Головна

Монт‑Оріоль 14 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

- Той же Петрюс Мартель, а він чув од самого Оріоля.

- Від Оріоля?

- Атож, від старого Оріоля, який хвалився, що його майбутній зять має три мільйони статку.

Вільям не знав уже, що й думати. Пробурмотів:

- Справді, це можливо, останнім часом він біля неї дуже впадав!.. Але ж тоді... увесь пагорб - наш... увесь пагорб!.. О, треба негайно впевнитися самому.

І він вийшов з лікарем, аби ще до сніданку побачитися з Полем.

Тільки‑но Андермат зайшов до готелю, йому сказали, що дружина вже кілька разів питала про нього. Він застав її ще в ліжку - Христіана розмовляла з батьком та братом, який швидко й неуважно переглядав газети.

Вона почувала себе кепсько, дуже кепсько, і хвилювалась. їй не знати чого було страшно. До того ж уже кілька днів їй не давало спокою одне бажання - дедалі невідчеп‑ніша забаганка вагітної жінки: вона хотіла порадитися з лікарем Блеком. Постійно чуючи довкола себе кпини з доктора Латона, вона втратила до нього всяку довіру і хотіла вислухати думку іншого лікаря, думку доктора Блека, слава якого невпинно зростала. Страхи, всякі страхи, всякі передчуття, що мучать жінок наприкінці вагітності, гнітили її тепер з ранку до вечора. Минулої ночі вона бачила сон, після чого надумала, що дитина не так лежить, що нормальні пологи неможливі і доведеться вдатися до кесаревого розтину. І Христіана вже переживала в уяві цю операцію. Бачила, як лежить на спині, з розрізаним животом, на скривавленому ліжку, а з неї виймають щось червоне, нерухоме, безголосе, мертве. Кожні десять хвилин вона заплющувала очі й знову уявляла собі ту жахливу, болісну муку. Зрештою вбила собі в голову, що тільк» доктор Блек може сказати їй правду, і зажадала, щоб він зараз же прийшов, оглянув її негайно, негайно, негайно!

Страшенно збентежений Андермат не знав, що й казати.

- Але ж, маленька моя, це дуже важко, зважаючи на мої стосунки з Латоном... це... навіть неможливо. Слухай,

ось що я придумав - покличу професора Ма‑Руселя. Де там Блекові до нього! Він не відмовиться прийти.

Але Христіана наполягала на своєму. Хотіла, щоб прийшов Блек, тільки він! їй треба було його побачити, побачити його велику голову, голову бульдога, коло себе. Це була пристрасна потреба, безтямне й забобонне бажання; він був конче потрібен їй.

Тоді Вільям спробував відвернути її думки на інше.

- Ти ще не знаєш, той інтриган Мазеллі цієї ночі викрав дочку професора Клоша. Вони втекли невідомо куди. Оце так історія!

Вона підвелась на подушці; її очі розширились від туги, і вона прошепотіла:

- О бідна герцогиня... бідна жінка... Як мені шкода її!

Серцем вона вже давно розуміла страждання іншого

пристрасного, змученого серця! Бо ж мучилась тим самим болем, плакала тими самими слізьми.

Проте знову сказала:

- Слухай, Вілю, поклич Блека. Я відчуваю, що помру, якщо він не прийде.

Андермат узяв її руку й ніжно поцілував:

- Ну, маленька моя Христіано, будь же розважлива... зрозумій...

Побачивши на її очах сльози, він звернувся до маркіза:

- Краще це зробити вам, любий тестю. Я не можу. Блек щодня приходить сюди о першій годині до принцеси Мальдебурзької. Спиніть його і попросіть зайти до вашої дочки. Ти ж почекаєш годинку, правда, Христіано?

Вона погодилась годину чекати, але вставати з ліжка, щоб поснідати з ними, відмовилась, і чоловіки пішли до їдальні самі.

Поль уже був там. Побачивши його, Андермат скрикнув:

- Слухайте, що це мені сьогодні сказали? Ви одружуєтесь із Шарлоттою Оріоль? Це ж неправда, га?

Молодий чоловік, стурбовано поглядаючи на зачинені двері, стиха відповів:

- Боже мій, правда!

Ніхто ще не знав цього, і вони всі троє стояли перед ним, остовпілі від подиву.

Вільям спитав:

- Що це вам стукнуло? З вашим достатком женитися? Зв'язувати себе з жінкою, коли ви можете мати їх усіх? Крім того, і сім'ю її ніяк не назвеш шляхетною. Це добре для Гонтрана, у якого в кишені порожньо.

Бретіньї засміявся:

- Батько мій забагатів на борошні, він був мельником... Якби ви його знали, то теж сказали б, що йому бракує шляхетності... Що ж до дівчини...

Андермат урвав його:

- О, вона чудова... прекрасна... чарівна... і... знаєте... вона не буде бідніша за вас... якщо не багатша... це кажу вам я, повірте!..

А Гонтран пробурмотів:

- Авжеж, шлюб нічому не заважає і прикриває відступ. Шкода тільки, що ти не попередив нас. Як же, до біса, це сталося, друже?

Тоді Поль усе розповів, трохи дещо змінивши. Перебільшив свої вагання й про те, як у нього раптом виникло таке рішення, коли слова дівчини дали підставу думати, що вона любить його. Казав про несподіваний прихід старого Оріоля, про їхню сварку, теж перебільшивши її, про сумніви селянина щодо його багатства і про гербовий папір, видобутий з шафи.

Андермат, мало не плачучи від сміху, стукнув рукою по столу:

- О! То він повторив цю штуку з гербовим папером! Це ж мій, мій винахід!

Але Поль, трохи почервонівши, пробурмотів:

- Прошу вас, не кажіть поки що про цю новину вашій дружині. Ми з нею великі друзі, тож зручніше буде, якщо я сам про все їй розповім...

Гонтран дивився на приятеля з чудною веселою посмішкою, яка, здавалось, говорила: «Дуже добре придумав, дуже добре! От як треба кінчати такі справи - без галасу, без історій, без драм!»

І запропонував:

- Якщо хочеш, друзяко, ходімо до неї разом після сніданку, коли вона встане, і ти скажеш про своє рішення.

Вони зустрілись поглядами, якийсь час пильно дивились один на одного, читаючи приховані думки, потім відвернули очі.

І Поль байдуже відповів: %

- Гаразд, я з радістю, ми про це ще поговоримо.

Увійшов лакей, попередив, що доктор Блек приїхав до

принцеси, і маркіз одразу ж вийшов, щоб перестріти його.

Він пояснив лікареві становище, розповів про труднощі зятя та бажання дочки, і той охоче пішов за ним.

Як тільки маленький головатий чоловік зайшов у кімнату Христіани, вона сказала:

- Тату, залиш нас.

І маркіз вийшов. Тоді вона ледве чутним, ніжним голосом, немов на сповіді, розповіла про свої тривоги, страхи й кошмари. Лікар слухав, як священик, дивлячись на неї великими круглими очима, і легенько кивав головою, показуючи свою уважність.

- Так, так, - бурмотів він, начебто хотів сказати: «Ваш стан я знаю, як свої п'ять пальців, і вилікую, як захочу».

Коли Христіана скінчила, він почав з дріб'язковою докладністю розпитувати про її життя, звички, режим, лікування. Він, здавалось, то схвалював її жестом, то стримано відкидав щось коротким вигуком. А як вона дійшла до найбільшого свого страху, що дитина не так лежить, він підвівся і з цнотливістю духівника обмацав її руками скрізь ковдру, після чого сказав:

- Ні, все дуже добре.

їй захотілось поцілувати його. Яка мила людина, цей лікар!

Блек узяв аркуш паперу на столі й написав рецепт. Рецепт був довгий, дуже довгий. Потім знову підійшов до ліжка і зовсім іншим тоном, немов показуючи, що професійний і священний обов'язок його вже скінчений, завів з нею розмову.

У нього був глибокий, густий голос, гучний голос кремезного карлика, і його звичайнісінькі фрази звучали як питання. Говорив він про все. Видно, його дуже цікавило Гонтранове одруження.

- Я вже не кажу про одруження пана Бретіньї, хоч це зовсім не секрет, бо Оріоль розповідає про це всім.

їй зробилося млосно, холод побіг від кінчиків пальців, охопивши все тіло - руки, груди, живіт, ноги. Христіана ще не зовсім розуміла, але страх, що лікар не докаже і вона не знатиме правди, зробив її обережною.

- Он як! - прошепотіла вона. - Оріоль усім це розповідає?

- Так, так! Хвилин десять тому він мені самому це сказав. Добродій Бретіньї, здається, дуже багатий і вже давно любить Шарлотту. А втім, ці два шлюби влаштувала пані Онора. В її домі зустрічалися молоді люди...

Христіана заплющила очі. Знепритомніла.

Лікар гукнув на допомогу, і в кімнату прибігла покоївка;

потім з'явилися маркіз, Андермат і Гонтран, і всі кинулися діставати оцет, ефір, лід та всякі інші непотрібні речі.

Раптом молода жінка поворухнулася, розплющила очі, підвела руки і, скорчившись на ліжку, дико скрикнула. Вона намагалась говорити, бурмотіла:

- О, як боляче... Боже мій... як боляче... у крижах... Мене ніби розриває... о Боже мій... - І знову кричала.

Незабаром стало ясно, що почалися пологи.

Тоді Андермат кинувся по доктора Латона; той саме кінчав снідати.

- Мерщій ходімо... З дружиною нещастя... мерщій...

Потім він вигадав хитрість і сказав, що доктор Блек

саме був у готелі, коли почалися болі.

Доктор Блек підтвердив перед колегою цю брехню.

- Я тільки‑но зайшов до принцеси, коли мені сказали, що з пані Андермат погано. Я прибіг. І якраз вчасно!

Але Вільяма, схвильованого і стривоженого, раптом охопили сумніви щодо обох лікарів; серце йому шалено калатало, і він без капелюха побіг до професора Ма‑Руселя благати, щоб той прийшов на допомогу. Професор одразу ж погодився, застебнув сюртук машинальним жестом лікаря, що вирушає до хворого, і пішов великою поспішною, статечною ходою видатної людини, присутність якої може врятувати життя.

Як тільки він увійшов, обидва лікарі шанобливо й смиренно почали з ним радитись, повторюючи в один голос:

- Ось що сталося, дорогий професоре... Як ви вважаєте, дорогий професоре?.. Чи не було тут, дорогий професоре...

Андермат, розгублений від зойків дружини, і собі закидав Ма‑Руселя питаннями і теж безперестанно називав його «дорогим професором».

Христіана, лежачи майже гола перед цими чоловіками, нічого не бачила, не знала, не розуміла; вона так страшенно мучилась, що всі думки вилетіли у неї з голови. їй здавалось, що її пиляють по животу і крижах довгою пилкою з тупими зубцями, які роздирали їй кості і м'язи, - поволі, нерівно, з поштовхами, на якусь мить зупинялись і знову пиляли, чимраз дужче.

Коли ці тортури на хвильку стихали, коли роздерте тіло давало розумові прояснитись, тоді в неї зринала думка - іце жорстокіша, ще болісніша за фізичний біль: він любить іншу жінку і от‑от одружиться з нею.

І щоб угамувати пекучий біль, що ятрився в її душі, вона силкувалась викликати жорстоку муку в тілі - напружувала м'язи, вигиналась, і коли перейми починалися знову, принаймні ні про що не думала.

Ці муки тривали вже п'ятнадцять годин, Христіана так знесиліла від болю та розпачу, що більше не хотіла й жити і, корчившись від нестерпного болю, кликала смерть. І раптом після одного особливо довгого і жорстокого приступу їй здалося, що з неї виверглись усі нутрощі. І все скінчилось; біль ущух, як ущухають хвилі, і вона відчула таку велику полегкість, що навіть горе її на якийсь час заніміло. До неї звертались, вона відповідала знесилено, ледь чутно.

Над нею схилилось обличчя Андермата, і він сказав:

- Дівчинка... майже доношена... вона житиме...

Христіана тільки прошепотіла:

- О Боже мій!

Отже, у неї дитина, жива дитина, яка ростиме... дитина Поля! їй знову захотілося кричати, - так стисло серце від цього нового горя. У неї дочка! Ні, не треба! Ніколи б не бачити її... Ніколи не доторкуватися б до неї!

Її дбайливо вклали, цілували. Хто? Певно, батько й чоловік? Вона не знала. А де ж він? Що робить? Яка б вона була щаслива зараз, якби він любив її!

Минав час, спливали години, а вона навіть не помічала - день зараз чи ніч, їй пекла тільки одна думка: він любить іншу.

Зненацька їй подумалось: «А може, це неправда? Як би це я не знала про його одруження раніше за цього лікаря?»

Потім зрозуміла, що від неї все приховали. Поль подбав, щоб вона не довідалась.

Подивилася, хто є в кімнаті. Якась незнайома, видно, сільська жінка, сиділа біля неї. Христіана не наважилась її розпитувати. У кого ж їй запитати?

Раптом двері відчинилися. В кімнату ввійшов навшпиньки чоловік. Побачивши, що вона розплющила очі, ступив до неї.

- Тобі краще?

- Так, дякую.

- Ти вчора дуже налякала нас. Але тепер небезпека минула! Тільки не знаю, як нам з тобою бути. Я телеграфував нашій приятельці, пані Ікардон, яка збиралась приїхати на родини, повідомив про все і просив, щоб приїхала. Але в неї небіж саме захворів на скарлатину, і вона доглядає його... А ти ж не можеш бути сама, без якоїсь

жінки... більш‑менш... більш‑менш... підходящої... Одна тутешня дама пропонує свої послуги, вона могла б побути з тобою всі ці дні, і я, признатися, погодився. Це пані Онора.

Христіана раптом згадала, що казав їй доктор. Злякано здригнулась і простогнала:

- О ні... ні... не треба її... не треба...

Вільям не зрозумів і сказав:

- Слухай, я добре знаю, що вона вульгарна, але твій брат дуже цінить її, вона зробила йому велику послугу, до того ж, кажуть, вона була повитухою, і Онора познайомився з нею у якоїсь породіллі. Якщо тобі вона дуже не сподобається, то я завтра ж звільню її. Спробуймо все‑та‑ки. Хай прийде до тебе раз чи два.

Вона мовчала, замислившись. Відчувала пекучу потребу знати, знати все; і, сподіваючись слово по слову випитати у цієї жінки таку жорстоку, таку болючу для неї правду, ладна була сказати: «Іди... зараз же іди по неї... зараз же... йди!»

А до того нездоланного бажання знати домішувалася дивна потреба ще дужче ятрити собі душу, пережити до кінця своє горе, хай воно колючим терням ранить їй серце - таємнича, хвороблива,'несамовита потреба мучеництва.

І вона прошепотіла:

- Гаразд, поклич пані Онора, я згодна.

Потім, відчуваючи, що не може далі чекати, що їй треба зараз же впевнитися, остаточно впевнитися в цій зраді, вона тихим, як легенький подих, голосом спитала у Вільяма:

- Це правда, що пан Бретіньї одружується?

Андермат спокійно відповів:

- Правда. Тобі про це сказали б раніше, якби можна було з тобою говорити.

Вона озвалася ще:

- З Шарлоттою?

- З Шарлоттою.

Але у Вільяма теж була своя невідступна думка, що ні на мить не покидала його: він думав про дочку, яка тільки‑но почала жити й на яку він щохвилини бігав дивитися. Йому було прикро, що Христіана не запитала відразу ж про дитину, і він з ніжним докором сказав:

- Чого ти не питаєш про маленьку? Знаєш, вона чудово почуває себе!

Христіана здригнулась, наче він доторкнувся до відкритої рани. Але ж треба було пройти через усі муки.

- Принеси її,- мовила вона.

Він зник за завісою, що була в ногах ліжка, і за мить повернувся, сяючи гордощами й щастям, незграбно тримаючи в руках білий згорток.

Поклав його на вишиту подушку біля Христіани, що задихалася від хвилювання, і сказав:

- Глянь, яка гарненька!

Христіана подивилась.

Андермат двома пальцями відхилив легеньке мереживо, й вона побачила личко дитини, таке крихітне, таке червоне личко з заплющеними очима і губками, що ледь ворушилися.

Схилившись над цією істотою, що тільки починала жити, вона подумала: «Це моя дочка... дочка Поля... Так ось що завдало мені таких мук... це... це... моя дочка!..»

Відраза до дитини, яка своїм народженням так жорстоко катувала її бідне серце і ніжне жіноче тіло, раптом зникла; Христіана розглядала тепер її з палкою, болісною цікавістю, з глибоким подивом, з подивом тварини, що дивиться на свого первістка.

Банкір сподівався, що вона пристрасно приголубить дитину. І, все ще здивований і збентежений, спитав:

- Ти не поцілуєш її?

Вона тихенько нахилилась над маленьким червоним лобиком, відчуваючи, як він притягує її уста. І коли доторкнулась, коли притулилась до нього, вогкуватого й теплого, теплого від її власного життя, їй здалося, що вона вже не зможе відірвати уст від дитини, що вона припала до неї назавжди.

Щось торкнулося її щоки - то чоловік нахилився, щоб поцілувати її. Він з ніжною вдячністю пригорнув жінку, а тоді захотів приголубити й дочку і, витягнувши губи, ніжно та обережно поцілував її кілька разів у носик.

У Христіани серце стислося від цієї ласки, і вона дивилася на них обох - на свою дочку і на нього... на нього!

Андермат хотів покласти дитину назад у колиску.

- Ні,- заперечила мати, - залиш її ще на кілька хвилин, щоб я відчувала її коло себе. Не говори, не ворушись, залиш нас, почекай.

Вона обняла рукою загорнуте в пелюшки тільце, притулилась лобом до личка, що весь час кривилось, заплющила очі й завмерла, ні про що не думаючи.

Але за кілька хвилин Вільям тихо доторкнувся до її плеча:

- Ну, любенька, будь розважлива! Не треба хвилюватися, ти ж знаєш, не треба хвилюватись.

І відніс дівчинку, а мати провела її очима, аж поки та не зникла за завісою ліжка.

Потім Андермат повернувся.

- То, завтра вранці я пришлю до тебе пані Онора, - сказав.

Вона відповіла вже твердішим голосом:

- Так, голубе, можеш прислати її... завтра вранці.

І випросталась на ліжку, стомлена, розбита і, мабуть, уже не така нещасна.

Ввечері її провідали батько та брат і розповіли місцеві історії: професор Клош спішно поїхав шукати дочку, герцогині де Рамас щось не видно, певно, подалася розшуку‑* вати Мазеллі. Гонтран сміявся з цих пригод, виводячи з них комічну мораль.

- На цих курортах діються просто неймовірні речі! Це єдині казкові краї, що існують на землі! За два місяці тут трапляється більше подій, ніж у всьому світі за цілий рік. Можна подумати, води на курортах не мінеральні, а чарівні. І скрізь те саме - в Ексі, Руайя, Віші, Люшоні, як і на морських курортах - у Дьєпі, Етрета, Трувілі, Біарріді, Кані, Ніцці. Тут можна зустріти представників усіх народів, всяких станів, незрівнянних пройдисвітів, мішанину рас і людей, якої не знайдеш більше ніде в світі. А скільки надзвичайних пригод! Жінки тут викидають усякі штуки на диво легко і швидко. В Парижі вони опираються, а на курортах - падають! Чоловіки тут знаходять хто багатство, як Андермат, хто - смерть, як Обрі‑Пастер, хто ще гірше... одружуються... як я... та Поль. Смішно й безглуздо!

Ти ж знаєш, що Поль одружується, правда?

Вона пробурмотіла:

- Так, Вільям казав мені.

Гонтран вів далі:

- Він має слушність, цілковиту слушність. Дівчина з селянської сім'ї... Так що ж, це краще, ніж дівчина з сім'ї авантурника чи просто якась дівка. Я знаю Поля. Він кінчив би тим, що одружився б з якоюсь хвойдою, якщо б тільки та опиралася йому хоч півтора місяці. А щоб йому опиратись, треба бути або розпусною, або невинною. Він натрапив на невинну. Тим краще для нього.

Христіана слухала, і кожне братове слово проникало їй в серце, завдаючи болю, жахливого болю.

Заплющивши очі, вона сказала:

- Я дуже стомилась. Хочеться трохи відпочити.

Маркіз і Гонтран поцілували її і вийшли.

Але заснути вона не могла, так її мучили болісні думки. Свідомість того, що він уже не любить її, зовсім не любить, завдавала їй такого болю, що коли б рядом не було сиділки, яка дрімала в кріслі, вона б устала, відчинила вікно й кинулась на кам'яні сходи. Поміж завісками вікна проходив тоненький промінчик місячного світла і на паркеті лежала ясна кругла пляма. Христіана глянула на ту пляму, і її охопили спогади: згадались озеро, ліс, перше ледве чутне і таке хвилююче освідчення: «Я люблю вас», і Турноель, і всі їхні ласки у вечері на темних стежках, і дорогу на Ла‑Рош‑Прадьєр. Раптом вона уявила собі ту білу дорогу, і зоряну ніч, і його, Поля, який, обнявши за стан якусь жінку, щокроку цілує її в уста. Вона впізнала жінку. То була Шарлотта! Він пригортає її до себе, усміхається так, як тільки він один уміє, шепоче їй на вухо ті ніжні слова, які тільки він уміє говорити, потім стає навколішки й цілує перед нею землю, як цілував колись перед Христіаною. їй стало так боляче, так боляче, що вона відвернулась і, припавши обличчям до подушки, заридала. Вона мало не кричала, такий розпач розривав їй душу.

Нестямно калатало серце, і кожен удар його, відлунюючи в скронях, весь час вистукував одне й теж: «Поль! Поль! Поль!» Вона затикала вуха руками, щоб не чути, закутувалася з головою в ковдру, але тоді це слово з кожним ударом невгамовного серця дзвеніло в глибині її грудей.

Сиділка, прокинувшись, запитала:

- Вам стало гірше, пані?

Христіана повернула до неї заплакане лице і прошепотіла:

- Ні, я спала й бачила сон... Мені стало страшно.

Потім попросила засвітити свічки, щоб не бачити місячного променя.

Одначе десь над ранок вона задрімала.

Поспала кілька годин, коли Андермат привів пані Онора. Товста жінка з першої ж миті почувала себе як дома - сіла коло ліжка, взяла породіллю за руку, почала розпитувати її, неначе лікар, і, задоволена відповідями, промовила:

- Ну що ж, усе гаразд.

Потім скинула капелюха, рукавички, шаль і сказала сиділці:

- Можете йти, серденько. Як треба буде, то я подзвоню.

Христіана, відчуваючи огиду до цієї жінки, сказала чоловікові:

- Дай мені на хвилину маленьку.

Як і вчора, Андермат приніс дитину, обережно тримаючи її, і поклав на подушку. І так само, як учора, притулившись щокою до закутаного в пелюшки теплого тільця, якого вона ще не бачила, Христіана відчула благодійний спокій.

Раптом дитина закричала, заплакала тонким пронизливим голоском.

- їсти хоче, - сказав Андермат.

Він подзвонив, увійшла годувальниця, здорова, рожевощока жінка з великим ротом і широкими блискучими зубами, які аж злякали Христіану. Розстебнувши пазуху, вона витягла важку грудь, м'яку й набряклу молоком, наче коров'яче вим'я. Побачивши, як її донька припала губами до цього бурдюка, Христіана відчула ревнощі й огиду, і їй захотілося схопити дитину, відняти її.

Пані Онора давала тепер поради годувальниці; незабаром та пішла, забравши дитину.

Андермат теж пішов. Жінки лишилися самі.

Христіана не знала, як узнати про те, що мучило її душу, боялася що занадто розхвилюється, розгубиться, заплаче, зрадить себе. Але пані Онора сама завела мову, хоч її ні про що й не питали. Розповівши всі місцеві плітки, вона заговорила про сім'ю Оріоль.

- Хороші люди, - казала, - дуже хороші. А мати яка чесна та роботяща була, коли б ви знали! Десятьох була варта. І дівчата в неї пішли.

Потім, коли вона хотіла перейти на інше, Христіана спитала:

- Яка з них вам більше до вподоби - Луїза чи Шарлотта?

- О пані, я більше люблю Луїзу, наречену вашого брата. Вона розважливіша, статечніша. Це хазяйновита жінка. А чоловікові моєму більше подобається молодша.

У чоловіків, знаєте, інший смак, не такий, як у нас.

Вона замовкла. Христіана, яка все більше втрачала мужність, прошепотіла:

- Мій брат часто зустрічався у вас із своєю нареченою?

- Часто, пані, дуже часто, чи не щодня. Все це у мене й сталося, все! Я не заважала їм розмовляти, розуміла, до чого йде! А ще мені дуже приємно, що пан Поль закохався в меншу.

Тоді Христіана спитала ледь чутно:

- Він дуже любить її?

- О пані, так любить! Просто розум втратив останнім часом. А коли італієць - той, що викрав дочку професора Клоша, - почав було крутитися коло меншої,- роздивлявся, знаєте, та вивідував, то я думала, що вони поб'ються...

О, якби ви бачили очі пана Поля! Він дивився на неї, як на пречисту діву!.. Приємно бачити таке кохання!

Тоді Христіана почала розпитувати її про все, що діялось у неї на очах - що вони говорили, що робили, про їхні прогулянки в долину Сан‑Сусі, де колись він стільки разів говорив їй про свою любов. Дивуючи пані Онора, несподівано запитувала про таке, що іншому й на думку не спало б, бо вона раз у раз порівнювала, пригадувала безліч подробиць з того, що було торік, делікатне залицяння Поля, його уважність, дотепні вигадки, чарівно ніжне піклування - явна ознака того, що чоловік хоче сподобатись і намагається захопити жінку; і їй хотілося знати, чи такий же він був і з іншою, чи з тим же запалом, з тією ж непоборною пристрастю починав нову облогу жіночої душі.

І коли Христіана узнавала якусь відому рисочку, якусь чарівну хвилюючу дрібничку з тих, від яких серце несподівано починає битися дужче і на які Поль був такий щедрий, кохаючи її, у неї щоразу виривався слабкий болісний вигук: «Ах!»

Здивована цими дивними вигуками, пані Онора ще завзятіше запевняла її:

- А так, пані. Саме так воно й було, як я кажу, достеменно так. Я ніколи не бачила такого закоханого чоловіка.

- А вірші він їй читав?

- Авжеж, пані, ще й які гарні.

Обидві замовкли, чути було тільки, як у сусідній кімнаті, заколисуючи дитину, тихо й монотонно співає годувальниця.

В коридорі почулася чиясь хода. То Ма‑Русель і Латон прийшли провідати хвору. Обидва відзначили, що вона схвильована, що стан у неї гірший, ніж був учора.

Як тільки вони пішли, Андермат відчинив двері і сказав з порога:

- Доктор Блек хоче тебе бачити. Можна?

Підвівшись на ліжку, Христіана скрикнула:

- Ні... ні... я не хочу... Ні!..

Здивований Вільям підійшов до неї:

- Але ж послухай... Треба було б... Ми так зобов'язані йому... Ти повинна...

Вона мов збожеволіла, очі в неї широко розплющились, губи тремтіли. Різким, пронизливим голосом, який, певно, було чути аж надворі, вона крикнула:

- Ні... ні... ніколи!.. Хай ніколи не приходить... Чуєш?., ніколи!

А потім, уже не розуміючи, що говорить, показала рукою на пані Онора, яка стояла посеред кімнати:

- І її теж... прожени її!., я не хочу бачити її... прожени!..

Тоді він кинувся до дружини, обняв її, поцілував у чоло.

- Заспокойся, Христіано, заспокойся, маленька... Що з тобою?.. Ну заспокойся ж!

Вона не могла більше говорити. Сльози бризнули їй з очей.

- Хай усі вийдуть, - сказала. - Ти сам побудь зо мною.

Він підбіг, схвильований, до дружини лікаря і обережно вивів її з кімнати.

- Залиште нас на хвилину, будь ласка, - мовив. - Це у неї пропасниця, молочна пропасниця. Я її заспокою. І зараз вийду до вас.

Коли він повернувся до ліжка, Христіана лежала і геть знеможена тихо плакала. І тоді й він уперше в житті заплакав.

Уночі в неї справді почалась молочна пропасниця і маячіння.

Кілька годин вона була страшенно збуджена, а тоді раптом почала говорити.

Маркіз і Андермат, які вирішили не відходити від неї і сиділи, граючи в карти, подумали, що вона кличе їх, і підійшли до ліжка.

Христіана не бачила, чи, може, не пізнавала їх. Лежала бліда на білій подушці, біляве волосся розсипалось по плечах, ясні сині очі втупилися в невідомий, таємничий і примарний світ, у якому живуть божевільні.

її руки, витягнуті на ковдрі, часом здригалися, судорожно стискувались у поривчастих мимовільних рухах.

Спочатку здавалося, що вона не розмовляє з кимось, а тільки дивиться й розповідає. Слова були безладні й незрозумілі. Вона говорила, що скеля надто висока, щоб з неї стрибнути. Боялася розбитись, а того, хто стояв унизу, простягнувши до неї руки, вона мало знала. Потім заговорила про запахи. Здавалось, намагалася згадати забуті фрази.

- Що може бути ніжніше?.. П'янить, як вино... Вино п'янить думку, а запах п'янить мрію... Разом із запахом вбираєш саму суть, істинну суть речей і світу... милуєшся квітами... деревами, польовими травами... проникаєш у душу старовинних жител, заснулу в старих меблях, килимах, в завісах на вікнах...

Потім обличчя їй скривилося, немов од великої втоми. Вона поволі, важко йшла вгору по схилу й казала комусь:

- Ох, понеси мене ще, прошу тебе, я тут помру! Я не можу далі йти. Понеси мене, як носив тоді над міжгір'ям! Пам'ятаєш?.. Як ти любив мене!

А тоді скрикнула, і в очах її майнув жах. Вона бачила перед собою мертву тварину й благала, щоб її прибрали з дороги, не завдаючи нещасній болю.

Маркіз шепнув зятеві:

- Це про осла, на якого ми натрапили, коли поверталися з Нюжера.

Тепер вона розмовляла з тією мертвою твариною, втішала її, казала, що й сама дуже нещасна, мабуть, ще нещасніша за неї, бо її покинули.

Потім раптом почала заперечувати проти чогось, що від неї вимагали. Кричала:

- О ні! Тільки не це! О, це ти... ти... примушуєш мене тягти цей віз!..

Вона задихалася, немов і справді тягла невидимого воза, плакала, стогнала, щось кричала. Більше, як півгодини, йшла вгору по схилу, з страшними зусиллями тягнучи воза.

А хтось немилосердно бив її, бо вона стогнала:

- Ох, мені боляче! Ти хоч не бшй мене, я сама йтиму... Тільки не бий, благаю тебе... Я робитиму все, що ти захочеш, тільки не бий!..

Згодом її тривожне збудження потроху вщухло, і вона аж до ранку тихо марила. А тоді задрімала і зрештою заснула. Коли прокинулась десь о другій годині дня, у неї ще була гарячка, але свідомість повернулась.

Одначе цілий день голова була важка, думки плутались. Не зразу знаходились потрібні слова, і вона страшенно стомлювалась, відшукуючи їх в пам'яті.

Але, відпочивши за ніч, Христіана остаточно прийшла до тями.

А проте відчувала, що стала іншою, немов ця криза змінила їй душу. Вона менше страждала й більше думала. Страшні недавні події наче відійшли в далеке минуле, і вона бачила їх так ясно, як ніколи раніше. Світло, що сповнює деякі душі в годину страждань, раптом засяяло перед нею, і вона зовсім по‑новому побачила життя, людей, речі, весь світ.

І тоді ще гостріше, ніж того вечора, коли вона повернулась з Тазенатського озера, Христіана усвідомила, яка вона самотня. Зрозуміла, що люди тільки проходять поруч у житті, але ніщо не може з'єднати по‑справжньому нероздільно дві істоти. Той, кому вона безмежно вірила, зрадив її, і ця зрада відкрила їй, що й інші, всі інші люди будуть для неї тільки байдужими супутниками в цій подорожі, короткій чи довгій, сумній чи веселій, залежно від того, що принесуть прийдешні, невідомі дні. Зрозуміла, що навіть у його обіймах, навіть тоді, коли їй здавалося, що вона злилася з ним, увійшла в нього, коли бачилося, що в них одне тіло і душа, - навіть у ті хвилини вони тільки трохи наблизились одне до одного, доторкнулись тими непроникними оболонками, в які таємнича природа замкнула людей. - Ясно побачила, що ніхто ніколи не міг і не може зламати невидиму перепону, що відокремлює в житті людей одне від одного, як ті зорі на небі.



  37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   51   52   Наступна

Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница | Монт‑Оріоль 5 страница | Монт‑Оріоль 6 страница | Монт‑Оріоль 7 страница | Монт‑Оріоль 8 страница | Монт‑Оріоль 9 страница | Монт‑Оріоль 10 страница | Монт‑Оріоль 11 страница | Монт‑Оріоль 12 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати