Головна

Тема ІІ. ВИНИКНЕННЯ ТА ЕВОЛЮЦІЯ ПОЛІТИЧНОЇ ДУМКИ

  1. V Небезпечним на цій стадії є виникнення почуття неповноцінності, або некомпетентності.
  2. Види грошових систем та їх еволюція
  3. Види політичної діяльності
  4. Виникнення держави у східних слов'ян. Норманська та антинорманська теорії походження Київської Русі.
  5. Виникнення державності у східних слов'ян
  6. Виникнення і загальна характеристика неолібералізму
  7. Виникнення і основні віровчення буддизму

Лекція ІІ. 1. Політичні вчення Стародавнього Сходу та античності

Політичні уявлення в античному світі.

Політичні вчення Стародавнього Сходу.

Ранній Схід і ранній Захід. Порівняльний політичний аналіз.

Мета лекції:ознайомлення з суспільно-політичними уявленнями, які панували в античному світі та на Давньому Сході; розгляд еволюції політичних ідей; узагальнення висновків про їхній внесок у розвиток світової суспільно-політичної думки.

Наука про політику зародилась на території Стародавньої Греції. Саме тут з'явились реалістичні концепції влади (на відміну від її міфологічних тлумачень), що, в свою чергу, спонукало до виникнення нового суспільно-державного устрою, до утвердження демократичного правління.

Поява таких новацій значною мірою зумовлювалась специфікою суспільно-політичного ладу в давній Греції. Країна тоді складалася із незалежних полісів, тобто невеликих, інколи й зовсім крихітних, держав. Полісна організація спиралася на економічний та політичний суверенітет, який поширювався на всю полісну територію, передбачав для кожного громадянина можливість, а часто й обов'язок брати участь у вирішенні державних питань. Загальною рисою полісного життя, починаючи з VII - VI ст. до н. е., була боротьба між родовою аристократією і торгово-ремісничими колами, які разом із значними прошарками селян складали основу демократії. Залежно від переваги тієї чи, іншої сторони державна влада у полісах набувала форми чи то аристократичного правління (наприклад, у Спарті), чи демократії (як в Афінах). При цьому існували й перехідні форми: олігархія, правління тиранів і т. п.

В античному світі відбулася перша в історії людства безкровна і мирна революція - докорінне реформування суспільства в умовах крайнього соціального напруження, що започаткувало шлях афінського народовладдя до класичної давньогрецької демократії. А тим мудрим афінянином, до якого звернулися «низи» і «верхи» у пошуках справедливості, був знаменитий державний діяч Стародавньої Греції, прославлений Солон (близько 638-559 рр. до н. е.). Суть реформ Солонаполягала у наступному:

- Поєднання закону і порядку: в цьому поєднанні Солон вбачав найбільше благо для поліса.

- Уміння йти на компроміси.

- Політична влада повинна бути, за Солоном, пропорційною особистому внеску на користь суспільству.

- Надання права голосу при виборах представників виконавчої влади найбіднішим прошаркам. Солон в такий спосіб допустив у державу елемент справжньої демократії.

- Надання найбіднішим прошаркам права вимагати звіту від обраних правителів. Таким чином, кожного, хто обіймав владу, він ставив під неослабний контроль тих, ким той правив.

Вершина розвитку античної політико-правової думки припадає на «золотий вік» афінської демократії. У класичний період грецької демократії в ученнях Сократа, Платона і Арістотеля були закладені коріння трьох найвпливовіших політико-світоглядних течій ХХ століття - концепція «відкритого суспільства», про доктрину тоталітаризму і про теорію демократичного політичного режиму.

Основні ідеї, які були покладені в основу філософії Сократа (469- 399 рр. до н. е.), полягали у наступному:

- Могутній раціоналізм. Найвірнішим орієнтиром для Сократа був людський розум - «розум-будівник», який «повинен влаштовувати все найкращим чином».

- Зверхність інтелекту в індивідуальному і суспільному (політичному) житті.

- Основу державного порядку складає закон і право.

- Необхідність вищої моральної норми- її авторитету повинні підкорятись усі: громадяни поліса, державці, політичні стратеги, Народні Збори тощо.

- Чесна і моральна опозиція тим, хто здійснює акти несправедливості.

Платон (427-347 рр. до н. е.)в книгах «Держава», «Закони» створив нормативну ідеальну модель (утопію) «абсолютно досконалої держави». Компоненти цієї моделі були такі:

- Політична влада є первинною щодо існуючих у суспільстві правових відносин.

- Розгалужена система підпорядкування всіх членів суспільства заданим законам державного правління та жорстка регламентація людського життя.

- Сувора цензура над думками людей та над особистим життям громадян.

- Знищення приватної власності з тим, щоб усуспільнити її, передати у повну і безстрокову державну власність.

Платон - теоретик до потворного перебільшував можливості держави у розвитку суспільства, зводив їх у абсолют.Спільність (усуспільненість), рівність і колективізм - основні принципи людського співжиття у платонівській утопії. За такою ж, чи майже за такою, схемою утверджувались усі тоталітарні режими ХХ століття.

Арістотель (384-322 рр. до н. е.) відомий як теоретик полісного народовладдя. Йому було притаманнереалістичнетрактування державної влади і державного правління. Найвизначнішими політико-правовими пам'ятками стали твори Арістотеля «Політика» і «Нікомахова етика», до яких долучається праця «Афінська політія», що містить у собі історичний начерк розвитку державного устрою Афін.

Арістотель збагатив Платонові задуми детальним і широким розглядом емпіричних та історичних свідчень. Він прийняв верховенство закону як ознаку доброї держави, а не тільки як неприємну необхідність. Конституційний державець, як неодноразово зазначав Арістотель, править на основі добровільної згоди громадян, чим дуже відрізняється від диктатора. Ці суто моральні моменти, на яких наголошував Арістотель, такі ж малопомітні, як і згода підданих, про яку твердять сучасні теорії про демократію, але ніхто не може сумніватися в їх реальності.

Автор «Політики» дає у своїй книзі класифікацію форм державного правління за двома критеріями: 1) за числом осіб, які правлять полісом; 2) за державною метою, якої прагнуть і вважає доцільними ті форми, де верховна влада переслідує мету загального блага громадян. Фундаментальним принципом політики Арістотель називав принцип рівноваги.Він наголошував про необхідну постійну турботу державців про збереження у суспільстві сильного «середнього класу».

Зародження юриспруденції відбулося в Стародавньому Римі. Визначне місце у розвитку політико-правової думки римського суспільства посідав Марк Туллій Ціцерон (106-43 рр. до н. е.).Юридична платформа Ціцерона: «Під дію закону повинні підпадати всі». Ціцерон переконував, що держава виникає природним шляхом - на основі родини; державна влада має бути вручена мудрецям, здатним наблизитися до осягнення «світового божественного розуму».

СтоїкиЗенон (336-264 рр. до н. е.), Сенека (біля 4 до н. е.-65 рр. н. е.), Епіктет (50-138 рр.) геніально передбачили багато сучасних проблем, ряд з яких вони поставили вперше. Особливо вагомим був їхній внесок в осягнення людством проблем свободи.

Давньосхідна державницька думка, обслуговуючи волю правителів, розвивала ідеї про божественну справедливість царської влади, намагалась переконати, що нерозвиненість тих, ким правлять - це їхнє щастя. Народ, - говорили даоси, - треба виховувати не освіченим, а обмеженим. Важко правити країною, коли у нього багато знань. Майже дослівно цю думку повторив через два століття засновник китайського легізмуШан Ян (390-338 рр. до н. е.): «Коли народ темний, неосвічений, - ним легко управляти». Цей постулат був невід'ємною рисою азіатського деспотизму.

На протязі всього Середньовіччя і Нового часу офіційною ідеологією китайської держави була етико-гуманістична концепція Конфуція. Конфуцій (551-479 рр. до н. е.) був прихильником чітких соціальних розмежувань, за яких виправдане панування привілейованих класів. Однак, на відміну від тих, хто закликав управляти непокірними за допомогою жорстких законів (легісти), він завжди твердо і безкомпромісно наполягав на тому, що людей треба не карати, а виховувати.

Цікаві ідеї висунуло конфуціанство щодо методів управління:

- Головне - це завжди стояти на правильному шляху (дао), тобто міцно триматись істинного принципу, бути безкомпромісним в основному, вирішальному.

- Нормою дао є піклування про людей, про їхнє благо, справедливе використання їхньої праці.

- Мудрий адміністратор, - говорив Конфуцій, повинен уміти завойовувати довіру людей до себе невпинною турботою про людей, твердим слідуванням нормам ритуалу та невпинним самоудосконаленням.

Висновки: на відміну від раннього Заходу, на Сході царська влада була не політичною, а деспотичною. На Заході вперше зародилась демократія, на Сході - бюрократія, яка, з одного боку, покірливо і точно виконувала царську волю, а з другого - сама багато в чому визначала характер цієї волі. Це накладало свій відбиток на зміст давньосхідних державницько-владних доктрин: дуже часто вони, обслуговуючи царську деспотію, були адресовані саме бюрократії у вигляді порад і рекомендацій чиновникам щодо якомога кращого здійснення влади правителя.

Тести для самоперевірки:

1. З ім'ям якого античного мислителя пов'язано розповсюдження поняття «політика»?

а) Солон; б) Платон;

в) Сократ; г) Арістотель.

2. Хто з давньокитайських мислителів висунув концепцію договірного походження держави?

а) Конфуцій; б) Мо Цзи;

в) Лао Цзи; г) Шан Ян.

3. Серед вказаних форм держави визначте ті, які Арістотель вважав доцільними:

а) монархія; б) політія;

в) демократія; г) аристократія.

Контрольні запитання:

1. У чому полягає неперехідне значення Сократових ідей?

2. У чому полягають позитивні і в чому - негативні риси політичної філософії Платона?

3. Які основні положення вчення Арістотеля про державу?

4. В чому суть юридичної платформи Ціцерона?

5. Чому ідеї Конфуція про державний устрій китайського суспільства були офіційною ідеологією китайської держави на протязі всього Середньовіччя і Нового часу?

Основна використана та рекомендована література:

1. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / В. Г. Графский, Н. М. Золотухина, Л. С. Мамут и др.; Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. - 2-е изд. - М.: Норма-Инфра, 2000. - С. 9-62.

2. Классики мировой политико-правовой мысли о государстве, обществе, праве. Уч. пособие./ Составили: Сухотерина Л. И., Мамонтова Э. В. - Одесса: Маяк, 2005. - 160 с.

Лекція ІІ. 2. Політичні доктрини Середньовіччя та Нової доби

Політичні погляди Аврелія Августина, Фоми Аквінського.

Політичні ідеї Відродження: Марселій Падуанський, Ніколо

Макіавеллі.

Політичні концепції Нового часу: Т. Гоббс, Дж. Локк, Ф. Бекон, Ж.-Л. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант, Й. Фіхте, Г. Гегель.

Мета лекції:ознайомлення з суспільно-політичними уявленнями Середньовіччя та Нової доби; розгляд еволюції політичних ідей; з'ясування цінності праць мислителів для історії політичного мислення.

Особливістю розвитку середньовічної політичної думки було те, що осмислення політико-владної проблематики відбувалося в контексті розв'язання питання: якій із двох влад має належати вищий авторитет у суспільстві - духовній, тобто церкві, чи світській, тобто державі. Тон при розв'язанні цих проблем було задано Аврелієм Августином (353-430 рр.), який стверджує примат церкви над державою, підкорення останньої першій.

Аврелій Августин (Блажений), - латинський християнський письменник і релігійний християнський діяч, у своєму вченні запропонував цілісну картину світу, причому настільки довершену, що впродовж восьми століть Захід не зміг створити нічого подібного.

Під кутом зору політичної науки можна вирізнити два найважливіші складники вчення А. Августина, яке викладено в його головному та обширному творі «Про град божий». Передусім оригінальна і непересічна цінність ідей Августина полягає в відкритті ним теорії особистості, в центрі якої - становлення «нової людини» та її відношення до Бога й до світу. Тема становлення моральної особистості через подолання себелюбства в любові до Бога - наскрізна в усій його творчості. У безпосередньому зв'язку з теорією особистості перебуває й інша теорія Августина - теорія християнської держави. Не вірячи в моральність земних держав, Августин вважав, що реальна держава - це різновид необхідного зла. І виправдання її - у служінні церкві. Держава - «град земний», церква - «град божій». Зло людства виявляється, на думку А. Августина в тому, що держава (нижче) ставиться вище церкви (вищого).

Фома Аквінський (1225 або 26-1274 рр.) - самий відомий та впливовий філософ - схоластикзахідноєвропейського Середньовіччя, магістр теології, був причасний до ліку святих.

Первинним джерелом влади, що потім вручається одній або декільком особам, є вся людська співдружність, народ - такий порядок заповідано від бога, і в цьому полягає священна сутність владарювання. Важливим моментом концепції Фоми Аквінського є встановлення важливої кореляції між сутнісною природою влади (визначеної богом і контрольованої церквою) та її практичними аспектами набуття і використання; несправедливий прихід до влади або зловживання нею порушують заповіді божі, що дає право народу на спротив і повалення поганого правителя.

Виходячи з політичного досвіду розвитку численних італійських міст - держав Марселій Падуанський (бл. 1275-бл. 1343 рр.) у трактаті «Захисник миру» розвиває ідею народного суверенітету, за якою вищим законодавцем та єдиним джерелом влади є народ - суверен.

Він перший у власно європейській політичній думці розмежовує законодавчу і виконавчу влади. Важливим моментом у концепції державної влади Марселія Падуанського було рішуче заперечення панування над нею католицької церкви. Навпаки, держава має контролювати діяльність церкви.

Політична наука епохи Відродження пов'язана з іменем одного з видатних засновників політичної науки італійця Ніколо Макіавеллі (1469-1527 рр.). В його працях «Роздуми про першу декаду Тита Лівія» та«Государ» дістає дальший розвиток політична наука. Заслуги Н. Макіавеллі полягають у тому, що він:

- відкинув схоластику, замінивши її раціоналізмом та реалізмом;

- один з перших зробив значний крок уперед у визначенні предмета політичної науки, її методу і певною мірою - законів. На його думку, основним предметом політичної науки є держава і влада;

- увів у політичну науку загальне поняття «держава» (stato) як загальний політичний стан суспільства, його певна політична організація (відповідно до сучасного розуміння).

Спираючись на аналіз історичної практики, він дійшов висновку, що стрижнем політичної поведінки людей є не християнська мораль, а вигода й сила. «Доля, - зазначав Макіавеллі, - завжди на тому боці, де краще армія». Звідси й теза про те, що в політиці треба апелювати не до моралі, а до сили, відповідно «мета виправдовує засоби».

Засновником авторитарного напрямку новочасної політичної думки є видатний англійський мислительТомас Гоббс (1588-1679 рр.). Свої політичні погляди він виклав у трактаті «Про громадянина» та книзі під назвою «Левіафан, або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської». Вони полягають у наступному:

- На думку Гоббса, для природного людського стану властива жорстока «війна всіх проти всіх».

- Влада повинна бути абсолютною, єдиною і неподільною. Гоббс наділяє державу необмеженими повноваженнями стосовно своїх підданців, крім права на їхнє життя.

- Верховна влада ніякою угодою зі своїм народом не пов'язана, бо підданці уклали угоду не з нею, а між собою, тому вона не несе ніякої відповідальності перед ними.

- Концепція Гоббса цілком виключає будь-яку форму контролю над верховною владою з боку суспільства.

- Смисл концепції Гоббса полягає у теоретичній розробці сценарію авторитарної модернізації, яка передбачає жорстоке обмеження політичної свободи при збереженні й гарантуванні свободи економічної.

- У моделі авторитарної модернізації Гоббса відмова від політичної свободи стає для індивіда «платнею» за економічну та особисту безпеку, яку гарантувати може лише абсолютна (і необмежена) влада держави.

Англійський філософ Джон Локк (1632-1704 рр.) розробив ліберально-демократичну альтернативу курсу авторитарної модернізації «залізом і кров'ю». Можливість поступального руху вперед без соціальних потрясінь і громадянських воїн, «модернізації без революції» теоретично обґрунтована Локком у «Двох трактатах про правління» - його основній політичній праці. Суть локкової концепції полягає в тому, що він постулює нерозривну єдність і взаємозалежність основних політичних та економічних прав людини. На відмінну від Гоббса, у Локка при переході з природного стану в державний природні права і свободи не втрачаються (переходячи до держави), а зберігаються при індивідах. Дж. Локк виходить з того, що цілковиті гарантії індивідуальної економічної свободи є можливими лише при підкріпленні її свободою політичною. Права людини переважають над будь-якими державними правами, сама держава створюється тільки з метою кращого втілення і гарантованого захисту цих прав особи.

Дж. Локк пропонує розділити публічно-владні повноваження держави між різними її структурними елементами, які повинні обмежувати один одного. Законодавчу владу має бути віддано загальнонаціональним представницьким зборам (парламенту), а виконавчу - королю або кабінету міністрів.

Екстраординарним і крайнім заходом проти узурпації влади у Локка є право народу (більшості) на повстання та повалення зарозумілих правителя або правителів.

Ідеї Локка заклали концептуальні підвалини ліберальної парадигми політичної думки нових часів. Уперше в новочасівській теорії так виразно прозвучала теза про те, що «соціального миру» можна (і треба) досягти за рахунок не тоталітаризації державної влади, а її внутрішньої диференціації та самообмеження.

Френсіс Бекон (1561-1626 рр.) - англійський філософ і державний діяч. Написав ряд фундаментальних праць - «Досліди, або настанови моральні та політичні», «Новий Органон», «Нова Атлантида» та ін.

За Ф. Беконом, закон, а не абсолютна влада монарха, повинен регулювати відносини між королем і підданими. Вчений наголошував, що головним обов'язком суддів у їхній діяльності є мудре застосування законів, а найвищим законом для них має бути благо людей. Народ, зазначав Ф. Бекон, внаслідок злиденності свого існування є постійним джерелом смути - воєн і соціальних зворушень.

У законодавчій та судовій діяльності Ф. Бекон вбачав засіб юридичного забезпечення господарчої діяльності. Він виправдовував (морально) збагачення і пропагував шляхи його досягнення (підприємництво, колоніальну експансію, лихварство, торгівлю і мореплавство, монополію), характерні для епохи первісного нагромадження капіталу.

Концепція розподілу владиодержала дальший розвиток у творчості французького філософа - просвітителя Шарля-Луі Монтеск'є (1689- 1755 рр.). У своїй основній праці «Про дух законів» він стверджує тезу про те, що гарантією політичної свободи індивідуума можуть бути тільки розподіл і взаємна незалежність законодавчої, виконавчої та судової влади. Проект Монтеск'є полягав у тому, щоб законодавчою владою наділити парламент, який складається з двох палат - верхньої та нижньої, аристократичної та народної. Виконавча влада має бути зосереджена в руках короля.

Загальний зміст ліберальної конституційної програми Монтеск'є полягає у пошуках компромісу між трьома основними силами суспільства: народом, королівською владою, дворянською верхівкою. Механізм розподілу влади, запропонований Монтеск'є, не тільки приборкував політичні амбіції кожного елемента тріади, але й пропонував прийнятне їхнє сполучення, яке забезпечувало безконфронтаційну модернізацію «за загальною згодою».

Видатний мислитель епохи Просвітительства Жан-Жак Руссо (1712- 1778 рр.) при розв'язанні проблеми співвіднесеності особи, суспільства і держави на перше місце поставив суспільство, його інтереси і потреби. У своїй праці «Про суспільний договір або принципи політичного права» Руссо запропонував радикально-демократичний варіант договірної концепції походження суспільства і держави.

Руссо спирався на ідею народного суверенітету, що знаходила своє відображення у творчості Марселія Падуанського, Джона Лільберна та ін. Руссо не просто відтворив цю ідею, а перетворив її у цілісну політичну концепцію, парадигму радикального демократизму.Народний суверенітет для Руссо стає виразом колективної (загальної) волі. Руссо рішуче відкидає принцип розподілу влади. Альтернативу системі ліберальної державності має становити система послідовного народоправства. Прийняття законів повинно спиратися на безпосереднє і загальне народне волевиявлення шляхом референдуму (плебісциту).

Політично-філософські вчення про державно-владні відносини набули найповнішого виразу у працях І. Канта, Й. Фіхте, Г. Гегеля.

І. Кант (1724-1804 рр.) найбільш повно обґрунтував політичну доктрину лібералізмуі є, так само, як і Дж. Локк, одним із перших творців концепції правової держави. Держава, за І. Кантом, базувалася на принципі поділу влади на верховну, виконавчу та судову. «Верховною» він називає владу, яка продукує закони і належить «колективній волі народу». Виконавча влада має підпорядковуватися законодавчій. Основними видами політичного устрою, історичних видів влади були: автократія, аристократія та демократія.Кант надавав перевагу першому виду. Його ідеалом була конституційна монархія. Благо і призначення держави, за Кантом, полягає у досконалому праві, у найбільшій відповідності устрою та режиму влади принципам права. Народ не має права на повстання, а лише на пасивний опір.

Й. Фіхте (1762-1814 рр.) підтримував концепцію природного права та суспільного договору. Він виступав проти деспотизму монархів, і вважав, що лише загальна воля народу є ядром законодавства і визначає межі впливу держави. Держава є злом і її має замінити моральність. Після зникнення держави, на думку Й. Фіхте, встановлюється природний стан людини, який відповідатиме її справжній природі та призначенню.

Г. Гегель (1771-1830 рр.) був прибічником спадкової монархії, яка обмежена законами. Він є одним із родоначальників ідеї громадянського суспільства, яке розумів як систему суспільних інститутів, які виступають посередниками між державою та індивідом, захищають інтереси громадян та їх груп на державному рівні. Державу він трактував як організацію, що є основою громадянського суспільства і розв'язує суперечності між його членами.

Висновки: Авторитарна, ліберальна і радикально-демократична парадигми влади стали загальною концептуальною основою процесу європейської та світової модернізації. Значну частину ключових пунктів цих вчень було безпосередньо використано (у різні часи й різною мірою) в конституційній практиці XVIII -XIX ст. Вже у французькій Декларації прав людини і громадянина (1789), першій американській (1787) та французькій конституції (1791 р.) у тому чи іншому вигляді закріплюються ідеї розподілу влади та верховного суверенітету народу.

Тести для самоперевірки:

4. Кому належить авторство моделі авторитарної модернізації?

а) М. Падуанському; б) Т. Гоббсу;

в) Дж. Локку; г) Ж.-Ж. Руссо.

5. Укажіть філософа Нового часу, який назвав свій головний твір ім'ям біблейської міфічної істоти та ототожнив її з державою:

а) Т. Гоббс; б) Дж. Локк;

в) Ж.-Ж. Руссо; г) Й. Фіхте.

3. Яке з наведених стверджень є невірним:

а) Н. Макіавеллі розвинув моралізаторський підхід у політиці;

б) Дж. Локк заклав основи концепції правової держави;

в) Ж.-Ж. Руссо розвинув концепцію народного суверенітету;

г) Г. Гегельє родоначальником ідеї громадянського суспільства.

Контрольні запитання:

1. Визначте головні етапи розвитку політичної думки Середньовіччя.

2. Які принципи діяльності керівника держави сформулював Н. Макіавеллі в своєму творі «Государ»?

3. Як співвідносяться мораль і політика у Н. Макіавеллі?

4. Які політичні доктрини з'явилися за Нового часу?

5. Назвіть засновників концепції правової держави.

Основна використана та рекомендована література:

3. История политических и правовых учений: Учебник для вузов / В. Г. Графский, Н. М. Золотухина, Л. С. Мамут и др.; Под общ. ред. В. С. Нерсесянца. - 2-е изд. - М.: Норма-Инфра, 2000. - С. 63-96, 119-159.

4. Классики мировой политико-правовой мысли о государстве, обществе, праве. Уч. пособие./ Составили: Сухотерина Л. И., Мамонтова Э. В. - Одесса: Маяк, 2005. - 160 с.

Лекція ІІ. 3. Зародження і розвиток політичної думки

в Україні

Еволюція політичних ідей від Київської Русі до козацько-гетьманської держави.

Суспільно-політична думка доби українського національного відродження.

Українська політична думка XX століття.

Мета лекції:дослідження основних напрямків розвитку української політичної думки, з'ясування особливостей базових концепцій політичної науки в Україні.

Політико-правова думка Київської Русі розвивалась у руслі наукової традиції Візантії. Найпоширенішою була концепція "богоугодного правителя" (ігумен Феодосій Печерський, літописець Нестор), яка відстоювала ідею божественної природи влади і об'єднання князівств навколо церкви та "державницька" концепція Іларіона, що підпорядковував церкву державному централізму, а християнству відводив роль у об'єднанні країни, допомозі правителю. важливі загальнодержавницькі інтереси відстоюються і в "Повчанні"Володимира Мономаха, це настанови для майбутніх правителів, засновані на принципах християнської моралі та людяності. Положення про об'єднання руських земель, посилення князівської влади проходить і в "Слові о полку Ігоревім" XII ст.

В XIV - першій половині XVI ст. Україна перебувала під владою Польщі та Литви. Політичні погляди того часу зосереджуються навколо проблеми зміцнення монархічної (королівської) влади (Ю. дрогобич,"Прогностична оцінка поточного 1483 року магістра ЮріяДрогобичаз Русі, доктора філософії та медицини Болонського університету"), і актуальної проблеми для того часу - відмежування світської та церковної влад. Так, погляди С. Оріховського змінились від принципу невтручання церкви в справи держави до зовсім протилежної тези - побудови піраміди влади з вершиною, що являє духовну владу.

Ідеї Реформації певним чином вплинули на появу полемічної літератури: один напрямок якої орієнтований на підтримку унії церков, абсолютизацію влади папства, ідею єдності віри (П. Скарга), представники другого напрямку захищали право світських людей на участь у духовних справах, розвивали ідею рівності всіх перед Богом (Х. Філарет) та, навіть, виступали з критикою шляхти і будь-якої абсолютизації влади (І. Вишенський).

Важливою пам'яткою козацько-гетьманської доби стала "Конституція прав і свобод Запорозького війська" Пилипа Орлика (1710 р.). Попри те, що Конституція Орлика не була втілена на практиці, за своїм змістом, демократичністю вона випереджала тогочасні європейські суспільно-політичні концепції. У ній вперше на конституційному рівні зроблено спробу розподілу влади; висувалася ідея існування незалежного суду; визнавалися природні права людини, насамперед право на протест проти гноблення. В статті VI держава Війська Запорозького характеризувалася за сучасною політологічною термінологією як соціальна виборна гетьманська монархія парламентарного типу.

ХІХ століття - час відродження української політичної думки, особливе місце посідає Кирило-Мефодіївське товариство (М. Костомаров, М. Гулак, В. Бєлозерський, М. Куліш, О. Маркович, Т. Шевченко). Основні ідеї були викладені у "Книзі буття українськогонароду"(М. Костомаров), де розглядалось об'єднання слов'янських народів на засадах збереження національної самобутності.

Ліберал М. Драгоманов обстоював ідею децентралізації влади, політичних свобод, відстоював національні права українського народу, при цьому був ярим захисником принципу соціальної рівності, підвищення добробуту. Революційно-демократичний напрямок представив І. Франко, який стояв на позиціях федеративно-конфедеративного устрою для слов'янських народів.

Кінець XIX - початок XX ст. став переломним для політичної історії України. Один з найяскравіших представників цього періоду, лідер українського національно-визвольного руху, політичний діяч М.Грушевський завершив теоретичне обґрунтування історико-політичної концепції розвитку Української державності, провівши її з Київської Русі, без пріоритету Московської держави. В 1917-1918 рр. у своїй політичній доктрині дотримувався соціального пріоритету, але згодом схилився до державно-національного чинника.

Цей час став періодом впровадження політичних ідей у політичні програми та гасла, як-то "Самостійна Україна" М. Міхновського, де обстоювалась ідея державницької самостійності.На думку автора, Україна має розвиватись шляхом європейського націоналізму.

В 20-30-х рр. посилився консервативний напрямок: від концепції В. Липинського, який відстоював ідею монархізму з опорою на шляхетсько-гетьманські традиції, до теорії націократії М. Сціборського щодо побудови в Україні авторитарної республіки націоналістичного напрямку.

Стисло найбільш відомих вітчизняних політичних мислителів можна представити, застосувавши таблицю (див. табл. 1).

Таблиця 1.



  1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   11   12   13   14   15   16   Наступна

Тема І. ПОЛІТОЛОГІЯ ЯК СИСТЕМА ЗНАНЬ | ПРО ПОЛІТИКО-ВЛАДНІ ВІДНОСИНИ | Структура політології | Тема ІІІ. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЗАСАДИ ПОЛІТИКИ | Структура політичної системи | Типологія політичних систем | Особливості політичних режимів | Форма державного устрою - це територіальна організація держави. Розрізняють дві форми державного устрою: унітарну і федеративну. | Чому правова соціальна держава вважається на сьогодні найбільш привабливою формою організації політичної влади? | Загальні ознаки різновидів партійних систем |

© 2016-2022  um.co.ua - учбові матеріали та реферати