Головна

 6 сторінка

  1. 1 сторінка
  2. 1 сторінка
  3. 1 сторінка
  4. 1 сторінка
  5. 1 сторінка
  6. 1 сторінка
  7. 1 сторінка

- А нехай уже! Піду і я; може, в чомусь стану в пригоді козацтву!

Всі козаки притихли, коли ввійшов він у коло, бо давно не чули від нього ніякого слова. Всім хотілося знати, що скаже Бовдюг.

- Прийшла черга й мені сказати слово, пани-браття! - Так він почав. - Послухайте, діти, старого. Мудро сказав кошовий; і, як голова козацького війська він повинен його і про скарб військовий подбати, і нічого мудрішого він не міг сказати. Ось що! Це хай буде перше моє слово! А тепер послухайте, що скаже моє слово. А ось що буде друге моє слово: велику правду сказав і Тарас-полковник, - дай боже йому віку довгого і щоб таких полковників було більше в Україні! Перший обов'язок і перша честь козака дотримати товариства. От скільки живу я на світі, а не чув я, пани-браття, щоб козак покинув де чи продав кого свого товариша. І ті й інші наші товариші і менше їх чи більше - все одно, всі товариші, всі нам дороги. Так ось яке моє слово: ті, кому милі захоплені татарами, хай женуться за татарами, а кому милі полонені ляхами і не хочеться залишати своєї справи, нехай залишаються. Кошовий повинен іти з тими половиною за татарами, а друга половина хай вибере собі наказного отамана. А наказним отаманом, коли хочете послухати старої голови, прижени повинен бути не хто, як Тарас Бульба. Ні з нас нікого, рівного йому в доблесті.

Так сказав Бовдюг і замовк і зраділи всі козаки, що навів їх таким чином на розум старий. Все підкинули вгору шапки і закричали:

- Спасибі тобі, батьку! Мовчав, мовчав, довго мовчав, та нарешті й сказав. Не дурно казав, як збирався в похід, що станеш козакам так воно й є.

- Що, згодні ви на те? - Спитав кошовий.

- Всі згодні! - Закричали козами.

- Отож і раді кінець?

- Кінець раді! - Кричали козаки.

- Слухайте ж тепер військового наказу, діти! - Сказав кошовий, виступаючи вперед, і надяг шапку, а всі запорожці, скільки їх було, поскидали свої шапки й стояли з непокритими головами, опустивши очі додолу, як бувало завжди в козаків, коли збирався промовляти старший.

- Тепер, пани-браття! Хто хоче йти, ставай праворуч; хто залишається, ставай ліворуч Куди більша частина куреня перейде, туди й отаман, куди менша частина перейде, приставай до інших куренів.

І всі почали ставати, хто праворуч, хто на ліву сторону. Якого куреня більша частина переходила, туди й курінний отаман; якого мала частина, та приставала до інших куренів; і вийшло без малого НЕ порівну на кожній стороні. Захотіли залишитися: весь майже Незаймайківський курінь, більша половина Стебликівського куреня, весь Уманський курінь, увесь Канівський курінь, більша половина Стебликівський куреня, більша половина Тимошівського куреня. Решта захотіли йти слідом за татарами. Багато було з обох боків дужих і хоробрих козаків, Між тими, що поклали йти слідом за татарами, був Череватий, добрий старий козак, Покотиполе, Леміш, Прокопович Хома; Демид Попович теж перейшов туди, бо був дуже завзятий козарлюга - не міг довго всидіти на місці; з ляхами спробував він уже силою, кортіло ще з татарами. Курінні були: Ностюган, Покришка, Невеличкий, і багато ще інших добрих і хоробрих козаків захотіло випробувати меча й могутнього плеча в сутичці з татарином. Чимало було добрих козаків між тими, які захотіли залишитися: курінні Димитрович, Кукубенко, Вертихвіст, Балабан, Бульбенко Остап. Потім багато було ще інших славнозвісних і дужих козаків: Вовтузенко, Черевиченко, Степан Гуска, Охрім Гуска, Микола Густий, Задорожний, Метелиця, Іван Закрутигуба, Мусій Шило, Діхтяренко, Діхтяренко, Писаренко, потім другий Писаренко, потім ще Писаренко і багато було інших добрих козаків. Усі вони бували, бувальцях, ходили по анатолійських берегах, по кримських солончаках та степах, по всіх річках великих і малих, які впадали в Дніпро, по всіх затоках [33] та островах; бували в молдавській, волоській турецькій землі; з'їздили все Чорне море двостерновими козацькими човнами; нападали по півсотні човнів уряд на багатющі й височезні кораблі, перетопили чимало турецьких галер і багато-багато вистріляли пороху на своєму віку. Не раз дерли на онучі коштовні паволоки й оксамити. Не раз череси на очкурах Очкур набивали все цехинами. А вже скільки кожний з них пропив і прогуляв добра, іншому стало б на все життя, й не полічити. Все спустили по-козацькому, частуючи весь люд та наймаючи музик, щоб веселилося, що тільки є на світі. Ще й тепер рідко в кого з них не було закопано добра - срібних кухлів, коряків і запястьев під очеретами на дніпрових островах, щоб не довелося татарину знайти його, якби ненароком трапилося йому напасти несподівано на Січ але важко було б татарину знайти його, тому що і сам хазяїн почав забувати, де він його закопав його. Отакі-то були козаки, захотіли залишитися і помститися ляхам за вірних товаришів і віру Христову! Старий козак Бовдюг захотів зостатися, сказавши: «Тепер не такі мої літа, щоб ганятися за татарами, а тут є місце, щоб спочити доброю козацькою смертю. Давно вже благаю я в Бога, коли прийдеться кінчати життя, то щоб закінчити її на війні за святу християнську справу. Так воно і сталося. Кращої смерті вже не буде в іншому місці для старого козака ».

Коли розділилися всі й стали по обидва боки в два ряди куренями, кошовий пройшов поміж рядами і спитав:

- А що, панове-братове, одні з одними?

- Все в злагоді, батьку! - Відповіли козаки.

- Ну, так почоломкайтесь один з одним та попрощайтеся, бо Бог зна, чи доведеться вам ще побачитися. Слухайте свого отамана, а робіть те, що самі знаєте: самі знаєте, що велить козацька честь.

І все козаки, скільки їх не було, перечоломкалися між собою. Перші почали отамани і, розправивши рукою сиві вуса свої, поцілувалися навкрест і потім взялися за руки і міцно тримали руки. Хотів один одного спитати: «Що, пане-брате, побачимося чи не побачимося?» - Та й не спитали, замовкли, - і замислено сиві голови. А козаки все до одного прощалися, знаючи, що багато буде роботи тим і іншим; але не повершілі, проте ж, негайно розлучитися, а повершілі дочекатися темної ночі, щоб не побачили, що поменшало сили в козацькому війську. Потім розійшлися по куренях обідати.

Після обіду всі, кому дорога, лягли відпочити і спали міцно й довго, немов відчуваючи, що, може, востаннє доводиться їм заснути на волі. Спали поки видно було; а як зайшло сонце і трохи стемніло, почали мазати вози. Снаряди, пустили вперед вози, а самі, пошапковавшісь ще раз з товаришами, тихо пішли слідом за возами. Кіннота чинно, без покрики і посвисту на коней, злегка затопотела слідом за пішими, і скоро стало їх не видно в темряві. Глухо віддавалася тільки кінський тупіт та рип якогось колеса, що гаразд не розходилося чи не було добре змащене через нічну темряву.

Довго ще ті товариші махали їм здалека руками, хоч нічого не було видно. А коли зійшли і повернулися на свої місця, коли побачили при висвітиться ясно зірках, що половини возів уже не було на місці, що багатьох, багатьох товаришів нема, невесело зробилось у кожного на серці і всі задумалися мимоволі, похиливши свої гультяйські голови .

Тарас бачив, як посмутніли козацькі лави і як журба, що не личила хороброму, стало тихо огортати козацькі голови, але мовчав: він хотів дати час, щоб призвичаїлися вони до смутку, навіяного прощанням з товаришами, а тим часом у тиші потай готувався разом і раптом розбудити їх усіх, гікнувші по-козацьки, щоб знову і з більшою силою, ніж перше, вернулася кожному в душу бадьорість, на що здатна тільки сама слов'янська порода - широка, могутня порода перед іншими, що море перед мілководними річками. Коли час бурхливо, все перетворюється воно в рев і грім, горби і підіймаючи вали, що не підняти їх безсилим річкам; коли ж вітру нема й тихо, ясніше за всі річки розстеляє воно свою безмежну, як скло, блискучу поверхню, вічну насолоду очам.

І звелів Тарас своїм слугам один з возів, що стояв осторонь. Більший і міцніший за всіх був він у козацькому обозі двойною міцною шиною були обтягнуті дебелі колеса його; важко був він навантажений, укритий попонами, цупкими воловими шкурами та ув'язаний туго просмоленими мотузками. На возі були все баклаги й барила старого доброго вина, яке довго лежало в льохах у Тараса. Взяв він його про запас, на урочистий випадок, коли трапиться велика хвилина і їх чекатиме справа, гідна того, щоб про неї передати нащадкам, то хай тоді кожному без винятку, козаку скуштувати заповідного вина, щоб у велику хвилину величне почуття панувало в серці людини . Почувши наказ полковника, челядь кинулася до воза, палашами перерізала міцні мотузки, знімали дебелі волові шкури та попони і стягали з воза баклаги й барила.

- А беріть все, - сказав Бульба, - всі, скільки є, беріть, що в кого є: ківш, або черпак, яким напуває коня, або рукавицю, або шапку, а коли що, то і просто підставляйте пригорщі.

І козаки всі, скільки їх було, брали, у кого був ківш, у кого черпак, яким напував коня, хто рукавицю, хто шапку, а хто підставляв пригорщі. Всім їм челядники Тарасові, ходячи поміж рядами, наливали з барил і боклаг. Але Тарас не казав пити, поки не дасть знати, щоб випити всім разом. Видно було, що він хотів щось сказати. Знав Тарас, що хоч яка сила в доброму старому вині і хоч як воно може зміцнити дух людини, але якщо до нього додати ще й ґречне слово, то вдвічі більша буде сила і вина і духу.

- Я пригощаю вас, пани-брати, - так сказав Бульба, - не в честь того, що ви зробили мене своїм отаманом, хоч і дуже велика це честь, і не на честь прощання з товаришами нашими: ні, іншим часом годилося то і інше; не така тепер перед нами хвилина. Перед нами справи великого поту, великої козацької слави! Отже, вип'ємо, товариші, разом вип'ємо поперед усього за святу православну віру: щоб прийшла нарешті та година, щоб по всьому світу розійшлась і скрізь була б одна свята віра, і всі, скільки є бусурменів, щоб усі стали християнами! Та за одним уже разом вип'ємо і за Січ, щоб довго вона стояла на погибель усьому бусурменству, щоб з кожним роком виходили з неї виходили лицарі один одного краще, один за одного кращі. Та вже заразом вип'ємо і за нашу власну славу, щоб сказали онуки й сини тих онуків, що були колись такі, які не осоромили товариства й не віддали своїх. Так за віру, пане-братове, за віру!

- За віру! - Загомоніли всі, що стояли ближче, густим гомоном.

- За віру! - Підхопили інші і геть усі, і старі й молоді, випило за віру.

- За Січ! - Сказав Тарас і високо підняв над головою руку.

- За Січ! - Віддати густо в передніх рядах. - За Січ! - Сказали тихо старі, моргнувши сивим вусом; і, стрепенувшись, як молоді соколята, загомоніли молоді: - За Січ!

І чуло далеко поле, як згадували козаки свою матір Січ.

- Тепер останній ковток, товариші, за славу і всіх християн, які живуть на світі!

І все козаки, до останнього в полі, випили решту за славу і всіх християн, які тільки є на світі. І довго ще лунало по всіх рядах поміж усіма куренями:

- За всіх християн, які тільки є на світі!

Уже спорожніли коряки, а все ще стояли козаки, піднявши руки. Хоч весело дивились їхні очі, прояснені вином, але тяжко замислилися вони. Не про користь чи військову тепер думали вони, не про те, кому пощастить набрати червінців, коштовної зброї, шитих золотом жупанів і черкеських коней; але загадати вони - як орли, що посідали на верхах крутих, високих гір, з яких далеко видко безкрає море, засіяне, як дрібними птахами, галерами, кораблями і всякими судами, обгороджене з усіх боків ледве помітними берегами з прибережними, як мошки, містами й похилими, як дрібна травичка, лісами. Як орли, оглядали вони навколо себе очима все поле і чорніла вдалині долю свою. Буде, буде все поле з облогами [34] і шляхами засіяне їхніми білими кістками, напоєне їхньою козацькою кров'ю й укрите розбитими возами, розколотими шаблями та списами. Далеко порозкочуються їхні чубаті голови і спраглими в крові чубами і запущеними донизу вусами. Будуть, налетівши, орли видовбувати них козацькі очі. Але то велике щастя в такому широко і вільно собі вічний спочинок! Чи не загине жодна шляхетна справа, й не загине, як мала порошинка з рушничного дула, козацька слава. Буде, буде бандурист з сивою по груди бородою, а може, ще повний зрілого мужності, але білоголовий, віщий духом, і скаже він про них своє густе, могутнє слово. I хвилею піде по цілому світі про них слава, і все, що тільки народиться потім, заговорить про них. Бо далеко лунає могутнє слово, немов гучний голос мідяного дзвона, в яку багато благання майстер дорогого чистого срібла, щоб далеко по містах, по хатах, по палацах і селах розносився красний дзвін, однаково скликаючи всіх до святої молитви.

IX

У місті не дізнався ніхто, що половина запорожців погналася за татарами. З магістратській вежі вартові помітили тільки, що частина козацьких возів потяглася за ліс; але подумали, що козаки готували засаду; теж думав і французький інженер. А між тим слова кошовий сказав правду, і в місті забракло харчів. За тодішнім звичаєм, військо не розрахувало, скільки їм було потрібно. Спробували зробити вилазку, але половину сміливців було враз перебито, а друга ледве вскочила в місто ні з чим. Проте жиди скористалися тим вискоком і пронюхали все: куди й чого пішли запорожці, і з якими отаманами, які курені, і скільки їх числом, і скільки було залишилися на місці, і що вони думають робити, - словом, через кілька вже хвилин в місті все дізналися. Полковники, підбадьорені звісткою, готувалися до бою. Тарас уже бачив те руху та гомону в місті і моторно робив, будував, давав накази, поставив у три табори курені, обнесші їх возами фортець, - рід битви, в яких козаки були нездоланні; двом куреням звелів стати в засідку: вбив частина поля гострими кілками, зламаним зброєю, уламками списів, щоб при нагоді нагнати туди ворожу кінноту. І коли все було зроблено як слід, промовив слово до козаків, не для того, щоб їх підбадьорити, - знав, що і без того міцний дух мають козаки, - а просто самому хотілося висловити все, що було на серці.

- Хочу сказати вам, панове, що таке є наше товариство. Ви чули від батьків і дідів, як колись шанували всі нашу землю: і грекам вона далася взнаки, і з Царгорода брала червінці, і міста у нас були пишні, і храми, і князі були нашого роду, свої князі, а не католицькі недовірки . Все взяли бусурмани, все пропало. Тільки зостались ми, сироти, та, як вдова після смерті доброго чоловіка, також сирота, як і ми, земля наша! Ось у який час подали ми, товариші, руку на братерство! Ось на чому стоїть наше товариство! Немає уз святіше товариства! Батько любить свою дитину, мати любить свою дитину, діти люблять батька і матір. Але це не те, братці: любить і звір своє дитя. Але поріднитися душею, а не по крові, може тільки людина. Бували і в інших землях товариші, але таких, як на нашій землі, не було таких товаришів. Вам траплялося не одному довго пропадати на чужині; бачиш - і там люди! Також Боже сотворіння, і розбалакаєшся з ним, як зі своїм; а як дійде до того, щоб вилити йому душу, - бачиш: ні, розумні люди, та не ті; такі ж люди, та не ті! Ні, братці, так любити, як козацька душа, - любити не тільки розумом чи ще чим, а всім, що дав тобі Бог і що тільки є в тобі, а ... - сказав Тарас, і махнув рукою, похитав сивою головою , і вусом моргнув, і сказав: - Ні, так любити ніхто не може! Знаю, погано тепер повелося на землі нашій: думають тільки, щоб при них були стіжки й скирти хліба та коней табуни, та щоб були цілі в льохах запечатані дорогі меди;. Переймають казна-які бусурменські звичаї, цураються своєї мови, свій зі своїм не хоче розмовляти, свій свого продає, як бездушну тварину на ринку. Милість чужого короля, та й не короля, а якого-небудь паскудного магната польського, що своїм жовтим чоботом б'є їх у пику, дорожча їм од усякого братерства. Але навіть в останнього падлюки, який він був, хоч би весь запаскуджений у сажі й низькопоклонстві, є і у того, братове, хоч крихта почуття до свого рідного. І прокинеться воно коли-небудь, і вдариться він, бідолашний, об поли руками, вхопить себе за голову, і прокляне він нице життя своє, готовий муками спокутувати ганебні діла. Нехай же знають вони всі, що означає в нашій землі товариство! Якщо вже на те пішло, щоб вмирати, - так нікому ж з них не доведеться так вмирати! .. Нікому, нікому! .. Не вистачить у них на те мишачої відваги їхньої!

Так говорив отаман і, коли скінчив своє слово, все ще хитав посивілою в козацьких справах головою. Всіх, хто не стояв, розібрала сильно така мова, дошед далеко, до самого серця. Самі найстаріші в рядах стояли нерухомо, похиливши сиві голови в землю; сльоза тихо набігала їм на старі очі; повагом витирали вони її рукавом. І потім все, немов змовившись, махнули одночасно рукою й похитали бувалими головами. Видко, багато дечого нагадав їм старий Тарас знайомого і найкращого, що буває на серці у людини, навченого горем, працею, завзяттям та всякі пригоди в житті або яка й не зазнала їх, а все ж почувала те молодою душею на вічну радість своїм батькам, які народили їх.

А з міста вже виступало вороже військо, трясучи в литаври і труби, і, взявшись у боки, виїздили пани, оточені незчисленними слугами. Товстий полковник віддавав накази. І стали наступати вони тісно на козацький табір, погрожуючи, націлюючись мушкетів, блискаючи очима і сюячи мідними обладунками. Як тільки побачили козаки, що вже підійшли вони на рушничний постріл, усі разом гримнули з семип'ядних пищали, і, не зупиняючись, все палили вони з пищалей. Далеко розляглася голосна стрілянина по всіх довколишніх полях і нивах, зливаючись у безперервний гул; димом затягнуло все поле, а запорожці все палили, безперестанку: задні тільки заряджали й передавали переднім, дивуючи тим ворога, що ніяк не міг зрозуміти, як стріляли козаки, які не заряджаючи рушниць. Уже не видно було за густим димом, що оповив то і те військо, не видно було, як то одного, то іншого не ставало в рядах; але відчували ляхи, що густо летіли кулі і що не до шмиги; і коли відступили назад, щоб вийти з диму й озирнутися, то багатьох не долічилися в рядах своїх. А в козаків може бути, два-три було вбито на сотню. І все продовжували палити козаки з пищалей, ні на хвилину не даючи. Сам чужоземний інженер подивувався з такого небаченого способу, промовивши тут таки при всіх: «Ох же й добрі вояки ці запорожці! Ось як треба битися й іншим в інших землях! »І дав раду повернути тут же на табір гармати. Важко ревнули широкими горлянками чавунні гармати; здригнулася, далеко загула земля, і вдвічі більше затягнуло димом все поле. Почули дух пороху по майданах та вулицях в далеких і ближніх містах. Але гармаші взяли дуже високо: розпечені ядра вигнули занадто високу дугу. Страшно заверещав по повітрю, перелетіли через голови всього табору й заглибилися далеко в землю, підірвавши і здійнявши високо в повітря чорну землю. Схопив себе за волосся французький інженер, коли побачив таких нікчемних гармашів і сам взявся наводити гармати, не зважаючи на те, що смажили сипали кулями козаки.

Тарас побачив ще здалеку, що біда буде Незаймайківський і Стебликівському куреню, і скрикнув гучно: «Забирайтеся скоріше через возів, і сідайте на коней!» Але не встигли б зробити і козаки, коли б Остап не кинувся в саму середину; вибив ґноти в шістьох гармашів, у чотирьох тільки не міг вибити: відігнали його назад ляхи. А тим часом чужоземний капітан сам узяв у руку гніт, щоб вистрілити з найбільшої гармати, якої козаки ще й не бачили. Страшно дивилася вона широкою пащею, і тисяча смертей виглядало звідти. І як гримнула вона, а за нею ще три інші, чотирикратний глухо здригнулася земля, - багато завдали вони горя! Не по одному козакові заплаче стара мати, б'ючи себе кістлявими руками в старі груди. Не одна вдова зостанеться у Глухові, Немирові, Чернігові та інших містах. Буде, бідолашна, вибігати щодня на ринок, кожного подорожнього хапати, заглядаючи кожному в вічі, чи між їх найдорожчого з усіх. Але багато пройде через місто всякого війська, і довіку не побачить між ними одного, наймилішого всіх.

Так, наче й не було половини Незаймайківського куреня! Як градом вибиває раптом всю ниву, де, що повноцінний червонець, красувався кожен колос, так їх вибило й поклало.

Як же стрепенулися козаки! Як схопилися всі! Як скипів курінний отаман Кукубенко, побачивши, що кращої половини куреня його немає! Разом вбив він з рештою своїх незаймайківцями в саму середину. У гніві посік на капусту першого-ліпшого, багатьох вершників збив з коней, діставши списом і вершника і коня, добувся до гармашів і відбив одну гармату. А вже там, бачить, порається уманський курінний отаман і Степан Гуска вже відбиває головну гармату. Залишив він їм цю роботу й повернув зі своїми в другу ворожу гущу. Так, де пройшли незаймайківці - там уже вулиця, де поворот - так вже й провулок! Так і видно було, як танули ряди і снопами валилися ляхи! А біля самих возів Вовтузенко, а спереду Черевиченко, а біля дальших возів Діхтяренко, а за ним курінний отаман Вертихвіст. Двох шляхтичів уже підняв на списа Діхтяренко, та наскочив нарешті на непоступливого третього. Верткий і міцний був лях, пишною зброєю озброєний і півсотні самої челяді привів з собою. Зігнув він міцно Діхтяренко, збив його на землю і вже, замахнувшись на нього шаблею, кричав: «Ні з вас, собак-козаків, ні одного, хто б посмів би проти мене!»

«А отже й є!» - Сказав і виступив вперед Мусій Шило. Дужий був він козак, не раз отаманував на море і багато натерпівся всякої біди. Схопили їх турки біля самого Трапезунда і всіх забрали невільниками на галери, закували їм руки й ноги в залізні ланцюги, не давали цілими тижнями каші й напували бридкою водою морською. Все знесли й витерпіли бідні невільники, аби не відкинутися православної віри. Не витерпів отаман Мусій Шило, потоптав ногами святий закон, поганою чалмою обкрутив грішну голову, увійшов в довіру в паші, став ключником на кораблі і старшим над усіма невільниками. Дуже засумували бідні невільники, бо знали, що коли вже свій продасть віру і пристане до гнобителів, то тяжче й гірше бути під ним, ніж під усяким іншим бузувіром. Так воно й сталося. Всіх Мусій Шило закував у нові ланцюги по три в ряд, прикрутив їм аж до білої кості тверді мотузки; всіх перебив по шиях, пригощаючи потиличниками. І коли турки, зрадівши, що дістали собі такого слугу, почали бенкетувати і, забувши закон свій, все перепилися, він усі шістдесят чотири ключі і роздав невільникам, щоб одмикали себе, кидали б ланцюги й кайдани в море, а брали б наместо того шаблі та рубали турків. Багато тоді набрали здобичі козаки і зі славою додому вертались, і довго кобзарі Мусія Шила прославляли. Вибрали б його й кошовим, та був зовсім чудний козак. Інший раз повершал таке діло, що наймудрішому не снилось, а в іншій - просто дур долала козака. Пропив він і прогуляв усе, у всіх заборгував на Січі і, а до того ще й прокрався, як злодій: уночі поцупив із чужого куреня всю козацьку збрую й заставив шинкареві. За такий ганебний вчинок прив'язали його на майдані до палі й поклали кия, щоб кожний у міру сил своїх відважив йому по удару. Але не знайшлося серед усіх запорожців, хто б підняв на нього кия, пам'ятаючи колишні його заслуги. Отакий був козак Мусій Шило.

«Так є ж такі, що б'ють вас, собак!» - Сказав він, кинувшись на нього. І вже так-то рубалися вони! І наплічники, і нагрудники погнулися в обох від ударів. Розрубав на ньому вражий лях залізну сорочку й дістав лезом самого тіла зачервоніла козацька сорочка. Але не подивився на те Шило, а замахнувся всією жилавої рукою (важка була козацька рука) і оглушив його зненацька по голові. Розлетілася мідна шапка, захитався лях і гримнув, а Шило почав рубати і хрестити приголомшеного. Чи не добивай, козаче, ворога, краще назад! Не оглянувся козак назад, і тут же один із слуг убитого загнав йому ножа в шию. Повернувся тоді Шило і вже й досягнув був його шаблею, але він пропав в пороховому димі. З усіх боків знялася тріскотня з самопалів. Похитнувся Шило, почуваючи, що рана була смертельна. Упав він, руку на свою рану і сказав, звернувшись до товаришів: «Прощайте, панибратья, товариші! Нехай же стоїть на вічні часи православна Руська земля і буде їй вічна честь! »І заплющив ослаблі свої очі, й полинула козацька душа з суворого тіла. А там уже виїздив Задорожній з своїми, ломіл ряди курінний Вертихвіст і виступав Балаган.

- А що, панове? - Сказав Тарас, перегукуючись із курінними. - Є ще порох в порохівницях? Чи не ослабла ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

- Є ще, батьку, порох у порохівницях. Чи не ослабла ще козацька сила, ще не гнуться козаки!

І натиснули дуже козаки: геть поламали всі лави. Низькорослий полковник дав гасло збиратися і велів викинути вісім мальованих знамен, щоб зібрати своїх, що далеко розсипалися по всьому полю. Всі бігли ляхи до прапорів; але не встигли вони ще й вишикуватися, як уже курінний отаман Кукубенко врізався знову зі своїми незаймайківцями в середину і напав прямо на товстопузого полковника. Чи не витримав полковник і, повернувши коня, помчав галопом; а Кукубенко далеко гнав його через усе поле, не давши йому з'єднатися з полком. Побачивши те з бокового куреня Степан Гуска пустився йому навперейми з арканом у руці, припавши коневі до гриви, і, знайшовши час, з одного разу накинув йому на шию аркана. Почервонів полковник, ухопившись за мотузку обома руками, силкуючись розірвати її, але дужа рука загнала йому в самий живіт смертельного списа. Там і залишився він, прикутий до землі. Але не минути лиха й Гусці! Не встигли озирнутися козаки, як уже побачили Степана Гуску, піднятого на чотири списи. Тільки і встиг-промовити неборака: «Нехай же згинуть вороги і пишається на віки вічні Козацька Земля!» І там же сконав свій.

Озирнулися козаки, а вже збоку, козак Метелиця частує ляхів, гамселить того і іншого; а вже там, з другого боку натискає зі своїми отаман Невеличкий, а біля возів перевертає ворога і б'ється Закрутигуба, а біля дальших возів третій Писаренко розігнав цілу ватагу. А вже там, у іншому місці зчепилися і б'ються вже на самих возах.

- Що, панове? - Перегукнувся отаман Тарас, проїхавши попереду всіх. - Чи є ще порох в порохівницях? Міцна ще козацька сила? Ще не гнуться козаки?

- Є ще, батьку, порох у порохівницях; ще міцна козацька сила; ще не гнуться козаки!

А вже впав із воза Бовдюг. Просто під саме серце влучила його куля, але зібрав старий весь дух свій і сказав: «Не жаль мені прощатися зі світом. Дай Боже всякому такої смерті! Нехай же славиться до кінця століття Російська земля! »І полинула у вирій Бовдюгова душа розповісти давно відійшов старцям, як уміють битися на Руській землі і, ще краще того, як уміють умирати за святу віру.

Балабан, курінний отаман, скоро після того також гримнув на землю. Три смертельні рани дісталися йому: від списа, від кулі і від важкого палаша. А був один із найхоробріших козаків; багато разів водив під своїм отамануванням морських походів, але найславетнішим був похід до анатолійських берегів. Багато набрали вони тоді цехинів, дорогої турецької габи [35], киндяків [36] і всякого вбрання, але зазнали біди, повертаючись: потрапили, бідолахи, під турецькі ядра. Як ударили по них із корабля - половина човнів закрутилася і перекинулася, потопивши не одного в воду, але прив'язані до очеретяні кулики не дали від потоплення. Балабан відплив на всіх веслах, став проти сонця і через що його не видко було з турецького корабля. Всю ніч черпаками і шапками вибирали вони воду й латали пробиті дірки; з козацьких штанів поробили вітрила і таки втекли від якнайшвидшого турецького корабля. І мало того що прибули безбідно на Січ, а привезли ще златошвейную ризу архімандриту Межигірського монастиря та Покрові, що на Запоріжжі, оклад з чистого срібла. І славили довго потім кобзарі козацьке щастя. Похилив Балабан тепер голову, відчувши передсмертну муку, і тихо сказав: «Здається мені, пани-браття, що помираю доброю смертю: семеро зарубав, дев'ятьох списом проткнув. Потоптав конем чимало, а вже не пригадаю, скільки кулею поклав. Нехай же цвіте вічно Руська земля! .. »І відлетіла його душа.

Козаки, козаки! Бережіть найкращий цвіт свого війська! Уже обступили Кукубенка, вже семеро зосталося з усього Незаймайківського куреня; вже і ті відбиваються; вже закривавилася на ньому одяг. Сам Тарас, побачивши лихо, поквапився на виручку. Але пізно наспіли козаки: вже встигло йому під самісіньке серце списа перш, ніж відігнали їх Тарасові вороги. Тихо схилився він на руки підхопили його козакам, і ринула струменем молода кров, немов те дорогоцінне вино, яке несли в скляній посудині з льоху необережні слуги, посковзнулися тут же на порозі й розбили коштовну сулію: все розлилося на землю вино, і схопив себе за голову прибіг господар, що беріг його на найкращий у житті, щоб коли приведе бог на старість зустрітися з товаришем з молодих літ, то щоб було чим згадати разом з ним минулий, давній час, коли інакше і краще веселилася душа ... Повів Кукубенко навколо себе очима і промовив: «Дякую Богові, що довелося мені вмерти на ваших очах, товариші! Нехай же після нас живуть ще кращі, ніж ми, і красується вічно улюблена Христом Руська земля! »І вилетіла молода душа. Підняли її ангели під руки і понесли до небес. Добре буде йому там. «Сідай, Кукубенко, одесную мене! - Скаже йому Христос, - ти не зрадив товариства, нічого ганебного не вчинив, не кинув у біді людини, беріг і любив мою церкву ». Всіх засмутила смерть Кукубенка. Вже дуже порідшали козацькі лави; багатьох, багатьох хоробрих уже недораховувалися; але стояли й держалися ще козаки.



5 сторінка | 7 сторінка

1 сторінка | 2 сторінка | 3 сторінка | 4 сторінка | 8 сторінка |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати