На головну

Момент виникнення права приватної власності у набувача майна за договором

  1. B. Численные значения разности потенциалов в любой момент времени.
  2. I. Организационный момент
  3. I. Основные права граждан
  4. II. Работа с источником: ГРАМОТА НА ПРАВА И ВЫГОДЫ ГОРОДАМ РОССИЙСКОЙ ИМПЕРИИ. 21 апреля 1785 г.
  5. III. Акцентирование теоретического момента по теме «Техника дифференцирования», рассмотрение примеров - 8 минут
  6. III.5.1. Дипольные моменты молекул диэлектрика
  7. IV. Акцентирование теоретического момента по теме «Механический смысл производной», рассмотрение примеров - 7 минут

1. Визначення конкретного моменту виникнення права приватної власності у громадянина - набувача майна за договором має важливе теоретичне і практичне значення, оскільки з цього моменту набувач може повною мірою здійснювати правомочності власника щодо володіння, користування та розпорядження придбаним майном. Згідно зі ст. 130 ЦК 1963 р. ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування відчужуваних речей переходить до набувача одночасно з виникненням у нього права власності, якщо інше не встановлено законом або договором. Якщо ж відчужувач прострочив передачу речей або набувач прострочив їх прийняття, то ризик випадкової загибелі або випадкового зіпсування речі несе сторона, яка прострочила. Крім того, набувач, якому передана річ за договором, має переваги перед іншими особами, з якими теж були укладені договори щодо відчуження цього майна. Так, згідно зі ст. 620 ЦК в разі невиконання боржником обов'язку передати кредиторові у власність або в користування річ, визначену індивідуальними ознаками, кредитор має право витребувати цю річ у боржника та вимагати її передання Згідно з умовами зобов'язання. Кредитор втрачає право на витребування у боржника такої речі у разі, якщо ця річ вже передана третій особі у власність або користування. З моменту виникнення права приватної власності набувач може скористатися встановленими законом або договором способами захисту права власності.

В цивілістичній літературі точаться дискусії навколо питання про те, чи при укладанні договорів про відчуження майна йдеться про припинення права власності у відчужувача майна і виникнення цього права у набувача чи про перехід суб'єктивного права власності від однієї особи до іншої. Причина різних поглядів учених на цю проблему криється певною мірою у використанні законодавцем цих понять до однакових за характером договірних відносин. Так, за підпунктом 1 пункту 1 ст. 346 ЦК, право власності припиняється у разі відчуження власником свого майна, а за ст. 334 ЦК воно виникає у набувача майна за договором, отже, йдеться про припинення права власності у відчужувача і виникнення його у набувача. А у п. 1 ст. 697 ЦК говориться вже про перехід права власності. Зокрема, якщо договором встановлено, що право власності на переданий покупцеві товар зберігається за продавцем до оплати товару або настання інших обставин, то покупець не має права до переходу до нього права власності (підкреслено мною-Л. Н.) розпоряджатися товаром, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає із призначення та властивостей товару.

В. О. Рясенцев у свій час наголошував на умовності використання терміну "перехід" права. На його думку, передається (переходить) річ, а не право. Права та обов'язки - категорія ідеологічна, рух як переміщення у просторі їм не властивий, і тому фізично переходити від однієї особи до іншої вони не можуть. "Перехід права власності" як спеціальне юридичне поняття в дійсності означає, що при певних юридичних фактах (наприклад, при договорі купівлі-продажу) правові норми передбачають припиненняправа власності в однієї особи і причинно пов'язане виникненняйого в іншої, в тому чи іншому змісті."[ 58, c.283-284].

Близької позиції в цьому питанні дотримувався і В. П. Грибанов, який вважав, що передача прав є не що інше, як ряд послідовних актів припинення одних і виникнення інших прав[99, c.68], що акти розпорядження власника, в першу чергу, угоди (сделки), спрямовані на відчуження майна, тягнуть за собою припинення права у відчужувача і виникнення його у набувача [100, c.289].

Така позиція виглядає цілком переконливою. Також, слід вважати умовним використання в законодавчих актах терміну "перехід" права власності за договорами про реалізацію майна, хоча доцільніше було б у законотворчості дотримуватись єдиної термінології.

2. За загальним правилом, закріпленим у пунктах 1 і 2 ст. 334 ЦК, право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом. Переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Отже, за загальним правилом, набувач стає власником речі за договором з моменту передачі йому цієї речі відчужувачем. Як вважає

К.І. Скловський, передача речі набуває особливого значення не лише в розумінні встановлення моменту виникнення власності, але й в розумінні самого способу її переходу, адже пов'язання моменту переходу права стосовно процедури передачі речі дозволяє вважати, що не щось інше, як сама ця передача, і є перехід власності [101, c.205].

Інший момент набуття права власності, крім передання майна, може бути визначений в законі або договорі. Як приклад можна навести наступну справу, яка розглядалася Міжнародним комерційним арбітражним судом при Торгово-промисловій палаті України. Львівська фірма "К.- Ш." уклала із приватним підприємцем Ю. (Російська Федерація, м. Комсомольськ- на -Амурі) договір, за яким фірма відвантажила меблеву продукцію на суму 888 тис. російських рублів в адресу приватного підприємця Ю., який зобов'язався організувати виставку зразків меблевої продукції і надати для цього приміщення. За цим договором право власності на меблі залишалось за продавцем - львівською фірмою. Через певний час між цими ж сторонами була укладена додаткова угода про передачу підприємцеві Ю. меблевої продукції у його власність. Оскільки продукція вже передана покупцеві, моментом переходу права власності на меблі була визначена дата додаткової угоди між сторонами. Строк для оплати покупцем продукції було визначено тривалістю у 90 днів з дня оформлення вантажної митної декларації на продаж товарів. Оскільки покупець у зазначений строк не оплатив продукцію, меблева фірма звернулася до Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП України з позовом до приватного підприємця про стягнення вартості продукції та пені за прострочення платежу.

Предметом договорів про відчуження майна можуть бути речі, як індивідуально визначені (наприклад, договори дарування, довічного утримання), так і речі, визначені родовими ознаками (наприклад, договори поставки, позики).

Згідно зі ст. 184 ЦК річ є визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй властивими ознаками, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей, індивідуалізуючи її. Річ є визначеною родовими ознаками, якщо вона має ознаки, властиві усім речам того ж роду, та вимірюється числом, вагою, мірою.

Момент виникнення у набувача права власності на відчужувану річ пов'язаний з моментом передачі речі, яка є індивідуально визначена. Як вірно відзначає Б. Л. Хаскельберг, при відчуженні речей, які визначені родовими ознаками, передача є і способом їх індивідуалізації [102, c.124-125].

Розглядаючи питання про передачу речі набувачеві за договором, слід зазначити, що сама передача є вчиненням сторонами дій щодо здійснення права набувачем і виконання обов'язку відчужувачем, які складають зміст зобов'язання, що виникло з договору про відчуження майна. Тобто, передачу речі слід розглядати як одну із дій щодо виконання договору (зобов'язання). Під виконанням зобов'язання загальноприйнято вважати здійснення кредитором і боржником дій або утримання від вчинення дій, що складають предмет зобов'язання.

Передача речі, крім погодженого волевиявлення сторін, є необхідним (конститутивним) елементом, умовою укладення окремих цивільно-правових договорів. За цим критерієм договори прийнято поділяти на консенсуальні та реальні. Такий поділ нині може ґрунтуватись на відповідних положеннях нового ЦК. Так, згідно зі ст. 638 ЦК договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною. За загальним правилом, закріпленим у п. 1 ст. 640 ЦК, договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Саме в такий момент і досягають сторони згоди (погодженого волевиявлення) щодо умов договору. Такий договір вважається консенсуальним.

Для укладання реального договору однієї згоди сторін, оформленої у належній формі, ще недостатньо. Як зазначено в п. 2 ст. 640 ЦК, якщо відповідно до акта цивільного законодавства для укладання договору необхідні також передання майна або вчинення іншої дії, договір є укладеним з моменту передання відповідного майна або вчинення певної дії.

Як стверджує М.І. Брагінський, конструювання того чи іншого договору як реального або, навпаки, консенсуального залежить від того, в чому проявляється інтерес кожної зі сторін і яка відповідно мета договору, що у загальному вигляді є сумою інтересів контрагентів. Якщо ця мета полягає в одержанні речі, у роботі чи послузі і відповідно у винагороді, зазначена дія (щодо передачі речі, виконання робіт, сплати винагороди або надання послуг) стає предметом договору. І тоді законодавець формує договір як консенсуальний. В інших випадках, коли предметом договору служить вчинення певних дій щодо майна, законодавець обирає модель реального договору [32, c.392].

Таке обґрунтування мотивів, з яких законодавець конструює моделі консенсуального або реального договорів, є принаймні дуже умовним, бо не тільки в реальних, а й у консенсуальних договорах предмет зобов'язання теж пов'язаний із вчиненням певних дій щодо майна (передача речі, виконання робіт, надання послуг тощо). Мабуть, в реальних договорах проявляється певна заінтересованість набувача (споживача) у максимальному наближенні моменту виконання договору (повного або часткового) до моменту досягнення сторонами згоди щодо умов договору.

3. Новий ЦК України у пунктах 1 і 2 ст. 334 зберігає загальне правило про момент виникнення права власності у набувача майна за договором (момент передачі), але й містить і деякі новели. Зокрема, згідно з пунктами 3 і 4 ст. 334 ЦК, право власності на майно за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню, виникає у набувача з моменту такого посвідчення або з моменту набрання законної сили рішенням суду про визнання дійсним договору, не посвідченого нотаріально. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації. Отже, якщо загальне правило про те, що право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором або законом, не викликало певних колізій та ускладнень у правозастосовчій практиці та суперечок у літературі, то нові правила щодо моменту переходу права власності за договорами, які потребують нотаріального посвідчення та державної реєстрації, ставлять ряд запитань, чітко не врегульованих в законодавстві і на які можуть бути дані різні відповіді.

Аналогічне правило щодо моменту виникнення права власності за договорами, які потребують нотаріального посвідчення і державної реєстрації закріплені і у п. 2 ст. 223 ЦК РФ. В літературі намітились два основних підходи щодо вирішення цього питання. Так, на думку Л. Чеговадзе, при виконанні угод щодо відчуження майна на правах власності суб'єктивне право власності відчужувача майна припиняється і виникає суб'єктивне право власності набувача. При цьому момент припинення права власності в одного учасника цивільного правовідношення (відчужувача) і момент виникнення права власності в іншого (набувача) іноді співпадають, а при вчиненні угод з нерухомістю не співпадають. У цій ситуації право власності продавця припиняється в той момент, коли ним виконані обов'язки щодо передачі майна і, отже, власність як об'єктйого суб'єктивного права більше не існує. Але продавець залишається зобов'язаним за зобов'язальним правовідношенням купівлі-продажу, зокрема повинен вчинити дії, які необхідні для реєстрації права власності за покупцем [103, c.107].

Іншої точки зору в цьому питанні дотримуються російські дослідники О. Ломідзе та Е. Ломідзе і К.І. Скловський. На думку перших двох авторів, власником до моменту державної реєстрації переходу права власності до покупця залишається продавець, але після фактичної передачі майна покупцеві продавець повинен взяти участь в реєстрації переходу до покупця права власності. Вчинення всіх інших дій щодо переходу до покупця права власності на майно, в тому числі оплата реєстрації, за загальним правилом, не може розглядатись як обов'язок продавця [104, c.103]. К.І. Скловський, погоджуючись з формулюванням Цивільного кодексу РФ про момент переходу права власності на нерухомість, підкреслює, що перехід власності відбувається один раз і в один момент при державній реєстрації [101, c.227-228].

В українській цивілістиці були висловлені сумніви щодо необхідності введення в Україні норми, аналогічної ч. 2 ст. 223 ЦК РФ у частині приурочення моменту виникнення у набувача права власності до моменту реєстрації угоди про відчуження певного майна. Так, О. В. Дзера вважає, що російський варіант визначення моменту виникнення права власності у набувача нерухомості може поставити продавця у значно гірше становище порівняно з покупцем, оскільки в законі нічого не сказано про те, хто має здійснювати реєстрацію угоди - покупець чи продавець. За чинним законодавством, у разі випадкової загибелі будинку ризик має бути покладено на продавця, який продовжує залишатися після нотаріального посвідчення договору власником будинку, хоч фактично таким він себе вже не вважає. Ситуація істотно не зміниться навіть тоді, коли передбачити в законі тримісячний чи шестимісячний строк для обов'язкової реєстрації договорів про відчуження нерухомості, оскільки протягом цього строку зберігатиметься невизначеність правового становища продавця і покупця. З огляду на це автор вважав за доцільне зберегти у новому ЦК випробуваний практикою текст ч. 1 ст. 128 ЦК УРСР [ 105, c.151-153].

Дійсно, О. В. Дзера справедливо підкреслює невизначеність правового становища продавця і покупця в період між нотаріальним посвідченням договору про відчуження нерухомості і моментом державної реєстрації прав на нерухомість. За Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженим наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 року № 7/ 5, обов'язковій реєстрації прав підлягає право власності на нерухоме майно фізичних та юридичних осіб, проте ні в цьому Положенні, ні в інших нормативно-правових актах не передбачено строку для здійснення такої реєстрації. Повернення в новому ЦК до редакції ч. 1 ст. 128 ЦК 1963 року (право власності у набувача майна виникає в момент передачі, якщо інше не передбачено законом чи договором), як пропонує О. В. Дзера, не вирішить проблеми щодо становища сторін і моменту виникнення права власності у набувача за договором про відчуження нерухомості. Слід зауважити, що право власності у набувача майна за договором, який підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації, не може виникнути лише з самого факту передачі нерухомості, бо сам договір вважається укладеним лише з моменту державної реєстрації (п. 3 ст. 640 ЦК). Тому поки сторони не завершили процес укладання договору (здійснили державну реєстрацію), вони залишаються пов'язаними між собою тими правами і обов'язками, які виникли з юридичних фактів, що є необхідними для укладення договору (оферта, акцепт, нотаріальне посвідчення, державна реєстрація). Все це дає підстави для висновку про необхідність залишення в новому ЦК правила, закріпленого у п. 4 ст. 334: "Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності у набувача виникає з моменту такої реєстрації".

4. Згідно зі ст. 128 ЦК 1963 р. та п. 2 ст. 334 ЦК переданням майна вважається вручення його набувачеві або перевізникові, організації зв'язку тощо для відправлення, пересилання набувачеві майна, відчуженого без зобов'язання доставки. До передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Отже, законом передбачено декілька способів передання набувачеві обумовленого договором майна (речей):

а) вручення речі безпосередньо набувачеві;

б) здача (здавання) транспортній організації (перевізникові) для доставки одержувачеві майна (вантажу), відчуженого без зобов'язання доставки;

в) здача на пошту (організації зв'язку ) для пересилання речей, відчужених без зобов'язання доставки;

г) до передання майна прирівнюється вручення коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно.

Розглянемо в такій же послідовності зазначені вище способи передання майна відчужувачем набувачеві, з якими пов'язані моменти виникнення права приватної власності у набувача майна за договором.

А. Безпосереднє вручення майна ("з рук в руки") за договорами про оплатну чи безоплатну реалізацію майна відбувається, наприклад, в договорах роздрібної купівлі-продажу товарів, договорах дарування тощо. Як вже зазначалось, таке вручення речей є одночасно і виконанням відповідного обов'язку відчужувача за договором. Врученням є також передання товару за договором купівлі-продажу чи поставки, коли продавець (постачальник) передає товар покупцеві на своєму складі (вибірка товару) або доставляє товар своїм транспортом на склад одержувача. Звичайно, здача-приймання товарів як у першому, так і другому випадках оформляється відповідними письмовими документами. Передання (вручення) об'єктів нерухомості за договорами про її відчуження оформляється складанням і підписанням сторонами передавального акту (наприклад, при купівлі-продажу будівель, споруд, при здачі готового об'єкта за договором будівельного підряду тощо) або шляхом передачі ключів при продажу квартири, або іншими способами.

Б. Здача майна (вантажу) перевізникові для доставки набувачеві. У разі, коли відчужувач майна за договором про відчуження майна не прийняв на себе обов'язок доставити майно набувачеві, йому доводиться вступати у договірні відносини з транспортною організацією (перевізником) щодо перевезення (доставки) вантажу одержувачеві. Так, наприклад, стосовно договору поставки за ст. 747 проекту ЦК (яка, на жаль, не знайшла закріплення в остаточному варіанті ЦК 2003 р. у зв'язку з вилученням з ЦК норм про поставку) питання про вид транспорту та інші умови доставки товарів покупцеві передається на розсуд самих сторін. Якщо у договорі не визначено, яким видом транспорту або на яких умовах здійснюється доставка, право вибору виду транспорту або визначення умов доставки товару належить постачальникові, оскільки інше не випливає із закону, інших нормативно-правових актів, звичаїв ділового обороту або суті зобов'язання.

Для доставки конкретного майна (вантажу) набувачеві відчужувач майна укладає договір перевезення з транспортною організацією. Згідно зі п. 1 ст. 909 ЦК за договором перевезення вантажу одна сторона перевізник зобов'язується доставити довірений їй другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення та видати його особі, яка має право на одержання вантажу (одержувачеві), а відправник зобов'язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату. Таке ж визначення договору перевезення вантажу дається і в п. 1 ст. 307 Господарського кодексу України із зазначенням обов'язку перевізника доставити вантаж в установлений законодавством чи договором строк. В договорі перевезення відчужувач майна одержує найменування відправник вантажу, а транспортна організація - перевізник.

У транспортному зобов'язанні, що виникло з договору перевезення, найчастіше бере також участь третя особа - одержувач вантажу, на користь якого й укладено договір перевезення [106, c.165-167].1 Відправниками і одержувачами вантажів можуть бути як юридичні так і фізичні особи.

Договір перевезення вантажу укладається у письмовій формі. Укладання договору перевезення вантажу підтверджується складанням транспортної накладної (коносамента або іншого документа, встановленого транспортними кодексами або статутами). Законом можуть бути передбачені особливості укладання та виконання перевезення вантажу (пункти 2-4 ст. 909 ЦК).

Умови передання (приймання) вантажу до перевезення можуть бути загальними, тобто підлягають виконанню у всіх випадках, незалежно від особливостей вантажу, і спеціальними-встановлюються для окремих видів вантажів з урахуванням їх специфічних властивостей та умов перевезень. Загальні умови стосуються виду і найменування вантажу, визначення його ваги, тари (упаковки), маркування, оцінки вантажу, сплати перевізних платежів та інших зборів [107, c.26].

Наприклад, на залізничному транспорті на кожне відправлення вантажу відправник повинен надати станції навантаження заповнену накладну (комплект перевізних документів). Накладну (комплект перевізних документів) разом із вантажем станція призначення видає одержувачеві. Для посвідчення прийняття вантажу до перевезення станція навантаження видає відправникові квитанцію. Дата приймання і видачі вантажу засвідчується на накладній календарним штемпелем станції (ст. 23 Статуту залізниць України, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р.) [108].

Дата приймання вантажу до перевезення, яка зазначена на накладній або іншому транспортному документі і засвідчена календарним штемпелем перевізника, є одночасно і моментом виконання відчужувачем свого договірного обов'язку передати майно набувачеві, і моментом переходу до набувача права власності на це майно. Такий висновок підтверджується, крім п. 2 ст. 334 ЦК, і положенням, яке стосовно договору купівлі-продажу закріплене в п. 2 ст. 664 ЦК: "Якщо з договору купівлі-продажу не випливає обов'язок продавця доставити товар або передати товар у його місцезнаходження, обов'язок продавця передати товар покупцеві вважається виконаним у момент здачі товару перевізникові або організації зв'язку для доставки покупцеві".

В. Передання майна організації зв'язку для пересилання набувачеві. У договорі про відчуження майна може бути передбачено, що майно, відчужене без зобов'язання доставки, передається організації зв'язку для пересилання його набувачеві. З цією метою, відчужувач звертається до організації зв'язку та укладає з нею договір про надання послуг поштового зв'язку.

Згідно з п. 3 Правил надання послуг поштового зв'язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 серпня 2002 р. № 1155 [109 ], послуги поштового зв'язку - це продукт (результат діяльності) оператора поштового зв'язку з приймання, обробки, перевезення та доставки (вручення) поштових відправлень, виконання доручень користувачів щодо поштових переказів, банківських операцій, спрямований на задоволення потреб користувачів. Поштові відправлення залежно від технології приймання, обробки, пересилання, доставки (вручення) поділяються на такі категорії: прості, рекомендовані, з оголошеною цінністю, звичайні. Якщо йдеться про пересилку відчужуваного майна (речей), то згідно з діючими поштовими правилами залежно від виду товарів можуть використовуватись бандеролі або посилки. Зокрема, у простих і рекомендованих бандеролях можуть пересилатися малоцінні друковані видання (бланки, брошури, плакати), фотокартки, альбоми, блокноти, папір, лікарські трави, періодичні друковані видання, рекламно-інформаційний матеріал тощо; у рекомендованих бандеролях - магнітофонні записи "Розмовна книга для сліпих" та комплекти друкованих видань (у тому числі періодичних) з технічними носіями інформації, що належать до них; у бандеролях з оголошеною цінністю - предмети культурно-побутового та виробничого призначення, сувеніри, друковані видання, твори художньої літератури та образотворчого мистецтва, звукові записи, продукти харчування тривалого зберігання та інші предмети, які становлять для відправників і одержувачів певну цінність.

У посилках пересилаються предмети культурно-побутового та виробничого призначення, особистого користування, продукти харчування тривалого зберігання, овочі, фрукти, рослини, бджоли, медичні препарати, медикаменти, друковані видання та інші вкладення, не заборонені для пересилання.

Про прийняття для пересилання реєстрованого поштового відправлення (поштового переказу) відправникові з додержанням вимог Закону України "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" [110 ] видається розрахунковий документ, що підтверджує надання такої послуги (касовий чек, розрахункова квитанція тощо).

Внутрішні листи і бандеролі з оголошеною цінністю та посилки, відправниками яких є фізичні особи, подаються для пересилання відкритими для перевірки їх вкладення. За бажанням відправника їх можуть приймати з описом вкладення. Бланк вкладення заповнюється відправником у двох примірниках із зазначенням адреси одержувача, кількості предметів, вартості кожного з цих предметів. Обидва примірники опису підписуються відправником. Працівник об'єкта поштового зв'язку повинен перевірити відповідність вкладення опису, проставити підпис на обох його примірниках і проставити відбиток календарного штемпеля. Один примірник опису видається відправникові, другий - вкладається до поштового відправлення.

Отже, на документі, який виданий відправникові організацією зв'язку як посвідчення прийняття поштового відправлення для пересилки, зазначається дата передання на пошту майна, засвідчена відбитком календарного штемпеля. В цей момент вважається, що відправник виконав свій обов'язок за договором про відчуження майна. З цим моментом закон (ст. 128 ЦК 1963 р., ст. 334 ЦК ) пов'язує і виникнення у набувача права власності на відчужене майно. Тому, слід визнати положення, яке закріплене у п. 37 Правил надання послуг поштового зв'язку від 17 серпня 2002 р., за яким поштові відправлення до моменту вручення їх адресатам (одержувачам) є власністю відправників, якщо не здійснено їх вилучення відповідно до закону, як таке, що суперечить закону.

В обґрунтуванні цього положення можна було б послатися на інші норми зазначених вище правил, а саме на п. 137, за яким до вручення адресатові (одержувачеві) поштового відправлення відправник за додаткову плату має право за місцем приймання поштового відправлення зробити розпорядження про повернення поштового відправлення або видачу його іншій особі та за іншою адресою, або доставку цьому ж адресатові (одержувачеві) за іншою адресою. Якщо реєстроване поштове відправлення ще не відправлене за призначенням, відправник має право забрати його в організації зв'язку. У цьому разі відправникові повертається внесена ним плата, крім вартості поштових марок та плати за надані додаткові послуги (п. 138 Правил надання послуг поштового зв'язку).

Право змінити одержувача вантажу має також відправник за договором, наприклад, залізничного перевезення вантажу. Так, згідно зі статтями 43-45 Статуту залізниць України вантажовідправник має право змінити зазначеного у накладній вантажоодержувача без зміни станції призначення. На заяву відправника (або одержувача) залізниця може змінити станцію призначення вантажу, прийнятого до перевезення (переадресувати вантаж). В усіх випадках зміни одержувача або станції призначення підприємство, організація, громадяни, за заявою яких здійснено таку заміну, є відповідальними перед попереднім одержувачем за наслідки такої зміни і повинні відрегулювати розрахунки між відправниками, попередніми адресатами та фактичними одержувачами.

Зазначені положення транспортного законодавства щодо зміни одержувача за договором перевезення вантажу не змінюють дії загального правила про момент переходу права власності у випадках передачі майна (вантажу) перевізникові для доставки його набувачеві. Зміна одержувача за договором перевезення не звільнятиме відчужувача від відповідальності перед набувачем за порушення ним договору про відчуження майна (купівлі-продажу, поставки, контрактації, міни тощо).

Аналогічна ситуація має місце і у випадках передачі майна шляхом здачі його організації зв'язку для пересилки набувачеві. Якщо відчужувач уклав з набувачем оплатний і консенсуальний договір про реалізацію майна (поставка, купівля-продаж, міна тощо), то в разі його вимоги про повернення поштового відправлення або видачу його іншій особі він може понести договірну відповідальність за невиконання своїх обов'язків за договором.

Інша справа, коли відчужувач бандероллю або посилкою відправляє одержувачеві майно (товари) за договором дарування. За загальним правилом, закріпленим у ч. 2 ст. 243 ЦК 1963 р., договір дарування вважався укладеним з моменту передачі майна обдарованому, тобто договір дарування розглядався як реальний договір. За новим ЦК (п. 1 ст. 717) договір дарування може бути як реальним, коли дарувальник передає майно обдарованому, так і консенсуальним, коли дарувальник зобов'язується у майбутньому передати обдарованому безоплатно майно (дарунок) у власність. Дарувальник, який передав річ підприємству, організації транспорту, зв'язку або іншій особі для вручення її обдарованому, має право відмовитись від договору до моменту вручення речі обдаровуваному (п. 2 ст. 722 ЦК). Але прийняття дарунка обдаровуваним означає, що він виразив свою волю на укладання договору дарування. Згідно з п. 3 ст. 722 ЦК, якщо дарунок направлено обдаровуваному без його попередньої згоди, то дарунок є прийнятим, якщо обдаровуваний негайно не заявить про відмову про його прийняття. Тому й право власності обдаровуваного на дарунок виникає з моменту його прийняття (п. 1 ст. 722 ЦК).

Отже, зазначені міркування ще раз підтверджують необхідність поширення на відносини з надання поштових послуг загального правила закону (ст. 128 ЦК 1963 р., ст. 334 ЦК) про момент виникнення права власності у набувача майна за договорами про відчуження майна (крім дарування), а саме з моменту здачі майна організації зв'язку для доставки його набувачеві. А тому слід вважати за доцільне виключити з Правил надання послуг поштового зв'язку п. 37, за яким поштові відправлення до моменту вручення їх адресатам є власністю відправників, оскільки зазначене в цьому пункті положення суперечить закону.

Г. Передання коносамента або іншого товарно-розпорядчого документа на майно. Коносамент як товарно-розпорядчий документ застосовується при морських перевезеннях вантажів. Згідно зі ст. 134 Кодексу торговельного мореплавства України [111 ], договір морського перевезення вантажу повинен бути укладений у письмовій формі. Одним із документів, що підтверджує наявність і зміст договору морського перевезення вантажу, є коносамент. Разом з тим, ні в самому Кодексі торгівельного мореплавства, ні в інших актах цивільного законодавства не має чіткого визначення поняття коносаменту.

В літературі з морського права подаються різні визначення поняття коносамента. Узагальнюючи різні функції коносамента, О. В. Клепікова дає таке визначення коносамента, яким вважає за доцільне доповнити ст. 135 Кодексу торговельного мореплавства: "коносамент-це товарно-розпорядчий документ, який видається на підставі і на виконання умов договору морського перевезення вантажу, засвідчує факт приймання вантажу до перевезення і виконання пов'язаних з цим обов'язків сторін" [112, c.87].

Значення коносамента як товарно-розпорядчого документа, полягає в тому, що вручення його відправником або перевізником одержувачеві або іншій особі, яка в ньому зазначена, означає перехід права власності або іншого речового права (права повного господарського відання, оперативного управління тощо) до набувача майна (вантажу). Момент вручення коносамента одержувачеві (фізичній особі) вважається моментом виникнення права приватної власності у набувача майна за договором про оплатну реалізацію майна (купівля-продаж, поставка, міна(бартер) тощо) [113, c.46-49].

Роль товарно-розпорядчого документа буде відігравати і складське свідоцтво (просте або подвійне), яке видає товарний склад на підтвердження прийняття товару на зберігання. Згідно зі ст. 956 ЦК, товарним складом є організація, яка зберігає товар та надає послуги, пов'язані зі зберіганням, на засадах підприємницької діяльності. За договором складського зберігання товарний склад зобов'язується за плату зберігати товар, переданий йому поклажодавцем, і повернути цей товар у схоронності. Договір складського зберігання укладається у письмовій формі. Письмова форма цього договору вважається дотриманою, якщо прийняття товару на товарний склад посвідчене складським документом (ч. ч. 1 і 3 ст. 957 ЦК).

На підтвердження прийняття товару на зберігання товарний склад видає один із таких складських документів: а) складську квитанцію; б) просте складське свідоцтво; в) подвійне складське свідоцтво. Подвійне складське свідоцтво складається з двох частин - складського свідоцтва та заставного свідоцтва (варанта), які можуть бути відокремлені одне від одного. Проте, лише просте і подвійне складські свідоцтва можна розглядати як товарно-розпорядчі документи. Такий висновок підтверджується положеннями, закріпленими у ч. 2 ст. 961 і ст. 964 ЦК, за якими товар, прийнятий на зберігання за простим або подвійним складським свідоцтвом, може бути предметом застави протягом строку зберігання товару на підставі застави цього свідоцтва. Складське та заставне свідоцтва можуть передаватися разом або окремо за передавальними написами.

Отже, передача складського або заставного свідоцтва іншій особі за передавальним написом посвідчує право власності набувача на товари, що знаходяться на зберіганні у товарному складі. Юридичною ж підставою виникнення права власності на цей товар у нового володільця складського або заставного свідоцтва є цивільно-правовий договір між відчужувачем і набувачем цього товару. Володілець складського і заставного свідоцтва має право розпоряджатися товаром, що зберігається на товарному складі (ч. 1 ст. 963 ЦК).

2.2. Повернення майна при визнанні договору недійсним або неукладеним, а також при розірванні договору

1. Останнім часом в юридичній літературі пожвавилася дискусія щодо розмежування таких понять, як недійсність договору, визнання договору неукладеним і розірвання договору. Правильне з'ясування сутності цих понять є важливим з точки зору застосування правових наслідків недійсності договору, визнання договору таким, що не відбувся (неукладеним), та при розірванні договору, що певною мірою впливає і на вирішення питань щодо переходу права приватної власності до набувача майна за договором.

Слід зазначити і відсутність подекуди єдиного підходу до розмежування зазначених понять в господарській та судовій практиці. Прикладом можуть послугувати різні висновки, які давалися Вищим арбітражним (тепер - господарським) судом України у аналогічних справах, що стосувалися договорів оренди. Так, у справі № 5/11 [114] Вищий арбітражний суд України задовольнив позов Івано-Франківської обласної адміністрації до товариства з обмеженою відповідальністю "Турінвест" про визнання договору оренди нежитлових приміщень та іншого майна недійсним на тій підставі, що в укладеному між сторонами договорі оренди були відсутні істотні умови, передбачені ст. 10 Закону України "Про оренду державного майна" (не зазначено складу і вартості майна, немає оцінки вартості об'єкта оренди, не вказано розміру орендної плати і порядку розрахунків, не визначені умови надання послуг з ремонту та обслуговування автомобілів на орендованому майні). Крім того, договір підписаний особою, яка не була уповноважена на вчинення таких дій. У постанові Судової колегії про перегляд рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України від 17.06.1998 р., в якій рішення Судової колегії з розгляду спорів у цій справі було залишено без змін, зроблено посилання і на ст. 153 ЦК УРСР 1963 р., згідно з якою договір вважається укладеним, коли між сторонами досягнуто згоди з усіх істотних умов. Оскільки в договорі оренди від 12.03.1996 р. відсутні умови, без яких договір взагалі не вважається укладеним, то за таких обставин він повинен визнаватися недійсним як такий, що не відповідає вимогам закону. Такий висновок обґрунтовувався і в коментарі до зазначеної вище справи [116, c.153-156].

Але вже в іншій справі № 14/433 [115] за позовом акціонерного товариства закритого типу (м. Київ) до АТ "Банк" про стягнення заборгованості по орендній платі та пені за прострочення платежів, Судова колегія з перегляду рішень, ухвал, постанов Вищого арбітражного суду України скасувала рішення від 13.12.1999 р. і постанову від 22.02.2000 р. Арбітражного суду м. Києва, якими договір оренди між сторонами було визнано недійсним у зв'язку з відсутністю у ньому істотних умов (не зазначені вартість орендованого майна, порядок використання амортизаційних відрахувань та страхування орендарем взятого в оренду майна та деякі інші умови). В цій постанові та коментарі до названої справи стверджувалось, що відсутність в договорі істотних умов означає, що договір не можна вважати укладеним, тобто між сторонами відсутні взагалі договірні зобов'язання. Це слід відрізняти від ситуації, коли самі зобов'язання існують, але їхній характер дає підстави для визнання договору недійсним [117 c.97-100].

Як уже зазначалось, у новому ЦК (ст. 203) визначені загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину. Недодержання стороною (сторонами) у момент вчинення правочину зазначених загальних вимог є підставою недійсності правочину (п. 1 ст. 215 ЦК).

В науці цивільного права (а тепер і в законі) загальноприйнятим є поділ недійсних правочинів на абсолютно недійсні (нікчемні) і відносно недійсні (заперечні, або оспорювані). Згідно з пунктами 2 і 3 ст. 215 ЦК, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У такому випадку визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У питанні про правові наслідки недійсності правочину новий ЦК містить важливе правило про те, що недійсний правочин не створює тих юридичних наслідків, яких домагалися сторони, укладаючи правочин, крім тих наслідків, які пов'язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов'язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (п. 1 ст. 216 ЦК).

І. Спасибо-Фатєєва вважає, що особливої уваги потребує визначення співвідношення зазначених у ЦК наслідків недійсності правочинів з таким способом захисту прав особи, як вимога про витребування майна, що потрапило до сторони, яка вчинила нікчемний правочин. У такому разі постає питання про пов'язаність позовів про захист права власності взагалі й визнання правочину недійсним (або застосування наслідків недійсності правочину) зокрема. Очевидно, вони співвідносяться як загальне і особливе, оскільки визнання правочину недійсним є лише одним із численних способів захисту права власності. Внаслідок такої конструкції захисту, як визнання правочину недійсним (застосування наслідків недійсності правочину), особі повертається передане нею майно, власником якого вона була, тобто відтворюється її право (при визнанні недійсним правочину) або можливість здійснення своїх прав на майно (при застосуванні наслідків недійсності правочину) [118, c.29].

Оскільки нікчемний договір (правочин) або договір, який визнаний судом недійсним на підставах, встановлених законом, не створюють тих правових наслідків, на які розраховували сторони при укладанні договорів. Тому можна зробити висновок, що за такими недійсними договорами у набувача майна не виникає і права власності на це майно. У випадку коли майно за таким договором було фактично передане однією зі сторін другій стороні, виникає питання щодо поновлення прав власника щодо володіння, користування і розпорядження майном (реституція). Як зазначено у п. 5 ст. 216 ЦК, вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред'явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину і з власної ініціативи.

Інша справа, коли йдеться про застосування реституції при визнанні недійсним оспорюваного договору. Як зазначається у п. 18 роз'яснення Вищого господарського суду України від 12.03.1999 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними", чинне законодавство (ст. 58 Господарського процесуального кодексу) не виключає права позивача об'єднати в одній позовній заяві вимоги про визнання правочину недійсним з вимогою повернути одержане за цим правочином в натурі або про відшкодування у грошах. У цьому разі відповідач має право подати зустрічний позов про витребування належного йому майна або відшкодування вартості останнього. У вирішенні питання про застосування передбачених законом наслідків недійсності правочину господарському суду слід виходити зі змісту позовних вимог. Якщо спір з цього приводу між сторонами відсутній, у господарського суду немає правових підстав зобов'язувати їх вчиняти дії, прямо передбачені законом, зокрема двосторонню реституцію [119, c.150].

Повернення виконаного за недійсним правочином (договором) здійснюється згідно із загальним положенням про зобов'язання у зв'язку з набуттям або збереженням майна без достатньої правової підстави (ст. 1212 ЦК), оскільки недійсний договір не призводить до виникнення відповідного договірного зобов'язання про передачу майна у власність іншої особи.

2. Питання щодо переходу права власності до набувача майна за договором пов'язане також із визнанням договорів неукладеними. Для з'ясування сутності поняття "неукладений договір" (такий, що не відбувся) необхідно хоча б коротко охарактеризувати загальний порядок укладання цивільно-правових (зокрема господарських) договорів.

Згідно зі ст. 638 ЦК, договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, за яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди. Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною.

Пропозицію укласти договір (оферту) може зробити кожна зі сторін майбутнього договору. Оферта має містити істотні умови договору і виражати намір особи, яка її зробила, вважати себе зобов'язаною у разі її прийняття. Крім того, оферта має бути звернена до конкретної особи (осіб), оскільки реклама або інші пропозиції, адресовані невизначеному колу осіб, є запрошенням робити пропозиції укласти договір, якщо інше не вказано у рекламі або інших пропозиціях (пункти 1 і 2 ст. 641 ЦК).

Згідно з п. 1 ст. 640 ЦК, договір вважається укладеним з моменту одержання особою, яка направила пропозицію укласти договір, відповіді про прийняття цієї пропозиції. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти договір, про її прийняття (акцепт) повинна бути повною і безумовною. Якщо особа, яка одержала оферту, у межах строку для відповіді вчинила дію згідно з вказаними у пропозиції умовами договору (відвантажила товари, надала послуги, виконала роботи, сплатила відповідну суму грошей тощо), яка засвідчує її бажання укласти договір, ця дія є прийняттям пропозиції, якщо інше не вказано у пропозиції укласти договір або не встановлено законом (пункти 1 і 2 ст. 652 ЦК). Актами цивільного законодавства можуть встановлюватись особливості укладання договорів на біржах, аукціонах, конкурсах тощо.

Загальний порядок укладання господарських договорів визначено у ст. 181 ГК. Господарський договір за загальним правилом укладається у формі єдиного документа, підписаного сторонами і скріпленого печатками. Допускається укладання господарських договорів у спрощений спосіб, тобто шляхом обміну листами, факсограмами, телефонограмами тощо, а також шляхом підтвердження прийняття до виконання замовлення, якщо законом не встановлені спеціальні вимоги до форми та порядку укладання даного виду договорів.

Дедалі ширшого застосування одержує порядок використання електронних документів для укладання господарських договорів через мережі електрозв'язку, коли оферта та акцепт вчиняються за допомогою електронних документів. На думку А. В. Чучковської, електронний документ - це документ, складений певними та компетентними установами, підприємствами, організаціями, посадовими особами, а також громадянами, зміст якого складають юридично значимі відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі і зафіксовані на електронному носії (магнітний, лазерний диск тощо), який використовується для запису та зберігання інформації за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Як доводить автор, одержання документа на електронному носії повинно бути підтверджено адресатом. До тих пір, поки відправник не одержав підтвердження адресата, електронний документ вважається не відправленим [120, c.11].

При укладанні договору у формі єдиного паперового документа проект договору може бути запропонований будь-якою зі сторін і надсилається нею другій стороні у двох примірниках. Сторона, яка одержала проект договору, у разі згоди з його умовами, підписує договір і повертає один примірник другій стороні або надсилає відповідь на лист, факсограму тощо у 20-ти денний строк після одержання договору. За наявності заперечень щодо окремих умов договору сторона, яка одержала проект договору, складає протокол розбіжностей, про що робиться застереження у договорі, та у 20-ти денний строк надсилає другій стороні два примірники протоколу розбіжностей разом з підписаним договором. Сторона, яка одержала протокол розбіжностей до договору, зобов'язана протягом 20-ти днів розглянути його, в цей же строк вжити заходів для врегулювання розбіжностей з другою стороною та включити до договору всі прийняті пропозиції, а ті розбіжності, що залишилися неврегульованими, передати в цей же строк до суду, якщо на це є згода другої сторони. Якщо сторона, яка одержала протокол розбіжностей щодо умов договору, заснованому на державному замовленні, або такого, укладення якого є обов'язковим для сторін на підставі закону, або сторона -- виконавець за договором, що у встановленому порядку визнаний монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг), яка одержала протокол розбіжностей, не передасть у зазначений 20-ти денний строк до суду розбіжності, що залишилися неврегульованими, то пропозиції другої сторони вважаються прийнятими.

Згідно з п. 8 ст. 181 ГК, у разі якщо сторони не досягли згоди з усіх істотних умов господарського договору, такий договір вважається неукладеним (таким, що не відбувся). Якщо одна із сторін здійснила фактичні дії щодо його виконання, правові наслідки таких дій визначаються за нормами Цивільного кодексу України. Проте, в ЦК та іншому чинному цивільному законодавстві наслідки визнання договорів неукладеними чітко не визначені.

С. О. Теньков, який проаналізував судову практику розгляду справ про визнання договорів неукладеними, справедливо вважає, що в разі, коли одна зі сторін отримала щось за неукладеним договором, посилатися на договір, аби повернути втрачене, кредитор уже не може, оскільки фактично майно чи кошти були передані без будь-яких правових підстав. Судова практика в цих справах йшла шляхом застосування ст. 469 ЦК 1963 р. (стосовно зобов'язань, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав) [121, c.112].

Очевидно, що вимоги про повернення майна (речей в натурі або грошей), переданого однією стороною іншій за договором, який визнаний неукладеним, мають ґрунтуватись на нормах, які регулюють зобов'язання у зв'язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави (глава 83, статті 1212 - 1215 ЦК). Однак, доцільно було б це положення прямо передбачити у п. 3 ст. 1212 ЦК, зазначивши, що положення цієї глави застосовується також до вимог про повернення виконаного за договором (правочином), який визнаний неукладеним. Тут не може бути використана аналогія закону про повернення виконаного за недійсним правочином (підпункт 1 п. 3 ст. 1212 ЦК), оскільки недійсним (нікчемним або оспорюваним) може бути лише правочин, який укладений у встановленому порядку. Як і при недійсності договору, так і при визнанні його неукладеним власник майна не змінюється, але майно вибуває із володіння власника і переходить у володіння і користування іншої особи. Щоб відновити свої правомочності власника на передане іншій особі майно, потерпілий має право вимагати повернення від набувача безпідставно набутого ним майна в натурі. У разі неможливості повернути в натурі потерпілому безпідставно набуте майно відшкодовується його вартість, яка визначається на момент розгляду судом справи про повернення майна (ст. 1213 ЦК).

Останнім часом на сторінках періодичних юридичних видань розгорнулась жвава дискусія щодо питань можливості пред'явлення позовів про визнання договорів неукладеними. Передумовою для цієї дискусії стала постанова Верховного Суду України від 14 січня 2002 року, в якій була викладена позиція ВСУ щодо цих питань. В обґрунтуванні цієї позиції наводилися такі аргументи: а) вимога про визнання договору неукладеним не відповідає тим способам захисту цивільних прав, які передбачались в ст. 6 ЦК УРСР та інших законах України; б) вимога про визнання договору неукладеним є нічим іншим, як встановлення факту, що має юридичне значення і який може встановлюватись лише при розгляді спору, про право і встановлення якого є елементом оцінки фактичних обставин справи та обґрунтованості вимог; в) вимога про встановлення факту не укладення договору не призводить до відновлення порушених прав, тому не може бути предметом спору і самостійно розглядатися в окремій справі.

В літературі висловлювалась як підтримка офіційної позиції вищого судового органу в цих питаннях [122, c.11], так і її критика [123,c.15; 124, c.12; 125, c.18]. Щоб підтвердити правомірність розгляду судами вимог про визнання договору неукладеним, можна зіслатись на ст. 16 нового ЦК (ст. 6 ЦК 1963 р.), які не передбачають обмеженого кола способів захисту порушених прав та інтересів, бо суд може захистити порушене цивільне право або інтерес й іншим (крім визнання права) способом, який встановлений договором або законом. Саме шляхом пред'явлення вимоги (позову) про визнання договору неукладеним потерпіла сторона може домогтися повернення майна, переданого другій стороні за таким договором, і таким чином захистити своє порушене право власності. Слід зазначити, що й аналіз судової практики, що складається на основі застосування нового цивільного законодавства в Російській Федерації щодо питань визнання договорів неукладеними, дав підставу В. Кіяшко зробити висновок про те, що звернення в суд з позовом про визнання договору неукладеним є правомірним, і суд не має права відмовляти у розгляді таких позовних вимог по суті. В даному випадку йдеться про авторитетне підтвердження судом обставин, що приводяться сторонами як обґрунтування таких вимог [126, c.17].

3. Питання про повернення майна (поворот власності), переданого за договором, може виникати і в разі розірвання цивільно-правового договору.

В юридичній літературі та законодавстві України щодо припинення договірних зв'язків між сторонами договору використовуються різні терміни: "припинення зобов'язання", "припинення договору", "розірвання договору", "відмова від договору (зобов'язання)". На думку О. Міхно, порівнюючи значення слів "припинення" та "розірвання", припинення договору можна визначити як переривання, переставання існування договірних відносин між сторонами договору з будь-яких причин (залежних від волі осіб - учасників договору, інших осіб - чи незалежно від їх волі) в будь-який момент часу, а розірвання договору як переривання кимось договору до закінчення його дії. Тобто "розірвання" є більш конкретизованим поняттям, ніж "припинення". За філософськими категоріями поняття "припинення договору" та "розірвання договору" можна співвіднести як загальне та конкретне [127, c.23].

Н. М. Процьків, яка досліджувала питання щодо правового регулювання розірвання цивільно-правових договорів за цивільним законодавством України, вважає, що розірвання договору можна визначити як дію, спрямовану на припинення частково або повністю невиконаного договору і тим самим зобов'язань, які випливають з нього. При цьому, такі зобов'язання припиняються на майбутнє. Дана ознака, як стверджує автор, дозволяє відрізнити розірвання договору від визнання його недійсним чи неукладеним. Порушення закону, яке тягне недійсність договору, має місце ще при укладенні договору, тому недійсний договір втрачає силу з моменту його укладення. Неукладеним договір визнається в силу відсутності в ньому істотних умов або у зв'язку недосягнення сторонами по цих умовах. Визнання договору неукладеним тягне за собою ті ж наслідки, що і визнання недійсним, оскільки договору фактично не було. При розірванні договору обставини, які були підставами розірвання, повинні з'явитися після укладення договору, і тільки з моменту розірвання зобов'язання сторін припиняються на майбутнє [128, c.20,22].

Погоджуючись в цілому з таким розмежуванням зазначених вище понять (недійсний, неукладений, розірваний договори), слід, однак, зауважити, що і дія недійсного договору може бути припинена на майбутнє, якщо це випливає із самого змісту договору. Це положення передбачалось ст. 59 ЦК 1963 р. і нині закріплене в п. 2 ст. 236 нового ЦК стосовно моменту недійсності правочину: "Якщо за недійсним правочином права та обов'язки передбачалися лише на майбутнє, можливість настання їх у майбутньому припиняється".

У зв'язку із розірванням договору може виникнути питання про долю майна, яке було передане у власність набувача за таким договором. На відміну від випадків недійсності договору або визнання його неукладеним, при яких у набувача майна не виникає право власності, при розірванні договору виникає питання не просто про повернення сторін у попередній стан і, зокрема, про повернення в натурі майна відчужувачеві, але про передачу цього майна у власність відчужувача.

За загальним правилом, розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом (п. 1 ст. 651 ЦК). Одностороння ж відмова від договору в повному обсязі або частково без участі суду можлива лише у випадках, передбачених договором або законом (так, наприклад, комітент при певних умовах має право відмовитися від договору комісії - п. 1 ст. 1025 ЦК; довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час - п. 2 ст. 1008 ЦК).

Загальним є правило про те, що договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним вважається таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору (п. 2 ст. 651 ЦК).

Про істотність порушення стороною умов договору можна твердити, виходячи насамперед зі змісту норм, які регулюють той чи інший вид цивільно-правового договору. Так, наприклад, згідно з п. 2 ст. 678 ЦК, у разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути або недоліків, усунення яких пов'язане з непропорційними витратами чи затратами часу, або недоліків, які виявилися неодноразово чи з'явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором: 1) відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару. Природно, що відмовляючись від договору і вимагаючи від продавця сплаченої за товар грошової суми, покупець повинен повернути придбаний за договором купівлі-продажу товар продавцеві у його власність.

Показовою в цьому зв'язку є така справа. У червні 2001 р. Г. Ф. пред'явила до ТОВ-1 про розірвання договору купівлі-продажу автомобіля, який вона уклала з відповідачем 28.08.1998 р., та відшкодування моральної шкоди. Позивачка зазначала, що за оспорюваним договором купівлі-продажу відповідач продав їй автомобіль, який виявився краденим, з 28.11.98 р. знаходиться у розшуку і внесений у базу даних Інтерполу. Ці обставини стали їй відомі 25.04.2001 р. під час заміни свідоцтва про реєстрацію транспортного засобу. Замінити товар на аналогічний автомобіль належної якості відповідач відмовився.

Судом першої інстанції доведено, що проданий відповідачем автомобіль є товаром неналежної якості. Згідно з п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду цивільних справ за позовами про захист прав споживачів" від 12.04.1996 р. № 5 товаром неналежної якості слід вважати такий, що не відповідає вимогам нормативних документів, умовам договору або вимогам, які до нього пред'являються, надані щодо нього виробником чи продавцем інформації. Крім того, з матеріалів справи випливає, що автомобіль є викраденим і знаходиться у розшуку, що підтверджується відповідними письмовими доказами. Ця обставина також свідчить про те, що даний автомобіль є товаром неналежної якості. Згідно зі ст. 234 ЦК України 1963 р. та ст. 14 Закону України "Про захист прав споживачів", покупець, якому продано річ неналежної якості, якщо її недоліки не були застережені продавцем, має право вимагати розірвання договору з відшкодуванням йому збитків. За таких обставин суд першої інстанції обґрунтовано постановив рішення про необхідність розірвання укладеного між сторонами договору купівлі-продажу. Згідно із вимогами закону при розірванні договору позивачка повинна повернути продавцю придбаний нею автомобіль [129, c.86-89].

Як правило, істотність порушення договору визначається судом. Сторона, яка стверджує, що її контрагент допустив істотне порушення договору, повинна довести не тільки сам факт порушення, але і його істотний характер, за винятком тих випадків, коли порушення згідно із законом вважається істотним. Істотне порушення договору є підставою для його розірвання незалежно від будь-яких інших супутніх обставин, якщо інше не передбачено законом чи договором. У деяких випадках винній стороні надається можливість виправити допущені порушення і цим уникнути розірвання договору [130, c.28].

Новим ЦК передбачено можливість розірвання договору у зв'язку з істотною зміною обставин. Згідно зі ст. 652 ЦК, у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладанні договору, договір може бути розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов'язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Якщо сторони не досягли згоди щодо приведення договору у відповідність з обставинами, які істотно змінились, або щодо його розірвання, договір може бути розірваний за рішенням суду на вимогу заінтересованої сторони за наявності одночасно таких умов: 1) в момент укладання договору сторони виходили з того, що така зміна обставин не настане; 2) зміна обставин зумовлена причинами, які заінтересована сторона не могла усунути після їх виникнення при всій турботливості і обачності, які від неї вимагалися; 3) виконання договору порушило б співвідношення майнових інтересів сторін і позбавило б заінтересовану сторону того, на що вона розраховувала при укладанні договору; 4) із суті договору або звичаїв ділового обороту не випливає, що ризик зміни обставин несе заінтересована сторона. У разі розірвання договору внаслідок істотної зміни обставин суд, на вимогу будь-якої із сторін, визначає наслідки розірвання договору, виходячи з необхідності справедливого розподілу між сторонами витрат, понесених ними у зв'язку з виконанням цього договору.

За загальним правилом, закріпленим у п. 4 ст. 653 ЦК, сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконано ними за зобов'язанням до моменту розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом. Прикладом іншого вирішення питання про правові наслідки розірвання договору може бути ст. 736 ЦК, якою визначено правові наслідки розірвання договору довічного утримання (догляду). У разі розірвання договору довічного утримання у зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов'язків за договором, відчужувач набуває право власності на майно, яке було ним передане, і має право вимагати його повернення. У цьому разі витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню. У разі розірвання договору у зв'язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням часу, протягом якого він належно виконував свої обов'язки.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   Наступна

ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ | ЛУЦЬ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ | Загальна характеристика підстав виникнення права приватної власності громадян | Поняття і система договорів, за якими виникає право приватної власності громадян | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 2 страница | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 3 страница | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 4 страница | СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати