На головну

Безгромадянство в Україні та шляхи його подолання

  1. Адаптація законодавства України до законодавства ЄС - один із важливих інструментів створення в Україні нової правової системи та громадянського суспільства
  2. Адміністративно-командна система господарювання та управління в Україні.
  3. АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ РЕФОРМУВАННЯ ОРГАНІВ НОТАРІАТУ В УКРАЇНІ. ЗАСТОСУВАННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ІНОЗЕМНИХ ДЕРЖАВ
  4. Аналіз хлібопекарської галузі в Україні
  5. Антибільшовицький опір у Західній Україні в 1944-1945 рр.
  6. Безпосередня і представницька демократія в Україні.

Проблема безгромадянства (апатризму) зявилась після Першої світової війни, коли біженців позбавляли громадянства, щоб завадити їх поверненню в держави, де вони народились. В період Другої світової війни проблема безгромадянства виникла в міру того, що проживали в державі, спочатку позбавляли певних прав, а потім і самого громадянства. В кінці ХХ - на поч. ХХІ ст., розпад та правонаступництво ряду держав (СРСР, СФРЮ та ін.) призвели до ситуацій, коли люди ставали апатридами у звязку з тим, що політичні кордони змінювались, тоді як люди залишалися на землі.

Невідомо від того, в результаті чого виникло безгромадянство - цілеспрямованої дискримінації, політичних вимірів чи відмінностей між положеннями законодавства громадян, - чітко простежується звязок між громадянством, маргіналізацією, позбавленням громадянських прав - переміщенням населення.

Дестабілізуючий ефект проживання без громадянства, а часто і без правового статусу істотний. З правової точки зору до осіб без громадянства слід відносити тих, хто має правові звязки з будь-якою державою у вигляді громадянства. Звідси випливає, що особи без громадянства знаходяться поза рамками правового режиму. В соціальному плані такий правовий вакуум призводить до відсутності індивідуальності, почуття приналежності, відчуття Батьківщини. Часто апатриди не можуть працювати, володіти майном, мати доступ до освіти та охорони здоровя, мандрувати, реєструвати факти народження дітей, шлюбів або смертей або звертатися за захистом держави[134]. Позитивні наміри, які стосувалися прав осіб, що проживають в даній державі і не є її громадянами, не завжди застосовуються і до апатридів (зокрема, до тих, хто не може встановити свій правовий статус в будь-якій державі).

Безгромадянство виникає в результаті втрати особою попереднього громадянства і неотримання нового. Розрізняють абсолютне і відносне громадянство. В першому випадку безгромадянство наступає з моменту народження особи, в другому - з моменту втрати громадянства[135]. Негативним наслідком стану безгромадянства є те, що особи, які не мають громадянства, ні в одній державі не користуються повнотою прав, приналежних громадянину.

Основним способом скорочення безгромадянства, безумовно, є здійснення внутрішньодержавних заходів, наприклад таких, що містяться в Законі України «Про громадянство України», які встановлюють, що дитина , яка народилася на території України від осіб без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, є громадянином України (ч. 2 ст. 7)[136].

Ліквідація (або зменшення випадків) безгромадянства можлива в результаті уніфікації законів про громадянство держав чи укладення відповідної міжнародної конвенції. Спроба, зроблена в цьому напрямку на Гаагзькій конференції в 1930 році, не увінчалася успіхом. Підписана на цій конференції Конвенція про деякі питання колізій законів про громадянство, передбачала факультативний характер дозволу на вихід з громадянства до тих пір, доки особа, яка його отримала, не набула громадянства іншої держави. Зокрема, законодавство про громадянство не повинне позбавляти громадянства жінку, яка вступила до шлюбу з іноземцем, якщо вона не набула громадянства іноземної держави.

Міжнародне співтовариство давно бачить необхідність роботи щодо зменшення випадків без громадянства, як в плані запобігання конфліктів, вирішення пост конфліктних ситуацій, зменшення випадків вимушеного переміщення населення, так як в рамках захисту прав людини конкретних осіб. Стаття 15 Загальної декларації прав людини 1948 року встановлює, що кожна людина має невідємне право на громадянство. Зрозуміло, що проблема заклечається у визначенні того, право на набуття громадянства якої держави має дана особа. Очевидно, що у випадках без громадянства право на громадянство в контексті Загальної декларації прав людини з даного питання не реалізується.

При цьому зміст ст. 15 Загальної декларації прав людини був роз'яснений в двох правових документах, що стосуються питань без громадянства: Конвенції 1954 р. про статус апатридів (далі - Конвенція 1954 р.) і Конвенції 1961 р. про скорочення без громадянства (далі - Конвенція 1961 р.). Конвенція 1954 р. встановлює на території держав - учасниць певний правовий режим для осіб без громадянства: захищає особистий статус, майнові права. Вона зобов'язує держав-учасниць надавати особам без громадянства такий же правовий режим, яким користуються на їх території іноземці. Конвенція 1961 р. не допускає позбавлення громадянства, якщо воно призводить до без громадянства, і закріплює, що втрата громадянства в силу змін в особистому статусі ставиться під умову отримання нового громадянства[137].

Вказані конвенції формують всесторонню правову основу для попередження випадків без громадянства і гарантії предоставлення як мінімум правового статусу, що забезпечує певну стабільність для людей, а в окремих випадках впорядковує їх перебування на території держави.

Крім апатризму де-юре може існувати апатризм де-факто. Це громадяни, які хо і наділені формально громадянством певної держави, однак фактично не можуть користуватися міжнародним захистом держави громадянства. В міжнародному праві як апатриди де факто, переважно, розглядаються біженці. Міжнародна практика намагається йти шляхом зрівняння аnатридів dде юре в правах з апатридами де факто.

На думку Бедрія апатризм є для людини негативним явищем з настуnних причин: особа не має права на проживання на державній території жодної держави світу; вона не може отримати дипломатичний захист; вона не має права на nолітичну участь в суспільстві (не має права обирати та бути обраною до органів державної влади жодної країни світу, участі в референдумах; законодавство багатьох країн світу дозволяє участь у мітингах та демонстраціях тільки власним громадянам, обмежується можливість бути членом nолітичної партії будь-якої держави); особа позбавлена багатьох інших прав, які держави гарантують тільки громадянам (соціальні права, економічні права - наприклад, право на працю, права в галузі освіти); особа без громадянства обмежується в доступі до професій, опанування якими законодавець пов'язує з наявністю громадянства цієї держави. Іншими словами, загальний комплекс прав особи без громадянства завжди є меншим, ніж особи, що має громадянство певної держави[138].

В Україні статус осіб без громадянства прирівняний до статусу іноземців. Виключенням є те, що дипломатичні представництва іноземної держави не вправі надавати захист особам без громадянства на території перебування. Хоча, як зазначає Святун О. В., що у випадку, коли захисту потребує особа без громадянства або біженець, такий захист може бути наданий, якщо названі особи постійно проживають у державі здійснення захисту на час завдання шкоди і на час офіційного подання вимоги[139].

В 2006 році Рада Міністрів Ради Європи схвалила Конвенцію про недопущення без громадянства у звязку з правонаступництвом держав (далі - Конвенція 2006 р.). Конвенція вступила в силу 1 травня 2009 р. Станом на 1 вересня 2013 р. її ратифікували декілька держав (Чорногорія, Норвегія, Нідерланди, Молдова, Угорщина, Австрія). Правонаступництво держав може призводити до великої кількості осіб без громадянства, тому в даній конвенції закріплені більш детальні правила, які слід застосовувати державам з метою попередження (або в крайньому випадку зменшення, наскільки це можливо) випадків появи осіб без громадянства, повязаних з правонаступництвом держав.

Ситуація із появою більшої кількості осіб без громадянства поглиблюється зі складністю ідентифікації осіб без громадянства і випадків без громадянства. Особи без громадянства не обов'язково перетинають кордон, звертаються за наданням притулку або створюють окрему групу населення даної держави. Небагато національних систем обліку пристосовані для точного визначення кількості осіб без громадянства на території держави. Ряд осіб без громадянства зареєстровані як іноземці, інші - як резиденти, які не є громадянами.

В той же час частина людей віднесені до категорії людей іншої держави навіть тоді, коли ця інша держава не розглядає їх як своїх громадян і не надає їм захисту. В інших випадках люди можуть бути зареєстровані як особи без громадянства однак ця інформація не розповсюджується з політичних міркувань. Більше того багато осіб без громадянства віднесені до категорії біженців або до осіб, які шукають притулок навіть в тих випадках, коли вони отримали відмову в наданні притулку або взагалі не зверталися за наданням притулку. Кількість осіб без громадянства продовжує зростати в міру того, як особи без громадянства перетинають кордон чи втрачають громадянство, перебуваючи за кордоном. Держави, в тому числі і Україна, яким доводиться зіткнутися з подібними ситуаціями, часто не можуть знайти сприятливі і довгострокові рішення для таких категорій осіб.

Усунення причин без громадянства призводить до усунення корінних причин вимушеного переміщення і виникнення потоків біженців. Чим вищі гарантії громадянства в державі і чим ефективніша захист, що предоставлений державою, тим меншою є ймовірність звернення за міжнародним захистом. В Україні існує Закон «Про громадянство України» і Україна, базуючись на визначенні громадянина України, встановлює, хто є громадянином України, а хто - ні.

Однак держави, використовуючи різні механізми громадянської приналежності осіб, що проживають на їх території, не завжди консультуються одна з одною з таких питань. Продовжують виникати ситуації, коли люди не можуть отримати громадянство ні однієї держави. Крім того, ситуація ускладнюється політичною напругою, етичними і расовими уявленнями про національну ідентичність, що змінюються, соціально-економічними проблемами, конфліктами між державами і всередині держав, уступкою територій, а також такими питаннями, як укладення шлюбу, реєстрація народжень, а також громадянський статус жінок і дітей.

Безумовно скорочення випадків без громадянства може бути чітко визначене в якості одного з ключових заходів національного законодавства в сфері громадянства. Однак реалізація даних положень тісно пов'язана з наявністю в у відповідної особи законних підстав для проживання на території держави і фактичним проживанням особи на території даної держави. Таким чином, якщо згідно з положеннями законодавства держави особа незаконно проживає на території держави і фактично не проживає в державі, то реалізація вищевказаних цілей буде суттєво ускладненою.

Закон про громадянство України вважає законними підставами для проживання в Україні іноземців та осіб без громадянства - надання їм статусу біженців чи притулку в Україні. Для України, як і для багатьох інших країн, проблема біженців стає дедалі актуальнішою[140]. З одного боку, законне проживання (законне перебування на території даної держави) - норма, яка визнається практично всіма державами світу. З іншого боку, в наш час відсутня однозначна трактовка того, включає в себе феномен законного проживання (законного перебування на території даної держави). Тому в деяких випадках люди, які народилися і все життя проживали в одній державі, ставали, наприклад, після розпаду цієї держави іноземцями або особами без громадянства. Порою ситуація ускладнювалася тим, що особи, які отримували право на тимчасове проживання в якості іноземних громадян, не могли продовжити свої дозволи на тимчасове проживання. Все це призводило до випадків незаконного проживання осіб в державі народження.

Очевидним є той факт, що статус негромадян (там, де він існує), спірне громадянство іншої держави або просто статус особи без громадянства де-юре потенційно є причинами соціальних заворушень, нестабільності і вимушеного переселення населення.

Деякі негромадяни є апатридами[141]. Вони або ніколи не одержували громадянство держави свого народження, або втратили своє громадянство і не претендували на громадянство іншої держави. Така категорія осіб включає уродженців держави проживання, які не зареєструвалися для отримання громадянствапротягом встановленого періоду, або яким було відмовлено в ньому; дітей, які народилися в державах, які визнають лише принцип jus sanguinis для набуття громадянства від батьків - негромадян держав, що визнають лише принцип jus soli.

Варто звернути на особливості визначення правового статусу апатридів новим Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»[142]. Насамперед, слід відзначити, що цей закон суттєво відрізняється від попереднього. Адже незважаючи на те, що в преамбулі цього закону в ролі мети регулювання називається визначення правового статусу осіб без громадянства в Україні та встановлення порядку їх в'їзду в Україну та виїзду з неї, весь закон присвячений лише останньому питанню, правовому ж статусу осіб без громадянства присвячено тільки одну статтю, а саме - статтю 3. Водночас, дана стаття заслуговує на окрему увагу. З одного боку, діючи як і багато сучасних країн, український законодавець встановив національний режим щодо прав і обов'язків апатридів, які законно перебувають на території України, тобто їх наділено тими ж правами й обов'язками, що й громадян України, за винятком випадків, передбачених Конституцією України, законами України та міжнародними договорами України (ч. 1. ст. 3). З іншого боку, у ч. 2 цієї статті, зокрема, йдеться: «особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини»[143]. Отже, мова в цій статті йде про права осіб без громадянства, які вступають у відносини із органами державної влади України, адже стаття говорить про юрисдикцію України.

Окрім цього, дана стаття поширюється й на нелегальних мігрантів, оскільки в ній йшлося про іноземців та осіб без громадянства незалежно від законності їх перебування. Тобто дану статтю можна прочитати таким чином: особи безгромадянства, в тому числі й ті, що перебувають на території України нелегально, у відносинах з органами державної влади мають право на визнання їх правосуб'єктності та основних прав і свобод людини. З одного боку, ця стаття доволі прогресивна, оскільки визнає, що навіть нелегальний мігрант володіє на території України певними правами. Однак з іншого, формулювання статті викликає деякі запитання. По-перше, якщо говорити про апатридів, які законно перебувають на території України, то вони вже наділені таким же колом прав і обов'язків, як і громадяни України, тож говорити про це ще раз немає потреби. По-друге, якщо говорити про нелегальних мігрантів, то вони отримують ці права тільки у відносинах з органами державної влади[144]. Якщо нелегальний емігрант не матиме справу з ними, то, виходить, не матиме й жодних прав, зокрема, якщо він захворіє, то не зможе звернутися до лікарні, а це дуже небезпечно. На мій погляд, нелегальних мігрантів варто було б наділити хоча б деякими основними правами людини, зокрема, правом на життя, правом на свободу віросповідання незалежно від того, вступають вони у відносини з органами державної влади чи ні.

Якщо розглядати ч. 2 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» далі, то варто звернути увагу, що вона прямо не наділяє осіб правосуб'єктністю та правами, а каже, що вони мають право на те, щоб правосуб'єктність і ці права були визнані. Постає запитання: ким вони мають бути визнані й чому правосуб'єктність і права апатридів ще хтось повинен визнавати? На мій погляд, якщо законодавець хотів наділити певними правами нелегальних мігрантів, то в законі слід було перелічити мінімальний обсяг прав, на які він може сподіватися як людина.

Визнання громадян іншої держави апатридами викликає питання щодо їх подальших взаємин з державою громадянства, зокрема й обов'язків апатрида перед державою, яка не має перед ним зобов'язань[145]. Тому слід звернути увагу на те, що ч. 2 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» не говорить про обов'язки. Про них згадується в наступній частині ст. 3 Закону, в якій, зокрема, йдеться: «особи без громадянства зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави»[146]. Водночас, з огляду на ч. 2 Закону виникає запитання: чи поширюються її положення на нелегальних мігрантів? З одного боку, особа, що перебуває на території України нелегально, вже порушила законодавство України, а тому недоречно вимагати від неї неухильно додержуватися Конституції та законів України. Однак з іншого боку, якщо законодавець наділяє їх певними правами, то слід встановити для них і обов'язки, принаймні не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Статус осіб без громадянства, особливо осіб без громадянства які були позбавлені можливості клопотання про отримання права на проживання чи прийому до громадянства, повинен бути врегульований, наприклад, шляхом спрощення процедур подачі клопотання про отримання права на проживання або за допомогою проведення кампаній, які б роз'яснювали, що особи без громадянства не будуть піддані висилці.

Також потрібно намагатися скорочувати кількість осіб без громадянства (в першу чергу дітей) шляхом стимулювання подачі батьками клопотань про прийом до громадянства від імені дітей. Особи без громадянства не повинні всупереч їх волі репатріюватися в держави походження їх нащадків.

Особи, які отримали громадянство іншої держави, аніж їх держава народження, повинні мати реальну можливість набуття громадянства своєї рідної держави. Відповідно до ст.. 12 (4) Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р. особи без громадянства не можуть бути довільно позбавлені права на вїзд в державу свого проживання або в державу, з якою мають довгострокові зв'язки.

Напрями вдосконалення законодавства в цьому зв'язку доцільно визначити в науково обґрунтованому програмному урядовому документі, який повинен показати в тому числі і місце законодавчих актів, що стосуються прав осіб без громадянства, у загальній системі українського законодавства. Вважаю, що необхідним є здійснення більш повної законодавчої регламентації прав осіб без громадянства, що на практиці дозволить забезпечити єдині підходи до реалізації політики у сфері громадянства на всій території країни, встановить загальні принципи і стандарти законодавчого регулювання в даній області, гарантує організацію належного захисту пеосіб без громадянства від дискримінації за мотивами походження, соціального і майнового стану, статі, раси, національності, мови, ставлення до релігії, переконань і інших обставин, визначить відповідні державні повноваження в цій сфері. У цьому контексті було б доцільно внести зміни до Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», що в свою чергу дозволить захистити права осіб без громадянства на території України.

Недосконалість термінології, що використовується Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», у поєднанні з відсутністю визначень на законодавчому рівні таких понять, як «постійне проживання» та «тимчасове перебування», призводить до неможливості визначення комплексу осіб, що належать до категорії осіб без громадянства. А тому доцільно конкретизувати дані положення на законодавчому рівні, а також закріпити демократичну модель політики держави стосовно апатридів, визначити цілі, принципи, завдання, пріоритети та механізми реалізації державної політики щодо осіб без громадянства[147]. Виділення відповідних законодавчих норм сконцентрує і скоординує зусилля з питань захисту прав осіб без громадянства, дозволить знайти нові, більш вдалі шляхи вирішення існуючих проблем.

Разом з тим, Габрелян Г. вказує на необхідність створення законодавчих механізмів реалізації норм Конвенції про статус апатридів 1954 р. в Україні, зокрема вдосконалення нормативного регулювання забезпечення права таких осіб на звернення до суду, отримання початкової освіти[148]. Тож пріоритетним завданням державної політики відносно осіб без громадянства в Україні на сучасному етапі розвитку є розробка і систематизація адекватної і сучасної законодавчої бази, яка, з одного боку, має відповідати реаліям забезпечення статусу осіб без громадянства, а з іншого - наближатиме Україну до реалізації положень ратифікованих раніше міжнародно-правових документів, зокрема Конвенції про статус апатридів.

Крім того, необхідно спрямувати діяльність на розроблення і підписання двосторонніх міжнародних угод, спрямованих на уникнення безгромадянства.

Також на законодавчому рівні потрібно вдосконалити правовий статус осіб без громадянства, зокрема закріпити:

- правосуб'єктність осіб без громадянства;

- спрощені підстави отримання громадянства України;

- права, свободи та обов'язки осіб без громадянства, механізм їх реалізації;

- гарантії правового статусу;

- відповідальність осіб без громадянства за порушення національного законодавства.

Можна зробити висновки, що чинне правове регулювання проблем без громадянства в Україні не дає повної відповіді на ті питання, які ставить перед державою практика реалізації законодавства з цього питання. Вітчизняна законодавча база спирається на міжнародно-правові документи: Загальну декларацію прав людини, Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, Конвенцію про статус апатридів, Конвенцію про статус біженців, Конвенцію про скорочення без громадянства. Приведення національного законодавства у відповідність до міжнародних норм і послідовне їх виконання будуть сприяти скороченню такої значної групи населення, як апатриди, і відповідно негромадяни. Пріоритетним напрямом політики щодо вирішення проблем без громадянства в Україні на сучасному етапі розвитку є розробка і вдосконалення адекватної і сучасної законодавчої бази, яка, з одного боку, відповідатиме реаліям забезпечення подоланню проблем без громадянства, а з іншого - наближатиме Україну до реалізації положень ратифікованих раніше міжнародно-правових документів, зокрема Конвенції про статус апатридів.

 



Проблеми подвійного громадянства в Україні | РОЗДІЛ 3. ГАРМОНІЗАЦІЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ГРОМАДЯНСТВО З МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИМИ СТАНДАРТАМИ

Поняття та сутність громадянства | Становлення та розвиток законодавства про громадянство в Україні | Поняття подвійного громадянства та без громадянства |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати