На головну

Позитивізм, постпозитивізм та аналітична філософія.

  1. Аналітична обробка результатів експерименту
  2. Грецька етимологія філософії. Світогляд і філософія.
  3. Давньогрецька філософія.
  4. Давньоіндійська філософія.
  5. Стародавня філософія.
  6. Тема 3. Антична філософія.

Позитивізм (від лат. "positivus" - позитивний, справжній, ствердний) - напрям у некласичній філософії 19 - 20 ст., що виходить із визнання конкретних (емпіричних) наук єдиним джерелом істинних знань. Всі інші (ненаукові) види пізнання, перш за все, релігійне та філософське, - позитивізм вважає недійсними. За позитивізмом, проблеми та основоположення попередньої (класичної) філософії (про буття, причини, сутності, тощо) не можуть бути ні розв'язані, ні перевірені досвідом, бо є занадто абстрактними. (Більшість із них взагалі не мають сенсу і є суто спекулятивними). Нова філософія (некласична, "позитивна") повинна бути побудована на зразок позитивних (емпіричних) наук.

Засновником позитивізму є Огюст Конт (не плутати з І. Кантом!) - французький філософ, що жив у 1798 - 1857 рр. На думку О. Конта історія людського пізнання має 3 стадії: теологічну, метафізичну та позитивну. На першій, теологічній стадії (теологія то є вчення про бога) людський розум всі явища пояснює дією надприродних, божественних сил. На другій, метафізичній стадії основу всіх явищ прагнуть осягнути через введення абстрактних філософських ("метафізичних") понять та принципів. Метафізичне пізнання є нічим іншим, як трансформованим пізнанням теологічним. Третя фаза то є "позитивне" пізнання, на якій людина відмовляється від претензій на "абсолютне знання" та всі свої результати (знання, висновки) грунтує на емпіричному досвідові (на об'єктивних фактах).

У своєму розвитку позитивізм пройшов три історичні етапи; Перший - був представлений Контом, Мілєм та Спенсером. (Про О. Конта вже було сказано). Джон Стюарт Міль (1806 - 1873) - англійський філософ, логік та економіст. Розглядав матеріалізм та ідеалізм як дві "метафізичні" крайності. Вважав, що речі поза їхнього сприйняття не існують (Пригадаймо Берклі!). Заперечував дедукцію як метод отримання знань. Основним методом пізнання визнавав індукцію, у розробку якої вклав значний внесок. Герберт Спенсер (1820 - 1903) - англійський філософ-еволюціоніст. За Спенсером, еволюція є основним принципом буття, що полягає у переході матерії (та її руху) від стану однорідності (гомогенності) до стану зв'язаного складного різноманіття. Суспільство є своєрідним організмом, частинки якого (індивіди) мають певну самостійність щодо цілого. Рівень розвитку цієї самостійності є показником (критерієм) суспільного прогресу.

Другий етап ("друга хвиля") у розвитку позитивізму має назву - емпіріокритицизм. Його пов'язують з іменами Е. Маха (1838 - 1916) та Р. Авенаріуса (1843 - 1896). Формування емпіріокритицизму відбулося у 70 - 90 рр. 19 століття. Емпіріокритицизм, чи "критика досвіду" то є філософія, що основним законом пізнання визнає закон "економії мислення". Відштовхуючись від цього, емпіріокритицизм прагне очистити досвід від таких понять як матерія (субстанція), сила, причинність, необхідність, простір, час та ін., бо вважає ці поняття суто розумовими, що їх не можна привносити у емпіричний (чуттєвий) досвід. Світ, як його розуміє емпіріокритицизм, то є сукупність так званих "нейтральних елементів", які можна розтлумачити як "нічиї відчуття", що за своєю природою не є ні фізичними, ні психічними, - вони нейтральні. Бо, за думкою емпіріокритиків, не буває об'єкту без суб'єкту, чи суб'єкту без об'єкту. Наприклад, колір, звук, смак, форма - то є саме такі "нейтральні елементи", з яких складається реальність, що ми її знаходимо у нашому досвіді. Ці елементи є своєрідними "атомами" людського досвіду, бо їх не можна якимось чином розкласти далі. Нейтральні елементи багатоманітні - це можуть бути звукові тони, запахи, відчуття тиску різної інтенсивності, тощо. Коли елементи утворюють стійкі комплекси, то ми сприймаємо такі комплекси як тіла (об'єкти) і закріплюємо їх у нашій пам'яті та мові за допомогою слів та речень. Наше суб'єктивне "Я" слід також розглядати не як якусь "духовну субстанцію" (у класичному розумінні цього поняття), а як стійкий комплекс елементів досвіду (комплекс відчуттів), в якому ми знаходимо спогади, почуття, настрої, пов'язані з особливим різновидом речі, чи об'єкту, - нашим живим тілом.

Оскільки нейтральні елементи не можна віднести ні до сфери фізичного, ні до сфери психічного, то на їхній основі ми отримуємо здатність, як вважає емпіріокритицизм, забезпечити безперервний перехід від фізичного до психічного. Цим ми можемо з'єднати фізику та психологію у єдину систему наукового знання, де фізика та психологія стають двома взаємодоповнюючими напрямами у дослідженні одних і тих же самих елементів досвіду.

Третій етап розвитку позитивізму (що прийшовся на першу половину 20 ст.) має назву "неопозитивізм" (новітній позитивізм). Ще його часто називають "логічний позитивізм". Неопозитивізм пов'язаний з діяльністю так званого Віденського гуртка (Р. Карнап, М. Шлік) та Берлінського товариства емпіричної філософії (Г. Рейхенбах).

Неопозитивізм є однією із найбільш впливових течій некласичної західної філософії. Основний наголос тут було зроблено на проблемі аналізу наукового знання та мови науки. Неопозитивізм, порівняно з позитивізмом 19 ст, ще більш критично ставився до класичної філософії, яка, на думку неопозитивістів, не може розглядатися як якесь узагальнене вчення про світ, чи як теорія реальності. Філософію слід розуміти лише як діяльність з аналізу мовних форм (йдеться, перш за все, про мову науки).

Позитивізм 19 ст. також досліджував наукове знання, але вивчав його під кутом зору психології та історії наукового мислення. Неопозитивізм прагнув здійснити аналіз знання через його вираження (виявлення) у мові методами сучасної формальної (математичної) логіки. Неопозитивізм мав за мету показати, що будь-яке знання, що позбавлене сенсу з т. зору формально-логічних норм мови, є хибним і не можливим.

Отже, філософія для неопозитивізму - метод аналізу мови. Такий підхід до філософії, таке її переосмислення неопозитивісти вважали принциповим і революційним, що радикально відсторонює неопозитивізм від всіх напрямів як класичної, так і сучасної філософії. Але вже у 50-ті роки 20 ст. для більшості представників філософської спільноти стало помітним, що неопозитивізм себе вичерпує, що "революція у філософії", на яку він претендував, не відбулася. Класичні філософські проблеми ("метафізичні", абстрактні світоглядні проблеми), безпідставність яких неопозитивізм сподівався довести методами формально-логічного аналізу мови, уперто поставали в оновлених формах перед західною культурою і наукою, в тому числі, і перед самими неопозитивістами. Виявилося, що неопозитивізм, від того, що йде занадто вузьким шляхом, вже не здатен давати продуктивні відповіді на актуальні питання сучасного наукового та соціокультурного розвитку.

Продовженням і, водночас, запереченням позитивізму вважають такий напрям сучасної західної філософії, як постпозитивізм. Історично постпозитивізм бере свій початок у 50-ті та 60-ті роки 20 ст., коли були надруковані "Логіка наукового відкриття" К. Поппера (1902 - 1994) та "Структура наукових революцій" Т. Куна (1922 - 1996). В цілому для постпозитивізму є характерним: 1) послаблення уваги до проблем формально-логічного аналізу; 2) активне звернення до питань історії науки; 3) перенесення зусиль з методологічного аналізу (методологія - вчення про методи пізнання) "готового" знання на вивчення динаміки наукового розвитку, чи росту знання; 4) відмовлення у своїх підходах від будь-яких жорстких розмежувань та визнання взаємопроникнень емпіричного досвіду та теорії, науки та філософії, логічного аналізу та інтуїції, тощо; 5) прагнення простежити розвиток знання у єдності його кількісних (на фазі "нормальної науки") та якісних (на фазі "наукових революцій") змін. Фаза "нормальної науки", за Т. Куном, означена лінійним зростанням наукових знань, без того, що піддавати критиці основоположення науки чи змінювати методи наукового пізнання. Фаза "наукової революції", навпаки, пов'язана з радикальною перебудовою основоположень у науці, коли суттєво змінюється картина світу (наукова картина реальності) та запроваджуються нові, адекватні цій картині методи досліджень.

Таким чином, постпозитивісти (К. Поппер, Т. Кун, І. Лакатос, П. Фейєрабенд) на відміну від позитивістів та неопозитивістів, не вважають науку самодостатньою, а показують її залежність від соціокультурних чинників, в тому числі, - від філософських ідей.

Близьким до позитивізму стилем філософствування є аналітична філософія, що найбільш розповсюджена у англомовних країнах (В. Британія, США, Австралія, тощо). Аналітична філософія не є якимось єдиним напрямом. Цим поняттям об'єднують різні школи, концепції, течії - за умови, що для них є характерним аналітичний стиль дослідження: по-перше, це повертання філософських проблем у сферу мови та спроба розв'язання їх суто на основі аналізу форми та значень мовних висловлювань, по-друге, наголос на методологічних аспектах дослідження, коли точність та логічну прозорість аналітичних методів, що використовуються, цінують більш високо, ніж сам отриманий результат. Крім того, в аналітичній філософії не проводять чіткої межі між загально-філософськими питаннями та питаннями спеціально-науковими - лінгвістичними, логіко-математичними, методологічними, тощо.

Задача аналізу, як його розуміє аналітична філософія, то є переведення наукових та філософських висловлювань у таку форму, що зміст та значення цих висловлювань стають для нас повністю прозорими. Часто для здійснення такої процедури "переформатування" вихідних висловлювань користуються штучними мовами, що створені за зразком мови математичної логіки, бо звичайні (природні) мови вважають недостатньо точними. У природних мовах, якими ми звикли користуватися, логічна форма висловлювань є затьмареною, що призводить до змішування логічних, нелогічних та безглуздих висловлювань. Це, у свою чергу, призводить до затьмарення самої реальності. Аналіз є необхідним саме для того, що кожне висловлювання (не тільки філософське) зробити адекватним самій реальності. За допомогою аналізу ми здатні встановлювати які висловлювання є осмисленими, а які - ні, а також про що ми можемо говорити як про реальну проблему, а про що - ні. (У філософії, на думку аналітиків, повно псевдопроблем, від яких філософію треба звільнити).

Найбільш відомими представниками аналітичної філософії є Б. Рассел (1872 - 1970) - англійський філософ, логік і громадський діяч та Л. Вітгенштейн (1889 - 1951) - австрійський філософ і логік.

Завершуючи розгляд даного питання, слід сказати декілька слів про такий напрям некласичної філософії як прагматизм (від грецького "pragma" - діло, дія). Прагматизм є американською філософією, спорідненою з позитивізмом (так би мовити "американський варіант" позитивізму). За прагматизмом, значимість знання слід визначати його практичними наслідками. Істина є те, що "краще "працює" на нас, що краще всього підходить до кожної частини нашого життя та може бути з'єднано із всією сукупністю нашого досвіду". Засновниками та продовжувачами прагматизму у 19 - 20 ст. були американські філософи Ч. Пірс (1839 - 1914), У. Джемс (1842 - 1910) та Д. Д'юї (1859 - 1952).



Ірраціоналізм (філософія життя, екзистенціалізм, фрейдизм). | Феноменологія та герменевтика.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ | ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ | Походження та сутність філософії. | Філософія та світогляд. | Предмет та функції філософії. | Давньоіндійська філософія. | Стародавня філософія. | Давньогрецька філософія. | Основні етапи розвитку середньовічної філософії. | Філософія Бл. Августина та Фоми Аквінського. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати