На головну

Поняття причин та умов конкретних злочинів

  1. A) причинности
  2. I. Поняття, предмет, метод та система трудового права України
  3. I. ПРИЧИНЫ ОБОСТРЕНИЯ КАДРОВОЙ ПРОБЛЕМЫ НА ТЕЛЕВИДЕНИИ, В СМИ РОССИИ
  4. II. Причины, по которым подчиненные избегают ответственности и блокируют процесс делегирования
  5. III.1.3. ПРИЧИНЫ НАРУШЕНИЙ СЛУХА. ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГИЧЕСКАЯ КЛАССИФИКАЦИЯ НАРУШЕНИЙ СЛУХОВОЙ ФУНКЦИИ У ДЕТЕЙ
  6. LПричины хронической диареи
  7. V2: Тема 24. Перфорация и свищ верхнечелюанои пазухи. Причины. Клиника. Диагностика. Лечение

Детермінанти кожного злочину як умисного, так і необережного, є, з одного боку, особисті властивості конкретного індивіда - його потреби, погляди, інтереси, ставлення до різних соціальних цінностей і вимог, у тому числі правових; з іншого - сукупність зовнішніх обставин, які викликають намір і рішення скоїти умисний злочин або дію (бездіяльність), яка призвела до злочину з необережності. Тобто, існує взаємодія криміногенних властивостей особи, які склалися під впливом несприятливих умов її формування, із зовнішніми об'єктивними обставинами і ситуаціями. Можна визначити два рівні такої взаємодії особи з соціальною дійсністю. На першому створюється передумова, можливість скоїти злочин конкретною особою, на другому - ця можливість реалізується.

На цих рівнях проявляється також зв'язок між загальними причинами та умовами злочинності і причинами й умовами окремого злочину. Загальні причини й умови різними сторонами "входять" в індивідуальні умови соціалізації особи і водночас визначають конкретні ситуації, в яких вона діє. У свою чергу, детермінанти окремих злочинів відображають на індивідуальному рівні загальні причини й умови злочинності і ситуації, за яких скоюються злочини. Як бачимо, тут наявна діалектична єдність загального особливого і окремого. З урахуванням дворівневої взаємодії особи з об'єктивною дійсністю має вестися й аналіз причин та умов конкретного злочину.

У сучасній кримінології поняття причин конкретних злочинів не знайшло однозначного трактування. Ними деякі автори називають: 1) антигромадські погляди певного кола осіб; 2) зовнішні обставини, що сформували ці погляди; 3) різноманітні життєві ситуації, які у взаємодії з позицією особи викликають злочинні дії [61]. Саме по собі це не викликає заперечень, але є занадто загальним. Намагаючись конкретизувати це поняття, одні з кримінологів у якості причини окремого злочину вказували на дефекти індивідуальної правової свідомості; інші - на "пережитки минулого" у свідомості і поведінці, неправильні погляди й уявлення; треті - на наявність у свідомості окремих осіб антисуспільної установки; четверті - на егоїзм, кар'єризм, корисливе ставлення до державної чи колективної власності. Але при такому підході незрозуміло, чому у окремих осіб деформується свідомість, стаючи антисуспільною, які інші властивості (якості) особи впливають на злочинну поведінку і, нарешті, яка ж роль соціальних факторів, що власне формують свідомість особи злочинця.

Обминаючи дискусію, зауважимо, що в самому понятті злочину неминуче міститься правовий аспект, і злочин аж ніяк не існує в двох іпостасях: водному випадку як юридична категорія, в іншому - як соціальний феномен. Сам злочин визначається кримінальним законом, який діє в даний момент. Особливістю кримінологічного підходу є розгляд злочинної поведінки як процесу, що розвивається у часі та просторі, який включає не лише зовнішні прояви кримінальних дій, їх юридичні ознаки, але й попередні соціально-психологічні явища, що визначають генезис злочину [62]. Проте з цього зовсім не випливає, що злочин перестає бути самим собою, або що він може бути вчинений поза свідомістю і волею індивіда, який володіє правосуб'єктністю, тобто є осудним і має відповіднийвік (14 або 16 років), достатній, на думку законодавця, для відповідальності та караності.

Вчинити чи не вчинити злочин залежить від самого суб'єкта, і тому на перше місце справедливо висувається здатність індивіда до вибору певного варіанта поведінки, що й лежить в основі кримінальної відповідальності. У цьому зв'язку особливого значення набуває єдність свідомості та волі суб'єкта, які визначають його винність у скоєнні злочину.

Спроможність суб'єкта вибирати певні види поведінки може звужуватися (обмежуватися) з різних причин. В одних випадках через сильне хвилювання, викликане насильством, тяжкою образою тощо, в інших - із-за різних відхилень свідомості в рамках осудності або так званих затримок розумового розвитку, що спостерігаються в неповнолітніх, коли соціальна зрілість і вік вступають у протиріччя; по-третє, із за антигромадської установки (стану готовності діяти злочинно), коли злочинна поведінка стає звичним і злочини відбуваються заради них самих, що властиве для деякої категорії злочинців-рецидивістів. У потрібних випадках, крім останнього, проводиться психологічна, психіатрична або комплексна психолого-психіатрична експертиза. Проте вона не стосується правової оцінки вчиненого - ні змістовної сторони винності (наміру або необережності), ні причинності як такої між суспільно небезпечною дією (бездіяльністю) і наслідками у вигляді заподіяння шкоди інтересам, що охороняються правом. Це в компетенцію експертизи не входить, а є прерогативою суду, і було б абсурдним жадати від експертів інших рішень. Нічого крім власного предмета вони розкрити не можуть. Спроби суто пенологічного розгляду кримінологічної проблематики виглядають прикрим непорозумінням.

Як об'єкт вивчення в кримінології виступає насамперед особа, яка скоїла злочин, хоча профілактичний інтерес становить і той, від кого, судячи з його антисуспільної поведінки, можна очікувати вчинення злочину. Останній лише завершує процес детермінації злочинної поведінки.

Так звана передкримінальність не означає фатальності скоєння злочину, тобто поза злочином особи злочинця не існує, так само як поза суб'єктом (осудної особи, яка досягла віку кримінальної відповідальності) не може бути складу злочину. Проте, чим ближче ми наближаємося до детермінації одиничного злочину, тим очевиднішим стає існування типових явищ, які характеризують суб'єктивні чинники (детермінанти) такої поведінки. І було б великою помилкою не вбачати саме тут те особливе, що пов'язує загальне (злочинність) і одиничне (злочин) у єдине ціле.

У психології особистість людини розглядається з двох сторін - формальної, яка відноситься до психофізіології, і змістовної, обумовленої свідомістю. На цій основі аналізуються особисті структури і підструктури: біологічні властивості індивіда (темперамент, інстинкти, органічні патологічні зміни), особливості протікання психічних процесів (відчуття, сприйняття, пам'ять, мислення, почуття, воля), індивідуально набутий досвід (знання, навички, уміння, рівень культури) і сформовані при житті якості особи, які визначаються соціалізацією людини і обумовлюють змістовну сторону її поведінки та діяльності [63].

Під соціалізацієюзвичайно розуміють становлення особи і включення її в існуючі суспільні відносини (економічні, ідеологічні, правові, сімейно-побутові тощо). Особлива роль належить підструктурі спрямованості особи, під якою розуміється система поглядів, переконань, ціннісних орієнтацій, соціальних і базових мотивацій. Фактично йдеться про змістовну сторону свідомості людини, сформовану за рахунок навчання, виховання, власного удосконалювання і включення в суспільно корисну діяльність.

Звідси можна зробити висновок, що в якості основного чинника становлення особи на злочинний шлях виступають дефекти в її соціалізації. Проте така категоричність не завжди виправдана. Адже, соціалізується будь-яка особа, стаючи дорослою і включаючись у ті чи інші суспільні відносини. Не становлять з цього винятку й ті, хто скоює злочини. Одні з них, включившись у суспільно корисну діяльність, "сполучають" її зі злочинною, інші - окремо від неї, треті - випадають із сфери соціально корисних зв'язків та відносин, але ніяких злочинів не чинять. Ускладнення в процесі соціалізації можуть викликатися багатьма факторами, у тому числі розумовими вадами, генетичними аномаліями, різноманітними захворюваннями. Але з цього зовсім не випливає, що злочини спричиняються ними. У юридичному змісті значення одержує те, що споконвічно криміногенне, або набуває криміногенність у зв'язку з фактом учинення злочину конкретною особою. Кожний суб'єкт, зазнаючи якогось зовнішнього впливу, реагує відповідно до свого внутрішнього світу. Ніякої однаковості тут немає і бути не може через індивідуальність самої особи.

Одні з осіб, які вчинили злочини, раніше характеризувалися як важко виховуванні, педагогічно занедбані, інші - такого минулого не мали. Психологічний пошук, очевидно, може пояснити лише те, що виявилося причиною даних, найбільш типових ускладнень у вихованні, навчанні (соціалізації як такої), що негативно вплинуло на забезпечення належного формування особи, а не причин вчинення злочинів. Відомо, що далеко не кожний, хто відзначався важковиховуваністю, стає злочинцем. Причинами неуспішності навчання можуть бути обмеження розумових здібностей, несприятливі умови в сім'ї, відсутність елементарних можливостей одержати потрібні знання, а труднощі у вихованні - різноманітні акцентуації характеру, психічні відхилення в рамках осудності, психолого-педагогічна безграмотність батьків чи вчителів тощо. Ні те, ні інше саме по собі не спричиняє злочинної поведінки, тому що негативні впливи сприймаються особою не автоматично, а переломляючись через її внутрішній світ. Кожний новий вплив, яким би він не був, накладається на попередній, який вплинув на формування особи. Зовсім не обов'язково змінюючи його або діючи в тому самому напрямку. Неповнота соціалізації особистості, обумовлена різноманітного роду соціальними аномаліями, супроводжується або доповнюється обмеженістю, звуженням реальних можливостей засвоєння певних знань, умінь, навичок, професії, викликаних різного роду фізичними і психічними відхиленнями, соматичними захворюваннями і т.п., що самі по собі споконвічно не є криміногенними і коригуються спеціальними заходами виховання [64].

Біопсихологічні чинники, у тому числі й стосовні до згаданих станів психіки, не визначають і не можуть визначити соціальних властивостей особи. Спадкові задатки - можливості, а не готові властивості особи.

Важливою внутрішньою детермінантою поведінки є її мотивація. Потреби, інтереси, емоції визначають мотивацію вчинку, а не вибір засобу їх задоволення. Тому мотивація не є безпосередньою причиною злочину. Мотиви - це те, що спонукало індивіда діяти, а не чому він обрав саме кримінальні форми (способи) їх задоволення. Спонукування різняться між собою за змістом, ступенем усвідомлення, силі впливу на людину. Одні з них зовсім не сприймаються, інші залишаються лише на рівні розуміння, треті стають реально чинними. Проте в такій якості виступають лише ті з них, які суб'єктом не тільки сприймаються і "відфільтровуються" свідомістю за значимістю в даний момент, але й набувають вольового імпульсу на задоволення, що властивий тільки прагненням. Мотив злочинної поведінки можна визначити як усвідомлене спонукання (прагнення) особи до вчинення конкретного діяння, яке таїть у собі суспільну небезпеку і передбачене кримінальним законом як злочин [65]. Мотив безпосередньо пов'язаний з прийняттям винним рішення діяти із заподіянням шкоди правоохоронюваним інтересам. Але сам по собі мотив не визначає змісту прийнятого рішення, контрольованого свідомістю і волею суб'єкта. Ні сама по собі мотивація, ні формальна спроможність до вибірковості поведінки не створюють, не формують самої вибірковості, обумовленої соціальними властивостями особи, що сформувалася в процесі життя.

При аналізі детермінації конкретного злочину навряд чи можна претендувати на врахування всіх зовнішніх і внутрішніх чинників (факторів), які мають відношення до даного явища. З усієї їхньої сукупності важливо виділити ті з них, які спроможні викликати мотиви конкретного злочину і прийняти особою рішення діяти саме так, а не інакше. В профілактичному плані їх ліквідація (нейтралізація) веде до внутрішньої перебудови особи і зміни її поведінки у корисному для суспільства напрямку. Вивчення цих детермінант доцільно проводити на двох рівнях: 1) на рівні чинників, які мають безпосередній стосунок до дефектів соціалізації особи і формування її антисоціальних властивостей; 2) на рівні внутрішнього процесу мотивації і виникнення рішення скоїти злочин. Такий підхід дає можливість розкрити увесь механізм злочинної поведінки, комплексно підійти до складного процесу її детермінації.

Деякі кримінологи справедливо підтверджували, що "якихось особливих причин злочинності немає. Є причина, обставини антигромадської поведінки, що можуть призвести до вчинення злочинів. Лише в цьому змісті можна говорити про причини злочинності"[66]. Розвиваючи цю думку, можна констатувати: 1) передкримінальність виражається в антисоціальній поведінці (пияцтві, наркоманії, порушеннях громадського порядку тощо), або зневазі елементарними правилами обережності, нехлюйстві, що свідчать про асоціальні прояви, судячи з яких очікується вчинення злочину; 2) рецидиво небезпечність суб'єкта визначається його злочинним минулим, але це саме по собі, поза антигромадськими проявами не є криміногенним; 3) причинні залежності в кримінально-правовому і кримінологічному аспектах розташовані у взаємодії особи і середовища в її широкому значенні макро і мікро впливів.

 



Класифікація і типологія злочинців | Взаємодія особи і середовища як причина злочину

Підручник 1 страница | Юрінком Інтер | Авторський колектив | Передмова | Поняття, предмет, завдання і функції кримінології | Методологія та методи кримінології | Місце кримінології серед інших наук | Система кримінології | Виникнення кримінології як науки | Розвиток вітчизняної кримінології в 20-ті - 30-ті роки ХХ століття |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати