На головну

Історія розвитку етики

  1. Air Alert III - програма для розвитку стрибка
  2. I. Донаучний етап розвитку геологічних знань (від давнини до середини XVIII століття).
  3. I. Історія філософії
  4. I. СВЯЩЕННА ІСТОРІЯ СТАРОГО ЗАВІТУ
  5. II. 1.5. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ І емоційно-Вольова СФЕРИ
  6. II. Індивід, індивідуальність. Поняття особистості, фактори її формування і розвитку.
  7. III. 1.5. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ І емоційно-Вольова СФЕРИ

Засновником етики визнається великий давньогрецький філо-

соф Сократ (469-399 до н. е). Найбільшими етиками в історії чоло

вечества були Платон (428-328 до н. е), Аристотель (384-322 до н. е),

Сенека (4 до н. Е - 65 н. Е.), Марк Аврелій (121 - 180), Августин Бла-

ваний (354 - 430), Б. Спіноза (1632 - 1677), І. Кант (1724 - 1804),

А. Шопенгауер (1788 - 1860), Ф. Ніцше (1844 - 1900), А. Швейцер

(1875 - 1965). Етикою займалися всі великі російські мислителі.

Найбільш значні роботи з етики залишили св. Тихон Задон-

ський (1724 - 1783), св. Феофан Затворник (1815 - 1894), Вл. С. Со-

ловьёв (1853 - 1900), Н. А. Бердяєв (1874 - 1948), Н. О. Лоський (1870 -

1965). Світове значення придбали моральні ідеї Ф. М. достовірно

евского і Л. М. Толстого.

Уже з дуже давніх часів, а особливо з часу розквіту

наук, який розпочався в Стародавній Греції більше 2500 років тому, виникали

питання про походження і сутність моральних почуттів і понять,

які утримують людей від злих вчинків. Були зроблені спроби

наукового пояснення того, що прийнято називати моральним в че-

ловеке. Саме в цю епоху переходу до класової цивілізації проис-

ходить оформлення етики у відносно самостійну область

філософського знання.

В історії розвитку етики як науки можна виділити етапи, для

кожного з яких характерно своє уявлення про сутність мора-

Чи.

Уже в поемах Гомера, що відображають вищу стадію имущест-

венного розшарування первісного суспільства, виявляється дуже

важливе протиріччя. З одного боку, герої Гомера у вищій сте-

пені моральні. Вони, належачи до свого племені, боряться за його

благо і це є сенсом їхнього життєдіяльності. Батьківщина,

честь племені, слава воїна, дружба, благо родини складають основу

їхньої поведінки. З іншого боку, ні в «Іліаді», ні в «Одіссеї» немає

будь-якого чіткого, визначеного морального кодексу, дотримання

якого вважалося б критерієм моральності. Поеми Гомера лише-

ни повчального етичного початку, а моральна термінологія на-

ходиться в зародковому стані: вирази, що позначають позитивно

тільні і негативні риси особистості і загальні моральні по-

няття - нечисленні.

Інша картина у Гесіода, який належить уже до епохи клас-

совою цивілізації. Його поеми пронизані моральним змістом. В ка-

честве основних цінностей Гесіод висуває працю і справедливість,

розуміючи під ними ощадливість, розважливість, законність і взагалі

все, що веде до зміцнення власності.

Відокремлення моральних норм отримує подальший розвиток в

вислові Семи мудреців. Ув'язнені в них моральні требова-

ня мають общезначимую, абсолютну форму: «Шануй старших» (Хі-

лон), «Неправди тікай» (Клеобул), «Богам - шана, батькам-честь»

(Солон). У цих заповідях пропонується шанування законів, богів,

предків. «Нічого занадто» (Солон), «Міра - це найкраще» (Клеобул),

«Дотримуйся міру» (Фалес), «Насолодою володарюй» (Клеобул),

«Приборкувати гнів» (Хілон), «Розбещеність - це недолік» (Фалес)

- Ці вислови вимагають самообмеження, стримування, придушення

пристрастей.

Намітився в 5 ст. до н. Е. поворот філософії до проблем

людини мав вирішальне значення для становлення етики. У антіч-

ної етики можна виділити два основних напрямки:

- Перше - софісти і амораліста, що заперечували обов'язковість

моральних вимог;

- Друге - вчення найбільших мислителів Стародавньої Греції - З-

крата, Платона (5в. до н. Е.), Аристотеля (4в. до н. Е.), Епікура (Зв. до

н. Е.), що заклали основи етики як науки про моральність.

На думку одного з представників школи софістів - Прота-

гора (кінець 5-4 вв. до н. Е.), моральність є конкретною для

кожного людського суспільства в певну епоху, тому

моральні вимоги різні в усіх народів, а добро і зло -

поняття відносні.

Проти софістів виступив Сократ (469-399 рр. До н. Е.), який шукав

міцнішу основу для обґрунтування моральності, зводив

все до верховного розуму людини і до вироблення їм внутрішньої гар-

монии між розумом і різними почуттями і пристрастями. добро

детел розумілася Сократом як здатність досягати успіху в умствен-

ном розвитку, в мистецтвах і в творчості, для чого необхідно зна-

ня і розуміння суспільного життя і взаємних відносин між

людьми. Не будучи навіюванням богів, чеснота полягає в

обгрунтованому знанні того, що дійсно добре і що робить

людини здатним жити, не витісняючи інших, а ставлячись до них справед-

ливо: здатним служити суспільству, а не собі одному. Без цього про-

щество немислимо.

Ще більш глибоко сутність морального пояснив учень

Сократа - Платон (428-348 рр. До н. Е.), який вважав, що в природі суще-

обхідних ідеї добра і справедливості поряд з безліччю злого і

несправедливого. Вважаючи, що основи морального укладені поза

світу - в Ідеї, закладеної в пристрої світового життя і пронізи-

вающей весь світ, весь Всесвіт, в тому числі і людини, Платон

прийшов до висновку, що шукання людиною чогось кращого, ніж

повсякденне життя, т. е шукання Добра і Справедливості, має своє

пояснення і опору в чомусь знаходиться за межами нашого по-

знання, почуттів і досвіду. Таким чином, Платон вніс в етику ідеального

ве розуміння морального. Підсумком античних досягнень в цій

області з'явилася етика Аристотеля (4 ст. до н. Е.), який першим сис

тематизував її як теоретичну науку про чесноти і дав їй

ім'я.

Аристотель розділив чесноти людини на два великих

класу: етичні, т. е відносяться до характеру, темпераменту, і

діаноетіческіе, т. е відносяться до розуму, якому він відводив ог-

Ромні роль у виробленні моральності, в стримуванні пристрастей.

Все етичне вчення Аристотеля ділиться на три частини: вчення про

вище благо; вчення про чесноти взагалі; вчення про окремі

чеснотах,

Етичні чесноти Аристотель називає придбаними

властивостями душі. Він звертає увагу на те, що вони у вирішальній

ступеня є справою звички. Крім того, Аристотель визначаються

ет чеснота як знаної родини передусім середину. Йдеться про прапора-

тієї «золотої середини» Аристотеля, який відзначав, що є як би

три душевних стану, два з них порочні, одне в силу надлишку,

інше - в силу нестачі. І тільки третє, середній стан, є

душевне розташування чесноти. Наприклад, мужність є се-

редіна страху і відваги, помірність є середина безпристрасності

і нестриманості, щедрість є середина скупості і расточі-

тва. Але середина цей не арифметична. Доброчесність хоч і

середина, але відстає від крайнощів на різних відстанях. Так, на-

приклад, помірність ближче до безпристрасності, ніж до нестриманості,

мужність ближче до шаленої відваги, ніж до страху. У кожної дії

є своя середина. Якщо дії відбуваються вчасно, при від-

ветствующих обставин, спрямовані на осіб, які заслужі-

ють таких дій, виникли з причин і існують в належній

формі, то вони відповідають середині, є досконалими,

доброчесними.

Аристотель вважав, що справедливими є тільки ті дей

ствия, які здійснює справедлива людина. недостатньо дей

ствий мати певні добродійні якості, щоб їх

можна було назвати справедливими. Для цього треба з'ясувати, чи не є при

ляють ці дії випадковими для людини, прагнув він до

цим діям свідомо. Моральний вчинок є вчинок

морального людини, т. е доброчесними або хибними можуть

бути конкретні люди, але не вчинки самі по собі.

Аристотель безсумнівно мав рацію, коли говорив, що по окремих

ному вчинку не можна. Судити про моральних достоїнствах людини.

І хороша людина іноді може здійснювати що-небудь погане. та й

нещасну людину ми не назвемо щасливим, якщо він прожив

щасливо всього один день.

У вченні про чесноти Аристотель поглибив уявлення про

морально досконалої доброчесного особистості. Така особистість не

є рабом насолод, а підпорядковує свої пристрасті голосу разу-

ма, надає пристрастям розумний вигляд. Аристотель створює етику добро

детельности особистості. При цьому він, як і його попередники, рас

сматрівает особистість в живій взаємозв'язку з іншими людьми, з дер-

вою. Так, він вважає, що для щастя потрібно володіти визна

ленними зовнішніми благами (здоров'ям, багатством і т. Д.), користу

тися прихильністю долі. Але найбільш важливе значення ма

ет думку Аристотеля про невіддільності щастя особистості від щастя

суспільства, т. К., на його думку, прагнення до блага суспільства дає го-

раздо вища, набагато більш «прекрасне» «блаженство», ніж

прагнення до задоволення своїх особистих поривів.

Вчення Платона і Аристотеля різко розходилися в розумінні

морального, маючи в якості загального уявлення про те, що

моральне і людині - Не випадкове явище, воно має свою

глибоку основу в природі людини і що існують моральні

поняття, властиві всім людським істотам.

У послеарістотелевскій період добродіяння особистості від-

переривається від громадянської, політичної життя, що стало следстві-

ем кризи полісної організації античного суспільства. У 3 ст. до н. Е.

з'явилися дві нові школи - стоїків і епікурейців. Стоїки вчили,

подібно Платона і Аристотеля, що жити слід згідно зі своєю

природою, т. е зі своїм розумом і здібностями, тому що тільки в

такого життя ми знаходимо найбільше щастя.

Причому, людина знаходить своє щастя не в гонитві за зовнішніми

благами - багатством, почестями і т. п, а в прагненні до чогось вис

шему, ідеальному, із розвитку духовного життя для блага самого че

дини, його сім'ї і суспільства, і, головним чином, в досягненні

внутрішньої свободи. На противагу стоїків софісти вважали основним

ної рисою людини і всякої живої істоти шукання удовольст-

вія, насолоди, щастя (гедонізм). Однак вони не акцентували

увагу на те, що можуть бути всякі пошуки щастя - від чисто

тваринного себелюбства до самого ідеального самопожертви, від

вузько особистих прагнень до прагнень широко громадських.

Завдання етики полягає в тому, щоб розібрати ці різні ви-

ди шукання щастя і вказати, до чого вони призводять та який ступінь

задоволення дають ті і інші. Цю проблему досліджував Епікур,

жив в 3 ст. до н. Е. і досяг широкої популярності в тодішньому

греко-римському світі, завдяки розробленим ним евдемонізма -

моральному вченню, побудованому на шуканні щастя, але з разбо-

ром того, що краще веде до щасливого життя.

Початком і кінцем щасливого життя Епікур називає задоволень

ствие. У ньому він бачить критерій всякого блага. Що ж він розумів під

задоволенням? Епікур насамперед розрізняє тілесні і духовні

насолоди. Духовні він ставить вище тілесних, характеризуючи удо-

вольство як відсутність тілесних страждань і душевних тривог.

Епікур розділяє задоволення на три типи: природні і не-

обхідні (не голодувати, чи не жадати, що не мерзнути); природні, але не

необхідні (вишукана їжа); неприродні і не необхідні

(Честолюбні задуми, прагнення, щоб нагороджували вінками,

ставили статуї).

Епікур вважав, що для доброчесного і щасливого життя дос-

таточно природних і необхідних бажань, т. К. вони легко удовле-

ються. Людина, що обмежує себе ними, отримує независи-

ність від обставин та інших людей. Якщо ж брати бажання в їх

повному обсязі, то їх, в принципі, не можна наситити.

Обмеження бажань в етиці Епікура - це умова, дозволяю-

ний надати життя моральний сенс, а саме досягти безмятеж-

ного стану. Взагалі, на думку Епікура, основою поведінки че-

дини має бути те, що приносить йому найбільшу удовлетворе-

ня, але такою основою не можуть бути наміри до особистої користі,

так як найбільше щастя досягається узгодженістю стремле-

ний особистості з прагненнями інших.

Щастя є свобода від зол, але вона не може бути досягнута,

якщо життя кожного не узгоджена з інтересами всіх.

Глибокий слід в етичному мисленні залишила школа стоїків,

розвивалася в Стародавній Греції, а потім в Римі. засновником її

вважають Зенона (4-3 ст. до н. Е.), а потім в Римській імперії ці вчення

ня розвивали Сенека (54г. до н. е - 36 м Н. Е.), Епіктет і Марк Аврелій

(1-2вв. Н. Е.).

Мета стоїків - дати людині щастя, розвиваючи в ньому доброде-

тель, яка складається в житті, згодної з природою, розвитком разу-

ма і з no-знанням життя всесвіту. Вони стверджували, що сама приро-

і включає в себе правила, а, отже, і зразки нравствен-

ного - то, що люди називають моральним законом, випливає з ми-

рових законів, які керують життям природи. Розум людини, в

вченні стоїків, і наші поняття про моральність - не що інше, як

один із проявів сил природи. Зло в природі н в людині - також

природний наслідок життя природи, як і добро. все вчення

стоїків направлено на те, щоб допомогти людині розвинути в собі доб-

ро і боротися зі злом, тим самим досягаючи найбільшого щастя.

Таким чином, антична етика стверджує образ врівноваженість

ного, гармонійної людини, і всередині себе, і в спілкуванні зі світом.

Суть середньовічної етики полягає в тому, що вона стала религи-

озной. Її історичні долі на багато століть виявилися сопря-

женнимі з християнством.

Моральна концепція християнства замкнута на ідею Бога, ко

торий створив світ, весь світ розвивається з нього, він його непосредст-

венний управитель. Всі інші створення існують завдяки і

для бога. Вища мета - служити Богу. Людина подібна богу, але не

більше. Він спочатку гріховний. Гріховність людини нездоланна

його власними силами. Це досягається прямим і безпосередній

вим участю бога. На питання учнів: "Так хто ж тоді може спастися?»

Ісус відповідає; «Неможливе це богу все можливо».

Виявом такого божественного втручання, покликаного ука-

мовити шлях до порятунку, є прихід Христа. Перша, найвища і, в

суті, єдина заповідь етики Христа є заповідь любові до

богу, що вимагає всього людини цілком, всі його думки і справи.

Характерні особливості середньовічної етики ми розглянемо

на прикладі двох її найбільш характерних представників: Августина

Блаженного і Фоми Аквінського.

Августин Блаженний вважав, що бог - це початок, осередок і

мета всього, він - батько блаженства і добра.

Божественні заповіді потрібно приймати не тому, що вони використовуються

тінни і гуманні, а тому, що вони божественні, божественність їх

походження є запорукою їх істинності і гуманності. по-

кільки всі створено богом, то вага є добро, зла не існує. зло

- Це властивість ангелів і людей, які відмовилися від бога і зо-

доточити на власному бутті. «Радуйся богу, але не користуйся ним,

користуйся земними благами, але не радій їм », такий основний ці-

ний мотив Августина.

За твердженням Августина, гріховні все люди. Однак некото-

яких з них бог зазначає своєю милістю. Крім того, в день страшно-

го суду, коли бог покличе всіх для виголошення остаточного

вироку, він одних прирече на вічні муки, а інших - на вічне

блаженство, одних - скине в пекло, інших - піднесе в небеса. кри-

терий, на якому ґрунтується бог, приймаючи свої рішення - це

таємниця бога.

Дещо інші погляди притаманні Фоми Аквінського, який за-

імствует зміст етики у Аристотеля, але надає їй релігійну

форму, переосмислює її через призму християнства. Людина, по

його думку, являє собою таку щабель досконалості, коли

він може відступити від своєї доброти, його діяльність буде сопря-

дружина в цьому випадку зі злом. Все це стає перешкодою на шляху

до блаженства. Людині властиво лише часткове недосконале

блаженство, та й воно виявляється нестійким, підривається болез-

нями та іншими нещастями. У своєму чистому вигляді блаженство віз

можна лише в потойбічному світі. Фома Аквінський намагається дати раціо

ний відповідь на питання, які по суті протіворазумни. він

міркує про те, що їдять янголи, чи можуть бути відроджені одно-

тимчасово тіла людожера, який харчувався людським м'ясом і його

жертв і т. Д., намагався дати однозначні відповіді на всі приватні вопро-

си шлюбних відносин, виховання дітей і т. д

Якщо антична етика виходила з переконання, що моральне

досконалість людини є йому самому, що моральність це

сукупність чеснот людини, то моральні вимоги

середньовічної етики виступають як заповіді бога.

Найбільш розгорнуту і типову для епохи рового часу концепцію

моралі створив Т. Гоббс. За його думку, не мораль потребує об'єк

яснення, а світ розглядається з точки зору моральної оцінки.

Природа створила людей однаковими і в розумовому і в фізичному

відношенні. Рівність можливостей породжує рівність надій на

досягнення цілей.

Тому, оскільки різні люди прагнуть до володіння одними

і тими ж речами, між ними виникає недовіра, жага слави,

які змушують людей в ім'я наживи, безпеки і соображе-

ний честі нападати один на одного. Гоббс вважав, що природне з-

стояння - це війна всіх проти всіх, гра егоїстичних похило

стей. Егоїзмом пронизана вся життя, вирушаючи в дорогу, ми воору-

жаемся, вирушаючи спати, ми замикаємо двері, навіть в своєму будинку

замикаємо ящики. З цього стану людина виходить тільки тоді,

коли він буває покірний іншими, більш сильними і більш підступними

або ж, коли група людей, бачачи небезпеку взаємного поборювання, заклю-

чає угоду між собою і засновує суспільство. Тому суть

морального закону, за Гоббсом - "у разі згоди на те інших, че

людино повинен погодитися відмовитися від права на речі в тій мірі, в

якій це необхідно в інтересах миру і самозахисту, і довольство-

тися таким ступенем свободи, яку він би допустив би в інших

людей по відношенню до себе ". Гоббс прямо посилається на, так називаються

ваемое, золоте правило моральності: «Не роби іншому того,

що не хотів би, щоб робили тобі ». Вважаючи при цьому, що тільки

«Суспільний договір» сприятиме становленню нравст

ності і законності в людському суспільстві.

Заперечуючи абсолютний характер моральних вимог, Гоббс

вважав, що дотримуватися їх потрібно тільки тоді, коли вам відповідають

взаємністю. Дотримуватися моральні правила по відношенню до тих,

хто сам їм не слід, - нерозумно. Тому Гоббс приходить до висновку,

що потрібна влада, яка створює громадську мораль під

страхом покарання, і цієї влади окремої людини або зборів

людей повинні підкорятися всі. У державі, як і в природі, сила

створює право. Воля держави - верховний закон. мирне сожі-

тельство досягається тільки підпорядкуванням силі всемогутнього дер-

ства. Незважаючи на те, що особистість завжди керується своїми

власними вигодами, укладає Гоббс, людина тим не менш при-

ходить до розуміння, що його прямий інтерес полягає в можливо біль

шем розвитку товариськості і мирних взаємних відносин.

Інакше, ніж Гоббс, підходить до розуміння моралі Спіноза, хоча

він також заперечує її внепріродного походження. Бог, на думку

Спінози, є сама природа, причина всіх речей, який діє

тільки за законами своєї природи. У природі речей немає нічого слу-

чайного, а все заздалегідь визначено божественною природою до сущест-

вованію і до дії певним чином.

Те, що люди називають Богом, є сама незрозуміла людиною

природа. Те могутність, яке натовп приписує Богу, укладає

в собі безсилля. Звільнившись від християнської містики, Спіноза

стверджував, що без будь-якого втручання почуття страху перед вер-

духовно істотою або перед правителями, розум людини, цілком

вільний, неминуче повинен прийти до морального відношенню до

іншим людям, тому що, роблячи це, людина знаходить вище бла

женствен, такі вимоги його вільно і правильно мислячого ра-

зуму. У природі немає ні добра, ні зла. Добро і зло, на думку спино-

зи, це ситуації людини. Вони рухливі і мінливі. абсолютного

добра і абсолютного зла не існує, оскільки ми називаємо доб-

ром і злом те, що корисно або шкідливо для збереження нашого суще-

ствования, то, що збільшує або зменшує, підтримує або

спирає нашу здатність до діяльності.

Завдання етики, на думку Спінози, полягає не в тому, щоб ос

меівать людські вади, а в тому, щоб їх вивчати. Спіноза

будував свою моральність на евдемоністіческой початку, т. е на ви-

Канії людиною щастя. Людина, як і всі інші істоти, стре-

мится до найбільшого щастя, і з цього прагнення його розум виводи-

дит моральні правила життя, але при цьому людина не є

вільним, так як він не може робити те, що необхідно випливає

з його природи.

Першим і єдиним підставою чесноти є

прагнення до самозбереження. Користь, розрахунок, вигода - це двіжу-

щая сила людських дій. Справедливо те, що необхідно

для підтримки і збільшення своєї вигоди, свого надбання. чу-

пані інтерес людина захищає остільки, оскільки це соответству-

ет його власному інтересу. Словом, добро тотожне користь

людини, а зло - це те, що перешкоджає досягненню особистої користі.

Створення раціональної етики, заснованої не так на вивченні чоло

веческой природи і спостереженні над життям і вчинками людей, а

на абстрактному мисленні, поставив собі за мету найбільший німець-

кий філософ 18 століття Іммануїл Кант (1724-1804гг.) Розмірковуючи про ос

Новах моральності, Кант дійшов висновку, що такою основою

є наша свідомість боргу, яке представляє собою властивість

людського розуму, який може створювати правила для поведінки

ня людини двоякого роду, одні з них умовні, а інші безуслов-

ни. До умовних вимогам відносяться всі приписи поведінки,

грунтуються на інтересі, тому вони не можуть стати основою

моральності.

Моральні вимоги повинні мати абсолютний характер

безумовного веління (категоричний імператив).

Таким категоричним імперативом і є свідомість чоло

століттям боргу. Борг, на думку Канта, у своїй суті має абсо-

лютні значення і тому ніколи не може бути тільки засобом

для чого-небудь іншого, але є в той же час і метою саме по

собі. Об'єкт морального обов'язку становить вільна і розумна

воля. Всі речі в світі, говорить Кант, мають відносну цінність,

і тільки розумна і вільна особистість має безумовну цінність

сама по собі. «Ти повинен бути вільним і розумним» - такий мо

ральний закон. Встановивши такий моральний закон, Кант виводить

далі першу формулу моральної поведінки: "Дій таким

чином, щоб завжди визнавати в собі і інших вільну і ра-

розумне волю метою, а не засобом ».

Ідеал, до якого прагне моральність є республіка

вільних і розумних особистостей, республіка, в якій кожна лич-

ність є мета для інших. На підставі цього Кант визначає

моральний закон в такий спосіб: «Дій так, щоб пра-

вило керівне твоєї волею, могло бути також основою всесвітнього

законодавства ».

На противагу попереднім теоріям, які вчили людини

бути моральним тому, що він знайде в моральному поведінці

або щастя, або користь, Кант закликав вести моральне життя по-

тому, що в цьому полягає вимога нашого розуму. абсолютна

повага до особистості становить, на думку Канта, моральне ос

нование моралі і права. Етика Канта включає в себе вчення про «з-

початковому зло »в природі людини. Злом Кант називає егоїзм,

властивий природі людини і виявляється в самих різних

схильностях. На думку Канта, центр всіх мотивів і цілей - себе-

любіе, реальна людина рухається до прагнення до власного сча-

стю і це прагнення незнищенна. У світі панує егоїзм, ко

ристь. Не потрібно бути ворогом людства, а досить бути просто

наглядовою людиною, щоб побачити, що в світі немає справді-

ної чесноти. Він стверджував, що мораль не виводиться з чого б

там не було, вона містить свою причину в собі. поведінка людини

може і повинно залежати від моралі. Мораль апріорно. вона сущест-

яття незважаючи ні на що і всупереч усьому.

Кант повністю вириває мораль з різноманіття життєвих

зв'язків, він піднімає її над світом і протиставляє її світу.

Заслуга Канта в етичній теорії величезна. Він чітко відмежувати

етику як галузь філософії, створивши свою теорію етичних взгля-

дов, Кант показав, що етика має життєво важливе значення і під-

ням є підставою держави і політики.

Абсолютно протилежну кантіанської теорії моралі соз-

дав свою етику відомий німецький філософ 19 століття Фрідріх Ніцше

(1844-1900 рр.). У відповідності з поглядами Канта, мораль можлива

тому, що у людини є свобода волі. Ніцше стверджує, що немає

ні вільної, ні невільною волі, а є слабка і сильна воля.

Це перш за все-воля до влади, яка є рушійною силою

життя. Ідеал Ніцше - «людина волі», виконаний надлишкових ви-

тальних сил і насолоджується кожним проявом своєї «мощі» -

як стверджують, так і руйнівним. Падаючого - штовхни, уні

женного - принизь ще більше, ображеного - образь двічі, добей-

ся того, щоб він збунтувався, і тоді вбий по «праву сильного».

«Людина волі» - злочинець, він сам творить норми своєї поведінки,

переступаючи через загальноприйняте і загальновизнане. На думку Ніц-

ше, будь геній - злочинець, бо він переступає через те, що

прийнято. Особливо Ніцше виправдовує злочини проти права і

моральних норм, вони не повинні зупиняти «людини волі».

Зразком такої людини він вважав Наполеона.

Основні ідеї етики Ніцше - виправдання злочину, права

сильного, ототожнення генія і злодійства, заперечення хрістіанст-

ва. Відповідно до його вченням, слабкі і невдахи повинні по-

гібнугь і перше положення нашої любові до людини - допомогти їм у

цьому. У світі повинна царювати мораль панів, т. Е людей сильних,

злих, геніально-злочинних.

Мораль, на думку Ніцше, - псування, винахід «слабких», «ма

ких »людей,« шахрайство вищого порядку », найкраще

засіб, за допомогою якого люди «водяться за ніс». християнство

шкідливіше всякого пороку, тому що закликає до діяльного состра-

Данію до всіх невдахам і слабким, тим самим, вносячи псування в са

мий розум духовно-сильних натур.

Найдавніше, так зване, "золоте правило" морально

сти, покладене в основу категоричного імперативу Канта і призи

вающее людини ставитися до інших так само, як він хоче, щоб від-

носилися до нього, Ніцше називав "небезпечним для життя".

Навіть такий короткий огляд етичних поглядів Ф. Ніцше пока-

кість, що невипадково саме цього німецького філософа високо цінував

один з найжорстокіших представників кривавої історії 20 століття А.

Гітлер.

У 40-і роки 19 століття формується марксистська теорія, рассмат-

Ріва розвиток людського суспільства з матеріалістичних

позицій.

Основне положення марксистської етики полягає в на-

дме: щоб з'ясувати, що має робити людина, треба устано-

вити, що він є насправді. "Сутність людини є сукупність

ність всіх громадських отношеній'1. Мораль виникає там, де че

людино зустрічається з суспільством, людством. Відносини, в кото-

які вступають люди між собою в життя в ході виробництва і вос-

виробництва, перш за все, праці, є джерелом їх собст-

венного формування.

Серед теорій моралі 20 століття слід звернути особливу внима-

ня на етику ненасильства, яка знаходить все більшу кількість

прихильників у всьому світі.

Історично існувала і до сих пір продовжує своє суще-

ствование традиція дозволу різних державних, націо-

нальних, міжособистісних проблем з позицій сили.

Етика ненасильства - це зовсім інший підхід до вирішення

конфліктів, що виключає насильство. Ідеї ??ненасильства сформулірова-

ни ще в Біблії, в Новому Завіті, що рекомендує, якщо, "хто вдарить

тебе в праву щоку, підстав йому й іншу ". В даному випадку отра-

зілся якийсь ідеал, відповідно до якого непротивлення злу рас

сматривается як прояв моральної досконалості, нравст

венного переваги над чужим гріхом. Неумноженіе зла расцені-

ється як прояв добра. Відповідні біблійні заповіді

з великими труднощами затверджувалися в свідомості людини і до сих пір

багатьом здаються нездійсненними.

Значного розвитку етика ненасильства отримала в роботах ви-

зайнятість в яких дає російського письменника і мислителя Л. М. Толстого (1828-1910),

який вважав, що визнання необхідності противлення злу насильством

є не що інше, як виправдання людьми своїх звичних ізлюблен-

них вад: помсти, користі, заздрості, злості, владолюбства. за його

думку, більшість людей християнського світу почувають бедст-

венность свого становища і вживають для рятування себе той

засіб, що по своєму світогляді вважають дійсності

вим. Засіб це- насильство одних людей над іншими. Одні люди,

які вважають для себе вигідним існуючий державний по-

рядок, насильством державної діяльності намагаються утримати

цей порядок, інші тим же насильством революційної діяльності

намагаються зруйнувати існуючий устрій і встановити на ме

сто його інше, краще.

Л. Толстой знаходить помилку політичних навчань в тому, що вони

вважають за можливе за допомогою насильства з'єднати людей так, що-

б вони все, що не опираючись, підкорилися тому самому устрою

життя.

«Будь-яке насильство полягає в тому, що одні люди під загрозою стра-

Сейчас або смерті змушують інших людей робити те, чого не хочуть

ті, кого насилують ». Насильство не створює нічого, воно тільки руйнує. той,

хто відповідає злом на зло, множить страждання, підсилює нещастя,

але не позбавляє від них ні інших, ні себе. Таким чином, насильство

неспроможне, безплідно, руйнівно. Недарма ще в навчаннях древ-

них мудреців любов, співчуття, милосердя, відплата добром

за зло вважалися основою моральних відносин. інший прихильник

цієї теорії - М. Ганді, який мріяв здобути свободу Індії мирними

засобами, вважав ненасильство зброєю сильних. Страх і любов -

суперечать поняття. Закон любові діє, як діє закон

гравітації, незалежно від того, приймаємо ми його чи ні. Так само,

як вчений творить чудеса, по-різному застосовуючи закон природи, так і

людина, що застосовує закон любові з акуратністю вченого, може

творити ще більші чудеса.

Ненасильство означає пасивності, воно активно і предполага-

ет, як мінімум, дві форми боротьби: не-співпрацю і цивільне

непокору. Ідеї ??відмови від насильства як засобу вирішення

конфліктів і проблем знаходить все більшу кількість своїх сто-

ронніков у всьому світі.

Однією з найцікавіших філософських концепцій 20 століття є-

ється етика благоговіння перед життям, основоположник якої ви-

дающийся гуманіст сучасності - Альберт Швейцер. В основі цієї

теорії знаходиться принцип благоговіння перед життям у будь-який фор-

ме, полегшення страждань всього живого. Благоговіння перед життям,

на думку А. Швейцера, відноситься як до природних, так і до духовних

явищам, так як схиляння перед природним життям необ

димо тягне за собою схиляння перед життям духовної. «особ

але дивним знаходять в етиці благоговіння перед життям те, що вона

не підкреслює розходження між вищою і нижчою, ціннішою і

менш цінною життям. У неї є свої підстави надходити таким про-

разом. Для істинно моральної людини всяке життя священне,

навіть та, яка з нашої людської точки зору здається нижче-

стоїть », - зазначає він.

Зрівнюючи моральну цінність всіх існуючих форм

життя, А. Швейцер, проте, цілком допускає ситуацію мо

рального вибору: «Перебуваючи разом з усіма живими істотами

під дією закону самораздвоенность волі до життя, людина все ча-

ще виявляється в положенні, коли він може зберегти своє життя,

як і життя взагалі, тільки за рахунок іншого життя.

Якщо він керується етикою благоговіння перед життям, то

він завдає шкоду життю і знищує її лише під тиском необ

димости і ніколи не робить це бездумно. Але там, де він вільний

вибирати, людина шукає положення, в якому він міг би допомогти жит-

ні і відвести від неї загрозу страждання і знищення ». розуміючи на-

скільки важка доля того, хто буде слідувати його ідеям,

А. Швейцер звертає увагу на необхідність самозречення як

засоби діяльності. Самозречення не знецінюються особистість

людини, а допомагає звільнитися від егоїзму, упередженості в оцінці

інших. Боротися зі злом необхідно, але не засобами зла, що не від-

помстою, припиняючи поширення зла. У цьому положенні погляди

А. Швейцера близькі ідеям прихильників теорії ненасильства.

Одним із засобів недопущення зла в людську душу він

вважає необхідність вибачення, тим самим нехтуючи злом, використовуючи

ключая його. Такий спосіб недопущення зла дозволяє позбавити чоло

століття від мук морального вибору, необхідності пошуків самооп-

равданія. «Справжня етика починається там, де перестають пользо-

тися словами ». У цьому висказивананіі А. Швейцера укладено глу-

Бокий сенс. Вся її етичній концепції закликає до активної це-

ленаправленность діяльності, збереженню всіх існуючих форм

життя, самовідданому служінню людям, віддаючи їм частинку сво

їй життя, участі, любові, доброти.

 



Поняття і предмет етики | Характеристика основних етичних категорій

ПРОФЕСІЙНА ЕТИКА ЮРИСТА | Поняття моралі. | Структура і функції моралі. | Мораль і право | Поняття і види професійної етики. | Ності. | Юриста. | Професійна етика юриста сприяє пра- | ний аспекті | переконання |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати