На головну

Становлення трудового навчання в Україні в дореволюційний період (до 1917 р.).

  1. V здатність до встановлення та підтримки гарних особистих стосунків і веденню етичного способу життя.
  2. А) виховання в процесі трудового навчання.
  3. Адаптації та навчання
  4. Атрибутивні та функціональні особливості публічної сфери в Україні
  5. Б. Особливості диференціації навчання у школах Великобританії
  6. Базовим зовнішнім фактором становлення та функціонування самосвідомості є соціальна ситуація розвитку
  7. Байки другого періоду творчості (1880-1890 pp.).

На Україні ще Г. В. Сковорода ратував за працю в школі. Питання запровадження трудового навчання в загальноосвітніх навчальних закладах на українських землях було поставлено раніше, ніж в інших місцевостях царської Росії. В Україні трудове навчання в окремих школах було запроваджено у 80-х роках XIX ст., хоч перший ремісничий клас було відкрито в Одеському навчальному окрузі ще в 1865 р., тобто раніше, ніж будь-де на території Російської імперії. Педагоги вели постійні пошуки власної системи трудового навчання.

У другій половині 80-х років XIX ст. ручна праця почала поширюватися як на міські, так і на сільські школи України. Найвищими темпами ручна праця поширювалася в Одеському навчальному окрузі, в інших навчальних округах ця справа була поставлена набагато краще, ніж в цілому по Російській імперії.

У 1884 р. в Петербурзькому педагогічному інституті викладачі інституту К. Ю. Цируль та А. Ф. Котоков під керівництвом директора інституту К. К. Сент-Ілера розробили програму трудового навчання, а точніше програму ручної обробки деревини. Ця програма була модифікованим варіантом шведської предметної програми трудового навчання, розробленої Отто Саломоном.

Як і шведська система трудового навчання, програма К. Ю. Цируля (так її здебільшого називають) строго регламентувала весь процес діяльності учнів. Було визначено цілком певний перелік виробів для виготовлення, для кожного виробу вказувалися розміри окремих деталей, регламентувалися послідовність робіт, інструменти і навіть порода використовуваної деревини. Для будь-якої самодіяльності й творчості учнів ця програма зовсім не залишала місця.

Програму К. Ю. Цируля не схвалювали навіть деякі чиновники від освіти, не кажучи вже про П. Ф. Лесгафта, В. П. Вахтерова та інших відомих педагогів того часу. Вони виступали за таку систему ручної праці, яка мала б загальноосвітній характер, тобто була засобом розумового, фізичного і морального розвитку особистості.

Одним із перших, хто виступив проти ремісничого характеру трудового навчання, був видатний просвітитель і педагог барон М. О. Корф, діяльність якого проходила в Олександрівському повіті Катеринославської губернії. Він гаряче відстоював загальноосвітній характер початкової і середньої освіти. Саме така праця, на думку М. О. Корфа, могла забезпечити «дійсне і бажане поєднання мозкової роботи з механічною (фізичною) працею в інтересах суспільного розвитку, виховання і практичного життя».

У 1888 р. Київське товариство грамотності організувало перші літні курси з ручної праці для вчителів міських шкіл. Вчителі під час проходження курсів виготовляли набір виробів, які можна було використовувати як предметну основу для занять. Важливо те, що ці вироби мали цілком практичне призначення (клітки, шафки, етажерки для книг, класні рахівниці тощо).

Через рік, 1889 р. у Києві А. Луцкевич уперше видав посібник для вчителів народних шкіл, у якому, крім програм занять городництвом, садівництвом, бджільництвом та шовківництвом, було вміщено програму та методичні матеріали для організації занять з обробки деревини.

Відповідно до цієї програми, на основі простих заготовок у вигляді круглої палиці, учні мали виготовити спочатку геометричні фігури (призми, піраміди, конуси тощо), потім - іграшкові предмети, а вже після цього за допомогою різноманітних з'єднань - столики, ящики тощо.

У тому самому 1889 р. в Одесі було видано перший методичний посібник з ручної праці - «Методика ручного труда по системе Саломона» (авт. В. Г. Фармаковський). У посібнику розглядалися загальні питання організації ручної праці. Мета трудового навчання в початковій і середній школі диференціювалася: якщо в початковій школі викладання ручної праці мало прагматичну мету - підготувати дітей до фізичної праці, то в середній школі ручній праці приписувалася переважно виховна функція - виховання поваги до праці, формування уважності, акуратності, волі тощо.

Що стосується методики організації занять, то В. Г. Фармаковський виклав у своїй книжці погляди на цю справу Отто Саломона. Зокрема, рекомендувалося поступово ускладнювати заняття, використовуючи на перших порах прості інструменти і м'які породи деревини, виготовляючи прості вироби. Столярні роботи повинні були виконувати учні, починаючи з 12-річного віку групами по 12 осіб. Однак В. Г. Фармаковський повністю не копіював методичні підходи О. Саломона, чимало в його роботі було нового і прогресивного.

Необхідність запровадження ручної праці в школі розуміли не тільки вчені, а й педагоги-практики. В період до 1880 р. вивчення ручної праці було запроваджено у Київській, Волинській, Новобузькій, Острозькій і Херсонській вчительських семінаріях та в Глухівському педагогічному інституті. В останньому закладі трудове навчання було додатковим предметом.

Проте, що розроблена на основі системи О. Саломона програма ручної праці К. Ю. Цируля та його послідовника М. В. Касаткіна не знайшла поширення на теренах України, свідчить досвід діяльності вчителя Богодарівського початкового народного училища на Катеринославщині Аркадія Вержбицького.

А. Вержбицький звернувся до питань трудового навчання школярів з самого початку своєї педагогічної діяльності, тобто у другій половині 80-х років XIX ст. Він знайомився з різними технічними посібниками і самостійно оволодівав практикою ремесла. В «Педагогічному календарі» за 1890 - 1891 рр. він уперше ознайомився з викладом системи ручної праці К. Ю. Цируля і захопився нею. З 1893 р. А. Вержбицький розпочинає викладання ручної праці в училищі, щоправда без систематизованої програми. Згодом в училищі було створено майстерню для практичних робіт, що стимулювало подальші творчі пошуки вчителя.

У 1894 р. в м. Катеринославі відбулися курси ручної праці, на яких А. Вержбицький ознайомився з програмою К. Ю. Цируля у повному викладі. На цій основі він створює закінчену систему взірцевих моделей, яка повинна була лягти в основу його подальшої педагогічної діяльності.

Однак селяни, які ознайомилися із взірцевими моделями, розкритикували їх як непридатні і непотрібні для селянського побуту. Крім того, вони були трудомісткі у виготовленні. Все це змусило А. Вержбицького критично переосмислити програму ручної праці К. Ю. Цируля. У своїй «Програмі шкільних рукоместв», виданій у 1910 р. в м. Одесі, з цього приводу він писав: «дуже помиляються автори «систематичних підручників», коли гадають, що можна навчати та виховувати такою нісенітницею, як гладенька поверхня - це годиться тільки для муштри». Узагальнення власного досвіду викладання ручної праці дозволило А. Вержбицькому видати у 1913 р. у Верхньодніпровську ще один посібник - «Школьные рукомества».

На західноукраїнських землях викладання ручної праці також почалося в середині XIX ст. Учителів ручної праці в цей період готувала Ужгородська вчительська семінарія. Крім цього, тут вивчалися сільськогосподарська праця і садівництво. Найкраще було поставлено викладання ручної праці в Сокальській виділовій школі, де була розроблена власна система трудового навчання, в основі якої лежало виготовлення 100 предметів.

Треба зазначити, що навчальні програми з ручної праці в цей період були дуже напруженими. На секції «Ручна праця в загальноосвітніх навчальних закладах» II з'їзду з технічної та професійної освіти в Росії (1895-1896 рр.) в доповіді одного з виступаючих було сказано: «Кожен хлопчик у віці 12-14 років протягом двох місяців повинен виготовити: 1) кілочок для квітів; 2) ручку для пера (без залізної частини); 3) ніж для розрізування книг (прямий); 4) ніж більш складної форми; 5) фут з діленням на дюйми та їх частини; 6) напіваршин з поділками на вершки і частини; 7) напіваршин з поділками з одного боку на дюйми, з іншого - на вершки; 8) лінійку для креслення; 9) пару трикутників; 10) ящик без шипів, із засувною кришкою; 11) човник для пер і олівців; 12) підставку для горщиків з квітами; 13) вішалку із залізним гачком для плаття; 14) кронштейн; 15) напівкруглу вішалку для шиття; 16) настінну поличку з двома кронштейнами; 17) зразок плоскої різьби». Крім цього, зазначалося, що навіть учні середніх здібностей встигали ще додатково виготовити по кілька предметів.

У виступі іншого учасника цього з'їзду містився перелік об'єктів праці для виготовлення на уроках ручної праці в однокласній сільській школі: 1) грабельний зубець; 2) квадрат; 3) ручка для молотка; 4) аршин; 5) лінійка; 6) лопатка; 7) полудрабок на бричку; 8) топорище; 9) совок; 10) граблі; 11) ящик на гвіздках; 12) стільчик; 13) кутник; 14) коток для білизни; 15) ложка; 16) кришка для відра; 17) ящик на шипах; 18) рубанок; 19) рамочка; 20) стілець; 21) сундук (на відкритих шипах малого розміру); 22) модель дверної коробки; 23) віконна рама.

Така програма робіт є складною з точки зору не лише сучасних завдань трудового навчання, а й програм педагогічних інститутів за спеціальністю «Трудове навчання».

Про досить високий рівень викладання ручної праці в Україні свідчить також той факт, що вчитель ручної праці Вінницької учительської семінарії В. В. Юркевич був запрошений до Петербурга, де він протягом кількох років читав лекції з проекційного креслення на вчительських курсах та керував заняттями з обробки металів. В. В. Юркевич у своїй діяльності відходив від офіційної цирулівської програми. Крім того, він прагнув поєднати ручну працю з розумовим вихованням учнів. Розроблений ним перелік об'єктів праці включав значну кількість демонстраційних приладів для викладання фізики й математики.

До числа прогресивних українських педагогів, які відкрито виступали проти офіційної цирулівської системи трудового навчання, належали і Т. Г. Лубенець та Я. Ф. Чепіга.

Т. Г. Лубенець працював народним учителем, викладачем гімназії, інспектором Київського навчального округу, а потім директором народних училищ Київської губернії. Він багато зробив для організації дошкільної й початкової освіти, значну увагу приділяв питанням розвитку трудового навчання.

Спираючись на ідеї О. В. Духновича, Т. Лубенець вимагав будувати трудове навчання на принципах народності. Це означало, що ручна праця мала приносити практичну користь сільським дітям, які могли б навчитися виготовляти граблі, вила, виконувати ремонтні роботи тощо. Водночас він відводив ручній праці роль засобу всебічного розвитку особистості.

Курс ручної праці Т. Г. Лубенець пропонував починати ще в дитячому садочку з дітьми 4-8 років. Для дітей цього віку він розробив програму, яка включала роботу з глиною (ліплення), папером (згинання, вирізування, клеєння, плетіння) і картоном (вирізування і склеювання іграшок та різного роду коробочок). Такі роботи можна було продовжувати і в першому класі. Після цього приступали до обробки деревини, виготовлення з неї різних корисних речей.

Т. Г. Лубенець відкрито не критикував цирулівську систему трудового навчання, він робив вигляд, що такої зовсім не існує. У виданій ним 1910 р. книжці (перевидана в 1911 р.), де було впорядковано офіційні матеріали Міністерства народної освіти з трудового навчання, він наводить методичну записку, підготовлену А. Зленко, Є. Фортунатовою-Казиміровою та Л. Шлегером, в якій трудове навчання рекомендують тісно пов'язувати з вивченням арифметики, природознавства та малювання. Обробку деревини вони пропонують починати з роботи ножем (данина шведській системі) з наступним переходом до засвоєння операцій роботи з пилкою, рубанком, стамескою, свердлом та іншими інструментами.

Відомий український педагог Я. Ф. Чепіга також не сприйняв цирулівську систему ручної праці. Він відстоював розвивальний характер ручної праці, вбачаючи в ній також засіб ознайомлення учнів з виробництвом.

Я. Ф. Чепіга у своїй праці «Проект української школи» (1913 р.) сформулював основні принципи, яким мала відповідати ручна праця як навчальний предмет. Він вважав, що ручна праця повинна стати «головним двигуном у розумовому розвитку» учнів. Без ручної праці в широкому розумінні цього слова, вважав педагог, не може бути ні фізичної, ні розумової праці. «Останні досліди психофізіології, - писав він, - упевняють в тому, що од бездіяльності м'язів атрофуються відповідні нервові шляхи людського організму і самий мозок не досягає свого повного розвитку».

У своєму проекті української шестирічної школи Я. Ф. Чепіга пропонує таку програму ручної праці: в перших трьох класах перевага надається ліпленню та плетінню з ниток; в IV класі - обробці паперу і картону; в V класі - роботі в деревообробній майстерні, де учні виготовлятимуть хатні меблі; в VI класі - учні мають самостійно виготовляти різні побутові речі, а також практично ознайомлюватись з різними сільськогосподарськими машинами (з виконанням операцій розбирання та складання). У цей самий період діти повинні відвідувати з метою екскурсії заводи. Отже, Я. Ф. Чепіга один з перших серед українських педагогів пов'язує трудове навчання школярів з виробництвом.

Підсумовуючи, можна зробити такий висновок: передові педагоги України на межі XIX-XX ст. не сприйняли офіційну програму ручної праці, підготовлену К. Ю. Цирулем, і розробляли власні програми, які враховували як специфіку життя українського суспільства, на той час переважно сільського, так і передові досягнення світової педагогічної думки.

Вивчення ручної праці в цей період здійснювалося не лише в загальноосвітніх, а й у спеціальних навчальних закладах, зокрема в сільськогосподарських школах.

У січні 1903 р. в Московському сільськогосподарському інституті відбувся з'їзд діячів сільськогосподарської освіти. Серед делегатів з'їзду були й представники українських територій: викладач сільськогосподарських ремесел В. Т. Квітко, управитель Борзнянською школою садівництва Ф. П. Саєнко, інструктор із садівництва по Харківській губернії М. Д. Костецький, управитель Лубенською сільськогосподарською школою Г. А. Крат, управитель Золотоніською сільгоспшколою М. Д. Семенов, викладач Зарківського землеробського училища І. І. Білецький, викладач Гнідинцівської сільгоспшколи М. М. Яковлев та співробітник Харківської сільгоспферми І. М. Морозов.

Із доповідями з питань викладання ручної праці в сільськогосподарських школах виступили Віктор Васильович Немицький, управитель Некрасівської сільськогосподарської школи (Ярославська губернія) та Павло Петрович Панов, завідувач майстернями Кінь-Колодязьської сільгоспшколи з України.

У своїй доповіді «До питання про викладання ручної праці в нижчих сільськогосподарських школах» В. В. Немицький спинився на тих недоліках, які заважають здійснювати повноцінну підготовку учнів сільськогосподарських шкіл на заняттях з ручної праці. Основними причинами, які гальмують цю справу, на думку В. В. Немицького, є відсутність підготовлених викладачів ремесла та навчальних програм.

В. В. Немицький зазначив, що рекомендоване попереднім з'їздом керівництво з ручної праці К. Ю. Цируля виявилося непрактичним: «Хто знайомий з цим керівництвом, той, імовірно, звернув увагу на те, що воно майже все складається з робіт, мало цікавих для нижчої сільськогосподарської школи, як і для школи сільської, в якій роботи повинні бути пристосовані до побуту сільського життя».

Щоб упорядкувати справу навчання ручній праці в одно- та двокласних сільських школах, - зазначає далі В. В. Немицький, - особлива комісія при відділі промислових училищ Міністерства народної освіти склала дві програми ручної обробки деревини. І хоч ці програми розраховані на двокласні сільські училища, вони з успіхом можуть застосовуватися в нижчих сільськогосподарських школах. Одна з них створена на основі колекції К. Ю. Цируля і пристосована для потреб сільського побуту північних і «середніх» губерній Росії. Друга створена на основі колекції виробів, виготовленої на основі досвіду Новобузької вчительської семінарії та Одеського навчального округу і пристосована для потреб сільського побуту південних губерній Росії. Важливо те, що дані програми дозволено видозмінювати з урахуванням місцевих умов.

У висновках згаданої В. В. Немицьким комісії говориться про необхідність поєднання ручної праці з графічною підготовкою учнів, причому в найширшому розумінні цього слова. Крім того, комісія наводить перелік методичних вимог, яким повинна відповідати організація діяльності учнів:

1) ступінь точності обробки повинен відповідати призначенню предмета (не можна, наприклад, кришку для діжки обробляти так, як предмети, призначені для полірування);

2) прийоми обробки мають бути раціональними (не можна застосовувати стамеску там, де потрібно пустити в діло лучкову пилку; не можна користуватися напилком там, де можна використати стамеску);

3) усі роботи повинні виконуватися за робочими кресленнями; широко має практикуватися креслення деталей самими учнями перед їх обробкою;

4) практичні завдання мають відповідати знанням і здібностям учнів, причому ступінь складності їх у застосуванні вже вивчених прийомів обробки, особливо в роботах, що мають характер складання, повинна відповідати набутим учнем умінням (для цього, крім основних завдань, на яких учні вивчають прийоми обробки, повинні бути підготовлені паралельно подібні завдання з різним ступенем складності);

5) час, який учні витрачають на виконання тієї чи іншої програмної роботи, особливо на перших уроках, коли учні ознайомлюються з основними прийомами обробки, не повинен бути занадто надмірним;

6) при виконанні завдань учні не повинні бездумно виконувати вказівки вчителя: «тепер про свердли», «зараз запиляй» тощо, а наперед знати весь хід виконуваної ними роботи і мати перед собою по можливості виконаний власноручно рисунок цієї роботи або її креслення чи зроблений від руки ескіз, з усіма потрібними робочими розмірами;

7) учні повинні бути попередньо ознайомлені з тими матеріалами та інструментами, які використовуватимуться в роботі.

На засіданні секції нижчої сільськогосподарської освіти 2 січня було заслухано доповідь завідуючого майстернями Кінь-Колодязьської сільськогосподарської школи з Уманщини Павла Петровича Панова «Про введення теоретичного викладання ремесел у нижчих сільськогосподарських школах». П. П. Панов, спираючись на власний досвід викладання ремесел у нижчій сільськогосподарській школі, зазначив, що неможливо досягти повноцінного навчання ремеслам без теоретичної підготовки учнів. Зміст теоретичного навчання П. П. Панов визначив таким чином.

По столярному ремеслу. Насамперед учні ознайомлюються з групами інструментів, серед яких: 1) інструменти для розпилювання дерева на окремі частини; 2) стругальні інструменти; 3) інструменти для проробки отворів; 4) інструменти для одержання узорів; 5) різальний інструмент, що заміняє ніж; 6) контрольно-вимірювальні інструменти. Після цього учні ознайомлюються з назвами інструментів і доглядом за ними: способами заточування, доводки та прийомами використання. Потім кожен інструмент учитель демонструє в роботі; показує, як оброблюють ним поверхню дерева, як роблять різні з'єднання; розповідає про породи деревини, її будову та якості, наприклад, вологість і твердість; вказується, яке дерево придатне в будівельному мистецтві, а яке потрібне для ужиткових речей та меблів.

По ковальському ремеслу. Поняття про ручні інструменти, зокрема: кувалду, ручний молоток, кліщі, прошивні, бородки, гладилки і про те, як володіти ними під час роботи.

Про метали. Поняття про руди, доменні печі, вальцювальні машини, паровий молот; про те, як отримують сорти заліза для промисловості; зварювання заліза і сталей, що використовується при зварюванні; чим залізо відрізняється від сталі, який склад мають залізо та сталь; як надається твердість і пружність сталі; про виливки з чавуну та міді; поняття про моделі та формування; які метали зварюються; як здійснюється паяння, як повинна здійснюватися підготовка до паяння і що використовується при паянні міддю та оловом, поняття про буру, нашатир та соляну кислоту; як проводиться загартування інструментів, під час якої обробки якого кольору вимагає загартування. Після пояснень все, що можливо, демонструється учням.

Про слюсарне ремесло. Назви інструментів; рубання заліза зубилом, рубання крейц-мейселем; обпилювання поверхонь драчовими напилками, обпилювання поверхні личкувальними напилками без мастила і з мастилом; поняття про шліфування та полірування поверхонь; шабріння поверхонь; свердління отворів; обточування поверхонь на токарних верстатах, поняття про токарний та свердлильний верстати; ознайомлення з сільськогосподарськими знаряддями та машинами; складання і розбирання їх, назви частин, догляд, змащення, які пошкодження найчастіше бувають, з яких причин, перевірка, налагодження тощо. Ця програма теоретичної підготовки учнів у процесі вивчення окремих ремесел є першою осмисленою спробою ввести в практику навчання ручної праці вивчення системи техніко-технологічних відомостей. Як показує аналіз, дана програма досить повно, як на свій час, охоплює теоретичні питання трудової підготовки учнів. Звичайно, ця програма розроблялася для нижчих сільськогосподарських училищ, однак ми знаємо, що програми з ручної праці для цих училищ практично збігалися з програмами ручної праці для дворічних сільських училищ.

Збори секції прийшли до висновку про необхідність поширення досвіду П. П. Панова і виділення в навчальних планах училищ однієї години на тиждень для теоретичного вивчення ремесел «там, де вони мають значення».

Початок другого десятиліття XX ст. ознаменувався бурхливим посиленням руху за переведення трудового навчання в розряд загальнообов'язкових навчальних предметів. Цьому сприяло й подальше вдосконалення методики проведення занять з ручної праці. У 1911 р. в Одесі виходить новий методичний посібник В. Г. Фармаковського «Педагогика дела. Теория и практика трудового обучения в школе». У цій роботі В. Г. Фармаковський остаточно відмежовується від поглядів О. Саломона та К. Ю. Цируля, називаючи їх однобокими фанатиками ручної праці, які хочуть бачити в трудовій школі лише велику майстерню для підготовки ремісників.

Методику трудового навчання автор розглядає як систему різноманітних видів роботи вчителя й учнів. Він розробляє теоретичні пояснення вчителя, що стосуються інструментів і основ матеріалознавства. Велика увага приділяється виготовленню приладів для демонстрування з різних шкільних предметів. Основне завдання методики трудового навчання В. Г. Фармаковський вбачав у тому, щоб привчати діяти учня так само, як і вчити мислити, і що кожен рух руки є одночасно і рухом працюючої думки.

Якщо в початкових школах ручна праця, хоч із великими труднощами, але досить впевнено поширювалася на все нові й нові регіони України, то в середніх навчальних закладах, які залишалися елітарними, трудове навчання приживалося важко.

У книжці І. В. Бугаєвича «Праця як навчальний предмет» наводяться такі відомості (див. табл. 2.1.1.)про кількість середніх навчальних закладів різного типу, в яких на початку XX ст. було запроваджено викладання ручної праці.

Таблиця 2.1.1.

Навчальний округ Державні гімназії та реальні училища Громадські й середні гімназії та реальні училища Приватні школи, комерційні училища Разом
Київський
Харківський
Одеський
Разом

Серед приватних навчальних закладів, у яких викладалася ручна праця, була й жіноча гімназія Степанової в Катеринославі.

Треба зазначити, що громадські та приватні школи, в яких викладалося трудове навчання, або так звані «нові школи», виявляли більшу активність у пропаганді ручної праці. Вони друкували звіти за наслідками викладання ручної праці і регулярно влаштовували виставки кращих робіт учнів. У 1913 р. такі виставки було організовано в Києві, Харкові та Катеринославі.

Поширення ручної праці не обмежувалося офіційними навчальними закладами. Окремі види ручної праці та рукоділля вивчалися на різноманітних курсах, у клубах та в приватних умовах.

У період першої світової війни курси з ручної праці стали влаштовуватися з метою швидшої підготовки школярів до трудової діяльності та надання допомоги фронту і постраждалим від війни. Перші такі курси було створено влітку 1915 р. в Полтаві. Тут 179 учнів двох чоловічих, однієї жіночої гімназії та реального училища протягом півтора місяця вивчали столярну, токарну справу по дереву, займалися плетінням з лози кошиків і меблів, різьбленням, тканням тощо.

У повітових центрах та селах Полтавщини (Миргород, Опішня, Сорочинці, Диканька) культивувалися курси для учнів з вивчення традиційних видів ремесла. Кустарні вироби цієї місцевості користувалися широким попитом серед населення, що повинно було додатково зацікавити учнів. Частину готових виробів учням давали для особистого користування, а частину реалізовували з метою отримання коштів на допомогу біженцям з Галичини.

Досвід організації курсів з ручної праці знайшов підтримку в Міністерстві народної освіти, де було видано циркуляр, в якому висвітлювався досвід Полтавщини і пропонувалося створювати такі курси всюди, де для цього були необхідні умови. Цей досвід також викликав інтерес в учасників педагогічних з'їздів, які прийняли відповідні рішення.

У 1915 р. Міністерство народної освіти зробило спробу підготувати реформу школи, у якій питання про введення трудового навчання як шкільного предмета мало бути вирішене позитивно.

У зв'язку з підготовкою реформи в 1916 р. в навчальних округах відбулися з'їзди вчителів, на яких висловлювалися різні пропозиції щодо трудового навчання. Питання про необхідність причислення трудового навчання до загальнообов'язкових шкільних предметів було включене до резолюцій з'їздів у Київському, Харківському та Одеському навчальних округах. Крім того, в рішеннях з'їзду педагогів Одещини пропонувалося трудове навчання запровадити також у середніх загальноосвітніх закладах. Учителі Харківщини пропонували створити при школах спеціальні майстерні для занять з трудового навчання і зрівняти в правах вчителів трудового навчання з учителями інших предметів.

Треба зазначити, що міністр народної освіти Ігнатьєв прихильно поставився до більшості пропозицій. Для підготовки реформи було створено особливу комісію, у складі якої працювала підкомісія з ручної праці. Підкомісія з ручної праці, узагальнивши відомі на той час програми з трудового навчання, виробила і опублікувала нові програми з цього предмета. В основу програм була покладена операційно-предметна система, за якої основна увага зверталася на правильність відпрацювання трудових операцій, а перелік виробів був варіативним. Нові програми були детальними і добре продуманими з точки зору методики та організації занять.

Шкільний курс ручної праці розподілявся на чотири етапи:

I - пропедевтичний дошкільний курс ручної праці (8-10 років): ліплення, обробка паперу та тканини;

II - 1-3 класи (11-13 років): картонажно-палітурні роботи, обробка деревини;

III - 4-5 класи (14-16 років): обробка металу;

IV - 6-7 класи (17-18 років): реміснича спеціалізація з виготовлення наочних посібників і приладів для занять з основ наук - фізики, математики, біології, хімії, географії, тощо.

Ця програма стала для свого часу вершиною педагогічної й методичної думки в галузі трудового навчання, вона врахувала найкращі досягнення вчителів-практиків. Однак нова реформа школи не була впроваджена в практику. Спочатку царський уряд заблокував реформу, потім відбулася революція. Проте підготовлена в рамках реформи нова програма трудового навчання не зникла безслідно. З невеликими змінами і доповненнями вона використовувалася після революції і стала базовою для складання програм для шкіл України.

 



  32   33   34   35   36   37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   Наступна

Шкала оцінювання. | Теорія і методика трудового навчання − галузь педагогічної науки, її предмет і завдання. | Методи і методики проведення наукових досліджень з теорії і методики трудового навчання. | Аналіз навчальної, методичної та наукової літератури з трудової підготовки школярів. (Самостійна робота). | Розуміння особистості та її структури. | Історичний аспект генезису концепцій особистості. | Сучасні теорії особистості. | Динамічна функціональна структура особистості. | Мал. 1.2.1. Основні підструктури як рівні особистості, на які накладаються характер і здібності. | Мал 1.2.2. Соціалізація підструктур особистості. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати