Головна

Давньогрецька філософія.

  1. Грецька етимологія філософії. Світогляд і філософія.
  2. Давньоіндійська філософія.
  3. Позитивізм, постпозитивізм та аналітична філософія.
  4. Стародавня філософія.
  5. Тема 3. Антична філософія.
  6. ТЕМА 7. НІМЕЦЬКА КЛАСИЧНА ФІЛОСОФІЯ.

Давньогрецька філософія (її можна також називати "антична філософія") мала велике значення у розвитку європейської та світової філософії (та й не втратила свого значення аж до сьогодні). Як вже роз'яснювалось у попередній лекції, поняття "філософія" є грецьким за своїм походження, і часто буває так, що коли кажуть "філософія", то мають на увазі саме грецьку (античну) філософію. І це не дивно, бо серед всіх цивілізацій Стародавнього Світу лише в Греції філософія зразу ж постала як самоцінне надбання культури, у формах якого духовне життя стародавньої людини досягає своїх найвищих проявів.

Давньогрецька (антична) філософія, якщо взяти її загалом, ділиться на еллінську, яка досягла своїх вершин у класичний період (4 ст. до н. е.), та елліно-римську філософію, що була продовженням еллінської філософії у Римській імперії (3 ст. до н. е. - 6 ст. н. е.), під владою якої тоді знаходилася Стародавня Греція. У свою чергу еллінська філософія ділиться на досократівську (7 - 5 ст. до н. е.) і класичну (афінську) філософію (Сократ, Платон, Аристотель - 4 ст. до н. е.).

Розглянемо спочатку еллінську (грецьку) філософію досократівського періоду (7 - 5 ст. до н. е.). Історики філософії виділяють в ній два етапи - космологічний (7 - 6 ст. до н. е.) та антропологічний (софійський - 5 ст. та початок 4 ст. до н. е.). Космологічний етап досократівської філософії починається з того моменту, коли в давньогрецькому суспільстві з'являється постать вільного мислителя і вченого, що є альтернативою до священика (жерця). Одним із таких, кого Аристотель назвав першим філософом, був Фалес Мілетський. Він був засновником іонійської школи філософії, до якої, крім Фалеса, належали Анаксімандр, Анаксімен та ін. Всі вони можуть бути названі фізиками та космологами, бо займалися вивченням природи і, на цій підставі, прагнули відшукати першооснову світу (архе). Архе, за їхньою думкою, - то є така першоречовина, з якої походять і складаються всі речі світу. Фалес висунув гіпотезу, що архе - то є вода, Анаксімен у якості архе бачив повітря, Анаксиманр - апейрон (необмежене), з якого всі речі виникають шляхом накладання певних обмежень.

Крім іонійських натурфілософів (фізиків), яких так прийнято називати тому, що вони мали предметом своїх досліджень природу (чи натуру), слід назвати серед перших також представників елейської школи (Ксенофан, Парменід, Зенон) та піфагорійців (Піфагор - засновник, Меліс, Філолай). Елеати (ті, хто належали до елейської школи) займалися проблемами буття як такого. На їхню думку лише буття взагалі може бути прийняте у якості першооснови всесвіту (космосу), бо воно є вищім за всі конкретні речі, що ми сприймаємо їх чуттєво. Буття - то є єдине, неперевершене, досконале, вічне, що дає початок всім речам, але на відміну від речей, що сприймаються нами у їхньої мінливості, буття незмінне, - ніякого руху у ньому не має і не може бути. Отже, рух то є ілюзія (омана), що виникає через недосконалість наших органів відчуття. Ця омана заважає нам бачити буття таким, яким воно є насправді. Щоб досягти буття, нам необхідна філософія, що дозволяє підійматися у нашому мисленні над всіма ілюзіями, які нав'язують нам кожну мить наші органи відчуттів. Єдиний інструмент (духовний орган людини), на який ми можемо покладатися у боротьбі з оманою, - то є розум, за умови, що він стає незалежним від відчуттів і досягає справжньої філософської потужності. Істина відкривається саме таким, удосконаленим філософськими вправами, розумом. Іншого шляху у пізнанні не має. Так вважали і вчили елеати. Вони були першими метафізиками.

У піфагорійській філософській школі основу космосу вбачали у числах. Якщо відштовхуватись від космологічної ідеї мілетця Анаксімандра, що все сутнє, все різноманіття речей виникає із апейрону, який є безмежною першоосновою космосу, то зразу ж виникає запитання про спосіб переходу від безмежного до обмеженого, чи від апейрону до окремих речей. Анаксімандр каже, що окремі речі виникають із апейрону через накладання відповідних обмежень. Піфагор та його послідовники йдуть далі - вони вказують на сутність цих обмежень: всі речі виникають із необмеженого через встановлення відповідних числових пропорцій. Космос, як його розуміють піфагорійці - то є основана на числових пропорціях світобудова, яка є за своєю природою гармонійною. "Все є число" - проголошували піфагорійці. Це означає, що в основі існування всіх речей та їх сукупностей знаходяться числа (числові відношення, пропорції). Вивчаючи числа, ми одержуємо універсальний "ключ", що здатен відмикати будь-які "замки", бо все у космосі підкоряється числам.

Названі вище 3 перші школи давньогрецької філософії є космологічними та натурфілософськими, бо у центрі їхньої думки космос (природа). Їхнє мислення, мов би обертається навколо поняття "космос". Тому сучасні філософи кажуть про цей перший етап розвитку грецької філософії, що його слід визначати як космоцентризм.

Крім названих шкіл слід вказати на трьох "одиноких геніїв" досократівської філософії, які також були натурфілософами. Це - Геракліт, Емпедокл та Анаксагор. Хоч вони і не залишали після себе учнів та не були засновниками філософських шкіл, але залишилися в історії тому, що вельми великим був вплив їхніх ідей.

Геракліту ми завдячуємо за його ідеї про рухливість сутнього (буття), яке він, на відміну від елеатів, розуміє як вічний процес, що живиться боротьбою протилежностей. Геракліта вважають першим діалектиком. Гераклітів космос - це не якась статична споруда, а "вічно живий вогонь", який циклічно розгоряється та згасає. Ці цикли (пульсації) космічного вогню (енергії) не є хаотичними, а є закономірними, бо відбуваються відповідно до космічного логосу. Логос то є закон, за яким живе космос. Щоб стати мудрою, людині необхідно вивчати логос, коритися йому, зрощувати його у своїй душі якомога більше.

За Емпедоклом, у космосі діють дві протилежні сили - любов та ворожнеча, а сам він складається із 4-х першоелементів - землі, води, повітря та вогню. Любов притягує, з'єднує, а ворожнеча розділяє та відштовхує - так відбувається в природі вічний кругообіг. Сама ж природа є безмежно родючою і здатна породжувати безліч живих істот. Але залишаються у її складі лише ті із породжених істот, які виявилися життєздатними. Тут у Емпедокла ми вперше в історії науки і філософії зустрічаємося з ідеєю природного підбору, яка після Дарвіну стала аксіомою еволюційної біології.

Останній з названих "одиноких геніїв" - Анаксагор. Він збагатив філософію кількома плідними ідеями. Так, за його думкою, першоелементів, з яких складаються всі речі, - нескінченна кількість. На початку, коли космос ще не виник, всі першоелементи (Анаксагор називає їх гомеомеріями) хаотично перемішані і окремих речей не існує. Виникнення космосу відбувається шляхом диференціації гомеомерій, коли гомеомерії відповідних різновидів починають концентруватися окремо одне від одного. Хоч повного розділення і не відбувається, але цього достатньо, щоб з'явилися окремі речі (предмети, космічні тіла, істоти) і хаос перетворився у космос. Кожна із речей космосу (природи) має свої особливі якості, в залежності від того, які гомеомерії в ній домінують. Але кожна із речей має також у своєму складі, хоч би потрохи, різновиди всіх інших гомеомерій (а їх нескінченна кількість). Це означає, що у космосі кожна річ зв'язана з усіма іншими (принцип "все у всьому"). Якщо прийняти таку картину світу, то постає питання - "що то є за сила, яка розділила первинну суміш гомеомерій і створила космос із хаосу?" Анаксагор вказує на цю силу: то є світовий розум ("ноос", або "нус" грецькою мовою). Він, як повітря, обіймає собою всі речі, живить собою всі істоти, пронизує їх. Саме тому розумову діяльність людини часто пов'язують із диханням, а світовий (космічний) розум називають духом.

На завершальному етапі (5 ст. до н. е.) досократівська натурфілософія досягає своєї вершини у атомізмі Левкіпа - Демокріта. Демокріт та його напівлегендарний вчитель Левкіп були авторами ідеї про атомарну побудову всесвіту. За Демокрітом, все у світі складається із маленьких та неподільних частинок - атомів ("atomos" означає "неподільний"), що рухаються у порожнечі, то з'єднуючись, то роз'єднуючись. Лише атоми вічні, оскільки є неподільними. Всі речі (істоти), всі без виключень, і великі, і маленькі складаються з атомів і тому, рано чи пізно, розпадаються. Але атоми, після розпаду речей не зникають, а продовжують свій рух та, нарешті, знов збираються до купи, але вже у новій комбінації. Атоми багатоманітні за своїми формами, їх у всесвіті нескінченна кількість. Наш світ (космос), як вважає Демокріт, не єдиний у всесвіті, повинні існувати інші космоси. Деякі з них тільки виникли, інші знаходяться у своєму розквіті, а є такі, що вже близькі до свого розпаду. Так відбувається природний кругообіг, бо ніщо не може зупинити вічний рух (кружляння) атомів. Цей рух закономірний, він завжди притаманний атомам і ніякої зовнішньої причини для свого здійснення не потребує. Людина, її тіло і душа, також складені з атомів. Смерть - то закономірне (природне) розпорошення атомів. Поза смертю ніякого потойбічного життя не існує.

Філософія атомістів (Левкіп, Демокріт) завершує космологічну (натурфілософську) лінію досократівської еллінської філософії. У той же самий час еллінська філософія набуває нового поштовху, але вже в іншому - антропологічному напряму. Це означає, що у центрі уваги нової генерації еллінських філософів, що їх називали софістами, постала людська особа з притаманними їх проблемами та інтересами. Софісти (Протагор, Горгій, Гіпій), що вийшли на арену культурного життя Стародавньої Греції у 5 - 4 ст. до н. е., вважали марним втрачати сили на вивчення природи (космосу), бо ці предмети (об'єкти) є занадто велетенські у порівнянні з людиною та її коротким віком. До того ж, дані органів відчуттів людини не є достовірними, схильні до постійних коливань (скільки людей, стільки і смаків). Та якщо ці дані і були б достовірними, ми все одно не маємо способу - як саме довести їхню достовірність. Бо ж природа залишається для нас непізнанною і тому надійної істини тут ми не маємо (різні школи натурфілософів по-різному тлумачать, що то є природа). Єдине, що в нас є, то сама людина. Як висловився софіст Протагор: "Людина є мірою усіх речей". Це означає, що єдиним критерієм істинності може бути лише людина. Все, що існує, є відносним щодо людини, щодо її життєвих потреб та прагнень. Якщо так, то слід вміти ефективно захищати свою позицію, свої особисті інтереси, причому краще це робити соціально прийнятними методами, цивілізовано. Треба вміти доводити свою правоту публічно (наприклад, у суді). Треба вміти схиляти на свій бік вагомістю наведених аргументів. Для цього необхідно оволодіти логікою, красномовством, діалектикою (мистецтвом вести дискусію). Отже слід йти до софістів, бо саме вони навчають логіці, красномовству, діалектиці. Слід добре заплатити за навчання, бо софісти працюють лише за умови хорошої платні, благодійністю вони не займаються. Можна також найняти софістів у якості консультантів у справах політичного характеру, бо вони працюють на перемогу, а не заради якоїсь абстрактної істини (правди, справедливості, тощо). Бо ніякої абсолютної істині, за переконаннями софістів, не існує. Всі істини відносні. Істинним є те, що для людини вигідно вважати істинним (за умови, що вона в змозі переконати у цьому інших).

Якщо дотримуватися позиції софістів і наполягати на відносності будь-яких істин, то це означає - покласти край науковому пізнанню, бо пізнання саме і спрямоване на пошук загальнозначущих істин, таких, що не втрачають своєї сили за будь-яких обставин. Софісти таких істин не визнають. І вони деякою мірою мають рацію: носієм істини є людина, але її здібності щодо пізнання не абсолютні, можливості людини обмежені. Отже, істина від людини залежить, стає від того відносною. Але мета пізнання якраз в тому і полягає, щоб у істинах відносних відшукувати зернята істини абсолютної. Філософія саме для цього і потрібна людині. Її призначення - знаходити найбільш перспективні шляхи, що ведуть до об'єктивних, незалежних від людських коливань, істин (наукових, раціональних істин).

Тепер, перейдемо до класичного етапу у розвитку давньогрецької філософії. Перший, кого прийнято вважати представником еллінської класики, - Сократ (рання класика). Сократ (469 - 399 до н. е.) жив та навчав у Афінах. Сам Сократ нічого не писав. Про його філософію ми можемо дізнатися лише з творів Платона та Аристотеля. Як і софісти, Сократ виходив з того, що природа (світобудова) є для людини непізнаванною. Знати ми можемо лише себе. Стародавній вислів "Пізнай самого себе" Сократ зробив девізом своєї філософії. Вище завдання пізнання - мистецтво жити. Але, на відміну від софістів, Сократ вважав, що щасливе життя можна побудувати лише на істинному знанні. Істинним є не те, що дає людині вигоду, як то думають софісти. Навпаки, що насправді є для людини корисним, вона може знати лише за наявності об'єктивно-значущої істини. Щоб здобути таку істину, людині слід зануритися у глибину своєї душі. Там можна відшукати "розумне місце", з якого людина, що прагне пізнання, здатна отримувати відповіді на філософські запитання. Але, як за правило, людина, що тільки починає навчатися філософії, не здатна самостійно просуватися у пізнанні, - для цього їй потрібен вчитель. Сам Сократ часто виступав у ролі такого вчителя. Він казав, що його метод є "пологодопомога", бо він допомагає людям народжувати істину. Отже, істину Сократ нікому не нав'язував, а своїми запитаннями лише підштовхував людей на те, щоб вони самі народжували цю істину у середині себе. За Сократом, людина не є злою за своєю природою і якщо робить зло, то від незнання. Істинне знання сприяє виправленню людей, веде їх до добра. Але це повинно бути дійсно істинне знання, таке, яке є незалежним від суб'єктивних коливань, намірів та смаків окремих людей. Справжнє добро, справжня моральність не є, за Сократом, відносними поняттями, вони - універсальні і зберігають свою силу для всього людства.

Платон (427 - 347 до н. е.) був учнем Сократа та засновником всесвітньо відомої Академії. Платон є одним з найвеличніших філософів усіх часів. Його вважають засновником європейської традиції об'єктивного ідеалізму. Це означає, що Платон вперше в європейській (грецькій) філософії вказав на ідеальний світ, який за своїм буттєвим статусом є вищим над світом матеріальним. За Платоном, всі матеріальні речі мають свої безтілесні першообрази - ідеї (трикутник, число, колір, звук, істина, добро, краса, тощо - все це ідеї). Їх існує велика кількість. Ці ідеї є досконалими та вічними. Матеріальні ж речі не досконалі, вони лише подібні до своїх ідеальних прообразів. Крім того, матеріальні речі не є вічними, вони виникають та зникають. Отже, існує два світи - ідеальний та матеріальний. Ідеальний світ складається з досконалих та безтілесних ідей. Його не можна сприймати органами відчуттів людини, а можна лише мислити. Матеріальний світ, навпаки, можна сприймати чуттєво, що ми й робимо кожної миті, бо він складається з речей матеріальних.

Людина належить до обох світів: її тіло матеріальне, а душа - ідеальна. Тіло смертне, але душа, оскільки вона є жителем ідеального світу, - безсмертна. Душа, коли вона знаходиться в тілі, відчуває тяжіння до ідеального світу, і це для неї природно. До свого втілення у людське тіло душа кожної людини знаходилася у світі ідеальному; там вона була в змозі сприймати досконалі ідеї цього світу безпосередньо. Але після втілення, після свого занурення у світ матеріальний, душа може лише згадувати про бачені раніше ідеї. Навколо себе вона знаходить різні предмети та явища, що деякою мірою бувають подібні до тих ідей, що їх раніше душа вже бачила. Так вона починає пригадувати ідеальний світ. Отже, за Платоном, пізнання - то є пригадування. Ми всі були б безсилі у пізнанні навколишнього світу (природи, космосу), якщо не здатні були б за різноманіттям матеріальних речей відкривати їхні узагальнюючі ідеї. Завдяки цим ідеям, які є незмінними у вічності і тому залишаються істинними на всі часи, ми здатні долати відносність наших суб'єктивних точок зору і будувати свої переконання на істинах вічних (абсолютних). Найвища з цих ідей - то є ідея Блага. Вона є основоположною для всього сутнього, для всього людства. Тому ця ідея може бути названа Богом.

Аристотель (384 - 322 до н. е.) - засновник наукової філософії, універсальний та наймогутніший інтелект Стародавньої Греції. Аристотель 20 років навчався у Платона, але продовжувачем його філософії не став. Він заснував свою філософську школу в Афінах, яка називалася лікеєм. Аристотель також був вихователем Олександра Македонського.

Аристотель, відштовхуючись від створеної їм класифікації наук, охопив своєю філософською системою всі галузі тогочасного знання - від логіки та метафізики до етики та політики. Левова частка цих науково-філософських дисциплін отримали вперше своє визначення саме у Аристотеля (наприклад, логіка, метеорологія, економіка). На основі створеної їм нової філософської науки про мислення - логіки (Аристотель називає її аналітикою) та відкриття 3-х її основних законів, Аристотель піддав аналізу всі попередні щодо нього філософські вчення греків, піддавши їх блискучій критиці та виділивши з них раціональні зерна. Так, Аристотель піддав критиці вчення про вічні ідеї та ідеальний світ Платона. Він показав, що подвоєння світів (матеріальний світ, ідеальний світ) неминуче веде до нездоланних протиріч. Замість цього, Аристотель розробив своє вчення, основними поняттями якого є матерія (речовина) та форма (ідеальна фігура мислення, сила мислення). За Аристотелем, матерія та форма, якщо взяти їх окремо (абстрактно) є лише можливості (потенції) буття. Тільки у єдності, коли матерія набуває певного оформлення, а форма через матерію, у свою чергу, набуває конкретності, стає можливим дійсне існування окремих речей. Ці речі ми здатні сприймати нашими органами відчуттів. Але якщо перед нами постає задача пізнання цих речей, то нам від чуттєвого сприйняття необхідно переходити до раціонального мислення. Таке мислення можливе настільки, наскільки нам вдається узагальнювати наш чуттєвий досвід. В отриманому знанні ми фіксуємо загальні ознаки речей, а загальним в них є форма. Отже, знання про форму речей (у широкому розумінні цього поняття) складають основу наших теоретичних (наукових) знань. Ці знання є абстрактними. В той же час, пізнання окремих (конкретних) речей не є можливим, бо кожна з них неповторна у своїй унікальності і ця унікальність йде від тої матерії, що наповнює собою відповідну форму. Отже, матерія пізнаванна настільки, наскільки вона є оформленою. Чиста (неоформлена) матерія є, за Аристотелем, ніщо, лише потенція чимось бути, а не саме буття. Дійсності матерія набуває через з'єднання з формою.

Якщо взяти всі рівні оформлення сутнього, якщо оглянути весь космос загалом, то на його вершині ми знайдемо форму всіх форм, так би мовити, форму, що всі форми оформлює. Цю чисту, неперевершено високу форму Аристотель називає Богом. Бог, за Аристотелем, - то є нерухомий двигун всього сутнього, тому що весь космос, всі його складові Бог тягне за собою. При цьому сам він залишається нерухомим. Бог, як чисте мислення, що вічно мислить самого себе, орієнтує всі рівні буття у напряму своєї абсолютної досконалості. Але оскільки, досконалість Бога є неперевершеною (абсолютною), то рух уверх всіх буттєвих рівнів космосу не має завершення, бо ж для досягнення абсолютної вершини, на якій знаходиться божество необхідна вічність (вічне обертання космосу).

Сутність людини, за Аристотелем, яскравіше всього розкривається у її суспільному (політичному) житті, у сферу якого входять сім'я і держава. Аристотель, підкреслюючи це, називає (визначає) людину "zoon politicon", що означає "суспільна тварина". Як політик (політолог) та економіст, Аристотель, на відміну від ідеаліста Платона, підходить до розгляду державного організму та соціально-економічних процесів у ньому вельми реалістично: політику не слід очікувати, коли складуться умови для розбудови ідеальної держави (як того хотів Платон), а треба, виходячи із наявних можливостей, знаходити оптимальний спосіб керівництва людьми - такими, якими вони є у дійсності. Особливу увагу політику слід приділяти справам фізичного та морального виховання молоді.

Моральні чесноти людини Аристотель розглядає на двох рівнях - чесноти теоретичні та практичні. Розум є те, що суттєво відрізняє людину від рослинного та тваринного світу. Саме у розумі знаходяться найвищі людські чесноти, бо розум є безсмертне "теоретичне мислення", що здійснює себе в осягненні істини. Істина, у свою чергу, є самоцінною і вільною від повсякденних життєвих потреб та сподівань людей. Отже, найвищі з моральних чеснот укорінені в розумі і, крім нього, нічому не підвладні. В той же час, практичні чесноти, під якими Аристотель розуміє позитивні якості характеру та вчинків людини, - ніколи не бувають повністю підконтрольні розумові. Тому у цій сфері життя, яку Аристотель називає етикою, слід керуватися правилом "золотої середини": уникати крайнощів і триматися від них приблизно на рівній відстані.

Аристотелем завершується еллінська філософська класика. Далі йде елліністичний період у розвитку давньогрецької філософії. Розглянемо тепер його:

У цей період розвитку античної (давньогрецької) філософії найбільш впливовими були такі школи, як скептицизм, стоїцизм, епікурейство та неоплатонізм.

Школа скептиків, чи скептицизм (від грецького skeptikos - такий, що роздивляється, досліджує, критикує), основоположним принципом філософського мислення покладає сумнів і, в особливості, - сумнів щодо надійності істини. Як відомо, відчуття часто оманюють нас, а наші судження є завжди залежними від звичок та традицій, що укорінилися в оточуючому нас середовищі. Отже, будь-які судження про сутність речей та про природу реальності взагалі є лише припущеннями. Достовірно знати істину людина не в змозі. Навіть, якщо ми і отримали б істину випадково, то у нас все одно не було б способу, як переконатися - то є істина, чи омана. І тому, як вчили скептики, слід утримуватися від будь-яких категоричних тверджень, не довіряти всім без виключення традиціям, долати залежність від усяких звичок та забобонів. Так досягається мудрість, життя людини стає вільним (самодостатнім), а її душа (свідомість) зберігає спокій за будь-яких обставин.

Засновниками та провідними представниками скептицизму були Пірон, Карнеад, Секст Емпірик.

Стоїки - то є представники грецької та греко-римської філософської школи, що була заснована приблизно за 300 років до н. е. і була вельми впливовою за часів Римської імперії. (Стоїцизм дуже подобався римлянам, він був їхньою народною, "неформальною" релігією). Серед видатних мислителів-стоїків ми знаходимо Епіктета - звільненого раба, Сенеку - сенатора і письменника, Марка Аврелія - римського імператора.

За стоїками, філософія може бути уподібнена плодючому саду, у якому логіка - це огорожа, фізика (знання про природу) - це земля (грунт), а етика - то є плоди з саду, те, заради чого цей сад і насадили. Отже, головне в філософії - то є етика, знання про добро і зло, про щастя людини. Справжня філософія, як її розуміли стоїки, повинна навчати людей щастю. Запорукою такого навчання є бездоганна логіка (мистецтво мислити) та фізика (знання про навколишній світ). Без цього не можливо правильно зорієнтуватися у світі, знайти своє чільне місце у житті. Але головне в філософії, як вже зазначалося, - то етика, бо вона безпосередньо навчає людину, як саме владнати свою долю. Мудрець знає, що космос (всесвіт) пронизаний розумом та розвивається за його законами. Людина може пізнавати ці закони, бо розум всесвітній відгукується у розумі людському в формі істинних знань. Ніхто і ніщо не може відвернутися від шляхів, якими рухається космос, ніхто не може порушити космічні закони. Мудрець свідомо кориться їм, якими б вони жорсткими не виглядали на перший погляд. Нерозумна людина чинить опір космічному рухові, не хоче скоритися перед своєю долею. Її життя від того не стає кращим. Навпаки, вона ще більше страждає, бо природа, яка є втіленням космічного розуму та його волі, тягне по життю таку нерозумну людину силою, проти її особистої волі, і це виглядає жалюгідно. Мудра людина приймає свою долю з відвагою і до кінця - і так отримує життєву самореалізацію, як то передбачено космосом. Але жити мудро - це жити мужньо, бо необхідно із сміливістю непереможного воїна зустрічати будь-які труднощі, будь-які страждання. Мудрець-стоїк знає про необхідність важких випробувань і повністю приймає їх. Його не можна залякати, його волю не можна підкорити. Щоб стати таким - мудрим і непереможним, і від того, кінець кінцем, щасливим своєю досконалою достойністю, стоїк тримає свою душу (дух) у стані апатії, чи байдужості. Він однаково байдужий як до страждання, так і до насолоди. Ніщо не може викликати у нього неконтрольовані емоції. Можна відібрати у стоїка його здоров'я, багатство, життя. Але ніхто і ніщо не в силах перебороти його волю, позбавити його внутрішньої свободи. Своєю духовною силою стоїк переборює всі земні страждання, бо його, - якщо він дійсно є досконалим у своїй мудрості, по життю ведуть не людські бажання, а веде його космічний розум (бог).

Наступна школа елліністичного (греко-римського) періоду розвитку античної філософії, яку нам слід розглянути, - це епікурейство. Засновником цієї школи був давньогрецький мислитель Епікур, який жив у 342-271 роках до н. е. Епікур був матеріаліст. У своїй фізиці (вченні про природу) Епікур спирався на атомізм Левкіппа-Демокріта, але подавав цей атомізм у модифікованому вигляді. За Епікуром, атоми рухаються у порожнечі не суто закономірно (як то вважав Демокріт). Вони можуть відхилятися від своїх шляхів (траєкторій) без зовнішньої причини. Отже рух атомів може бути не тільки закономірний, але й спонтанний (вільний, позапричинний). Якщо так, то у всесвіті відбуваються не тільки закономірні, жорстко обумовлені процеси, а й необумовлені, вільні. Отже, хоч у космосі і переважає закономірність, але є місце і для свободи. Це означає, що доля людини не може вважатися визначеною наперед, як то вчили стоїки. Хоч закономірність і керує нами, веде нас у житті, але наша доля залежить також і від нас самих, від нашої особистої волі, від того вибору (вдалого чи не дуже), який здатен здійснювати наш розум.

Головним у філософії Епікура та його учнів (як і у школі стоїків) є етика. Етика - то є той засіб, завдяки якому людина навчається бути щасливою. Щоб досягти щастя людині, як то навчав Епікур, слід подолати три основні (фундаментальні) страхи: страх смерті, страх божественної кари та страх післясмертного існування. Епікур дає роз'яснення безпідставності цих страхів таким чином: По-перше, смерті не треба боятися тому, що смерть - то є звичайний природний процес, що пов'язаний із розпорошенням атомів, з яких складається тіло і душа кожного із людей. Цей процес розпорошення атомів відбувається закономірно у свій час, уникнути його ніхто не може. Але коли ми є, як каже Епікур, то смерть ще не прийшла; коли ж смерть прийшла, то нас вже нема. Отже, ми і смерть ніколи не зустрічаємося. Так навіщо ж боятися того, із чим ніколи не прийдеться зустрітися у житті? По-друге, не слід боятися божественної кари. Боги - то є досконалі істоти, які знаходяться у просторі поза межами нашого та будь-яких інших космосів. Досконалість богів полягає в тому, що вони вічні істоти і тримають себе у стані безперервного та безмежного блаженства. Боги не втручаються у земні справи, бо це б порушило їхнє блаженство. Крім того, вони не мають у цьому ніякої потреби, бо боги є істотами самодостатніми. Отже, нічого очікувати від богів чи то якоїсь кари, чи то допомоги. Богів треба вшановувати за їхню досконалість, але не більше того. І, нарешті, по-третє, аж ніяк не варто боятися післясмертного існування. Душа людини, як й її тіло складена із атомів. Смерть - це розпад і розпорошення у порожнечі і тіла, і душі. Смерть - це остаточний кінець людини. Після смерті від людини залишаються лише атоми, що продовжують свій вічний рух у просторі. Але душа і тіло, що належали померлій людині, більше ніколи не відроджуються. Отже, післясмертного існування для людини не має. Якщо так, то нічого його й боятися.

За Епікуром, людина досягає мудрості і щастя, коли повністю долає притаманні їй страхи та тримає свій дух (розум) у стані незворушності, чи атараксії. Така людина прагне всебічно насолоджуватися життям. Вищою цінністю вона вважає насолоду духовну, яку дають мистецтво, філософія та спілкування з друзями. Притім, слід свідомо ухилятися від державних справ, бо інакше не вдасться утримати потрібну для щастя атараксію (незворушність духу). Державу треба поважати, але не більше того: суспільної активності мудрецю-епікурейцю слід категорично уникати. Якщо стоїк, щодо своєї життєвої позиції каже - "знаю і приймаю", то епікуреєць - "знаю і уникаю".

Відомо, що Епікур за своє життя написав біля 300 творів, але від них залишилися, на жаль, тільки окремі фрагменти. Але, на наше щастя, грунтовне викладення епікурейської філософії міститься у поемі "Про природу речей" римського мислителя і поета Лукреція, що жив у 99-55 роках до н. е. і був продовжувачем Епікура.

На завершення даної теми розглянемо неоплатонізм (нео - значить новий), який являє собою останню з форм, що їх створила давньогрецька (та греко-римська) філософія. Неоплатонізм виник приблизно у середині 3 ст. до н. е. Його засновниками вважають Амонія Сакаса та Плотіна. Неоплатонізм виник за результатами перехрещення та складного і неоднозначного синтезу кількох провідних філософських традицій (платонівської, аристотелівської, піфагорійської та стоїчної) з елементами східних містичних та релігійних вчень. Якщо коротко охарактеризувати суть неоплатонізму, то можна сказати, що це є вчення про духовне звільнення людини, яке відбувається шляхом інтуїтивно-містичного пізнання вищих рівнів реальності. Кінцевий пункт цього пізнання - "Єдине". Воно є корінь і джерело всіх рівнів реальності, всіх форм сутнього - від матерії до ідеальних форм. Все, що існує - походить з Єдиного, але Єдине само по собі - вище за будь-яке сутнє. Безпосередньо із Єдиного, як то вчили неоплатоніки, шляхом "витікання" (грец. - "еманація") виникає Розум (космічний розум), що обіймає собою вічні платонівські ідеї і є буттям космосу у його ідеальних формах. У свою чергу, цей Розум, через подальше витікання ("еманацію") створює Душу (космічну душу), що живить собою чуттєвий (матеріальний) космос за зразком Розуму та його вічних ідей. Але Єдине - вище за Розум і Душу, воно вище за весь сукупний космос (всесвіт). Якщо так, то людині осягнути Єдине, спираючись лише на можливості свого розуму, у принципі не можливо. Тому, за неоплатоніками, мудра людина повинна свідомо обрати шлях інтуїтивно-містичного пізнання буття. І тоді їй будуть конче необхідними спеціальні методи надрозумових зусиль та довге духовне самовдосконалення, що пов'язане зі строгим аскетизмом - подвижництвом і самообмеженням за ради обраної високої мети - осягнення нескінченності буття і Єдиного.

Отже, Єдине, що являє собою нескінченно високу вершину реальності, є непізнаванним для людей у звичайному стані їхньої душі. Лише за умови досягнення людиною містичного екстазу, коли душа, так би мовити, виходить за межі тіла і розчиняється у нескінченності Єдиного, а процес мислення унаслідок цього зупиняється, Єдине постає перед людиною у своїй наявності як остаточна істина. Але будь-які позитивні твердження щодо цієї істини (природи Єдиного) не будуть слушними. Про Єдине ми можемо говорити лише в негативному плані - чим воно не є, бо воно - надбуття і ні на що у бутті не схоже. Єдине не вивчають, а переживають як всеохоплююче очищення людської природи (грец. - "катарсис") та абсолютну духовну цінність (божество).

Найбільш відомі представники неоплатонічної філософії - Плотін, Порфірій, Ямвліх, Прокл.



Стародавня філософія. | Основні етапи розвитку середньовічної філософії.

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ | ОДЕСЬКА НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ХАРЧОВИХ ТЕХНОЛОГІЙ | Походження та сутність філософії. | Філософія та світогляд. | Предмет та функції філософії. | Давньоіндійська філософія. | Філософія Бл. Августина та Фоми Аквінського. | Проблема універсалій в середньовічній філософії. | Філософська думка доби Відродження. | Британський емпіризм Нового часу. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати