На головну

Монт‑Оріоль 13 страница

  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Дівчина схилила голову, почервоніла, але сказала рішуче:

- Я згодна, пане.

І так швидко вибігла, що аж зачепилась за двері.

Тоді Андермат знову сів і, наливши собі по‑селянському склянку вина, промовив:

- А тепер поговорімо про справи.

І, не припускаючи навіть можливості будь‑яких вагань, він завів мову про посаг, виходячи з того, що сказав йому виноградар три тижні тому. Андермат оцінив статок Гонт‑рана у триста тисяч франків плюс надії і дав зрозуміти, що, коли така людина, як граф де Равенель, просить руки дочки Оріоля - дівчини, безперечно, дуже милої,- то її сім'я, певна річ, зуміє оцінити цю честь, пішовши на деякі грошові жертви.

Селянин, геть спантеличений, але задоволений і майже обеззброєний, спробував боронити своє добро. Сперечалися довго. А втім, Андермат своєю заявою з самого початку полегшив цю суперечку.

- Ми не вимагаємо ні готівки, ні цінних паперів, тільки ту землю, яку ви, самі казали мені, визначили на посаг для панни Луїзи, та ще деякі ділянки, які я зараз назву.

Можливість не викладати гроші,- ті назбирані за довгі роки гроші, які поволі, франк по франку, су по су надходили в дім, чудові білі й жовті монети, потерті в руках, у гаманцях, кишенях, на столах у кафе, у глибоких шухлядах старих шаф, цю дзвінку історію стількох мук, клопоту, втоми і праці, монети, такі любі серцю, очам і пальцям селянина, дорожчі за корову, виноградник, поле, хату, гроші, які часом буває трудніше віддати, ніж саме життя, - можливість не віддавати їх разом з дівчиною, зразу ж внесла в душі батька й сина великий спокій, бажання погодитись, таємну, стриману радість.

Проте вони посперечалися, щоб зберегти ще й якісь клапоті грунту. На столі розгорнули докладний план пагорба Оріоля і хрестиками відмічали на ньому одну по одній ділянки, призначені для Луїзи. Андермат боровся цілу годину, щоб відвоювати два останні квадратики. Потім, щоб уникнути непорозумінь, пішли з планом на місце, ретельно перевірили позначені хрестиками ділянки й ще раз їх позначили.

Але Андермат не заспокоївся, підозрюючи, що Оріолі при першій же нагоді можуть відмовитися від своїх поступок і спробувати забрати назад частину виноградників, так потрібних для його власних планів. І він намагався придумати зручний і вірний спосіб, щоб їхня угода була остаточною.

В голові йому майнула думка, яка спочатку викликала у нього тільки посмішку, але потім видалася чудовою, хоч % і дуже дивною.

- Якщо хочете, - сказав він, - ходімо й усе запишемо, щоб потім чогось не забути.

Вони саме поверталися в село, тож він зайшов до тютюнової крамнички й купив два аркуші гербового паперу.

Знав, що список земель, складений на офіційному папері, набере для селян характеру чогось непорушного; адже за тими аркушами - закон, невидимий і грізний закон, на сторожі якого стоять жандарми, штрафи і в'язниця.

Отож він написав на одному, а потім переписав на другому;

«Відповідно до шлюбної обіцянки, якою обмінялися граф Гонтран де Равенель і панна Луїза Оріоль, пан Оріоль‑батько дає в посаг своїй дочці такі володіння...» І далі докладно перелічив усі ділянки за номерами земельного реєстру сільської общини.

Потім, поставивши дату і підписавшись, змусив підписатися і Оріоля‑батька, який і собі зажадав, щоб у документі було згадано і статок нареченого; з цим папером у кишені Андермат і подався до готелю.

Слухаючи його оповідь, усі сміялись, а найбільше Гонтран.

А далі маркіз з великою гідністю сказав синові:

- Сьогодні ввечері ми вдвох підемо до цих людей, і я сам повторю пропозицію, зроблену моїм зятем, щоб усе було як годиться.

V

Гонтран був чудовий жених - і ласкавий, і уважний. Усім він зробив подарунки, - за Андерматові гроші,- і раз у раз ходив на побачення з дівчиною то до неї додому, то до пані Онора. Поль тепер майже завжди його супроводив, щоб зустрітися з Шарлоттою, хоч після кожної зустрічі обіцяв собі більше з нею не бачитися.

Шарлотта мужньо примирилася з одруженням сестри і говорила про нього вільно й легко, ніби в душі у неї не було ні сліду якоїсь кривди. Тільки вдачею немовби трохи змінилася, стала статечніша і не така відверта. Поки Гонтран у кутку нашіптував Луїзі всякі ніжності, Бретіньї серйозно розмовляв з Шарлоттою, потроху піддаючись новому коханню, що заливало його, як морський приплив. Він знав це і вже не опирався, думав тільки: «А, що там! Коли настане час, я втечу, та й годі». Від неї він ішов до Христіани, яка з ранку до вечора лежала тепер у шезлонгу. Вже біля дверей ставав знервований, роздратований, готовий до тих буденних сварок, що виникають від утоми й нудьги. Його заздалегідь сердило все, що вона казала, думала; її страдницький вигляд, смиренність, погляди, сповнені докорів і благання, викликали у нього злість, тільки як людина вихована він стримувався, щоб не наговорити їй прикрих слів; будучи коло неї, він весь час бачив образ дівчини, з якою щойно розлучився.

Христіана мучилася від того, що так рідко бачила Поля, і набридливо допитувалась, як він проводить дні; Поль вигадував різні історії, а вона уважно слухала, намагаючись вивідати, чи не думає він про якусь іншу жінку. Відчуваючи, що вона безсила затримати цього чоловіка, безсила викликати в ньому хоч трошки тієї любові, яка мучила її, фізично безсила подобатись йому, полонити його знову хоча б пристрасними ласками, якщо вже не могла повернути коханням, Христіана всього боялася, хоча й не знала, від чого той страх.

Вона невиразно відчувала, що над нею нависла небезпека, якась велика невідома небезпека. І ревнувала наосліп, ревнувала до всього й всіх, до жінок, яких бачила з вікна і які видавалися їй гарними, ревнувала, навіть не знаючи, сказав комусь із них Бретіньї хоч слово чи ні.

Вона питала його:

- Ви помітили тут одну дуже гарненьку особу, брюнетку, досить високу. Я побачила її недавно. Мабуть, недавно приїхала.

Поль відповідав:

- Ні, не знаю.

Вона одразу ж підозрювала, що він бреше, й заперечувала:

- Та не може бути, щоб ви її не помітили, мені здалося, що вона дуже гарна.

Він дивувався її впертості.

- Запевняю вас, що не бачив її,- казав. - Постараюсь зустрітися з нею.

Христіана думала: «Це, звісно, вона і є». Часом у неї виникала певність, що Поль має тут потай від неї зв'язок, що викликав сюди коханку, можливо, свою актрису. І вона розпитувала, кого могла - батька, брата, чоловіка - про всіх молодих і принадних жінок, яких вони бачили Ь Анвалі.

Якби вона хоч могла сама ходити, шукати, стежити за ним, це б її трохи заспокоїло, але тепер їй майже не дозволяли рухатись, і її муки ставали просто нестерпні. І коли вона розмовляла з Полем, самий тон її голосу

виказував її горе, це тільки ще дужче дратувало його, він нетерпеливився від цієї скінченої любові.

Тільки про одне він міг тепер говорити з нею спокійно - про майбутнє одруження Гонтрана, бо тоді можна було вимовляти ім'я Шарлотти і вголос міркувати про неї. Поль навіть відчував якусь таємну, невиразну, нез'ясовну втіху, слухаючи, як Христіана вимовляє ім'я дівчини, хвалить її вроду і вдачу, жаліє Шарлотту, шкодує, що брат знехтував її, і висловлює бажання, щоб якийсь чесний чоловік зрозумів ЇЇ,' полюбив і одружився з нею.

Він потверджував:

- Авжеж, Гонтран зробив дурницю. Дівчина справді чарівна.

Христіана, нічого не підозрюючи, повторювала:

- Справді, чарівна. Це просто перлина! Досконала!

їй ніколи й на думку не спадало, щоб такий чоловік, як

Поль, полюбив цю дівчину і міг би одружитися з нею. Вона боялась тільки його коханок.

І - така вже дивна властивість людського серця - похвала Шарлотті в устах Христіани набирала для нього надзвичайної цінності, розпалювала його любов і потяг до дівчини, надавала їй непоборної принадності.

І ось одного дня, коли Поль і Гонтран прийшли до пані Онора, щоб зустрітися з дівчатами Оріоль, вони застали доктора Мазеллі, що сидів там, як у себе дома.

Він простяг до молодих людей обидві руки, сяючи італійською усмішкою, від якої здавалося, що в кожне слово, в кожен жест Мазеллі вкладає все своє серце.

Мазеллі зв'язували з Гонтран ом фамільярні дружні стосунки, доволі пустопорожні, викликані не так щирою приязню та довірою, як прихованою спорідненістю, подібністю, якоюсь спільністю їхніх нахилів.

Граф спитав:

- А як ваша прекрасна блондинка з лісу Сан‑Сусі?

Італієць усміхнувся:

- Ба! Ми вже охололи одне до одного. Вона з тих жінок, що обіцяють усе, а не дають нічого.

Почалася розмова. Вродливий лікар запобігав перед дівчатами, особливо перед Шарлоттою. Розмовляючи з жінками, він голосом, жестами і поглядом показував своє схиляння перед ними. Вся його постать від голови до п'ят, здавалось, промовляла: «Я вас люблю», - і так красномовно, що неминуче підкоряла їх.

У нього була грація актриси, легка хода танцівниці, спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався.

Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро:

- Що цьому шарлатанові там треба?

Граф спокійно відповів:

- Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму... До цього, хай йому чорт, він і хилить.. Можна не сумніватися.

Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля.

Хтось крикпув:

- Агов!

їх доганяв Мазеллі.

Бретіньї спитав його з ущипливою іронією:

- Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною.

Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав:

- Я ще не спіймав її.

І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає.

Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно - і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по‑італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: «Достоту Ісус Христос!»

Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже не сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього.

І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що. коли дівчица бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена.

Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властиво^ йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчину. З грубуватою ніжністю, по‑братському віддано, він говорив їй: «Я вас дуже люблю, повірте!» - але говорив 3 такою фамільярною щирістю, що його слова не можна було вважати любовним освідченням.

Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревноща‑ми, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває д0 кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, - коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами.

Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони це хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку.

До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, аде якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з'явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт. ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп'яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними.

Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки мЬк ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він спритні руки штукаря, він знав усю науку хитромудрого спокушання, якою постійно користувався.

Вертаючись з Гонтраном до готелю, Поль сказав похмуро:

- Що цьому шарлатанові там треба?

Граф спокійно відповів:

- Хто їх знає, цих авантурників? Такі люди пролазять скрізь. Він, мабуть, стомився від бродячого життя, від примх своєї іспанки, у якої служить не так за лікаря, як за лакея, а то й ще за когось. Шукає здобич. Хотів було спіймати дочку професора Клоша, та схибив, як сам казав. Молодша дочка Оріоля становить для нього не меншу цінність. І він пробує, намацує, винюхує, вивідує. Став би співвласником курорту, постарався б скинути того дурня Латона, і в усякому разі щоліта залучав би собі чудову клієнтуру на зиму... До цього, хай йому чорт, він і хилить... Можна не сумніватися.

Глухий гнів і ревнива ворожість прокинулись у серці Поля.

Хтось крикнув:

- Агов!

їх доганяв Мазеллі.

Бретіньї спитав його з ущипливою іронією:

- Куди це ви так швидко біжите, докторе, наче женетесь за фортуною.

Італієць усміхнувся, але не зупинився, тільки обернувся і, задкуючи, засунув граціозним жестом комедіанта обидві руки в кишені, вивернув їх, показавши, що там порожнісінько. Потім сказав:

- Я ще не спіймав її.

І, елегантно повернувшись на носках, побіг далі, як людина, що дуже поспішає.

Після цього вони ще кілька разів зустрічали Мазеллі у доктора Онора, він умів догодити всім трьом жінкам завдяки безлічі дрібних приємних послуг, завдяки тій самій спритності, якою догодив, мабуть, і герцогині. Він усе вмів робити бездоганно - і говорити компліменти, і готувати макарони. Причому, з нього був чудовий кухар. Надівши, щоб не забруднитися, синій фартух служниці, а на голову кухарський паперовий ковпак, наспівуючи по‑італійському неаполітанських пісень, він вправно порався на кухні і зовсім не здавався смішним, сам успіх розважав та чарував, навіть дурнувату служницю, яка казала про нього: «Достоту Ісус Христос!»

Незабаром його наміри стали явними, і Поль уже не сумнівався, що Мазеллі старається, щоб Шарлотта закохалася в нього.

І, здавалося, небезуспішно. Він вдався до таких лестощів, хитрощів, був такий догідливий, що коли дівчина бачила його, її обличчя прояснялось, вона була явно задоволена.

Поль і собі, навіть до пуття не усвідомлюючи того, став поводитись, як закоханий і як суперник. Побачивши доктора біля Шарлотти, він теж підходив до неї і, з властивою йому прямотою, старався завоювати прихильність дівчини. З грубуватою ніжністю, по‑братському віддано, він говорив їй: «Я вас дуже люблю, повірте!» - але говорив з такою фамільярною щирістю, що його слова не можна було вважати любовним освідченням.

Здивований несподіваним суперництвом, Мазеллі пускав у хід всі свої здібності, і коли Бретіньї, вражений ревнощами, тими наївними ревнощами, які чоловік відчуває до кожної жінки, навіть не коханої, а такої, що тільки подобається йому, - коли Бретіньї з своєю природною пристрастю ставав різким та погордливим, італієць, який був більш гнучкий і завжди володів собою, відповідав дотепними жартами, влучними шпильками і глузливими компліментами.

Це була щоденна боротьба, якою обидва захопилися, хоч, може, ні той, ні той не мав якоїсь певної мети. Вони не хотіли поступитись, як ті собаки, що вчепилися в одну кістку.

До Шарлотти знову повернувся добрий настрій, але якесь тонке лукавство, щось нез'ясовне, не таке щире, як колись, з'явилось у її усмішці та погляді. Здавалося, Гонт‑ранова зрада її навчила, підготувала до майбутніх розчарувань, зробила хитрішою і обережнішою. Вона тонко і вправно маневрувала між обома закоханими, кожному казала те, що слід було казати, аби не викликати сутички між ними, ніколи жодному з них не віддала переваги, трохи глузувала з кожного в присутності суперника, лишаючи їх в однаковому становищі, і навіть ніби не зважала серйозно на жодного. І в усьому цьому не було кокетства, а тільки весела хлоп'яча задиркуватість, яка часом робить дівчат непереможними.

Та ось Мазеллі начебто дістав перевагу. Стосунки між ним і Шарлоттою, здавалося, стали ближчі, немовби появилася якась таємна згода. Розмовляючи з дівчиною, він легенько грався її парасолькою або стрічкою сукні, а Поль вбачав у тому своєрідне моральне володіння і впадав у розпач, ладен був дати італійцеві ляпаса.

А одного разу, в домі Оріолів, розмовляючи з Луїзою та Гонтраном і пильно стежачи за Мазеллі, який тихенько щось розповідав Шарлотті, а вона всміхалася, Бретіньї раптом побачив, що дівчина дуже схвилювалась і почервоніла; у нього не було сумніву, що той освічився їй у коханні. Вона опустила очі, перестала всміхатись, але слухала і Поль, відчуваючи, що ось‑ось вибухне, сказав Гонтранові:

- Вийди, будь ласка, зі мною на хвилинку.

Граф перепросив наречену і рушив за приятелем.

Як тільки вони вийшли на вулицю, Поль палко заговорив:

- Слухай, треба за всяку ціну перешкодити негідиикові‑італійцю спокушати цю беззахисну дитину.

- Що ж, по‑твоєму, я маю зробити?

- Попередити її, що це авантурник.

- Е, голубе, мене це не обходить.

- Але ж вона буде твоєю зовицею.

- Так, але я не маю ніяких доказів, що Мазеллі готує якісь злочинні заміри. Він однаково залицяється до всіх жінок і ще ні разу не зробив і не сказав нічого непристойного.

- Гаразд, якщо ти не хочеш узяти це на себе, то я сам візьму, хоч мене, певна річ, воно обходить ще менше, ніж тебе.

- Ти що, закохався в Шарлотту?

- Я?.. Ні... Але я добре бачу гру цього негідника.

- Ти, друже, втручаєшся в делікатні справи... принаймні, якщо ти не закоханий у Шарлотту...

- Ні... не закоханий... але я повинен прогнати цього пройдисвіта, от що...

- І що ж ти збираєшся зробити, хотів би я знати?

- Дати ляпаса мерзотникові.

- Чудово, прекрасний спосіб, щоб вона його покохала. Ви битиметесь, і чи він тебе поранить, чи ти його, - все одно він стане для неї героєм.

- А що б ти зробив?

- На твоєму місці?

- На моєму місці.

- Я поговорив би з дівчинкою по‑приятельському. Вона дуже довіряє тобі. Я просто розказав би їй, що таке оці світські жевжики. Ти говориш палко. І я дав би їй зрозуміти, по‑перше, чому з'явився з іспанкою, по‑друге, чому пробував захопити дочку професора Клоша, по‑третє, чому він, піймавши там облизня, тепер намагається завоювати Шарлотту Оріоль.

- А чому ти сам цього не зробиш? Ти ж будеш її зятем.

- Бо... бо... через те, що було між нами... розумієш... Я не можу.

- Це правда. Я сам їй скажу.

- Може, зразу й влаштувати тобі розмову з нею наодинці?

- Авжеж, хай йому чорт.

- Гаразд, погуляй ще хвилин десять, я зараз заберу Луїзу та Мазеллі, і коли ти повернешся, Шарлотта буде сама.

Поль Бретіньї пішов у сторону анвальських міжгір'їв, обдумуючи, як почати важку розмову.

Він справді застав Шарлотту Оріоль саму в холодній побіленій вітальні батьківського дому і, сідаючи поруч з нею, сказав:

- Це я попросив Гонтрана влаштувати мені побачення з вами.

Вона глянула на нього ясними очима:

- А навіщо?

- О, не для того, щоб казати вам банальні компліменти в італійському стилі, а щоб поговорити з вами як друг, як відданий друг, щоб дати вам пораду.

- Говоріть.

Він почав здалека, згадав про свій життєвий досвід та її недосвідченість і непомітно, стриманими, але ясними виразами заговорив про авантурників, які скрізь шукають багатства, з професійною вправністю використовуючи всіх наївних і добрих істот, чоловіків і жінок, намагаючись залізти їм у серце і в кишеню.

Вона трохи зблідла і слухала його серйозно, з напруженою увагою.

Далі озвалася:

- Я розумію і не розумію. Ви когось маєте на увазі, кого ж саме?

- Я маю на увазі доктора Мазеллі.

Тоді вона опустила очі й хвилину сиділа мовчки, потім нерішуче сказала;

- Ви щирі зі мною, то й я буду щира. Відтоді... відтоді... після заручин сестри я стала вже не така... не така дурна.

Так от, я й сама вже здогадувалась про те, що ви мені кажете... мене тільки забавляло все це.

Вона підвела голову, і в її усмішці, в лукавому погляді, в маленькому кирпатому носику, у вогкому блискові її зубів було стільки природної грації, веселої насмішки і чарівної жартівливості, що Бретіньї відчув той нестримний пристрасний порив, який не так давно кинув його до ніг останньої коханки. І серце його оповила радість: Мазеллі не здобув переваги. Це він, Поль, він переміг!

Він спитав:

- То ви не любите його?

- Кого? Мазеллі?

- Так.

Вона тільюгглянула на нього таким тужливим поглядом, що зворушив його до глибини душі, і він прошепотів благально:

- І... ви не любите... нікого?

Вона відповіла, опустивши очі:

- Не знаю... Люблю тих, хто мене любить.

Він раптом схопив дівчину за руки і почав шалено їх цілувати, ним володіло те пристрасне захоплення, коли голова палає, коли з уст зриваються безтямні слова - голос скоріше розбурханої крові, ніж серця. Він пробелькотів:

- Я, я люблю вас, маленька моя Шарлотто, я люблю вас!

Вона швидко визволила руку і поклала йому на уста, прошепотівши:

- Мовчіть... Прошу вас, мовчіть!.. Мені буде надто боляче, якщо виявиться, що й це брехня.

Шарлотта підвелася, він встав, схопив її в обійми і палко поцілував.

Раптом почувся якийсь шум, і вони відсахнулись одне від одного: старий Оріоль увійшов до кімнати і вражено дивився на них. Потім закричав:

- Ох, мержотник! Ох, мержотник!.. Ох, рожбійник!..

Шарлотта втекла, і чоловіки лишились віч‑на‑віч.

Прийшовши до тями, Поль спробував порозумітися.

- Боже мій... Добродію... я поводився... справді як...

Але старий не слухав; гнів, нестямний гнів охопив його, стиснувши кулаки, він підступав до Бретіньї і все повторював:

Ох, мержотник...

Підійшовши впритул до Поля, Оріоль вузлуватими селянськими руками схопив його за барки. Але Поль, теж високий, а до того ж дужчий і спритніший, бо займався спортом, одним рухом відштовхнув овернця і притис його до стінки.

- Слухайте, дядьку Оріоль, нам не битися треба, а порозумітися. Я поцілував вашу дочку, це правда... Присягаюся вам, що це було вперше... і присягаюся, що хочу одружитися з нею.

Фізичний порив Оріоля від стусана супротивника вщух, але гнів ще не вгамувався, і старий пробурчав:

- А, он воно що! Украсти дочку і дістатися до її грошей. Шах‑р‑р‑рай!..

І все, що було у нього на серці, вирвалося безліччю розпачливих слів. Він ніяк не міг заспокоїтись, що пообіцяв такий посаг за старшою дочкою - погодився віддати свої виноградники, які переходили до рук парижан. Тепер він уже підозрював, що Гонтран - злидар, догадувався про підступність Андермата і, забуваючи про несподіване багатство, яке він здобув завдяки банкірові, виливав свою жовч і потайну злобу на цих негідників, котрі не давали йому спокійно спати.

Можна було подумати, що Андермат з родичами та друзями щоночі приходять його грабувати, щось красти у нього - землі, джерела, дочок.

І він кидав докори в обличчя Бретіньї, звинувачував у тому, що теж зазіхає на його добро, що він шахрай і з Шарлоттою хоче одружитися, аби захопити його землю.

Полеві урвався терпець, і він кинув старому:

- Та я багатший за вас, старий осел! Я б сам міг дати вам грошей...

Старий замовк, слухаючи його недовірливо, але уважно, потім знову почав свої скарги, але вже спокійніше.

Тепер Поль відповідав йому, пояснював і, вважаючи себе зв'язаним несподіваною пригодою, в якій тільки він був винен, казав, що одружиться без ніякого посагу.

Оріоль хитав головою, перепитував, ніби не розумів. Він усе ще думав, що Поль справжній жебрак і нічого не має.

Нарешті Бретіньї у відчаї гукнув йому:

- Та в мене ж більше як сто двадцять тисяч ренти, старий дурню! Розумієте?.. У мене три мільйони капіталу!..

Той раптом спитав:

- А ви напишете це на папері?

- Авжеж напишу!

- І підпишетесь?

- І підпишусь.

- На гербовому папері?

- Та на гербовому ж!

Тоді старий відімкнув шафу, дістав з неї два аркуші гербового паперу і, дещо змінивши зобов'язання, яке з нього взяв кілька днів тому Андермат, написав чудернацьку шлюбну угоду, де йшлося про три мільйони, гарантовані нареченим і Бретіньї довелося скріпити її своїм підписом.

Коли Поль вийшов на вулицю, йому здалося, що земля перевернулась. Отже, він був заручений - мимо своєї волі, мимо волі Шарлотти, волею випадку, через вигадливий збіг обставин, що позбавили його будь‑якого виходу. Він бурмотів:

- Що за безглуздя!

А потім подумав: «А втім, я, мабуть, нічого кращого не знайшов би в цілому світі». І в глибині душі радів, що доля поставила йому цю пастку.

VI

Наступний день почався для Андермата кепсько. Прийшовши до водолікарні, він довідався, що вночі в «Сплен‑дід‑готелі» помер від апоплексичного удару пан Обрі‑Пас‑тер. Інженер був дуже корисний йому своїми знаннями, своїм безкорисливим захопленням і любов'ю до монт‑орі‑ольського курорту, який він вважав немовби своїм дитям, а окрім того, було ще й надзвичайно прикро, що хворий, приїхавши лікуватися аби запобігти крововиливу, й помер саме в період лікування, в розпалі сезону, на початку успіхів новонародженого міста.

Банкір, дуже схвильований, походжав туди й сюди по кабінету головного лікаря, добирав способу, щоб пояснити це лихо якоюсь іншою причиною, вигадував нещасний випадок, падіння, необачність, аневризм, і нетерпляче ждав лікаря Латона, який мав констатувати смерть - в обережних висловах, так, щоб не було жодної підозри щодо справжньої причини її.

Головний лікар увійшов блідий та схвильований, і прямо з порога запитав:

- Ви знаєте сумну новину?

- Знаю, помер Обрі‑Пастер.

- Ні, ні, я не про те - доктор Мазеллі втік з дочкою професора Клоша.

Андерматові поза шкірою пройшов дрож.

- Як?.. Ви кажете...

- Ох, дорогий докторе, це жахлива катастрофа, це крах...

Він сів, витер лоба і розповів усе, що чув від Петрюса Мартеля, якому щойно перед тим це розповів лакей пана професора.

Мазеллі дуже завзято впадав за гарною блондинкою, страшенною кокеткою, легковажною жінкою, вдовою, перший чоловік якої помер, казали, від сухот через надто палку любов. Але пан Клош, довідавшись про наміри італійського лікаря і не бажаючи мати цього авантурника другим зятем, рішуче вигнав його геть, заставши колись навколішках перед дочкою.

Мазеллі вийшов у двері, а незабаром за допомогою шовкової драбинки закоханих вліз у вікно. Було двоє різних пояснень. За першим, він довів дочку професора до нестями від кохання і ревнощів, за другим, він весь час потай бачився з нею, вдаючи, буцімто цікавиться іншою жінкою; нарешті, впевнившись, що професор не поступиться, сьогодні вночі викрав її, щоб цим скандалом добитися шлюбу.

Андермат усе ходив по кімнаті, а доктор Латон схопився і, притулившись до стіни, викрикнув:

- І це лікар, пане, лікар отаке вчинив... Доктор медицини!.. Яка розбещеність!..

Глибоко засмучений Андермат обмірковував наслідки, класифікував їх і зважував, ніби підбиваючи підсумки. Виходило ось що:

1. Прикрі чутки ширяться по сусідніх курортах і дійдуть аж до Парижа. Проте, якщо вміло взятися, то, либонь, можна буде використати це викрадення як рекламу. Півтора десятка добре складених заміток привернули б до Монт‑Оріоля велику увагу.

2. Від'їзд професора Клоша - непоправна втрата.

3. Від'їзд герцогині і герцога де Рамас‑Альдаварра - друга неминуча втрата, якої нічим не відшкодувати.

Загалом, доктор Латон мав слушність. Це була жахлива катастрофа.

І тоді банкір звернувся до лікаря:

- Вам треба негайно піти в «Сплендід‑готель» і скласти акт про смерть Обрі‑Пастера так, щоб ніхто не догадався про крововилив.

Доктор Латон узяв капелюха і, вже виходячи, сказав:

- Ах, ще одна новина! Це правда, що ваш приятель, Поль Бретіньї, одружується з Шарлоттою Оріоль?

Андермат здригнувся від подиву:

- Бретіньї? Та що ви!.. Хто вам сказав?



  37   38   39   40   41   42   43   44   45   46   47   48   49   50   51   52   Наступна

Монт‑Оріоль 2 страница | Монт‑Оріоль 3 страница | Монт‑Оріоль 4 страница | Монт‑Оріоль 5 страница | Монт‑Оріоль 6 страница | Монт‑Оріоль 7 страница | Монт‑Оріоль 8 страница | Монт‑Оріоль 9 страница | Монт‑Оріоль 10 страница | Монт‑Оріоль 11 страница |

© um.co.ua - учбові матеріали та реферати