На головну

Соціально-економічне та політичне становище українських земель в кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст.

  1. XIX - на початку XX ст.
  2. XIX - на початку XX ст. ....................... 273
  3. Административная ответственность за земельные правонарушения.
  4. Административно-территориальное устройство и региональное деление украинских земель в составе Российской и Австрийской империй в конце 18-19 в.
  5. Американський інституціоналізм початку XX ст. Т. Веблен та його ідеї
  6. Анализ наиболее эффективного использования земельного участка как незастроенного
  7. Аренда земель

Кінець XVIII ст. став періодом зміни географічних кордонів деяких європейських держав, що відбилося й на долі українського народу. Майже вікова боротьба Росії з Туреччиною за Крим завершилася підписанням Кючук-Кайнарджийського мирного договору 1774 року (після війни 1768-1774 рр.), згідно якого Росія здобула вихід до Чорного моря. Після ІІ русько-турецької війни 1787-1791 рр. з підписанням Яського договору Турція остаточно визнала приєднання Криму до Росії. На території Приазов'я і Причорномор'я розпочалось активне будівництво нових міст і промислових центрів: Одеси, Маріуполя, Миколаїва тощо. У 1784 році на землях колишнього Кримського ханства було утворено Таврійську область.

Внаслідок експансіоністської політики Росії втрачає незалежність польський народ. Територія Польщі поділена між її найбільш агресивними сусідами - Росією, Австрією та Прусією. З ініціативи цих держав відбулось три поділи Польщі - у 1772, 1793 і 1795 рр. - після чого польсько-литовська держава припинила існування. Після третього поділу до Росії відійшла Правобережна Україна і Західна Волинь й Східна частина Холмщини; до Австро-Угорщини -Галичина і Буковина й більша частина Холмщини. Україна знову залишилась розчленованою між імперіями. З цього моменту її політичний, економічний, культурний розвиток йде у різних напрямках, що зумовило існування й сьогодні суттєвих відмінностей між цими частинами України.

Українське населення у складі обох імперій відчуває як феодальний (збільшення феодальних повинностей, жорстока експлуатація і безправ'я селян), так і національно-культурний (заборона української мови в школах Галичини, заборона друку українською мовою і русифікація, закриття та перейменування культурних і навчальних національних закладів, наприклад, Києво-Могилянської Академії) гніт.

У всіх українських землях цього періоду вже в першій половині ХІХ ст. починає спостерігатись процес занепаду феодально-кріпосницької системи внаслідок суперечливої боротьби відсталої кріпосницької системи, яка стає мало ефективною, з новою, капіталістичною, яка тільки починає визрівати і базується на товарному виробництві, використанні вільнонайманої праці і машинної техніки. Ця тривала боротьба приведе врешті-решт до ліквідації кріпосного права в 1848 році в Австро-Угорщині, а в 1861 році - В Росії.

Основні тенденції соціально-економічного розвитку в українських землях у 18 ст. - на початку ХІХ ст.:

2. У сільському господарстві:

1. розширення земель російських поміщиків (в т. Ч. за рахунок відвойованих земель Криму і Північного Причорномор'я);

2. господарська спеціалізація регіонів (Лівобережжя і Слобожанщина - жито, Північне Причорномор'я - пшениця, Полісся - льон і коноплі); розширення кількості сортів с/г культур (картопля, тютюн - на Запоріжжі, виноград, кавуни - на Слобожанщині, Херсонщині, Катеринославщині, кукурудза, соняшник, буряк - Південна і Західна Україна); промислова спеціалізація: Харківщина - килими, Чернігівщина - вироби з дерева, рибальські сіті, Київська губернія - мішковина.

3. удосконалення знарядь праці (плуги, борони і сохи з залізними зубцями);

4. розвиток племінного тваринництва (селекційна робота); розвиток вівчарства (для забезпечення мануфактур) - Запоріжжя, Слобідська Україна.

3. Промислове виробництво:

- на початку XIX ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. З часом вони набувають чіткішого буржуазного вигляду.

Мануфактура - капіталістичне підприємство, засноване на розподілі праці і ручній ремісничій техніці.

Ще у 1719 році перша суконна мануфактура в Україні була заснована у с. Глушково. У 1782 р - на Лівобережжі і Слобожанщині - 240 мануфактур. На Правобережжі темпи розвитку мануфактур були повільнішими. Мануфактури Російської імперії до закріплення кріпацтва у 1783 працювали на базі вільнонайманої робочої сили, на Правобережжі і Західній Україні домінувала залежна праця на мануфактурах; зростання чисельності робітників. Але з початку 19 ст. поширюється використання вільнонайманої праці. З 40-х років 19 ст. фабрична продукція активно витісняє з ринку мануфактурну.

5. активно освоюються вугільні залежи Донбасу, зростає роль важкої промисловості (в 50-ті роки в Україні діяло 11 чавунолітейних, 32 залізоробних і 16 технічних заводів). Розвивається винокуріння, селітровий промисел.

6. продуктивність праці в промисловому виробництві настільки зростає, дає поштовх для промислового перевороту, який розпочався в 40-і роки з впровадженням нового облаштування на цукрових заводах.

7. Зростає кількість міських жителів (за першу половину 19 ст. - майже в три рази)

8. Формування ринку робочої сили - відхід збіднілого населення на тривалі заробітки;

4. Економічні зв'язки:

9. ярмарки (найбільш важливі і відомі ярмарки у Харкові, Полтаві, Києві, Сумах, Бердичеві тощо; велика кількість дрібних базарів, торгів, ярмарок - до 12 тис.);

10. формується український національний ринок, що було зумовлено зростанням кількості українського купецтва і розвитком чумацтва (торгово-візницький промисел, що спеціалізувався переважно на перевезенні солі, риби, сухих фруктів, спецій тощо; найбільше їм займались селяни); започатковується створення морського пароплавства.

11. Пожвавлення старих і створення нових торгових шляхів (Київ-Харків; Харків-Полтава-Херсон; транзитна торгівля з Західною Європою і Ближнім Сходом).

4). Еволюція соціальної структури:

12. нівелювання козацтва, зрівняння їх у статусі з державними селянами - на кінець 18 ст. стан козацтва зникає;

13. українське селянство за структурою наближається до російського, його становище погіршилось. У кращому стані перебували селяни Півдня України. Поширення панщини. На Правобережжі - відробіткова рента теж зростає, як і панщина на Лівобережжя. Збільшення податків з селян (Кріпацтво узаконено: 1760 Універсал К. Розумовського про заборону переселення на нові землі, 1783 - указ Катерини ІІ про заборону переходу селян).

14. відбувається формування національної буржуазії: з старшини (Ханенки, Марковичі, Політики), з купців, які вкладали капітал у виробництво, і навіть з селян (брати Яхненки. Федір Симиренко з Черкащини).

15.Формування української інтелігенції (інженерна, викладачі навчальних вищих, середніх та початкових навчальних закладів; технічна, медична тощо), яка справила визначальний вплив на піднесення національної свідомості українського народу.

- Основні етапи українського національно-культурного відродження.

Під впливом Великої французької революції у європейських країнах наприкінці XVIII - початку XIX ст. виникла і набула поширення ідея національної самосвідомості, яка базувалась на етнічній тотожності. Завдяки зусиллям нового і зовсім нечисленного тоді прошарку інтелігенції процес творення національної самосвідомості охопив і Україну. Його посиленню сприяла загальна криза феодально-кріпосницької системи господарювання в українських землях. Національно-культурне відродження, яке розпочалось в українських землях в другій половині XVIII ст., мало кілька етапів: фольклорно-етнографічний, літературний (культурний) і політичний. Процес національно-культурного відродження супроводжувався вивченням фольклору, становленням нової української мови і літератури, активним збиранням і публікацією історичних джерел, створенням культурних товариств, написанням історичних праць. Не бажаючи цього, російський уряд, став каталізатором цього процесу, коли почав вимагати від старшини документального підтвердження її прав на дворянства, а та, в свою чергу, почала активно збирати документи, цікавитися своїм родоводом, вивчати його історію.

Першими історичними працями вважаються "Історія Русів" анонімного автора та "Історія Малої Росії" Д. Бантиш-Каменського. Це були перші спроби узагальнити українську історію. Згодом з'являються дослідження з фольклористики й мовознавства: "Опис весільних українських обрядів" Григорія Калиновського, збірник українського фольклору Миколи Цертелєва, етнографічна праця Максимовича "Малороссийские народные песни" та деякі інші.

В 40-і роки починається політичний етап національно-культурного відродження. У 1846 році у Києві засновується політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство, фундаторами якого стали В. Бєлозерський, М. Костомаров, М. Гулак, П. Куліш та інші. Активну участь в роботі КМТ брав і Т. Шевченко. Свої програмні цілі вони сформулювали в "Книзі буття українського народу": створення демократичної федерації християнських слов'янських республік, знищення царизму та скасування кріпацтва, утвердження демократичних прав і свобод, право на розвиток національної культури, поступове поширення християнського ладу на увесь світ. Навесні 1847 року після доносу студента О. Петрова, члени товариства були заарештовані і потрапили у заслання.

Процес національного відродження охоплює й західноукраїнські землі. З початком XIX ст. в Галичині активізується культурна-освітня діяльність: фольклорист Зоріан Доленга-Ходаковський (обійшов у пошуках пісень усю західну Україну і Подніпров'я, зібрав 3 тис. пісенних текстів); митрополит Михайло Левицький (прихильник національного шкільництва, звертався до галицького губернатора з проханням запровадити викладання у школах українською); єпископ Іван Могильницький (у 1816 заснував у Галичині просвітнє товариство греко-католицьких священиків, ставив питання про удосконалення мови і видання брошур для народу, написав "Граматику язика словено-руського". Але його починання не мали успіху в народі); історик Денис Зубрицький ("Нарис з історії руського народу в Галичині" на польській, "Історія древнього Галицько-Руського князівства").

На початку 30-х-40-і роки: у Львові утворено напівлегальне демократично-просвітницьке і літературне угрупування "Руська Трійця". Фундатори його студенти Львівського університету та греко-католицької духовної семінарії Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич. Ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного між різними державами та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та національних ватажків; захист української мови; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Їх діяльність складалась з вивчення традицій, історії народу, зібрання фольклорного, етнографічного матеріалу по містечках і селах, видання альманахів і збірників поезій, есе, нарисів, підручників ("Читанка" Шашкевича) і т. Д. Вони видали збірник перекладів і поезій "Син Русі", збірник народних пісень, творів, історичних матеріалів "Зоря"(ідея збірнику - засудження іноземного панування, оспівування Хмельницького, Наливайко тощо), альманах "Русалка Дністрова" (видана у Будапешті, розкриває героїчне минуле, культуру, традиції українського народу). Після переслідувань влади і церкви "трійця" розпалася: у 1843 помер Шашкевич, Вагилевич пізніше перейшов на пропольські позиції, а Головацький до москвофілів у 1867 році.

На розвиток національного руху в західноукраїнських землях суттєво вплинула революція 1848 року в Австрії. У Львові була заснована перша політична організація - Головна Руська Рада (як представник інтересів українського населення; склад - 30 членів з інтелігенції, духовенства; очолив єпископ Григорій Яхимович. Друкований орган - газета "Зоря Галицька". Виступала за проведення демократичних реформ, забезпечення українцям вільного культурного розвитку. Результат діяльності: у 1849 році відкрито кафедру укр. мови при Львівському ун-ті, її професор - Головацький; скликала "Собор руських учених", який заснував культурно-освітню організацію "Галицько-Руську матицю", завданням якої було поширювати і видавати книжки для народу).

В цей період знову активізується український національно-культурний рух в Російській імперії. Члени колишнього товариства Кирила і Мефодія повертаються із заслання і у 1859 році створюють у Петербурзі першу українську громаду - культурно-освітню організацію. Громади виникають у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Найбільш відомою була Київська громада. Незважаючи на суто культурний характери діяльності громад, царський уряд починає реагувати на їх активізацію.

В другій половині ХІХ ст. російський уряд посилює тиск на національно-культурні права українців. У 1863 році виходить так званий Валуєвський указ, що заборонив видання українською мовою шкільних та релігійних видань. Царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв так прямо і заявив: "ніякої малоросійської мови не було, нема і бути не може". Подальшим кроком у цьому напрямку був Емський указ, виданий у 1876 році царем Олександром ІІ, який забороняв друк і поширення книжок українською мовою. Після цього була ліквідована автономія університетів, закриті деякі недільні школи і культурні товариства (Західний Відділ Географічного Товариства, що вивчав українську етнографія, історію, мову тощо).

В західноукраїнських землях український національний рух у другій половині 19 ст. виявився в появі двох суспільно-політичних течій: народовців і москвофілів. Народовці (В. Барвінський, А. Вахнянин та інші) виникли у 60-ті роки і вели культурницьку роботу: видавали журнали "Русалка", "Мета" та інші, організували у Львові літературне (1873), а потім і наукове (1892) товариство ім.. Т. Шевченка; у 1868 році ними була організована перша культурно-освітня організація "Просвіта". На противагу їм москвофіли (лідери - А. Добрянський, Д. Зурицький, Г. Купченко) об'єднували промосковські кола населення (духовенство, сільська буржуазія), що сподівались на допомогу Росії у боротьбі проти поляків, угорців і румун. Вони видавали російськомовну газету "Слово", ряд журналів.

Т. Ч. в другій половині 19 ст. на противагу національному гнобленню збоку імперської влади в українських землях набирає силу розпочатий наприкінці 18 ст. національно-визвольний рух. Його результатом стало не тільки зростання самосвідомості українського народу, але й створення передумов для виникнення національних політичних партій.

- Революційні події 1905-1906 рр. в Україні та їх наслідки.

Початком революції 1905-1907 року стали події 9 січня 1905 року в Петербурзі, які увійшли в історію під назвою "кривавої неділі". До цієї події привели економічні, соціальні й політичні проблеми 1901-1905 рр., які характеризувались посиленням діяльності терористів, невдачами у російсько-японській війні, селянськими безпорядками і т. Д. З 1902 по 1904 рр. зареєстровано було 670 спроб повстань, переважно в Україні та Поволжі. Селянство вимагало отримання землі. Молода російська промисловість, що використовувала західні європейські кредити, постраждала від загальноєвропейського спаду виробництва у 1899-1903 рр., через що зросли процентні ставки. Почалася ланцюгова реакція банкротств у російській промисловості. Разом з тим посилилась і хвиля страйків робітників, які були доведені до злидарського стану. У 1903 році страйкувало більш, ніж 200 тис. робітників. Демонстрації робітників викликали зіткнення з поліцією і жорстоко подавлялись. Однак до "кривавої неділі" робітники ще продовжували вважати Государя головним арбітром у їх відносинах з промисловцями і навіть захисником.

У цей час великий вплив в робітничому середовищі мав священик Г. А. Гапон, відомий оратор і харизматична особа. Він написав від імені робітників петицію Царю, під якою підписались 150 тис. чол. Текст петиції складався з опису безправ'я робітників і уявляв з себе зворушливу мольбу про допомогу до Царя-заступника. Дізнавшись про вірогідну демонстрацію і петицію, наляканий можливістю терористичного акту, цар залишив столицю і поїхав у Царське Село. Що було далі добре відомо: мирна процесія робітників з сім'ями, іконами, царськими портретами і петицією, разом із представниками духовенства, були розстріляні на Царській площі. Пальбу поліція продовжувала навіть по тим, хто тікав, не зважаючи на стать і вік людей. В результаті було вбито близько 1 тисячі людей, поранено більш ніж 2 тис. Серед убитих були і священики, а також кілька поліцейських, що супроводжували процесію і не підозрювали про можливість розстрілу демонстрації.

Події 9 січня призвели до найважливіших подій. Країну охопив хаос. Розпочався загальний страйк. Страйкували навіть чиновники, городові й надзирателі. В Україні протягом квітня-серпня 1905 р. відбулось понад 300 робітничих страйків. За масштабами селянських виступів Україна займала одне з перших місць в Російській імперії. В ході революції почали виникати Ради робітничих депутатів у Києві, Катеринославі, Луганську, Горловці, Єнакієве.

Найбільш відомими збройними повстаннями стали повстання на броненосці "Потьомкін" 14 червня 1905 р. (керівник - більшовик Г. Вакуленчук загинув. Через брак вугілля їжі та прісної води повстанці здалися у румунському порту через кілька днів). Інше повстання 15-16 листопада 1905 року очолив лейтенант П. Шмідт. Повстанці вимагали скликання Установчих зборів. Було подавлено, керівники розстріляні. 18 листопада у Києві на демонстрацію вийшла тисяча озброєних солдат на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. До них приєдналось 4 тис. робітників. На Галицькій площі демонстрація розстріляна. У грудні озброєна боротьба в Україні досягла свого апогею - відбулись повстання у Харкові, Катеринославі, Горловці, Запоріжжі, які, однак, були подавлені.

Лише силою цар був не в змозі зупинити революційний рух, через що він змушений був йти на поступки. 17 жовтня 1905 року Микола ІІ видав Височайший Маніфест про дарування народу Росії громадських свобод- недоторканості особи, свободу совісті, друку, зборів, союзів тощо), декларувалось скликання російського парламенту - Державної Думи. Однак в Маніфесті не згадувалось про конституцію. Маніфест був поштовхом для посилення політичної й культурної активності в Україні. Була заснована перша україномовна газета "Хлібороб", культурно-освітня організація "Просвіта", кілька суспільно-політичних журналів ("Дзвін" та ін.), відбувається пожвавлення роботи українських партій (РУП - Революційної української, з якої формується УПСР, УСДРП, Народної української партії, есерів тощо). Розгортається кооперативний рух.

Навесні 1906 року розпочала роботу І Державна Дума, до якої увійшли також представники від України. Дума була незабаром розпущена, її замінила ІІ Державна Дума, в якій також була представлена українська думська громада. Українці обстоювали право України на політичну автономію та українізацію школи, судочинства, церкви, місцевої адміністрації. Але через 102 дні роботи Дума знову була розпущена, а українські проблеми залишились не вирішеними. В ІІІ і ІV Державних думах українці не були представлені, та й самі думи вже були покірними цареві радним органом, що складався з обмеженої верстви населення (80% населення не мали виборчих прав по закону про вибори до ІІІ Думи). Ідея ліберальної парламентської монархії зазнала поразки.

Після революції активно запрацював репресивний апарат. За звинуваченнями у політичних злочинах з 1907 по 1909 рр. було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. винесено смертні вироки. Посилився й національний гніт. Уряд заборонив викладання українською мовою у школах, де воно було самовільно запроваджено в роки революції. Були закриті українські клуби, наукові й культурні товариства, "Просвіти". Було навіть заборонено вживати термін "Україна" на сторінках друкованих видань.

1906 рік ознаменувався також здійсненням аграрної реформи, запровадженої прем'єр-міністром П. Столипіним. Реформа скасовувала селянську общину, дозволяла селянам отримувати землю в приватну власність, ініціювала переселення селянства в малозаселені райони Сибіру, Середньої Азії, Північного Кавказу. Більший успіх ця реформа мала в Україні, де завжди було прагнення до індивідуального господарства, ніж у Росії, де реформу сприйняли вороже майже усі верстви. Через це реформа не була здійснена в повному обсязі, не ліквідувала поміщицьке землеволодіння й зазнала поразки.

Таким чином, революція 1905-07 рр. зазнала поразки і сприяла посиленню репресій, національного й соціального гніту. Така ж доля чекала і реформаторські дії П. Столипіна, вбитого у 1911 року в Київській опері анархістом Богровим. Цей постріл був останнім пострілом у політичну мішень перед війною. Наступний постріл пролунає вже у 1914 році в Сараєво.

- Україна в Першій світовій війні.

1 серпня 1914 року спалахнула Перша світова війна, приводом до якої послужило вбивство австро-угорського ерцгерцога Франца Фердінанда та його дружини сербським націоналістом Гаврилом Принципом. У відповідь на це Австро-Угорщина висуває Сербії ультиматум, положення якого заперечують суверенітет Сербії. Остання не в змозі їх прийняти, і тоді Австро-Угорщина об'являє їй війну. В країнах Антанти (Англія, Франція, Росія) й Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія) починається мобілізація, а незабаром усі вони стають учасниками світової війни.

Але вбивство в Сараєві були лише приводом, якого довго чекали. Бо причини війни визріли вже давно. Це були наступні причини: прагнення країн ствердити своє домінування у світі, встановити контроль над ринками збуту та джерелами сировини, загарбання чужих територій, спроби урядів деяких країн сконцентрувати увагу народу на зовнішній загрозі, щоб зняти внутрішнє соціальне напруження тощо.

Протидіючі сторони у своїх стратегічних планах відводили чільне місце "українському питанню", особливо це стосувалось Росії та Австро-Угорщини, у складі яких перебували українські землі.

Яким же чином хотіли воюючі держави розіграти "українську карту"? Плани держав були наступними. Росія хотіла силою доказати "споконвічність" своїх прав на руські землі - Східну Галичину, Північну Буковину і "Карпатську Русь", розглядаючи українців як "частину єдиного руського племені". Австро-Угорщина навіть не припускала думки про втрату цих територій і висувала претензії щодо регіону Волині й Поділля. Німеччина прагнула до розширення життєвих інтересів Великої Німеччини, в сферу якої взагалі підпадала вся Україна. Вона розглядалась як плацдарм для розширення на схід і потенційна сировинна колонія. Поляки розраховували на відновлення польської державності в ході війни і розглядали західноукраїнські землі як "історично польські" (на це, до речі погоджувалась і Австрія, за її варіантом до польської території повинно було приєднати Холмщину і Підляща, які були у складі Росії, а до неї приєднати етнічно польські землі, відірвані від Росії). Про приєднання до себе Бессарабії і частини Буковини мріяла Румунія. Англія і Франція хотіли так спрямувати події, щоб в результаті українського сепаратистського національного руху послабити їх ворога - Австро-Угорщину. Швеція, Німеччина і Туреччина добивались того ж самого, але по відношенню до Росії.

Трагедія ж українського народу полягала в тому, що він всупереч власній волі був втягнений у війну, а його землі стали об'єктом експансії воюючих сторін. Не випадково про українців кажуть, що напередодні війни вони опинились "між чумою й холерою". Оскільки ні Австрія, ні Росія не додержувались про української лінії. Однак позиція Австрії була більш благосприятливою для українців. Галичина у цей час навіть набуває назви "Українського П'ємонту" і стає центром українського культурного відродження. Активна політика австро-угорського уряду по відношенню до українців призвела до того, що відразу після початку війни 1 серпня 1914 р. у Львові була сформована австрофільськи налаштована Головна Українська Рада (ГУР) на чолі з К. Левицьким. У своєму маніфесті ГУР заявила: "Перемога Росії може принести українському народові австро-угорської імперії те саме ярмо, в якому стогнуть 30 млн. українців... Сучасний момент закликає український народ... виступити проти царської імперії... Перемога австро-угорської монархії буде нашою перемогою". ГУР організовує Українську бойову управу, яка починає створення озброєних сил - легіону січових стрільців.

4 серпня 1914 року група українських емігрантів із наддніпрянської України на чолі з Д. Донцовим і Д. Дорошенко створюють "Спілку визволення України" (СВУ) - представницький орган Центральної і Східної України. Їх метою проголошується створення самостійної української держави, з конституційним монархом, демократичним устроєм, вільним розвитком усіх національностей тощо. Прокламація СВУ "До українського народу Росії" закінчується словами: "Зкинемо ж раз і назавжди прокляте московське ярмо.. Тільки коли буде розбита Росія, підійметься вільна Україна!" Проголосивши себе представником інтересів "Великої України" СВУ починає вести переговори з центральними країнами - Німеччиною, Турцією, Болгарією, Швецією та іншими. В цей же час австрійський уряд проводить ряд зустрічей з українськими політичними діячами і обіцяє виділення після війни усіх українських провінцій Австрії разом з частиною Волині у окрему адміністративну одиницю з широкою автономією. Але членів СВУ підтримувала, в тому числі й грошима, переважно Німеччина. Австрія ж неохоче допускала навіть суто культурницьку діяльність СВУ. В ході війни члени СВУ добились виділення українців-військовополонених в окремі табори, в яких велась культурницька робота - створювались хори, школи, театри, виходили періодичні видання.

Однак протягом війни західноукраїнські політики, розчарувавшись в обіцянках Австро-Угорщини, змінили свої політичні погляди й програмні цілі. Вже у 1915 році один з лідерів СВУ О. Жук писав: "Ми знаємо, що ніхто нам нічого не дасть, якщо ми самі цього не візьмемо... Однак ми бажаємо розгрому тієї в'язниці, в якій томиться наш народ більше 250 років".

Таким чином, Перша світова війна стала важким випробуванням для розчленованого українства, яке було змушено брати участь у братовбивчій війні (3.5 млн. воювали - за Росію, 250 тис. - за австрійців), керуючись марними обіцянками. Війна економічно виснажила Україну, призвела до соціальної напруги в суспільстві, що скоро виллється в піднесення революційного та національно-визвольного руху.

Лекція 7. Національно-демократична революція в Україні.
Боротьба за відродження української державності
(1917-1921 рр.)

План

- Утворення Центральної Ради. Її внутрішня та зовнішня політика.

- Держава гетьмана Скоропадського.

- Відродження УНР. Політика Директорії.

- Доля ЗУНР.

- Причини поразки й уроки українських національно-визвольних змагань.

 



  15   16   17   18   19   20   21   22   23   24   25   26   27   28   29   30   Наступна

Проблеми періодизації курсу історії України | Історичні джерела та історіографія курсу історії України. | Формування і розвиток первіснообщинного ладу на території України. | Стародавні цивілізації на теренах України | Перші держави на українських землях | Ранні словни, їх матеріальна та духовна культура. | Виникнення держави у східних слов'ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Русі. | Політичний та соціально-економічний розвиток держави. Законодавство. | Суспільний лад | Законодавство. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати