На зміну панівному класу феодалів приходить новий клас - буржуазія. Нові форми господарських відносин та нові суспільні класи привели до появи нових думок та ідей.

Люди, що розробляли нові ідеї, називали себе гуманістами, тому що в центр своєї уваги вони ставили людину, а період в якому вони творили відомий під назвою Відродження або Ренесанс.

Соціально-політична думка епохи Відродження на перший план висунула проблему прав і свобод людини, особливо її права на індивідуальність, тобто незалежність, гідність, власну думку, власний спосіб життя. Ідея індивідуальності була невідома ні античності, ні Середньовіччю, де окрема людина розглядалася лише як частка якоїсь спільноти: держави - в греків та римлян, релігійної общини - в Середньовіччі.

Гуманісти підкреслювали пріоритет особистості над будь-якою соціальною спільністю. Це була не тільки реакція на нівелювання окремої особи за феодального ладу, ці ідеї відповідали потребам нової економіки у вільній та незалежній особистості.

Великим і оригінальним мислителем, політичним письменником епохи Відродження був Нікколо Макіавеллі (1469-1527). Серед його творів особливо значні «Монарх».

Найбільш відома праця Н. Макіавеллі - «Монарх», яка здобула йому всесвітнє визнання та величезну популярність. У ній розкрито, як завойовують владу, як її втримують і як втрачають.

Монарху, який завоював владу, радить Макіавеллі, не слід спиратися на тих, хто спільно з ним очолював політичний переворот. Вони вважають себе рівними монарху і ніколи не стануть добрими слугами. Не слід наближати до себе й допускати до влади також тих, кого ти колись образив, і тих, хто мусить боятися тебе в майбутньому. З ненависті або страху люди стають мстивими, а не послужливими. Навіть нова ласка монарха не здатна знищити страху або пам'яті про старі образи. Монарх може сміливо наблизити до себе того, кого раніше вважав ворогом: останній обов'язково захоче ділом довести неслушність попередньої думки про нього. Монарху Макіавеллі радить спиратися на народ. Народу достатньо час від часу «кидати кістку», щоб він відчував, що його пригнічують трохи менше, ніж раніше. Монарху, який бажає довго втримати владу, необхідно турбуватися про регулярну заміну прибічників: які тривалий час були наближені до нього, починають почувати себе рівними з ним, починають погано слугувати і навіть думають про заколот. Крім того, про особу самого монарха широкі верстви населення судять на основі того, які в нього радники. Останні мають бути людьми авторитетними, але не спеціалістами в політиці. Тоді монарх може використати їхній авторитет у народі, а вони не зможуть впливати на прийняття політичних рішень.

Монарх повинен пробуджувати в народі надію на скороминучість лихих часів, постійно нагадувати про вороже оточення, карати занадто непокірливих. Не зайвим буде штучно створювати собі слабеньких ворогів і перемагати їх, ще більше звеличуючи себе. Натовп полюбляє переможців.

Політична філософія Макіавеллі сповнена ренесансного оптимізму. Людина може все, і повалені монархи мають нарікати тільки на себе. Тільки та особистість є сильною, яка вміє спритно пристосовуватися до існуючих обставин.

Розглядаючи політику як автономну галузь людської діяльності, Н. Макіавеллі зазначав, що вона має свої цілі й закони, які не залежать ні від релігії, ні від моралі. Головним виправданням політичної діяльності, метою якої є зміцнення держави, є державне благо та успіх у досягненні поставлених цілей. Добре все те, що сприяє зміцненню держави, а потрібного політичного результату можна досягати будь- якими засобами, у тому числі обманом і відкритим насильством.

Мета, якої прагнув Н. Макіавеллі (зміцнення якоїсь із маленьких італійських держав з тим, щоб вона могла об'єднати під своєю владою всю Італію), була прогресивною, однак він не гребував нічим, ігнорував моральність, в основу політики покладав цинізм і безпринципність. Така політика згодом дістала назву макіавеллізму. Реанімацією макіавеллізму в XX ст. став сталінізм, який, прикриваючись комуністичною ідеологією, вступав у таємні змови про перерозподіл світу з німецькими фашистами, проголошував на словах рівність і свободу націй та народів, а на ділі позбавляв їх навіть натяків на громадянські свободи, звеличував на словах інтелігенцію та людину праці, а на ділі систематично їх винищував.

Зарубіжні дослідження останніх десятиліть підкреслюють величезний вплив Н. Макіавеллі на політичні теорії Нового часу, його роль як основоположника сучасної політичної науки. Політична доктрина Макіавеллі цілком реалістична, вона виявляє справжні пружини авторитарної політики й політичної діяльності.

Початком Нового часу традиційно вважають англійську революцію середини XVII ст. Політична думка Нового часу формувалася під знаком ідеології Просвітництва, ідеології буржуазії - молодого прогресивного класу, який прагнув влади, (виникнувши в XVII ст. в Англії - найбільш передовій на той час капіталістичній країні, - ідеї просвітництва поширилися у Франції XVIII ст. та в інших країнах).

Просвітителі (Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Вольтер, Дідро, Ж.-Ж. Руссо та інші) заперечували феодальну експлуатацію, політичний деспотизм, станові привілеї, обстоювали інтереси широких народних мас. Вони вважали, що перетворення в суспільстві мають здійснюватись через поширення передових ідей, боротьбу з неуцтвом, релігією, антигуманною феодальною мораллю та мистецтвом, які відповідали насамперед інтересам феодально-абсолютистської держави.

Вихідною для розвитку соціально-політичної думки XVII- XVIII ст. стала ідея «природного права», що була сповнена нового змісту. Під «природними правами» в XVII-XVIII ст. малися на увазі права бути вільними в переконаннях та діях, володіти та розпоряджатися власністю, бути рівними перед законом. Нідерландський правознавець та філософ Гуго Гроцій (1563-1645) доповнив теорію природного права концепцією суспільного договору, яка виникнення держави пояснювала згодою людей.

Розвинули теорію природного права та суспільного договору англійські мислителі Томас Гоббс (1588-1679) та Джон Локк (І632-1704). Т. Гоббс був сучасником англійської буржуазної революції та захисником монархії. У своїх працях він розкриває свою концепцію влади й держави. Гоббс проводить аналогію між політичними реаліями та функціонуванням людського організму: верховна влада - душа держави, посадові особи - суглоби, нагороди й покарання - нерви, справедливість і закони - розум та воля, громадянський мир - здоров'я, непокора - хвороба, громадянська війна - смерть держави. Людина як біологічна істота - природне тіло, держава - твір мистецтва. Саму державу було створено з допомогою суспільного договору.

Дещо іншу позицію посідав Д. Локк, який виражав потреби більш зрілого буржуазного суспільства. Він автор такого твору, як «Нарис про людський розум». В основі політичної філософії Локка лежить ідея власності. Власність визначається як те, чим людина виділилася з природи, чого досягла своєю працею. Держава та громадянське суспільство базуються на власності. Громадянами треба вважати лише тих, хто має власність. У природному стані, вважав англійський мислитель, люди, можливо, і живуть непогано, але їм багато чого бракує для збереження власності. На основі суспільного договору засновується держава для збереження власності й вирішення зв'язаних з нею проблем.

Проте для того, щоб власність не залежала тільки від волі властей, люди створюють закони та законодавство. Локк сформулював один з принципів лібералізму - принцип законності: жодна людина, що живе в суспільстві, не може претендувати на те, щоб для неї було зроблено виняток із закону цього суспільства. Але і у суспільстві законів можливе беззаконня, оскільки завжди можливі довільні тлумачення і застосування законів. Відтак дуже суттєвим стає питання: а хто судді? Коли, наприклад, суддями виступають самі можновладці, то в судочинстві обов'язково матимуть місце волюнтаризм та фактичне беззаконня. Для цього Локк пропонує систему стримувань та противаг - поділ влади на законодавчу, виконавчу та федеративну (союзну).

Особлива роль у розвитку соціально-політичної думки ХУІІ-ХУІІІ ст. належала французьким просвітителям. Видатний французький мислитель Шарль Монтеск'є (1689-1775) написав низку творів, серед яких окремо треба назвати фундаментальну працю "Про дух законів". Монтеск'є виявив себе як активний борець проти деспотизму за політичну й громадянську свободу, правову державу, в якій панувало б "правління законів", природні закони, на його думку, існували до створення державно організованого суспільства. Вони забезпечували рівність, мир та відносне благополуччя людей. З переходом до державно організованого суспільства характер законів, за Монтеск'є, значною мірою залежить також від форми держави. За деспотичної форми правління панують свавілля і страх, а не закони, за монархічної - порядок та законослухняність, за республіканської - добро й політична свобода. Монтеск'є надав ідеї Локка про розподіл влад чіткішої форми. Поділивши владу на законодавчу, виконавчу та судову, Монтеск'є вбачав у такому поділі гарантію безпеки громадян від беззаконня та свавілля. Однак такі гарантії, за Монтеск'є, можуть стати реальними лише тоді, коли владу поділено між різними політичними силами. Монтеск'є висловлювався також і за доповнення конституційної монархії народним представництвом. Письменник, філософ і публіцист Франсуа Марі Аруе, що взяв псевдонім Вольтер (1694-1778), також був автором багатьох творів, де критикував вади феодального устрою, виступав проти панування церкви та релігійного фанатизму. У центрі його роздумів - обґрунтування принципу політичної свободи, яка, проте, пов'язувалася із суворим дотриманням законів. Невід'ємною рисою мислячого та справедливого суспільства Вольтер вважав свободу думки й слова, свободу совісті. Письменник засуджував будь-які вияви нетерпимості стосовно інакомислячих: інквізицію, релігійні війни, переслідування єретиків. Він гаряче симпатизував республіканській формі правління, оскільки вона більше за інших наближає людей до природної рівності.

Демократичні тенденції найбільш яскраво виявилися у працях Жан-Жака Руссо (1712-1778). Твір Руссо, який здобув йому велику популярність, - це «Про суспільний договір, або Принципи політичного права». У «Суспільному договорі»

Руссо наполягає на прямому та безумовному управлінні народу без будь-якого поділу влад.

Вихідна теза роздумів Руссо - людина за своєю природою добра, але суспільство з усіма його атрибутами робить її поганою. Найстрашнішу нерівність дала людству приватна власність, а її винахідник - той, хто першим огородив шматок землі й сказав: це - моє. Власність породила пристрасть до наживи, заздрість, лицемірство, обман, злочин.

Політичний ідеал Руссо - місто-держава зі спартанським порядком та абсолютною демократією. Він вважав, що з усіх держав найбільш досконалі - малі, для них демократія - найліпший спосіб правління. Малі демократичні держави досконалі, бо наближені до природи: співтовариство тих, хто укладав вперше суспільний договір, було нечисленним, і кожний міг впливати на державні справи безпосередньо.

Головною метою Руссо ставив рівність людей. Існує, на його думку, один спосіб досягнення справжньої рівності - особлива організація держави, коли кожний громадянин повністю поступається всіма своїми правами на користь общини. Спільна воля всіх - ось ідеал правління.

На межі XVIII - XIX ст. у Німеччині спостерігається бурхливе піднесення політичної думки, найяскравішими представниками були І. Кант (1724-1804) та Г. Гегель (1770-1831). І. Кант найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізму. На його думку, людині у своїй поведінці необхідно керуватися моральними законами. Почуття свободи внутрішньо притаманне особистості, але часто це почуття перетворюється на свавілля однієї людини щодо іншої. Для того щоб обмежити свавілля в суспільстві, необхідне право. Політичним ідеалом Канта є верховенство народу - свобода, рівність та незалежність усіх громадян у державі, хоч він і був прихильником обмеження виборчих прав трудящих. Дуже цікавими є три кантівські формули категоричного імперативу. Дві з них належать до моралі, третя - до політики.

Важливу роль у розвитку політичної думки відіграв Г. Гегель. Заслуга Гегеля полягає насамперед у тому, що він розробив і застосував для аналізу суспільних, зокрема політичних явищ діалектичний метод. У діалектиці Гегеля чітко помітні три основні моменти: визнання руху, змін і розвитку як універсального методологічного принципу; характеристика того, що рухається, змінюється й розвивається; розкриття, а також пояснення самої суті руху, змін та розвитку.

Дуже велике значення для політології має розробка Гегелем проблем громадянського суспільства й держави. Німецький мислитель був одним із перших, хто не тільки чітко розмежував ці поняття, а й глибоко проаналізував їх з погляду змісту та діалектичного взаємозв'язку. У Гегеля громадянське суспільство є сферою дій приватного інтересу. Люди в такому суспільстві протистоять один одному, як протистоять і їхні особисті інтереси. Проте окремі індивіди не можуть існувати один без одного, оскільки їхнє життя взаємозв' язане.

У громадянському суспільстві поряд з приватним інтересом кожної людини існує ще й спільний інтерес. Ось чому суперечності в співвідношенні між особистим і спільним інтересом у громадянському суспільстві стають серйозною перешкодою для досягнення справжньої свободи у суспільстві.

Серйозним опонентом цих політичних концепцій класичного лібералізму був марксизм. Марксистська концепція політики, розробленаК. марксом і Ф. енгельсом, містила такі основні положення:

· держава існувала не завжди. У первіснообщинному суспільстві, до появи писемності і класів, держави не було. її виникнення пояснюється поступовим розподілом праці та привласненнямзасобів виробництва, що призвело до появи антагоністичних класів;

· держава - знаряддяпанівного класу, що використовується для підкорення пригнобленихверств. Капіталістична держава є інструментом забезпечення панування буржуазії над пролетаріатом. К. маркс допускав, що в історії суспільства спостерігаються періоди рівноваги між антагоністичними класами, коли держава стає незалежною від інтересів панівного класу;

· для утримання влади над пригнобленими класами держава використовує три основні засоби, вдаючись до них одночасно або по черзі, залежно від ситуації - армію, поліцію та бюрократію, котрій властиві такі риси, як централізованість, ієрархічність. ритуальність; ідеологію, за допомогою якої приховується реальне гноблення і яка відволікає від думки про будь-який опір йому;

· непримиренність антагоністичних класів неминуче призводить до класової боротьби, що є рушієм історії;

· основна сила революційного процесу - пролетаріат, якому нічого втрачати, крім власних кайданів. Виборюючи незалежність для себе, він тим самим домагається свободи для всього суспільства;

· революційненасильство є необхідною умовоюпереходу до нового суспільного ладу. Мирнийшлях суспільного розвитку можливийлише за умови, що організована сила пролетаріату примушує буржуазію здатися;

· для здійснення революційного насил

Античний період розвитку політичної думки. | Розвиток політичної думки в Україні

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати