На головну

А. Камю

(1913-1960)

Людина абсурду в повісті А. Камю "Сторонній"

Альбер Камю- французький прозаїк, драматург, журналіст, автор есе, що були культовими творами для широких кіл інтелігенції ХХ ст., лауреат Нобелівської премії (1957). У своїх художніх і філософських творах А. Камю порушував проблеми, дотичні до провідних ідей екзистенціалістської філософії. Як митець він розвивав традиції модерністської літератури; як мислитель обстоював позицію "трагічного гуманізму".

Ще письменником-початківцем Камю, з притаманним йому раціоналізмом, накреслив план майбутнього творчого шляху, який мав поєднати три напрямки його творчого розвитку: театр, філософію та літературу. При цьому він прагнув чіткого розмежування "жанрів": твори для сцени - насичувати енергією дії, у романах та новелах - змальовувати, за власним висловом, "темний бік душі", і, головне, - перекладати свої філософські ідеї мовою художніх образів; що ж до есе, то вони використовувалися як можливість для розлогого й ґрунтовного пояснення філософських концепцій.

Повість "Сторонній", над якою письменник працював наприкінці 30-х рр., стала значним досягненням першого етапу його творчості. Ще у вигляді рукопису вона здобула високу оцінку найзначніших письменників Франції і одразу ж була прийнята до публікації. Образ головного героя, що став рупором абсурдистських ідей, сприймався сучасниками Камю як уособлення світовідчуття молоді воєнних і повоєнних часів.

В основу сюжету повісті покладено розповідь про "абсурдний" злочин одного молодого клерка на ім'я Мерсо: "через сонце" він раптово вбив людину, та ще й висловив побажання, щоб на його страті було якнайбільше глядачів, котрі б зустріли його "криками ненависті".

Ірраціональність вчинку Мерсо стає особливо помітною при зіставленні сюжету "Стороннього" з подібними сюжетами у класичній літературі ХІХ ст. Наприклад, "Злочину й кари" Ф. Достоєвського - письменника, до спадщини якого Камю із захопленням звертався упродовж всього свого творчого шляху, і з окремими героями якого він відчував духовну спорідненість. Раскольникова на згубний шлях приводить ідея виправлення світової несправедливості - ідея глибоко вистраждана, виношена у злиднях і щоденних болісних спостереженнях за скривдженим життям "принижених і ображених". Він переступає моральний закон, але усвідомлює, для чого це робить і сприймає свій вчинок як гріх, який він буцімто зобов'язаний взяти на себе . А Мерсо на вбивство штовхає неусвідомлений імпульс, спонтанний вибух ненависті. Його злочин не має ані ґрунтовної психологічної зумовленості, ані мети.

Вчинок героя Камю має мотиви, укорінені в екзистенціалістсьеому світовідчутті.. Йдеться про стан духовного виснаження людини, яка відчуває себе "закинутою" в абсурдному світі і інстинктивно обирає шлях його заперечення. Невипадково вихідним пунктом сюжету - і відповідно "гріхопадіння" Мерсо - у повісті стає звістка про смерть матері, що загострює в герої почуття абсурдності життя. Пізніше, вже напередодні страти, вкрай роздратований священиком, що добивався від нього сповіді, Мерсо наважується викласти своє кредо: раніше чи пізніше, говорить він, старшим чи молодшим, у власній постелі чи на пласі кожен помирає на самоті. І ця безжалісна істина розвіює будь-які міражі людського існування, будь-які ілюзорні цілі та сподівання. Марні усі спроби людини сховатися від знання власної приреченості на смерть у плині щоденних справ - турботах про кар'єру, громадянський обов'язок, родину тощо. Не існує Бога та його моральних приписів, порожні небеса мовчать і тим самим засвідчують, що немає розумного господаря у Всесвіті, а життя людини, яка невідомо чого народилася й невідомо чого має зникнути з лиця землі, - суцільне безглуздя.

На тлі такої життєвої філософії скоєне вбивство логічно постає "позаморальним" вчинком, подією, яка не може бути оцінена у звичних етичних категоріях добра та зла.

Осмислюючи те, що відбулося, герой Камю уникає морального суду над собою. Натомість він засуджує неправедний світ, в якому цінність людського життя перекреслюється, як йому здається, смертю, в якому все - від побутових дрібниць до найсерйозніших питань існування - уражено абсурдом. Засуджує він і бездушне суспільство, що прикриває внутрішню порожнечу маскою штучної чемності й фальшивої добропорядності. Мерсо почуває себе "стороннім" у цьому суспільстві і саме за те, що він "сторонній", суспільство й прагне його позбавитися.

Автор у повісті взяв бік засудженого до страти "невинного вбивці", адже у межах цього твору намагався наголосити саме на позиції заперечення. Та, проте, він добре усвідомлював небезпеку вільного від моралі бунту проти абсурду. Після завершення пов'язаного з "Стороннім" філософського есе "Міф про Сізіфа" Камю однозначно висловився щодо такої небезпеки: "Почуття абсурду, коли з нього беруться здобути правила дії, робить вбивство принаймні байдужим, а отже - припустимим. Якщо немає віри, якщо ніде немає сенсу і неможливо стверджувати цінність будь-чого, тоді все дозволено й все не має значення. Можна топити печі крематоріїв, а можна й зайнятися лікуванням хворих на проказу. Злодійство чи доброчинність - лише суцільна випадковість чи примха". Так перед митцем поставало нове духовне питання: як у людині досягти "праведності" у "світі без Бога"...

Намагаючись на рівні поетики відтворити "абсурдистське" світовідчуття головного героя, письменник використав відповідну техніку. Ось як схарактеризував стиль мислення Мерсо російський дослідник творчості Камю С. Великовський: "Розмовну пересіченість і оголену прямоту цього надзвичайно бідного за лексикою, підкреслено одноманітного за своїм ладом, зовні нехитрого нанизування найпростіших фраз один із інтерпретаторів "Стороннього" слушно визначив як "нульовий градус письма". Оповідь тут подрібнюється на безліч речень з гранично спрощеним синтаксисом, ледь пов'язаних одне з одним, замкнених у собі й самодостатніх - своєрідних мовних "островів" (Сартр)...".

Бунт проти абсурдного світу в романі А. Камю "Чума".

Роман "Чума відзначив собою пік художньої творчості А. Камю. Він увійшов до історії літератури ХХ ст. як знаковий твір доби Другої світової війни.

На поверхні сюжет твору виглядає як опис пошесті чуми в алжирському місті Оран. Крок за кроком автор розкриває динаміку розвитку епідемії: від першого сигналу лиха - загадкової хвороби щурів, що блискавично перекинулася на людей, - до народного свята, яким ті, хто вижили, відзначили перемогу над смертю, котра лютувала у їхньому місті.

Однак під поверхнею розлогого звіту про епідемію відкриваються верстви інакомовних значень. Насамперед - алегоричний зміст, пов'язаний із реальною історичною ситуацією в Європі, що склалася внаслідок початку Другої світової війни (у тодішній пресі була поширена метафора "коричнева чума", яка позначала гітлерівські війська).. По тексту роману розсипані численні натяки на історичні реалії Другої світової війни (наприклад, ізоляція хворих на чуму у лікарні асоціюється з гестапівськими в'язницями, стадіони, заповнені людьми, взятими на карантинний облік, - з концтаборами, процедура захоронення померлих - з масовими розстрілами невинних людей тощо). Сам Камю зазначав, що головним змістом його роману є "боротьба європейського опору проти нацизму. Доказом цього, - продовжував письменник, - є те, що ворог, не названий у романі прямо, був впізнаний всіма і у всіх країнах Європи... "Чума" деякою мірою є дещо більше за хроніку опору, але й не менше за неї".

Варто, проте, у цьому поясненні звернути увагу на визначення: "дещо більше за хроніку". Очевидно, письменник мав на увазі ті символічні значення сюжету "Чуми", що виходять далеко за межі тлумачення роману лише як алегорії Другої світової війни. Адже розповідь про оранську пошесть може прочитуватися як символічне узагальнення численних катастроф новітньої історії - таких, як тоталітарні режими у СРСР, Угорщині чи Китаї і так далі аж до сучасних політичних диктатур, локальних воєн, міжнаціональних конфліктів тощо. Чума в романі виростає тут у символ метафізичного Зла, страшної руйнівної сили, що загрожує людському життю, а проблематика роману повертається під кутом головних екзистенційних питань - переживання особистістю "межової ситуації", відкриття абсурдності буття й пошуку духовної опори у ворожому світі, морального вибору та відповідальності за зроблений вибір тощо.

Завданням дослідження моральної поведінки особистості за умов "пошесті" Абсурду визначається система образів героїв у романі. Особливу увагу письменник приділяє образам борців із чумою.

Одним з перших б'є на сполох лікар Ріє, чиєму перу, як з'ясовується у фіналі, і належить дана "хроніка". Від основної маси оранців, що до пошесті жили "неусвідомленим життям", його відрізняє помітна відкритість екзистенційним питанням. Адже і до оранської трагедії Ріє день у день стикався з "межовими ситуаціями", день у день ішов у бій проти смерті, що загрожувала його пацієнтам. Лікарська практика навчила його покладатися лише на власні сили, рішуче діяти й брати на себе відповідальність за життя інших людей. Саме так герой і поводиться під час пошесті. І не лише тому, що самовіддано боротися з хворобою його спонукає клятва Гіппократа. У допомозі тим, хто страждає, він вбачає свій моральний обов'язок, котрий слід виконувати без прекраснодушних слів, як буденну роботу.

Найближчий сподвижник лікаря Ріє - Жан Тарру. Він оселяється в Орані незадовго до трагедії. Життєлюбний і мужній, наділений почуттям внутрішньої свободи, він справляє враження неординарної особистості. У минулому Тарру був учасником лівого політичного руху. Однак зрозумівши, що прихильники революції вдаються до насильства так само, як і прихильники буржуазного "порядку", цей герой вирішив більше ніколи не займатися політичними справами. Замість колишньої віри у революцію герой став сповідувати віру у моральність. При чому моральність, позбавлену не лише будь-яких ідеологічних приписів, а й релігійного підґрунтя. Він намагається власним життєвим прикладом довести, що людина може бути моральною без релігійної "підказки", черпаючи її лише із свого внутрішнього резерву людяності. Саме в цьому сенсі й слід розуміти головну життєву мету героя - бути "святим без Бога". Переконання, що у будь-яких випадках потрібно "ставати на бік жертв, аби хоч якось обмежити розмах лиха", спонукає Тарру організувати в зачумленому Орані добровільні санітарні дружини. Він самовіддано допомагає лікареві Ріє, щодня виявляючи справжній моральний стоїцизм, співчуття до таврованих чумою людей, безмежну відвагу. Героїчна вдача Тарру сповна розкривається у сцені його смерті від чуми.

Непростими шляхами до загону борців з чумою приходить Раймон Рамбер. Паризький журналіст, відряджений до занедбаного алжирського міста, він на перших порах почувається в Орані "стороннім". А відтак запевняє себе та інших, ніби оранська трагедія його не обходить. Це спонукає героя вперто шукати засобів втечі з блокадного міста. Однак згодом Рамбер переглядає своє ставлення до подій, свідком яких він випадково став. Недостойно й соромно, говорить герой, насолоджуватися особистим щастям, коли у страшних стражданнях умирають тисячі людей. Тому він відмовляється від можливості полишити Оран і приєднується до соратників лікаря Ріє. Так недавній "сторонній" відкриває свою причетність до спільної біди; так він здобуває почуття єдності з тими, хто чинить опір злу.

Чума зумовлює істотні зсуви і у світогляді священика Панлю. Звістку про чуму він, згідно з християнською системою уявлень, тлумачить як Божу кару, наслану на оранців за їхні гріхи. Отож у першій своїй проповіді він закликає паству покаятися, очиститися, з покірністю поставитися до біди, зрештою, не покладати надій на медицину, а цілком довіритися Господній волі. Однак стрімке поширення хвороби, яка уражає людей, не розрізняючи праведних і грішних, змушує його замислитися над питанням про те, як узгоджуються між собою Бог і існування зла на землі. Відтак ідея покарання у його свідомості поступається місцем ідеї милосердя та вимозі усілякими засобами допомагати жертвам лиха. Ці переконання надихають Панлю на участь у роботі санітарної дружини. Найважчим випробуванням для нього стає мученицька смерть невинної дитини (її опис є однією з найсильніших сцен роману). Від усього серця переживаючи за хлопчика, священик звертається у молитвах до Бога з проханням сотворити чудо. Та чуда не відбувається... Коли ж у самого отця Панлю виявляються ознаки хвороби, він, покладаючись на Господню волю, відмовляється від лікування. Його загибель, за задумом Камю, має глибоке символічне значення. Вона демонструє крах усієї релігійної системи цінностей.

Протест проти пошесті абсурду й зла виникає і в душі непомітного службовця міської мерії Жозефа Грана. Образ цієї "маленької людини" є проводирем двох значущих для Камю тем - кохання та творчості.

Отже, любов і творчість утворюють духовну нішу , в якій герой знаходить спасіння від задушливої атмосфери "мирного" оранського життя. Та реалії чуми унеможливлюють втечу у світ "чистого мистецтва" та оповиту мріями журбу про втрачене кохання. Це, зокрема, підкреслюється кричущим контрастом між наївно ідилічним звучанням фрази про амазонку з гранівського "роману" й страшною реальністю "міста-мученика". Та й сам Гран, що щоденно жертвує бажанням усамітнитися у "вежі з слонової кістки" заради небезпечної і виснажливої роботи у санітарній дружині, постає своєрідною ілюстрацією до думки письменника про те, що за умов важких "хвороб" історії пристрасть митця до його мистецтва має поступитися місцем моральному обов'язку взяти участь у битві зі злом.

Всіх цих героїв, різних за своїм світоглядом та життєвим досвідом, поєднує переконання у тому, що пошесть є "справою кожного". Адже за її умов, як зазначає у романі отець Панлю, "всіляка байдужість злочинна" (Правоту цього судження письменник доводить на прикладі долі Коттара, котрого байдужість до страждань співвітчизників і зосередженість на егоїстичних корисних інтересах перетворюють на невільного "спільника" чуми). Суттєво, що герої-борці обирають шлях активної протидії злу внаслідок вільного морального вибору, а не в силу нав'язаного ззовні (професією, релігією, ідеологію і т. д.) обов'язку.

На бунті героїв проти чуми лежить відбиток абсурдності. Адже, як пояснюється у творі, хвороба відступає зовсім не тому, що люди виявилася сильнішими за неї. Ані збагнути її "логіку", ані зупинити процес її поширення, ані зрозуміти, чому винайдена вакцина, яка вчора ще не допомагала, сьогодні врятовує хворих, жоден із героїв роману не в змозі. Чума, за задумом письменника, зникає сама по собі, а не тому, що її здолали титанічні, надлюдські зусилля відважних борців. В останньому абзаці твору стверджуються думка про одвічну непереможність цієї хвороби: "бацила чуми ніколи не вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години в спальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці щасливого міста". Та, проте, боротьба Ріє і його товаришів проти чуми не була марною. За всієї своєї приреченості на поразку, їхній опір був сповнений вищих духовних значень і справжньої моральної величі. Він стверджував єдину можливу позицію духовного виживання людини за умов загрози загибелі - позицію свідомого й активного протистояння злу, дійового співчуття постраждалим, обстоювання цінності людського життя й людяності.



Сутність конфлікту в романі О. Уайльда "Портрет Доріана Грея", його моральний аспект. | Р. М. Рільке

Антична література | Середньовічна лірика: жанри, теми, образи | Німецький героїчний епос "пісня про Нібелунгів". | Жанр «высокой комедии» в творчестве Мольера | Классицизм как художественное направление. Н. Буало о классицизме | Сонет в литературе Возрождения. Сонеты Петрарки и Шекспира | Література Просвітництва | Зарубіжна література ХІХст. | Натуралізм у французькій літературі. Цикл романів Е. Золя "Ругон-Маккари". Склад і задум. | Натуралістична концепція людини у романах Е. Золя (аналіз одного з творів за вибором студента). |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати