Головна

Загальні умови дійсності цивільно-правового договору

  1. IF - Початок блоку умови
  2. Види аудиторських висновків та умови їх надання
  3. Види покарань, умови та норми утримання засуджених та підслідних у різних типах пенітенціарних установ.
  4. Висновки про інженерно-геологічні умови будівельного майданчика
  5. Війна зумовила негативні тенденції стосовно українців
  6. Воєнні та політичні передумови утворення Української гетьманської держави. Державницька концепція Б. Хмельницького.
  7. Гарантії прав працівників на охорону праці, пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці.

Для того, щоб договір набрав юридичної чинності, тобто був дійсним, він має відповідати певним умовам. Оскільки договір є дво- або багатостороннім правочином, то умови його дійсності визначаються передусім за загальними правилами дійсності правочинів.

Загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину, сформульовані у ст. 203 ЦК України. Деякі з них раніше виводилися зі змісту норм про угоди і формулювались доктринальним шляхом. Так, у підручниках з цивільного права зазвичай називались чотири умови дійсності угоди, а саме: 1) зміст угоди повинен відповідати законам та іншим правовим актам; 2) дотримання відповідної форми, що передбачена законом для даної угоди; 3) належний суб'єктний склад;

4) єдність волі та волевиявлення [45,c.68; 46,c.144-145; 29,c.197-198]. Новий ЦК України доповнює цей перелік вимог щодо дійсності угоди, які в цілому зводяться до таких загальних умов: 1) зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; 2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; 3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; 4) правочин має вчинятися у формі встановленій законом; 5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; 6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Розглянемо ці вимоги стосовно договорів, але в дещо іншій послідовності, ніж вони викладені у ст. 203 ЦК. Мабуть, логічно розпочати аналіз зазначених вимог (умов) з характеристики учасників (сторін) договору, від яких виходить ініціатива щодо вступу в договірні відносини.

1. Особа, яка укладає договір, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Право на укладання договорів є елементом цивільної правоздатності та дієздатності фізичних, юридичних осіб та інших суб'єктів цивільного права (держави, територіальних громад тощо). Ці особи набувають і здійснюють цивільні права (і відповідно - виконують обов'язки) шляхом вчинення правомірних дій, серед яких чільне місце посідають договори. Укладання і виконання особою договору можливе за умови, що ця особа розуміє значення своїх дій і може керувати ними, тобто наділена певним обсягом цивільної дієздатності. Здатність фізичної особи своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання є цивільною дієздатністю (ч. 2 п. 1 ст. 30 ЦК).

Залежно від віку або стану здоров'я фізичної особи закон визначає обсяг цивільної дієздатності, визнаючи при цьому юридичну значимість волі особи на укладення відповідного договору. Так згідно зі ст. 31 ЦК діти, які не досягли 14 років (малолітні), мають право: 1) самостійно вчиняти дрібні побутові правочини. Правочин вважається дрібним побутовим, якщо він задовольняє побутові потреби особи, стосується предмета, який має невисоку вартість, та відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвиткові; 2) здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом.

Дещо ширшим, з дієздатністю малолітніх, є обсяг цивільної дієздатності осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх). Крім правочинів, які можуть учиняти малолітні, неповнолітні особи мають також право: 1) самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; 2) самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом; 3) бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; 4) самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім'я. Неповнолітня особа вчиняє інші правочини за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників, а на вчинення неповнолітньою особою правочину щодо транспортних засобів або нерухомого майна повинна бути письмова нотаріально посвідчена згода зазначених осіб (ст. 32 ЦК).

Особа, цивільна дієздатність якої в судовому порядку обмежена у зв'язку зі зловживанням спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, що призводить до скрутного матеріального становища її самої чи її сім'ї, а також інших осіб, яких вона за законом зобов'язана утримувати, може укладати лише дрібні побутові правочини. Інші правочини щодо розпоряджання майном вчиняються нею за згодою піклувальника. Це ж стосується й тих фізичних осіб, які судом обмежені в цивільній дієздатності, якщо вони страждають на психічний розлад, що істотно впливає на їх здатність усвідомлювати значення своїх дій або керувати ними (ст. 36-37 ЦК). Що ж до фізичних осіб, які судом визнані недієздатними у зв'язку з тим, що вони внаслідок хронічного психічного розладу не здатні усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, то вони повністю позбавлені права на вчинення будь-яких правочинів. Від імені недієздатної особи та в її інтересах правочини вчиняє її опікун ( ст. 39-41 ЦК).

Повна цивільна дієздатність фізичної особи настає з виповненням 18 років (повноліттям) згідно з п. 2 ст. 34 ЦК у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту реєстрації шлюбу. При припиненні шлюбу до досягнення особою повноліття набута нею повна цивільна дієздатність зберігається. Так само зберігається повна цивільна дієздатність, набута неповнолітньою особою, у разі визнання шлюбу недійсним з підстав, не пов'язаних з протиправною поведінкою цієї особи.

З питаннями повної цивільної дієздатності фізичних осіб пов'язане право на зайняття ними підприємницькою діяльністю і, зокрема, на укладення ними підприємницьких договорів. За чинним законодавством (п. 2 ст. 3 і п. 2 ст. 55 ГК) [47 ] суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) можуть бути громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності. Оскільки право на зайняття підприємництвом є правом на власну господарську діяльність, що є особистим і невідчужуваним правом, яке передбачає у свою чергу свідому діяльність та особисту самостійну участь носія цього права у його здійсненні, слід погодитись з висловленою в літературі думкою про те, що здатність бути суб'єктами підприємницької діяльності виникає у громадян не з моменту народження, а з досягненням певного віку, тобто водночас з визнанням громадян повністю дієздатними [48, c.9].

Новелами в цьому питанні є положення ст. 35 ЦК, за якою повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором або бажає займатися підприємницькою діяльністю. Надання повної цивільної дієздатності провадиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи та письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а за відсутності такої згоди - за рішенням суду. Якщо особа, якій виповнилося шістнадцять років, бажає займатися підприємництвом, то за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування вона може бути зареєстрована як підприємець. Особа набуває повної цивільної дієздатності з моменту її державної реєстрації як підприємця.

Отже, залежно від обсягу дієздатності фізичної особи вона може виступати відчужувачем або набувачем майна за договорами, які передбачають перехід права приватної власності від однієї особи до іншої.

Однак, слід враховувати певні особливості договорів щодо відчуження майна, яке є спільною частковою або сумісною власністю двох чи кількох фізичних осіб. Зокрема, згідно зі ст. 16 Закону України від 7 лютого 1991 року "Про власність" [8 ] та ст. 60 Сімейного кодексу України [49 ] майно, яке нажите подружжям за час шлюбу належить їм на правах спільної сумісної власності. Закон надає чоловікові й дружині рівні права на їх спільне майно. Як співвласники чоловік і жінка мають право укладати різні цивільно-правові договори щодо відчуження спільного майна. При укладені договору одним із подружжя щодо об'єктів спільної власності вважається, що він діє за згодою іншого, тобто діє презумпція згоди іншого з подружжя. Дружина, чоловік мають право звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її (його) згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Це положення, очевидно, стосується і випадків придбання майна одним із подружжя у спільну власність, якщо воно здійснене за рахунок коштів, які були спільною сумісною власністю подружжя.

Проте при укладанні договорів із відчуження спільного майна, які вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода іншого з подружжя має бути висловлена у письмовій формі та нотаріально засвідчена (пункти 2 і 3 ст. 65 СК України).

Законом України "Про власність" (ст. 17 і 18) передбачено режим спільної сумісної власності щодо майна, придбаного внаслідок спільної праці членів сім'ї, а також осіб, що ведуть селянське (фермерське) господарство.

Майно може належати кільком особам, незалежно від форм власності, на праві спільної часткової власності. Так, відповідно до п. 2 ст. 17 Закону України "Про власність", майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об'єдналися для спільної діяльності, є їх спільною частковою власністю, якщо інше не встановлене письмовою угодою між ними. Правовий режим спільної часткової власності враховує інтереси всіх її учасників. Володіння, користування й розпорядження спільною частковою власністю здійснюється за згодою всіх учасників. При цьому вони мають рівне право голосу у здійсненні цих повноважень, незалежно від розміру часток кожного з них. Якщо один із учасників спільної часткової власності має намір продати належну йому частку в спільній власності сторонній особі, то він повинен повідомити у письмовій формі всіх учасників спільної власності про свій намір із зазначенням ціни та інших умов, щоб співвласники мали можливість скористатися правом привілейованої купівлі. В іншому випадку співвласники можуть заперечувати дійсність договору ( ст. 362 ЦК).

Право на вступ від свого імені у договірні відносини з іншими особами належить і юридичним особам. За ст. 80 ЦК юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем у суді.

За Цивільним кодексом 1963 р. (ч. 1 ст. 26) правоздатність юридичної особи вважалась спеціальною, оскільки вона визначалась установленими цілями її діяльності згідно із законом або установчими документами цієї особи. Вищий арбітражний ( тепер - господарський ) суд України у своїх роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" [50, c.97-98] пропонував арбітражним (господарським) судам при вирішенні ними спорів, пов'язаних з визначенням змісту і меж правоздатності господарюючих суб'єктів, виходити з широкого розуміння тих цілей, які ці суб'єкти переслідують у своїй діяльності. Під цілями юридичної особи слід розуміти не лише її основні виробничо-господарські, спеціальні та інші завдання, але також і не заборонені законом допоміжні операції, необхідні для досягнення основних цілей, що поставлені перед юридичною особою. Коло угод, які мають право укладати господарюючі суб'єкти, не визначається якимось вичерпним переліком і не обмежується лише тими угодами, що випливають з основного змісту їх діяльності. Отже, підприємства та організації можуть укладати різноманітні угоди, які є похідними, супутніми їх основній діяльності і випливають з цієї останньої.

У законодавстві зарубіжних країн поширюється тенденція щодо відмови від принципу спеціальної правоздатності юридичних осіб. Так, у країнах ЄЕС в результаті прийняття Радою Співтовариства 1968 р. спеціальної директиви у внутрішньому законодавстві країн - членів цього співтовариства - були внесені істотні зміни в регламентації правоздатності акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю. Директивою було встановлено, що угоди, вчинені органами цих торгових товариств, зв'язують ці товариства, навіть якщо вони виходять за рамки статутної діяльності. Виняток зроблено для випадків, коли контрагент знав або повинен був знати, що угода є позастатутною [51, c.191-192].

Новий ЦК України пішов шляхом відмови від спеціальної правоздатності юридичної особи і закріпив правило, за яким юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов'язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині. Цивільна дієздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Юридична особа може здійснювати окремі види діяльності, перелік яких встановлюється законом, після одержання нею спеціального дозволу (ліцензії). Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення ( ст. 91 ЦК).

У разі участі у договорі юридичної особи відповідні дії щодо укладання договору можуть здійснювати її органи або представники. Останні повинні бути наділені такими повноваженнями за належно оформленою довіреністю. За ст. 92 ЦК юридична особа набуває цивільних прав та обов'язків і здійснює їх через свої органи, які діють згідно з установчими документами та законом. У випадках, встановлених законом, юридична особа може набувати цивільних прав та обов'язків і здійснювати їх через своїх учасників. Так, за ст. 68 Закону України "Про господарські товариства"[52] ведення справ товариства може здійснюватись або всіма учасниками, або одним чи кількома з них, які виступають від імені товариства. В останньому випадку обсяг повноважень учасників визначається дорученням, яке повинно бути підписано рештою учасників товариства. Учасник, який діяв у спільних інтересах, не маючи повноважень, у випадках, коли його дії не будуть схвалені рештою учасників, має право ставити вимоги до товариства про відшкодування витрат за умови, якщо доведено, що внаслідок його дій товариство зберегло чи відповідно надбало майно, яке за вартістю перевищує понесені товариством витрати.

У зв'язку з участю юридичних осіб у договірних відносинах постало питання про дійсність договорів (угод), укладених відокремленими підрозділами підприємств або організацій. Право на укладання договору відокремленим підрозділам від імені юридичної особи може бути передбачено її установчими документами або положенням про відособлений підрозділ, або довіреністю (дорученням), виданою нею у встановленому порядку керівникові або іншому працівникові підрозділу. Такий договір зв'язує юридичну особу в цілому з її контрагентом. Інша справа, коли підрозділ не наділений такими повноваженнями. Не маючи статусу юридичної особи, відособлений підрозділ підприємства або організації не може від свого імені укладати цивільно-правові угоди [53, c.145-149]. Спроби в літературі [54, c.248-251] обґрунтувати визнання структурних підрозділів господарської організації самостійними суб'єктами господарських договорів не можна вважати вдалими.

У роз'ясненні Вищого арбітражного суду України від 12 березня 1999 року "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними"(п. 9.1) зазначається, що угода, укладена представником юридичної особи або керівником її відособленого підрозділу без належних повноважень або з перевищенням цих повноважень, повинна бути визнана недійсною, як така, що не відповідає вимогам закону. Оскільки сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника другої сторони відповідних повноважень, то засновані на цій угоді її вимоги до другої сторони (від імені якої укладено угоду) задоволенню не підлягають. При цьому припущення про те, що сторона, з якою укладено угоду, знала або повинна була знати про відсутність у представника юридичної особи або керівника її відособленого підрозділу повноважень на укладання угоди ґрунтується на її обов'язку перевіряти такі повноваження [50, c.95-96].

2. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Договір як дво- чи багатостороння угода (правочин) є проявом волі двох чи кількох сторін (осіб). У цьому спільному для сторін вольовому акті кожен із учасників виражає зовні свою внутрішню волю, намір досягти певного правового результату. Волевиявлення учасника договору має складатися вільно, без жодного тиску з боку контрагента або інших осіб і відповідати його внутрішній волі.

Єдність волі та її виявлення є підставою для правової оцінки поведінки суб'єкта і визнання цієї поведінки як такої, що має юридичне значення.

Початком вольової діяльності людини є потреба в матеріальних чи духовних благах (у їжі, житлі, творчості, освіті тощо), і це спонукає її до дій, які психологічно людина чинить з тих чи інших мотивів для досягнення певної мети. Щоб спонукальні стимули діяльності стали мотивами волі особи, вони повинні бути нею усвідомлені. Перш ніж вчинити дію, людина обмірковує потребу, вибирає спосіб її задоволення і лише після цього приймає рішення. Таким чином, процес формування волі, спрямованої на здійснення угоди, проходить такі стадії: виникнення потреби й усвідомлення способів її задоволення; вибір способу задоволення потреби; ухвалення рішення здійснити операцію - укласти угоду [55, c.9; 56, c.3].

Щоб виникли, змінилися або припинилися права та обов'язки, внутрішня воля однієї особи повинна стати надбанням інших осіб, тобто прибрати певну зовнішню форму свого вияву. Тому однією із умов дійсності правочину (договору) є відповідність зовнішнього вияву волі учасника (волевиявлення) його справжній внутрішній волі.

В цивілістичній науці радянського періоду сформувалися три основні напрямки щодо правового значення волі та волевиявлення учасників угоди. За одним з цих напрямків, пріоритет надається волі сторони в угоді, і цей напрямок як "теорія волі" отримав широке розповсюдження завдяки німецькій правовій доктрині. Прихильники цієї теорії вважали, що волевиявлення є лише засобом для розпізнавання волі; значення має не те, що сказано, а те, що в дійсності малось на увазі. Так, Н. В. Рабінович вважала, що при розходженні між волею і волевиявленням, якщо все ж таки волю можна розпізнати і угода взагалі може бути визнана як така, що відбулася, перевагу слід надати волі, а не волевиявленню [57, c.7].

Другу теорію називають теорією волевиявлення, або прояву чи довіри. Ця теорія з точки зору права розглядає лише волевиявлення і базується на так званій довірі до зовнішніх фактів. Воля як приховане явище, що не має юридичного значення без волевиявлення, залишається поза увагою вчених. Фактично, такий підхід спонукає нас до необхідності визнавати угоду дійсною, якщо навіть вона вражена внутрішніми вадами волі. Ця теорія переважно не визнавалася в радянській доктрині цивільного права [55, c.22; 58, c.154].

Третій напрямок - компромісний. Він базується на теорії необхідності однакового врахування значення волі та волевиявлення, а також їх єдності [59, c.46; 60, c.50]. Так, на думку В. О. Рясенцева, угоди це єдність суб'єктивного елемента - волі та об'єктивного елемента - прояву волі [61, c.195].

Відомо, що воля виступає виявом психічної саморегуляції поведінки особи, а волевиявлення - це зовнішнє вираження волі. В. А. Ойгензіхт визначав волю як "психічне регулювання поведінки, яке полягає у детермінованому і мотивованому бажанні досягнення поставленої мети, у виборі рішення, розробці шляхів, засобів і застосуванні зусиль для їх

здійснення" [62, c.24]. Загальновизнаним є факт, що необхідною умовою дійсності угоди є відповідність між внутрішньою волею й зовнішнім її проявом. Однак, як справедливо вважав В. А. Ойгензіхт, вада волі матиме місце не лише у випадку невідповідності волевиявлення внутрішньої волі, але й у випадку неправильного її формування [62, c.209]. Слід також мати на увазі, що воля набуває юридичного значення лише при вияві її зовні, тобто в зовнішніх діях суб'єкта права [63, c.16].

Єдності волі і волевиявлення немає, якщо договір укладено під впливом обману, насильства, погрози або внаслідок зловмисної угоди представника однієї сторони з другою стороною чи збігу тяжких обставин (ст. 57 ЦК 1963 р., статті 229, 230, 231, 232, 233 ЦК України).

У судовій практиці вирішення справ щодо визнання недійсними угод про відчуження приватизованих квартир непоодинокими виявляються випадки, коли в договорах продавцями зазначаються власники квартир, а фактично продаж здійснюють підставні особи.

Показовою в цьому зв'язку справа за позовом З. до В. Про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним, в якій Комсомольський районний суд м. Херсона встановив, що зазначений договір був укладений внаслідок обману з боку не встановленої особи. Як пояснив позивач, 6 листопада 1996 р. йому стало відомо, що його квартиру продано, у договорі купівлі-продажу він виступає продавцем, хоча нікому квартири не продавав, ніяких договорів не підписував. Відповідач В. пояснив, що звертався в товарну біржу "Центральна" м. Херсона щодо придбання квартири, яку йому й запропонували. Разом із директором біржі він, В., прийшов оглянути квартиру. Її господар замість паспорта пред'явив тимчасове посвідчення на ім'я З. На біржі оформили договір купівлі-продажу, згідно з яким відповідач сплатив за квартиру 6 тис. 783 грн., а коли через декілька днів прийшов до купленої квартири, то зрозумів, що був обманутий, оскільки її власником була не та особа, з якою він уклав договір купівлі-продажу і якій виплатив гроші. Директор біржі був допитаний як свідок у даній справі. Суд обґрунтовано задовольнив позов про визнання договору купівлі-продажу квартири недійсним [64, c.19-28].

Недійсною може бути визнана й угода, укладена громадянином, хоч і дієздатним, але який у момент її укладання перебував у такому стані, коли він не міг розуміти значення своїх дій чи керувати ними (ст. 55 ЦК 1963 р., ст. 225 ЦК України). Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в постанові № 3 від 28 квітня 1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" (п. 10), вимоги про визнання угоди недійсною з цих підстав вирішується з урахування як висновку судово-психіатричної експертизи, яка призначається для визначення психічного стану особи на момент укладання угоди, так і інших доказів, що підтверджують чи спростовують аргументи позивача про те, що в момент її укладання він не розумів значення своїх дій або не міг керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння та ін.) [65, c.281].

У практиці ділового обігу необхідність встановлення зв'язку між волею контрагента та волевиявленням часто виникає при тлумаченні договорів, зокрема, при недостатньо повному або не чіткому формулюванні окремих умов договору, при виникненні суперечностей між контрагентами стосовно сутності договору, порядку та способу виконання договірних зобов'язань, при використанні в договорі незрозумілих термінів тощо, тобто тоді, коли сторони при викладенні умов договору або не звернули увагу на редакцію договору в цілому чи окремих його частин, або, встановлюючи певні умови, розуміли їх по-різному [66, c.157].

Як вважає Н. С. Хатнюк, питання про відповідність чи розбіжність волі та волевиявлення становлять труднощі лише у тих випадках, коли внутрішня воля лише в однієї зі сторін не відповідає її волевиявленню. Якщо розходження зі справжньою волею виявлені обома сторонами, угоду належить визнати як таку, що не відбулася, і надати сторонам можливість виявити свою волю знову [67, c.38]. Такий висновок автора викликає певний сумнів. Незалежно від того, чи виявлена невідповідність волевиявлення внутрішньої волі в однієї чи обох сторін, угода може бути визнана недійсна як юридичний факт цивільного права, а не такою, що не відбулася.

3. Зміст договору не може суперечити Цивільному кодексу іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. За ст. 628 ЦК України, зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов'язковими згідно з актами цивільного законодавства. Отже, зміст договору це сукупність його умов, у яких фіксуються взаємні права та обов'язки учасників.

Співвідношення умов договору та актів цивільного законодавства у загальній формі закріплено у ст. 6 ЦК України. Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Вони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами, і можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд. Проте, сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає із їх змісту або із суті відносин між сторонами. Іншими словами, відповідність змісту договору вимогам актів цивільного законодавства-це забезпечення законності змісту договору.

В юридичній літературі намітилися різні підходи до питання щодо відповідності змісту угоди законам та іншим правовим актам. Найбільш поширеною у навчальній літературі є думка, за якою поняття і суть даної умови дійсності угоди трактуються як відповідність змісту угоди чинним нормативним актам [68, c.253; 21, c.187]. В. П. Шахматов поділяв вимоги, які висуваються до змісту угоди, на фактичні та юридичні. Фактичні вимоги, на його думку, полягають у встановленні реальної (фактичної) можливості здійснювати права або виконувати обов'язки, зазначені в угоді. При цьому передбачається, що питання про реальність укладання угоди вирішується сторонами на момент здійснення угод. Юридичні ж вимоги передбачають встановлення законності угоди, яка укладається. Законність угоди виражається не лише відповідністю її змісту нормативним актам, але й також в уповноваженні особи, яка укладає угоду (наприклад, недійсною є угода щодо продажу чужого майна) [69, c.109]. Нарешті, висловлювалась і думка, що вимога щодо змісту угоди включає в себе: 1) законність змісту; 2) можливість виконання угоди; 3) конкретна визначеність змісту [70, c.63]. Проте, як вважає М.І. Семенов, виділення такої умови дійсності, як зміст угоди, є недоцільним, оскільки можливість виконання і конкретну визначеність змісту правомірно можна назвати частиною законності змісту [71, c.4-5].

В новому ЦК України реальна можливість виконання угоди ( реальне настання правових наслідків) виділено в окрему умову дійсності угоди, тому буде розглядатися окремо.

Видатний російський юрист Покровський Й. О. у свій час зазначав, що приватним особам не може бути надана можливість іти проти закону і руйнувати встановлений державою порядок, тому неприпустимим є договір, який суперечить закону [ 72, c.251]. Як у ЦК 1963 року (ч. 1 ст. 48), так і в новому ЦК України (п. 1 ст. 203) підкреслюється, що недійсною є угода, яка не відповідає вимогам закону та іншим актам цивільного законодавства. Як було зазначено у п. 5 постанови Пленум Верховного Суду України від 28 квітня 1978 року "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними ", за правилами ст. 48 ЦК угода визнається недійсною при невідповідності її не тільки законові, а й іншим актам, виданим органами державної влади та управління в межах наданої їм компетенції [73, c.280].

У рішенні Арбітражного суду м. Києва по справі № 8/151 [74 ] за позовом державного підприємства зовнішньоекономічної діяльності "Укрінтеренерго" до акціонерної компанії "Росток" та в постанові Арбітражної наглядової колегії Вищого арбітражного суду України по цій справі підставами для визнання договору про спільну діяльність недійсним були названі порушення меж правоздатності юридичної особи та вади у змісті укладеного договору. Як видно із матеріалів справи, між сторонами 03.07.92 р. було укладено договір № 3 "Про організацію спільного виробництва шприців - дозаторів медикаментів МД-2", згідно з яким відповідач зобов'язався розробити техдокументацію та організувати серійне виробництво шприців, а позивач узяв на себе зобов'язання фінансувати закупівлю "ноу-хау", ліцензії, спеціального технологічного обладнання та інструментарію, необхідних для виробництва продукції. Умовами розділу 2 цього договору передбачено, що для спільного виробництва дозаторів МД-2 компанія "Росток" виділяє 11445000 крб., а позивач перераховує на рахунок відповідача 500 тис. німецьких марок. Пунктом 2.3 договору обумовлено, що компанія "Росток" з початку серійного виробництва шприців у рахунок вартості виробництва перераховує щорічно підприємству "Укрінтеренерго" 25 % прибутку, що залишиться в її розпорядженні, з виплатою 5 % комісійних від суми вкладених позивачем коштів, що перераховуються за ринковим курсом, встановленим Національним банком України на час проведення розрахунків. У рішенні Арбітражного суду, постанові Арбітражної наглядової комісії та коментарі до цієї справи констатується, що укладений між сторонами договір про спільне виробництво не містить істотних умов, необхідних для договорів про спільну діяльність (статті 430- 433 ЦК УРСР): стосовно порядку та умов ведення спільних справ, умов використання результатів спільної діяльності, видів і обсягів внесків кожної із сторін. А те, що компанія "Росток" погоджується відшкодувати 5 % від отриманої суми у розмірі 500 тис. німецьких марок, підтверджує кредитний характер укладеного договору. Між тим, положення про асоціацію "Інтеренерго", правонаступником якої є позивач, не містить умови про право цієї юридичної особи надавати кредити, брати участь у виробництві медичного обладнання (шприців). Надання кредитів із членами асоціації не погоджено. Крім того, сторони не отримали дозволу Міністерства охорони здоров'я, інших компетентних органів на таке виробництво і, отже, вийшли за межі повноважень, передбачених положенням (статутами) позивача та відповідача. Перерахування між господарськими суб'єктами України коштів в іноземній валюті без дозволу Національного банку України є порушенням законодавства України про валютне регулювання та валютний контроль. Отже, вихід за межі правоздатності (відсутність дозволу) та недоліки у змісті укладеного договору стали підставами для визнання його недійсним на основі статей 48 і 59 ЦК, і на користь позивача з відповідача стягнуть 500 тис. німецьких марок основного боргу [75, c.124-129].

Особливе місце серед недійсних угод посідають угоди (договори), які за своїм змістом і метою суперечать інтересам держави і суспільству (ст. 49 ЦК 1963 р.). Пленум Верховного Суду України п. 6 постанови від 28 квітня 1978 р. "Про судову практику в справах про визнання угод недійсними" роз'яснив, що дія норми ст. 49 ЦК поширюється на угоди, які укладені з метою, що суперечить інтересам держави і суспільства, отже порушуються основні принципи існуючого суспільного ладу. До них, зокрема, належать угоди, спрямовані на використання всупереч закону колективної, державної або чиєїсь приватної власності з корисливою метою, одержання громадянами нетрудових доходів, використання майна, яке знаходиться у їх власності або користуванні, на шкоду інтересам суспільства, на незаконне відчуження землі або незаконне нею користування, розпоряджання чи придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обмежених в обігу [76, c.280].

Майже аналогічну позицію щодо застосування в арбітражній практиці ст. 49 ЦК 1963 р. займає й Вищий арбітражний (тепер господарський ) суд України. Зокрема, в п. 11 роз'яснень цього судового органу від 12 березня 1999 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" пропонується до угод, що підпадають під ознаки ст. 49 ЦК, відносити, зокрема, угоди, спрямовані на незаконне відчуження або незаконне користування, розпорядження об'єктами права власності Українського народу: землею як основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави, її надрами, іншими природними ресурсами (статті 14, 15 Конституції України, розділ П Закону України "Про власність"); на придбання всупереч встановленим правилам предметів, вилучених з обігу або обіг яких обмежено; на приховування підприємствами, установами, організаціями чи громадянами, які набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності, від оподаткування доходів або використання майна, що є у їх власності (користуванні), на шкоду інтересам суспільства, правам, свободі і гідності громадян [77, c.147].

Новий ЦК України (ст. 228 ) передбачає правові наслідки вчинення правочину, який порушує публічний порядок. Правочин вважається таким, що порушує публічний порядок, якщо він був спрямований на порушення конституційних прав і свобод людини та громадянина, знищення, пошкодження майна фізичної або юридичної особи, держави, Автономної Республіки Крим, територіальної громади, незаконне заволодіння ним. Правочин, який порушує публічний порядок, є нікчемним.

Протизаконним, зокрема, є договір, за яким громадянин всупереч установленим правилам отримав предмети, вилучені з обігу, чи розпоряджається ними. Так, Постановою Верховної Ради України " Про право власності на окремі види майна" від 17 червня 1992 р. [78] було затверджено Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об'єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, та Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна, викладені відповідно в додатках № 1 і № 2. Зокрема, до такого переліку віднесено зброю, бойову і спеціальну військову техніку, ракетно-космічні комплекси, бойові отруйні речовини, державні еталони одиниць фізичних величин та деякі інші предмети. Щодо видів майна, для яких встановлюється спеціальний порядок набуття громадянами права власності, то в Додатку №2 до названої вище постанови, зокрема, зазначаються: вогнепальна мисливська зброя, газові пістолети і револьвери та деякі види пневматичної зброї; пам'ятки історії та культури; радіоактивні речовини тощо. Такі види майна можуть бути придбані лише за наявності відповідного дозволу (органів внутрішніх справ, Міністерства культури, державних органів з ядерної та радіаційної безпеки тощо).

Вилучення перелічених видів майна з числа об'єктів права приватної власності громадян аж ніяк не можна розглядати як обмеження прав власника, оскільки перебування такого майна у власності громадян завдавало б шкоди державі, суспільству, окремим громадянам, суперечило б у багатьох випадках принципам міжнародного права. З таких міркувань наведений перелік у майбутньому може і поповнюватися [21, c.378-379].

Як уже відзначалось, зміст правочину (договору) не повинен суперечити не тільки актам цивільного законодавства, в першу чергу Цивільному кодексу, але й моральним засадам суспільства (п. 1 ст. 203 ЦК України). В літературі з філософії права справедливо відзначається , що з точки зору загальної системи цінностей, які склалися в сучасному суспільстві, право повинно відповідати вимогам моралі. Так, на думку

В. А. Туманова, право у всіх його проявах-як нормативна система, рух суспільних відносин, правосуддя -повинно бути пронизано моральністю. Внутрішня моральність права - це одна з найважливіших умов його ефективності [79 c.56-58]. Але, як слушно зауважує С. С. Алексєєв, право повинно відповідати далеко не всім і не всяким, а тим більш - не ідеологізованим (таким, як вимоги "комуністичної моралі"), а загальноприйнятим, загальнолюдським, елементарним етичним вимогам, що відповідають основним засадам християнської культури або культури, яка є однопорядковою з християнською, в тому числі культури буддизму, ісламу. Аналізуючи конкретні приклади взаємодії моралі і права, цей автор приходить до висновку, що "право за своєю органікою являє собою явище глибоко морального порядку і його функціонування виявляється неможливим без прямого включення у тканину права моральних критеріїв та оцінок" [80, c.56-57].

Однією з позитивних рис нового Цивільного кодексу України є включення вказівки на моральні засади суспільства у тканину окремих норм. Зокрема, серед загальних засад цивільного законодавства, зазначених у ст. 3 нового ЦК, названі справедливість, добросовісність і розумність, тобто й певні моральні критерії. Моральних засад суспільства повинна додержуватися особа при здійсненні своїх цивільних прав (п. 4 ст. 13 ЦК). Але, очевидно, такими ж критеріями повинна керуватися особа і при виконанні своїх цивільних обов'язків, що, на жаль, не відображено у ст. 14 ЦК, яка містить загальні вимоги щодо виконання цивільних обов'язків.

4. Договір має вчинятися у формі, встановленій законом. Форма договору є способом вираження волі сторін, спрямованої на вступ і перебування договірних відносин, тобто, для того, щоб воля особи як явище суб'єктивне отримала юридичне значення, їй необхідно надати певне об'єктивне вираження, тобто певну форму. Прибрання сторонами досягнутої домовленості у певну форму, зокрема письмову, покликане забезпечувати чіткість і визначеність у взаємовідносинах учасників, попереджати виникнення можливих спорів щодо наявності самого факту укладання договору або його змісту. Нотаріальне посвідчення і державна реєстрація окремих видів договорів сприяють здійсненню державного контролю за правомірністю вчинюваних сторонами дій, а з другого боку, полегшують з'ясування юридичної природи договору та його правових наслідків як самими сторонами, так і органами, що вирішують спори між цими сторонами.

В ЦК 1963 р. були вміщенні загальні положення щодо форми угод (ст. 42-47 ) і щодо форми договору (ст. 154). За ст. 42 ЦК угоди можуть укладатися усно або в письмовій формі (простій чи нотаріальній). Як окремі способи вираження волі особи на укладання угоди закон називає її поведінку, зокрема мовчання. Угода, для якої законом не встановлена певна форма, вважається укладеною, якщо поведінка особи свідчить про її волю укласти угоду (конклюдентні дії). Мовчання ж визнається виявом волі укласти угоду лише у випадках, передбачених законодавством.

В Цивільному кодексі Російської Федерації( п. 1 ст. 434) закріплена загальна норма, за якою сторонам надається право укладати договір у будь-якій формі, передбаченій для вчинення угод (сделок), якщо певна форма не передбачена законом для даного виду договорів.

Аналізуючи цю норму, М.І Брагінський і В. В. Вітрянський зробили висновок про те, що вимога до форми договору означає лише недопустимість вибору простішої форми порівняно з формою, передбаченою законом. У той же час використання складнішої форми залежить від розсуду сторін. Отже, свобода вибору форми правочину (договору) тим самим складає правило, а визначеність форми - законний виняток [81, c.342].

Аналогічне положення (хоч і дещо в усіченому вигляді) міститься і в п. 1 ст. 205 ЦК України: сторони мають право обирати форму правочину (усну чи письмову) якщо інше не встановлене законом.

Це ж положення стосується і форми договору. Відповідно до пунктів 1 і 2 ст. 639 договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом. Якщо сторони домовилися укласти договір у певній формі, він вважається укладеним з моменту надання йому цієї форми, навіть якщо законом ця форма для даного виду договорів не вимагалась.

Вимоги щодо письмової форми правочину викладені у ст. 37 нового ЦК. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається також вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв'язку.

Приналежність правочинів, вчинених у такому вигляді, до письмових слід розуміти як подання інформації (змісту правочину) на інших носіях, ніж папір, однак з фіксацією волі (думки, намірів) сторін через логічно упорядковані знаки. Матеріальним носієм буде комп'ютерний диск, з якого зчитується відповідна інформація через її сприйняття на моніторі або після роздрукування на папері. Тому електронно-цифрова форма є різновидом письмової форми з урахуванням специфіки мережі Інтернет [82, c.32].

Згідно з п. 2 і 3 ст. 207 ЦК правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами). Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства, та скріплюється печаткою. Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-цифрового підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів.

В нашій державі бракує нормативних актів, присвячених регулюванню правовідносин у сфері застосування електронних документів та електронного документообігу. Щоб заповнити цю прогалину у законодавстві і з метою надання електронним документам юридичної сили, Верховною Радою України прийнято Закон України "Про електронний цифровий підпис" від 22 травня 2003 року [83 ]. Легалізація електронного цифрового підпису як засобу ідентифікації автора документа та захисту електронної інформації створить правові основи для електронного документообігу ( в тому числі і в мережі Інтернет) задля полегшення укладання угод, розробки надійних платіжних систем, впровадження електронних цінних паперів тощо [84].

Окремі вимоги щодо оформлення правочину у письмовій формі передбачено для фізичних осіб, які у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не можуть підписатися власноручно. За дорученням такої особи текст правочину в її присутності підписує інша особа. Підпис іншої особи в тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє. Підпис іншої особи на тексті правочину, для якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє (п. 4 ст. 207 ЦК).

Коло правочинів, які належить вчиняти у письмовій формі, визначене у ст. 208 ЦК. Зокрема, у письмовій формі повинні вчинятися: 1) правочини між юридичними особами; 2) правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, які можуть вчинятися усно (ч. 1 ст. 206 ЦК); 3) правочини фізичних осіб між собою на суму , що перевищує у 20 і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених, ч. 1 ст. 206 ЦК; 4) інші правочини, для яких законом встановлена письмова форма. Згідно з ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочини, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність.

Недодержання сторонами письмової форми правочину, яка встановлена законом, не має наслідком його недійсність, крім випадків, встановлених законом. Заперечення однією зі сторін факту вчинення правочину або оспорювання окремих його частин може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими. Рішення суду щодо таких спорів не може ґрунтуватися на свідченнях свідків. Якщо правочин, для якого законом встановлена його недійсність у разі недодержання вимог письмової форми, укладений усно, і одна із сторін вчинила дію, а друга сторона підтвердила її вчинення, зокрема шляхом прийняття виконання, такий правочин у разі спору може бути визнаний судом дійсним (ст. 218 ЦК).

У простій письмовій формі укладаються, зокрема, підприємницькі договори, які спрямовані на перехід (передання) права приватної власності і учасниками (сторонами) яких є юридичні чи фізичні особи-підприємці (договори поставки, купівлі-продажу, міни товарів тощо). При недодержанні простої письмової форми при укладанні таких договорів закон не передбачає як наслідок їх недійсність. Проте, за п. 3 ст. 719 ЦК договір дарування майнового права та договір дарування з обов'язком передати дарунок у майбутньому укладається в письмовій формі і в разі недодержання письмової форми цей договір є нікчемним.

Нотаріальне посвідчення правочинів є обов'язковим лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін (ч. 1 ст. 47 ЦК 1963 р., п. 1 ст. 209 ЦК). Зокрема, обов'язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля-продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, земельної ділянки, єдиного майнового комплексу та іншого нерухомого майна (статті 227, 242, 244, 426 ЦК 1963 р.; статті 657, п. 2 ст. 719, п. 2 ст. 732, 745 ЦК). Договір дарування валютних цінностей на суму, яка перевищує п'ятдесятикратний розмір неоподаткованого мінімуму доходів громадян, укладається у письмовій формі і теж підлягає нотаріальному посвідченню. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка згідно із законом має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. Звичайно, нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті такого правочину, яке відповідає загальним вимогам закону (ст. 203 ЦК).

У разі недодержання сторонами вимоги щодо нотаріального посвідчення договору такий договір є нікчемним. Якщо ж сторони домовилися щодо усіх істотних умов договору, що підтверджуються письмовими доказами, і відбулося повне або часткове виконання договору, але одна зі сторін ухилилася від його нотаріального посвідчення, суд може визнати такий договір дійсним. У цьому разі наступне нотаріальне посвідчення договору не вимагається (ст. 220 ЦК).

Умовою дійсності деяких видів договорів є державна реєстрація. В ЦК 1963 р. відсутня загальна норма щодо умов здійснення державної реєстрації правочинів та наслідків її недотримання. У ст. 210 нового ЦК передбачено, що правочин підлягає державній реєстрації лише у випадках встановлених законом. Такий правочин є вчиненим з моменту його державної реєстрації. Перелік органів, які здійснюють державну реєстрацію, порядок реєстрації, а також порядок ведення відповідних реєстрів, встановлюються законом.

Зараз в Україні ведеться реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, що перебувають у власності фізичних та юридичних осіб. Згідно з Тимчасовим положенням про порядок реєстрації прав власності на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. № 7/5 [86 ], реєстрація - це внесення запису до Реєстру прав власності на нерухоме майно у зв'язку з виникненням, існуванням або припиненням права власності на ці об'єкти, що здійснює бюро технічної інвентаризації (БТІ) за місцем знаходження об'єктів нерухомого майна на підставі певних правовстановлювальних документів. Зокрема, серед правовстановлювальних документів, на підставі яких проводитися реєстрація прав власності на об'єкти нерухомого майна, названі договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання, посвідчені державними та приватними нотаріусами, свідоцтва про придбання нерухомого майна з прилюдних торгів, свідоцтва про придбання нерухомого майна на аукціонах з реалізації заставленого майна, виданими державними та приватними нотаріусами, та інші документи [85, c.6-7].

За новим ЦК державній реєстрації підлягають нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ), договір про передачу нерухомого майна під виплату ренти (п. 2 ст. 732), договір довічного утримання (догляду), за яким передається набувачеві у власність нерухоме майно (п. 2 ст. 745), та деякі інші договори. А щодо договорів дарування нерухомих речей новий ЦК (п. 2 ст. 719) обмежився лише вимогою укладання цих договорів у письмовій формі та їх нотаріального посвідчення, упустивши при цьому вказівку на необхідність їх державної реєстрації.

Це упущення має бути виправлене якщо п. 2 ст. 719 ЦК сформулювати у такій редакції: "Договір дарування нерухомої речі укладається у письмовій формі та підлягає нотаріальному посвідченню і державній реєстрації".

Як уже зазначалось, нотаріальному посвідченню і реєстрації підлягають договори купівлі-продажу житлових будинків, якщо однією із сторін цих договорах є громадянин. Але ст. 227 ЦК 1963 р. була сформульована таким чином, що тільки недодержання вимоги про нотаріальне посвідчення тягне недійсність договору згідно зі ст. 47 цього кодексу. Разом з тим, такий договір має бути зареєстрований у відповідній місцевій раді. Реєстрації договору купівлі-продажу житлового будинку, яку безпосередньо здійснюють бюро технічної інвентаризації, надавалось переважно адміністративно-правове значення, а її відсутність не тягнуло за собою недійсність нотаріально посвідченої угоди купівлі-продажу [87, c.61].

З моменту нотаріального посвідчення договору купівлі-продажу, як вважає М. Венецька, у набувача житлового будинку (квартири) виникає право власності, тому що саме з цією вимогою пов'язані підстави визнання договору недійсним, а реєстрація договору у виконкомі має значення лише для обліку будівель та майнових прав на них [88, c.108].

Така невизначеність щодо моменту укладання та чинності (дійсності) договорів купівлі-продажу житлових будинків, яка випливає зі змісту ст. 227 ЦК 1963 р., усувається загальним правилом, поміщеним у п. 3 ст. 640 нового ЦК. За цим правилом, договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, є укладеним з моменту його нотаріального посвідчення або державної реєстрації, а в разі необхідності і нотаріального посвідчення, і державної реєстрації - з моменту державної реєстрації.

Щодо наслідків недотримання вимог про державну реєстрацію окремих видів договорів, то відповідних положень з цього питання ні в ЦК 1963 р., ні в новому ЦК немає. Вищий арбітражний суд України у своїх роз'ясненнях від 12 березня 1999 р. "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних з визнанням угод недійсними" (п. 8 ) [50, c.94] висловився, що угода, укладена з порушенням правил щодо обов'язкової державної реєстрації, може бути визнана недійсною лише в тому випадку, коли такі наслідки прямо передбачені нормативним актом. Якщо незареєстрована угода повністю або частково виконана, а сторона, яка одержала виконання, ухиляється від державної реєстрації цієї угоди, то друга сторона має право звернутися до арбітражного суду за захистом своїх інтересів. У цьому випадку суд може визнати угоду, яка не пройшла держану реєстрацію, дійсною, і такого рішення достатньо для виникнення у реєстраційного органу обов'язку щодо здійснення державної реєстрації угоди, незважаючи на волю другої сторони. Таке рішення можливе лише у випадку, коли відповідна угода укладена за встановленою формою, а її зміст відповідає вимогам закону. Якщо сторонами угоди, пов'язаної з переходом прав власності (повного господарського відання) на майно, не дотримано вимог нормативних актів стосовно реєстрації майна, наприклад, правил державної реєстрації об'єктів нерухомого майна, транспортних засобів тощо, то сама лише ця обставина не є підставою для визнання відповідної угоди недійсною, оскільки реєстрація майна не є елементом форми угоди.

Але ці роз'яснення Вищого арбітражного суду щодо наслідків недотримання правил про державну реєстрацію угод не ґрунтуються на нормах закону, бо вони відсутні. В цьому плані заслуговує уваги досвід нормативного регулювання цього питання у законодавстві інших країн, зокрема у Цивільному кодексі Республіки Казахстан. Згідно зі ст. 155 цього кодексу, угоди, які згідно із законодавчими актами підлягають державній або іншій реєстрації, вважаються вчиненими після їх реєстрації. Реєстрація здійснюється за заявою заінтересованої сторони, врученою або відправленою поштою реєстраційному органу. Відмова в реєстрації можлива лише з посиланням на порушення вимог законодавства. Орган, який відмовив у реєстрації, повинен у судовому порядку вимагати визнання угоди недійсною. Якщо така вимога не заявлена протягом одного місяця після одержання документів для реєстрації, угода визнається зареєстрованою. Якщо угода, що вимагає державної реєстрації, вчинена у належній формі, але одна зі сторін ухиляється від її реєстрації, суд має право на вимогу другої сторони винести рішення про реєстрацію угоди. В цьому разі угода реєструється згідно з рішенням суду.

У коментарі до ч. 2 ст. 155 ЦК Республіки Казахстан зазначається, що наведене положення може застосовуватись лише в тих випадках, коли для реєстрації угоди необхідною є присутність всіх учасників. Зокрема, якщо угода посвідчена в нотаріальному порядку, реєстрація може бути здійснена за заявою однієї сторони. В тих же випадках, коли угода не посвідчена нотаріусом, реєстраційний орган повинен перевірити дійсність підписів учасників угоди, відповідність волі їхньому волевиявленню [89, c.27]. Слід підтримати думку А. В. Луць про необхідність закріплення у новому ЦК України положень щодо державної реєстрації правочинів (договорів) та наслідків порушення цих положень, зокрема при ухилянні однієї зі сторін договору від здійснення такої реєстрації [90, c.13].

5. Серед загальних вимог, додержання яких є необхідним для чинності правочину, є вимога про те, що правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, які ним обумовлені (п. 5 ст. 203 ЦК). Така умова дійсності угоди в літературі раніше окремо не виділялась, хоч у Цивільному кодексі 1963 року передбачалась недійсність мнимих та удаваних угод, в яких якраз і відсутня спрямованість на настання передбачених ними правових наслідків.

Римські юристи зазначену умову дійсності угоди розглядали передусім з огляду на її здійсненність, тобто як дію, яка складає предмет зобов'язання і повинна бути можливою: impossibilium nulla est obligatio (немає зобов'язання, якщо його предмет неможливий). Неможливість дії може бути фізична (зобов'язання вичерпати воду з моря), юридична (продаж речі, вилученої з обігу) та моральна (зобов'язання виконати якусь роль). Зобов'язання з неможливим для виконання предметом недійсне, а відповідно і угода недійсна. Інша справа, якщо встановлене з повною юридичною силою зобов'язання ставало з часом неможливим для виконання. Його доля, в такому випадку, залежала від того, чи несе боржник відповідальність за настання зобов'язання, яке призвело до неможливості виконання (знищення майна, втрата речі) [69, c.130].

Відомий дореволюційний цивіліст Д.І. Мейєр здійсненність угоди вбачав у фізичній можливості здійснення дій і у тому, що предметами юридичних угод можуть бути лише ті, які перебувають в цивільному обігу, а інші, котрі не підлягають волі та діям особи, не можуть бути предметами угод ( наприклад, повітря, зірки і т. П.). Він вважав, що дана умова дійсності не потребує законодавчого закріплення, оскільки в юридичній практиці такі угоди рідко укладаються, а їх учасники не володіють нормальними розумовими здібностями [91, c.182].

В сучасних правових дослідженнях фактичну неможливість виконання угоди поділяють на первинну та вторинну. Якщо первинна нездійсненність існувала вже в момент укладення угоди, то вторинна нездійсненність угоди (тобто та, яка виникла після укладення угоди) пов'язана з питанням про відповідальність за її невиконання і не впливає на її дійсність [70, c.9; 92, c.34; 93, c.17].

Як вважає Н. С. Хатнюк, здійсненність угоди полягає:

1) у фізичній, юридичній та моральній можливості виконання умов угоди;

2) у виконанні угоди, а саме в: а) передачі відповідної речі, продукції, плодів, доходів, майна (договір купівлі-продажу, дарування тощо);

б) можливості виконання роботи (договір підряду, контрактації тощо); в) можливості надання послуг (договір про надання послуг, про перевезення вантажу тощо); г) в утриманні від цих дій (якщо автор рукопису продає право на його видавництво);

3) у наявності права на майно при його відчуженні;

4) в усвідомленні суті та реальності правових наслідків, які настають в результаті укладання угоди [67, c.38].

Проте з перелічених автором умов здійсненності угоди, мабуть, можуть бути виділені ті, що зазначені у пунктах 1 і 4, бо про виконання угоди ( п. 2) вже згадується у п. 1, а наявність права на майно при його відчуженні не є умовою здійснення будь-якої угоди (наприклад, угода про надання послуг особистого характеру).

Від учасників договору вимагається, щоб вони мали серйозний намір досягнути певного правового результату, який допускається законом. Особи, які укладають договір, повинні розуміти, що спричинить їхня дія, тобто вони мусять усвідомлювати цілі та характер своєї дії. Тому визнається судом як недійсний фіктивний правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином (ст. 234 ЦК). Як образно зазначено у ст. 58 ЦК 1963 р., мнимий правочин укладається про людське око, тобто без наміру породити певні юридичні наслідки.

Інша справа, коли сторони укладають удаваний правочин, тобто правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, що вони насправді вчинили. В цьому разі відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили (ст. 235 ЦК). Так, сторони, укладаючи удаваний правочин, можуть бажати настання протиправного наслідку. Наприклад, передача грошей між юридичними особами може бути прихована договором про сумісну діяльність з метою ухилитись від сплати податків. Правовою метою такого правочину є укладання договору про сумісну діяльність, а фактичною метою - ухилення від сплати податків [94, c.46].

6. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як уже зазначалось, обсяг цивільної дієздатності малолітніх дітей, визначений у ст. 14 ЦК 1963 р. і ст. 31 ЦК, полягає в тому, що такі особи можуть самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної діяльності, що охороняється законом. За таких осіб правочини укладають від їх імені батьки (усиновителі) або опікун. Неповнолітні ж особи (віком від 14 до 18 років) самостійно вчиняють угоди, пов'язані з розпорядженням своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, а також самостійно укладають договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджаються вкладами, внесеними ними на своє ім'я. Всі ж інші правочини укладаються цими особами за згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальників (ст. 13 ЦК 1963 р., ст. 32 ЦК).

Безумовно, при укладенні батьками (усиновлювачами) правочинів від імені своїх малолітніх дітей, а також за їх згодою на укладання правочинів їхніми неповнолітніми дітьми, батьки (усиновлювачі) повинні насамперед дбати про інтереси їхніх дітей. За ст. 77 і 78 Кодексу про шлюб та сім'ю України [95 ] за життя батьків діти не мають права на їх майно, так само як і батьки не мають права на майно дітей. Якщо у неповнолітніх є належне їм майно, то батьки управляють ним як опікуни і піклувальники без спеціального на те призначення, але з додержанням відповідних правил про опіку і піклування. А згідно зі ст. 145 Кодексу про шлюб та сім'ю України опікун (а отже, і батьки) не мають права без дозволу органів опіки і піклування укладати угоди, а піклувальник - давати згоду на їх укладення, якщо вони виходять за межі побутових. Такими угодами, зокрема, є договори, що потребують нотаріального посвідчення і спеціальної реєстрації, відмова від належних підопічному майнових прав, поділ майна, поділ або обмін житлової площі, видача письмових зобов'язань тощо.

У новому Цивільному кодексі України, на жаль, не має норми, яка б забороняла батькам вчиняти чи давати згоду на вчинення таких правочинів без згоди органу опіки та піклування. На думку З. В. Ромовської, виходом із ситуації буде застосування за аналогією закону ст. 68, 70 і 71 ЦК України [96, c.357-358].

Як відомо, опіка встановлюється над малолітніми особами, а піклування над неповнолітніми особами, які позбавлені батьківського піклування. Відповідно до ст. 68 нового ЦК України опікун, його дружина, чоловік та близькі родичі (батьки, діти, брати, сестри ) не можуть укладати з підопічним договорів, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування за договором позички. Опікун не може здійснювати дарування від імені підопічного, а також зобов'язуватися від його імені порукою. Так само піклувальник не може давати згоду на укладання договорів між підопічним і своєю дружиною (своїм чоловіком) або своїми близькими родичами, крім передання майна підопічному у власність за договором дарування або у безоплатне користування на підставі договору позички (ст. 70 ЦК). Крім того, у ст. 71 ЦК наведено перелік правочинів, які вчиняються з дозволу органу опіки та піклування. Зокрема, опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: 1) відмовитися від майнових прав підопічного; 2) видавати письмові зобов'язання від імені підопічного; 3) укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири; 4) укладати договори щодо іншого цінного майна. Піклувальник має право дати згоду на вчинення підопічним зазначених правочинів лише з дозволу органів опіки та піклування.

Позитивним у новому Сімейному кодексі України є більш чітке розмежування прав на майно між батьками і дітьми. Так, згідно зі статтями 173- 178 СК батьки і діти, зокрема, ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Майно, придбане батьками або одним із них для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини. Якщо майно набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, то воно належить їм на праві спільної сумісної власності.

Згідно зі ст. 177 СК, якщо у малолітньої дитини є майно, батьки управляють ним без спеціального на те повноваження, але вони повинні вислухати думку дитини щодо способів управління її майном. При вчиненні одним із батьків правочинів щодо майна малолітньої дитини вважається, що він діє за згодою другого з батьків. Другий з батьків має право звернутися до суду з вимогою про визнання правочину недійсним як укладеного без його згоди, якщо цей правочин виходить за межі дрібного побутового.

Як вважає З. В. Ромовська, управління майном - це комплекс дій, спрямованих насамперед на його збереження, забезпечення можливості користування ним, самим власником або іншою особою, а в окремих випадках - у можливості одержання доходів [96, c.357]. Проте, таке розуміння поняття "управління майном" є вузьким, оскільки управління майном включає в себе також вчинення батьками правочинів щодо розпорядження майном малолітньої дитини, про що йдеться, зокрема, в п. 2 ст. 177 СК. Недоліком як нового Цивільного кодексу, так і нового Сімейного кодексу України є відсутність визначення в них обсягу повноважень батьків щодо здійснення майнових прав їхніх малолітніх і неповнолітніх дітей. Тому найкращим виходом із такої ситуації було б не застосування аналогії закону про опіку та піклування до випадків укладення батьками договорів від імені малолітніх щодо розпорядження їх майном або наданні згоди на укладання певного виду угод їх неповнолітніми дітьми, як пропонує З. В. Ромовська, а безпосереднє закріплення відповідного правила у Цивільному або Сімейному кодексі України, а саме: "Якщо у малолітніх або неповнолітніх дітей є належне їм майно, батьки здійснюють повноваження щодо управління таким майном як опікуни чи піклувальники без спеціального на те посвідчення, але з додержанням відповідних правил про опіку та піклування". До речі, слід визнати недоцільним вміщення і в Цивільному (гл. 6 книги 1), і в Сімейному (гл. 19 розд. 4) кодексах тотожних положень щодо опіки та піклування над дітьми.

Згідно з правилами про опіку і піклування угода про відчуження батьками майна їхніх неповнолітніх дітей може бути укладена лише за наявності дозволу на це органу опіки та піклування. Так, у справі, яку розглянув Радянський районний суд

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   Наступна

ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ | ЛУЦЬ ВОЛОДИМИР ВАСИЛЬОВИЧ | Загальна характеристика підстав виникнення права приватної власності громадян | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 1 страница | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 2 страница | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 3 страница | Виникнення права приватної власності за договорами про реалізацію майна 4 страница | СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати