На головну

Стародавні цивілізації на теренах України

  1. Quot;Воєнний комунізм" як організаційно-правова форма здійснення соціально-економічної політики радянської України
  2. АДМІНІСТРАТИВНЕ ПРАВО УКРАЇНИ
  3. Адміністративно-політичний статус Слобідської України
  4. Адміністративно-територіальний устрій України
  5. Банківська система України та роль у ній Національного банку України
  6. Велика Руїна i поділ України в другій половині XVII ст.
  7. Верховна Рада України

У І тис. до н. Е. на сучасних українських землях з'являються нові етнічні спільноти, серед яких виділяються степні кочові племена. Вони вміють обробляти залізо та виготовляти міцну зброю, мають навички верхової їзди, складні луки т. Зв. "скіфського типу", займаються переважно кочовим скотарством.

Найдавнішим з цих племен, що з'явились на території України, були кіммерійці (ІХ - перша половина VII ст. до н. Е.). Давньогрецький поет Гомер у поемі "Одисея" писав, що їхня країна знаходиться біля входу до потойбічного світу: "Закотилось сонце й покотилися тьмою усі шляхи, а судно наше досягло кінця глибокого океану. Там народ і місто людей кіммерійських..." Реальність цього народу підтверджують й ассірійські джерела, що зафіксували у 722-715 рр. до н. Е. перемогу кіммерійців над урартським царем Руссою.

З'явившись на теренах України близько ІХ ст. до н. Е., іраномовні племена кіммерійців зайняли територію між Тіром (Дністром) та Танаїсом (Доном), а також Кримський і Таманський острови. Основу господарства їх становило кочове скотарство, насамперед, конярство, через що вони елліни називали кіммерійців "молоко їдами" та "доярами кобилиць". Це були войовничі племена, є навіть припущення, що їх назва походить від слова "марра", що означало "смерть", яке кіммерійські воїни кричали, рушаючи в бій. За іншим припущенням кіммерійці уявляли з себе своєрідний військовий орден і назва їх походить від санскритського "kimarya" - "котрі арії", або "kim marya" - "народжені вмирати". Озброєння кіммерійського воїна складалось з лука, кинджала або меча та списа. Тривалий час кіммерійська кіннота була непереможною й наводила жах на супротивників. У них були вожді й царі, але повноцінну державу їм так і не вдалося утворити. Відомо, що вони воювали з Урарту, Ассирією і не встояли перед скіфами. У VII ст. до н. Е. вони остаточно зникли з політичної арени.

Протягом ХІХ-ІІІ ст. до н. Е. у Криму жили таври (від. Грецького "таброс" - тур, бик). Перші згадки про таврів подає Гомер. Таври займались скотарством у горах, землеробством у долинах, рибальством у прибережних районах. Мали розвинуті гончарство, ткацтво. У другій половині І тис. до н. Е. у них почався перехід від родоплемінного ладу до рабовласницького. Таври мали складні стосунки з сусідами скіфами, сарматами, Херсонесом. За ім'ям таврів сьогодні називають нинішній Кримський півострів Тавридою, Таврією.

У VII ст. до н. Е. на території півдня України з'явились незнані досі войовничі племена скіфів, які слідом за кіммерійцями прорвались у Середню Азію, розгромили Мідію, пронеслися по Сирії, Палестині, дійшли до кордонів Єгипту. Після цього лідійський цар Кіаксар запросив на бенкет скіфських царів та перебив їх. Після цього залишки скіфів повернулися у Північне Причорномор'я, яке вважали батьківщиною. Там вони утворили політичне об'єднання племен - Велику Скіфію, що проіснувала до ІІІ ст. до н. Е. Геродот так описує в своїй "Історії" момент появи скіфів в українських землях: "із кочовиками-скіфами, що мешкали в Азії, воювали й завдали їм чимало прикрощів массагети, і через це скіфи... Прибули в Кіммерію... Кіммерійці, коли побачили, що проти них виступило велике військо, почали радитися, що їм робити... Скоро вони розділилися... й почали битися між собою. Після того кіммерійці покинули країну. Згодом прийшли скіфи, знайшли країну незалюдненою й посіли її".

Ударною силою скіфів була кіннота. Головним засобом воїна-скіфа був панцир, хоча використовувались і звичайні шкіряні куртки. Він мав бойовий пояс і щит, його голову захищав шолом. Захищеним був і бойовий кінь. Основною зброєю був складний лук, що стріляв на відстань до 500 м. Використовували списи, дротики, сокири, кинджали й, передусім, короткі мечі.

Все населення Скіфії, як писав Геродот, поділялось на скіфів-кочівників, скіфів-хліборобів, царських скіфів й скіфів-орачів. Панівне становище належало царським скіфам, які вважали решту населення своїми рабами. До скіфів-хліборобів Геродот відносив місцеві нескіфські племена різних регіонів України; вони платили данину скіфській державі, вели осілий спосіб життя й займались переважно сільським господарством. В зоні Правобережного Лісостепу мешкали скіфи-орачі. Їх назва свідчить про наявність рільництва із застосуванням дерев'яного плуга у цих районах. З культур вони переважно вирощували пшеницю, просо, ячмінь, жито; горох, часник, цибулю, нуту, чуфу, сочевицю. Скотарство забезпечувало скіфів-кочівників усім необхідним, давало м'ясо, молоко, "іппаку" (сир з кобилячого молока), вовну шкури. Вони розводили крупний рогатий скот, якісних овець і коней, іноді й верблюдів. Така структура суспільства була ідеально пристосована до умов кочування й ведення війни. Сусідами скіфів окрім греків-колоністів були також племена калліпідів (пониззя Південного Бугу), алазони, неври, меланхлени, гелони, андрофаги та інші (Лісостеп та Полісся).

Суспільні відносини в Скіфії еволюціонували від патріархально-родових до рабовласницьких. В основі управління суспільством лежала "варварська демократія". Влада царя не була абсолютною й обмежувалася радою скіфських племен та народними зборами усіх воїнів. Суспільство було досить дефиренційованим. Про розшарування і рівень багатства верхівки свідчать численні кургани скіфських володарів (в нижній течії Дніпра), пограбовані ще в давнину.

У ІІІ столітті до н. Е. почався занепад скіфської держави. Зазнавши невдач від сарматів племена царських скіфів відступили й осіли в Нижньому Подніпров'ї та Криму, де утворили нову державу - Малу Скіфію з столицею Неаполем. Мала Скіфія припинила своє існування лише на поч. ІІІ ст. н. Е.

Скіфська релігія була політеїстичною. Головною богинею була Табіті - богиня домашнього вогнища, до пантеону входили також: Папай - володар неба; його дружина Апі - богиня землі, прародителька всього роду; Гойтосір - бог сонця; Агрімпаса - богиня родючості; Таргітай - родоначальник скіфів; Фагімсад - бог водної стихії та конярства.

Скіфське образотворче мистецтво мало зооморфний характер (так зв. "звіриний стиль"). Улюбленими були образи оленя, барана, коня, фантастичного грифона, гірського козла. Монументальне мистецтво представлене кам'яними антропоморфними стелами. У скіфських курганах також знаходять кубки й прекраси (пектораль) з сюжетами скіфського життя.

Сармати - іраномовні племена, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час посідали широкі простори - від каспійських степів до Паннонії. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їхню агресивність й войовничість. Римський історик Тацит писав, що "коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору". В бою вони користувались арканами й довшими, ніж у скіфів, мечами й списами. У військовій справі сармати випередили навіть скіфів. Удар сарматської кінноти, вдягнутої в залізні панцирі, озброєної довгими списами та мечами, що атакувала ворога зімкнутим клином, не могло витримати жодне військо (Тацит).

Назва "сармати", або "савромати" походить від іранського "саоромант" і означає "підперезаний мечем".

Цікавою є легенда про походження сарматів. Згідно з легендою, яку розказав Геродот, сармати або савромати народились від шлюбу скіфських юнаків з амазонками. В цьому прийнято бачити відображення високого становища й статусу жінок у сарматському суспільстві.

Сарматське суспільство перебувало на перехідному періоді від родоплемінних відносин до ранньокласових, мало в собі пережитки матріархату. Але повноцінну власну державу сарматам створити так і не вдалося. Сарматська культура нагадує скіфську. Як і скіфи, сармати почитали вогонь, поклонялись Марсу у вигляді меча, який встромляли в землю.

Масове переселення сарматських племен на територію Північного Причорномор'я починається з кінця ІІ ст. до н. Е. Вже з І ст. до н. Е. історики називають ці території не Скіфією, а Сарматією. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н. Е. Сарматський період закінчився в серед ІІІ ст. н. Е. внаслідок експансії готів і гунів.

 



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

Проблеми періодизації курсу історії України | Історичні джерела та історіографія курсу історії України. | Ранні словни, їх матеріальна та духовна культура. | Виникнення держави у східних слов'ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Русі. | Політичний та соціально-економічний розвиток держави. Законодавство. | Суспільний лад | Законодавство. | Економічний розвиток | Утвердження християнства на Русі та його історичне значення. | Галицько-Волинська держава - спадкоємиця Київської Русі. |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати