На головну

Кафедра ОФиФНГП

  1. Гуманитарлық және жаратылыстану пәндер кафедрасында қолданылатын дәстүрлі әдістерге жалпы шолу
  2. Кафедра "Прикладна геометрія інформаційні технології проектування" ТДАТУ
  3. Кафедра английского языка
  4. Кафедра аэрологии, охраны труда и окружающей среды
  5. Кафедра Безопасности жизнедеятельности
  6. КАФЕДРА БИОЛОГИИ
  7. КАФЕДРА БИОМЕДЭТИКИ И МЕДИЦИНСКОГО ПРАВА С КУРСОМ ИСТОРИИ МЕДИЦИНЫ

Баранович Лазар (1620-1693) - український мислитель, православний церковний діяч, письменник. 3 1650 р. - професор, ректор Києво-Могилянської академії, з 1657 р. - Чернігівський єпископ, згодом архієпископ (з 1666 р.), керував водночас Київською метрополією, тобто українською православною церквою Лівобережної України (1659-1661, 1670-1685). Високо цінував народну культуру, українську мову, обстоював національну й релігійну самостійність України. Автор богословських, літературних, політичних творів, серед них: збірники «Меч духовний» (1666), збірник віршів «Лютня Аполлона» (1671) тощо.

Бердяєв Микола Олександрович (1874-1948) - російський філософ-персоналіст, вихованець Київського університету. В основі його філософії - ідея свободи, ідея творчості, ідея особи й ідея «мета історичного» есхатологічного сенсу історії. Загальною основою цих ідей є поняття-символи: дух, «царство» якого онтологічно протистоїть «царству природи", трансцендентування - творчий прорив, здолання пут природно-історичного буття, екзистенційний час - духовний досвід особистого й історичного життя, що має абсолютний сенс. Праці Бердяєва: «Філософія свободи», «Сенс творчості», «Досвід есхатологічної метафізики», тощо.

Беринда Памво (1555(60)-1632) - діяч української культури, лексикограф, мислитель, один з найвидатніших діячів «ученого гуртка» Києво-Печерської лаври. Працював редактором, перекладачем, гравером у друкарнях Перемишля, Львова, Києва. Зачинатель поезії та шкільної драми в Україні. Спираючись на здобутки європейської лексикографії, створив перший друкований український словник, виданий Лаврською друкарнею (м. Київ) в 1627 р., який охоплював 7 тисяч термінів.

Вернадський Володимир Іванович(1863-1945) - видатний український вчений, мислитель, основоположник учення про біосферу та ноосферу, перший президент Всеукраїнської Академії наук (1918). Організатор генетичної мінералогії, геохімії, біогеохімії, геохімії ландшафтів, радіології, гідрогеології, наукознавства, вчення про живу речовину. Енциклопедичність наукових праць Вернадського значною мірою сприяла становленню сучасної наукової картини світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери й людства, поява якого, на його думку, започатковує якісно новий етап розвитку Всесвіту, якому сприяє людський розум та результати його втілення в практичній діяльності. Це виявиться в перетворенні біосфери на нове середовище життя - ноосферу (сферу розуму), у докорінних соціальних змінах, організації нових форм людського співжиття. З розвитком ноосфери Вернадський пов'язував необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної та геологічної сили, в якій природно-історична, природна (космічна) і соціально-гуманістична тенденції зіллються в єдине ціле. Одним із перших проаналізував структуру та властивості простору й часу, їх роль у формуванні наукового світогляду, порушив питання про самостійний статус біологічного простору й часу, охарактеризував їх особливості, зокрема симетрію та асиметрію. Обстоюючи науковий світогляд, не абсолютизував роль і значення науки, визнавав участь у його творенні інших форм духовного освоєння людиною світу. У формуванні світогляду, на його думку, задіяні всі аспекти людської діяльності, які виявляються в системі наших цінностей (наука, релігія, мистецтво, філософія, етика). Важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання соборного типу. Виступав за всебічний розвиток української культури, збереження культурної самобутності українського народу.

Вишенський Іван (між 1538-1550, за іншими даними між 1545- 1550 - після 1620) - відомий український письменник-полеміст, мислитель. Освіту отримав в Острозькій академії. Визнаючи лише православну патристику (доктрину), будучи виразником православного консерватизму, критично сприймав світську філософію, відкидав філософські вчення Платона та Аристотеля, античних філософів, повчання західних церковних діячів. Центральною в творчості є ідея протиставлення Бога і світу, Бога і людини. Дотримуючись ранньохристиянської ідеї докорінної відмінності небесного і земного буття, він розглядав Бога як творця всього сущого, вищу волю, якій підпорядковується все в світі як об'єктивному законові буття. Бог - це надприродне начало, єдина, вічна, об'єктивно існуюча, таємнича й непізнанна істина, що сама в собі розуміється. Все суще, а отже і людина, - творіння Бога. Водночас Бог не тільки творець світу, людини, а й ідеал добра, справедливості, мудрості, чесності, досконалості, і земне життя людини має спрямовуватися на досягнення цього ідеалу. Філософською основою міркувань Вишенського є неоплатонізм. До нас дійшли 16 його творів у різних рукописних списках, зокрема «Книжка», «Обледеніє діавола-миродержца», «Посланіє до есьх обще в Лядской земле живущих», «Краткословний ответ Петру Скарге». «Зачапка мудрого латынника з глупым русином» та ін.

Гізель Інокентій (бл. 1600-1683) - український церковний та громадський діяч, історик, філософ. Був професором, ректором Києво-Могилянської академії. У 1656-1683 рр. - архімандрит Києво-Печерської лаври, де зібрав найбільшу на той час в Україні бібліотеку. Під його керівництвом двічі видавався «Києво-Печерський Патерик» (1661, 1678), інші твори. Він автор праць «Про Істинну віру» (1668), «Стара віра» (1668), «Мир з Богом людині» (1669) тощо. Дослідники вважають його автором «Синопсиса» (1674) - першого підручника вітчизняної історії, найпопулярнішого посібника з Історії у XVII-XVIII ст. Світобачення його базувалося на принципах деїзму і було близьким до ренесансних позицій. Бог, за вченням Гізеля, не має фізичних першооснов, він нематеріальний, безкінечний, безмежно досконалий, але пізнається природним розумом. Він створив матерію і дух, наслідком чого виникли тілесні субстанції, а згодом - тілесні речі, які Бог наділив природним для них способом існування. Різноманітність речей Гізель пояснював різним кількісним розподілом матерії за її формами. Вона не народжується і не зникає, а тільки переходить з одного тіла в Інше як основа взаємного перетворення, колообігу в природі. Наслідуючи Коперника, вважав, що Сонце є нерухомим центром Всесвіту.

Був прибічником ідеї громадського гуманізму. Одним із перших вітчизняних мислителів поставив природне право як критерій людської поведінки над законом Божим, доповнюючи критерій добра і зла розумом, який, пізнавши закони природи, керує людиною відповідно до цих законів.

Гогоцький Сильвестр Сильвестрович (1813-1889) - професор філософії Київської духовної академії, з 1869 р. - університету св. Володимира. Послідовно проводив ідею історизму, обстоював філософування на основі нових досягнень західноєвропейської думки, її критичного переосмислення, першим в історії вітчизняної думки зробив спробу створення філософської енциклопедії - «Філософського лексикону», т. т. 1-4 (1858-1873). Одним із перших вітчизняних мислителів усвідомив методологічну цінність філософії Гегеля. Послідовно розмежував філософію і релігію як різні форми світосприйняття із специфічними законами розвитку. У цьому зв'язку спеціально аналізував вади філософії середньовіччя, зумовлені її підлеглістю офіційному віровченню. Критикуючи агностицизм Канта, обстоював можливість пізнання надприродного за умови доповнення розуму силами віри. Автор праць: «Критичний погляд на філософію Канта» (1847), «Огляд системи філософії Гегеля» (1850), «Про характер філософії середньовіччя» (1849) та ін.

Донцов Дмитро Іванович (1883-1973) - український публіцист і громадсько-політичний діяч. Кілька разів був заарештований царським урядом за участь у революційній боротьбі. Разом з М. Міхновським створив Партію хліборобів-демократів, керував в уряді П. Скоропадського Бюро преси та Українським телеграфним агентством. Після падіння УНР переїхав до Львова, де видав журнал «Літературно-науковий вісник». Після Другої світової війни перебрався до Парижа, Лондона, згодом - до США і Канади. Намагався ідеологічно обґрунтувати українську самостійницьку політику: зовнішню (повна сепарація від Росії) і внутрішню (виховання на засадах західної культури). Теоретик ідеології інтегрального націоналізму, основні принципи якого сформулював з огляду на підневільний стан української нації: вольовий принцип (культ волюнтаризму), постійне прагнення до боротьби за незалежність, романтизм, непримиренність, синтез національного та інтернаціонального, необхідність формування нової політичної еліти. Спираючись на ідеї Макіавеллі, Шопенгауера, Ніцше, Парето, Моски, обстоював тезу про придатність більшості засобів у безкомпромісній боротьбі за виживання української нації на своїй рідній землі. Найвідоміші праці: «Модерне москвофільство»(1913), «Сучасне політичне положення нації і наші завдання» (1913), «Історія розвитку української державної ідеї» (1917), «Націоналізм» (1926), «Дух нашої давнини» (1944), «Поетика вогненних меж» (1952), «Росія чи Європа» (1955), «Від містики до політики» (1957) та ін.

Драгоманов Михайло Петрович (1841-1895) - український публіцист, громадський діяч, історик, філософ. Будучи під впливом ідей Сен-Симона, Прудона, Конта, проголошував примат людини, її прав і свобод над державою і суспільством. Сповідував ідею безупинного громадського поступу, мета якого - досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб, із обмеженням до мінімуму елементів примусу в суспільному житті шляхом федералізації. Вважав, що для побудови української держави необхідне: піднесення (шляхом національної освіти і культури) національної самосвідомості, організувати справу так, щоб «великороси» допомагали українцям, а не заважали ламати ту політико-адміністративну систему, що призвела Україну до руїни. Головні праці: «Переднє слово до громади» (1878), «Шевченко, українофіли і соціалізм» (1879), «Пропащий час - українці під Московським царством» (1880), «Вільний Союз - Вільна Спілка» (1884), «Чудацькі думки про українську національну справу» (1891), «Листи на Наддніпрянську Україну» (1898) та ін.

Іларіон Київський (?-бл. 1053) - український мислитель, перший Київський митрополит із русичів. Започаткував теологічні та філософські засади християнства Київського. Один із перших фундаторів тенденції до інтелектуалізму. Вірувати в єдиного Бога, за Іларіоном, - не просто справа свята, а й розумна. Виходячи за межі тогочасної християнської ортодоксії, пом'якшував розмежування тіла і духу й започаткував ідею буття як єдності матеріальної та духовної основ. Виробив власну концепцію історії, в якій обстоював погляд на її універсальний і цілісний характер як втілення буття і руху все нових народів від ветхозавітного «Закону» до довершеного сучасного - благодатного християнського стану. Звідси його висновок, що все молоде, яке виникло в історії пізніше, набуває вищої цінності порівняно зі старим, попереднім. Якщо епоха Старого Завіту, основана на законі, будувала відносини між народами за принципом рабства, то епоха Нового Завіту дає істину, свободу, благодать. Закон розділяв народи, звеличував одні та принижував інші. Благодать уводить усіх у вічність, де всі народи рівні перед Богом. Висловив ідею розвитку моралі й неминучості переходу від жорсткого регламентування поведінки людини до вільного вибору нею моральних норм. Відомі його праці: «Слово про Закон і Благодать» (1044), «Молитва», «Сповідання віри».

Кононович-Горбацький Йосип (?-1653) - український філософ, один із перших ректорів Києво-Могилянської академії. Філософську спадщину складають курси риторики й діалектики, «Підручник з логіки», «Оратора Могилянського». Дотримувався номіналістичного тлумачення вчення Аристотеля. Його номіналізм виявлявся у питанні про універсалії, які він вважав вторинними щодо тілесних речей і розглядав як набутки розумової діяльності. Проблему універсалій пов'язував з необхідністю пізнання світу, а не з потребами доведення пізнання творця, як це робили послідовники Ф. Аквінського. Обґрунтував положення про дві істини - богословську та філософську, чітко розмежовуючи предмет теології (вчення про Бога) та філософії (реальні тілесні речі). Особливу увагу звертав на субстанційні начала цих речей - матерію і форму. Обстоював реальність простору і часу, в яких вбачав реальні акциденції та форми, що діють на речі. До структури людини включав матерію (тіло) і душу (форму), заперечуючи при цьому безсмертя душі. Природу розглядав незалежною від свідомості як окремої людини, так і людства, і від того, як вона сприймається. Розвивав гуманістичні ідеї.

Костомаров Микола Іванович (1817-1885) - український історик, громадсько-політичний діяч і мислитель. Провідний діяч українофільства, один Із організаторів Кирило-Мефодіївського братства, в програмних документах якого («Книга буття українського народу» та «Статут слов'янського товариства») найповніше виявилися його соціально-політичні орієнтації та історіософська концепція. Науково-філософські пошуки і дослідження були спрямовані на проблеми історіографії, рушійні сили суспільного розвитку, національні питання, життя українського народу та його культуру. Вперше в українській історіографії детально з'ясував сутність історії України. У працях «Дві руські народності» не лише дав розгорнуте епічне полотно історичного процесу України, а й доводив, що українці мають свою історію, мову, культуру, психологію, відмінні від російської. Обстоював самобутність, окремішність, самоцінність українського народу. Одним із перших підніс українську ідею до рівня теоретичного осмислення, Обґрунтував ідею федеративного устрою держави. Автор відомих монографій з історії України - «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепинці», «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», трьох томів «Руської історії в життях її найголовніших діячів», 16 томів «Монографій та досліджень», в яких втілив оригінальну, протилежну офіційній російській історіософську концепцію.

Куліш Пантелеймон Олександрович (1819-1897) - відомий український культурний діяч, письменник, історик, етнограф, член Кирило-Мефодіївського братства. Хоч Куліш тяжів до романтичної традиції, його світогляд не був усталеним. Він еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду до культу миротворчої науки, від православ'я до позитивної релігії для всіх людей і народів, від козаколюбства до козакофобства тощо. Незмінною була лише відданість ідеї України, її відродженню. Своєрідною є його теорія культурництва, пов'язана з образом культури землеробства, котрий «очищає» рідну землю від «негіді», допомагає своєю працею «воскресінню» поснулої віри й віковічних звичаїв батьків. Звідси його «хутірська філософія», основана на вимозі повернення до життя природи, правди й душі людської, де ще зберігаються справжні цінності людського буття. Особливу увагу приділяв українській мові як предвічному скарбу народного серця. Саме мова, на його думку, повернула українцям повагу інших народів. Перебував на позиціях фаталістичного життя і визнавав творцем усього сущого Бога.

Кульчицький Олександр Юліанович (1895-1980) - ук-раїнський філософ, культурно-освітній діяч української діаспори. Працював професором Українського Вільного Університету (Мюнхен). Автор більше сотні статей і монографій з психології, філософії, антропології, педагогіки, літературознавства. У сфері філософії (онтології) тяжів до поглядів Гартмана про шарову будову буття, який стверджував про поєднання або накладання один на одного чотирьох шарів дійсності: матеріального, органічного, психічного й духовного. Досліджував особливості психічного життя, психічних явищ і психічних цілей як єдності свідомого й несвідомого, природу свідомості та її відмінність від психічних діянь. Спираючись на методологію феноменологічного підходу, прагнув розкрити суть етичних, естетичних вартостей, соціальної аксіології, яку тлумачив як філософію релігії. Проблему специфіки українського характеру розв'язував з урахуванням дії расових, геопсихічних, історичних, культуроморфних та глибинно-психічних чинників. Найвідоміші праці: «Нарис структурної психології» (1949), «Український персоналізм» (1985), «Основа філософії і філософічних наук» (1995).

Лесевич Володимир Вікторович (1837-1905) - український філософ, найвизначніший представник українського позитивізму, логік, знавець тогочасних напрямів західноєвропейської філософії. Виступав із вимогою поєднання філософії і науки, перетворивши її на позитивну науку. Філософія, за Лесевичем, покликана виконувати функцію синтезу наукового знання. Тяжіння до позитивістської установки не завадило йому критично оцінювати надбання найбільших авторитетів позитивізму, зокрема О. Конта, який, на його думку, недооцінював теорію пізнання. Ця теорія в її суб'єктивно-ідеалістичній інтерпретації, за Лесевичем, є «трибуналом» усіх наукових понять. Він виходив із того, що уявлення, які складають основу знання людини, мають пряме відношення тільки до окремих індивідуальних явищ або чуттєвих фактів. Ними вичерпується той об'єктивний матеріал, яким послуговується людина, в силу чого вона пізнає не предмет сам по собі, а лише дані досліду. Опосередковане знання, що оперує абстрактними поняттями, виходить за межі даних досліду, а тому позбавлене фізичної достовірності. На цій основі Лесевич заперечував об'єктивність законів. Автор праць: «Нарис розвитку ідей прогресу» (1868), «Позитивізм після Конта» (1869), «Досвід критичного дослідження осново начал позитивної філософії» (1877), «Лист про наукову філософію» (1878), «Що таке наукова філософія» (1888), «Від Конта до Авенаріуса» (1901), «Емпіріокритицизм як єдиний науковий погляд» (1909) та ін.

Липинський В'ячеслав Казимирович (1882-1931) - український історик, філософ історії, ідеолог консервативно - монархічного напряму української суспільно-політичної думки. Глибокий знавець проблем державності. Відстоював необхідність побудови незалежної суверенної Української держави як джерела єдності нації. Тільки з виникненням власної держави, на його думку, українець відчує себе сином рідної землі, тільки за таких умов народжується справжня, а не літературна нація, її він розглядав, передусім, єдністю духовною, культурно-історичною. Ідеал української держави (за тривалої відсутності власної державності) вбачав у династичному правлінні гетьманського типу - Гетьманат, принципом організації якого є «класократія», тобто розуміння кожним класом свого місця і призначення за наявності активної меншості (еліти), що спирається на рушійну силу політичного процесу - клас хліборобів, його авторитет. Цей лад має базуватися на принципах співробітництва всіх класів, рівновазі між прогресом і консерватизмом, обмеженні гетьманської влади законом, який височить над гетьманом, як над усіма. Липинський державотворчий націоналіст. Як представник українського макіавеллізму, був першим політичним мислителем, який трансформував проблему сили у свою історіософію і продумав її основні засади. Його переконання, що «ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо», і сьогодні залишається актуальним. Основні праці: «Україна на переломі 1657-1659. Замітки до Історії українського державного будівництва в XVII столітті» (1920), «Листи до братів-хліборобів про ідею і організацію українського монархізму. Писані 1919-1920 рр.» (1926), «Релігія і церква в історії України» (1933) та ін.

Лодій Петро Дмитрович (1764-1829) - український філософ, професор вищої теологічної школи для українців у Львові, професор метафізики, логіки й етики Краківського університету, перший професор філософії та права Петербурзького університету. Він відкрив громадськості Російської імперії праці І. Канта, частково поділяючи його погляди, а в багатьох питаннях полемізуючи з ним. У теорії пізнання розвивав сенсуалістичні погляди, виступав проти суб'єктивного ідеалізму, скептицизму й агностицизму. Істину поділяв на метафізичну, логічну, моральну й фізичну. Критерієм істини вважав несуперечність та одностайність думки більшості людей, що досягається за допомогою розуму й досвіду. Критикував Канта за розрив чуттєвого і раціонального, логічного та емпіричного, за спроби розмежувати форму і зміст, сутність і явище, зобразити мислення незалежним від буття. Агностицизм Канта виходить із апріоризму, зокрема суб'єктивно-ідеалістичних уявлень про простір і час як апріорні форми чуттєвості, що вносять порядок у діяльність. Основні праці: «Логические наставления, руководствующие к познанию й различению истинного й ложного» (1915), «Теория общих прав, содержащая в себе философское учение о естественном всеобщем государственном праве» (1928), «Христиана Баумайстера наставления любомудрия нравоучительного» (1870). Не були опубліковані та не дійшли до наших днів: «Природне право народів», «Повний курс філософії».

Міхневич Йосип Григорович (1809-1885) - український філософ, представник романтичного шеллінгіанства. Його філософування зумовлене впливами німецької класичної філософії, зокрема Шеллінга і Гегеля. Визначав філософію як науку, що вивчає загальні начала всіх предметів і явищ, початкові форми, вічні закони. Джерелом філософії вважав свідомість, яка долає різні стани свого розвитку, а потім робить їх предметом свого дослідження. У самій свідомості виокремлював три елементи: «Я» - суб'єкт, який усвідомлює; «не Я» - предмет усвідомлення і обмеження свідомості (світ); абсолют - першопричина того, хто усвідомлює та усвідомлення (Бог). Свідомість розкриває свою діяльність у: прагненні від себе до не-себе (від «Я» до «не-Я», від людини до світу); від не-себе до себе; від світу людини до першопочатку всього - Бога, Філософія, на його думку, має два закони: природний, неписаний закон розуму, і писаний, покладений Божими заповітами у Святому Письмі. Тому він застерігав: розум людини не може піднятися над розумом Бога, а мусить бути в належній слухняності віри. Основні твори: «Об успехах греческих философов в действительном бытии, содержании и частях» (1840), «Задача философии» (1842), «Опыт постепенного развития главных действий мышления как руководство для первоначального преподавания логики» (1847), «Опыт простого изложения системы Шеллинга, рассматриваемой в связи с системами других германских философов» (1850).

Могила Петро (1596-1647) - видатний український церковний, культурно-освітній діяч, мислитель. З його Іменем пов'язаний розвиток вищої та середньої освіти в Україні. Один із засновників Київського колегіуму (1632), що згодом став знаменитою Києво-Могилянською академією - першим вищим навчальним закладом на землях східних і південних слов'ян. Відкрив колегію в Кременці (1636), слов'яно-греко-латинську академію в Яссах (1640). Дбав про розвиток Києво-Печерської друкарні, сприяв письменникам, художникам. Вважав за необхідне вивчати, осмислювати й засвоювати здобутки західноєвропейської науки та філософії на основі греко-сло'янської культури з метою її збагачення і розвитку. В 1627 р. був обраний архімандритом Києво-Печерської лаври, в 1633 р. - митрополитом Київським, Галицьким і всієї Русі. Свою діяльність він спрямував на зміцнення православ'я, розбудову духовної єдності українського народу. За допомогою проведених ним реформ, спрямованих на піднесення освіти, моральності, дисципліни, організації кліру, православна церква в Україні вийшла із занепаду і кризи. Як мислитель доби бароко тяжів до поєднання середньовічної схоластики, ідей Ренесансу та Реформації, античних і християнських авторів. Фундаментальним принципом Бога, світу і людини вважав любов, а відтак милосердя і терплячість. Однією з центральних в його творах є ідея серця як осередку тілесного, душевного і духовного життя. З нею пов'язував ідею діяльної любові або доброчинства, що, в свою чергу, є основою суспільної злагоди і єдності. Був одним з перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, почав реально мислити про майбутню українську державу. Своєю діяльністю сприяв духовній консолідації українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, а відтак і націотворенню. Основні праці: «Номоканон» (1629), «Требник» (1646), «Православне сповідання віри» (1640-1645), «Книга души, нарьщаемое злото» (1623), «Крест Христа Спасителя й каждого человека» (1630), «Євангеліє учительнеє» (1637) та ін.

Новицький Орест Маркевич (1806-1884) - український філософ, перший професор філософії Київського університету. За негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи тогочасні досягнення світової філософської думки, одним із перших почав прокладати шлях історизму німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому підійти до осмислення її предмета, завдань, з'ясування основних механізмів і тенденцій розвитку. Виводив філософію з глибин свідомості, духу людини, яка запалює її новим баченням, світлом чіткої думки. Філософія, на його думку, поширюється на всі види буття, охоплює всі предмети бачення, але її зміст складають тільки загальні форми та закони буття. Ці загальні знання не можуть братися з досвіду, їх джерело - розум, який споглядає їх у своїх ідеях. Світ, ідей і є пристанищем філософії, тут вона народжується, черпає свої сили і з'являється в світ. Досвід і розум діють спільно. Досвід - це зміст, а розум - форми, закони. Те, що виступає як можливість розумового пізнання в почутті, розкривається мисленням як чітке і свідоме знання. У розвитку філософії виокремлював три фази ставлення її до релігії. У першій фазі вона розвивається в межах релігії, у другій - відокремлюється від релігії, стає незалежною від неї, набуває власної форми, у третій - знову повертається до релігії, намагається примиритися з нею, визнати розумним те, що релігія визнає серцем, поєднати віру з довірою до самого розуму, У поглядах на історію дотримувався принципу євро центризму. Історію поділяв на язичеський і християнський періоди. Основні праці: «Про докори в бік філософії в теоретичному і практичному відношенні» (1837), «Про розум як найвищу пізнавальну здібність» (1840), «Поступовий розвиток давніх філософських вчень у зв'язку з розвитком язичницьких вірувань» (тт. 1-4, 1860-1862), «Духоборці, їх історія та віровчення» (1882) та ін.

Оріховський-Роксолан Станіслав (1513-1566) - український історик, філософ, мислитель-гуманіст. Найвизначніша постать в українській культурі доби Відродження. У Західній Європі його називали «українським Демосфеном» та «сучасним Цицероном». Дотримуючись позицій ренесансного гуманізму та реформації, значну увагу приділяв аналізу проблем історичного процесу, політики, етики, держави. Спираючись на принципи теорії природного права та суспільно-договірного походження держави, розв'язував проблеми свободи особи та справедливого суспільства. Історичний поступ пов'язував із розвитком освіти, науки, обстоював невтручання церкви у світські справи. Як один з перших ідеологів освіченої монархії в Європі, виступав за сильну, але освічену та гуманну монархічну владу. Мораль вважав першоосновою права. Проголошував право людини на всебічний розвиток, задоволення земних потреб, слідування законам природи. З проблемою природного права тісно пов'язував такі етичні категорії, як доблесть, гідність, справедливість, чесність, мужність. Найвідоміші твори: «Про турецьку загрозу» (1543), «Про целібат» (1547), «Відступництво Риму», «Напучення польському королю Сигізмунду Августину», «Хроніка» тощо.

Прокопович Феофан (1677-1736) - український мислитель, церковний і громадський діяч, учений. Відомий як професор, ректор Києво-Могилянської академії, теоретик і пропагандист реформ Петра І. Перебував на позиціях об'єктивного ідеалізму, стверджуючи, що Бог існував перед буттям світу як найдосконаліший розум. Визнаючи Бога творцем світу, водночас зазначав, що світ матеріальний за своєю природою, а сама матерія не створена і не знищувана. Вона розвивається за своїми власними законами. Головною ознакою природи вважав рух, який є зачинателем усього. З матерією і рухом пов'язував простір і час, вказував на їх об'єктивність. Пропагував погляди Аристотеля, Коперника, Галілея, Декарта, Ляйбніца. Прагнув вивільнити філософію від середньовічного догматизму, відкрито ставив питання про її свободу. Запроваджував гуманістичні елементи в освіту, високо цінував людину, основою діяльності якої вважав активність, чесність, порядність, добросовісність у виконанні своїх обов'язків. Свободу людини тлумачив як панування особи над собою, її здатність керувати своїми діями, емоціями, пристрастями. Був одним із перших прибічників розширення функцій української народної мови, яка давала більшу можливість ширити освіту серед простого люду. Автор численних творів з богослов'я , філософії, україномовної трагікомедії «Володимир», багатьох панегіриків, пісень, гімнів.

Русин Павло (бл. 1470-1517) - один із перших українських гуманістів, культурно-освітній діяч, професор Краківського університету. В дусі гуманізму та античної спадщини особливу увагу звертав на реальне земне життя, людську особистість. Був прихильником природного права, обстоював необхідність розвитку науки та освіти як головних чинників історичного процесу, прославляв книгу як скарбницю мудрості. Особливого значення надавав творам Вергілія, Овідія, Горація, Сенеки, популяризував їх в Україні, сприяв формуванню українського патріотизму та національної самосвідомості. Філософська спадщина Русина маловідома.

Сакович Касіян (бл. 1578-1647) - український культурно-освітній, церковний діяч, філософ. Світобачення базувалося на принципах аристотелізму, античних авторів, християнських мислителів середньовіччя. Високо цінував філософію, працював над засвоєнням термінології, виробленої світовою філософією і наукою. Найвищою мудрістю вважав пізнання законів своєї вітчизни і пізнання людиною самої себе, її властивостей і обов'язків. Людину розглядав як мікрокосм, що є відтворенням, відповідністю макрокосму. Слідом за Аристотелем виокремлював рушійну (рослинну), чутливу й розумну душу. Стверджував, що людина не може бути подібною до Бога тілом, бо Він тіла не має, зате може бути подібною душею, яка і є безконечна, вічна, безсмертна, як і Бог. Розум поділяв на інтелектуально-активний, пасивний, спекулятивний, практичний і терплячий. На противагу єретичним вченням виступав за визнання свободи волі - вільного волевиявлення. Одним із перших в українській літературі звернув увагу на необхідність потреби українського народу в національній державі. Автор творів: «Перспектива або пояснення греко-руської церкви» (1642), «Трактат про душу» (1625), «Аристотелеві проблеми...» (1620) та ін.

Сковорода Григорій Савич (1722-1794) - видатний український філософ, просвітник. Філософське вчення базується на ідеї «трьох світів» (начал): макрокосму (Всесвіт), мікрокосму (людина) і світу символів (Біблія), яка пов'язує перші два начала. Кожен із названих світів, у свою чергу, складається з «двох натур» зовнішньої (видимої) і внутрішньої (невидимої). Видимий світ - це світ створений, матеріальний, а невидимий - Бог, дух, вічність. Людина має двоїсту природу, й така її природна сутність абсолютна. У пізнанні, осягненні невидимого світу через видимий вбачав сенс людського існування. Створив власну етико-моралістичну, етико-гуманістичну систему розуміння людини з центральною ідеєю «внутрішньої людини», єством якої є Бог. Тож пізнати Бога - значить пізнати самого себе, служити самому собі. Відстоював ідеал «нерівної рівності», який передбачає для кожної людини її власний життєвий шлях, де критерієм морального вибору є «спорідненість» людини з тим або іншим типом поведінки. Обґрунтував концепцію «спорідненої праці», важливість для людини займатися справою, що повністю відповідає її природним нахилам і здібностям. Тільки за таких умов праця буде не лише засобом забезпечення матеріального існування людини, а й формою її духовного самоствердження, а отже, й справжнього щастя. Світогляд Сковороди має чітко виражений пантеїстичний характер. Основні праці: «Сад божественных песней» (1735-1785), зібрання моралістичних фабул «Басни Харьковскія» (1769-1774), курс лекцій «Начальная дверь ко християнському добронравію» (1768), до п'ятнадцяти філософських трактатів та діалогів, зокрема «Наркісс» (1768-1771), «Разговор пяти путников о истином щасти в жизни» (1773), «Алфавит, или Букварь мира» (до 1775).

Ставровецький-Транквіліон Кирило (невід. - 1646) український церковний, культурно-освітній діяч, філософ. Активний діяч братського руху в Україні. Одним із перших в українській культурі виступив за відхід від властивого українським мислителям негативного ставлення до західноєвропейської вченості й філософії, вказав на необхідність осмислення і засвоєння новітніх здобутків західної культури. Піддав критиці антропоморфне розуміння Бога, підтримуючи думку про його невизначеність, недоступність для людських почуттів і розуму, таємничість, невловимість, вічність. Розробив вчення про чотири світи: невидимий світ духовних сутностей (ангелів, демонів), світ видимих речей, у якому перебуває людина, світ людини і злословний світ - світ поєднання злих людей з дияволом як начало зла. У ствердженні життєво-цінних орієнтирів звертався до української мови, використовуючи її в публістичних та наукових творах. Філософське вчення Ставровецького пройняте пантеїстичним (ототожненням Бога з природою) духом. Найпомітніші праці: «Зерцало богословії», «Евангеліе учительнеє» (1619), «Перло многоцінное» (1636).

Франко Іван Якович(1856-1916) - видатний український письменник, учений, громадський діяч, мислитель. Спершу перебував під впливом марксизму, особливо економічного вчення К. Маркса. Проте згодом гостро критикував його істотні положення. Не поділяв марксистських поглядів щодо рушійних сил суспільного прогресу, засобів перебудови суспільства на соціалістичних засадах та розуміння сутності соціалізму. Заперечував ідею диктатури пролетаріату як головного засобу здійснення соціалістичних перетворень, не сприймав «державного соціалізму», жорсткої централізації суспільного життя. Світогляд Франка формувався на філософському реалізмі з визнанням матеріальності світу й чітко вираженими елементами діалектики. Основою всього сутнього визнавав «матір-природу» в її багатоманітності й вічності, постійних змінах. Обстоював наукове пізнання світу, людини, причин і механізмів суспільного розвитку. Виступав проти догматизму, ратував за свободу творчості. Його філософії властиве етико-антропологічне спрямування, екзистенційно-художній характер. Серед філософських проблем Франка присутні «герой, особистість і народ, нація». Закликав українську інтелігенцію сприяти формуванню української нації як суспільного організму, здатного до самостійного життя. Особливого значення надавав розвиткові української мови, захищав самобутність, самодостатність української культури, виступав за політичну самостійність, політичну незалежність української нації. Філософські праці: «Що таке поступ?», «Лукіан і його епоха», «Наука і її взаємини з працюючими класами», «Кому це за сором?», «Поза межами можливого», «Із секретів поетичної творчості» та ін.

Чижевський Дмитро Іванович (1894-1977) - український філософ, історик, філолог, славіст. Розглядав філософію у контексті духовної історії, в якому філософія постає усвідомленням народом своєї культурної самобутності. Центром його наукових інтересів була історія філософії, особливо історія філософії України. Стверджував, що філософія найповніше репрезентує національну культуру, національну свідомість. На його думку, національну філософію найповніше характеризують метод філософського дослідження, будова системи філософії та її «архітектоніка» (становище і роль у системі певних цінностей). Специфіку української філософії виводив із особливостей національного характеру українського народу, особливості якого можна пізнати завдяки дослідженню народної творчості, найяскравіших епох в історії народу та аналізу життя і творчості видатних представників народу. Спираючись на свою концепцію культурно-історичних епох, обґрунтував філософію українського бароко, виробив періодизацію розвитку філософської думки в Україні: XVII ст. - формування перед філософії; XVIII ст. - барокова епоха; перша половина XIX ст. - епоха німецького ідеалізму; друга половина XIX ст. - епоха раціоналізму. Філософські праці: «Логіка» (1924), «Філософія на Україні» (1929), «Нариси з історії філософії на Україні» (1931), «Гегель серед слов'ян» (1934), «Філософія Г, Сковороди» (1934), «В. Липинський як філософ історії», «До світогляду Шевченка», «Філософія і національність» та ін.

Шевченко Тарас Григорович (1814-1861) - великий український поет, художник, мислитель. Сповідував антропоцентризм, сутність якого полягає у визнанні людини центром буття, світу, у сприйнятті всього сущого крізь призму переживань, устремлінь, потреб і бажань людської особистості. Людина в його творчості постає образом Божим. Він звертався до ідеалів суспільної справедливості, свободи, протестував проти політичного, національного гніту, посягання на свободу і гідність особистості. Започаткував новий тип людини, моральним ідеалом якої є вільний дух, що самовизначається шляхом пізнання. Екзистенційний антропоцентризм Шевченка виявний і в його ставленні до релігії, яку він розглядав як реальну силу, засіб боротьби за свободу й щастя людини. Ідеалізував Богоматір, антропологізував Христа, цінував у ньому найкращі людські риси. Підтримував усе високе, святе й правдиве у християнстві. Найбільшою духовною цінністю народу вважав рідну мову як культурне надбання, виступав проти її засмічування, за подолання примітивізму й лихослів'я.

Юркевич Памфіл Данилович (1826-1874) - український філософ, видатний представник української академічної філософії. В епоху негативного ставлення до філософії обстоював її право на вільний розвиток, був палким поборником свободи філософського духу, виступав проти ототожнення філософії та природознавства. Не сприймав однобічності як ідеалізму, так і матеріалізму. Ідеалізм критикував за намагання дати людству знання про існування речей з начал та ідей чистого апріорного мислення, що не відповідає потребам живої діяльної свідомості людини. Матеріалізм, особливо його механістичну форму, піддавав критиці за його спроби звести все, в т. ч. людське життя, до законів механіки, за заперечення реальності ідеального, духовного, зведення психічного до фізіологічного тощо. Всупереч Канту, чітко розрізняв дух, свідомість. Дух вважав ширшим за свідомість, абсолютною основою дійсності. Філософія, звертаючись до пізнання навколишнього світу, прагне виявити цю основу. Нею, на його думку, є ідея, в якій мислення і буття збігаються, яка є основою, законом і нормою явища, а філософія - пізнанням ідеї. Важливе місце у системі поглядів Юркевича займає «філософія серця», спираючись на яку, він обстоював «гармонійне співвідношення між знанням і вірою», їх творчу взаємодію. Виробив специфічну філософську ідентичність на основі аналізу науки про розум Платона і критики науки про значення досвіду Канта. Основні праці: «Ідея», «Серце і його значення в духовному житті людини, за вченням слова Божого», «Із науки про людський дух», «Матеріалізм і завдання філософії», «Розум за вченням Платона і досвід за вченням Канта», «Мир з ближніми як умова християнського співжиття» тощо.

Яворський Стефан (1658-1722) - український церковний діяч, філософ, ерудит, професор Києво-Могилянської академії, проректор Слов'яно-греко-латинської академії в Москві, єпископ, митрополит Рязанський, властитель патріаршого престолу, президент Святішого Правлячого Синоду, який після реформи Російської православної церкви (1721) замінив патріарше правління. У філософському курсі Яворського, який він читав у Києво-Могилянській академії, домінувала натурфілософія, в інтерпретації якої тяжів до другої схоластики. Ототожнював Бога і природу, визнавав її матеріальність. Поняття «матерія» розумів як багатозначне. У співвідношенні форми і матерії першість надавав матерії, вважаючи, що вона має своє власне існування, відмінне від існування форми, є не породжуваною і не знищуваною. Першоматерія, за Яворським, є справжньою матеріальною причиною форми, має не тільки потенційне буття, а й справжнє актуальне буття щодо речі. Активність матерії пов'язував з рухом. Висунув здогади щодо співвідношення руху і спокою, їх суперечливості. На противагу тим, хто вважав, що час існує лише завдяки інтелекту, не тільки пов'язував час із рухом, а й наголошував, що час є рухом щодо попереднього стану речей. Визнаючи об'єктивність причинності, зробив припущення, що причини; підпорядковуючи наслідки, відокремлюють самі себе в сутність виниклої речі й таким чином визначають її. Обстоював ідею передбачення всіх історичних подій Богом. Найвищою мудрістю вважав теологію. Філософські погляди втілені в його курсі "Філософські змагання...", який читав у Києво-Могилянській академії.

НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ

Куліш Павло Лаврентійович

Ф і л о с о ф і я

навчально-методичний посібник

для студентів усіх спеціальностей

Виготовлено з оригінал-макету у Вінницькому державному педагогічному університеті імені Михайла Коцюбинського. 21100, м. Вінниця, вул. Острозького,32 Умов. друк. арк. 15.

Зам. № _____ Тираж 100

Кафедра ОФиФНГП

ФИЗИКА

Методические указания по выполнению контрольных работ № 1, 2 по дисциплине «Физика»

Самара 2014

Печатается по решению методического совета Нефтетехнологического факультета

ББК

УДК

Физика: Методические указания и контрольные задания для студентов заочного факультета, изучающих курс физики. / Самар. гос. технический университет; Составитель Т. н. Голованова, А. м. Штеренберг. Самара, 2014. 54 с.

Методические указания и контрольные задания для студентов заочного факультета вуза составлены в соответствии с действующей программой по курсу общей физики. В начале каждого раздела приводятся основные законы и формулы, даются примеры решения типовых задач. Контрольные задания предназначены для студентов всех специальностей.

Ил. 24. Табл.3. Библиогр.: 5 назв.

Голованова Т. н., Штеренберг А. м. 2014

©Самарский государственный технический университет, 2014

ПРЕДИСЛОВИЕ

Учебно-методическое пособие написано для оказания помощи студентам заочного факультета вуза при изучении курса общей физики. Пособие составлено в соответствии с действующей программой по курсу общей физики.

Приводятся основные законы и формулы, необходимые для решения контрольных заданий. Даны примеры решения типовых задач и контрольные задания. Числовые данные в примерах и контрольных заданиях даны с учетом точности соответствующих величин и правил действия над приближенными числами.

Даны две таблицы вариантов контрольных работ по механике (контрольная работа №1) и молекулярной физике с термодинамикой (контрольная работа №2). Таблицы содержат варианты для специальностей, учебными планами которых, предусмотрено по курс физики четыре и шесть контрольных работ. Количество задач и их номера указываются преподавателем. Кроме того в пособии даны методические указания к решению задач и выполнению контрольных работ, а также, справочные материалы.

программа курса физики

для инженерно-технических специальностей

заочного отделения вуза



Представники української філософії | Механика

Выполнению контрольных работ | Кинематика | Динамика | Законы сохранения | Динамика твердого тела | Механические колебания | Специальная теория относительности | Примеры решения задач | Решение | Решение |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати