На головну

Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 4 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

3. Підставами для набуття громадянами права приватної власності на речі, зокрема грошові кошти, можуть бути договори позики і кредитні договори. Значення цих договорів непомірно зростає у зв'язку із реформуванням економіки України на ринкових засадах. Кредит виступає одним із ефективних і необхідних інструментів функціонування ринкових відносин.

Згідно зі ст. 1046 ЦК, за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду і такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками (реальний договір). З цього моменту у позичальника виникає право власності на гроші або речі, які індивідуалізуються у момент передачі.

За ознакою передачі позикодавцем грошей або речей, визначених родовими ознаками, у власність позичальника договір позики відрізняється від договору позички, врегульованого у гл. 60 (статті 827-836) ЦК. За цим договором одна сторона (позикодавець) безоплатно передає або зобов'язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування нею протягом встановленого строку (п. 1 ст. 827) ЦК. Отже, за договором позички позикоодержувачеві передається, по-перше, індивідуально визначена річ, і по-друге, вона передається не у власність, а лише в користування на певний строк, з покладенням на нього обов'язку повернути згодом ту ж саму річ [169, c.136]. Цей обов'язок, зокрема, випливає із підпункту 3 пункту 2 ст. 833 ЦК, за яким користувач зобов'язаний повернути річ після закінчення строку договору в такому ж самому стані, в якому вона була на момент її передання.

Аналізуючи цивільно-правове регулювання позикових відносин в Україні (на основі порівняння норм ЦК 1963 р. і нового ЦК), О. В. Кривенда запропонував таке визначення договору позики: "За договором позики одна сторона (позикодавець) передає або зобов'язується передати у власність (повне господарське відання чи оперативне управління) гроші або речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку саму суму грошей (суму позики) або рівну кількість речей того самого роду та якості без сплати процентів за надання позики, якщо інше не передбачено договором у випадках припущення оплати позики" [170, c.15].

В наведеному визначенні договору позики підкреслюються принаймні три відмінності від конструкції договору позики, яка закріплена в ЦК: по-перше, мабуть, дійсно немає юридичних та інших перешкод щодо надання сторонам можливості передбачити консенсуальність договору позики, як вважає автор; по-друге, гроші або родові речі можуть передаватися не лише у власність, але й у повне господарське відання чи оперативне управління позичальника. Але цих речових прав новий ЦК не передбачає. По-третє, автор прихильний до презумпції безоплатності договору позики, що не зовсім відповідає умовам ринкових відносин. За загальним правилом, закріпленим у п. 5 ст. 626 ЦК, договір є відплатним, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із суті договору. Конкретизація цього положення дана у ст. 1048 ЦК: позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюється договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Договір позики вважається безпроцентним, якщо: 1) він укладений між фізичними особами на суму, яка не перевищує п'яти десятикратного розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, і не пов'язаний із здійсненням підприємницької діяльності хоча б однією із сторін; 2) позичальникові передані речі, визначені родовими ознаками.

Сторони в договорі можуть обумовити безоплатність (безпроцентність) позики і в інших випадках.

4. Питання про виникнення права власності на грошові кошти за кредитним договором залишається дискусійним в літературі. Насамперед, розходження в поглядах дослідників цієї проблеми криються в неоднаковому підході до розмежування понять "позика" і "кредит". Прибічники однієї з позицій (зокрема, Ю.І. Чалий) вважають, що між угодою позики і кредиту існують принципові розбіжності, які не дозволяють говорити про видову приналежність кредиту до позики і, не дивлячись на те, що зовні відносини позики та кредитування мають спільні риси (а саме: терміновість вкладень, цільова спрямованість, прибутковість таких угод), це не дає підстави говорити про їх тотожність [ 171, c.24].

Така позиція заперечується Г. В. Виноградовою, яка вважає, що за своєю сутністю ці відносини між собою тісно пов'язані. По-перше, правила договору позики є загальними для кредитних договорів, і по-друге, до кредитного договору при відсутності спеціальних приписів можуть застосовуватись також правила про договір позики в тому разі, якщо вони не суперечать сутності відносин, що ним регулюються [172, c.40]. Деякі науковці (В. М. Коссак, Р. А. Майданик) стверджують, що кредитні договори, які мають ряд власних особливостей, є різновидом договору позики (за умови цільового характеру позичених коштів), а кредитні зобов'язання слід розглядати як спеціальні порівняно із загальним договором позики [173, c.97; 174, c.425].

На нашу думку, поняття "кредит" є родовим поняттям, а пов'язані з ним кредитні відносини виникають у зв'язку з передачею грошей або інших цінностей однією особою іншій з умовою повернення такої ж кількості грошей або речей, визначених родовими ознаками (як правило, з відсотками). А позика, кредитний договір, комерційний кредит, кредитування банківського рахунку тощо є різновидами кредитних відносин.

Згідно з п. 1 ст. 1054 ЦК, за кредитним договором, банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти. У п. 2 ст. 345 ГК визначаються умови кредитного договору: мета, сума і строк кредиту, умови і порядок його видачі та погашення, види забезпечення зобов'язань позичальника, відсоткові ставки, порядок плати за кредит, обов'язки, права та відповідальність сторін, щодо видачі та погашення кредиту.

На відміну від договору позики, за яким позичальникові у власність передаються гроші або речі, визначені родовими ознаками, предметом кредитного договору можуть бути лише гроші, а не інше майно (речі). Проте, у визначенні кредитного договору не розкривається, на яких правових засадах передаються гроші позичальникові. З цього приводу висловлені різні думки щодо правового режиму грошей, переданих за кредитним договором. Так, Г. В. Виноградова, досліджуючи правове забезпечення іноземного позикового інвестування в Україні, зробила висновок про те, що інвестиційний договір на умовах позики або кредиту належить до договорів про передачу майнових цінностей: у першому випадку - у власність, а при кредитуванні - у користування. В іншому місці автор зазначає, що позичальник має похідне володіння майновими цінностями (грошовими коштами). Свою позицію автор обґрунтовує посиланням на Положення "Про кредитування", затверджене Постановою Правління Національного банку України від 29 вересня 1995 року № 246 [176] , за яким кредитом визнається позичковий капітал банку в грошовій формі, що передається у тимчасове користування на умовах забезпеченості, поворотності, терміновості, платності та цільового характеру використання [172, c.45-46]. Більш виваженою слід визнати думку С. М. Лепех про те, що за кредитним договором до позичальника грошові кошти, отримані ним готівкою, переходять у власність, а на кошти, отримані безготівковим шляхом, у позичальника виникає лише право вимоги зобов'язального характеру (за договором банківського рахунку) [177, c.9].

Право власності на майно (грошові кошти, речі, визначені родовими ознаками) може виникати у громадянина (фізичної особи) за договором про комерційний кредит. За ст. 1057 ЦК, договором, виконання якого пов'язане з переданням у власність другій стороні грошових коштів або речей, які визначаються родовими ознаками, може передбачатися надання кредиту як авансу, попередньої оплати, відстрочення або розстрочення оплати товарів, робіт або послуг (комерційний кредит), якщо інше не встановлено законом. До комерційного кредиту застосовуються положення статей 1054- 1056 ЦК про кредитний договір, якщо інше не встановлено положеннями про договір, з якого виникло відповідне комерційно-кредитне зобов'язання, і не суперечить суті такого зобов'язання.

Перехід права власності на товари (речі, визначені родовими ознаками) при наданні товарного кредиту підтверджується також положеннями Закону України від 22 травня 1997 року "Про оподаткування прибутку підприємств" [178]. В цьому Законі товарний кредит розглядається як передача товарів у власність юридичним чи фізичним особам на умовах угоди, що передбачає відстрочення кінцевого розрахунку на визначений строк та під процент. Товарний кредит передбачає передання права власності на товари (результати робіт, послуг) покупцеві (замовникові) в момент підписання договору або в момент фактичного отримання товарів (робіт, послуг) таким покупцем (замовником), незалежно від часу погашення заборгованості (підпункт 1.11.2 пункту 1.11 статті 1 Закону від 22 травня 1997 року).

5. Договори комісії в сучасних умовах посідають важливе місце серед правочинів, що укладаються передусім між суб'єктами підприємницької діяльності. Необхідність договорів комісії є очевидною, оскільки саме така форма посередницьких взаємовідносин звільняє професійного торгового посередника від необхідності інвестування власних грошових коштів у придбання товару і водночас позбавляє власника майна (виробника продукції) багатьох проблем, пов'язаних із пошуками контрагентів, оформленням і виконанням укладених з ними угод тощо [179, c.60; 180, c.18].

Згідно зі ст. 1011 ЦК, за договором комісії, одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента. Істотними умовами договору комісії, за якими комісіонер зобов'язується продати або купити майно є умови про це майно та його ціну (п. 3 ст. 1012 ЦК). Отже, за договором комісії комісіонер зобов'язується укласти від свого імені один або кілька правочинів на реалізацію майна, що належить комітенту, або на придбання необхідного йому майна.

Для цілей цього дослідження інтерес викликають саме ті договори комісії, за якими майно (речі) набуваються у власність комітента (комісія купівлі). Загальним є тут правило, закріплене у ст. 1018 ЦК, про те, що майно, придбане комісіонером за рахунок комітента, є власністю комітента. Аналізуючи аналогічну норму, закріплену у ЦК РФ (п. 1 ст. 996), М.І. Брагінський і В. В. Вітрянський підкреслюють імперативний характер зазначеної норми, яка не може бути змінена за угодою сторін. При цьому явно мається на увазі, що те чи інше рішення торкається інтересів не лише сторін в договорі комісії, але й інших осіб, насамперед кредиторів комітента. Із визнання власником відповідних речей комітента випливає, що при настанні його банкрутства належні йому речі, які знаходяться у комісіонера, все одно будуть включені до конкурсної маси. Крім того, комітент як власник повинен нести ризик випадкової загибелі його речей, які знаходяться у комісіонера. Йому як власнику належить право пред'явлення в індикаційних позовів з приводу речей, які перебувають як у самого комісіонера, так і переданих ним іншим особам [163, c.440-441].

Правило про закріплення за комітентом права власності на придбану для нього річ певною мірою дисонує з положенням, яке було закріплене в ЦК 1963 р. ( ст. 397), але яке виявилось усіченим (неповним) у новому ЦК. Йдеться про норму, відповідно до якої за угодою, укладеною комісіонером з третьою особою, набуває прав і стає зобов'язаним комісіонер, хоча б комітент і був названий у цій угоді або вступив з третьою особою в безпосередні відносини по виконанню угоди. Таке положення закріплене в ч. 2 пункту 1 ст. 990 ЦК РФ. У новому ЦК України (п. 2 ст. 1016) зазначено, що за договором, укладеним з третьою особою, комісіонер набуває права (забулипро обов'язки - вставка моя - Л. Н.) навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору. Винятком з усіх тих прав і обов'язків, які комісіонер набуває за договором з третьою особою і потім передає комітентові, є право власності, яке виникає у комітента з факту придбання майна комісіонером за рахунок комітента.

Не виключена і ситуація, коли комісіонер, набуваючи майно за договором з третьою особою, не передає його комітенту, а залишає у своїй власності. Звичайно, що це можливе за згодою комітента і при умові компенсації йому грошової суми, одержаної для виконання комісійного доручення. Зрозуміло, що комісіонер не одержить в цьому разі комісійної винагороди, оскільки відносини сторін лежать уже за межами договору комісії.

6. Однією з підстав для набуття громадянами права приватної власності може бути договір консигнації як договір про надання торгово- посередницьких послуг. Зокрема, завдяки цьому договору виробники товарів (консигнанти) реалізують їх споживачам через посередників (консигнаторів). Хоча цей договір не отримав законодавчого врегулювання в Цивільному кодексі - в господарській практиці він набув досить широкого використання серед підприємницьких структур.

За визначенням, яке запропонувала В. А. Васильєва, за договором консигнації одна сторона (консигнатор) зобов'язується за дорученням іншої сторони (консигнанта) впродовж певного часу, за обумовлену винагороду реалізовувати від свого імені товари, що належать консигнанту, а консигнант зобов'язується поставляти товари та оплачувати надані послуги [181, c.29].

У договорі консигнації консигнантом зазвичай виступає власник майна, і речі, які передаються на консигнацію, до моменту їх реалізації консигнатором третім особам, залишаються власністю консигнанта. Момент переходу права власності на майно, що передається за консигнаційною угодою і реалізується третім особам, визначається відповідно до характеру того договору, який укладається консигнатором з третьою особою (купівля-продаж, поставка, міна тощо).

За умовами договору консигнації, товари, не реалізовані протягом певного строку, можуть бути повернені консигнатором консигнанту. При укладанні ж договору про т. зв. ''незворотну'' консигнацію після закінченню строку консигнації консигнатор зобов'язується сплатити гроші за весь отриманий товар як проданий, так і за той, що знаходиться на складі. В останньому випадку консигнатор набуває права власності на оплачений ним товар.


ВИСНОВКИ

1. Зазначені в п. 2 ст. 12 Закону "Про власність" підстави набуття права приватної власності (одержання доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства тощо) є економічними джерелами виникнення приватної власності, за якими завжди криються конкретні юридичні підстави (факти), що породжують набуття фізичними особами суб'єктивного права приватної власності на конкретне майно. Зокрема, ведення підприємницької діяльності фізичною особою, зареєстрованою як підприємець, передбачає вчинення нею різноманітних операцій (як правило, у договірній формі), від яких вона одержує у власність або майно у речовій формі (товари), або грошові кошти (доходи). Юридичними підставами виникнення права власності у підприємця виступають цивільно-правові договори, укладені ним з іншими особами (контрагентами). Юридичними діями опосередковується також одержання громадянами у власність доходів від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, вкладення коштів у кредитні установи, в основні фонди господарських товариств тощо.

2. Відзначено, що у новому ЦК України, на відміну від ЦК 1963 р., значно розширено правові підстави набуття громадянами права приватної власності на майно, причому це розширення відбувається за рахунок тих підстав, за якими майно переходило або виключно у власність держави, або у власність кооперативної організації (колгоспу).

3. При з'ясуванні правової природи відносин, які складаються у процесі приватизації громадянами житлових приміщень, що перебувають у державній та комунальній власності, визначено, що хоч свідоцтво про право власності на приватизовану квартиру є правовстановлюючим документом, його не можна розглядати як "єдиний договірний документ", бо він не містить умов договору, схвалених підписами сторін - набувачів житла та органу приватизації, а сама передача житла не оформляється письмовим договором. Виникнення у громадян права приватної власності на квартиру (будинок) здійснюється на основі адміністративного акта - рішення відповідного органу приватизації при безоплатній передачі майна або сукупності юридичних підстав - рішення органу приватизації та договору купівлі-продажу надлишків загальної площі квартири, якщо такі надлишки підлягають оплаті наймачем.

4. Проведено класифікацію договорів, що є підставами набуття громадянами права приватної власності, шляхом використання способу багатоступеневої диференціації критеріїв поділу. Крім того, уточнено визначення окремих видів цивільно-правових договорів про реалізацію майна, виконання робіт і надання послуг, а також виявлено певні особливості переходу права приватної власності за цими договорами.

5. Вияснено особливості застосування загальних вимог щодо дійсності правочинів до договорів, пов'язаних з переходом права власності, зокрема, договорів щодо відчуження майна, яке є спільною частковою або сумісною власністю двох чи кількох фізичних осіб.

6. Як позитивну рису нового Цивільного кодексу України слід розглядати включення вказівки на моральні засади суспільства у тканину окремих його норм. Зокрема, серед загальних засад цивільного законодавства, зазначених у ст. 3 нового ЦК, названі справедливість, добросовісність і розумність, тобто й певні моральні критерії. Моральних засад суспільства повинна додержуватися особа при здійснення своїх цивільних прав (п. 4 ст. 13 ЦК). Але, очевидно, такими ж критеріями повинна керуватися особа і при виконанні своїх цивільних обов'язків, що, на жаль, не відображено у ст. 14 ЦК, яка містить загальні вимоги щодо виконання цивільних обов'язків.

7. Обґрунтовано пропозицію сформулювати п. 2 ст. 719 ЦК у такій редакції: "Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації".

8. В дисертації як недолік нових Цивільного і Сімейного кодексів України відзначається відсутність в них визначення обсягу повноважень батьків щодо здійснення майнових прав їхніх малолітніх і неповнолітніх дітей. Тому пропонується закріпити у ЦК відповідне правило такого змісту: "Якщо у малолітніх або неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки здійснюють повноваження щодо управління таким майном як опікуни чи піклувальники без спеціального на те посвідчення, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування." Крім того, доцільно було б усунути дублювання положень щодо опіки та піклування над дітьми, вміщених у Цивільному (гл. 6 Книги першої) і Сімейному (гл. 19 розділу 4) кодексах України.

9. Доведена необхідність поширення на відносини з надання поштових послуг загального правила закону (ст. 334 ЦК) про момент виникнення у набувача майна за договорами про відчуження майна (крім дарування), а саме з моменту здачі майна організації зв'язку для доставки його набувачеві, та виключення з Правил надання послуг поштового зв'язку пункту 37, за яким поштові відправлення до моменту вручення їх адресатам є власністю відправників.

10. Зроблено висновок про можливість і доцільність розробки нормативного акту, який на засадах диспозитивності міг би регулювати питання щодо порядку передання товарів в ряді договорів про купівлю-продаж (поставка, контрактація, міна (бартер) тощо), а також договорів, які містять в собі елементи договору поставки (комісія, консигнація тощо). Особливості передачі-приймання товарів за окремими договорами можуть обумовлюватись сторонами при укладенні договорів.

11. На основі дослідження дискусійного питання про момент виникнення права приватної власності на нерухомість за договором в роботі висловлена думка про те, що право власності у набувача майна за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, не може виникнути лише із самого факту передачі нерухомості, бо сам договір вважається укладеним лише з моменту державної реєстрації (п. 3 ст. 640 ЦК). Тому, поки сторони не завершили процес укладення договору (здійснили державну реєстрацію), вони залишаються пов'язаними між собою тими правами та обов'язками, які виникли з юридичних фактів, що є необхідними для укладення договору (оферта, акцепт, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація).

12. В дисертації наведені додаткові аргументи щодо критеріїв розмежування недійсних договорів (нікчемні та оспорюванні). Оскільки нікчемний договір (правочин) або договір, який визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом (оспорюваний), не створюють тих правових наслідків, на які сторони розраховували при укладанні договорів; зроблено висновок про те, що за такими недійсними договорами у набувача майна не виникає і права власності на це майно. В разі коли майно за таким договором було фактично передано однією із сторін другій стороні, поновлення прав власника щодо володіння, користування і розпорядженням майном (реституція) здійснюється згідно з загальними положеннями про зобов'язання у зв'язку з набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК).

13. Згідно з п. 8 ст. 181 ГК, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна зі сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються за нормами Цивільного кодексу України. Проте, в ЦК та іншому чинному законодавстві наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені. Тому доцільно було б поширити на вимоги про повернення майна - речей в натурі або грошей, переданих однією стороною іншій за договором, який визнаний неукладеним, норми, які регулюють зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (глава 83, статті 1212-1215 ЦК).

14. У зв'язку із розірванням договору може постати питання про долю майна, яке було передане у власність набувача за таким договором. На відміну від випадків недійсності договору або визнання його неукладеним, при яких у набувача майна не виникає власності, при розірванні договору може виникати питання не просто про повернення сторін у попередній стан і, зокрема, про повернення в натурі майна відчужувачеві, але й про передачу цього майна у власність відчужувача.

15. При порівнянні визначень договору поставки, які подаються у ЦК (п. 1 ст .712) і ГК (п. 1 ст. 265), відзначено як недолік визначення цього договору, що подано в ГК, оскільки в ньому не відображена мета використання товару покупцем, а саме спрямованість зобов'язання з поставки товару на здійснення покупцем підприємницької діяльності, а не для використання товару з метою, пов'язаною з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням. Спрямованість договору поставки на досягнення мети, пов'язаної з підприємницькою діяльністю, в літературі розглядають як основну ознаку, за якою поставка відрізняється від купівлі-продажу.

16. Зроблено висновок про можливість і доцільність розробки нормативного акту, який на засадах диспозитивності міг би регулювати питання щодо порядку передання товарів в ряді договорів про купівлю-продаж (поставка, контрактація, міна (бартер) тощо), а також договорів, які містять в собі елементи договору поставки (комісія, консигнація тощо). Особливості передачі - приймання товарів за окремими договорами можуть обумовлюватись сторонами при укладенні договорів.

17. Визначення договору контрактації сільськогосподарської продукції, які приведені в п. 1 ст. 713 ЦК і п. 1 ст. 272 ГК, мають деякі спільні і відмінні ознаки, що, безумовно, є неприпустимим. Як недолік визначення цього договору (п. 1 ст. 272 ГК) слід розглядати обмеження в ньому кола осіб - контрактантів лише заготівельними або переробними підприємствами чи організаціями (юридичними особами), оскільки заготівлею сільгосппродукції за договором контрактації можуть займатися і фізичні особи - підприємці. Тому доцільно було б внести доповнення до п. 1 ст. 272 ГК, зазначивши, серед контрактантів сільгосппродукції і фізичних осіб - підприємців, які набувають право приватної власності на закуплену ними за договором контрактації сільськогосподарську продукцію.

18. В дисертації відзначена особливість закріпленого в п. 4 ст. 715 ЦК положення про те, що за договором міни право власності на обмінювані товари переходить до сторін одночасно після виконання зобов'язань щодо передання майна обома сторонами, якщо інше не встановлено договором або законом. Саме на ті випадки, коли виконання сторонами обов'язків щодо передачі обмінюваних товарів здійснюється в різний час (момент), зокрема при зустрічних поставках товарів або при обміні нерухомого майна, що підлягає державній реєстрації, й передбачена можливість відступу за договором міни від загального правила про одночасне виникнення у сторін права власності на обмінювані товари.

19. У ЦК України закріплене нове положення про те, що в разі неможливості подальшого виконання фізичною особою обов'язків набувача за договором довічного утримання з підстав, що мають істотне значення, обов'язки набувача можуть бути передані за згодою відчужувача члену сім'ї набувача або іншій особі за їхньою згодою. Відмова відчужувача у надання згоди на передання обов'язків набувача за цим договором іншій особі може бути оскаржена до суду. У цьому разі суд бере до уваги тривалість виконання договору та інші обставини, які мають істотне значення (ст. 752 ЦК). Мабуть, в разі зміни набувача за договором довічного утримання при наявності згоди відчужувача (передання обов'язків набувача іншому члену його сім'ї або іншій особі) відповідно повинні бути внесені зміни у договір довічного утримання або має бути укладений новий договір з іншим набувачем, який згідно зі ст. 745 ЦК оформляється у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню, а при передачі набувачеві у власність нерухомого майна підлягає державній реєстрації.

20. Традиційне розуміння договору дарування як безоплатного договору може бути поставлене під сумнів встановленням нового для цивільного законодавства правила про можливість покладення на обдаровуваного певного обов'язку на користь третьої особи: передати грошову суму чи інше майно у власність, виплачувати грошову ренту, надати право довічного користування дарунком чи його частиною, не пред'являти вимог до третьої особи про виселення тощо. Дарувальник має право вимагати від обдаровуваного виконання покладеного на нього обов'язку на користь третьої особи (статті 725 і 726 ЦК). Можна припустити, що укладаючи договір дарування з покладенням на обдаровуваного обов'язку на користь третьої особи, дарувальник тим самим обтяжує обдаровуваного майновим обов'язком який сам дарувальник має перед цією третьою особою. Такий договір часом укладається з метою приховати інший правочин, тому він може бути визнаний недійсним як удаваний правочин (ст. 235 ЦК).

21. Новий ЦК (ст. 853 і ст. 882) регулює порядок передання підрядником та прийняття замовником результатів роботи, виконаної за договором підряду. З моментом прийняття замовником виготовленої підрядником нової речі і пов'язується момент виникнення у замовника - громадянина права приватної власності на цю річ. Хоч у законі такого висновку прямо не зазначено, проте його можна вивести із правила, закріпленого у п. 6 ст. 653 ЦК: "Якщо ухилення замовника від прийняття виконаної роботи спричинило зміну строку здачі роботи, вважається, що право власності на виготовлену (перероблену) річ перейшло до замовника у момент, коли мало відбутися її передання".

22. Оскільки, за ст. 876 ЦК власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт до їх здачі замовникові є підрядник, то після передачі готового об'єкта замовникові, оформленої актом здачі-приймання, право власності на цей об'єкт виникає у замовника. Отже, належно оформлений акт здачі-приймання об'єкта будівництва знаменує собою і факт набуття фізичною особою права приватної власності на цей об'єкт.

23. Правило про закріплення за комітентом права власності на придбану комісіонером за договором комісії для комітента річ (ст. 1018 ЦК) певною мірою дисонує з положенням, яке закріплене в п 2 ст. 1016 ЦК: за договором, укладеним з третьою особою, комісіонер набуває права (забулипро обов'язки - вставка моя - Л. Н.) навіть тоді, коли комітент був названий у договорі або прийняв від третьої особи виконання договору. Отже, винятком з усіх тих прав і обов'язків, які комісіонер набуває за договором з третьою особою і потім передає комітентові, є право власності, яке виникає у комітента з факту придбання майна комісіонером за рахунок комітента.

Не виключена і ситуація, коли комісіонер, набуваючи майно за договором з третьою особою, не передає його комітенту, а залишає у своїй власності. Звичайно, що це можливе за згодою комітента і при умові компенсації йому грошової суми, одержаної для виконання комісійного доручення. Зрозуміло, що комісіонер не одержить в цьому разі комісійної винагороди, оскільки відносини сторін лежать уже за межами договору комісії.

 



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   Наступна

ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ | ЛУЦЬ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ | Загальна характеристика підстав виникнення права приватної власності громадян | Поняття і система договорів, за якими виникає право приватної власності громадян | Загальні умови дійсності цивільно-правового договору | Момент виникнення права приватної власності у набувача майна за договором | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 1 страница | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 2 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати